<<
>>

4.1. Правове регулювання господарської діяльності навчальних закладів законодавством країн ЄС та інших країн центральної Європи

На сьогодні у Європі спостерігається посилення публічно-правового регулювання відносин в усіх сферах життя, особливо у регулюванні відносин в економіці. Недавні свідоцтва тому: Комерційний кодекс Франції 2000 року; Німецьке торгове уложення 2004 року та Підприємницький кодекс Австрії, що набув чинності з 1 січня 2007 року, які насичені нормами публічного характеру (аж до кримінально-правових) [285, с.

83-84]. Крім цього публічно-правове регулювання визначається посиленням ролі держави, яке знаходить прояв у т.ч. у прийнятті значної кількості НПА, що містять примус до суб’єктів господарювання із різних сфер економіки. Не облишені такого примусу й суб’єкти господарювання у сфері освіти.

Розвинені європейські країни значно випереджають Україну у питанні здійснення якісної освітньої та іншої господарської діяльності у сфері освіти. Вони по праву задають тон у визначенні напрямів розвитку сфери освіти у світі. Така ситуація справедлива, оскільки переважна більшість європейських країн уже досягли показника загальної вищої освіти, адже у них пересічно до 90 % випускників шкіл навчаються потім в університетах і коледжах [580, с. 32]. Але не тільки через це європейські НЗ мають переваги над вітчизняними та іншими НЗ. Європейські НЗ багато в чому розвиваються за рахунок суб’єктів господарювання і громадян з інших країн. У них навчаються найбільш підготовлені та найбільш заможні громадяни країн Східної Європи, Азії та Африки. Так, за показниками рейтингів у 2009 році у Великій Британії одержали вищу освіту 273 тисячі іноземних студентів і до 2020 року їхнє число планується збільшити до 800 тисяч [388, с. 443]. Завдяки цьому збільшується розрив у якості підготовки (найбільш підготовлені навчаються там) і фінансовому забезпеченні (найбільш заможні навчаються там) відомих європейських НЗ та НЗ інших країн. Часто оплачують таке навчання українських громадян у європейських НЗ, суб’єкти господарювання і держава.

При цьому розподіл учнів за критеріями підготовленості та фінансової спроможності розпочинається ще у школі. І таке розділення подається в позитивному аспекті, особливо з точки зору забезпечення інтересів держави. Серед аргументів наводяться приблизно такі: «як свідчать закони діалектики, принципи психології та педагогіки, теорія і практика оцінювання людей, молодь, яка байдикувала в школі і потрапила до ВНЗ різними шляхами, продовжуватиме байдикувати і там. Грамотними фахівцями, наполегливими працівниками такі молоді люди, як правило, не стають і стати в більшості випадків не можуть через нездатність до щоденної напруженої праці та відсутності належної трудової мотивації, а інколи – з причини низького генетичного потенціалу. Саме тому, наприклад, у ФРН таких дітей відсіюють ще після закінчення початкової школи. Їх не допускають до навчання в гімназії, а в подальшому – і в університеті» [32, с. 4]. І з такими аргументами складно не погодитися. Це об’єктивна сучасна реальність. З одного боку, наявна певна дискримінація, оскільки людина може змінитися, стати більш розсудливою, свідомішою та розумнішою. А з іншого, краще держава, суб’єкти господарювання і ВНЗ втратять цього учня в угоду своїм інтересам та інтересам найбільш підготовлених і заможних учнів1. Тому, якщо виходити з точки зору забезпечення інтересів НЗ, суб’єктів господарювання та держави, то треба і нам робити висновки з цього і також розділяти наявних і майбутніх споживачів. Україна не може встановлювати власні правила на ринках у сфері освіти у той час, коли вони вже давно встановлені в інших країнах Європи. Нехай навіть вони не є найкращими або справедливими.

Посилюють розшарування НЗ провідних країн з НЗ інших країн різноманітні рейтинги, які впроваджуються і проводяться в угоду інтересам перших. Ці рейтинги складаються за великою кількістю критеріїв. Так, рейтинг університетів Великої Британії формується на основі показників: відношення кількості студентів до персоналу університету; обсяг наукових досліджень; кількість докторів наук; витрати на бібліотеку; забезпеченість гуртожитком; відсоток студентів-випускників по відношенню до тих, що вступили; кількість студентів, що приймаються на перший курс; зайнятість випускників; відсоток студентів з інших країн; оцінка викладачів [383, с.

4; 3, с. 37]. Методика визначення рейтингу університетів України, рекомендована Міжнародною наглядовою радою та кафедрою ЮНЕСКО, навпаки, зосереджена лише на кадровій складовій, якості навчання та міжнародному визнанні НЗ. Інші важливі показники, які характеризують матеріальні, технологічні та інші ресурси, не враховано [3, с. 37]. Зрозуміло, що визначатися відповідність НЗ цим критеріям може як об’єктивно, так і суб’єктивно1. І віднесення того чи іншого НЗ до більш рейтингового дозволяє йому залучати до праці найбільш кваліфікованих працівників (російські соціологи показали, що престижність ВНЗ у багатьох випадках є вирішальним критерієм у виборі місця роботи викладачів [353, с. 189; 480, с. 173]), надавати найбільш якісні освітні послуги суб’єктам господарювання і споживачам та отримувати конкурентні переваги на ринку освітніх послуг.

The Sunday Times складає рейтинги університетів Великої Британії за таким параметром, як здатність університету залучати успішних студентів. Оскільки представники університетів вважають, що абітурієнти значною мірою покладаються на ті чи інші рейтинги, щоб дізнатися про якість навчання в університеті, то вони прагнуть залучити більше таких успішних студентів з метою поліпшення своєї позиції в майбутніх рейтингах [217, с. 117]. Тобто коло замикається, і одне залежить від іншого і взаємообумовлює попереднє.

Рейтинги НЗ проводяться в усіх державах Західної Європи. Так, організацію моніторингу ВНЗ у Королівстві Нідерланди здійснює Інспекторат вищої освіти на основі угод між Міністерством освіти, культури і науки та об’єднанням ВНЗ. Визначення рейтингів НЗ здійснюється на основі застосування факторів: прозорість; поєднання зусиль держави, НЗ та громадськості; можливість міжуніверситетських зіставлень в національному масштабі; оперативність процедури. Різні варіанти цієї моделі віднедавна впроваджуються в Австрії, Бельгії, Данії, Іспанії, Португалії, Швеції, Фінляндії [234, с. 13; 557, с. 9; 3, с. 36]. Рейтингова оцінка німецьких університетів формується на базі показників: наближеність до практики; рівень якості навчання; комунікації (зв’язки); теоретичний рівень; співробітництво в дослідженнях; наукові досягнення; діяльність студентів тощо [3, с.

37]. У цьому зв’язку слід зазначити, що дослідження у Великій Британії та ФРН підтверджують висновки про те, що рейтинги потрібні студентам із сімей з високим доходом та/або зорієнтованим на досягнення результату; висока позиція університету в рейтингу університетів ФРН, складеному Центром розвитку вищої освіти, зумовлює збільшення кількості поданих заяв у наступному році [217, с. 118].

Наведене свідчить про жорстку конкуренцію на європейському ринку освітньої сфери, а також вказує на найпростіші напрями конкурентної політики для вітчизняних НЗ. Так, для останніх важливим є не просто підвищення якості освітніх послуг через залучення для роботи зі студентами, учнями, слухачами відомих викладачів з науковими ступенями та вченими званнями. Для повноцінної конкуренції необхідно проводити моніторинг забезпечення роботою випускників, укладати договори із суб’єктами господарювання і державними органами про працевлаштування випускників, а також проводити якісну рекламну політику, спрямовану на інформування широкої громадськості про НЗ, характеристику спеціальностей, якість навчальної і майнової бази, успіхи професорсько-викладацького складу, студентів та випускників НЗ тощо. Багато європейських ВНЗ, зокрема, ряд англійських університетів, вже мають відділи маркетингу, укомплектовані професійними співробітниками [490, с. 373]. Тому у наших НЗ просто немає вибору. Зрозуміло, що не кожен український НЗ має можливість утворити і фінансувати такий відділ. Проте окремі працівники факультетів, навчального та кадрового відділів можуть виконувати завдання, спрямовані на популяризацію їхнього НЗ. Тим більше це актуально з причини появи різноманітних рейтингів українських НЗ та пропозиції вчених і практиків утворювати такі рейтинги серед ВНЗ певної спрямованості. Наприклад, В. Нор пропонує за участі НАПрН, журналу «Право України», громадських юридичних структур побудувати рейтинг юридичних ВНЗ України [226, с. 13].

Особливістю сфери освіти європейських країн є наявність невеликої кількості НЗ.

Раніше у роботі вказувалося, що у розвинених європейських країнах їх у десятки разів менше, ніж в Україні (до наведеної раніше інформації можна додати, що у ФРН на значно більшу у порівнянні з українською кількість населення та 1,5 млн. студентів припадає усього 330 ВНЗ [23, с. 45]). При цьому ними готується велика кількість потрібних для економіки фахівців, а держава бере на себе фінансування усіх державних НЗ та частково приватних1. Ці питання потребують більш ретельного розгляду.

Конституційні засади недержавної освіти закладено у ФРН, Австрії, Іспанії, Нідерландах, Італії. Конституції цих країн містять гарантії приватної освіти, заборону на монополію державної освіти, закріплюють право на заснування недержавних освітніх організацій, загальні вимоги до них тощо [61, с. 75]. Конституція Італійської Республіки проголошує, що організації та приватні особи мають право засновувати школи й освітні інститути, що утримуються не за рахунок держави. При цьому недержавні школи урівнюються у правах та обов’язках із державними, закон забезпечує їм повну свободу [61, с. 75; 229, с. 109]. Тобто утворення приватних НЗ у названих та інших європейських країнах зазвичай вітається державою. Проте зробити це не так просто. При утворенні нового НЗ необхідно переконати державу у необхідності такого НЗ та у його спроможності виконувати покладені на нього завдання. Крім цього, у кожній країні можуть бути передбачені додаткові вимоги як до самого НЗ, так і до його засновників і працівників. Наприклад, законодавством Франції встановлено цензи громадянства, освітній, майновий, віковий для засновників приватних НЗ. Так, засновник приватного НЗ другого ступеня повинен відповідати вимогам: 1) бути французом або вихідцем із країни-члена ЄС чи іншої країни, що бере участь в угоді про європейський економічний простір; 2) бути у віці мінімум 25 років; 3) не мати судимість за порушення моральності, не бути обмеженим у батьківських правах, не бути обмеженим судом в інших громадянських, політичних і сімейних правах; не мати кінцевої заборони на викладання; не бути відлученим від посади в НЗ [61, с.

76]. Як видно з критеріїв із наведеного прикладу Франції, європейський освітній ринок захищається від вихідців з інших країн.

Господарська діяльність у сфері освіти європейських країн може бути оплатною чи безоплатною, а може передбачати оплатність окремих видів діяльності або отримання певного рівня освіти. В якості прикладу вітчизняні вчені вказують, що у Данії, Ісландії, Люксембурзі, ФРН, Норвегії, Фінляндії, Швеції навчання безоплатне для громадян країни та зарубіжних студентів; в Австрії, Греції навчання безоплатне для студентів, які є громадянами країни, ЄС та для деяких інших категорій (оплачують навчання студенти з інших країн); безкоштовна освіта не притаманна Бельгії, Великій Британії, Іспанії, Італії, Нідерландам, Португалії; у Франції після перевірки на платоспроможність стягується платня за реєстрацію зі студентів, які є громадянами країни, ЄС та зарубіжних студентів; в Ірландії безоплатним є навчання для здобуття першого ступеня. Усі наступні рівні освіти оплачуються [248, с. 47]. При цьому платна діяльність НЗ у сфері освіти європейських країн не залежить від комерційного чи некомерційного статусу НЗ. Більше того, переважна більшість НЗ у європейських країнах має некомерційний характер (як ВНЗ України).

У ряді держав ознака некомерційності НЗ виступає в якості обов’язкової умови для отримання організацією дозволу на ведення діяльності або державного фінансування, в інших – комерційну діяльність таким організаціям дозволено лише настільки, на скільки вона є засобом досягнення цілей діяльності, у третіх – як виняток з метою залучення бізнес-структур у сферу освіти [61, с. 75]. Наприклад, існування в організаційно-правовій формі некомерційного суб’єкта господарювання є однією із вимог для отримання бюджетного фінансування, встановленої НПА Нідерландів і ФРН [61, с. 75]. У Великій Британії видатки університетів покриваються майже на 80 % з державного бюджету. При цьому розмір субсидій залежить не від форми власності, а від виконання приписів МОН [313, с. 74]. Конституція Нідерландів містить положення про однакове державне фінансування приватних і державних шкіл [229, с. 616-617]. Цей принцип (overschrijdingsregeling) є основоположним у голландській освітній системі [61, с. 76].

Провідні НЗ ФРН фінансуються в основному з державних джерел. Основна частина коштів надходить у ВНЗ з бюджетів земель, а інші – з федерального бюджету. Федеральні асигнування призначаються перш за все для капітального будівництва, на розвиток і розширення діяльності ВНЗ [313, с. 74]. У ФРН фінансування діяльності НЗ здійснює не тільки держава, але й місцеві територіальні громади. Проте крім державних джерел є й позабюджетні асигнування, що надходять від німецького дослідницького товариства, різних фондів, приватних підприємств, які витрачаються в основному на наукові дослідження та відіграють важливу роль у технічних ВНЗ [313, с. 74]. У Великій Британії моніторинг ВНЗ виконує Комітет з фінансування, що є недержавною організацією – посередником між Міносвіти і НЗ в частині розподілу фінансування на освіту і наукові дослідження [3, с. 36].

Взагалі у європейських країнах на рівні діяльності ВНЗ не відокремлюється викладацька діяльність від наукової. Зокрема у межах ЄС планувалося до 2010 року досягти рівня найбільш розвиненого господарського регіону у глобальному масштабі на основі застосування знання як основного двигуна сукупного суспільного прогресу. У цьому сенсі передбачалося, що внесок в дослідницькі галузі і в розвиток до 2010 року у кожній державі - члені ЄС досягне рівня 3 % суспільного виробництва. Сербія у 2000 році виділила на потреби науки приблизно 1,5 євро на душу населення, а в 2003 році цей внесок зріс на 8,3 євро. У Словенії у 2003 році внесок такого роду досягав 148 євро, в ЄС же він знаходиться в межах від 150 до 300 євро. Капіталовкладення у майбутнє для досягнення цих завдань повинні стати обов’язковими у межах єдиного європейського плану – зростаюча доступність без відповідних капіталовкладень пошкодить і знецінить майбутній академічний «продукт» [575, с. 441]. Наведені кількісні характеристики (у т.ч. у розділі 2 роботи) вказують який фінансовий шлях необхідно пройти вітчизняним НЗ, щоб наблизитися до НЗ країн - членів ЄС. У цьому зв’язку необхідно відзначити, що проблема зниження обсягів фінансування сфери освіти стоїть і перед розвиненими європейськими країнами. Так, урядовий комітет з вивчення справ у сфері освіти Великої Британії ще у 80-х роках минулого століття дійшов висновку відносно того, що: «коли вища школа не буде в терміновому порядку перебудована, залишиться мало надії, що цей густонаселений острів збереже гідне положення в цьому люто конкуруючому світі». Через повільність у проведенні освітніх реформ, традиційну консервативність Велику Британію було витіснено у виробництві ВВП на душу населення з другого на п’яте місце, її обігнали Японія, ФРН, Франція [615, p. 54; 23, с. 24]. А, як ми побачимо далі, темпи розвитку освіти в американських та азійських країнах на сьогодні випереджають не тільки британські, але й європейські взагалі. Цьому сприяє надання можливості НЗ здійснювати господарську діяльність.

Проте лише високий рівень фінансування ще не свідчить про однозначність переваг у здійсненні діяльності НЗ провідних європейських країн. Високий рівень фінансування у країні з недостатньо свідомими громадянами та безкарними керівниками може бути лише причиною високого рівня корупції. Тому наступною характеристикою, що відрізняє НЗ розвинених європейських країн від українських, є наявність ефективного державного та недержавного контролю.

У більшості країн застосовуються механізми державного контролю у формі інспекції (ФРН, Франція, Естонія). У ФРН нагляд здійснюється за інформацією і доповідями, що надаються органам управління освітою землі. В інших – держава застосовує інструменти громадського контролю. Наприклад, у Нідерландах Інспекція освіти хоча і функціонує під керівництвом Міністерства освіти, проте має статус самоврядної організації [61, с. 77].

Наступними характеристиками НЗ розвинених європейських країн є запровадження елементів Болонського процесу та наявність автономії НЗ. Стосовно останньої характеристики частково говорилося у розділі 2. До викладеного слід додати приклади із досвіду діяльності ВНЗ ПНР. Там було внесено зміни до законодавства, згідно з якими Конференція ректорів ВНЗ та Вища рада шкільництва мають право вето на будь-які нормативні документи та рішення, що безпосередньо стосуються змісту та організації навчального процесу [472]. Коментуючи наведений приклад, необхідно порадити вітчизняному законодавцеві бути обережним у наданні необмежених прав НЗ. Автономія і право вето на НПА обов’язково повинні мати межі. Хоча у цьому прикладі надання широких прав Конференції ректорів ВНЗ та Вищій раді шкільництва визначається в якості позитиву, можемо прогнозувати, що у недалекому майбутньому ці широкі права призведуть до конфлікту між НЗ та законодавцем, а там і до кризи у сфері освіти ПНР.

Загалом автономія НЗ у ПНР реалізується через право суверенного визначення цілей їх діяльності, можливість вільного вибору органів НЗ, існування можливості через НЗ керуватися принципами свободи навчання, наукових досліджень або свободи мистецької творчості, а також надання вчених звань, наукових ступенів [382, с. 114]. З початку ХІІ століття університети мали автономію в юрисдикції, виключне право надавати наукові ступені, право до страйку, автономію в кадрових питаннях, визначали регламентацію праці. Середньовічний університет представляв інтереси вчених перед світською та духовною владою, гарантував ученим індивідуальну свободу, надавав право набуття юридичних та економічних привілеїв. Держава не обмежувала університетської автономії, виступала її гарантом [563, с. 136]. Ректор державного НЗ обирається з-поміж академічних викладачів, які мають науковий титул професора чи науковий ступінь доктора габілітованого. Можливість вибору ректора в академічній спільноті є однією з головних традицій академічної автономії у ПНР [382, с. 115]. Ми знаємо, що переважну більшість цих та інших прав українським ВНЗ надано. Проте в Україні не завжди повністю відбувається їх реалізація. Тому М.Н. Курко закликає брати за орієнтир досвід європейських університетів, у яких автономія й самоуправління вже давно стали усталеною традицією [256, с. 101].

Кодексом освіти Франції, зокрема статтею L.711-1 передбачено право публічних установ наукового, культурного і професійного характеру – національних установ вищої освіти і досліджень зі статусом юридичної особи, педагогічною, науковою, адміністративною і фінансовою автономією, брати участь в об’єднаннях і утворювати філії, комерціалізувати результати своєї діяльності, у т.ч. шляхом утворення служб промислової і комерційної діяльності [616, p. 214-215].

Стосовно суб’єктного складу НЗ у розвинених європейських країнах протягом століть склалася система університетів та інших НЗ. Але і в межах цих груп НЗ не є рівними. Всередині групи є свій поділ суб’єктів. Для прикладу, у Великій Британії до системи вищої неуніверситетської освіти входять політехнічні інститути в Англії й Уельсі, центральні інститути в Шотландії, а також коледжі та інститути вищої освіти, розташовані в різних районах Великої Британії. Проте наукові ступені у них присвоюються не ними самими, а Радою з присудження національних академічних ступенів або університетами [196, с. 51-52]. Стосовно першої групи суб’єктів господарювання у сфері освіти Великої Британії існує поділ на шість категорій: І) давні університети, засновані до ХІХ століття; ІІ) лондонські університети, засновані у ХІХ і на початку ХХ століття; ІІІ) університети із червоної цегли, засновані у ХІХ і на початку ХХ століття; ІV) скляні університети, засновані у 60-х роках ХХ століття, а також колишні політехнікуми, які відповідно до закону «Про подальшу й вищу освіту» 1992 року ставали університетами; V) Відкритий університет, заснований у 1968 році – британський університет, що надає дистанційне навчання; VІ) нові університети, створені після 1992 року з політехнікумів і коледжів вищої освіти [348, с. 1-3; 160, с. 135-136].

Аналогічна класифікація проводиться і в інших розвинених європейських країнах. Схожу класифікацію НЗ можна провести і в Україні. Проте відмінність у правовому статусі відокремлених підрозділів університетів європейських країн та України залишається. У більшості країн Європи відокремлені навчальні та наукові підрозділи університетів є повноцінними суб’єктами господарювання зі статусом юридичної особи (додаток А).

Наступна особливість діяльності ВНЗ розвинених європейських країн полягає у рівні запровадження елементів Болонського процесу, що напряму впливає на правовий статус ВНЗ та якість і ефективність їх діяльності. Завданням Болонського процесу були уніфікація навчальних дисциплін, рівня знань та вимог до фахівців у всіх європейських країнах, які приєдналися до цього процесу [639]. Іншими словами, людина, яка три роки навчалася у ВНЗ Іспанії при переїзді до ФРН повинна перейти одразу на четвертий курс, а по закінченні навчання може отримати роботу при переїзді до Бельгії. З іншого боку, суб’єкт господарювання - роботодавець із будь-якої країни, що запровадила Болонський процес, може бути впевнений, що його потенційні працівники із різних країн, маючи дипломи з однакової спеціальності, мають однаковий рівень знань та вмінь.

Дослідження положень Болонського процесу важливе для забезпечення якості послуг, що надаються ВНЗ України. Останнім часом положення Болонської декларації у нашій країні трактуються неоднозначно і часто запровадження змін до вітчизняного законодавства призводить до погіршення якості освітніх та інших послуг, що надаються ВНЗ.

Запровадження елементів Болонської системи у різних країнах проходить нерівномірно. Часто під прикриттям вступу до Болонського процесу у різних країнах запроваджуються експериментальні елементи, які насправді не є обов’язковими. Через такі елементи не сприймаються положення Болонського процесу і чиняться перепони запровадженню його елементів. Зокрема у ФРН юридичні факультети переконані, що у зв’язку із Болонським процесом якість освіти знизиться. Така думка була висловлена на Німецькому з’їзді представників юридичних факультетів. У своїй постанові «Юридична освіта та Болонський процес» з’їзд наприкінці травня 2008 року більшістю голосів (повторно) відхилив положення про запровадження Болонського процесу у сфері юридичної освіти у ФРН. З’їзд обґрунтував своє рішення невдачею Болонського процесу в усіх трьох своїх цілях: 1) пересування студентів знизилося після введення послідовних навчальних напрямів1; 2) порівнюваність видів закінчення ВНЗ не могла бути гарантована; 3) диплом бакалавра не дає більшості випускників достатньої професійної кваліфікації2. Як і в 2007 році, з’їзд представників юридичних факультетів підтримав модель «плюралістичної юридичної освіти»3 [559, с. 28]. Якщо перші два елемента Болонського процесу, що не були виконані у межах Європи, зрозумілі, то питання підготовки і працевлаштування бакалавра потребує окремого розгляду.

Болонська декларація містить основні чотири цілі, які мають першочергове значення для створення Європейського простору вищої освіти та поширення європейської системи вищої освіти у світі: 1) затвердження загальноприйнятної та порівнянної системи вчених ступенів; 2) запровадження системи на основі двох ключових навчальних циклів: додипломного та післядипломного. Доступ до другого циклу навчання потребуватиме успішного завершення першого, який має тривати щонайменше три роки. Учений ступінь, що присвоюється після завершення першого циклу, на європейському ринку праці сприйматиметься як відповідний рівень кваліфікації. Кінцевим результатом другого навчального циклу має бути вчений ступінь магістра та/або кандидата наук, як у багатьох європейських країнах; 3) створення системи кредитів на зразок ЕСТS як відповідного засобу сприяння більшій мобільності студентів. Кредити можуть бути отримані також поза межами ВНЗ, включаючи постійне навчання, за умови їхнього визнання з боку відповідного університету-отримувача; 4) сприяння мобільності через усунення перешкод на шляху ефективного використання права на вільне пересування з безпосередньою метою: - забезпечення студентам доступу до навчальних можливостей та до відповідних послуг; - забезпечення визнання та зарахування часу, який учитель, дослідник чи член персоналу провів у європейському НЗ, досліджуючи, викладаючи та виконуючи відповідну своєму фахові роботу; - сприяння європейському співробітництву щодо забезпечення якості освіти з метою вироблення порівняльних критеріїв; - просування необхідних європейських стандартів у галузі вищої освіти [519].

Норми Болонської декларації не містять положень про скасування існуючих ОКР крім ОКР «бакалавр» і «магістр» і вченого звання «доктор філософії». Більше того, у Болонській декларації вказується на зобов’язання досягнути окреслених вище цілей поважаючи відмінності в культурі, мові, національних освітніх системах, а також автономію університетів [519].

Проте положення Болонської декларації про наявність двох ключових навчальних циклів у більшості європейських країн (а в Україні у більшій мірі) розуміються як залишення лише двох ОКР – «бакалавр» і «магістр». І хоча академічні ступені, що присвоюють у ФРН, відрізняються від прийнятих в англомовних країнах – випускники математичних, природничо-наукових, економічних і соціологічних факультетів одержують державний диплом про вищу освіту, однак у країні йде процес переходу на модель: бакалавр – магістр – доктор. З дипломом видається два види додатків – німецька та європейська версія [160, с. 136]. Отже, положення Болонської декларації щодо певних ОКР не обов’язкові, проте у ФРН поступово переходять до уніфікованих. В Україні надмірна реалізація положень Болонської декларації може призвести до зниження якості освітніх послуг. Тому необхідно залишити наявні ОКР, наукові ступені і вчені звання.

І останньою серед головних особливостей у правовому регулюванні діяльності у сфері освіти розвинених європейських країн є наявність у них специфічних суб’єктів - надавачів послуг – релігійних НЗ та установ.

У різних європейських країнах по-різному ставляться до релігійної освіти та виховання, виходячи з традицій власної системи освіти. Скажімо, у Великій Британії, Швеції, Данії, Ірландії держава не відокремлює школу від релігії; там у державних НЗ здійснюється діяльність з надання окремих елементів релігійного навчання. А ось у Франції, Бельгії, Швейцарії ситуація прямо протилежна [637; 566, с. 10].

Основні принципи освітньої діяльності в Іспанії закладено нормами Єдиного (органічного) закону «Про якість освіти» від 23 грудня 2002 року та Конституцією від 27 грудня 1978 року. Стаття 27 Конституції Іспанії встановлює, що 1. Кожен має право на освіту. Визнається свобода освіти. 2. Освіта має своєю метою всебічний розвиток людської особистості на основі поваги демократичних принципів суспільного життя і основних прав та свобод. 3 Органи влади гарантують право на вибір такої форми виховання, яка відповідає їх власним моральним і релігійним переконанням [380, с. 82]. Релігія в Іспанії викладається фахівцями, яких світська адміністрація обирає з числа кандидатів, наданих єпархією, релігійна освіта є факультативною ознакою [396, с. 363; 380, с. 82-83].

Згідно із законодавством Іспанії «релігійним організаціям, з якими Іспанською державою укладено угоду про співробітництво, гарантується можливість надавати релігійну освіту у державних і приватних школах [396, с. 386; 380, с. 82]. Це є логічним, оскільки релігійні знання людина повинна отримувати за бажанням, а надавати такі знання повинні лише перевірені НЗ, між якими та урядом або державою укладено відповідні угоди.

Аналогічну норму містить стаття 17 «Навчання Закону Божому у державних установах освіти» Закону Литовської Республіки «Про освіту» від 25 червня 1991 року, яка вказує, що у державних НЗ за бажанням батьків уповноваженими духовним керівництвом особами викладається Закон Божий. А пунктом 2 статті 18 «Права учнів» цього Закону право на прийняття рішення про вивчення Закону Божого по досягненні 15 років надається самим учням [395, с. 29]. Те саме передбачено параграфом 7 «Викладання закону Божого» Закону про шкільну освіту землі Мекленбурга - Передньої Померанії (ФРН) від 15 травня 1996 року (право надається учням з 14 років). Статтею 13 Конституції федеральної землі Північного Рейну - Вестфалії (ФРН) 1950 року передбачено можливість звільнення від вивчення Закону Божого на основі письмової заяви від осіб, які виховують неповнолітнього учня [395, с. 31]. Статтею 7 Основного Закону ФРН визначено в якості обов’язкового викладання релігії у державних школах. Проте особам, уповноваженим на виховання, надано право вирішувати чи буде дитина отримувати релігійне виховання [229, с. 581; 395, с. 29].

У Великій Британії поряд зі світськими публічними школами діють також релігійні школи, наприклад, ісламські, які так само як і публічні можуть отримувати фінансування від держави. Викладання релігії у них регулюється спеціальними правилами [380, с. 81]. Тобто у Великій Британії вільно діють і світські, і релігійні НЗ. При цьому вони однаково фінансуються державою. В Іспанії ратифікаційною грамотою від 4 грудня 1979 року, Конкордату від 3 січня 1979 року між Іспанською державою і Ватиканом у пункті VІ визначено, що церковна ієрархія відповідальна за зміст католицької релігійної освіти і підготовчих курсів, так само як і за надання підручників та освітніх матеріалів… [395, с. 34]. Законодавство Великої Британії, Іспанії та Бельгії вимагає викладання релігії у школах у повазі до моральних цінностей інших конфесій. З метою сприяння покращенню взаєморозуміння між представниками різних національних та релігійних переконань введено у школах курс історії основних монотеїстичних релігій [369, с. 200]. Для вивчення можливості викладання у світській школі релігійних предметів у 2002 році у Франції було утворено Європейський інститут вивчення релігії [380, с. 85].

З позицій Європейського Суду з прав людини у державних загальноосвітніх НЗ загалом можна запроваджувати уроки релігії. Проте від їхнього відвідування діти можуть бути звільнені на вимогу батьків. Щоправда, у такому випадку варто на законодавчому рівні врегулювати питання про те, що відсутність у державному атестаті оцінки з релігійного предмету про загальну середню освіту не повинна перешкоджати людині потім здобувати вищу освіту та працевлаштовуватися на будь-які посади у країні [566, с. 10].

Рішенням Конституційного суду Італії у 2006 році було визначено, що розміщення розп’ять на стіні у приміщеннях класів державних шкіл Італії є правомірним, не суперечить Конституції Італії, принципу світськості держави та освіти [395, с. 25].

Як бачимо, у європейських країнах релігійна освіта не заборонена. Але й людина без релігійної освіти має однакові права із людиною з релігійною освітою. Це є однією з фундаментальних засад ліберального суспільства. Завдяки цим засадам у багатьох розвинених європейських країнах держава фінансує надання релігійної освіти та діяльність релігійних НЗ. Проте європейський лібералізм в українських умовах може завдати шкоди економіці та сучасному суспільству України. Дозволяти безконтрольно діяти релігійним НЗ в Україні, на нашу думку, передчасно. А рівень лібералізації релігійної освіти у європейських країнах є дуже високим. Так, у Бельгії Міністерство юстиції серед іншого здійснює нагляд за дотриманням гарантій держави: надання релігійним культам доступу до ЗМІ, права здійснення капеланського служіння у лікарнях та тюрмах і фінансування викладання «релігійних уроків» у школах. Релігії та течії, не визнані державою (як, наприклад, буддизм або дохалкидонські церкви), не мають таких привілеїв, проте їх вільне існування гарантовано статтею 19 Конституції Бельгії і статтею 9 Європейської конвенції про права людини та основні свободи [380, с. 86]. Вважаємо навряд чи доцільним запровадження такого рівня лібералізму релігійної освіти в Україні. Безконтрольна діяльність будь-яких релігійних НЗ може призводити до підміни предметів навчання виключно релігійними. Так, релігійні НЗ можуть здійснювати освітню діяльність лише в частині релігійних знань за рахунок інших. Діяльність усіх маловідомих і нетрадиційних культів та релігійних течій, рівно як і їх НЗ, повинна постійно і ретельно контролюватися державою. З іншого боку, мабуть не слід відділяти одні культи і течії від інших за ознакою традиційності чи нетрадиційності. Перевіряти релігійні НЗ необхідно усі, незалежно від конфесії чи течії, в межах якої вони були утворені. Легітимація загальних нерелігійних НЗ проводиться незалежно від форми власності, виду НЗ, міста, в якому вони працюють тощо.

Р.З. Белегай вказує, що зараз в Україні діє біля 500 зарубіжних місій та місіонерських організацій. Останнім часом у державних НЗ набули поширення різні міжнародні релігійні програми і проекти, що видаються як новаторство у педагогіці. Хоча методика їх викладацької діяльності побудована, як правило, на аналізі біблійних сюжетів, релігійних псалмів і спрямована в основному на пропаганду релігії [17, с. 73]. А для роботи на кафедрах іноземних мов багатьма ВНЗ запрошені зарубіжні фахівці часто із досвідом місіонерської роботи. Інтенсивне вивчення іноземної мови вони здійснюють саме на релігійній основі, вивчення літературної мови підміняється теологічним варіантом іноземної мови, яка має вузьку сферу вжитку [17, с. 74].

Проста заміна світських дисциплін духовними є чи не найменшим злом від недобросовісних релігійних НЗ. Цілі окремих НЗ, у т.ч. і релігійних, можуть не співпадати із зазначеними у їхніх статутних документах. Особливо це стосується НЗ та інших організацій різних релігійних течій та напрямів. Вважаємо, що мінімальна шкода від них може бути у розколі країни на дрібні «удільні князівства» із власними божками, культами, звичаями та забобонами. Історія наводить підтвердження укріплення та об’єднання держави навколо єдиної релігії та церкви і навпаки. Історично склалося, що такою релігією в Україні було і залишається православ’я. Переважна більшість населення України симпатизує цьому напряму у християнстві. І тому вважаємо за необхідне з метою консолідації суспільства у більшій мірі серед релігійних НЗ підтримувати саме православні НЗ та НЗ інших традиційних для України релігій. Але тільки за факт діяльності держава не може і не повинна підтримувати будь-яких суб’єктів господарювання. Державна підтримка повинна кореспондувати реалізації ними державних програм та/або виконанню державних завдань.

Із наведеною думкою багато громадян України можуть не погодитися, адже частина населення є греко- чи римо-католиками, мусульманами або належить до певних течій чи напрямів у християнстві. Хоча у Франції, де значно більша у порівнянні з Україною частина населення є мусульманами, «...існує сильна і розгалужена система католицьких шкіл, що підтримуються державою, дають повноцінну світську поряд з релігійною освіту. Тому проблема релігійної освіти у державній школі стоїть у Франції не так гостро, як, наприклад, в РФ, де традиційна православна церква ще не в повній мірі відновилася після потрясінь радянського періоду...» [380, с. 88]. Якщо звернутися до досвіду РФ, на яку посилається автор попереднього вислову, то там ситуація дійсно складніша. Занепокоєння відносно клерикалізації російського суспільства викладено у відкритому листі Президенту РФ В.В. Путіну академіків РАН. Російська наукова еліта виступила проти введення у всіх школах світської поліконфесійної та багатонаціональної держави «Закону Божого» під назвою «Основи православної культури» [369, с. 201; 381]. Із цим слід не погодитися. Єдина релігія повинна об’єднувати. Якщо у Франції та багатьох інших зарубіжних країнах державою підтримуються НЗ певної конфесії чи релігійної течії, то чому це повинно бути заборонено в Україні ? Зрозуміло, що у певній мірі повинні підтримуватися і НЗ інших релігійних напрямів1. Проте така підтримка має бути обґрунтованою.

На сьогодні крім православних НЗ Московського патріархату Київський патріархат має 15 навчальних духовних установ з 1649 слухачами. Із них дві духовні академії – у Києві і Львові, філософсько-богословський факультет при Чернівецькому університеті ім. Ю. Федьковича. Автокефальна православна церква має 7 духовних НЗ. У 2000 році УГКЦ мала в Україні 12 семінарій і духовну академію, римо-католики мають 6 НЗ1 [17, с. 73]. На жаль вони роз’єднані: держава не може об’єднати їх в єдину церкву. Проте НЗ будь-якої релігійної громади знаходяться у правовому полі України, а тому повинні дотримуватися державних стандартів освіти.

Історично серед релігійних найбільш поширеними в Україні є НЗ православної, греко- і римо-католицької церкви, а також мусульманські НЗ. Тому доцільно надавати державну підтримку уже існуючим НЗ названих релігій та конфесій. Проте навряд чи доцільно без перевірки взагалі допускати до здійснення освітньої діяльності НЗ сектантських напрямів і течій.

Часто місіонери різних конфесій дають інтерпретацію моральних цінностей у руслі своїх конфесій з приниженням значення інших віросповідань, зокрема, традиційних для України, а також світських моральних цінностей. Деформована релігійна освіта не сприяє становленню гармонійної духовності, формує невпевненість у власних силах, почуття меншовартості, нетерпимості до інших релігій. Тому важливо, щоб держава захищала інтереси громадян, будь-яку місіонерську діяльність спрямовувала на дотримання свободи совісті, національних пріоритетів, загальнолюдських цінностей [17, с. 74].

Отже, у розвинених європейських країнах на основі ліберального законодавства людині гарантовано отримання релігійної або світської освіти за власним бажанням; діють НЗ релігійних громад різних культів, течій та сект. У переважній більшості надання релігійної освіти фінансується державою. Проте надання фінансового забезпечення супроводжується виконанням релігійними НЗ певних державних завдань або покладанням на себе певних обов’язків. На прикладі Королівства Бельгія показано, що державою фінансуються лише НЗ світових релігій, які діють у країні і «перевірені» століттями. В Україні необхідно більш ретельно слідкувати за дотриманням законодавства сектантськими та місіонерськими НЗ. У значній кількості європейських країн ліцензія НЗ не потрібна. За законодавством України ця діяльність ліцензована, тому необхідно активніше боротися із релігійними НЗ, які не отримали ліцензію (найчастіше сектантські та місіонерські організації).

Таким чином, у підрозділі було визначено особливості правового регулювання здійснення діяльності у сфері освіти у розвинених європейських країнах. Свої особливості має регулювання цієї діяльності законодавством інших європейських та азійських країн, які входять до складу СНД. Їх також необхідно дослідити на предмет доцільності застосування іноземного досвіду.

<< | >>
Источник: ДЕРЕВЯНКО Богдан Володимирович. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ. Д и с е р т а ц і я на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Донецьк –2014. 2014

Еще по теме 4.1. Правове регулювання господарської діяльності навчальних закладів законодавством країн ЄС та інших країн центральної Європи:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -