<<
>>

2.3. Практика судового розгляду спорів, пов’язаних із здійсненням господарсько-торговельної діяльності

Значення судової практики у правовому регулюванні господарсько-торговельної діяльності не викликає сумнівів. Свідченням цього є безліч науково-практичних конференцій із залученням працівників судової системи, на яких розглядаються важливі питання правової регламентації будь-яких сторін економічного життя країни, адже господарське судочинство України має вже двохсотлітню історію, яка всі ці роки була спрямована на регулювання перш за все господарсько-торговельної діяльності.

Важливість судової практики наразі настільки значима що на думку В.К. Мамутова, вже час визнати судову практику одним із джерел права, хоча б стосовно господарського права [169, с. 188], адже яким би обширним не було законодавство, воно не може передбачити всіх нюансів спірних ситуацій, що виникають на практиці.

Президент палати Комерційного суду міста Марселя Ж.Ш. Вінсен також зауважує, що комерційна діяльність потребує відповідних судових, юридичних, умов не тільки у сфері кодифікації відповідних юридичних документів, а також і стосовно спеціалізації, юрисдикції різноманітних судових органів. Він вказує, що розгляд господарських спорів у Франції здійснює Комерційний суд Франції [170, с. 49]. При цьому розгляд господарських спорів здійснює торговельне судочинство, адже більшість підвідомчих цьому суду спорів виникає при здійсненні саме господарсько-торговельної діяльності.

На наявність торгових судів у Німеччині та їх роль у вирішенні господарських спорів звертає увагу Г. Шаберг, який зазначає, що, незважаючи на відсутність господарських судів як окремої судової ланки, в Німеччині в рамках цивільних судів діє спеціальна Торгова палата, яка розглядає спори, що випливають із господарсько-торговельної діяльності [171, с. 78–79].

Отже, роль судової системи у вирішенні торговельних спорів є беззаперечною, спрямованою на встановлення єдиних правил щодо здійснення господарсько-торговельної діяльності в суперечливих ситуаціях, що потребує окремого дослідження.

Одним із важливих питань при розгляді спорів, пов’язаних із здійсненням господарсько-торговельної діяльності, є застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов’язань. Зокрема, на практиці виникають питання, що стосуються валюти зобов’язання.

Так, грошовим, за змістом ст. 524, 533-535, 625 ЦК України, є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Однак, незважаючи на чітке визначення в законі можливості застосування в договорах грошового еквіваленту в іноземній валюті, при розгляді справ у суді неоднаково використовуються вказані норми, що змусило Вищий господарський суд України надати відповідні роз’яснення.

Згідно із Постановою Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» у редакції Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 10.07.2014 р. № 6 [172] грошовим слід вважати будь-яке зобов'язання, що складається в тому числі з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. Грошовим зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана оплатити поставлену продукцію, виконану роботу чи надану послугу в грошах, а друга сторона вправі вимагати від першої відповідної оплати. Тобто зобов’язання, в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору. Відповідно до абз. 3 п.п. 1.1. п.1 зазначеної Постанови грошове зобов'язання виражається в грошових одиницях України або в грошовому еквіваленті в іноземній валюті.

Оскільки питання валюти стягнення зобов’язання є досить спірним, Пленум Вищого господарського суду неодноразово його порушував. Так, згідно з п. 3.4 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р.

№ 8 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» в редакції від 10.07.2014 р. [173] ціна позову про стягнення іноземної валюти визначається в іноземній валюті та національній валюті України відповідно до офіційного курсу, встановленого Національним банком України на день подання позову (п.4 ч.1 ст. 55 Господарського процесуального кодексу України). При визначенні ціни позову, поданого в іноземній валюті, необхідно виходити з тієї валюти, в якій здійснювалися чи мають бути здійснені розрахунки між сторонами.

Вказане положення є цілком зрозумілим стосовно подачі позовної заяви до суду, адже еквівалент у національній валюті важливий для вирахування державного мита. Питання виникає, якщо день подання позову не співпадає з днем сплати судового збору (збір сплачено раніше). У такому випадку, згідно з роз’ясненнями Вищого господарського суду України (далі –ВГСУ), останній визначається з урахуванням офіційного курсу гривні до іноземної валюти, встановленого Національним банком України саме на день сплати, а не на день подання позову відповідно до положень абз. 2 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 р. № 3674-VI у редакції від 28.11.2013 р. [174]. Щодо суми боргу та нарахованих процентів, штрафів, пені, то на законодавчому рівні необхідне встановлення правила про стягнення в іноземній валюті.

Винесення рішення в національній валюті замість визначення боргу в іноземній валюті порушує права позивача. Адже у випадку падіння курсу національної валюти відносно іноземної він матиме явні збитки, що негативно позначиться на платоспроможності суб’єкта господарсько-торговельної діяльності [175, с. 154–155].

Іншим питанням, що виникає під час розгляду спорів, пов’язаних із здійсненням господарсько-торговельної діяльності, є застосування відповідальності за порушення грошових зобов'язань, визначених в іноземній валюті, у відносинах між резидентами України.

Так, згідно з ч. 2 ст. 533 ЦК України, якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, то сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 192 ЦК України). Ч. 3 ст. 533 ЦК України визначає, що використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку і на умовах, встановлених законом.

Відповідно ж до ч. 2 ст. 198 ГК України грошові зобов'язання учасників господарських відносин мають бути виражені та підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право здійснювати розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства.

За п. 3.3 ст. 3 Закону України «Про платіжні системи і переказ коштів в Україні» від 05.04.2001 р. № 2346-III у редакції від 27.03.2014 р. № 1170-VII [176] гривня як грошова одиниця України (національна валюта) є єдиним законним платіжним засобом в Україні, приймається всіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України для здійснення переказів.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 р. № 15-93 у редакції від 12.08.2014 р. № 1636-VII [177] валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог і зобов'язань, якщо інше не передбачено цим Декретом, іншими актами валютного законодавства України.

Положення ч. 2 ст. 533 ЦК України та ч. 2 ст. 198 ГК України містять однакові за змістом приписи про необхідність виконання грошового зобов'язання між резидентами України виключно у валюті України (валюта платежу), крім випадків отримання стороною цього зобов'язання відповідної ліцензії Національного банку України згідно з вимогами Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Отже, виходячи з аналізу, незважаючи на загальне правило про можливість використання іноземної валюти як еквіваленту грошового зобов’язання у відносинах між резидентами, докладний аналіз положень ГК України та інших нормативно-правових актів підтверджує можливість застосування заходів відповідальності за порушення грошових зобов'язань, визначених в іноземній валюті, лише в національній валюті України (гривнях) за офіційним курсом Національного банку України на день заявлення відповідної вимоги.

Виключенням є випадки, коли стороною зобов'язання, у якому виник спір, одержано відповідну ліцензію Національного банку України.

Якщо за умовами договору сума платежу, визначена в іноземній валюті, на день виникнення у відповідача грошового зобов'язання перераховується у гривню і в подальшому на день фактичної сплати коштів згідно з таким перерахунком не змінюється, тобто залишається гривневим, то з моменту перерахунку боржник відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України зобов'язаний на вимогу кредитора сплатити борг з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення виконання даного зобов'язання.

З урахуванням досить значного часу, який витрачає державний виконавець на практиці на виконання судового рішення, невирішеним залишилося питання захисту прав та інтересів осіб-резидентів, які в договорі указали гривневий еквівалент іноземної валюти. Якщо діяльність резидента безпосередньо пов’язана з нерезидентами, розрахунки з якими ведуться в іноземній валюті, то неможливість стягнення коштів в іноземній валюті може негативно вплинути на економічний стан суб’єкта господарсько-торговельної діяльності.

Для вирішення зазначеного питання доцільно доповнити ст. 84 Господарського процесуального кодексу України від 06.11.1991 р. № 1798-XII [178] (далі – ГПК України) ч. 3 такого змісту:

«При задоволенні позову, в якому сума стягнення визначається еквівалентом в іноземній валюті, в резолютивній частині рішення додатково вказуються:

сума, що підлягає стягненню у гривні на момент винесення рішення, і розмір суми в іноземній валюті з точним найменуванням цієї валюти;

ставка процентів і (або) розмір неустойки, нарахованих на цю суму; дата, з якої здійснюється їх нарахування, і день, по який вони мають нараховуватися;

обов’язкове посилання на дату, на яку здійснюється перерахування суми заборгованості в іноземну валюту згідно із курсом НБУ за вказаним рішенням.

Частини 3, 4, 5 ст. 84 відповідно вважати частинами 4, 5, 6 ст. 84».

Для того щоб зазначена норма діяла на практиці, необхідно також внести відповідні зміни до Закону України «Про виконавче провадження», встановивши порядок виконання таких судових рішень із покладанням на державного виконавця обов’язку здійснювати розрахунок суми, що підлягає стягненню на день платежу.

Наступним питанням, що заслуговує на увагу стосовно судової практики вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарсько-торговельної діяльності, є документальне підтвердження договірних зобов’язань у сфері господарсько-торговельної діяльності.

Оскільки зобов’язання у сфері здійснення господарсько-торговельної діяльності є грошовими, то вони, як і будь-які інші господарські або цивільно-правові зобов'язання, можуть виникати на підставах, встановлених ст. 174 ГК України і ст. 11 ЦК України. У господарських відносинах грошові зобов'язання найчастіше виникають із господарських договорів та інших угод, передбачених законом, або з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст. 174 ГК України). У сфері здійснення господарсько-торговельної діяльності такими зобов’язаннями є договірні, а саме: договори купівлі-продажу, поставки, контрактації сільськогосподарської продукції, постачання електроенергії та ін.

Однак оскільки господарський договір згідно з вимогами законодавства є не єдиною підставою виникнення відповідного зобов'язання, то сама лише відсутність між сторонами спірних правовідносин такого договору або незазначення в останньому умов щодо відповідальності за порушення грошового зобов'язання не перешкоджає застосуванню даної відповідальності, але тільки якщо підстави такого застосування і розмір відповідальності передбачено актами законодавства [172].

Як показує практика, господарські зв’язки між суб’єктами господарювання виникають не лише шляхом підписання тексту договору. Досить часто господарські операції з купівлі-продажу укладаються шляхом обміну листами та іншими товаро-розпорядчими документами, тому важливим у судовій практиці є розуміння того, що договір про здійснення господарсько-торговельної діяльності може бути укладено не лише шляхом складання єдиного документа, підписаного сторонами, але і шляхом обміну листами, телеграмами, факсограмами, телефонограмами та іншими документами. При цьому відповідальність за невиконання грошових зобов’язань при здійсненні господарсько-торговельної діяльності виникає, якщо відповідно до зазначених документів сторони погодили умови стосовно такої відповідальності.

Так, 21.07.2014 р. Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми «ТриОН» на постанову від 05.04.2014 р. Одеського апеляційного господарського суду у справі № 9/266 господарського суду Миколаївської області за позовом приватного підприємства «Колос» до товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми «ТриОН» про стягнення 7702,45 грн за договором купівлі-продажу ковбасних виробів.

Як обґрунтування позовних вимог ПП «Колос» зазначало, що згідно з усною домовленістю між сторонами у 2011 р. відповідно до видаткових накладних протягом листопада 2011 р. – жовтня 2012 р. поставило відповідачу товар на загальну суму 10330 грн, з яких оплачено 3506,18 грн., у зв'язку з чим 6823,82 грн є заборгованістю, яка підлягає стягненню, з урахуванням штрафних санкцій, нарахованих за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань.

Рішенням господарського суду Миколаївської області від 20.01.2013 р. у позові відмовлено. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 05.04.2013 р. рішення скасовано і прийнято нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ТОВ ВКФ «ТриОН» на користь ПП «Колос» 6823,84 грн і судові витрати.

Виносячи рішення, касаційна інстанція вказала, що судом апеляційної інстанції встановлено і підтверджено матеріалами справи, що в період з жовтня 2011 р. по вересень 2012 р. приватне підприємство «Колос» на підставі усної домовленості передало товариству з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційній фірмі «ТриОН» товари на загальну суму 13532,72 грн, про що свідчать накладні на поставку товару, підписані представниками сторін із відбитками їх штампів, а також іншими документами. Виходячи з цього Одеський апеляційний господарський суд дійшов правильного висновку про існування між сторонами господарських правовідносин і неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань за усною домовленістю щодо оплати поставленого товару. У зв'язку з цим обґрунтовано, враховуючи часткове повернення товару і часткову оплату, задовольнив позов і стягнув основний борг. За таких висновків суд касаційної інстанції залишив постанову апеляційного суду чинною [179].

У судовій практиці порушується доволі багато питань стосовно господарських зобов’язань, у яких момент виникнення зобов’язання не визначений, а тому виникає згідно із положеннями ст. 530 ЦК України, тобто протягом семи днів з моменту пред’явлення вимоги. Однак щодо господарсько-торговельної діяльності існують певні особливості. Так, згідно з ч.1 ст. 692 ЦК України покупець за договором купівлі-продажу повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього. Надаючи аналіз зазначеної правової нормі, ВГСУ дійшов висновку, що якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару, відповідна оплата має бути здійснена боржником негайно після такого прийняття, незалежно від того, чи пред'явив йому кредитор пов'язану з цим вимогу.

Тобто специфікою судової практики стосовно здійснення господарсько-торговельної діяльності є наявні виняткові обставини, згідно з якими вимога як така не є необхідною задля виникнення обов’язку з оплати переданого (поставленого) товару. Здане тлумачення положення законодавства стосовно здійснення господарсько-торговельної діяльності спрямоване на забезпечення належного правового господарського порядку у сфері господарсько-торговельної діяльності та є досить зрозумілим і таким, що випливає з норм чинного законодавства.

Стосовно штрафних санкцій ВГСУ зауважує, що попереднє, до подання позову до господарського суду, звернення кредитора до боржника з вимогою про сплату сум пені, інфляційних нарахувань та процентів річних не передбачено законом і тому не є обов'язковим. Отже, неподання позивачем (кредитором) доказів такого звернення спричиняє відмови в задоволенні відповідних позовних вимог (п. п. 1.71 зазначеної Постанови).

Так, 22.11.2007 р. Вищий господарський суд України розглянув на відкритому судовому засіданні касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Унірем-Агро» на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 21.08.2007 р. господарського суду Дніпропетровської області у справі № 21/40-07 за позовом Суб'єкта підприємницької діяльності [...] до товариства з обмеженою відповідальністю «Унірем-Агро» про стягнення 55815,58 грн.

Суб'єкт підприємницької діяльності [...] звернувся до господарського суду Дніпропетровської області з позовом про стягнення заборгованості за невиконані зобов'язання зі сплати поставленого товару в загальній сумі 55815,58 грн, серед яких 40424 грн основного боргу, 12262,9 грн інфляційних втрат, 3% річних за прострочення виконання грошового зобов'язання в сумі 3125,66 грн.

Господарський суд Дніпропетровської області рішенням від 19.07.2007 р. позовні вимоги задовольнив, стягнув з Товариства з обмеженою відповідальністю «Унірем-Агро» на користь позивача 52686,90 грн боргу з урахуванням індексу інфляції та 3125,66 грн річних за прострочення виконання грошового зобов'язання.

Дніпропетровський апеляційний господарський суд постановою від 21.08.2007 р. рішення господарського суду Дніпропетровської області від 19.07.2007 р. залишив без змін за тими самими підставами. Вищий господарський суд України залишив зазначені рішення чинними [180].

Оскільки досить велика кількість господарських спорів виникають саме стосовно здійснення господарсько-торговельної діяльності, зокрема невиконання договірних зобов’язань, Вищий господарський суд України неодноразово звертається до питань відповідальності за порушення грошових зобов’язань. Так, Вищим господарським судом України було підготовлено Оглядовий лист «Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов’язань» від 29.04.2013 р. № 01-06/767/2013 [181], де також розглянуто таке важливе питання, як строк настання зобов’язання щодо оплати отриманого товару.

В Оглядовому листі ВГСУ додатково зазначив, що відповідно до ч.1 ст. 222 ГК України учасники господарських відносин, які порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду, а наявність у відповідача зобов'язання щодо здійснення платежів за отриманий товар випливає безпосередньо зі змісту ч. 1 ст. 692 ЦК України, а не ставиться в залежність від звернення до нього з окремою вимогою в порядку ч. 2 ст. 530 ЦК України.

За таких обставин факт отримання товару відповідачем і видаткові накладні, надані позивачем на підтвердження своїх вимог, є самостійними підставами для виникнення обов'язку у відповідача здійснити розрахунки за отриманий товар [182].

Певну особливість у сфері господарсько-торговельної діяльності має також нарахування штрафних санкцій. Згідно з положеннями абз. 3 ч. 2 ст. 231 ГК України за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1% вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад 30 днів додатково стягується штраф у розмірі 7% вказаної вартості.

Як зазначено у п. 2.2 вказаної Постанови, ці положення застосовуються за допущене прострочення виконання лише негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товару, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафних санкцій. Тобто в даному випадку йдеться про нарахування штрафних санкцій саме у сфері здійснення господарсько-торговельної діяльності, тому судам слід мати на увазі, що зазначені положення не можна застосовувати в інших відносинах.

Стосовно розгляду спорів щодо виконання договірних зобов’язань С.О. Теньков звертає увагу на таку проблему судової практики, як відмова покупця підписати акт приймання-передачі товарів, переданих йому за договором [183, с.120]. Із посиланням на п. 137.1 Податкового кодексу України від 02.12.2010 р. № 2755-VI у редакції від 07.10.2014 р. № 1690-VII [4] він констатує, що відмова покупця підписати акт приймання-передачі істотно ускладнює ведення належного бухгалтерського і податкового обліку.

Однак до проблем саме судової практики таку відмову складно віднести. Аналіз практики ВГСУ свідчить, що, по-перше, спори, які потрапляють до судових органів, щодо актів приймання-передачі стосуються здебільшого виконання робіт і надання послуг, а не договорів купівлі-продажу; по-друге, суди на підтвердження виконання договірних зобов’язань приймають інші документи, на підставі яких ухвалюють рішення про задоволення вимог позивачів.

Так, у Постанові ВГСУ від 01.11.2011 р. у справі № 5015/2157/11 зазначається, що саме оплата послуг із посиланням на рахунок-фактуру, в якому вказано характер та обсяг виконаних робіт, є такою, що підтверджує факт надання цих послуг, тому відсутність акта приймання-передачі не може бути доказом їх ненадання. У Постанові ВГСУ від 19.06.2012 р. у справі № 5011-4/1157-2012 зазначається, що видаткова накладна є первинним документом, який засвідчує факт передачі відповідачу предмета лізингу.

Постановою ВГСУ від 04.10.2012 р. у справі № 5011-32/3148-2012 зазначено, що на виконання умов договору лізингодавець прийняв у власність від продавця і передав лізингоодержувачу передбачене договором обладнання, а лізингоодержувач отримав таке обладнання, яке становить предмет лізингу – автомобіль MAN у кількості п’ять одиниць, що підтверджується видатковою накладною та довіреністю [183, с. 121].

Отже, виходячи з аналізу судової практики відсутність актів приймання-передачі сама по собі не може бути проблемою для судового захисту прав й інтересів суб’єктів господарсько-торговельної діяльності, адже суди як докази приймають інші, наприклад торгово-розпорядчі документи, що підтверджують факт передачі товару, виконання роботи або надання послуги за договором.

Певною специфікою господарсько-торговельної діяльності є її здійснення за участю як резидентів, так і нерезидентів, адже, як зазначено вище (розділ 1), саме торговельні відносини були першими відносинами між країнами, що сприяло розвитку міжнародних економічних відносин і зростанню економіки в усьому світі.

Вищим господарським судом України було узагальнено практику застосування господарськими судами норм міжнародного приватного права і міжнародних угод при вирішенні господарських спорів. Мета вивчення такої судової практики полягала у виявленні проблемних питань, пов'язаних із застосуванням зазначених правових норм.

Зокрема, було узагальнено судову практику вирішення господарськими судами окремих категорій спорів за участю нерезидентів від 01.01.2009 р. [184]. Встановлено, що господарськими судами в основному правильно застосовуються норми законодавства, які регулюють зазначені правовідносини. При цьому господарські суди вірно виходили із встановленої ч. 3 ст. 4 ГПК України пріоритетності застосування правил міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Узагальнення показало, що предметом спору у справах цієї категорії були вимоги щодо визнання договорів недійсними, розірвання договору, стягнення заборгованості, визнання права власності, усунення перешкод у користуванні власністю, витребування майна з чужого незаконного володіння тощо. Причинами ж виникнення спорів були переважно неналежне виконання договірних зобов'язань однією із сторін або невідповідність правочину закону.

Так, відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Як зазначається у п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» [185], суд не може застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір.

Дія міжнародних договорів України на території України регулюється ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р. № 1906-IV, що діє в редакції від 05.06.2014 р. [186], в якій встановлено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Процесуальні права й обов'язки іноземних суб'єктів господарювання є такими самими, як процесуальні права й обов'язки суб'єктів господарювання України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Компетенцію господарських судів у справах за участю іноземних підприємств і організацій встановлено ст. 124 ГПК України, згідно із якою підсудність справ за участю іноземних суб'єктів господарювання визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

При вирішенні господарських спорів за участю іноземних суб'єктів підприємницької діяльності судді використовують положення ст. 4 ГПК України щодо вибору законодавства, яке має застосовуватися при врегулюванні спірних відносин. Зокрема, положення ч.1 ст.4 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005 р. № 2709-IV у редакції від 16.05.2013 р. № 245-VIІ [187], відповідно до якої право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України і міжнародних звичаїв, що визнаються в Україні.

Згідно із положеннями ст. 5 зазначеного закону сторони договорів користуються правом визначення законодавства, яке має бути застосовано судом при вирішенні спорів і розбіжностей між сторонами. Однак у разі відсутності волевиявлення сторін договору щодо застосовуваного права господарський суд визначає його на підставі колізійної норми, яка може міститися як у міжнародних договорах, що відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства, так і в національному законодавстві. Тому згідно із ст. 3 Закону України «Про міжнародне приватне право», якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж встановлені цим Законом, застосовуються правила цього міжнародного договору.

При розгляді даної категорії спорів ураховуються також положення ст. 38 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 р. № 959-XII у редакції від 14.10.2014 р. № 1697-VII [132], згідно з якою спори, що виникають між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб'єктами господарської діяльності у процесі такої діяльності, можуть розглядатися судами України, а також, за згодою сторін спору, Міжнародним комерційним арбітражним судом і Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України та іншими органами вирішення спору, якщо це не суперечить чинним законам України або передбачено міжнародними договорами України.

У результаті узагальнення в судовій практиці виявлено ряд розбіжностей і різних правових підходів до вирішення цієї категорії спорів, зокрема стосовно спорів у сфері господарсько-торговельної діяльності, пов’язаних із застосуванням зобов’язального права.

Так, причинами виникнення спорів у сфері господарсько-торговельної діяльності здебільшого є невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань як з боку вітчизняних господарюючих суб'єктів, так і з боку підприємств-нерезидентів. Найбільш проблемним питанням при вирішенні спорів цієї категорії є визначення підсудності спору і вибору права, яке належить застосовувати до спірних правовідносин.

Аналіз спорів свідчить, що, розглядаючи справи, пов'язані з неналежним виконанням договірних зобов'язань, господарські суди вирішували питання щодо підсудності (підвідомчості) спорів господарському суду та вибору права, яке підлягає застосуванню, виходячи з умов відповідних договорів (контрактів), що відповідає приписам ст. 5, 43, 44 Закону України «Про міжнародне приватне право».

Так, рішенням господарського суду Донецької області від 02.08.2007 р. у справі № 43/232пд позовні вимоги «RANMAC ASSOCIATES LIMITED» (м. Лондон) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Євроопт» (м. Донецьк) про визнання контракту на поставку розірваним і про стягнення суми попередньої оплати та збитків у вигляді упущеної вигоди задоволене у зв'язку з невиконанням відповідачем своїх зобов'язань. Судом відповідно до ст. 32, 44 Закону України «Про міжнародне приватне право» застосовано чинне законодавство України, що регулює спірні відносини між сторонами, у зв'язку з визначенням матеріального права у контракті. Рішення не оскаржувалось [188].

Отже, для правильного вирішення спору необхідно встановити можливість його розгляду в господарських судах України з урахуванням умов не тільки контрактів, але ы міжнародних угод України з державою, резидентом якої є одна із сторін у справі.

Так, Рішенням господарського суду Дніпропетровської області було задоволено позов акціонерного товариства «Молдагротехніка» (Республіка Молдова) до ТОВ підприємства матеріально-технічного забезпечення «Укрснабсервіс» (м. Дніпропетровськ) про стягнення заборгованості.

Господарським судом було взято до уваги, що, оскільки контракт від 27.10.2004 р. укладався на території Республіки Молдова, права й обов'язки сторін цього контракту визначаються матеріальним правом Республіки Молдова, що встановлено ст. 33 Договору, укладеного між Україною і Республікою Молдова, про правову допомогу у правових відносинах у цивільних і кримінальних справах [189]. Рішення не оскаржувалось.

У справі за позовом ВАТ «Дніпропетровський тепловозоремонтний завод» (м. Дніпропетровськ) до Фірми «System One LTD.» (Латвія) про стягнення заборгованості за контрактом рішенням господарського суду Дніпропетровської області позов задоволено. Вирішуючи спір за законодавством України, господарський суд виходив із того, що п. 7.2 Контракту передбачено, що при виникненні спірних питань між сторонами контракту спір підлягає розгляду в господарському суді на території та із застосуванням законодавства країни за місцезнаходженням позивача.

З урахуванням викладеного і норм Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних, трудових і кримінальних справах від 23.05.1995 р. [190] справа підлягала розгляду в господарському суді Дніпропетровської області за місцезнаходженням позивача. Рішення не оскаржувалось.

Також судом при вирішенні спору застосовуються положення Конвенції Організації Об'єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу від 11.04.1980 р. [102]. Відповідно до п. 1 ст. 63, ст. 64 Конвенції продавець може заявити про розірвання договору, якщо невиконання покупцем будь-якого з його зобов'язань за договором або за цією Конвенцією є істотним порушенням договору, або якщо покупець не виконує протягом додаткового строку, встановленого продавцем, свого зобов'язання сплатити ціну чи прийняти поставку товару, або заявляє про те, що він не зробить цього протягом встановленого таким чином строку.

Так, задовольняючи позов, господарський суд Одеської області встановив, що поставка здійснена Продавцем у строки, визначені Контрактом, між тим покупець відмовився від оплати товару, обґрунтовуючи відмову неможливістю його оплати. Ст. 64 Конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу передбачено право продавця на розірвання договору у зв'язку з невиконанням покупцем будь-якого із зобов'язань за договором, зокрема, щодо оплати поставленого товару. Постановою Одеського апеляційного господарського суду та постановою Вищого господарського суду України зазначене рішення залишено без змін.

Аналіз судової практики свідчить про те, що досить неоднозначно господарські суди підходять до вирішення питання про підсудність спору і вибір права, але підлягає застосуванню, виходячи з умов відповідного договору (контракту).

Так, рішенням господарського суду Донецької області від 13.04.2007 р. позовні вимоги Компанії «OBST SA» (Швейцарія) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Поліграфічне підприємство «Експрес» (м. Макіївка Донецької області) про стягнення суми заборгованості за поставлений товар з урахуванням процентів за користування чужими коштами, штрафу і пені за несвоєчасне використання грошового зобов'язання задоволено. Судове рішення мотивоване порушенням Покупцем умов Договору, а також норм, що регулюють загальні умови виконання зобов'язань і правила виконання договорів купівлі-продажу (поставки) за матеріальним правом Швейцарії.

Постановою Донецького апеляційного господарського суду рішення господарського суду скасовано, провадження у справі припинено на підставі п. 1 ст. 80 ГПК України, оскільки сторонами у зовнішньоекономічному контракті передбачено розгляд справи компетентним судовим органом за юридичною адресою позивача-нерезидента: сторони контракту домовилися про розгляд спору судом Швейцарії згідно з матеріальним правом Швейцарії.

Судова колегія Донецького апеляційного господарського суду зазначила, що згідно із ст. 4 ГПК України господарський суд має право застосовувати норми права інших держав, але тільки у випадках, прямо передбачених у законі або міжнародному договорі (конвенції, ратифікованій обома державами, двосторонній угоді між цими державами), а не в зовнішньоекономічному контракті. У спірному контракті сторони передбачили свою юрисдикцію справи у спорі за участю іноземного підприємства, яка є арбітражним застереженням, що є умовою контракту й одностороння відмова від виконання якої не допускається. Тому судом першої інстанції помилково визначено підсудність спору українському суду.

Вищий господарський суд України не погодився з позицією апеляційної інстанції, зазначивши, що Донецький апеляційний господарський суд не застосував положення ст. 104 ГПК України, згідно з якою порушення або неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.

Так, позивач повідомлявся про час і місце розгляду справи за адресою його представника в Україні. Як вбачається з матеріалів справи, позивачу було відомо про час і місце розгляду справи та він брав участь у судових засіданнях і користувався іншими процесуальними правами для забезпечення правильного вирішення спору, тому залишив рішення суду першої інстанції чинним.

Для більш чіткого визначення в законодавстві питань підвідомчості та підсудності господарських спорів за участю іноземних суб’єктів господарсько-торговельної діяльності необхідно внести відповідні зміни до ст.124 ГПК України, що встановлює підсудність господарським судам справ за участю іноземних суб'єктів господарювання, виклавши її в такій редакції:

«Господарські суди розглядають справи за участю іноземних суб’єктів господарювання, якщо:

1) місцезнаходженням іноземного суб’єкта господарювання є територія України;

2) місцезнаходженням філії, представництва, іншого відособленого підрозділу іноземного суб’єкта господарювання є територія України;

3) іноземний суб’єкт господарювання має на території України нерухоме майно, щодо якого виник спір.

Підвідомчість і підсудність справ за участю іноземних суб’єктів господарювання визначається за правилами, встановленими ст. 12-17 цього Кодексу».

У судовій практиці також виникають питання стосовно дійсності повноважень представників нерезидентів. Так, згідно із ст. 3 Конвенції єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, статусу, в якому виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампа, якими скріплений документ, є проставляння передбаченого ст. 4 апостилю компетентним органом держави, в якій документ був складений.

Згідно із ст. 4 цієї ж Конвенції «Про договори міжнародної купівлі-продажу» передбачений у ч. 1 ст. 3 апостиль проставляється на самому документі або на окремому аркуші, що скріпляється з документом; він має відповідати зразку, що додається до цієї Конвенції.

Разом з тим, розглядаючи спори, господарські суди не враховують, що апостиль має бути не на всіх документах. Зокрема, суди помилково не беруть до уваги товаророзпорядчі документи без апостилю, адже згідно з п. b) ч. 3 ст. 1 Конвенції вона не поширюється на документи, що мають пряме відношення до комерційних або митних операцій.

У зазначеній справі письмовими доказами, які не були посвідчені шляхом проставляння апостилю, були товарно-транспортна накладна і виписки банку позивача про часткову оплату відповідачем товару за контрактом. Оскільки товарно-транспортна накладна відповідно до ст. 4 Конвенції про договір міжнародного дорожнього перевезення вантажів є договором перевезення, а виписки з банку пов'язані зі здійсненням платежів за контрактом, то ці документи мають пряме відношення до комерційних операцій і Конвенція на них не поширюється. Таким чином, апеляційна інстанція при вирішенні справи застосувала норми Конвенції, яка не підлягає застосуванню для посвідчення товарно-транспортної накладної та виписок банку, що призвело до скасування рішення апеляційної інстанції.

Щодо факту встановлення існування юридичної особи, то тут дійсно потрібні документи з апостилем, видані відповідною уповноваженою установою. Зокрема, правовий статус юридичної особи позивача і його процесуальна дієздатність були встановлені господарським судом Донецької області на підставі виписки з торговельного реєстру Швейцарії про реєстрацію юридичної особи.

Ураховуючи вищезазначене, постановою Вищого господарського суду України постанову Донецького апеляційного господарського суду в цій справі скасовано, рішення господарського суду Донецької області залишено чинним.

Ухвалою Верховного Суду України було відмовлено в порушенні касаційного провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України у цій справі, що свідчить про правильність застосування судом касаційної інстанції норм матеріального та процесуального права [191].

Аналіз судової практики свідчить, що нерезидент наразі в судовому процесі може бути не лише стороною, але і третьою особою. Так, 20.09.2005 р. Вищий господарський суд України розглянув касаційні скарги ТОВ «Обрій-2000», ТОВ «Укравтокомплект ЛТД» на постанову від 18.01.2005 р. Київського апеляційного господарського суду у справі № 21/38 за позовом ТОВ «Обрій-2000» до ТОВ «Укравтокомплект ЛТД» (треті особи: Виробниче республіканське унітарне підприємство (далі – ВРУП) «Мінський автомобільний завод», Державний автотранспортний науково-дослідний і проектний інститут «ДержавтотрансНДІпроект») про розірвання договору купівлі-продажу.

Рішенням господарського суду міста Києва від 19.06.2002 р. у позові ТОВ «Обрій-2000» відмовлено. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 25.10.2002 р. рішення господарського суду міста Києва від 19.06.2002 р. залишено без змін. Вказане рішення прийняті на підставі висновку експертизи Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 27.05.2002 р., у якому встановлено, що всі наявні дефекти автомобіля МАЗ-43704-060, двигун № 087457, які є предметом спірного договору, не є заводськими, а виникли в процесі неправильної експлуатації автомобіля позивачем.

Постановою Вищого господарського суду України від 20.05.2003 р. зазначені рішення і постанова господарських судів скасовані, справа № 21/38 направлена на новий розгляд до господарського суду міста Києва.

Рішенням господарського суду міста Києва від 23.08.2003 р. у справі №21/38 у задоволенні позову ТОВ «Обрій-2000» відмовлено за тими самими підставами, але до участі в судовому процесі було залучено нерезидента ВРУП «Мінський автомобільний завод» як виробника спірного автомобіля. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 18.01.2005 р. у справі №21/38 прийнято нове рішення про відмову в позові.

Касаційною інстанцією було встановлено, що по даний справі двічі прийнято рішення про відмову в позові ТОВ «Обрій-2000» із посиланням на те, що позивачем порушувалися правила експлуатації автомобіля і внесено самовільно зміни в конструкцію автомобіля, які призвели до неполадок у його роботі. Судом встановлено, що ці обставини підтверджуються висновком судової автотехнічної, автотоварознавчої, дослідження металів, електротехнічної та техніко-криміналістичної експертизи Київського науково-дослідженого інституту судових експертиз.

З урахуванням викладеного Вищий господарський суд України вважає, що господарськими судами матеріали справи досліджені в повному обсязі, порушень чинного законодавства не встановлено [192].

Аналізуючи практику розгляду справ за клопотанням сторін про скасування рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України у 2005 р., О.І. Євтушенко стверджує, що на той час скасування рішень здійснювалося місцевими, потім апеляційними загальними судами, але у зв’язку з тим, що нормами Цивільного процесуального кодексу України не передбачений порядок розгляду таких справ, у судовій практиці виникають певні проблеми і протиріччя, які негативно відображаються на формуванні єдиного підходу до вирішення спорів зазначеної категорії [193, с. 34].

Наразі ситуація не змінилася і продовжує бути спірною. Стосується вона не лише рішень Міжнародного комерційного арбітражу, але і рішень інших третейських судів. Так, ст. 51 Закону України «Про третейські суди» від 11.05.2004 р. № 1701-IV у редакції від 02.10.2012 р. № 5410-VI [194] містить підстави для скасування рішення третейського суду відповідним компетентним судом. Згідно із ст. 2 даного закону компетентний суд – це місцевий загальний суд чи місцевий господарський суд за місцем розгляду справи третейським судом. Виходячи з колізійності, закладеної у вказаній законодавчій нормі, на практиці виникають питання стосовно визначення підсудності зазначених справ, які потребують свого вирішення.

Для вирішення проблеми з визначенням підсудності справ про скасування рішень міжнародного комерційного арбітражного суду і третейських судів необхідно внести зміни до ст. 2 Закону України «Про третейські суди», де встановити, що компетентним судом є місцевий господарський суд за місцем розгляду справи третейським судом.

П.1 ст. 34 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24.02.1994 р. № 4002-XII в редакції від 06.09.2005 р. № 2798-IV [195] викласти в наступній редакції: «Оспорювання в суді арбітражного рішення може бути здійснено тільки шляхом подання клопотання про скасування згідно з пунктами 2 та 3 цієї статті до місцевого господарського суду за місцем розгляду справи міжнародним комерційним арбітражем».

Таким чином, аналіз судової практики розгляду спорів, пов’язаних із здійсненням господарсько-торговельної діяльності, продемонстрував проблеми і недоліки законодавства, що негативно впливають на процес реалізації норм права, у тому числі при вирішенні спорів у судах. У зв’язку з цим необхідне внесення відповідних змін до законів та інших нормативно-правових актів, що дозволить ефективно вирішувати питання в судах.

Проведений аналіз дозволяє зробити такі висновки.

Найбільш проблемним питанням щодо спорів за участю іноземних суб’єктів господарювання є визначення їх підвідомчості та підсудності. Для більш чіткого визначення в законодавстві питань підвідомчості та підсудності господарських спорів за участю іноземних суб’єктів господарсько-торговельної діяльності необхідно внести відповідні зміни до ст.124 ГПК України, де встановити критерії підсудності господарським судам справ за участю іноземних суб'єктів господарювання.

З метою чіткого встановлення підсудності справ про скасування рішень міжнародного комерційного арбітражного суду і третейських судів необхідно внести зміни до п.1 ст. 34 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», де встановити, що оспорювання арбітражного рішення здійснюється місцевим господарським судом за місцем розгляду справи міжнародним комерційним арбітражем, і до ст. 2 Закону України «Про третейські суди», де встановити, що компетентним судом є місцевий господарський суд за місцем розгляду справи третейським судом.

Порядок судового розгляду таких справ необхідно передбачити у спеціальному розділі ГПК України.

Для вирішення питання захисту прав й інтересів осіб-резидентів, які в договорі указали гривневий еквівалент іноземної валюти, необхідно доповнити ст. 84 ГПК України частиною 3, де встановити, що в резолютивній частині рішення додатково вказуються: сума, яка підлягає стягненню у гривні на момент винесення рішення, і розмір суми в іноземній валюті з точним найменуванням цієї валюти; ставка процентів і (або) розмір неустойки, нарахованих на цю суму; дата, з якої здійснюється їх нарахування, і день, по який вони мають нараховуватися; обов’язкове посилання на дату, на яку здійснюється перерахування суми заборгованості в іноземну валюту згідно з курсом НБУ за вказаним рішенням.

Для того щоб зазначена норма діяла на практиці, необхідно також внести відповідні зміни до Закону України «Про виконавче провадження», встановивши порядок виконання таких судових рішень із покладанням на державного виконавця обов’язку виконувати розрахунок суми, що підлягає стягненню на день платежу.

<< | >>
Источник: ХРІМЛІ КАТЕРИНА ОЛЕКСАНДРІВНА. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКО-ТОРГОВЕЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2015. 2015

Еще по теме 2.3. Практика судового розгляду спорів, пов’язаних із здійсненням господарсько-торговельної діяльності:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -