3.1. Аналіз судової практики вирішення спорів про іпотеку (заставу нерухомості)

Для підготовки даного розділу автор керувався інформацією інформаційно-пошукової системи „Законодавство” в частині судової практики Верховного суду України та бази даних Вищого господарського суду з питань розгляду іпотечних правовідносин.

Перш за все, автором була приділена увага судовим справам стосовно передачі в іпотеку підприємств. Так Вищий господарський суд України 26.03.2002 р. розглянув спірний договір застави від 27.07.1995 р., який укладено між Промінвестбанком України (заставодержатель) та АТЗТ „Веста” (заставодавець) в забезпечення виконання останнім грошових зобов'язань за кредитною угодою від 20.07.1995 р. №93, укладеною між тими ж сторонами. Об'єктом застави за договором від 27.07.1995 р. були ⁶²/₁₀₀ частин цілісного майнового комплексу АТЗТ „Дослідний завод „Веста”, а саме головний корпус площею 3600 м², блок цехів площею 5888 м² та приміщення лакофарбувального відділу цеху №1 площею 360 м². Після розгляду Вищий господарський суд прийшов до висновку, що необґрунтованими визнаються висновки про укладення договору застави від 27.07.1995 р. з порушеннями вимог ст. 6 Закону України „Про заставу” та ст. 30 Закону України „Про власність” без відповідного рішення вищого органу позивача – загальних зборів акціонерів, оскільки АТЗТ „Веста” є суб'єктом права колективної власності (ст. 20 Закону України „Про власність”), а ст. 6 Закону України „Про заставу” встановлено обов'язковість згоди всіх співвласників щодо передачі під заставу майна, яке перебуває у спільній власності декількох осіб (ст.

Коментуючи дану постанову Вищого господарського суду, неможливо не відзначити важливість врахування інтересів іпотекодавця. Адже, як зазначалося автором у попередніх розділах, іпотека повинна працювати на користь усіх учасників іпотечних відносин. Без відповідного захисту іпотекодавця та його економічної зацікавленості у використанні інституту іпотеки, розвиток останньої приречений, навіть за умови, якщо український законодавець створить дієву систему захисту інтересів іпотекодержателя. Мова йде про створення умов та гарантій не тільки збереження, а й стимулювання ефективного функціонування та розвитку підприємництва. Саме при іпотеці цілісного майнового комплексу першочергово та гостро постає питання необхідності оптимізації усіх ризиків. А тому відсутність обмежень у діяльності органу правління у прийнятті рішення про передачу в іпотеку майна цього підприємства може стати реальною загрозою для останнього, сумною перспективою банкрутства та можливістю незаконного збагачення окремих посадових осіб. Таким чином оптимальним варіантом у прийнятті раціонального рішення щодо передачі в іпотеку цілісного майнового комплексу підприємства є рішення загальних зборів акціонерів, що є вищим органом акціонерного товариства. Мова йде не про плутанину між тлумаченням спільної та колективної власності, а про захист суб’єктів господарювання та оптимізацію ризиків.

Цікавим для дослідження є питання вирішення суперечок між суб’єктами господарювання з приводу обмеження права іпотекодавця розпорядження заставним майном. Для прикладу розглянемо постанову Вищого господарського суду України від 25.03.2004 р. стосовно укладання кредитного договору між комерційним банком (далі – КБ) та ЗАТ “Завод „Будгідравліка” (далі – ЗАТ) за № 231.26.2006/01-КР. Відповідно до умов цього договору КБ надав ЗАТ кредитну лінію на поповнення оборотних коштів розміром 7,5 млн грн., терміном користування на 1 рік. В забезпечення виконання умов кредитного договору 04.07.2001 р. був укладений договір застави № 232.26.06/01-П, відповідно до умов якого заставодавці – ВАТ „Харківський завод „Будгідравліка” та ВАТ „Левада” виступили як майнові поручителі за ЗАТ „Завод „Будгідравліка”. В забезпечення виконання зобов'язань боржника за кредитним договором, заставодавці передали в заставу заставодержателю майно, що належить їм на праві власності, у тому числі і нежитлові приміщення, розташовані за певною адресою. Договір нотаріально посвідчений. В подальшому з дозволу банку, наданого листом заставодавці, ВАТ „Харківський завод „Будгідравліка” та ВАТ „Левада”, передали предмет застави до статутного фонду першого відповідача – ЗАТ „Завод „Будгідравліка”. Передача майна до статутного фонду оформлена додатковою угодою № 2 до установчого договору ЗАТ „Завод „Будгідравліка”. На підставі розпорядження Харківського міського голови ЗАТ „Завод „Будгідравліка” видано свідоцтво на право власності на нежитлові приміщення. У зв'язку з тим, що змінився власник заставленого майна, 24.10.2001 р.

Аналізуючи вищенаведений висновок суду, одразу необхідно зазначити, що з точки зору законності та дотримання вимог чинного законодавство суд діяв логічно, оскільки відповідно до ст. 13 Закону України „Про іпотеку” предмет іпотеки може бути переданий в наступну іпотеку за згодою попередніх іпотекодержателів.

По-перше, іпотека володіє такою властивістю як право слідування, тобто право вимоги, що слідує за річчю, незалежно від того у кого у власності вона знаходиться. Це підтверджують і положення ст. 23 Закону України „Про іпотеку”. У разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна. Навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

По-друге, вартість предмету іпотеки як правило значно більша і у деяких випадках у декілька разів перевищує розмір основного господарського зобов’язання. З таких умов нелогічним є положення ч. 3 ст. 12 Закону України „Про іпотеку” правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним. Такі положення лише необхідні для повної безпеки інтересів іпотекодержателя (кредиторів) на створення максимальних обмежень у діях для іпотекодавця. Проте іпотека покликана забезпечувати економічну зацікавленість усіх учасників іпотечних відносин. А тому незгода кредитора з невідомих причин на передачу майна в наступну іпотеку не може бути перепоною на шляху до залучення інвестицій суб’єктом господарювання. Крім того, за законодавством України достатньо вжито заходів для збереження фінансової безпеки іпотекодержателя, в тому числі надання пріоритетного права у задоволення своїх вимог перед іншими кредиторами. Виключення вказаних вище обмежень прав іпотекодержателя із Закону України „Про іпотеку” та Закону України „Про заставу” надасть можливість активніше залучати майно до господарського обороту.

На сьогодні існує судова практика вирішення господарських спорів щодо підприємств, які передано в іпотеку у разі їх реорганізації або банкрутства. Прикладом є постанова Вищого господарського суду від 19.03.2002 р. Згідно з кредитним договором від 22.08.1997 р. № 27, укладеного між АКБ „Укрсоцбанк” /Донецька обласна філія/ та ДХК „Селидіввугілля”, об'єднанню наданий кредит у сумі 2 млн гривень. На суму виданого кредиту сторонами укладений договір застави від 22.08.1997 р. У подальшому кредитний договір сторонами неодноразово пролонгувався. Відповідно до наказу Міністра вугільної промисловості № 514 від 18.12.1998 р. реорганізовано ДХК „Селидіввугілля” шляхом виділення нових підприємств. У зв'язку з реорганізацією ДХК „Селидіввугілля” частина зобов'язань по погашенню отриманого від АКБ „Укрсоцбанк” кредиту станом на 01.01.1999 р., переоформлено на ДВАТ Шахта „Росія” дочірнє підприємство ДХК „Селидіввугілля”, відповідно до авізо № 544 від 30.12.1998 р. Сторони не заперечували із передачею боргу, про що свідчить факт укладення додаткової угоди від 01.03.1999 р. до кредитного договору № 24 від 22.08.1997 р. та договору застави від 22.08.1997 р. та від 27.02.1998 р. З урахуванням додаткової угоди від 01.03.1999 р., укладеної між АКБ „Укрсоцбанк” та ДВАТ шахта „Росія”, відбулося встановлення нових правовідносин між сторонами. Крім того, у процесі укладання спірної угоди не було порушено вимоги законодавства у сфері кредитування, зокрема Закону України „Про банки та банківську діяльність”, Положення „Про кредитування”, Закону України „Про заставу”. Тобто фактично укладено новий договір з новими зобов'язаннями й умовами. Про згоду позивача в прийнятті зобов'язань свідчить факт погашення частини основної заборгованості по кредиту в сумі 1000 грн. /платіжне доручення № 1848 від 22.11.2000 р. /та процентів в сумі 518 грн./ платіжне доручення № 2035 від 07.12.2000 р. Додаткова угода від 01.03.1999 р. до договору застави від 22.08.1997 р. та 27.02.1998 р. є способом забезпечення виконання зобов'язань, передбачених дода­тковою угодою до кредитного договору № 24 від 22.08.1997 р. За даних умов доводи скаржника про те, що відповідно до вимог ст.164 ЦК України виконання зобов'язань ДХК „Селидіввугілля” перед АКБ „Укрсоцбанк”, які виникли із кредитного договору № 24 від 22.08.1997 р. з частковим покладенням обов'язку на ДВАТ шахта „Росія” /авізо № 544 від 18.12.1998 р./, що первісний боржник, ДХК „Селидіввугілля”, залишається незмінним, є безпідставними. Твердження скаржника про те, що в постанові апеляційного суду зроблено висновок, що майно передано шахті „Росія” не за угодою, а в порядку, встановленому ст. 37 ЦК України, в зв'язку з реорганізацією шахти є помилковим. Так, із матеріалів справи слідує, що згідно з наказом Міністра вугільної промисловості № 914 від 18.12.1998 р. мала місце реорганізація ДХК „Селидіввугілля”, шляхом виділення з нього нових підприємств. Таким чином, апеляційним судом норма цивільного законодавства, зокрема ст. 37 ЦК застосована у відношенні до ДХК „Селидіввугілля”, а не у відношенні до ДВАТ шахта „Росія”. За діючим на той час законодавством, зокрема ст. 201 ЦК України передбачено, що переведення боргу на іншу особу допускається за згодою кредитора. За змістом ст.202 ЦК України у разі згоди кредитора на перевід боргу іншій особі між первісним і новим боржником укладається угода в простій письмовій формі і новий боржник вправі висувати проти вимоги кредитора всі заперечення, основані на відносинах між кредитором і первісним боржником. Докази про укладення угоди про переведення боргу відсутні. Суд вирішив, що додаткові угоди від 01.03.1999 р. до кредитного договору № 24 від 28.08.1997 р. та до договору застави від 27.08.1997 р. і 27.02.1998 р. відповідають вимогам чинного законодавства.

Іншим прикладом вирішення спору в частині порушення провадження у справі про банкрутство боржника є постанова Вищого господарського суду України від 21.05.2003 р. Господарським судом Донецької області за заявою ініціюючого кредитора АКБ „Укрсоцбанк” було порушено провадження у справі № 15/257Б про банкрутство ЗАТ „Радонкокс”. 26.09.2002 р. в газеті „Голос України” № 176 було опубліковано оголошення про порушення провадження у справі № 15/257Б про банкрутство ЗАТ „Радонкокс”. Ухвалою господарського суду Донецької області від 25.12.2002 р. було відмовлено АКБ „Укрсоцбанк” у визнанні заявлених вимог до ЗАТ „Радонкокс” на загальну суму 17, 9 млн грн., а розпорядника майна зобов’язано окремо внести до реєстру вимоги Укрсоцбанку зобов’язання забезпечені заставою. Відповідно до п. 6 ст. 14 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” розпорядник майна зобов'язаний окремо внести до реєстру вимоги кредиторів, які забезпечені заставою майна боржника, згідно з їх заявами, а за їх відсутності, - згідно з даними бухгалтерського обліку боржника. При цьому заяви можуть подаватися до господарського суду, розпоряднику майна. Такі заяви носять повідомлюючий характер. В цій заяві заставний кредитор повинен вказати розмір своїх грошових вимог, визначений з урахуванням абз. 7 ст. 1 Закону, та обсяг заставного забезпечення. Якщо у заставного кредитора є сумніви у розмірі та повній забезпеченості його вимог заставою або якщо має місце спір з цього приводу з розпорядником майна або боржником, тоді йому слід звертатися в господарський суд в порядку п. 1 ст. 14 Закону з метою чіткого встановлення розміру та забезпеченості грошових вимог. Більш того, відповідно до ст. 15 Закону на попередньому засіданні у справі про банкрутство господарський суд перевіряє не тільки обґрунтованість вимог кредиторів, за якими є заперечення боржника, але і вимоги кредиторів, визнані боржником та включені розпорядником майна до реєстру. При цьому господарський суд не обмежується тільки конкурсними вимогами, а досліджує також інші вимоги, зокрема заставних кредиторів. У випадку безпідставності вимог заставного кредитора вони підлягають відхиленню судом. І навпаки, якщо заявлені в господарський суд вимоги заставного кредитора обґрунтовані, але оспорюються боржником, то вони визнаються забезпеченими і підлягають включенню розпорядником майна окремо в реєстр вимог кредиторів в порядку п. 6 ст. 14 Закону. Та обставина, що спірні грошові вимоги забезпечені заставою, не можуть слугувати підставою для їх відхилення господарським судом.

З наведених вище двох прикладів слідує, що визнання принципу пріоритетності кредитора у задоволенні своїх вимог із заставного майна стає надзвичайно актуальним у разі порушення щодо суб’єкта господарювання провадження у справі про банкрутство. Український законодавець зобов’язаний гарантувати фінансову безпеку кредитору вищого пріоритету на заставне майно, право яке було раніше внесено до державного реєстру перед правами, які були занесені до нього пізніше або перед правами, що взагалі не зареєстровані. І за звичайних умов вимоги ч. 5 ст. 3 Закону України “Про іпотеку” забезпечують відносну безпеку для іпотекодержателя. У разі порушення боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно не зареєстровані у встановленому законом порядку або зареєстровані пізніше. Без винятку дане правило повинно діяти у разі банкрутства боржника. Неприпустимими є випадки, коли із вартості заставного майна в першу чергу задовольняються незареєстровані вимоги, наприклад податкові чи соціального страхування, вимоги робітників до підприємства, витрати на провадження справи про банкрутство тощо. Можливість появи таких випадків передбачає п. 1 ст. 49 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, де вказано задоволення вимог кредиторів, громадянина підприємця, визнаного банкрутом, зокрема останні задовольняються у такій черговості:

- у першу чергу задовольняються вимог громадян, перед якими громадянин-підприємець несе відповідальність за заподіяння шкоди життю та здоров’ю громадян шляхом капіталізації відповідних періодичних платежів, а також вимоги щодо стягнення аліментів;

- у другу чергу проводяться розрахунки щодо виплати вихідної допомоги та оплати праці особам, які працюють за трудовим договором (контрактом) і щодо виплати авторської винагороди;

- у третю чергу задовольняються вимоги кредиторів за зобов’язаннями, забезпеченими заставою майна громадянина-підприємця.

Таким чином зазначене вище положення є відмінним від вимог, що містить ст. 44 Закону України „Про виконавче провадження”: у першу чергу задовольняються забезпечені заставою вимоги про стягнення з вартості заставленого майна.

Не досить чітко пріоритетне право кредитора на задоволення своїх вимог із вартості заставного майна прописано у п. п. „а” п. 1 ст. 31 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. І хоча вимоги, забезпечені заставою за положеннями цієї статті, задовольняються у першу чергу, слід відмітити про існування в цій черзі інших, зокрема щодо виплати вихідної допомоги, витрат Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що пов’язані з набуттям ним прав кредитора щодо банку у розмірі всієї суми відшкодування за вкладами фізичних осіб, витрати, пов’язані з витратами у справі про банкрутство в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії.

Таким чином вказані вище нормативно-правові акти по-різному регулюють черговість задоволення вимог кредиторів, а тому приведення їх вимог у відповідність є завданням для українського законодавця. На думку автора, якщо законодавець надає згідно з Законом України “Про іпотеку” кредитору пріоритетне право на задоволення своїх вимог з вартості заставленого майна, то дане правило повинно мати юридичну силу для боржника будь-якої організаційно-правової форми. Виключенням з цього правила можуть бути зроблені тільки у досить обмеженому вигляді: наприклад, сплата податку на земельну ділянку, витрати на продаж заставного майна або на примусове виконання процесуальних дій відносно предмету іпотеки.

З огляду на викладене пропонуємо ч. 3 п. 1 ст. 49 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” викласти у редакції: „в першу чергу задовольняються забезпечені заставою вимоги про стягнення з вартості заставленого майна”. Існуючі редакції частин 3 і 4 відповідно вважати частинами 4 і 5.

Разом з тим судова практика фіксує випадки, при яких неправомірно використовуються переваги заставного кредитора на пріоритетне задоволення своїх вимог. Наприклад передача в іпотеку нерухомого майна з порушення вимог законодавства для позбавлення можливості інших кредиторів задовольнити їх грошові вимоги до боржника. Про це свідчить наступний приклад вирішення судових справ – постанова Вищого господарського суду від 27.08.2003 р.

Акціонерно-комерційний банк соціального розвитку „Укрсоцбанк” звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до ВАТ „Державний ощадний банк України” та ПП „Фірма “Росса” про визнання недійсним договору застави від 15.12.1999 р., за яким другий відповідач передав у заставу першому відповідачу незавершену будівництвом будівлю. Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач є визнаним кредитором другого відповідача у справі про банкрутство останнього, а тому оспорюваний договір безпідставно зменшує активи ПП „Фірма “Росса”, що, у свою чергу позбавляє можливості позивача задовольнити свої вимоги за рахунок частки в праві власності другого відповідача на будівлю, чим підтверджується наявність порушеного права позивача на задоволення своїх безспірних вимог. Також, на думку позивача, вказана будівля є спільною власністю ПП „Фірма „Росса” та Інституту археології Національної академії наук України, у зв'язку з чим відповідно до ст. 6 Закону України „Про заставу”, може бути передана в заставу тільки за згодою всіх співвласників, а Інститут археології НАН України згоди на передачу будівлі у заставу не давав. Відповідно до ст. 4 Закону України „Про заставу” предметом застави може бути майно, яке відповідно до законодавства України можливо відчужити або на нього можна звернути стягнення. Ст. 11 Закону України „Про заставу” передбачено, що при заставі майна заставодавцем може бути його власник, який має право відчужувати заставлене майно на підставах, передбачених законом, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на це майно. Як встановлено попередніми судовими інстанціями, договір № 6/11-КР від 04.05.1999 р. про дольову участь Інституту археології і Фірми „Росса” в реконструкції житлового будинку на момент укладання спірного договору застави, не може бути підставою для визнання права власності на частину будівлі за Фірмою „Росса”, в т. ч. права власності на частку у спільній власності. Отже, спірне майно, яке передано в заставу першому відповідачу, не належало на праві власності заставодавцю – Фірмі „Росса”, відповідно договір застави від 15.12.1999 р. укладено ВАТ „Державний ощадний банк України” та Фірмою „Росса” з порушенням закону, що є підставою для визнання такого договору недійсним у відповідності до ст. 48 Цивільного кодексу України.

Разом з тим у разі визнання судом ВАТ „Державний ощадний банк України” заставодавцем, останній отримав би не лише переважне право задоволення своїх вимог перед іншими кредиторами та має можливість накладення вето на мирову угоду (п.3 ст. 35 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”). При цьому боржник за рахунок встановлення заставного права на своє майно може позбавити можливості інших кредиторів задовольнити їх грошові вимоги. Оскільки оспорювання угод про заставу в процедурі банкрутства чинним законодавством не передбачено, то єдиним способом захисту кредиторами своїх прав та інтересів є оспорювання вказаних угод боржника в загальному позовному проваджені.

З огляду на викладене та з метою врегулювання вказаної вище ситуації доцільно доповнити ст. 4 ч. 8 Закону України „Про заставу” такими словами: Не може бути предметом іпотеки цілісний майновий комплекс підприємства, що знаходиться в процесі реорганізації чи ліквідації, а також у стадії банкрутства”.

Має місце на сьогодні і практика вирішення спорів про визнання недійсними торгів з реалізації заставного майна. Прикладом є рішення Верховного суду України про розгляд ситуації коли у разі незгоди з рішенням про визнання недійсними прилюдних торгів позов необхідно пред’являти до відповідного підрозділу виконавчої служби, а не до спеціалізованого підприємства – організатора торгів. Об’єктом даного судового розгляду є проведення прилюдних торгів при виконанні рішення господарського суду про звернення стягнення на майно відкритого акціонерного товариства „Т...” у рахунок погашення бюджетної заборгованості. Відповідно до ст. 2 Закону України „Про виконавче провадження” примусове виконання рішень в Україні покладається на державну виконавчу службу. Інші органи, організації і посадові особи здійснюють виконавчі дії у випадках, передбачених цим Законом, у тому числі відповідно до статті 6 цього Закону на вимогу чи за дорученням державного виконавця. Організатор прилюдних торгів – спеціалізоване державне підприємство „Укрспец'юст” Міністерства юстиції України діяло на підставі договору № 10/4-3 від 13.03.2001 р., укладеним з відділом державної виконавчої служби Подільського районного управління юстиції м. Києва про реалізацію арештованого нерухомого майна. Таким чином обов'язок дотримання процедури виконання рішення покладено на державну виконавчу службу, дії чи бездіяльність якої можуть бути об’єктом самостійного судового розгляду.

Іншим типовим прикладом на цю тему може слугувати постанова Вищого господарського суду від 20.02.2002 р. № 9/200 стосовно кредитного договору між ВАТ „Білозерська харчосмакова фабрика та КБ „Приватбанк”. У зв'язку з неповерненням кредиту КБ „Приватбанк” звернув стягнення на заставлене майно позичальника. Для реалізації майна, Державною виконавчою службою організовано через МПП ВКФ „Еліна” проведення аукціону з продажу заставленого майна, на якому ТОВ „Херсонкабельторг” придбало хлібопекарню вартістю 5 тис грн. та обладнання для розливання міцних спиртових напоїв вартістю 8 тис грн. Кошти в сумі 12, 4 тис грн., вартість придбаного майна, перераховані ТОВ „Херсонкабельторг” за платіжним дорученням на рахунок ТОВ „Еліна”, яке в свою чергу за платіжним дорученням перерахувало ці кошти державній виконавчій службі. Державна виконавча служба за платіжним дорученням вказані кошти перерахувала КБ „Приватбанк”. Проте рішенням арбітражного суду Херсонської області від 26.05.2000 р. у справі № 3/1 аукціон від 24.12.1999 р., на якому ТОВ „Херсонкабельторг” стало переможцем по лоту № 7 та № 5, визнано недійсним. Однак КБ „Приватбанк” (заставодержатель) уже отримав кошти і не бажає їх повертати мотивуючи, що він не був стороною по угоді купівлі-продажу майна, а тому на банк не можуть поширюватися наслідки визнання недійсним аукціону з продажу майна. Вся повнота відповідальності за проведення торгів має бути покладена на спеціально на це уповноважену Державну виконавчу службу.

Аналіз автором проблем, які виникають в цій частині, та можливостей їх вирішення свідчить, що визнання недійсними прилюдних торгів у зазначеному випадку може бути у разі:

- реалізація майна, що не підлягає відчуженню та на яке неможливо звернути стягнення відповідно до законодавства України;

- порушення правил оцінки нерухомого майна;

- не проведення організації прилюдних торгів у 2 місячний термін з дня одержання заявки державного виконавця;

- початкова ціна встановлена з порушенням частини 2 ст. 43 згаданого закону^[3];

- не вжито організаційних заходів, що передбачені ст. ст. 43-47 зазначеного закону тощо.

Відповідно до ст.ст. 2, 5 Закону України „Про виконавче провадження” примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка в свою чергу здійснює необхідні заходи щодо своєчасного і повного їх виконання неупереджено, своєчасно і повно. Звернення стягнення на заставне майно є примусовим, оскільки провадиться за рішенням суду або виконавчим написом нотаріуса. Тому логічно, що уся відповідальність за реалізацію предмету іпотеки, в тому числі за організацію прилюдних торгів та оформлення результатів, повинна покладатися на державних виконавців. З матеріалів справи вбачається, що в акті опису та арешту майна, складеному 15.02.1999 р., не визначено статусу майна, не зазначено, що здійснюється стягнення грошової суми. В акті опису майна було включено як заставлене майно так і майно, що не перебувало в заставі. Разом з тим у Законі України „Про виконавче провадження” відсутня норма, яка регулює відповідальність органів державної виконавчої служби за порушення порядку реалізації заставного майна в тому числі відшкодування, які мали місце. Виникає необхідність врегулювання даного питання. Тому автором далі буде надано відповідні пропозиції та обґрунтування у підрозділі 3.2 „Удосконалення нормативно-правових актів з питань регулюванні іпотечних правовідносин” даної роботи.

Спори щодо відчуження заставного майна, що знаходиться в іпотеці та правомірності передачі його у наступну іпотеку. Для прикладу є постанова Вищого господарського суду України від 21.01.2003 р. У 1997 р. між філією АКБ „Укрсоцбанк” і ПФБ „Віктор” укладено договір № 1 на отримання кредиту в сумі 1,3 млн грн. З метою забезпечення його повернення укладено договір застави від 28.03.1997 р., зокрема, передано в заставу об’єкти нерухомості, окремі приміщення.

Зобов’язання по поверненню суми кредиту та відсотків ПБФ „Віктор” не виконано, а майно, яке було передано в заставу банку, передано Запорізькому Інституту ДМУ на підставі наказу Президента фірмі і акту прийому – передачі від 07.11.2000 р. У червні 2002 р. АКБ „Укрсоцбанк” звернувся до господарського суду Запорізької області із заявою про визнання недійсною угоди про передачу заставленого майна (акта прийому-передачі від 07.11.2000 р.). Відповідно зі ст.17 Закону України „Про заставу”, заставодержатель може відчужувати заставлене майно тільки за згодою заставодержателя за умови переходу до нового заставодавця основного боргу, забезпеченого заставою. Крім того згідно з ст.ст. 20, 27 цього Закону кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання одержати вартість заставленого майна, а також застава зберігає силу в разі переходу предмета застави у власність іншої особи.

Іншим прикладом є вирішення спору щодо правильності застосування порядку припинення іпотеки відображено у постанові Вищого господарського суду від 05.02.2004 р. 16.04.1999 р. Між ТОВ „ТОП-Сервіс” та АКБ „Укрсоцбанк” було укладено кредитний договір за яким ТОВ „ТОП-Сервіс” отримало кредит в сумі 3 млн грн. У забезпечення виконання цього зобов’язань між ЗАТ „Київський виробничий комбінат” та АКБ „Укрсоцбанк” було укладено договір застави за яким було передано в заставу Банку будівлі. 26.04.2000 р. між АКБ „Укрсоцбанк”, ЗАТ „ТОП-Сервіс” та ТОВ „ТОП-Сервіс-Трейдінг” були укладені додатково два кредитні договори майновим поручителем по яким знову виступив ЗАТ „Київський виробничий комбінат”. У забезпечення виконання зобов’язань останній передав у заставу цілісний майновий комплекс до складу якого частково увійшов і предмет застави за першим договором. За рішенням апеляційного суду зобов’язання по першому договору застави слід вважати такими, що припинені в силу ст. 220 Цивільного кодексу – у зв’язку із заміною одного зобов’язання іншим між тими ж особами. Такою заміною суд визнав договір застави цілісного майнового комплексу до якого увійшов, серед іншого, перший предмет застави. Відповідно до ст. 220 чинного на той час Цивільного кодексу зобов'язання припиняється угодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими ж особами. Однак другий договір застави не містить в собі положень про припинення дії першого договору. В той час як перший договір застави забезпечував виконання іншого зобов’язання, яке було укладено з самого початку 16.04.1999 р. В силу ст. 3 Закону України „Про заставу”, застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання. Судами не було встановлено факту припинення зобов’язання за першим кредитним договором. У ст. 28 Закону України „Про заставу”, на момент укладення спірного договору застави, було визначено виключний перелік випадків припинення права застави. Такими випадками є: припинення забезпеченого заставою зобов'язання; загибель заставленого майна; придбання заставодержателем права власності на заставлене майно; примусовий продаж заставленого майна та закінчення терміну дії права, що складає предмет застави. Можливості припинення заставного зобов’язання угодою про заміну його на інше зобов’язання, чинна на час укладення спірного договору редакція Закону України „Про заставу” не містила. Таку можливість було визначено лише Законом України „Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”, яким були внесені відповідні зміни до ст. 28 Закону України „Про заставу”. Якщо предметом застави стає майно, яке вже є заставним забезпеченням іншого зобов'язання (боргу), заставне право попереднього заставодержателя (попередніх заставодержателів) зберігає силу. Вимоги заставодержателя, у якого право застави виникло пізніше, задовольняються з вартості предмета застави після повного забезпечення вимог попередніх заставодержателів, крім випадків, передбачених законодавством.

Розглядаючи вищенаведену постанову, автор вважає за необхідне прокоментувати порядок припинення іпотеки. Відповідно до ст. 17 Закону України „Про іпотеку” іпотека припиняється у разі:

- припинення основного зобов'язання;

- реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону;

- набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки;

- визнання іпотечного договору недійсним;

- знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється.

Укладаючи другу кредитну угоду, сторони не припинили дію першої, а уклади договір про інше господарське зобов’язання, забезпечивши її його майном та частиною майна, що знаходиться уже в іпотеці. Слід зазначити, що передача в наступну іпотеку частини майна, що заставлене не тягне за собою припинення першого господарського зобов’язання, оскільки інститут іпотеки передбачає можливість існування наступних іпотек. Тому сторони повинні були припинити існування першого господарського зобов’язання і лише після цього укладати інше або здійснювати розрахунки за двома кредитними угодами.

Іншим прикладом на цю тему є постанова Вищого господарського суду від 03.12.2002 р. Так 31.12.1995 р. АТ „Західно-український комерційний банк” (правонаступник – АТ „Кредит-Банк (Україна)” та Приватне виробничо-комерційне підприємство „Баракуда” м. Чоп уклали кредитний договір № 83 на суму 26 млрд 500 млн крб.

Відповідно до умов цієї угоди кредит надається банком під відповідне забезпечення клієнта – заставу, завірену нотаріально. 04.04.96 ПВКП „Баракуда” м. Чоп – заставодавець , АТ „Західно-Український комерційний банк” – заставодержатель і ПВКП „БВВ” – поручитель уклали договір застави, предметом якого є передача майновим поручителем заставодержателю права на майно, на яке може бути звернено стягнення в разі невиконання заставодавцем зобов'язань по кредитному договору № 83 від 31.12.1995 р. Під таким майном в договорі визначено торговельно-громадський будинок, що знаходиться у володінні, користуванні ПВКВ „БВВ” ( п. п. 2.1; 2.3 договору), що відповідає вимогам ч. 11 ст. 11 Закону України „Про заставу”, згідно з якою заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа ( майновий поручитель ) , та свідчить про незмінність правової природи договору застави при передачі в заставу майна майновим поручителем. Матеріалами справи підтверджено факт невиконання. ПВКП „Баракуда” не виконало зобов'язання по кредитному договору внаслідок цього вчинено виконавчий напис нотаріального органу відносно заставленого майна. 10.09.1998 р. відповідачами – ПВКП „БВВ” та ВКП „Омнібус – хауз” був укладений договір купівлі-продажу, за яким останньому було відчужено майно, що перебувало в заставі та по відношенню до якого був вчинений виконавчий напис нотаріального органу. ВКП „Омнібус – хауз” в свою чергу уклав договір купівлі-продажу від 29.12.1998 р. про відчуження вказаного приміщення третьому відповідачу. Матеріали справи свідчать, що відповідачами неправомірно укладено договір купівлі-продажу щодо заставного майна. Враховуючи, що порушено процедуру застосування іпотеки договір іпотеки необхідно визнати недійсним.

З огляду на викладене та на основі аналізу судової практики з питань регулювання іпотечних правовідносин автор у наступному підрозділі „Удосконалення нормативно-правових актів з питань регулювання іпотечних правовідносин” будуть обґрунтовані пропозиції щодо удосконалення законодавства про іпотеку.