<<
>>

3.2.2. Правова регламентація діяльності підрозділів навчальних закладів з підвищення кваліфікації та надання освіти дистанційно

Крім розглянутих вище видів додаткової освітньої діяльності до останніх належить діяльність з підвищення кваліфікації та з надання освіти дистанційно. Ця діяльність є освітньою, оскільки під час її здійснення споживачі отримують нові знання, вміння та навички.

І ця діяльність є додатковою, оскільки не кожен НЗ і не з кожним студентом, учнем, слухачем здійснює таку діяльність.

Діяльність з підвищення кваліфікації здійснюється НЗ по відношенню до осіб, які займаються професійною справою. Така діяльність зазвичай здійснюється НЗ на замовлення підприємств, установ, організацій, які дій1сно зацікавленні у підвищенні якості роботи своїх працівників. В силу законодавства працівники певних державних органів, підприємств, установ та організацій, певних професій чи працівники з певним рівнем освіти зобов’язуються періодично проходити підвищення кваліфікації. Це є позитивним явищем, оскільки в силу професійної деформації багато хто із працівників та службовців потребує засвоєння нових теоретичних знань або вироблення нових професійних навичок. Також в силу швидкого НТП з’являються нові технології, нові знання та прилади. Тому працівникам необхідно постійно оновлювати знання і підвищувати свій рівень.

Для НЗ в силу недостатнього фінансування на перше місце виходить самофінансування. А додаткові кошти можуть надаватися суб’єктами господарювання за проведення НЗ підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів згідно з укладеними між ними договорами, отримання плати за надання додаткових освітніх послуг, отримання доходів від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, виконання наукових робіт і, найголовніше, отримання оплати за навчання [264, с. 141].

Система підвищення кваліфікації є більш оперативною, орієнтованою на швидке поновлення знань державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування. Крім переваг система освіти державних службовців має певні недоліки, зокрема: наявність значного повтору у знаннях у порівнянні з набутими раніше, при отриманні вищої освіти; відчувається недостатній зв’язок з практикою державного управління і місцевого самоврядування, коли магістерська робота має незначний практичний ефект; сучасна освіта державних службовців погано узгоджується з тенденціями розвитку суспільства, держави й освіти [280, с.

59]. Система підвищення кваліфікації повинна бути ефективною. Якщо робітники і службовці не отримають нових знань, вмінь та навичок, а лише формально пройдуть підвищення кваліфікації, то зацікавлений роботодавець наступного разу не буде укладати договір про підвищення кваліфікації своїх працівників із таким НЗ. А послуги з підвищення кваліфікації зазвичай замовником оплачуються. Великі комерційні суб’єкти господарювання, які зацікавлені у якісному навчанні своїх працівників можуть утворювати власні НЗ (наприклад, Академія ДПЕК). При цьому у НЗ, які надають послуги з підвищення кваліфікації, є окремі спрямування на перепідготовку як менеджерів і керівників, так і звичайних робітників. Стосовно перших можна навести приклад одноразового проведення Санкт-Петербурзьким університетом МВС Росії семінару для посадових осіб адміністрацій районів Санкт-Петербургу і муніципальних утворень з питань запровадження заходів з профілактики тероризму та екстремізму (в ході цього було розроблено рекомендації і надано державним службовцям нові знання та навички) [247, с. 6]; стосовно других В.М. Огаренко пропонує передбачити широку реалізацію програм ПТО, основних загальноосвітніх програм середньої загальної освіти, а також розширення обсягів підготовки за програмами професійної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації дорослого і незайнятого населення [355, с. 114]. Також щодо других пропонується варіювати вид та місце підвищення кваліфікації в залежності від стажу їхньої роботи. Так, підвищення кваліфікації слідчих ОВС, які працюють менше трьох років, пропонується проводити на робочому місці за програмою подолання складнощів, із якими найчастіше стикаються новачки; а кваліфікацію слідчих зі стажем роботи більш ніж 3 роки пропонується підвищувати на базі обласних та міських УМВС та УМВСТ; зміст навчальних програм має бути побудований на попередньому опитуванні працівників щодо тих аспектів професійної діяльності, які привертають їх увагу [598, с. 14].

З метою упорядкування відносин з підвищення кваліфікації А.О.

Монаєнком слушно пропонується розробити Закон України «Про післядипломну освіту», яким буде визначено різні аспекти освіти дорослих як особливого соціального інституту [318, с. 19]. Видається, що такий НПА не буде зайвим, а займе чільне місце у системі законодавства України.

Ситуація з постійним підвищенням кваліфікації усіх осіб, які не мають вищої освіти, які займають посади у державних органах, які перебувають на обліку у службі зайнятості, є вигідною для держави, для роботодавців, для самих працівників (потенційних працівників) і для НЗ. З цього приводу О.С. Поважний та І.В. Костенок пропонують передбачити відповідальність роботодавців за підвищення кваліфікації своїх працівників, її законодавче закріплення (доповнення законодавчої бази Законом про стимулювання участі роботодавців у підготовці кадрів). При цьому сумлінним роботодавцям, які є учасниками довгострокових освітніх програм в рамках угод із НЗ, пропонується надавати пільги [386]. Пропонується вирішити проблему підвищення кваліфікації працівників і забезпечення НЗ додатковою роботою та додатковими фінансовими ресурсами, які сумлінні суб’єкти господарювання - роботодавці сплачуватимуть НЗ за надання якісних послуг.

Тут на перше місце повинні виходити питання правової роботи у народному господарстві. Суб’єкт господарювання може адекватно реагувати на дії по відношенню до нього контрагента. НЗ повинні по можливості надавати підтримку у вигляді знижок, розстрочок, комерційних кредитів тощо суб’єктам господарювання, які на контрактній основі регулярно здійснюють підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації кадрів. З іншого боку, суб’єкти господарювання та державні органи зі сприяння зайнятості населення у випадку невиконання ними соціально-комунальних зобов’язань та зобов’язань із організації підвищення кваліфікації і проходження професійної підготовки працівниками, які мають обмежену працездатність, не мають вищої освіти, займають посади у державних органах, або які перебувають на обліку у службі зайнятості повинні нести господарську відповідальність.

НЗ можуть застосовуватися штрафні чи оперативно-господарські санкції у випадку, коли між ним і суб’єктом господарювання був укладений договір, який останній не виконує або виконує неналежним чином. В інших випадках, найчастіше, НЗ може сигналізувати відповідні державні органи про необхідність застосування ними адміністративно-господарських санкцій до порушників.

За кордоном підвищення кваліфікації працівників організовується через посередників, що вказує на прибутковість такої діяльності. Крім підвищення кваліфікації зарубіжні НЗ здійснюють іншу додаткову діяльність. Освітні організації Греції, наприклад, на основі спеціальних угод проводять набір студентів і здійснюють додаткову освітню діяльність у вигляді програм підготовки до ВНЗ, вивчення англійської мови і підготовки до кваліфікаційних іспитів. У Великій Британії існують НЗ, що спеціалізуються на таких видах діяльності і пропонують такі послуги іноземним громадянам, бажаючим вчитися в англійських ВНЗ [490, с. 376]. Часто така діяльність може здійснюватися дистанційно через комп’ютерні технології. Особливо це виправдано коли НЗ та споживачі його послуг знаходяться у різних країнах або в різних регіонах територіально великої країни. При цьому дистанційно може здійснюватися діяльність з підвищення кваліфікації. Так, за програмою «Training for Public Security Professionals (AD/BRA/98/D-32)» Департаменту боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів та зі злочинністю ООН, яку було розпочато у 1998 році у Бразилії, біля 25 тисяч поліцейських пройшли навчання за очною формою, а ще 350 тисяч – дистанційно. Для підтримки дистанційного навчання у більшості поліцейських академій Бразилії було створено комп’ютерні центри доступу до навчальних матеріалів і сервісів [278, с. 206]. Зрозуміло, що ефект від такого навчання залежить від багатьох факторів. Одними із головних серед них є якість програм дистанційного навчання та характеристика споживачів таких послуг [625]. Об’єктивну інформацію отримати складно. Тому повіримо даним українських вчених, які вважають, що 85 % слухачів, які проходили навчання з підвищення кваліфікації у дистанційному форматі, отримали нові знання та відпрацювали стійкі навички аналітично-прогностичної діяльності.

Для решти слухачів дистанційне навчання не було ефективним засобом опанування знань, що можливо пов’язано із деяким «страхом» застосування нових освітніх технологій, однак і для цієї частини слухачів було отримано певний результат навчання: вони частково подолали для себе психологічний бар’єр перед інформаційними технологіями [590, с. 40]. Краще підвищення кваліфікації дистанційно, ніж відсутність підвищення кваліфікації взагалі. Так, наприклад, українських миротворців, яких з початку до середини 1990-х років відправляли до країн колишньої Югославії, взагалі не готували. Були відсутні будь-які програми підготовки, оскільки ООН надавала лише загальну інформацію щодо підготовки кандидатів. Тому кандидатів готували лише з англійської мови та практичного керування автомобілем [190, с. 82]. З огляду на це краще підготовка за дистанційними або іншими альтернативними програмами, аніж ніякої. Проте серед переваг дистанційної освіти називаються гнучкість навчального графіка, економія часу та фінансів, розширення доступу до навчання для необмеженої кількості бажаючих [273, с. 5]. Завдяки перевагам дистанційної освіти необхідно запроваджувати і поширювати послуги з її надання вітчизняними НЗ. Вірним видається надавати послуги дистанційно на платній госпрозрахунковій основі на основі господарських договорів між НЗ і суб’єктами господарювання - замовниками. При цьому НЗ повинен використовувати головні переваги таких послуг – можливість надавати їх суб’єктам господарювання та споживачам незалежно від фізичної віддаленості від самого НЗ. Ефективним буде надавати освітні послуги споживачам на основі договорів з іноземними суб’єктами господарювання.

Взагалі за кордоном уже давно функціонують так звані заклади дистанційної освіти. У нас вони значного поширення не отримали через різні об’єктивні та суб’єктивні причини. Проте в окремих країнах Європи, Азії, Північної Америки (Франції, Фінляндії, ФРН, Великій Британії, Ірландії, Південній Кореї, Сінгапурі, КНР, США, Канаді та ін.), а також в Австралії та Новій Зеландії значна частина ВНЗ надають освіту дистанційно за посередництва сучасних інформаційних технологій.

Піонером застосування дистанційного навчання у Європі став заснований у 1969 році Відкритий університет Великої Британії. Навчання за його програмами ведеться у 21 країні. У 1987 році було засновано Європейську асоціацію університетів з дистанційного навчання, яка в подальшому переросла в Європейський відкритий університет, до складу якого входять 17 членів-організаторів з 15 країн. Найбільш відомими в галузі дистанційної освіти в Європі є Національний університет дистанційної освіти та Центр відкритого навчання (Іспанія), Відкритий університет Нідерландів [41, с. 217]. Проте визнаним світовим лідером у розвитку електронної освіти є Південна Корея, де у січні 2004 року було прийнято Закон «Про розвиток індустрії електронного навчання» і послідовно реалізується ряд проектів [539]. У ФРН Заочний університет міста Хаґен навчає більш ніж 50 тис. студентів на рік. Поширення навчальних матеріалів здійснюється за допомогою сучасних засобів зв’язку [41, с. 218]. Тобто за кордоном існують не просто курси дистанційної освіти, але й спеціалізовані НЗ, що надають освіту дистанційно на платній основі. І в Україні такі послуги повинні, на нашу думку, надаватися на платній основі споживачам в усьому світі.

У Європі початок дистанційній освіті було покладено доповіддю Єврокомісії від 28 березня 2001 року «Електронне навчання – планування освіти майбутнього», а 13 липня 2001 року було видано резолюцію Європейської Ради «Про електронне навчання» [233]. Електронне дистанційне навчання визнається позитивним і необхідним, проте об’єктивно оцінюється можливість наявності і негативних сторін. Тому європейськими актами різні країни закликаються, а не примушуються до впровадження електронних засобів навчання. Вважаємо в цілому впровадження дистанційного навчання в українських НЗ важливим і прогресивним, рівно як і створення відкритих університетів. Проте робити це треба поступово і зважено. А основною умовою повинно бути випередження правового забезпечення над практикою.

Такі проблеми характерні не тільки для України. У РФ для усунення існуючих прогалин вченим пропонується закріплення на законодавчому рівні легітимності існування електронних університетів, які істотно і принципово відрізняються від традиційних НЗ. Зокрема у науковій літературі вказується на необхідність зміни існуючих ліцензійних умов та нормативів [238, с. 37]. Із цим необхідно погодитися, оскільки здійснення освітньої діяльності дистанційно повинні не всі НЗ, а лише ті, які мають технічні можливості та підготовлений персонал. Підтвердити їх наявність повинна ліцензія. При цьому дистанційна освіта не повинна розглядатися як замінник традиційної. Вона є лише додатковою можливістю для осіб, які за певних причин не змогли отримати освіту загальним способом. З метою задоволення їх потреб у КНР ще у 1979 році для забезпечення зростаючих запитів щодо терміново необхідних кваліфікованих трудових ресурсів і для здобуття освіти дорослими особами, яких не задовольняє традиційна система освіти, було утворено Китайську національну мережу радіо- і телевізійних університетів. Дипломи видаються з природничих наук, інженерії і технології, гуманітарних наук, економічного управління, сільського господарства і лінгвістики. Пропонується 229 основних та 18 спеціальних курсів [41, с. 216-217]. Аналогічними з китайськими ВНЗ є завдання канадського університету Атабаска: надання вищої освіти тим, хто не вступив до традиційних університетів і коледжів, забезпечення зайнятості та отримання освіти для безробітних, забезпечення професійної перепідготовки протягом усього життя для усіх канадців [41, с. 216]. Отже, дистанційна освіта більшою мірою використовується з метою підвищення кваліфікації і перенавчання безробітних. У зв’язку із цим виглядає дивним, що вітчизняними авторами дистанційне навчання прирівнюється до очної, вечірньої, заочної форм, за тією відмінністю, що реалізується в умовах віддаленості слухача і викладача на основі використання сучасних інформаційних і комунікаційних технологій [590, с. 38]. Вважаємо, що дистанційне навчання можна з певними застереженнями визнати формою навчання, а не просто додатковими платними освітніми послугами. Однак цю форму навчання не можна порівнювати навіть із заочною формою, не кажучи про вечірню та очну. Більш послідовною та адекватною можна назвати позицію російських вчених стосовно необхідності визначити на рівні постанови Уряду РФ: 1) які види спеціальностей неможливо буде отримати за заочною формою навчання і 2) детально регламентувати дистанційну форму отримання освіти (он-лайн) [227, с. 117]. Така диференціація необхідна, оскільки за посередництва комп’ютера не зможе отримати складні навички медик, конструктор, біолог тощо. Це саме стосується і юриста, який повинен мати хист до публічного виступу з використанням засобів і прийомів ораторського мистецтва. Тобто надання освітніх послуг дистанційно загрожує зниженню якості послуг НЗ. Тому вважаємо, що в Україні також доцільно передбачити перелік спеціальностей, за якими не можна буде отримати диплом, навчаючись дистанційно.

На сьогодні і юридичні НЗ частково або повністю надають освіту дистанційно. Т.О. Луганська зазначає, що окремі юридичні НЗ мають угоди з судовими та правоохоронними установами щодо працевлаштування студентів після закінчення навчання за дистанційною формою. В окремих випадках для цього додатково треба скласти іспити (bar exams) [278, с. 207] (виділення наше – Б.Д.). Вважаємо, що тут авторка видала бажане за дійсне, вказуючи, що в окремих випадках потрібен додатковий екзамен. Скоріше за все, у виключних випадках він не потрібен. А зазвичай випускник з дипломом про отримання спеціальності шляхом проходження дистанційного навчання повинен довести роботодавцю свою професійність. Дистанційно навчання надають як класичні НЗ, так і інші установи, наприклад, відкриті університети Великої Британії, Ізраїлю. Результатом навчання може бути як отримання дипломів бакалавра та магістра, так і спеціалізованих документів (для курсів підвищення кваліфікації або перепідготовки) [41, с. 219].

Здійснення освітньої діяльності повністю дистанційно найчастіше можливе у випадку віддаленого розташування НЗ від споживачів його послуг. Це стосується надання освіти дистанційно суб’єктам господарювання і споживачам із країн, що розвиваються, у НЗ достатньо віддалених розвинених країн. В інших випадках часто надання дистанційної освіти супроводжується періодичним відвідуванням НЗ і спілкуванням з викладачами чи кураторами дистанційних проектів. Періодичність таких контактів залежить від різних факторів.

Вирішення проблем фізичного контакту між надавачем та споживачем послуг НЗ, знаходиться у достатньо широкому діапазоні рішень. Частина форм навчання передбачає застосування коротких очних сесій. Природно, що майже всі НЗ провідних країн світу, які готують поліцейських та юристів, застосовують елементи дистанційного навчання та електронні матеріали також у якості супроводження навчання та перепідготовки за дистанційною формою [278, с. 207]. Можливо перепідготовка та підвищення кваліфікації можуть здійснюватися дистанційно. Проте повноцінні якісні освітні послуги можуть бути надані лише в процесі безпосереднього навчання з фізичною присутністю на аудиторних заняттях в усіх формах.

У правовій літературі в якості позитиву вказується, що у навчальному процесі ОНЮА інтерактивні навчальні матеріали знаходять застосування також у навчанні студентів денної форми, що активно впроваджується кафедрою правової інформатики [277, с. 342]. На нашу думку, використання такої системи при навчанні усього загалу студентів денної форми навчання постійно є зайвим. Викладення в Інтернет навчальних матеріалів, різноманітних завдань може бути лише додатком, який дозволить не освоїти, а лише закріпити матеріал, отриманий студентом від безпосереднього контакту з викладачем. Надбанням людства дистанційна освіта є у випадку, коли споживачами послуг є інваліди або інші особи, обмежені у можливості фізично бути присутніми на аудиторних заняттях. Проте в інших випадках дистанційна освіта стимулює студентів відмовитися від відвідування лекційних і семінарських занять.

Р.В. Шаповал вказує, що дистанційне навчання дозволяє навчатися у зручний для студента час у віддаленому від викладача місці; такий тип навчання надає можливість отримати освіту широкому колу людей, які мають обмеження щодо того щоб вчитися очно [584, с. 147] (виділення наші – Б.Д.). Як бачимо, автором дистанційне навчання названо не формою, а типом. Крім цього, вказано на навчання осіб, які мають обмеження до денного навчання. Тобто мається на увазі, що споживачу, який має можливість вчитися очно, навряд чи доцільно вчитися дистанційно.

Надання освіти дистанційно для НЗ є економічно вигідним, оскільки НЗ заощаджує кошти на комунальних послугах, якими споживач-дистанційник не користується, на амортизації навчальних корпусів (їх кількість може бути зведена до мінімуму), на оплаті праці викладачів (вони стають непотрібні у сучасній кількості). Більше того, НЗ може взагалі давати завдання викладачам спілкуватися зі споживачами послуг за посередництва домашніх комп’ютерів.

Проте для держави заміна класичної форми навчання дистанційною є невигідною. По-перше, випускники, що отримали освіту дистанційно, не виробили необхідних практичних навичок. А по-друге, і власне комп’ютери, і програми дистанційного навчання в абсолютній більшості виробляються або є власністю зарубіжних ТНК. Міжнародні організації запроваджують різноманітні проекти з метою поширення своїх продуктів на нові ринки. У науковій літературі наводиться приклад діяльності в Україні компанії Intel Ukraine Microelectronics LTD. За останні 10 років близько 200 тисяч учителів та викладачів пройшли навчання й перепідготовку в системі заходів цієї компанії, а компанія реалізує 10 нових освітніх проектів, у т.ч. освітню програму «Навчання для майбутнього» [174]. Можемо припустити, що аналогічні іноземні компанії готують лише користувачів для своїх програм, а ніяк не осіб, здатних розробляти аналогічні програми. Тому слід запроваджувати нове, проте робити це обережно і зважено. Особливо це стосується випадків закордонного фінансування.

Загалом дистанційна освіта найбільше поширена у США. У 1984 році там було засновано Національний технологічний університет у штаті Колорадо. Ним забезпечується потреба у дипломованих інженерах та адміністраторах і видаються сертифікати рівня магістра. Понад 40 університетів США беруть участь в академічних програмах, запропонованих цим ВНЗ. У 1987 році державними університетами штатів Оклахома та Каліфорнія було утворено Асоціацію дистанційного навчання. Вона є некомерційною організацією. Напрями її діяльності охоплюють усі рівні шкільної, вищої, професійної освіти, підготовку (перепідготовку) військовослужбовців та державних службовців, надання інформаційної підтримки та консультативної допомоги державним структурам, Конгресу США, фірмам та корпораціям [41, с. 216]. Проте американські програми дистанційного навчання роблять активні спроби перетину географічних кордонів своєї країни. У науковій літературі наводиться приклад: «Львівський регіональний інститут державного управління НАДУ за сприяння посольства США в Україні та Університет Лондон Метрополітан (Велика Британія) розробив 10 дистанційних курсів, скерованих на організацію навчання представників органів місцевої виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, багато з яких не мали б можливості удосконалити свої професійні знання іншим шляхом» [590, с. 39]. У США як і в переважній більшості розвинених капіталістичних країн в узагальненому вигляді освітня сфера включає НЗ двох типів – «для обраних» та «для широкого загалу». Якщо перші представлені елітними НЗ, навчання в яких дуже дорого коштує, то другі передбачають сучасний «лікбез» зі стандартними знаннями рівня «нижче середнього». Якраз НЗ другої групи можуть використовувати засоби дистанційного навчання в якості основних освітніх програм. Недорога освіта для широких верств населення є першим кроком останніх до нескладної безініціативної робочої професії. Лише одиниці з випускників загальних НЗ зможуть за рахунок різних програм та фондів потрапити до елітних НЗ. Будь-якій розвиненій капіталістичній країні потрібні працівники з вищою та середньою освітою, які можуть якісно виконувати стандартну не надто складну роботу, а велика кількість геніїв – інноваторів не потрібна. Достатньо тих, хто закінчує елітні НЗ. Тим більше жодній капіталістичній країні не потрібна велика кількість інноваторів в інших країнах. Тому не дивно, що американські та європейські організації пропонують допомогу українським НЗ в питанні розвитку дистанційної освіти. Остання спрямована на масову підготовку фахівців без практичних навичок (все одно, що лише за тестами на комп’ютерах навчати водія без практичного виїзду на полігон чи у місто).

Отже, НЗ можуть здійснювати діяльність із підвищення кваліфікації та з отримання освіти дистанційно. Вони можуть поєднуватися. Стосовно підвищення кваліфікації суб’єкти господарювання - роботодавці повинні бути зацікавлені у реальному здійсненні НЗ своїх зобов’язань. Сумлінні роботодавці та НЗ, які якісно виконують свою діяльність, повинні стимулюватися, принаймні один одним. Надання освіти дистанційно є економічно вигідною додатковою навчальною послугою НЗ. Однак дистанційна освіта не може надати повноцінні знання та навички. Тому для споживачів очної форми навчання дистанційна освіта має бути лише додатковою (додаток Б). Нішею ринку для дистанційної освіти має стати надання її на основі контрактів із іноземними країнами, суб’єктами господарювання особам, які мешкають в інших країнах, і як виняток – українським споживачам з інших регіонів від НЗ, за спеціальностями, що не потребують засвоєння складних практичних навичок із вказівкою у дипломах про освіту інформації про отримання знань дистанційно.

<< | >>
Источник: ДЕРЕВЯНКО Богдан Володимирович. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ. Д и с е р т а ц і я на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Донецьк –2014. 2014

Еще по теме 3.2.2. Правова регламентація діяльності підрозділів навчальних закладів з підвищення кваліфікації та надання освіти дистанційно:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -