Запровадження фінансового права як навчальної дисципліни в системі юридичної освіти у першій половині ХІХ ст.

У зв’язку з існуючими в сучасній фінансово-правовій науці відмінними концептуальними підходами до розуміння структури навчальної дисципліни фінансового права, її змісту та специфіки викладання у вищих юридичних навчальних закладах, набуває важливого значення вивчення досвіду становлення та організації викладання даного курсу в системі вищої юридичної освіти на початку ХІХ ст.

Дослідження даного питання зумовлює потребу вивчення суспільно- політичних та структурно-організаційних передумов викладання навчального курсу фінансового права в системі вищої освіти. Адже запровадження даної навчальної дисципліни нерозривно пов’язане з процесом започаткування перших університетів на території українських земель та становленням системи вищої юридичної освіти в цілому. Так, на українських землях, що входили до складу Російської імперії, перша половина ХІХ століття ознаменувалась процесами становлення системи центральних та місцевих органів управління фінансами, що було зумовлено гострою потребою розв’язання складних фінансових проблем, таких як постійне зростання бюджетного дефіциту, ріст державного боргу, виплата зовнішніх заборгованостей тощо. Масштабність і складність завдань, які необхідно було вирішувати у сфері фінансового управління держави, потребували великої кількості освічених та професійно підготовлених кадрових працівників, здатних брати участь у реалізації програм і цілей фінансової політики держави.

Одним з авторів ідеї встановлення освітнього цензу для державних діячів Російської імперії вважається М.М. Сперанський. Він зазначав, що державні службовці повинні підтверджувати власну відповідність займаній посаді на спеціальних іспитах, оскільки фінансове управління часто може знаходиться в руках людей, які: «...або абсолютно нінащо не здатні, або не можуть піднятися вище власного досвіду, набутого на практиці» [516, с. 195; 667, с. 450-451].

На існуючій потребі держави у спеціально підготовлених кадрах наголошував також у власних доповідних записках імператору міністр народної освіти О.К. Разумовський. Вказані пропозиції були схвалені на найвищому державному рівні і у 1809 році імператор Олександр І підписав Указ, яким суттєво ускладнювалось просування по державній службі без відповідної освіти [195, с. 8].

На підставі іменного маніфесту 1811 року міністерство фінансів Російської імперії оголошувалось вищим виконавчим органом зі здійснення фінансової і грошово-кредитної політики. Одним з головних напрямків його діяльності був пошук способів поповнення державної казни для врівноваження бюджету, так як за рахунок одних лише податків як основного джерела доходів держави даного результату досягти було неможливо. Іншим, не менш істотнім завданням, було оздоровлення грошової системи держави, шляхом її стабілізації на основі срібного монометалізму. З даною метою реалізовувалась політика укріплення системи державних кредитних установ.

фінансового профілю здійснювалась у рамках університетської системи освіти, яка характеризувалась значною комплексністю і шириною викладання. Ініціатором формування університетської системи виступила сама держава, яка була зацікавлена у створенні окремого соціального прошарку освічених державних службовців, а також у існуванні достатньої кількості вітчизняних університетських викладачів.

Згідно з впроваджуваною Олександром І освітньою реформою 24 січня 1803 р. були затверджені “Попередні правила народної просвіти”, якими планувалося відкриття університетів у Петербурзі, Вільно, Казані й Харкові. Передбачалося, що в цих закладах будуть акумулюватися передові досягнення західноєвропейської науки. У 1804 році було затверджено перший університетський статут, норми якого поширювались на існуючі в Росії два університети - Московський (створений у 1755 році) і Дерптський (1802 р.). Даний статут вважався відносно ліберальним, так як закріплював основи самоврядування в університетах. Зокрема, він передбачав функціонування університетської і факультетської рад, встановлював право вибору професорів, деканів, проректорів та ректорів [646, с. 81].

Історично першим та основним джерелом розвитку науки фінансового права на українських землях був Харківський університет. Заснований у 1804 році, даний заклад, за висловом І.С. Коропецького, був першим модерним університетом в Україні, що за рівнем викладання фінансових дисциплін стояв на одному щаблі з передовими закладами Європи [373, с. 23]. Відкриття у 1804 р. Харківського університету безпосередньо пов’язане з ім’ям відомого представника місцевого дворянства Василя Назаровича Каразіна (1773-1842), який у ті роки служив у Міністерстві народної освіти секретарем головного управління училищ.

Згідно зі Статутом 1804 р. встановлювалось особливе становище університетів щодо інших навчальних закладів в окрузі, таких як гімназії, повітові і приходські училища. Відповідно до “Попередніх правил народної

освіти” територія Російської імперії була поділена на 6 учбових округів, адміністративними центрами яких стали університети. Для здійснення адміністративної функції при них створювалися так звані училищні комітети, які складалися з шести професорів під головуванням ректора [665, с. 26]. Харківський університет був освітнім і науковим центром дуже великого за географічним розміщенням учбового округу, до якого входило 11 губерній (Слобідсько-Українська, Полтавська, Чернігівська, Курська, Орловська, Воронезька, Астраханська, Катеринославська, Київська, Таврійська,

Херсонська) та сім областей (Кавказька, Бессарабська, Грузія, Імеретія, Мінгрелія, Земля Війська Донського, Земля Війська Чорноморського) [766, с. 10]. Протягом періоду 1804-1835 рр. розвитку університету межі Харківського учбового округу декілька разів змінювалися. Так, постановою Міністерства освіти за № 177 від 14 грудня 1832 р. був створений Київський учбовий округ, до якого відійшли Київська, Чернігівська, Волинська й Подільська губернії.

В рамках реформи, університетським статутом 1804 року було запроваджено ряд нових інструментів регулювання освітньої політики у вищих закладах освіти. Зокрема, суттєвим важелем управління було включення університетів до загальної системи чиновницької ієрархії. Згідно з її положеннями, визначеними в “Табелі про ранги”, викладачі та студенти належали до категорії державних управлінців. Студенти перебували в 14-му класі державної служби; кандидати - в 12-му; магістри - у 8-му. Ординарні професори належали до 7-го класу, тобто перебували в чині надвірних радників або підполковників, а ректор належав до 5-го класу [839, с. 31]. Таким чином, поділ викладачів та вихованців закладів освіти на чини відповідав основному призначенню створених на початку ХІХ ст.

університетів - викладанню наук та підготовці студентів до вступу на державну службу.

Для Харківського, як і для інших університетів Російської імперії, Статут 1804 р. затвердив чотири факультети, котрі спочатку називалися відділеннями: відділення моральних та політичних наук (з прийняттям нового університетського Статуту 1835 р. воно було перейменовано на юридичний факультет); фізичних та математичних наук; лікувальних або медичних наук; словесних наук. Спрямування навчання на відділенні моральних та політичних наук відображалося, перш за все, у складі його кафедр і дисциплін, які вивчалися. Згідно зі Статутом до відділення в цей період належало 7 кафедр: богослов’я догматичного та моралістичного; тлумачення священного писання та церковної історії; споглядальної та практичної філософії; права природного, політичного й народного; прав цивільного та кримінального судочинства в Російській імперії; прав найзначніших стародавніх і нинішніх народів; дипломатики та політичної економії [219, с.

Перелік кафедр визначав головні складові освіти на відділенні моральних та політичних наук, якими були богословська, філософська, юридична та економічна. Зміст освіти юристів у Російській імперії цього періоду розглядався різними дослідниками, і залежно від ракурсів їх пошуків наголошувався пріоритет того чи іншого компоненту. Так, М.К.Нелідов із заснуванням відділень моральних та політичних наук у Російській імперії пов’язує передусім започаткування політичної освіти [478, с. 71].

Д.І.Каченовський головною наукою державознавства називав етику або моральну філософію [256, с. 566].

Суто юридична частина освіти відділення моральних та політичних наук у Харківському університеті зосереджувалась на кафедрі цивільного й кримінального судочинства. На даній кафедрі читалися такі навчальні дисципліни, як історія руського права, сучасне державне, цивільне й кримінальне російське право [839, с. 8]. Важливе місце у формуванні спеціальної юридичної освіти Харківського університету відігравала також кафедра прав найзначніших стародавніх і сучасних народів. Взірцем законодавчої мудрості й злагодженості системи вважалося римське право, яке разом зі своєю історією і склало основу викладання на кафедрі. З точки зору тодішнього розвитку правознавства перевага віддавалася європейській політичній історії та законодавствам. Важливим напрямком діяльності кафедри стала узагальнена обробка законодавчого досвіду, що втілилося в курсах державного загального права, загального публічного права, загального кримінального права, енциклопедії і методології [839, с. 9].

Фінансово-правова проблематика була предметом навчальних

дисциплін, що викладалися на кафедрі дипломатики та політичної економії. Зокрема, на даній кафедрі викладалися такі навчальні курси, як вступ до політико-камеральних наук, державне загальне право, політична економія, наука про фінанси та природне право, політична арифметика, дипломатика. Провідну роль у становленні фінансового права як окремої навчальної дисципліни відіграв професор кафедри дипломатики та політичної економії Харківського університету Л.І. Якоб. Він одним з перших у вітчизняній фінансовій науці зробив спробу виокремити юридичну складову в економічних навчальних дисциплінах. Так, предметом науки про державне господарство вчений називав фінансове право, а науки поліцейського права - економічне законодавство. Саме проф. Л.Г. Якобу належить розробка навчального курсу фінансового права, який він читав у Харківському університеті в рамках комплексної камеральної науки [839, с. 276].

Однією з найбільш нагальних проблем розвитку університетської освіти початку ХІХ ст. в Російській імперії, була нестача у професорсько- викладацькому складі. Зовнішня і внутрішня організація юридичної освіти зумовлювалася прагненням царського уряду перенести до університетів імперії багатий досвід західноєвропейської науки. Тому питання формування змісту освіти на відділенні моральних та політичних наук Харківського університету було тісно пов’язаним із проблемою залучення викладачів, які могли б втілювати ці наміри в життя. Статут 1804 р. затвердив 7 професорських посад для відділення моральних та політичних наук відповідно до його семи кафедр. Але тривалий час деякі кафедри залишалися незаміщеними. Найбільш характерно скрутність ситуації з наповненістю професорсько-викладацького складу у Харківському університеті відображає той історичний факт, що протягом перших двох років діяльності відділення тут працювало лише 4 викладачі, з яких один представляв вітчизняну науку, а три були іноземцями [839, с. 11].

Вагома роль у формуванні якісного професорсько-викладацького складу Харківського університету належала першому попечителю Харківського учбового округу графу Северину Осиповичу Потоцькому [61, с. 24]. Як зазначив Карл Фойгт (ректор Харківського університету у 1853-1859 рр.), для забезпечення викладання С.О. Потоцький запрошував до Харківського університету осіб, “відомих своєю вченістю та обдарованістю, частково російських, частково іноземців” [760, с. 2-3]. Завдяки зусиллям С.О. Потоцького з перших років діяльності університету в ньому працювали такі відомі в Європі вчені, як рекомендований Й.Гете та Ф.Шіллером професор Й.Шад - викладач логіки, метафізики й філософії; Б.Рейт - викладач історії, статистики, природного, державного та народного права; І. Гамперле - викладач політики та інші. Викладачами науки про фінанси, фінансового права та фінансового законодавства були Й.Ланг та Л.І. Якоб.

Дослідники історії становлення вітчизняної системи вищої освіти зазначають, що притік західноєвропейських вчених був зумовлений насамперед наполеонівськими війнами в Європі, насамперед - у Німеччині. Також відбувалося переселення вчених зі слов’янських країн, переважно через політичні та національні переслідування. Однак, відзначимо, що поряд з політичними чинниками, не менш важливу роль відіграли і фінансові заохочення. Для залучення до університетів іноземних викладачів їм призначалися солідні фінансові і соціальні пільги та переваги, а також широкі можливості реалізувати себе у науковому плані. Один з перших професорів Харківського університету К.Роммель у своїх спогадах таким чином передає сприйняття російської дійсності початку ХІХ ст., яку він називав “квітучою добою”, та розкриває причини переїзду на роботу до Російської імперії: “Спрага діяльності вабила мене до країни, де я, в розквіті років, вільний, як птах, повний здоров’я й сил, міг кинути кілька зернин науки” [623, с. 32].

Із завершенням наполеонівської війни ставлення у Росії до іноземної науки кардинально змінилося. На університети Російської імперії був перенесений погляд реакціонерів, які вбачали в університетах розсадники революційного духу [458, с. 790]. Багато позитивних явищ у розвитку освіти і науки взагалі і особливо, - в юриспруденції звела нанівець політична реакція уряду, з якою пов’язують кінець епохи “золотого віку” університетів. Наступні два десятиліття розвитку університетів Російської імперії (18151835 рр.) відомі в історії як період їх занепаду [646, с. 81].

Повстання декабристів 1825 року стало великим потрясінням для всього суспільства, яке сколихнуло базові основи суспільного ладу Російської імперії, не оминувши й університети. Атмосфера та державна політика у сфері університетської освіти суттєво змінилась. З одного боку, новий імператор Микола І рішуче покінчив з «містицизмом останніх років олександрівського царювання» [312, с. 493], полегшив становище науки, однак з іншого, посилились підозри щодо благонадійності окремих університетів. Так, у 1832-1833 роках як неблагонадійні були закриті Віленський університет та Кременецький ліцей, на базі яких було створено Київський університет св. Володимира. Урочистий акт відкриття Університету св. Володимира відбувся 15 липня 1834 р. (за старим стилем), і з 28 серпня 1834 року (за старим стилем) розпочалися заняття [325, с. 20-22].

З липня 1842 р. почали діяти новий статут і штатний розпис Київського університету. Вони враховували багато положень статуту 1835 р., спільних для всіх імперських університетів, але разом з тим у значній частині параграфів статут містив спеціальні постанови саме для даного закладу.

Спільним було все те, що стосувалось засідань ради і правління, ведення справ, читання лекцій та проведення іспитів. Решта пунктів статуту відрізнялись. Як зазначав відомий український вчений професор М.Ф. Володимирський-Буданов, "Київський університет нарівні з

Дерптським вважається на особливому становищі. ...Допускаючи свободу, засвоєну в німецьких університетах в навчальній частині, статут у всьому, що стосується управління, не дає і тієї частини прав університету св. Володимира, яка була надана іншим російським університетам за статутом 1835 р. Цей подвійний підхід пронизав потім всі подальші 20 років життя Університету до 1863 року" [154, с. 308]. Важливим нововведенням став інститут підготовки професорства - так звана доцентура, якої у загальноімперському статуті російських університетів не було. Саме в даному університеті, також вперше у Російській імперії, 6 квітня, 1844 р. з'явилося положення про вчений ступінь.

У жовтні 1842 р. Міністерство народної освіти затвердило розклад університетських кафедр згідно з новим статутом. Передбачалися 37 кафедр, 26 з яких мали очолити ординарні професори, а решту - екстраординарні, при цьому на всі 37 кафедр виділили лише вісім ставок ад'юнктів. Вперше в Університеті св. Володимира виникає кафедра політичної економії та статистики, яка забезпечує викладання циклу навчальних дисциплін, присвячених фінансово-правовій проблематиці [318, с. 402].

Слід відзначити, що хоч дана кафедра і була створена у 1842 році, на протязі тривалого часу вона фактично не функціонувала, оскільки залишалася вакантною. Такий стан справ можна пояснити насамперед існуючою в той період відсутністю викладачів, які були б достойні університетської кафедри і мали б на те формальне право. Як зазначають дослідники, в такому становищі перебувала в університеті не лише кафедра політичної економії та статистики, а й багато інших. У зв'язку з цим Рада університету в 1843 р. вирішила оголосити конкурс на заміщення вакантних кафедр.

На нашу думку, особливий інтерес становлять умови цього конкурсу і вимоги до бажаючих очолити кафедру політичної економії та статистики, які полягали у наступному: «1. Претендент на кафедру політичної” економії та статистики повинен написати твір, в якому, а) викласти історію політичної економії як науки, тобто показати її виникнення і поступове утворення до нашого часу, з критичною оцінкою різних поглядів; б) викласти ті головні начала політичної економії, яких дотримується автор, і в) прикласти ті начала до Російської держави. Твір повинен бути представлений у Раду Університету св. Володимира не пізніше 1 березня 1844 р. 2. Ніхто не може бути ординарним чи екстраординарним професором по вказаній кафедрі в Університеті св. Володимира, не маючи ступеня доктора по 1-му відділенню філософського факультету. 3. Ординарні професори Університету св. Володимира перебувають у VII, а екстраординарні у VIII класі державної служби [154, с. 41]. Однак, оголошений конкурс не приніс ніяких результатів і кафедра залишалась вакантною.

У зв’язку з цим, університет був змушений вдатись до нового і незвичного на той час методу, звернувшись із закликом до інших імперських університетів - Казанського, Московського, Петербурзького, Дерптського, Харківського, щоб вони допомогли кадрами або хоча б рекомендували гідних кандидатів у професори за вакантними кафедрами Університету св. Володимира. Але й ця спроба виявилася невдалою, оскільки в інших університетах ситуація з кадровим забезпеченням професорсько-

викладацького складу була не набагато кращою. Зрештою, Рада університету подала доповідну записку міністру народної освіти, для яких саме кафедр і з яких предметів необхідно підготувати професуру, з проханням вирішити питання відправки молодих вчених у закордонне відрядження до європейських університетів. Такий спосіб залучення до університету молодих талановитих кадрів виявився найбільш дієвим, оскільки з п'яти кандидатів, направлених у 1843 р. за кордон, вже у 1846 р. університет одержав високоосвічених викладачів, які в подальшому присвятили своє життя університету та науці. 7 листопада 1846 р. після повернення із закордонного відрядження на посаду ад'юнкта кафедри політичної економії і статистики Університету св. Володимира був призначений І.В. Вернадський. Власне з цього періоду і розпочинається розвиток кафедри політичної економії та статистики та вивчення фінансового права в Київському університеті, що проходило у нерозривному зв’язку із загальним розвитком вітчизняної університетської науки.

Характеризуючи становлення науки фінансового права та її викладання на юридичних факультетах у першій половині ХІХ ст., необхідно наголосити на трьох моментах: 1) не існувало єдиного підходу до найменування цієї навчальної дисципліни. Як зазначав В. В. Безчеревних, у різні роки та у різних навчальних планах і курсах зустрічались такі назви, як: „Закони про державні повинності і фінансії”, „Основи фінансової науки”, „Теорія фінансів”, „Основні начала фінансової науки”, „Фінансове право”, „Нариси науки фінансового права” [91, с. 22]. 2) Викладання фінансового права фактично являло собою виклад комплексної навчальної дисципліни, що включала в себе елементи політекономії, камералістики, науки про фінанси, економічної політики, поліцейського права і фінансового законодавства. 3) Структурно навчальна дисципліна фінансового права належала або до камералістики, або читалася викладачами кафедри дипломатики і політекономії. Зокрема, відповідно до Університетського статуту 1804 року, в університетах створювались правові відділення на правах факультету, які називались відділенням морально-політичних наук. На цих відділеннях вивчення правових норм діяльності людини пов’язувалось із державою та її функціями. У зв’язку із цим, лекційні курси, що читалися на цих відділеннях, складалися із чотирьох груп навчальних предметів, а саме: богословських, філософських, юридичних та політичних. Кафедра, предметом вивчення якої стали зовнішньополітична, господарська та фінансова діяльність держави, отримала назву кафедри дипломатики і політичної економії.

Будучи продуктом німецької управлінської науки і практики, камералістика широко поширювалась західноєвропейськими вченнями (переважно - німецькими) і в систему університетської освіти Російської імперії. При цьому, таке перенесення мало природний характер і було зумовлене рядом об’єктивних причин. Включення камералістики в університетські навчальні курси в Росії, в якій історично сформувалось величезне за обсягом і територіальним поширенням казенне господарство, відповідало насамперед фінансовим інтересам держави. Основну частину доходів до державного бюджету становили кошти, отримані від експлуатації монетної регалії, винокуренної монополії, соляних промислів, гірничо- видобувної справи, лісових угідь тощо. Для покращення управління цим майном та отримання нових доходів необхідно було залучати в сферу управління велику кількість освічених, фахово підготовлених чиновницьких кадрів. Поряд із їх підготовкою, існувала й інша, не менш важлива мета діяльності університетів - формування вітчизняного професорського- викладацького корпусу для всіх галузей освітньої системи країни. Адже створення нових університетів вимагало значної кількості викладачів для заміщення вакантних кафедр [312, с. 163]. Запрошені у першій третині ХІХ сторіччя німецькі вчені-камералісти, викладаючи вітчизняним студентам курси економіки, фінансового і поліцейського права, сприяли створенню корпусу вітчизняних викладачів. Тому, ми погоджуємось з твердженням Каратаєва М.К. про те, що іноземні вчені внесли відчутний внесок у становлення викладання камеральних і фінансових дисциплін у вітчизняній університетській системі та у розвиток фінансової правової думки в цілому [334, с.14-15].

Окрім камералістики, фінансово-правова проблематика викладалась також в рамках навчального курсу політичної економії, та пізніше відокремленої від неї „фанансії” - тобто науки про фінанси. Слід відзначити, що на той час, коли дані дисципліни запроваджувались у якості обов’язкових у вітчизняних університетах, їх формування як наукових дисциплін у західноєвропейських університетах вже набуло таких форм і вони являли собою цілісну систему знань. Більше того, політична економія і наука про фінанси мали спільну історію становлення - вони сформувались у результаті поступового накопичення прийомів і методів вирішення завдань, що виникали в ході розвитку різних аспектів фінансового і господарського життя суспільства. На основі поєднання економічної і юридичної складової вони досліджували фінансову діяльність держави та суспільства в умовах розвитку капіталістичних відносин, що мали місце у країнах Європи.

Розвиток у країнах Західної Європи фінансово-економічних процесів та ускладнення елементів державної фінансової діяльності вимагало постійного удосконалення обліку, організації та управління державними фінансами. Потреби практики зумовлювали необхідність теоретичних розробок і на їх основі методик для вирішення все ширшого спектру фінансових завдань. Дослідження виникаючих практичних питань, у свою чергу, породжувало потребу в удосконаленні існуючих наукових концепцій та виробленні нових. Таким чином, у західноєвропейській науці формування окремої галузі фінансово-правових знань відбувалось на основі циклічності і взаємозалежності теорії і практики.

В Російській імперії, не дивлячись на панування кріпосного ладу та відсутність капіталістичних елементів у промисловості та фінансово- кредитній сфері і розвиток фінансово-правової науки відбувався в руслі європейської економічної думки насамперед завдяки постійному вкрапленню в систему університетів іноземних викладачів. Виступи професорів на університетських кафедрах нерідко набували широкого громадського розголосу, ознайомлення на лекціях вітчизняних студентів з європейськими науковими концепціями фінансів та, в першу чергу, з політичною економією А. Сміта сприяли формуванню ліберальних течій у вітчизняних наукових, управлінських інших інтелектуальних колах.

Одночасна поява у вітчизняній суспільствознавчій науці двох напрямків камералістики і політичної економії призвела до прийняття статуту Академії наук у 1803 році. Зокрема, при його розгляді було висунуто проект, який передбачав розвиток фінансово-правової навчальної дисципліни в університетських курсах на основі камералістики. А авторами даного проекту були німецькі вчені Н.І. Фус і В.Г. Баузе, що вивчали камералістику на юридичному факультеті Лейпцизького університету і належали до наукової течії Я.Ф. фон-Більфельда, яка мала великий авторитет у Європі та Росії. Так, про вплив наукових поглядів Я.Ф. фон-Більфельда на науку та державне управління в Російській імперії свідчить вже той факт, що його книга «Політичні настанови» була однією з перших зарубіжних праць, опублікованих в Росії [312, с. 198]. Будучи членами Комітету навчальних закладів, Н.І. Фус та Ф.Г. Баузе запропонували розподіл навчальних дисциплін, який використовувався переважно у німецьких університетах. Відповідно до цього розподілу, теоретичні основи фінансів слід було викладати в рамках політичної економії, а фінансове законодавство - у рамках державознавчих наук - „опису становища держави” [334, с. 19].

На противагу законопроекту Комітету навчальних закладів, був висунутий альтернативний проект статуту Академії наук, представлений її президентом М.М. Новосільцевим, який в подальшому і був затвердженим. Згідно з даним документом, серед найважливіший завдань, що стояли перед Академією, були розвиток політичної економії та в її рамках фінансової науки. Визначення політекономії та науки про фінанси в якості пріоритетних сфер розвитку вітчизняної науки, безумовно відіграло визначальну роль у становленні викладання фінансових та фінансово-правових дисциплін в університетах Російської імперії. По перше, це призвело до встановлення даних навчальних курсів, як обов’язкових у складі університетських курсів. По-друге, вслід за цим, головне управління училищ міністерства народної освіти Російської імперії ввело політичну економію у навчальні плани ліцеїв та гімназій [833, с. 249-250].

Важливим фактором оптимізації викладання фінансового права як навчальної дисципліни, а також розвитку фінансово-правової науки в цілому стало впровадження доступності до вивчення фінансового статистичного матеріалу. У першій чверті ХІХ ст. органи державного управління розпочали опубліковувати статистичні збірники, що ввійшли в історію під назвою „таблична статистика” [634, с. 52-53]. Однією з найбільших розроблених галузей статистики була саме фінансова [236, с. 3]. Її об’єктами були розписи доходів і видатків державного бюджету, характеристика фінансових ресурсів міст і інших населених пунктів, діяльність державних кредитних установ, ощадних кас, випуск та обіг цінних паперів, а також грошовий обіг. При цьому, державний бюджет Російської імперії залишався державною таємницею до 60-х років ХІХ сторіччя [82, с. 245]. За точністю, систематичністю і повнотою даних фінансова статистика вважалась кращого серед інших видів, що можна пояснити відомчими інтересами міністерства фінансів, а також тим, що структурно і організаційно вся статистична діяльність в Російській імперії, була зосереджена саме в даному державному відомстві.

Фінансова наука та наука фінансового права були структурно відокремлені від політичної економії у самостійні навчальні дисципліни лише в середині ХІХ сторіччя, що було зумовлено, насамперед високим ступенем узагальнення ряду явищ і процесів у фінансовому господарстві держави. Як відзначив К.С. Бельський, обидві навчальні дисципліни зародилися з практичних потреб абсолютистських монархій Західної Європи, що переживали етап формування. Функціонування держав, що знаходились у суперництві між собою на міжнародній арені щодо домінування у Європі та світі, супроводжувалось постійним зростанням державних витрат на утримання армії, великого бюрократичного апарату та двору монарха [85, с. 40-41]. В рамках навчальних дисциплін проблеми фінансів і фінансового права розглядалися виключно з державницьких позицій як проблеми фінансового управління, тобто як необхідний елемент підтримки належного фіскального режиму і фінансової безпеки держави. Такий підхід відповідав особливостям суспільно-політичного ладу в Російській імперії у першій половині ХІХ ст.

Необхідно також зауважити, що в Російській імперії, початку ХІХ ст., де у реальному господарському житті практичних передумов для розвитку політичної економії не існувало, викладання даної дисципліни часто носило абстрагований, узагальнений характер, що зустріло нерозуміння, а не рідко й несприйняття як з боку студентства, так і з боку професорсько-викладацького корпусу. Так, попечитель Московського університету А. А. Пісарєв відверто виражав власну недовіру до політичної економіки і називаючи її „химерною наукою” пропонував виключити із системи університетської освіти. Посилаючись на те, що далеко не всі викладачі політичної економії були вихідцями з благородних дворянських сімей, він стверджував, що не можна довірити викладання науки тому, хто „... сам навряд чи що-небудь набуває, а ще менше споживає і взагалі нічого не розподіляє” [833, с. 258]. Таке ставлення до політичної спостерігалось і у Київському університеті св. Володимира, чому є підтвердженням доповідь юридичного факультету Київського університету св. Володимира від 9 лютого 1849 року про читання студентам лекцій з політичної економії. Її суть полягала в тому, що у зв’язку із дією „позитивного” законодавства викладачам юридичного факультету слід розкривати студентам поняття про народне і державне багатство. Однак, ці поняття залишаються „вченням дуже хитким і спірним у тій абстрактній формі, якій їх подає політична економія” і мають тверду основу тільки тоді, коли переносяться на дійсність і пояснюються началами, вираженими в „позитивному” законодавстві. У зв’язку із цим, юридичні факультети просять звільнити своїх студентів від слухання політичної економії як „туманної дисципліни” і запровадити замість неї вивчення „позитивного” фінансового права [154, с. 554]. Рада університету, а в подальшому і попечитель навчального округу 27 липня 1849 року задовільнили прохання юридичного факультету. Разом з тим, попечителем була висунута ідея створення в Університеті св. Володимира камерального відділення. З огляду на це, Рада університету 24 серпня 1849 року створила комітет, який розробив структуру камерального відділення та план навчальних дисциплін, серед яких окремим самостійним навчальним курсом вводилось фінансове право [154, с. 555]. Однак реального втілення в життя цього плану так і не відбулось.

В цілому ж, характерною рисою викладання фінансового права, як і інших юридичних наук у першій половині ХІХ ст. було, за словами Є. О. Скріпільова, зведення їх суті до „законознавства”, тобто переказу діючого законодавства Російської імперії. Теорія питання, історичне та філософське осмислення викладу законодавчих актів фактично не здійснювались [646, с. 82].

Основу професорсько-викладацького корпусу кафедр догматики і політичної економії, а з 1835 року (з моменту прийняття другого університетського статуту) кафедр політичної економії і статистики в російських університетах першої половини ХІХ ст. становили професори, запрошені з німецьких університетів, про що було сказано вище. Така ситуація тривала до кінця 30-х років ХІХ ст., коли з’явилась достатня кількість власних викладачів із цих навчальних предметів. У зв’язку із цим, у науковій літературі радянського періоду набула поширення думка, що склад професорів на морально-політичних відділеннях університетів (в

подальшому - юридичних факультетах) за своїм змістом і теоретичною наповненістю був дуже слабким [321, с. 111, 172]. Як відзначала радянська дослідниця історії вищої освіти Насонкіна Л.І., більшість професорів юридичних факультетів були типовими представниками „казенної науки”: передові суспільно-політичні погляди і теорії для них були чужими і вони не відзначались ні широтою наукового кругозору, ні лекторськими даними [474, с. 69, 70]. З такою позицією не погоджується сучасний російський дослідник університетської системи освіти Ф.О. Петров, вважаючи, що рівень викладання на юридичному факультеті не можна оцінювати лише за окремими одіозними фігурами [544, с. 108-109].

Абсолютно погоджуючись із Ф. О. Петровим, відзначимо, що в цей історичний період на вказаних кафедрах працювали не просто вчені, що заклали підвалини вітчизняної юридичної та економічної системи освіти, - вони ж були класиками, родоначальниками вітчизняної фінансової та фінансово-правової науки. Зокрема, у період із початку до половини ХІХ ст. у вітчизняних університетах викладали цикл фінансових дисциплін такі вчені: у Московському університеті - професор природного права і політики Х. А. Шльоцер - автор одного із перших у вітчизняній науці підручників із фінансового господарства держави [823]; Л. О. Цвєтаєв - професор правознавства, що опублікував один із перших російськомовних навчальних посібників із політекономії, в якому виводив фінансову науку зі сфери камералістики, з одного боку, та зі сфери моральної філософії і політичної економії А. Сміта - з іншого [803]; проф. М. С. Васильєв, з науковою і педагогічною діяльністю якого безпосередньо пов’язане формування фінансової науки у Московському університеті у 20-х - 30-х роках ХІХ ст. У Петербурзькому університеті з перших днів його заснування функціонувала самостійна школа політичної економії і фінансів, засновником якої був перший ректор університету М. А. Балудянський, який у статті „Зображення господарських систем” вперше в історії вітчизняної економічної думки застосував термін „політична економія” та розкрив його зміст [64]. Учнями М. А. Балуднянського були О. П. Куніцин, М. Г. Глібов - в майбутньому професори Петербурзького університету, викладачі політичної економії, теорії фінансів, фінансового права, П. О. Плетньов - майбутній ректор Петербурзького університету, а також академіки К. І. Арсеньєв та К. Ф. Герман, які внесли визначальний внесок у розвиток вітчизняної теорії фінансової статистики [562, с. 23]. У Казанському університеті фінансово- правові дисципліни викладалися проф. І. Я. Г орловим - автором першого в Російській імперії підручника з торії фінансів; І. Ф. Бжозовським - викладачем фінансового права, конспект лекцій якого „Фінансове право, або закони казенного управління в Росії”, був одним з перших навчальних посібників з фінансового права у вітчизняній правовій науці [274, с. 31]. На кафедрі політичної економії і статистики даного університету викладали такі його випускники, а в майбутньому - професори і декани юридичного

факультету, як І.К. Бабст, Є.Г. Осокін, Д.І. Мейєр та інші [286, с. 10, 13, 71]. У Харківському університеті блок фінансових та фінансово-правових дисциплін був представлений і окрім згадуваних вище Й. Ланга та Я.І. Якоба також завідуючим кафедрою політичної економії та деканом юридичного факультету Т.Ф. Степановим [840, с. 35], а також вихованцями університету

М.Т. Спаським, О.Г. Криворотовим, Г.С. Годеєнком. Протягом другої третини ХІХ ст. курс фінансового права у Харківському університеті викладав колишній студент Т.Ф. Степанова, М.І. Клобуцький [140, с. 254, 257].

Особливе місце у викладанні фінансово-правових дисциплін у першій половині ХІХ ст. належало університету св. Володимира в м. Києві, на юридичному факультеті якого функціонувала кафедра законів про фінанси. На даній кафедрі читалися такі навчальні курси, як: закони про державні повинності і фінанси, кредитне законодавство, вексельне законодавство та інші. Викладачами даних курсів у різний період були Г.О. Цвєтков - завідувач кафедрою законів про фінанси; О.В. Романович-Славатинський - вихованець та майбутній професор Київського університету; М.Х. Бунге - професор та в майбутньому міністр фінансів Російської імперії [318, с. 11, 21, 28].

Як випливає з поданого вище переліку викладачів навчальних курсів з фінансово-правової проблематики, однією з головних передумов становлення фінансового права як навчальної дисципліни в університетах Російської імперії було створення в їх структурі спеціалізованих кафедр, що супроводжувались залученням до них талановитої і перспективної молоді з числа власних вихованців. Не менш важливе значення відіграла державна політики у сфері спеціалізації університетської юридичної освіти, в рамках якої вивчення основ фінансового законодавства та державного управління фінансами визначалось як один з пріоритетних напрямків підготовки майбутніх юристів.

Проявом державної політики в забезпеченні підготовки фахівців у сфері фінансового законодавства стало утворення на юридичних факультетах університетів кафедр „Законів про державні повинності і фінанси”, які запроваджувались в відповідності до затвердженого в липні 1835 року „Загального статуту імператорських російських університетів” [91, с. 22]. Згідно з даним документом, у навчальних планах університетів вводилась нова дисципліна - „закони про державні повинності і фінансія”. Однак, при цьому, будь-яких нормативних приписів чи вказівок щодо змісту предмету не існувало [334, с. 58].

Одним з перших розробників навчального курсу „Закони про державні повинності і фінансія” був декан відділення моральних і політичних наук Московського університету, професор М.С. Васильев, який викладав дану дисципліну з моменту її введення у навчальних план. Власний лекційний курс він розпочинав з розкриття історії походження фінансів, визначав базові поняття теорії фінансів, розкривав взаємозв’язок „фінансії” з іншими науками, насамперед - з політичною економією. Професор вважав фінанси невід’ємною частиною державного господарства. У зв’язку з цим, головною метою фінансової науки, на його думку, є захист і збереження тих норм фінансового життя, які сформувалися в Росії історично.

Важливе місце у його курсі займало визначення основ оподаткування. Як випливає зі збережених до нашого часу конспектів лекцій, М.С. Васильев визначав такі вимоги до податків: всезагальність у розподілі, їх вирівнювальність і чітка визначеність; розсудливість уряду у видатках на зібрання податків; єдність податкової системи. При тлумаченні принципів всезагальності податків, М.С. Васильєв заперечував проти існуючого податку „для всіх, незалежно від їх майнового стану”. Він обґрунтовував необхідність визначення „чистого доходу” і пропорційного стягнення податків у залежності від розміру доходів громадян [307, с. 4]. Відзначимо, що пропозиція М.С. Васильєва щодо необхідності впровадження в Росії подоходного податку була однією з перших у вітчизняній економічній і правовій науці. Не менш передовою для свого часу була його ідея щодо обов’язкового оподаткування всіх верств населення, незалежно від соціального статусу [334, с. 58].

Вчений зробив вагомий внесок і у розвиток методики викладання фінансово-економічних наук в Московському університеті. При оцінюванні студентів, професор враховував не лише значення ними певного фактологічного матеріалу, але й розуміння ними позитивів і недоліків окремих елементів фінансової системи. Зокрема, в перелік екзаменаційних вимог він включав не лише виклад існуючих способів стягнення майнових податків, але й характеристику недоліків даних платежів [544, с. 84].

Особливістю курсу лекцій М.С. Васильєва було також те, що будучи обов’язковою навчальною дисципліною, він не носив догматичного характеру. В окремих питаннях лектор дозволяв собі критичне ставлення до діючих в державі фінансових законів, активно залучав до обговорення найбільш гострих фінансових проблем слухацьку аудиторію. Вважаємо, що саме завдяки внеску М.С. Васильєва, Московський університет за викладанням теорії фінансового права і фінансового законодавства залишався передовим протягом всієї першої половини ХІХ ст. і мав найбільший науковий авторитет у даній сфері. За відзивами сучасників, в даному „центрі російської вченості”, що вважався „верховним ареопагом у справі науки” зосереджувались кращі наукові і викладацькі кадри економічного фінансово-правового профілю [256, с. 568].

Як відзначили історики розвитку правової та економічної думки в Російській імперії, одним з найбільш сильних у науковому плані центрів викладання фінансової науки був Петербурзький університет. В.В. Григорьєв так характеризував професорсько-викладацький склад даного освітнього центру. За достойною викладацьких кадрів, даний заклад якщо і не переважав усі інші російські університети, то і ні в якому разі не поступався їм [245, с. 26]. Навчальні курси з фінансово-правової проблематики у Петербурзькому університеті викладав професор, завідуючий кафедрою політичної економії і статистики, ректор М.А. Балудянський. На жаль, тексти лекцій М.А. Балудянського не збереглись, однак їх зміст частково відтворений на основі конспектів, складених його учнем, в майбутньому - академіком К.І. Арсенєвим [375, с. 47-48]. Викладаючи основи фінансового законодавства та управління державними фінансами, М.А. Балудянський розробляв власну наукову концепцію, яка не зводилася до простого перенесення окремої наукової системи - фізіократичної чи політичної економії А. Сміта - у сучасну йому вітчизняну практику. Він враховував існуючі суспільно-політичні та економічні особливості фінансової системи Росії першої половини ХІХ ст., і використовував лише ті елементи вказаних теорій, які на його думку відповідали потребам і специфіці розвитку держави [375, с. 50]. Заслуга М.А. Балудянський також полягала в тому, що він ніколи не обмежувався абстрактно-теоретичним викладенням питань, а й застосовував власні знання у практичній діяльності. Завдяки глибині та різносторонності знань, а також володінню багатьма європейськими мовами, вчений мав великий авторитет серед студентів. Про педагогічний талант М.А. Балудянського свідчить відзив його учня, академіка К.І. Арсеньєва: „Його одухотворений і розумні читання слухалися у цілковитій тиші із особливою увагою. Навіть самі узагальнені роздуми про банки, гроші, кредит, податкову систему збуджували самий високий інтерес і зацікавленість” [319, с. 5-6].

У відповідності з університетським статутом 1835 року, на юридичному факультеті Петербурзького університету було створено кафедру „законів державних і фінансових. Професором даної кафедри був призначений О.І. Краніхфельд, який з 1842 року викладав навчальний курс „Теорія державних фінансів в її історичному розвитку і в застосуванні до позитивного законодавства”. На жаль, конспект лекцій даного курсу опублікованим не був, як і не було зроблено його літографічних копій. На думку В.В. Григорьева, певне уявлення про зміст даних лекцій формують наукові статті О.Ф. Краніхфельда „Погляд на фінансову систему і фінансові установи Петра Великого” та „Про державні податки, що стягуються з доходу” [245, с. 163].

У 1841 році Рада Петербурзького університету звернулася з клопотанням до Міністерства народної освіти Російської імперії про створення на базі університету камерального відділення. Дане клопотання було схвалене, в результаті чого у 1843 - 1844 навчальному році було відкрите відділення камеральних наук [518, с. 69]. На той час кафедри політичної економії університету очолював В.С. Порошин, який закінчив курс камеральної науки у Дерптському університеті. За визначенням сучасників, його лекції, що читалися з 1835 по 1847 роки були одними з найбільш яскравих явищ в історії юридичного факультету Петербурзького університету [245, с. 234].

На зміну В.С. Порошину, з 1848 року блок фінансових та економічних дисциплін викладав професор І.Я. Горлов, що прибув з Казанського університету. Як відзначав один з його студентів М.Ф. Устрялов, І.Я. Горлов був професором, „... що володів даром слова, користувався заслуженою симпатією студентів, однак всі його прагнення надати більшого змісту своєму навчальному курсу впиралися у тісні рамки, в яких знаходилась політична економія як наука” [738, с. 297].

Не менш важливу роль у формуванні викладання навчальної дисципліни фінансового права відіграв Казанський університет. Головною особливістю розробки навчальних програм на морально-політичному відділенні даного університету було пристосування юридичної освіти до забезпечення фінансово-господарських потреб держави. Так, у 1820-1824 навчальному році був створений факультет права. Всі юридичні кафедри у зв’язку з нестачею наукових кадрів були об’єднані в одну нестачею наукових кадрів, де протягом двадцятих років відбувався складний і нелінійний процес формування системи юридичних наук [287, с. 193]. У середині 20-х років ХІХ ст., відповідно до поняття „Правознавство”, закріпленого у статуті Казанського університету, була створена кафедра дипломатики і політичної економії. Саме вона стала структурним осередком викладання навчальних дисциплін, що вивчали фінансову діяльність держави [274, с. 30].

Найбільш плідним етапом в історії кафедри дипломатики та політичної економіки, який відіграв надзвичайно важливу роль у розвиткові фінансового права як науки і навчальної дисципліни у всій Російській імперії був період 30-х - 40 -х років ХІХ ст. Перш за все, даний період характеризувався кількісним і якісним простором професорсько-викладацького потенціалу кафедри. Так, у 1834 році пройшов конкурсний відбір на посаду завідувача кафедри запрошений з Берлінського університету професор Г.Б. Вінтер. Починаючи з 1840 року, фінансове право, яке раніше в рамках камералістики викладалось деканом юридичного факультету П.С. Сергєєвим, став викладати Й.Ф. Бржозовсякий [286, с. 10, 13]. За текстами лекцій, Й.Ф. Бржозовський опублікував книгу „Фінансове право або закони казенного управління в Росії”. Як випливає з її змісту, вчений розподіляв фінансове право на дві частини - теоретичну і практичну. В теоретичній частині розкривалась історія походження фінансів та визначалися основні поняття та категорії теорії фінансів. Особлива частина курсу Й.Ф. Бржозовського зводилась до детального викладення положень діючого законодавства, яке врегульовувало фінансові правовідносини. Фінансово-правовій проблематиці була присвячена також магістерська дисертація вченого, положення якої були опубліковані в ювілейному збірнику університету [114].

У 40-х роках на кафедрі політичної економії цикл фінансово-правових дисциплін викладали випускники Казанського університету І.Я. Г орлов, І.К. Бабст, Д.І. Мейєр, Є.Г. Осокін. Двоє останніх з них - Д.І. Мейєр та Е.Г. Осокін в майбутньому стали професорами фінансового права на кафедрі політичної економіки і статистики та деканами юридичного факультету Казанського університету [286, с. 71]. Д.І. Мейєр у 1846 році захистив магістерську дисертацію з фінансового права на тему „Про право казни за діючим законодавством”, яка стала однією з перших наукових кваліфікаційних робіт, присвячених проблемі бюджетних повноважень в історії вітчизняної фінансово-правової науки [407, с. 76].

Важливим етапом розвитку фінансового права як навчальної дисципліни було опублікування у 1841 році вже згадуваної вище книги «Теорія фінансів» ординарного професора Казанського університету І.Я. Горлова [237]. Саме після її виходу в світ, фінансове право і фінансова наука були включені у навчальні програми Петербурзького, Казанського і Харківського університетів, а також Олександрівського ліцею у Санкт- Петербурзі.

В стінах Харківського університету викладання фінансового права у другій третині ХІХ століття забезпечувалось силами кафедри дипломатики і політичної економії, яку в 1832 році очолив ординарний професор Т.Ф. Степанов. Слід відзначити, що науково-педагогічній діяльності Т.Ф. Степанова передувала тривала практична робота у державній управлінській сфері, що наклало певний відбиток на його подальшу наукову працю. Перебуваючи на різних посадах у системі державних фінансових установ, Т.Ф. Степанов працював, зокрема, у Комісії з погашення боргів, організованої за ініціативою М.М. Сперанського. За результатами своєї діяльності, ним було опубліковано ряд статей, які узагальнювали його теоретичний і практичний досвід, а саме: «Про виробничий клас у політичній економії» [676], «Лист про податок» [677]. Свої погляди на фінансову систему держави вчений викладав на основі глибокого критичного аналізу західноєвропейської економічної і фінансової науки, зокрема, таких видатних її представників, як Ж.Б. Сея, Л.С. Сісмонді, Д.С.Мілле, Т.В. Мальхуса, Д. Рікардо, Дн.-Р. Мак-Куллоха та інших. Дані ідеї були викладені вченим також у вступній лекції з політичної економії прочитаної у Харківському університеті у 1832 році при вступі ним на посаду завідуючого кафедрою, яка була опублікованою окремим виданням [674].

У 1844 - 1848 роках, Т.Ф. Степанов опублікував курс лекцій з політичної економії у двох томах [675]. Слід відзначити, що даний курс був єдиним в російській економічній літературі підручником, даного періоду, виданим російською мовою. Сучасними дослідниками відзначено, що дана книга характеризувалась ясністю викладу, співставленням концепцій різних європейських наукових шкіл та вказівкою на можливість застосування їх окремих положень в умовах фінансової системи Російської імперії [842, с. 191]. У своєму нарисі історії економічних вчень, вміщеному у першому томі підручника, вчений дуже високо оцінив праці М.І. Тургенєва - „Досвід теорії податків” та М.Ф. Орлова „Державний кредит”. Як сьогодні показує час, правильність такої оцінки неодноразово була підтверджена не лише представниками вітчизняної, а й зарубіжної фінансової науки, такими як Л. Косса, Д. Інгрем та іншими. У 1835 році Т.Ф. Степанов був призначений на посаду декана юридичного факультету Харківського університету, яку займав до виходу у відставку в 1849 році [839, с. 35].

Протягом другої третини ХІХ ст. курс фінансового права у Харківському університеті викладав учень Т.Ф. Степанова, професор М.І. Клобуцький, про що згадувалось вище. За своїм змістом начальний курс даного професора являв собою опис діючого фінансового законодавства та зводився до вивчення конкретних нормативних положень, якими регламентувалось здійснення управління державними фінансами,

функціонування податкової системи, використання бюджетних коштів, застосування заходів фінансового контролю тощо [140, с. 257].

Фінансове право як навчальна дисципліна особливо активно формувалось у Київському університеті св. Володимира. Оскільки камералістичні концепції не знайшли місця в навчальних програмах даного університету, з моменту його заснування фінансове право викладалось викладачами кафедри політичної економії [95, с. 721]. Зі створенням на юридичному факультеті кафедри законів про фінанси і державні повинності, курс фінансового права став невід’ємною частиною навчального процесу плану цієї кафедри. Першим викладачем курсу законів про фінанси і державні повинності був завідувач кафедри, професор Г.О.Цвєтков. Один з його учнів, у майбутньому сам відомий професор, О.В. Романович- Славатінський згадував: «Це була мила і чесна людина, однак незадовільний

викладач, який надміру перевантажував нас своїм навчальний курсом, величезним за обсягом, і який був за своїм змістом переказом статей Зводу законів” [622, с. 149-150]. Однак, слід відзначити, що така оцінка викладацької діяльності Г.О. Цветкова іде врозріз з іншими

характеристиками вченого, даними йому як сучасниками, так і більш пізніми дослідниками історії фінансової науки. Як відзначила сучасний історик фінансової науки Н.А. Разманова, Г.О. Цвєтков вибудовував свій курс не лише на Повному зібранні Російської імперії, але й також використовував праці Є.Ф. Канкріна, Ф. Ліста, К. Рау, В. Рошера, положення яких здійснювали значний вплив на вітчизняну науку фінансового права ХІХ ст. [591, с. 137].

Навчальний курс Г.О. Цвєткова був розподілений на окремі частини введення в науку про фінанси; вчення про державне майно; вчення про фінансові регалії, податі, листа та акцизи; вчення про державні повинності. Кожна зі вказаних частин розпочиналась викладом теорії питання, після чого надавалася характеристика норм законодавства, що застосовувались у вітчизняній юридичній практиці [95, с. 722]. Такий детальний підхід до вивчення фінансового законодавства сприяв не лише підготовці кваліфікованих державних службовців в сфері управління фінансами. Завдяки йому, в стінах Київського університету до кінця ХІХ сторіччя сформувалась яскрава плеяда вчених-фінансистів, що за визнанням сучасників, створили одну з перших самостійних фінансово-економічних шкіл у Російській імперії. Мова йде про такі видатні постаті у сфері фінансової науки і практики, як А.Я. Антонович, О.Д. Білімович, М.Х. Бунге, І.В. Вернадський, М.І. Зібер, І. Кауфман, Д.І. Піхно, Г.Д. Сидоренко, І.Т. Тарасов, Г.Д. Цехановецький, М.М. Цитович та цілий ряд інших.

Таким чином один лише загальний далеко не повний перелік зазначених вище вчених, представників економічної і юридичної науки, що протягом першої половини ХІХ сторіччя викладали навчальні дисципліни з фінансово-правової проблематики, свідчить про наступне. 1)

Найважливішою передумовою запровадження та становлення викладання курсу фінансового права в системі університетської освіти було створення перших самостійних організаційних структур - кафедри політичної економії та кафедри законів про фінанси, на базі яких здійснювалась підготовка майбутніх теоретиків і практиків у фінансово-правовій сфері. 2) Викладання фінансово-правових дисциплін в російських університетах протягом перших п’ятдесяти років з моменту запровадження здійснювалось під впливом суперечностей внутрішньої державної політики. З одного боку, на зміну гаслам просвітительства в систему освіти, починаючи з 30-х років ХІХ ст. почали застосовуватись утилітаристські заходи з істотними елементами консерватизму. З іншого боку, розвиток фінансово-правових відносин, застосування державою нових, невідомих раніше інструментів, розвивав у суспільстві, переважно, - серед молоді інтерес до пізнання і вивчення фінансового права і економіки. Саме під впливом вказаних двох факторів у системі російській університетів запроваджується паралельний виклад камералістики і політичної теорії. В результаті цього, до кінця першої половини ХІХ ст. професорсько-викладацький корпус даних кафедр, який до цього переважно складався з іноземних викладачів, почав заповнювати вітчизняними молодими вченими з числа вихованців рідних університетів, які внесли неоціненний внесок не лише у розвиток фінансово-правової науки, а й у процес удосконалення її викладання у вітчизняних університетах.