Вплив фінансово-правових поглядів державних діячів першої половини ХІХ ст. на становлення науки фінансового права.

Одним з визначальних факторів становлення фінансово-правової думки у першій половині ХІХ століття стали теоретичні концепції, положення та програми, розроблені вітчизняними державними діячами у сфері управління фінансів.

Розвиток вітчизняної фінансово-правової науки початку ХІХ століття нерозривно пов’язаний з постаттю одного з найвидатніших державних діячів в історії Російської імперії Михайла Михайловича Сперанського - Державного секретаря, директора Комісії складання законів Російської імперії.

Фінансовий план М.М. Сперанського був винесений на розгляд Державної ради в день її відкриття 1 січня 1810 року. Важливо підкреслити, що головним ідейним натхненником та ініціатором цієї роботи був імператор Російської імперії Олександр І. Як вірно, на нашу думку, зазначає С.В. Мироненко, самостійно без санкцій царя та його схвалення М.М. Сперанським не наважився б на пропонування заходів, надзвичайно радикальних в умовах тогочасної Росії [459, с. 29]. Підтвердженням цьому є і вступне слово імператора: «дане положення державних доходів та видатків вимагає термінового розгляду і визначення». Через місяць був опублікований Маніфест, у якому проголошувалась фінансова реформа відповідно до М.М. Сперанського.

На нашу думку, ключовими положеннями „Плану фінансів”, які означили вектори майбутньої фінансової теорії і політики були наступні: надати бюджетну силу закону і встановити публічний порядок його встановлення і виконання; ввести у практику принцип раціонального використання державних доходів; встановити доходи держави шляхом систематизації діючих і впровадження нових податків шляхом їх законодавчого закріплення; реформувати грошову систему. Ми погоджуємось з думкою сучасного вченого С.І. Сперанського, що план фінансових перетворень його видатного однофамільця вимагав сильних і не завжди популярних заходів. Адже його центральна ідея полягала в тому, що „будь-який фінансовий план, який передбачає лише поверхневі способи подолання кризи фінансової системи при цьому не встановлюючий ніяких обмежень у державних витратах є обманом і скеровує державу до краху” [670, с.

Погляди та ідеї М.М. Сперанського відіграли важливу роль у розвиткові теоретичних основ бюджетного законодавства Російської імперії. Михайло Михайлович був прихильником практики розподілу і групування державних видатків відповідно до певних груп державних доходів, яка існувала в Росії з часів Петра І. На його думку, всі джерела державних доходів і всі державні видатки повинні обліковуватись одним державним органом (управлінням). Обґрунтовуючи власну позицію, він писав: «Для того ж, щоб таке управління діяло з успіхом, всі доходи і видатки повинні запроваджуватись щорічним кошторисом (бюджетом) у особливо встановленому порядку. Там де немає кошторису чи річного фінансового закону або де цей закон не виконується, там не може бути істинного управління фінансами» [668, с.92]. Таким чином, фактично вперше у вітчизняній фінансово-правовій науці і практиці було обґрунтовано положення про необхідність надати бюджетну силу закону та виконувати даний закон задля

ефективного управління фінансами держави.

Сформульована М.М. Сперанським схема управління державними фінансами, яка зберігає власне практичне значення і в сучасних умовах, була високо оцінена його сучасниками та нащадками. Зокрема, вагому роль „Плану фінансів” у становленні теорії бюджету відзначав член першої Державної Думи Російської імперії, проф. Л.М. Яснопольський, який був одним з перших вітчизняних дослідників історії бюджетного права. На його думку, заслугою М.М. Сперанського є насамперед те, що ним було розроблено основи законодавства з метою втілення у фінансову практику ідеї бюджету, як «основного фінансового закону» і встановлення гарантій його належного складання.

Практичне втілення „Плану фінансів призвело до реалізації конкретних заходів щодо удосконалення бюджетного законодавства в цілому. Так, у 1810 році російським імператором було підписано цілу низку Маніфестів, якими врегульовувались бюджетні правовідносини. Серед них особливо слід виділити Маніфест від 2 лютого 1810 року, згідно з яким здійснення всіх державних видатків покладалось на казначейство, а здійснення всіх надзвичайних видатків попередньо розглядалось Державною Радою. Маніфестом від 25 червня 1811 року були затверджені правила складання розпису державних доходів та видатків” [668, с. 49-50].

М.М. Сперанський вперше в історії фінансового права сформульований принцип раціонального використання бюджетних коштів. Він стверджував: „Ніякий новий видаток не може бути призначеним, поки не буде віднайдено джерела його покриття” [668, с. 44]. У „Плані фінансів” видатки розподілялись за п’ятьма підставами: відповідно до управління державного органу, який їх здійснює; за ступенем потреби; за територією; відповідно до цілей; за часом. Відштовхуючись від сформульованих критеріїв класифікації, державних видатків, М.М. Сперанський пропонував розподілити їх на чотири розряди, які би в свою чергу утворювали систему видатків державного бюджету Росії [668, с. 44-49].

Велике значення для теорії і практики фінансово-правового регулювання мала розроблена М.М. Сперанським бюджетна класифікація державних доходів. Зокрема, він пропонував розподіляти державні доходи на підставі двох критеріїв: за джерелами надходження і за сферою споживання. За джерелами надходження пропонувалось розподілити доходи на три види: податі і податків, доходи від казенних капіталістів та доходи від використання державної власності. Відповідно до сфери споживання, доходи розподілялись на загальні, спеціальні, звичайні і надзвичайні [668, с.

До беззаперечних заслуг М.М. Сперанського слід відзначити також сформульовані ним принципи запровадження доходних статей до державного бюджету, зміст яких залишився незмінним і в сучасній практиці фінансово-правового регулювання. На його думку, „всі доходи є правильними, якщо вони: - не виснажують джерела внутрішнього багатства; - розподіляються рівномірно; - накладаються на чистий прибуток, а не на капітал, - коли порядок їх стягнення дешевий для уряду і не утискає права приватних людей” [668, с. 51]. Як помітно з вказаного вище, сформульовані правила ідейно схожі з принципами оподаткування А. Сміта, творчість якого, мала великий вплив на Михайла Михайловича, що неодноразово відзначено у вітчизняній літературі [668, с. 19-20, 24].

М.М. Сперанський усвідомлював, що бюджетна система держави може успішно функціонувати лише за наявності і дієвого фінансового контролю. „В управлінні фінансів, - писав він, - виділяються три головних частини: джерела доходів; рух капіталів і загальна їх перевірка або ревізія рахунків”. Головним завданням фінансового контролю, на його думку, є перевірка рахунків доходів і видатків всіх місцевих управлінь з метою виявлення різних зловживань у сфері зібрання доходів і використання видатків. Разом з тим, він вбачав одним з завдань фінансового контролю у контролю у

використанні досвіду для покращення процесу „руху капіталів” [668, с. 93]. Слід відзначити, що розроблені ним пропозиції щодо розвитку системи державного фінансового контролю також отримали втілення на практиці. Так, 1 січня 1810 р. була заснована Державна Рада, як єдиний орган державного контролю. 25 липня 1810 р. ревізія рахунків з цивільних і військових департаментів була виділена в самостійну сферу державного управління і запроваджено звання Державного контролера для управління справами з ревізії рахунків. 28 січня 1811 року створено Головне управління ревізії державних рахунків, яке у 1836 році реорганізоване у Державний контроль [280, с. 123-125]. У зв’язку з цим, слід погодитись з висновком сучасної дослідниці проблематики фінансового контролю,

проф.

Фінансово-правові ідеї М.М. Сперанського мали велике значення для розвитку податкового законодавства і податкової системи Російської імперії ХІХ століття. У праці „План фінансів” ним було сформульовано ряд пропозицій, щодо удосконалення податкової системи та заміни окремих податкових платежів. Зокрема, він обґрунтовував необхідність скасування подушної податі та введення замість неї поземельної податі, як більш справедливої і такої, що у більш повній мірі відображають майновий стан платників податків, вважаючи їх малоефективними: „1) тому, що їх обрахування є дуже ускладненим; 2) тому, що їх стягнення та контроль над стягненням вимагають попередньої складної організації, яка відсутня; 3) тому, що далі джерела нерідко взагалі не можуть надати грошових коштів у сумах, спів розмірних витратам на їх обрахуванням; 4) тому, що вони несуть додаткове податкове навантаження для народу і можуть потягнути за собою фінансові зловживання; 5) взагалі, згідно з нашою мораллю всі дрібні збори приносить більше невдоволення народу, ніж прибутку казни” [668, с.

57]. Разом з тим мислитель пропонував збільшити загальну суму податків, що було необхідним для збільшення податкової бази бюджету, однак було дуже негативно сприйнято в суспільстві. Пізніше з даного приводу він писав: „Підвищити податки було необхідно. Двадцять з лишнім років Росія такого не знала. Кожен член уряду хотів зняти з себе тягар такого докору; однак, належало, щоб хто-небудь цей тягар поніс. Доля і несправедливість людей обрали мене на цю жертву” [812, с. 189]. В результаті, за наслідками реалізації Плану фінансів розміри подушної податі збільшились у 2-3 рази, були збільшені збори за гільдійні свідоцтва, піднято ціну на сіль, послуги кошти і гербову бумагу. Результатом стало значне зростання доходної бази бюджету з паралельним зростанням невдоволення фінансової політики уряду [745, с. 74].

Важливе значення у формуванні доходної частини бюджету М.М. Спе- ранський відводив державному кредиту. Наводячи аргументи на його користь, М.М. Сперанський, зокрема відзначав: „... завдяки займу, уряд створює для себе можливості постійно покращувати джерела власних доходів і підвищувати їх якість. Завдяки йому уряд без нанесення шкоди приватному майну, набуває необхідні фінансові ресурси для погашення передбачуваних потреб” [668, с. 65]. При цьому він розумів, що державний кредит має не тільки важливе фіскальне значення, але й впливає та інші сфери економічного життя суспільства. За допомогою кредиту, писав він, вирівнюються податки, збільшується притік приватного капіталу, обмежується зовнішній найм капіталу [668, с. 65].

М.М. Сперанський висував прогресивні для свого часу ідеї у сфері правового регулювання грошового обігу, і, як відзначено сучасними дослідниками, фактично стояв біля витоків раціонального підходу до організації грошового обігу в країні [723, с. 31]. Зокрема, він негативно оцінював обіг асигнацій, називаючи їх масу „прихованим боргом”. При цьому, необхідно відзначити, що проти існування асигнацій виступав і сам імператор Олександр І, про що свідчить лист, написаний М.М. Сперанським

імператору: Ваша Величність зі справедливим переживанням і підозрою

споглядали на постійний занепад асигнацій і не могли спокійно спостерігати за тим, як кошти, що надходять до Вас задля усунення їх недоліків, призводили для збільшення тих же асигнацій” [669, с. 576].

Більш детально погляди М.М. Сперанського на проблеми правового регулювання грошового обігу викладені в одній з останніх робіт цього видатного державного діяча - „Про монетний обіг”, датованого 1839 роком. В даній праці він відзначає, що в будь-якій розвиненій державі металеві гроші не можуть задовольнити всі існуючі потреби. Тому, окрім монет необхідно застосувати й інші засоби обігу, такі як асигнації і кредитні білети. З цього робився висновок, що монетний обіг складається з трьох складових частин: з монетної системи; з кредитної системи і асигнаційної системи. Остання, на думку М.М. Сперанського шкодить державі, а тому її необхідно ліквідувати з переведенням асигнацій у кредитні білети. Наслідками таких заходів стане єдність монетної системи, укріплення внутрішнього і зовнішнього торгівельних оборотів, розвиток промисловості та інше [669, с. 539]. Відзначимо, що Михайлом Михайловичем не просто обґрунтовано необхідність відміни асигнацій. Ним було розроблено детальний план таких заходів, визначено дії, які необхідно здійснити та послідовність цих дій [323, с. 171]. Його план, значною мірою був реалізований у ході грошової реформи С.Д. Канкріна, в результаті якої система грошового обігу закріпилась на основі срібла з остаточною ліквідацією асигнацій [266, с. 286].

Таким чином, фінансові правові ідеї М.М. Сперанського відзначались комплексним характером: ним сформульовано концептуальні підходи до розв’язання практично всіх гострих проблем фінансової системи тогочасної держави. Не беручи на себе сміливість оцінок щодо вірності окремих положень, ми насамперед хотіли б звернути увагу на цілісність і чіткість у формулюванні і викладі його фінансово-правової концепції. Тому, ми абсолютно погоджуємось з американським дослідником М. Реффом, в тому, що пропозиції та ідеї, висунуті М.М. Сперанським для обґрунтуванням реформи грошової і фінансової системи Росії, були поворотним пунктом в історії управління російськими фінансами.

Як відзначав проф. С.І. Іловайський, „План фінансів”

М.М. Сперанського заслуговував міжнародного визнання, а висунені ним ідеї повинні були б бути реалізованими у європейських країнах, „в бюджетному устрої парламентських держав” [315, с. 53]. Цю думку поділяв і проф. М.Рефф, який вважав, що фінансові ідеї М.М. Сперанського випереджали погляди більшості західноєвропейських економістів тогочасної епохи [15, с. 89-90]. І хоч в цілому „План фінансів” у Російській імперії реалізованим не був, цілий ряд закладених в ньому ідей та концептуальних положень знайшов своє втілення на практиці, будучи реалізованим в конкретних нормативно-правових актах. На думку вже згадуваного сучасного дослідника С.І. Сперанського, перетворення фінансової системи Росії 1810 - 1812 рр. здійснені в рамках «Плану фінансів», ознаменували собою початок перелому у ставленні влади до фінансових функцій держави. Його концептуальні і практичні підходи до правового регулювання фінансових відносин здійснили великий вплив на майбутню реформу системи фінансів Російської імперії [670, с. 70].

Приєднуючись до таких оцінок, відзначимо, що безумовно, значення фінансово-правових ідей М.М. Сперанського не обмежується мірою їх практичного втілення. Можливо, у значно більшій мірі є важливим той факт, що фінансово-правова наукова думка вперше в історії власного становлення стала основою модернізації фінансового законодавства, теоретичним підґрунтям суспільної практики. Тому, на нашу думку, саме з вченням М.М. Сперанського пов’язаний процес формування вітчизняної фінансово- правової думки яке самостійного напрямку наукових знань.

Характеризуючи роль фінансово-правових ідей М.М. Сперанського на розвиток вітчизняної науки фінансового права, не можна залишити без уваги постать його ідейного сподвижника та соратника М.А. Балудянського. На жаль положення та ідеї цього видатного вченого, педагога та державного діяча, як і їх вплив на фінансову теорію і практику, залишаються поки що в тіні історії науки фінансового права. Дослідники історії фінансової науки, неоднозначно оцінюють роль М.А. Балудянського у виробленні фінансової політики Російської імперії початку ХІХ ст. Зокрема, О.А. Ялбулганов в вступній статті до „Плану фінансів”, опублікованої у 1998 році, лише коротко обмовлюється, що М.М. Сперанський, приступивши до реформування фінансового управління, запросив у співробітники одного з найбільш освічених економістів того часу М.А. Балудянського [847, с. 24]. Натомість В.В. Святловський, пізніше - О.М. Фатєєв, В.М. Штейн, Е.М. Косачевська приписують авторство „Плану фінансів” М.А. Балудянському на рівні зі М.М. Сперанським, стверджуючи, що саме М.А. Балудянський здійснив теоретичне обґрунтування плану фінансових перетворень Російської імперії [633, с. 129; 743, с. 36; 827, с. 29-30; 375, с. 207-210]. Свої переконання вчені обґрунтовують на основі праць біографів М.М. Сперанського, в яких неодноразово відзначалась тісна співпраця двох видатних державників та однодумців [637, с. 11].

На нашу думку, головною причиною розбіжностей у характеристиці ролі М.А. Балудянського у розвиткові фінансово-правової науки є

насамперед той факт, що більшість його творів не були опублікованими. Виключення становить лише публікація двох статей у «Статистичному журналі» у 1806 і 1808 роках [65; 66]. Про багатство та глибину думки вченого свідчать насамперед його рукописи та численні доповідні записки імператору Миколі І, Державному секретарю М.М. Сперанському та міністру фінансів Д.О. Гурьєву, як зберігаються нині у різних архівах [801, с. 234]. Недостатня розробленість питання теоретичного доробку М.А. Балу- дянського в історії науки фінансового права ще в більшій мірі загострює необхідність детального вивчення багатої теоретичної спадщини вченого в контексті дослідження його життєвого та творчого шляху.

Російський міністр освіти О.М. Голіцин, доповідаючи урядові про дефіцит наукових кадрів, зауважив: „Один народ, від якого можна нам

бажати вчених, є карпатороси, які розмовляють однією з нами мовою і зберегли віру предків наших” [253, с. 36]. Серед цих „карпаторосів” був Михайло Андрійович Балудянський (у російському варіанті -

„Балугьянский”, рідше - „Болугианский”), що народився в Українському Закарпатті (яке в той час входило до складу Угорщини), в сім’ї греко- католицького священика. Після закінченні навчання на юридичних факультетах у Королівській академії в Кашау та у Віденському університеті, його запрошують читати лекції на посаді професора у Громадянській академії в Гросс-Вардейні. В цьому навчальному закладі Михайло Андрійович читав навчальні курси політичних наук, а також курси поліцейського та фінансового права. Захистивши дисертацію та отримавши ступінь доктора права, М.А. Балудянський у 1796 році перейшов викладати до Пештського університету, в якому протягом семи років керував кафедрами історії і статистики, публічного і народного права. За свідченнями сучасниками, вчений помітно виділявся серед інших професорів глибиною та різносторонністю власних знань, вмінням доступно викласти свої ідеї та погляди. Його лекції користувались великим успіхом, а відомість поширилась у всій Європі. Саме завдяки цим якостям, у 1802 році М.А. Балудянського було обрано деканом юридичного факультету Пештського університету [4, с. 498].

На юридичному факультеті вчений розробляє конспект лекцій з фінансового права, який на тривалий час стає керівним навчальним джерелом для опанування даної дисципліни студентами. Слід відзначити, що у теоретичній частині курсу фінансового права М.А. Балудянського помітно проявляється вагомий вплив на вченого економічних ідей А. Сміта. При цьому М.А. Балудянський негативно ставився до вчення фізіократів, особливо гостро засуджував політико-економічну теорію лібералізму французьких філософів, закладаючи в основи власної наукової концепції фінансів прагнення до внутрішнього благоустрою, що зростає на ґрунті поваги до традицій” [375, с. 49, 57]. Викладення теорії державних фінансів

М.А. Балудянський здійснює з паралельним детальним аналізом чинного законодавства, яким врегульовувались фінансові правовідносини. При цьому, він звертає особливу увагу на організацію системи фінансового управління, її історію, особливості функціонування у різних країнах Європи.

Зі створенням у 1803 році у Санкт-Петербурзі учительської гімназії, яка в 1804 році була перетворена у Педагогічний інститут, виникла гостра потреба у забезпеченні закладу висококваліфікованими науковими кадрами. Серед найближчого оточення імператора Олександра І було висунуто пропозицію запросити в якості викладачів закордонних професорів слов’янського походження, серед яких вказувалось і на М.А. Балудянського. На запрошення іншого карпатського українця, гоф-хірурга, дійсного статського радника І.С. Орлая, Михайло Андрійович погоджується підписати контракт на три роки та переїхати до Російської імперії [63, с. 21]. 1 серпня 1803 року за „Высочайшем” розпорядженням він був прийнятий на державну службу [743, с. 8].

З приїздом М.А. Балудянського 4 лютого 1804 року до Росії починається нова віха в житті видатного вченого. „Цей іноземний слов’янин” як називали його колеги, одразу привернув до себе увагу петербурзьких наукових і придворних кіл. В червні 1804 року міністром юстиції П. Лопухіним він залучений до роботи Комісії зі складання законів. З даного моменту розпочинається службова діяльність М.А. Балудянського, який призначається редактором другої експедиції Комісії зі складання законів Міністерства юстиції, в прямі обов’язки якого входить розробка законопроектів у сфері державного господарства і фінансів. При цьому Державну службу Михайло Андрійович поєднує з науково-педагогічною діяльністю, паралельно перебуваючи на посаді ординарного професора політичної економії Петербурзького педагогічного інституту [375, с. 268]. У 1809 році М.А. Балудянський очолив четвертий відділ при Комісії складання законів, одночасно входячи до складу співробітників п’ ятого відділу Міністерства фінансів. На даних посадах, основним його завданням стала розробка проекту фінансових перетворень Російської імперії, загальне керівництво над яким здійснював М.М. Сперанський.

У своїй доповідній записці, адресованій М.М. Сперанському, він писав „Чого навчався і навчав інших в університеті, тим займаюсь на практиці в міністерстві фінансів, у частині законів” [375, с. 207]. За результатами роботи в даних структурах, М.А. Балудянським було підготовлено та подано до ознайомлення М.М. Сперанському план реорганізації фінансів Росії, що відомий в історії під назвою „Система Михайла Балудянського” [135, с. 190]. Саме даний документ став теоретичною основою затвердженого Державною радою у 1810 році „Плану фінансів” М.М. Сперанського. Зокрема, професор А.М.Фатеєв, розкриваючи історію розробки плану реформи російських фінансів 1810 р., пише „Після перегляду, записка М. Балудянського послужила реформатору М.М. Сперанському теоретичною вченою канвою, по якій ним був вишитий візерунок докорінного перетворювального плану російських фінансів” [743, с. 38].

Рукопис М.А. Балудянського, в якому було викладено підготовлене для М.М. Сперанського обґрунтування реформи фінансів, на жаль, не було опубліковано. Він був виявлений в архіві АНСРСР у Ленінграді і датований 1809 роком. В даній роботі, іменованій як „Система М. Балудянського”, викладені основні фінансово-правові ідеї вченого щодо проблем бюджету, необхідності раціонального використання державних видатків, а також щодо проблеми функціонування податкової, грошової та кредитної систем держави. Вчений виступав з гострою критикою меркантилізму, намагався поєднати окремі погляди фізіократів зі вченням А. Сміта, пристосовуючи їх до умов Росії. За своїми правовими поглядами вчений був прихильником принципу розподілу влади, тобто відділення судової влади від адміністративної. Він наполягав на неможливості втручання у діяльність суддів, пропонував обмежити судові розгляди у двох інстанціях з вищим касаційним судом, стверджуючи, що „без незалежної від адміністративної судової влади не може бути законного правосуддя” [371, с. 48].

Період роботи М.А. Балудянського в Комісії зі складання законів був також найбільш плідним у його науковій діяльності. Як випливає з тексту записки, підготовленої до подання міністру фінансів Д.О. Гурьєву, у вказаний період М.А. Балудянським виконані такі праці: 1) план і проект зведення положень публічного права; 2) проект реорганізації міністерств;

3) об’ємний науковий твір з політичної економії і фінансів (у 8 томах);

4) проект фінансових перетворень та його теоретичне обґрунтування, що був затверджений у 1810 році - „Система Н. Балудянського”; 5) дослідження монетної системи; 6) доповідні записки про банки, фінансове управління головних держав Європи та про поземельний податок; 7) три історичні записки про фінансову адміністрацію в Росії з часів Петра І до 1812 року; 8) доповідна записка, піднесена імператору з викладенням нового фінансового „плану відновлення російського державного господарства після військових подій”, удостоєна одобрення Його Високості; 9) проекти обігу паперових грошей в прикордонних територіях Російської імперії, а також інші проекти, що вимагали законодавчого розгляду [68, с. 12-13].

Паралельно з цим, М.А. Балудянський за дорученням імператриці Марії Федорівни був наставником великих князів Миколи (майбутнього імператора Миколи І) і Михайла Павловичів, з 1813 по 1817 роки займаючись з ними юриспруденцією. За пропозицією міністра фінансів Д.О. Гурьєва, в липні 1817 року Михайло Андрійович став директором Комісії погашення державних боргів Міністерства фінансів Росії.

Різностороння та надзвичайно трудомістка діяльність М.А. Балудян- ського в системі органів державної влади супроводжувалась його активною науково-педагогічною роботою. У1817 році він обраний деканом філософсько-юридичного факультету Головного педагогічного інституту. Після перетворення даного закладу в Петербурзький університет у 1819 році М.А. Балудянський обраний його першим ректором. Особливою його заслугою на посаді ректора стала розробка університетського Статуту, яким передбачалась необмежена автономія університету, широкі повноваження в освіті значної частини молоді, а також вплив на всі учбові заклади країни. Столичний університет, на думку автора проекту, повинен був очолити наукові напрямки і школи, сприяти створенню наукових товариств, забезпечити написання і видання навчальної літератури [135, с. 188]. За своєю спрямованістю проект М.А. Балудянського відображав погляди передових державних і суспільних діячів того часу у сфері просвітництва і вищої освіти. Не дивлячись на те, що проект Статуту був відхиленим, багато ідей його автора надовго випередили розвиток вітчизняної університетської освіти.

З 21 квітня 1822 року М.А. Балудянський призначений також Старшим членом Комісії зі складання законів Російської імперії. З приходом на трон імператора Миколи І і скасуванням даного органу, 4 квітня 1826 року М.А. Балудянського призначено начальником ІІ Відділу Власної Його Імператорської Величності Канцелярії. З цього моменту розпочинається другий етап спільної праці Михайла Андрійовича з М.М. Сперанським предметом якої стало складання Повного зібрання і Зводу Законів Російської імперії. Більшість дослідників історії систематизації законодавства Російської імперії сходяться на думці, що точно розмежувати ступінь участі М. М. Сперанського і М. А. Балудянського в цій роботі досить складно. Однак достеменно відомо, що для М. М. Сперанського співпраця з Михайлом Андрійовичем була дуже важливою, оскільки той „... в тиші власного кабінету, без гонитви за придворним і світським життям невтомно працював спочатку над зібранням матеріалів, складанням проектів і планів законів, а потім - над їх друком” [717, с. 143].

Опублікуванням перших 15 томів Зводу законів Російської імперії у 1832 році була завершена найбільш об’ємна робота зі складання і кодифікації законів країни, яку М. А. Балудянський вважав найвідповідальнішою роботою, зробленою ним у Росії. Нагородою за цю велику працю стало зарахування роду Балудянських до благородного російського дворянства, яке відбулось 16 червня 1837 року. Як свідчать історики, при затвердженні дворянського герба Балудянського, імператор Микола І власноручно вніс у герб римську цифру „XV” - задля ознаменування його заслуг у підготовці перших 15 томів Зводу Законів Російської імперії [68, с. 24].

М. А. Балудянський залишався начальником ІІ Відділу канцелярії до кінця свого життя. Він був таємним радником, статс-секретарем імператора, сенатором, віддав сорок років на вівтар прогресивного розвитку своєї другої батьківщини - Росії. Як представник західноєвропейської науки, він виріс до державного діяча, зробив вагомий внесок у розвиток економічної та фінансово-правової думки, кодифікацію законів та реформування народного господарства.

Архівні матеріали та дослідження ХІХ - ХХ ст. свідчать про вирішальну роль М. А. Балудянського в розробці планів реформування фінансів 1810 р. (відомий як „План фінансів на 1810 рік”

М. М. Сперанського) організації фінансів (1812-1816 рр.), реформи державних селян П. Д. Кисельова (1838-1841), грошової реформи Є. Г. Канкріна (1839-1843 рр.). Серед інших численних творів М. А. Балудянського є як невеликі спеціальні доповіді та записки, так і солідні багатотомні праці, що подавалися до розгляду у відповідні державні органи й установи. При цьому, їм властивий глибокий теоретичний характер, який вказує, що вони є результатом творчості насамперед науковця, видатного вченого, який багато в чому випереджав сучасну йому епоху.

У першій половині ХІХ ст. одним з видатних державних діячів, що здійснив значний внесок у становлення вітчизняної фінансово-правової думки, був адмірал Микола Семенович Мордвинов. Займаючи високі посади начальника департаменту цивільних і духовних справ Державної ради при Олександрі І і Миколі І, члена Фінансового комітету і Комітету міністрів, він глибоко та детально досліджував фінансово-правову проблематику, намагався впроваджувати результати власних теоретичних пошуків у практику фінансового законодавства.

Біограф М.С. Мордвинова В.С. Іконніков, відзначаючи його

непересічний інтелект і прекрасну освіту, особливо наголошував на таких рисах адмірала, як глибоке знання потреб своєї вітчизни на надзвичайна громадянська мужність [311, с. 569]. Творчу спадщину М.С. Мордвинова склали 13 томів його рукописів, серед яких „думки”, записки, проекти і пропозиції, датовані 1801 - 1842 роками. При цьому, за життя цього видатного просвітителя та державного діяча було опубліковано лише п’ять робіт. Окремі рукописи були опубліковані частинами в історичних журналах: „Руська старовина”, „Читання в імператорському суспільстві...” та інших. У 1901 - 1905 роках було опубліковано „Архів графів Мордвинових” у десяти томах, завдяки якому, надбанням громадськості стали багато маловідомих творів Миколи Семеновича [55]. Великий інтерес до наукової спадщини видатного державного діяча спостерігався і у радянський період. Зокрема, у 1945 році, державне видавництво політичної літератури перевидало частину його творів [465]. Його твори неодноразово перевидавались та ставали предметом наукових досліджень у пострадянський період. Зокрема, заслуговує особливої уваги книга „Окрема думка адмірала Мордвинова”, видана в м. Москві у 2008 році [514].

Будучи за власним ідейним спрямуванням чітким послідовником вчення А. Сміта, М.С. Мордвинов зосереджував свою увагу переважно на фінансово-правових проектах, пов’язаних з удосконаленням грошово- кредитної системи держави. Так, у 1801 році він представив імператору проект створення Працезаохочувального банку як інструменту прискорення економічного розвитку Росії. Адмірал пропонував створити даний банк на основі державної форми власності за рахунок коштів уряду та наділити його широкими повноваженнями. Г оловним завданням у його діяльності М.С. Мордвинов вбачав у сприянні розвитку нових методів виробництва, впровадженні нових технологій, співпраці з Академією наук. При цьому, за переконанням автора, банк не повинен був фінансувати об’ єкти, „які служать для короткострокової насолоди чи непотрібної прикраси і розкоші певної кількості людей” [238, с. 52]. Всі власні ресурси банк повинен був використовувати для розвитку фабрик, заводів, удосконалення землеробства і скотарства. Проект М.С. Мордвинова щодо Працезаохочувального банку не був реалізованим. Будучи переданим імператором міністру фінансів, він, за образним виразом А.В. Анікіна: «...був похоронений в нетрях петербурзьких канцелярій і ніяких практичних наслідків не мав [48, с. 126].

Подібна доля спіткала і два наступні наукові твори вченого. Так, у 1809 році він підготував доповідну записку „Про внутрішню позику”, положення якої були розвинені у записці 1825 р. „Про заходи покращення державних доходів. На жаль, ідеї даних праць не отримали належного поширення серед громадськості. Вперше вони були опубліковані лише у 1902 році.

У 1813 році М.С. Мордвинов запропонував новий проект під назвою „Роздуми про користь, що може настати із заснуванням приватних банків у губерніях”, який був опублікований у вигляді окремої книги у 1816 році та перевиданий у 1829 році [468]. В даній роботі автор обґрунтовував необхідність створення і розвитку комерційних банків, капітал яких міг би утворюватись за рахунок невеликих внесків населення. Такі банки могли б приймати внески та видавати позики, сприяючи тим самим економічному розвитку країни. Характеризуючи власні погляди на основні банківські операції, він писав, що «головні дії банків полягають у обліці векселів і позикових коштів, позиці під заставу майна і прийомів тимчасових внесків, за рахунок яких банки, збираючи всю монету, що марно зберігається у „сундуках”, запускають всю її кількість у рух і ріст» [468, с. 23-24]. Таким чином, М.С. Мордвинов одним з перших у вітчизняній фінансово-правовій науці визначив користь функціонування і організації кредитно-банківської системи в рамках фінансової системи держави.

Необхідність розвитку банківської системи М.С. Мордвинов

пов’язував з цілями нормалізації грошового обігу, якій він надавав великого значення. Вчений відмічав, що добробут народів тісно пов’язаний з наукою управління грошима. «Зі всіх діючих у складі держави сил, - писав він, - найпершою слід визнати силу грошей» [468, с. 16]. При цьому, визначаючи гроші головним інструментом держави «в управлінні діяннями людськими»,

М.С. Мордвинов вважав, що важливим винником є не проста кількість грошей, а свобода і швидкість їх руху. Чим більше грошей залишається у руках працюючих, тим швидше зростає суспільний добробут.

Обґрунтовуючи потребу у створенні комерційних банків на місцевості у губерніях, М.С. Мордвинов цілком справедливо, на нашу думку, вказував на той факт, що на невеликих відстанях можна найкраще з’ясувати стан торгівельних і промислових справ кожного вкладника. З іншого боку, у губернських банках вкладнику зручніше робити внески і він має постійну можливість вимагати їх повернення. Крім того, на його думку, приватні банки змогли зосередити розпорошені фінансові ресурси, брати участь у покритті бюджетного дефіциту.

Будучи переконаним в тому, що багатство держави залежить від приватного збагачення, М.С. Мордвинов висловлював ідею про необхідність залучення до суспільно-корисної виробничої праці всіх прошарків суспільства: дворян, купців, міщан і селян. Мислитель керувався переконанням, що концентрація грошового капіталу, їх обіг у вигляді кредиту сприяє розвитку державного просвітництва, промисловості, науки, військової сили тощо [465, с. 281]. Важливо відзначити, що М.С. Мордвинов не тільки обґрунтовував необхідність запровадження приватних банків у губерніях, але і детально розробив порядок нарахування відсотків за внесками, запропонував заходи з відновлення вартості падаючого курсу паперових грошей. Ідеї, висловлені ним стосовно розвитку банківської системи, набули часткового втілення у розвиткові системи міських громадських банків. Ці банки являли собою кредитні установи, засновані на кошти, що були надані містами або приватними особами і функціонували насамперед задля обслуговування сфери торгівлі й малозабезпеченого міського населення. Перший такий банк на території Російської імперії виник у місті Вологді у 1788 році, ще до написання праць М.С. Мордвинова. Однак, правові основи державних громадських банків були створені лише у 1857 році, з прийняттям Положення про міські громадські банки. При цьому, як вірно відзначається в історії фінансової науки, ідеї видатного вченого- просвітителя лише частково знайшли відображення у даному правовому акті. Однак, ключове положення вченого щодо участі банківських установ у організації грошового обігу так реалізованим і не було [465, с. 37].

Важливе значення для оздоровлення платіжного балансу і підтримки курсу грошової одиниці Російської імперії мала розробка М.С. Мордвиновим спільно з М.М. Сперанським «Положення про нейтральну торгівлю на 1811 рік», які було опубліковано одночасно з новим митним тарифом 19 грудня 1810 року. В даному документі були розроблені такі засоби протекціонізму вітчизняної економіки, як заборона ввезення предметів розкоші, посилення митного контролю та одночасне заохочення виведення вітчизняних товарів [466].

Як вже відзначено вище, значний вплив на погляди М.С. Мордвинова мало вчення А. Сміта. Однак, як випливає з праць вченого, у них відсутні спроби сліпого сповідування, чи беззастережного перекладання абсолютно всіх позицій класичної теорії на російську практику. Навпаки, мав місце глибокий теоретичний аналіз даної теорії з моделюванням можливих наслідків її втілення у конкретних суспільно-політичних та економічних положеннях. З окремими положеннями А. Сміта М.С. Мордвинов категорично не погоджувався. Зокрема, він відкидав як абсолютно не придатне для Російської імперії вчення про вільну торгівлю. На його думку, Росія мала власні безмежні ринки забуту і не потребувала конкуренції на світових ринках з більш розвиненими країнами Європи. Особливо характерного вираження дана позиція набула при розгляді тарифу наприкінці 1815 року, коли вчений виступив з власною окремою думкою, у якій відстоював необхідність міцності і постійності тарифу [467, с. 14-64].

М.С. Мордвинов сформулював також власну позицію стосовно системи оподаткування. На його думку, найефективнішим і найбільш справедливим може бути справляння податків лише з чистого прибутку, як таке, що не обмежує вільне підприємництво і не обтяжує найбільші верстви

населення. Так, мислитель зазначав: „Лише один податок є господарним і не розорює населення, це - податок з чистого прибутку („бариша”). При цьому необхідно брати лише ту частину прибутку, яка б не відбивала заохочення до подальшого збагачення” [514, с. 68]. М.С. Мордвинов виступив з гострою критикою пропозиції діючого міністра фінансів Д. А. Г урьєва щодо запровадження у 1821 році ряду податків на майно, зазначаючи, що необхідно взагалі всі існуючі податки з капіталу (торгівельного чи промислового) скасувати і у майбутньому з великою обережністю ставитись до всього, що має хоч якесь відношення до даних капіталів. При цьому, особливе значення він приділяв виробленню ефективної та справедливої податкової політики, у світлі чого, гостро критикував існуючий у Російській імперії стан сплати податків. Зокрема, вчений писав: „Добрий господар краю, чи маєтку насамперед має прагнути, щоб його піддані жили в достатку. Саме від цього достатку йому відділятиметься частина у вигляді надійного і постійного доходу на різноманітні потреби. Люди, що мають надлишки ніколи не дійдуть до крайнощів і бунтів, оскільки їх „добрий дух” походить від власного інтересу. Управляння фінансів у Росії, навпаки - побудоване на зовсім інших правилах. Обмеживши всі джерела доходів їх власників та зменшивши обіг грошових коштів, знищуючи всі продукти виробництва до найменшої ціни, віднявши навіть можливість мати надлишки, уряд збільшує суми мита, податків, інших зборів та посилює відповідальність за їх несплату. Арифметичні розрахунки показують, що можливо вже сьогодні витрати платників перевищують доходи... Чого ж можна очікувати, якщо землероби, спродавши останнє майно залишаються повністю обідраними? Можна обтяжити митами і іншими способами у більшій мірі, ніж отримати доходу. А порахувавши суми видатків на утримання багаточисельних чиновників, стає зрозуміло, що отримувані у такий спосіб доходи є швидкоплинними, не приносять істотної суспільної користі, натомість породжуючи бідність” [277].

На думку М.С. Мордвинова, провідне значення у організації і

ефективному функціонуванні фінансової системи держави відіграє якісне фінансове законодавство. Він зазначав, що у Росії зосереджено більше ресурсів, необхідних для могутності держави, ніж у всіх інших частинах Європи, разом узятих. „З цього очевидно, - продовжує він власну думку, - що якщо б у Росії були тверді, непохитні, зручні до виконання закони, які захищають права капіталістів, то безсумнівно, що до Росії почали б звідусіль стікатись потоки капіталу”. При цьому, М.С. Мордвинов наголошував на важливості ефективності і стабільності законів. На його думку, лише недостатньо розважливі люди рахуються з силою закону зі страху і без власної волі, оскільки саме сила законів полягає у тій свободі, що захищає осіб і їх власність від руки сильного і бажаючого скористатись чужим надбанням [465, с. 116].

Однією з головних ідей у роботах М.С. Мордвинова, їх постійним мотивом, була ідея боротьби з інфляцією та з постійним випуском незабезпечених паперових грошей в країні. Його політичні погляди і обґрунтування необхідності протекціонізму відіграли помітну роль у формуванні подальшої економічної і фінансової політики Росії. І хоча в цілому більшість проектів М.С. Мордвинова не були в повній мірі затребувані урядом і не були втіленими в життя, вони багато в чому випереджали правову практику свого часу і склали багате теоретичне підґрунтя для подальшого розвитку вітчизняної фінансово-правової думки.

Серед ряду видатних постатей, що залишили глибокий слід в історії фінансово-правової теорії і практики першої половини ХІХ ст. найбільш яскраво і відособлено від інших виділяється фігура видатного вченого, мислителя і державного діяча Георга Людвіга фон Канкріна (у російському варіанті - Єгора Францовича Канкріна). Як відзначив дослідник історії науки фінансового права С.І. Іловайський, вплив наукової та практичної спадщини Є.Г. Канкріна на розвиток фінансово-правової думки є найбільш об’ємним і глибоким за змістом, завдяки чому його ім’я назавжди залишиться пам’ятним в історії російських фінансів [315, с. 37]. Будучи іноземцем за походженням він став видатним державним діячем і займав посаду міністра Російської імперії протягом 21 року (з 1823 по 1844 рр.), що було найдовшим за тривалістю терміном обіймання даної посади в історії країни. Не зупиняючись детально на біографії Є.Ф. Канкріна, оскільки вона неодноразово була предметом спеціальних досліджень вітчизняних та зарубіжних вчених кінця ХІХ, ХХ і початку ХХІ століть [636; 107; 415; 841; 464], ми насамперед хотіли б зосередити увагу на його внеску у розвиток науки фінансового права. Адже Є.Ф. Канкрін відомий і як фінансовий теоретик, наукові праці якого відіграли непересічну роль у становленні фінансово-правової думки. Зокрема, слід згадати насамперед такі його наукові твори, як „Про військову економіку у часи війни і миру” (1821 р.), „Світове багатство, національне багатство і державна економіка” (1823 р.), „Короткий огляд російських фінансів” (1838 р.), „Нариси політичної економіки і фінансії” (1845 р.).

Отримавши звільнення з посади генерал-інтенданта російської армії та будучи призначеним членом Військової Ради у 1821 році, Є.Ф. Канкрін у своїй першій науковій праці «Про військову економіку у часи війни і миру» приділяє велику увагу фінансово-правовій проблематиці. На його думку, ефективна фінансова політика може бути лише комплексною, зі всебічним врахуванням різних сторін суспільного і державного життя. „Корінна умова доброго управління фінансами, - пише він, - полягає у сприянні добробуту народу різними економічними полегшеннями. Багатий народ, може надавати і більшій доходи державі. А виснажувати народ означає зрубувати дерево для отримання плодів. Зручніше, уникаючи нових податків, покращувати вже існуючі, оскільки нові податки можуть бути ще гірші, ніж старі. При цьому, необхідно дбати за поступове щорічне збільшення доходів, оскільки видатки держави так само щорічно збільшуються” [3, с. 311]. Головне завдання в управлінні державними фінансами Є.Ф. Канкрін вбачав у примиренні державних інтересів і фінансових інтересів населення, оскільки, на його думку, фінансове управління „апріорі” є неприємним для всіх верств

населення і має більше недоброзичливців і критиків ніж прихильників.

Дана ідея знайшла своє продовження і у наступних творах вченого. Так, у 1823 році у світ вийшла книга Є.Ф. Канкріна „Світове багатство, національне багатство і держава економіка”, яка була опублікована ним анонімно. За висловом В.О. Лєбєдєва дана робота стала теоретичною програмою діяльності Є.Ф. Канкріна в сфері фінансового управління, яку він реалізовував на посту міністра фінансів [419, с. 192]. Він стояв на позиціях висвітлених своїй праці протягом всього життя, і навіть більше, ніж двадцятирічний досвід управління державними фінансами не вплинув на його переконання.

Основні положення вказаного наукового твору Є.Ф. Канкріна полягають у наступному. Існуюча система податків держави створюється історично для задоволення виникаючих потреб, а тому, вона не може бути результатом обдуманого наперед плану. При цьому, податки необхідно удосконалювати, приводити до відповідності існуючим суспільним умовам, керуючись такими правилами: 1) ні один податок не повинен бути дуже високим у своєму розмірі; 2) серед прямих податків найбільше фіскальне навантаження може нести земельний, однак і його розмір не повинен бути дуже високим, оскільки ним оподатковуються самі загальні потреби населення і він особливо вразливий для найбідніших верств населення; 3) непрямі податки повинні використовуватись державою у більшій мірі, ніж прямі; 4) слід звільнити від оподаткування найнеобхідніші потреби населення; 5) для недопущення обтяження податками виключно окремих груп платників, необхідно впроваджувати різні види податків; 6) існуючі податки з капіталу не слід відміняти, однак, при цьому недоцільно запроваджувати нові; 7) надзвичайно складно встановлювати нові податки на нові предмети; населенню легше переносити підвищення розміру старого податку, ніж встановлення нового, хай навіть у меншому розмірі. Крім того, встановлення нового податку вимагає глибоко передбачення і точного врахування всіх подробиць [419, с. 192].

Характеризуючи фінансово-правові відносини, Є.Ф. Канкрін часткво притримувався меркантилістських позицій, вважаючи, що основні життєвоважливі потреби населення повинні задовольнитись виключно за рахунок внутрішнього виробництва. В силу цього, він пропонував здійснення рішучих заходів щодо національної конкурентоспроможної промисловості.

Основна ідея фінансової системи Є.Ф. Канкріна полягає в тому, що між фінансовими інтересами держави і населення існують природні і корінні антагонізми, які можуть усуватись не інакше, як зі шкодою для однієї або іншої сторони, „оскільки задоволення потреб держави становить перепони для вільного розвитку основних принципів народної економії”. У зв’язку з цим гармонія між фінансовими інтересами держави і суспільства здавалась Є.Ф. Канкріну неможливою. Так само сумнівався вчений у користі парламенту та інших форм народного представництва у сфері впорядкування фінансового господарства держави. На його думку, утворювати

представницький орган лише для того, щоб він затверджував один раз у рік бюджет, чи встановлював види державних доходів і їх розмір є нераціональним насамперед з економічної точки зору. Також абсурдною видавалась йому сама думка про можливість не затвердження парламентом бюджету: це було б те ж саме, - розмірковував він, - якби багата людина через незадоволення на власного дворецького, заборонила б готувати собі обід [21, с. XII].

Особливу роль у власній системі поглядів на фінансову систему Є.Ф. Канкрін відводив проблемі грошового обігу. Зокрема, абсолютно нового для свого часу була його пропозиція щодо необхідності попереднього фіксування ціни паперових грошей перед їх погашенням. В майбутньому, дана ідея знайшла своє втілення у нормативному закріпленні процедури девальвації. Він вважав, що зменшення кількості паперових грошей необхідно здійснювати не за рахунок великих позик, а шляхом заощадження, відчуження державного майна у приватну власність встановлення нових податків.

Найвище керівне начало фінансового управління Є.Ф. Канкріна полягає у наступному: „воно повинно уникати крайнощів і якомога далі триматись від чотирьох „апокаліптичних тварин” у фінансовій справі: 1) псування монети; 2) паперових грошей; 3) системи державних боргів; 4) надмірного штучного збільшення торгівельних капіталів. Видатки необхідно приводити у відповідність з власними природними доходами і намагатись примножувати останні шляхом народного працелюбства, порядку і хорошого управління”[21, с. 262].

Свої фінансові ідеї Є.Ф. Канкрін намагався реалізувати на практиці, будучи призначеним на посаду міністра фінансів. Він намагався їх втілювати в управління державними фінансами у міру можливостей, якщо тільки на шляху не з’являлись нездолані перепони. З цього приводу Є.Ф. Канкрін писав: „Не завжди міністр фінансів може слідувати своїм принципам. Він не володар, а лише слуга як у монархічних, так і конституційних державах. Але він ніколи не повинен сприяти тому, що суперечить справделивості. У важливих справах він ніколи не повинен робити поступок проти власних переконань, однак, якщо це йому буде наказано - він повинен чесно виказувати наказ” [419, с. 194].

Для того, щоб у повній мірі оцінити величезну практичну значущість фінансово-правових положень Є.Ф. Канкріна, що втілювались у його конкретні дії на посту міністра фінансів, необхідно враховувати існуючу складну фінансову ситуацію в державі, яка існувала на момент його призначення. Зокрема, особливо катастрофічним було становище грошової системи. Вже з 1786 року, основною функцією паперових грошей у Російській імперії була фіскальна. Їх емісія стала основним джерелом покриття постійно зростаючого дефіциту. У 1801 році асигнаційний рубль коштував лише 60-65 мідних копійок, а у 1802 році обмін асигнацій навіть на мідні гроші було остаточно зупинено. Державні видатки за 11 років виросли більше, ніж у чотири рази. Бюджетний дефіцит доводилось покривати в основному за рахунок внутрішніх позик у різних кредитних установах. У 1814 - 1815 роках, коли асигнацій було випущено вже на 830 мільйонів рублів, їх курс упав до найнижчого рівня - 20 копійок сріблом. Виникла реальна загроза повного розладу грошової системи країни [323, с. 170-171]. У зв’язку з цим, на посаді міністра фінансів Є.Ф. Канкріну необхідно було вирішувати питання уніфікації і стабілізації національної грошової одиниці та паралельно посилювати заходи щодо розвитку національної економіки.

Поряд із суто економічними і управлінськими заходами управління державними фінансами Є.Ф. Канкрін використовував і неординарні рішення, одним з яких було запровадження платини як валютного металу. У 1827 році ними було запропоновано для поповнення державної казни, що постраждала від наполеонівської війни, розпочати чеканку монети з платини, яка за рідкістю і дороговизною не поступалась сріблу і золоту. Дана пропозиція була схвалена і у 1828 році у Санкт-Петербурзі були відчеканені перші у світі платинові монети. Їх обіг настільки розширився, що видобуток платини у країні досягав до двох тон за сезон. Часткова заміна срібла і золота платиною у якості валютного металу дозволила Російській імперії вийти з фінансової кризи, викупити і вивести з обігу знецінені паперові асигнації.

Як підтверджують конкретні історичні дані, лінія на стримання державних видатків, особливо у перше десятиліття міністерської діяльності Є.Ф. Канкріна дала помітні результати. Їх загальний обсяг у 1833 році у порівнянні з 1823 роком збільшився всього на 33 відсотки, військові витрати зменшились. Вдалось стабілізувати бюджети міністерства іноземних справ, міністерства внутрішніх справ, імператорського двору та інші. В той же час, суттєво збільшились видатки на народну освіту, будівництво доріг, а також на виплату державного боргу. Особливо характерною була динаміка зростання доходної частини державного бюджету. За перше десятиріччя зменшились подушні і інші прямі податки. Натомість удвічі збільшились суми надходжень від сплати митних платежів, що не тільки спряло зростанню доходної частини бюджету, але і стимулювало розвиток вітчизняної промисловості [382, с. 17-25].

Головним результатом своєї діяльності на посаді міністра фінансів Є.Ф. Канкрін вважав успішно здійснену грошову реформу, якою було встановлено срібний металізм. Задля досягнення даної мети, міністром було розроблено цілий комплекс заходів, які реалізовувались поетапно. Щоправда, певні труднощі у реалізації всіх запланованих заходів виникли у зв’язку з війною із Туреччиною у 1828 - 1829 роках та повстанням у Польщі у 1831 році. За словами Є.Ф. Канкріна, найважливіша подія у його житті сталася 1 липня 1839 року, коли було опубліковано маніфест „Про устрій грошової системи”, яким передбачався перехід на металічний грошовий обіг. Саме 1839 рік прийнято вважати роком початку грошової реформи Є.Ф. Канкріна. Срібний рубль проголошувався базовою монетною одиницею і був встановлений його твердий курс по відношенню до асигнацій. Нова грошова система стабільно функціонувала більше десяти років. При цьому, держава поступово вилучала з обігу піддані девальвації асигнації і переходила до використання єдиного срібного рубля. Як писав О. Гурьев, це означало лише одне, - що фінансова система держави оздоровлена і стабільна [252, с. 75].

Будучи за своєю природою консерватором і не бажаючи порушувати вже встановлений соціально-економічний лад в житті Російської імперії, Є.Ф. Канкрін виступав проти окремих технічних і економічних нововведень. Зокрема, загальновідомим є скептичне та навіть негативне його ставлення до залізничного транспорту, пошти і телеграфу тощо. Особливо негативно міністр ставився до існування приватних комерційних банків, оскільки вважав, що ріст штучних капіталів може нанести непоправної шкоди населенню, а фінансова стабільність є виключно результатом діяльності чесних і компетентних людей. Красномовним є той факт, що за 21 рік займання посади міністра фінансів Є.Ф. Канкріна, у Російській імперії не було створено жодного комерційного банку. Про вплив фінансово-правових поглядів Є.Ф. Канкріна на сучасну йому науку і практику свідчить також той факт, що саме його запросили у якості викладача майбутнього імператора Олександра ІІ. З 1838 року спадкоємцю російського престолу Єгор

Францович читав лекції з фінансової науки.

Звертаючись з проханням про звільнення з посади міністра фінансів 12 березня 1843 року, Є.Ф. Канкрін подав Миколі І результати власної діяльності в доповіді „Огляд найбільш примітних дій у фінансові частина протягом 20 останніх років”. Вона була опублікована лише через двадцять два роки з певними скороченнями у «Збірнику відомостей та матеріалів Міністерства фінансів». У даній доповіді, підсумовуючи власні здобутки, міністр у спадок формулює ключові настанови для своїх послідовників: „Добробут кожного зокрема, а не примноження загального державного доходу повинно стати головним завданням управління. Нерозумно вимагати від платників податків понад міру і в будь-який спосіб стягувати з них нестачу. Не можна дивитись на недоїмку по сплаті податків, як на безумовний борг державі, оскільки, наполягаючи на їх надходженні, уряд знижує капітал, необхідний для ведення господарства” [329, с. 82]. Свій „Огляд...” Є.Ф. Канкрін завершує наступними рядками: „вищевикладене може слугувати для безпристрасного читача матеріалом для роздумів, чи можна докоряти міністра фінансів, нібито віч-на-віч, що протягом 20 років нічого не робив або діяв безсистемно. Совість міністра фінансів спокійна і він насмілюється думати, що з поміж великої кількості марних чи малозначущих справ і формальностей в управлінні, він не «упустив можливості зробити, скільки міг, істотно корисного» [107, с. 232].

Перебуваючи у відставці, яку він отримав у зв’язку з різким погіршенням стану здоров’я, у 1845 році Є.Ф. Канкрін написав свою останню працю: „Економіка людського суспільства і фінансова наука одного бувшого міністра фінансів”. Даний твір, як і інші його роботи був написаний німецькою мовою, і в подальшому був перекладений на російську мову та неодноразово перевиданий у Росії [330]. Власне, фінансово-правовим питанням була присвячена третя частина його книги, у якій розглядалися практично всі складові тогочасної фінансової науки, а саме державні доходи ти видатки, державний борг, фінансове управління та фінансовий контроль, організація касової системи. Слід відзначити, що як вказав у передмові Є.Ф. Канкрін, дана книга не була науковою працею. За його словами, основною метою ї написання було бажання відтворити із власного дзеркала життя те, що стало йому зрозумілим в основах даної науки і те, що, на його думку, необхідно було ввести в її предмет, для того, щоб наблизити її до більшої гармонії з практичним життя. При цьому, як продовжував автор, він не переймався, чи узгоджуються його висновки із сучасними йому науковими положеннями, чи різняться від них [330, с. XVII].

Як вважав Є.Ф. Канкрін, походження фінансів і права очевидне: вони виникли в силу необхідності обкладання повинностями громадян держави. На його думку, фінанси - це велике зло, що тяжіє над суспільством. Однак, вони є такими не за своєю природою, а у зв’язку з їх недосконалістю, що ускладнює вільний рух суспільства. В цілому ж, фінанси у Є.Ф. Канкріна асоціювались із суспільною касою, зі „суспільним сундуком”, як він писав [19].

Головним правилом функціонування фінансової системи на переконання Є.Ф. Канкріна є дотримання розумної міри при встановленні розміру доходів і видатків. Автор підкреслював важливість запровадження єдиних уніфікованих правил для урегулювання сплати податків, зазначаючи, що сформульовані ним положення у книзі 1823 року не тільки витримали перевірку часом, а й залишаються визначальними для вироблення основ фінансової політики держави у майбутньому. При цьому, умови встановлення податків Є.Ф. Канкріна, можна звести до однієї, на нашу думку, головної з них, а саме: податок не може бути надмірно високим [330, с. 228-232].

Вплив наукової творчості Є.Ф. Канкріна на сучасну йому економічну та фінансово-правову думку, як і значення у подальшому становленні науки фінансового права, важко переоцінити. Аналізуючи наукову та управлінську діяльність цього видатного державного діяча та непересічної особистості, а також визначаючи його внесок у розвиток науки фінансового права, вважаємо, що найточніше можна охарактеризувати цю постать словами, написаними у передмові до його останньої книги, перевиданої майже через п’ятдесята років після його смерті: «Все, що створює творча рука генія, носить на собі відбиток особливої життєдайності. Давно вже немає Графа Канкріна, а завдяки створеній ним фінансовій машині держава досягла благоденства і гігантськими кроками просувається у напрямку багатства і могутності... Симптоматична властивість генія, це його творчість, яка не уникає швидко, з його смертю, а продовжує довго жити серед нащадків» [330, с. IV].

Яскраву сторінку в історію становлення вітчизняної фінансово- правової думки вписав Юлій Андрійович Гагемейстер - вчений-фінансист, член-кореспондент Імператорської академії наук, сенатор, директор Особливої канцелярії кредитної частини Міністерства фінансів в період 1847-1858 років. В даній постаті дивовижним чином переплелись якості видатного державника, громадського діяча та непересічного вченого. Будучи удостоєним рангу таємного радника (світського генерал-лейтенанта) та статс- секретаря, Ю.А. Гагемейстер приймав активну участь у реформах 1860-х років. Зокрема, він був членом Державної комісії з реформування банків, а за підготовку пакету документів щодо здійснення селянської реформи 1861 року був нагороджений спеціальною відзнакою - золотою медаллю. При цьому, його перу належать наукові твори, які, за образним висловом М.В. Лушнікової та А.М. Лушнікова, були для Російської імперії «піонерськими дослідженнями» у сфері теорії бюджету, оподаткування, грошового обігу та кредиту тощо [439, с. 123].

Загальне визнання та схвалення у наукових колах Ю.А. Гагемейстеру принесла вже його перша наукова праця - «Розыскания о финансах древней России», що була опублікована у 1833 році [193]. Вона стала першим в Російській імперії спеціальним науковим дослідженням історії фінансів і була нагороджена Демидівською премією - самою почесною неурядовою нагородою Росії, що присуджувалась Імператорською академією наук. Дана праця складається з трьох розділів, у яких автор запропонував власну періодизацію становлення системи фінансів у так звані «стародавні часи» російської державності, а саме: період до 988 року; період до 1236 року та період до 1462 року. Показово, що характеризуючи становлення системи фінансів, Ю.А. Гагемейстер зосередив свою увагу переважно на питаннях еволюції оподаткування та на дослідженні проблеми застосування окремих фіскальних інструментів держави на різних етапах її розвитку. Такий підхід фактично був продовженням наукової традиції кінця XVTTT - початку ХІХ ст., в рамках якої дослідження системи фінансів держави здійснювалось переважно шляхом вивчення системи податків та інших доходів державної казни.

Відправною точкою у дослідженні Ю.А. Гагемейстером еволюції оподаткування, було визначення ним основного принципу існування податків, його «начала». Дане начало вчений сформулював наступним чином: «Самим привабливим для людини станом є стан спокою. Тому, землероб, який не бажає розлучатися з власним двором, буде радий пожертвувати частину власного прибутку, щоб спокійно насолоджуватись іншою його частиною, що в нього залишилась» [193, с. 1-2]. У зв’язку з цим, як продовжував свою думку автор, існування податку (податі) можливе за двох обов’язкових передумов: приватної власності та винагороди з боку держави за сплачену суму. При цьому, змістом винагороди він розумів «благу діяльність» уряду на користь підданих платників [193, с. 3].

На таких позиціях Ю.А. Гагемейстер стояв і в подальшій своїй науковій діяльності, що знайшло своє вираження у праці «Про теорію податків, яка застосовується в державному господарстві», написаній у 1852 році [192, с. 118]. У цьому творі, на основі глибокого порівняльно-правового аналізу систем оподаткування провідних європейських держав, вчений запропонував власну класифікацію податків та інших обов’ язкових платежів, які він розподілив на сім груп, а саме: 1) особисті податки (подушна подать, по доходний податок, збір з торговців та промисловців тощо); 2) майнові податки (земельний податок, інші податки і збори з нерухомого майна, зокрема, цікавою є думка автора віднести до даної категорії також податки на предмети розкоші та збори за споживання окремих продуктів, таких як цукор, сіль, тютюн та алкогольні напої; 3) податки та збори з капіталів; 4) збори за надання державних послуг; 5) непередбачувані збори; 6) податі з сибірських золоторудних промисловців; 7) мирські та земські збори тощо [192, с. 103].

Здійснюючи власну класифікацію податків і зборів, Ю.А. Гагемейстер детально розкрив існуючі переваги та недоліки кожного з описаних видів, охарактеризував особливості їх стягнення, а також значення в податковій системі європейських країн та Російської імперії, з врахуванням існуючих соціально-економічних умов. На основі такої характеристики, вчений зробив висновок, що тільки один податок у найбільш повній мірі відповідає головній умові теорії оподаткування, якою є забезпечення надходження платежу та дешевизна його стягнення з одного боку та забезпечення інтересів його платників з іншого, - це податок на грошові капітали ввірені уряду [192, с. 106].

Вінцем даної праці, її ключовим підсумком, стало проголошення Ю.А. Г агемейстером основного принципу оподаткування - принципу стабільності податкової системи. Даний принцип був сформульований автором наступним чином: «Часто перевага віддається не зовсім

задовільному, але старому податку, до якого вже звик народ, ніж новому, можливо, більш вірному, оскільки платники вже внесли його у власний кошторис і заробітна платня та ціна товару вже встановлені у співрозмірності з ним. Натомість, при запровадженні нового податку обов’язково відбувається коливання цін та подальше їх підвищення» [192, с. 118].

Непересічну роль у становленні науки фінансового права відіграли й інші наукові твори Ю.А. Гагемейстера. Зокрема, він є автором одних з перших в історії вітчизняної фінансово-правової думки праць з проблем правового регулювання грошового обігу та кредиту [190; 191; 188], митно- тарифного регулювання [189], бюджетно-кошторисного регулювання [191], правового режиму залізниць [192] тощо. Вагомим є внесок вченого і на становлення статистичної науки. Так, його перу належить фундаментальна праця - «Статистичний огляд Сибіру (в 3-х томах)» [194], опублікування якої стало знаменною подією в історії вітчизняної статистики ХІХ ст.

Таким чином, характеризуючи наукову діяльність видатних державних діячів, вчених та непересічних особистостей, таких як М.М. Сперанський, М.А. Балудянський, М.С. Мордвинов, Є.Ф. Канкрін, Ю.А. Г агемейстер та інших, слід відзначити, що сформульовані ними глибокі теоретичні положення стали визначальними для подальшого розвитку фінансової та фінансово-правової науки ХІХ ст. Означені постаті не просто заслуговують окремого місця на сторінках історії науки фінансового права - їх теоретичний доробок має вагому наукову та практичну значимість і в наш час.

2.4.