<<
>>

Викладання фінансового права у вітчизняних університетах в період другої половини ХІХ- початку ХХ ст.

Зі становленням капіталістичних відносин в промисловості, фінансовій та банківській сфері наприкінці ХІХ - початку XX ст. значно збільшився попит на фахівців юридичного та фінансово-економічного профілю, що у свою чергу, стимулювало розвиток фінансово-економічних та суміжних з ними правових наук, призвело до розширення спектру університетських дисциплін і збагаченню їх проблематики.

Зміни внутрішньополітичного курсу життя Російської імперії включали в себе відповідні перетворення в університетах. Вони почалися з прийняттям нового статуту 1863 року, який означив розвиток викладання навчальних дисциплін та університетської науки в цілому протягом наступних двадцяти років [229, с. 4-5]. Дія нового статуту охоплювала п’ять університетів - Московський, Петербурзький, Казанський, Київський і Харківський, пізніше йому став підпорядковуватися Новоросійський університет в м. Одесі. Найбільш важливі нововведення даного документу стосувалися поліпшення наукової та навчальної роботи юридичних факультетів університетів, що відкривало перед вітчизняною фінансово-правовою та економічною думкою нові перспективи.

Фактично першою реакцією з боку університетів на соціально- економічні реформи, які відбувалися в країні, були спроби ініціювати питання щодо перетворення структури юридичних факультетів, з метою ліквідації камеральних та створення на їх базі адміністративних (поліцейських) та фінансових відділів. Одним з ініціаторів такого перетворення виступив випускник камерального відділення Петербурзького університету, професор К.Д. Кавелін. Він ще у 1860 році представив на урочистому акті в Петербурзькому університеті «Записку», в якій обґрунтував систему заходів щодо створення замість «застарілих» камеральних, адміністративні відділення [724, с. СХГУ]. З прийняттям статуту 1863 року, дана пропозиція була врахована і камеральні (адміністративні) розряди підлягали розформуванню на складові частини, а предмети, які викладались на них, слід було повернути на ті факультети, на яких вони викладалися раніше.

Однак в Петербурзькому і Казанському університетах до початку 80-х років адміністративний розряд продовжував діяти паралельно з юридичним [577, с. 18].

Статут 1863 року передбачав зміни організаційної структури юридичних факультетів. Скасування камеральних розрядів призвело до того, що на юридичних факультетах створювались кафедри фінансового права, замінюючи собою попередньо існуючі кафедри законів про державні повинності і фінанси. Так, на протязі 60-80-х років ХІХ ст., кафедри фінансового права були створені у Московському, Казанському, Новоросійському та Петербурзькому університетах [578, с. 379].

Поява кафедр фінансового, а пізніше - поліцейського та торгівельного права була покликана привести у відповідність освітню діяльність новим напрямкам господарської політики уряду, зростанню приватного підприємництва в торгівлі, промисловості та банківсько-кредитній сфері. З появою відповідної кафедри, навчальний курс фінансового права був поділений на дві частини: теорію фінансів і фінансове право Росії.

В цілому ж новий Університетський статут передбачив у складі юридичного факультету тринадцять кафедр, в рамках яких 13 професорів і 6 доцентів повинні були викладати такі предмети, як: «1) Енциклопедія права: а) Енциклопедія юридичних і політичних наук; б) Історія філософії права; 2) Історія найважливіших іноземних законодавств, давніх і нових; 3) Історія російського права; 4) Історія слов’янських законодавств; 5) Римське право: а) Історія римського права; б) Догматика римського громадянського права; в) Візантійське право; 6) Державне право: а) Теорія державного права; б) Державне право найважливіших іноземних держав; в) Російське державне право; 7) Цивільне право та цивільне судоустрій і судочинство; 8) Кримінальне право і кримінальне судоустрій і судочинство; 9) Поліцейське право: а) Вчення про безпеку (закони благочинства); б) Вчення про добробут (закони благоустрою); 10) Фінансове право: а) Теорія фінансів; б) Російське фінансове право; 11) Міжнародне право; 12) Політична економія і статистика.

13) Церковне законознавство [489, с. 623].

Відокремлення поліцейського права, а згодом адміністративного права, як самостійної дисципліни також виявилося можливим у результаті розвитку тих предметів, які читалися в дореформених університетах в рамках камералістики. Поліцейське право як складова частина вчення про управління, включало в себе теорію і практику охорони державного правового порядку в господарській сфері. Особливість його викладання полягала у тому, що у рамках даного навчального курсу розглядалися усі види економічної та фінансової діяльності держави і приватних осіб, в тому числі - земельні відносини, всі види промислової і торговельної діяльності (біржова, маклерство, видача патентів), дотримання заходів, ваг, проби монет. Предметом поліцейського права було також дотримання фінансової законності та безпеки в області кредиту (банки та ощадні каси) і страхування. В результаті цього, при підготовці поліцеїстів, на відділенні серед основних були також фінансово-правові навчальні дисципліни.

Із затвердженням Університетського статуту, суттєво зросла роль місцевих університетів у забезпеченні кваліфікованих спеціалістів у сфері фінансового права. Особливо активно у науковому відношенні розвивались Київський, Харківський та Казанський університети. Наприклад, з тринадцяти кафедр юридичного факультету Казанського університету три були спрямовані на викладання фінансово-економічних наук: політичної економії, статистики, фінансового і поліцейського права, які розглядалися в якості самостійних, а не допоміжних навчальних дисциплін [24, с. 61].

У всіх названих університетах відбувалося оновлення методики навчального процесу. На зміну догматичному характеру лекцій, який не припускав порівняльно-критичних оцінок соціально-економічних концепцій різних економічних шкіл, прийшло читання лекцій з позицій

енциклопедизму. Це передбачало більш широке охоплення різних аспектів фінансово-економічних наук, а також виділення в якості головного об’єкта вивчення господарську діяльність як держави, так і окремої особи.

Такий підхід у викладанні передбачав складання навчальних курсів з двох частин - теоретичної та практичної [478, с. 16].

В університетських колах серед професорсько-викладацького складу неодноразово обговорювалась необхідність більш поглибленого викладання фінансово-правових та фінансово-економічних дисциплін. У зв’язку з цим, наголошувалось на потребі розвитку даної галузі освіти у вигляді самостійної структури в рамках у рамках університетської системи. Одним з перших з обґрунтуванням створення фінансового відділення юридичного факультету виступив в кінці п’ятдесятих років ХІХ ст. професор Казанського та Московського університетів І.К. Бабст. В урочистій промові на засіданні Казанського університету він заявив, що «поширення здорових фінансово- економічних понять складає одну з найбільш необхідних потреб нашого суспільства для примноження народного капіталу». Фінансово-економічна підготовка державних службовців, на його думку, повинна була сприяти «організації умов ... звернення цінностей, розподілу народного багатства» з єдиною метою: «дати можливість жити ... найбільшому числу людей при найкращих умовах» [60, с. 14-15].

Активним прихильником розширення спектру фінансово-економічних наук на юридичному факультеті виступив ректор Казанського університету Є.Г. Осокін - видатний вчений у сфері політичної економії та фінансового права. Його виступи на Раді університету зводилися до того, що основне завдання чиновника в господарських і фінансових відомствах країни полягає в розумінні того, яким інтересам служить закон, а «економічний інтерес» ставав пріоритетним в умовах активного розвитку торгово-промислових і кредитних установ. Крім того, сама держава потребувала, на думку Є.Г. Осокіна спеціалістів з глибокими знаннями політичної економії та фінансового права для пояснення багатьох явищ у адміністративній та господарській сферах. Професор був переконаний, що і для самих фінансистів було вкрай важливо знати юриспруденцію, оскільки «головні питання політичної економії розглядаються у зв’язку з їх юридичними підставами».

На думку вченого, багато помилок економістів можна було б уникнути завдяки знанням природи найголовніших правових інститутів. У зв’язку з цим, Є.Г. Осокін відзначав тісний взаємозв’язок юридичних наук і політичної економії [724, с. CXVI].

Однак, викладання у стінах університетів навчального курсу фінансового права мало і своїх опонентів. Зокрема, у другій половині 70-х років розгорнулась активна критика університетського статуту, яка знайшла своє вираження у дискусії щодо змісту та структури фінансово-економічних наук на юридичних факультетах і викладання на них науки фінансового права. Міністерство народної освіти, яке з 1865 року очолював Д.А. Толстой, трактувало читання лекцій з фінансового та поліцейського права як «обтяження сторонніми предметами, що заважає професійній підготовці слухачів» [370, с. 319]. Переважання «політичних» наук, в тому числі й політичної економії, на думку професора фізики Московського університету М.О. Любимова, який підтримував погляди Д.А. Толстого, перетворювало юридичний та історичний факультети університетів в соціологічні. На думку консерваторів, навчальні програми виявлялися спрямованими переважно на вивчення суспільства, а не державних начал [441, с. 891]. Виступи М.О. Любимова викликали рішучу відсіч з боку професорів юридичних факультетів Московського і Казанського університетів. Однак, суперечка про необхідність фінансово-економічних дисциплін на юридичних факультетах університетів тривала до затвердження нового університетського статуту, і була вирішена на користь їх збереження та подальшого розвитку.

Окремим важливим аспектом функціонування кафедр фінансового права, нарівні з розробкою методики викладання фінансово-економічних та фінансово-правових дисциплін в університетах, стала участь професорсько- викладацького складу у видавничій діяльності наукових журналів та інших періодичних науково-публіцистичних видань. Умови для цього формувалися в міру розвитку товарно-грошових відносин в аграрній сфері, зростання

капіталізму в промисловості, залізничному будівництві, створення системи акціонерних комерційних банків.

Так, на початку 60-х років ХІХ ст. у Петербурзі видавався науково-практичний журнал «Економічний

вказівник», у якому свої твори опубліковували професори І.Я. Г орлов, І.К. Бабст, Н.Х. Бунге. І.К.Бабст був також редактором галузевого періодичного видання - «Вісник промисловості». Вчені фінансисти брали активну участь в обговоренні програм фінансово-економічних реформ, перетворень податкової системи на сторінках авторитетного журналу «Вісник Європи». Цей журнал сприяв формуванню нових критеріїв професійної діяльності викладацького складу російських університетів, що включали обов’язкову участь у розвитку науки. Під впливом «Вісника Європи» на лекціях молодих вчених-юристів піднімалися питання сучасного господарського життя Російської імперії. Найважливішою доктриною пореформеного ліберального руху, яку розробляли університетські професори, була вимога взаємної зумовленості подальших реформ в галузі економіки, оподаткування та професійної освіти, як середньої, так і вищої. На думку таких провідних вчених-фінансистів, як І.І. Кауфман, Ю.Е. Янсон, І.І. Янжул та інших, інтереси народного і державного фінансового господарства вимагали при підготовці професійних кадрів не академізму, а наближеності до потреб життя [590].

Становлення університетської автономії, започатковане

університетським статутом 1863 року, супроводжувалось активним зростанням студентського руху. Суперечки про новий статут, способи реорганізації системи вищої освіти, права професури та студентів - все це трансформувалося в «університетське питання», яке перетворилося з академічного в суспільно-політичне. Даний статут був визнаним самим ліберальним в історії вітчизняних університетів. Однак, він не зміг подолати радикальні політичні настрої, які вже панували у студентському середовищі. Багато студентів через участь в таємних протиурядових організаціях або демонстраціях змушені були залишати навчання і втрачали перспективу подальшої наукової та педагогічної діяльності, що негативно позначилося на підготовці кадрів для системи державного управління, роботи у фінансово- кредитних установах країни. Водночас, державна освітня політика, спрямована на створення професорсько-викладацького корпусу з добре підготовлених, обізнаних і талановитих учених, призвела до оновлення викладацького складу всіх кафедр. На зміну професурі 40-50-х років прийшли вчені якісно іншого складу - молоді, відібрані до наукової діяльності ще «зі студентської лави», що мали широкий науковий кругозір завдяки поновленим в кінці п’ятдесятих років відрядженням до університетів Європи [724, с. CLXXIX]. І хоч у кількісному відношенні зростання професорсько-викладацького складу був порівняно невеликим, головним досягненням такої освітньої політики стало заміщення всіх вакантних кафедр політичної економії і статистики, фінансового і поліцейського права в університетах країни протягом 70-80-х років ХІХ ст.

Викладання курсів фінансового права та теорії фінансів на юридичних факультетах вітчизняних університетів будувалось на основі ліберальних концепцій, пануючих у західноєвропейських університетах. Зокрема, у Московському університеті в 60-х роках ліберальні погляди лягли в основу наукової роботи та лекційних курсів професора політичної економії Івана Кіндратовича Бабста. Після переходу з Казанського університету і зайнявши в 1857 році в Московському університеті кафедру політичної економії, професор значне місце в своїх лекціях приділяв фінансовим питанням. І.К. Бабст ототожнював інтереси капіталістичного підприємництва з загальнонародними інтересами. Різко засуджуючи політику інфляції, що проводилась в той час міністерством фінансів, професор підкреслював, що «зі збільшенням грошей окремі люди можуть розбагатіти, а народ - ніколи. Спекуляції можуть збагатити одиниці, плюндруючи більшість; народ від спекуляції ніколи не буде у виграші» [59, с. 181]. Як відзначав наступник І.К. Бабста по кафедрі політичної економії і статистики Московського університету, видатний російський економіст останньої третини XIX ст. О.І.

Чупров, лекції Івана Кіндратовича знайомили аудиторію не тільки з теорією предмета, а й російським господарським життям. Знаючи Росію як мало хто і володіючи даром простого, задушевного і в той же час високохудожнього викладу своїх відомостей, професор змушував своїх слухачів з любов’ю зупинятися на самих дріб’язкових подробицях вітчизняного фінансового життя [815, с. 14].

Інший випускник камерального відділення Казанського університету, приват-доцент В.О. Лебедєв очолив кафедру фінансового права

Петербурзького університету і в 1866 році почав викладати однойменний навчальний курс. У 1882 році він захистив докторську дисертацію «Місцеві податки. Досвід дослідження теорії та практики місцевого оподаткування» [416, с. 607], одночасно опублікувавши описаний вище двотомний підручник з фінансового права. У своїх лекціях професор В.О.Лебедєв докладно аналізував систему державного та місцевого оподаткування, в тому числі промисловий податок, митні збори, зосередивши особливу увагу на розкритті та аналізі законодавчих актів, що регулювали фінансове управління. Новим у його лекційному курсі стало вивчення касового устрою, що було особливо актуальним після бюджетної реформи М.Х. Рейтерна, у рамках якої запроваджено принцип єдності каси. В.О.Лебедєвим запроваджено нову методику викладання фінансового права. Зокрема, в його лекційному курсі викладення теоретичного матеріалу супроводжувалось історичними прикладами та фактами з юридичної практики, що хоч і було незвичним явищем для викладання даної дисципліни у вітчизняних університетах, досить швидко набуло популярності серед студентів і отримало своїх послідовників у інших навчальних закладах.

Викладання фінансового права та блоку фінансово-економічних дисциплін у Київському університеті св. Володимира у другій половині ХІХ ст. нерозривно пов’язане з іменем професора М.Х. Бунге. На протязі власної викладацької діяльності у даному закладі, вчений викладав навчальні курси політичної економії, статистики, фінансового права та поліцейського права, при цьому, підготував та опублікував підручники із вказаних навчальних дисциплін [126; 128; 129].

Безсумнівною заслугою М.Х. Бунге як науковця та педагога було створення «київської психологічної школи економістів» - прихильників історично-реалістичної позиції у вивченні фінансово-господарського життя держави [442, с. 51]. До даної школи належали такі видатні вчені як А.Я. Антонович, М.І. Зібер, Д.І. Піхно, Г.Д. Сидоренко, Г.М. Цехановецький та інші.

З 1869 року М.Х. Бунге на кафедрі поліцейського права викладав також курс статистики, основою якого послужили праці А. Кетле, що відкидав цю науку як чисто описову галузь державознавства. М.Х. Бунге виступав за вивчення в рамках статистики масових явищ суспільного життя, до яких він відносив чисельність, структуру та рух населення, його економічну діяльність. Викладаючи даний курс, М.Х. Бунге став родоначальником соціологічного напряму у вітчизняній статистиці, послідовниками якого стали вже згадувані Ю.Е. Янсон, О.І. Чупров та О.А.Кауфман [226, с. 71].

Одночасно з ректорством, науковою та професорською діяльністю М.Х. Бунге, ще проживаючи в Києві, брав участь у здійсненні фінансової політики державного уряду. Зокрема, за рекомендацією Є.І. Ламанского, він в 1862 році отримав призначення на посаду керуючого київською конторою Державного банку і в короткий термін перетворив її на прибуткову установу. Заслуживши репутацію талановитого фінансиста і гарного організатора, М.Х. Бунге виступив ініціатором створення Київського міського товариства взаємного кредиту, ряду приватних банків [644, с. 557, 560]. Це, безумовно, впливало на його авторитет та рівень викладання фінансово-економічних наук в університеті св. Володимира. З переходом М.Х. Бунге на посаду міністра фінансів міністра фінансів Російської імперії, в першій половині 80х років його викладацьку справу у рідному університеті продовжили учні. Курс фінансового права викладав згадуваний вище професор М.П. Яснопольський, курс поліцейського права читав професор М.М. Цитович, у майбутньому - заслужений професор, декан юридичного факультету, ректор Київського університету, що викладав дану дисципліну на протязі більше тридцяти років [594, с. 159-161].

Складності із забезпеченням викладання юридичних дисциплін у вітчизняних університетів були пов’язані, як правило з великою кількістю незаміщених посад на кафедрах юридичних факультетів. Зокрема, на

початку 1867 р. в Харківському університеті залишалися вакантними кафедри цивільного, фінансового, церковного, римського й поліцейського права [839, с. 75]. В Новоросійському університеті на 1883 рік не зайнятими були 8 кафедр [450, с. 481]. Однак, у процесі формування професорсько- викладацького складу поступово відбувалися позитивні зміни. Одним із факторів, який сприяв виправленню ситуації із забезпеченням університетів викладачами за рахунок своїх випускників, було введення інституту стипендіатів для підготовки до професорського звання. Першим серед університетів України це нововведення розпочав Київський університет, який у 1864 р. призначив стипендіатам 400 рублів утримання. Всього за період з 1864 по 1884 рр. університет залишили 77 стипендіатів, серед яких 21 належав до історико-філологічного факультету, 19 - до фізико- математичного, 20 - до юридичного, 17 - до медичного [155, с. 27]. З 1869 р. такий захід отримав законодавче підтвердження, а розмір стипендії підвищився до 600 рублів. В період дії Статуту 1863 р. радою Харківського університету було обрано 14 штатних і 13 позаштатних стипендіатів для підготовки до професорського звання по різних кафедрах юридичного факультету [839, с. 76-85].

Більш складною була ситуація із налагодженням діяльності інституту аспірантури в Новоросійському університеті, що в певній мірі зумовлювалося молодим віком навчального закладу. Значна кількість з тих, хто починав працювати на юридичному факультеті цього університету, була раніше залишена стипендіатами при інших університетах Російської імперії. Як свідчать дані, що містяться в історичному огляді діяльності університету за 25 років, за період з початку діяльності університету до 1884 р. стипендіатами були залишені 9 осіб. Із цієї кількості 6 стипендіатів не закінчили навчання або змінили сферу діяльності на практичну галузь [450, с. 479-556].

Для розв’язання даної проблеми, за дозволом міністра доручалося тимчасове викладання одному з професорів, приват-доцентів або осіб, які мають вчені ступені. Міністр мав право призначити кандидата на свій розсуд або надавав право це зробити університету шляхом оголошення конкурсу. На підставі міністерського положення, факультетські Ради оголошували конкурси на заміщення вакантних посад кафедр, а в якості експерименту, доручали читати лекції за наймом на один рік. Також набув чинності засіб залучення викладачів через домовленість університетів на основі особистих зв’язків із професорами. Такі заходи призвели до того, що з часом становище на юридичних факультетах університетів почало виправлятися. У вирішенні проблеми активну участь брали факультетські Ради. Особливо гостро точилися колегіальні дискусії з нагальних питань у 60-70-ті роки - добу піднесення освітньої і наукової діяльності університетів.

З першої половини 60-х років ХІХ ст. наука фінансового права починає активно розвиватись у Харківському університеті. Це було пов’язано насамперед із суттєвим поновленням викладацького складу на кафедрах політичної економії і статистики, фінансового і поліцейського права. Університет проводив активну діяльність щодо підготовки власних наукових кадрів з відповідних спеціальностей із паралельним залученням перспективних випускників інших навчальних закладів, результатом чого стала поява у його стінах цілої плеяди молодих викладачів економічного та фінансово-правового профілю [839, с. 75]. Як зазначила сучасна дослідниця історії вищої освіти Н.А.Шип, на 1880-й рік у Харківському юридичному факультеті з дев’яти викладачів шість були випускниками Харківського університету[822, с. 22].

Викладачами фінансового права, що залишили яскравий слід в історії Харківського університету в цілому, були стипендіати цього університету М.М. Алексєєнко та К.К. Гаттенбергер. М.М. Алексєєнко пройшов шлях у рідному для себе університеті від приват-доцента, обійнявши дану посаду у 1868 році, до декана юридичного факультету, ректора університету та попечителя навчального округу, продовживши в подальшому, як було описано вище, політичну кар’єру в бюджетній комісії Державної думи Російської імперії.

Майбутній ординарний професор Харківського університету по кафедрі поліцейського права К.К. Гаттенбергер, закінчив навчання у даному закладі у 1866 році і здобув ступінь кандидата права. Завдяки своїм студентським роботам, особливо - науковим твором, поданим на публічний захист «Поняття про гроші в науці та їх значення в народній економії» який отримав позитивний відгук від професора І.П. Сокальського, майбутній вчений звернув на себе увагу з боку керівництва юридичного факультету, за клопотанням якого в грудні 1866 був залишений Радою університету стипендіатом для підготовки до професорського звання з предмету поліцейського права [196, с. 5]. 22 листопада 1868 року К.К. Гаттенбергер допущений до читання лекцій як приват-доцент кафедри поліцейського права. Склавши у 1869 році усний магістерський іспит і захистивши в 1870 році дисертацію: «Вплив російського законодавства на продуктивність торгового банковського кредиту» [200], молодий вчений 19 травня того ж року затверджений Радою університету в ступені магістра поліцейського права і в грудні обраний доцентом [198, с. 205]. 28 квітня 1872 К.К. Гаттенбергер захистив на юридичному факультеті Київського університету докторську дисертацію: «Законодавство і біржова спекуляція», яка була опублікована у вигляді монографії [201]. Його офіційний опонент Н.Х. Бунге відзначав дуже високий науковий рівень виконаного дослідження [28, с. 17].

В травні 1872 року вчений обраний Радою Харківського університету екстраординарним професором, а в квітні 1873 - ординарним професором кафедри поліцейського права. У грудні 1872 К.К. Гаттенбергер був відряджений на два роки за кордон з метою наукового стажування, результатом якого стала поява у 1877 році фундаментального дослідження з фінансової проблематики «Віденська криза 1873 р.» [199]. Аналізуючи дану наукову працю видатний російський економіст та фінансист І.І. Кауфман відзначав чудову здатність автора вдало вибирати теми для своїх праць і докладно й повно їх розробляти [338, с. 5]. Однією з останніх праць К.К. Г аттенбергера була: «Австрійські ощадні каси і австрійський поштовий банк», виконана у 1891 році. Ця робота, присвячена фінансово-правовій проблематиці, за висловлюваннями критиків, написана «вельми ґрунтовно і вперше в російській літературі розкрила питання про існуючу винятково в Австрії комбінацію поєднання ощадних кас нового зразка з поточними банківськими рахунками» [197]. Перу вченого належить і ряд інших творів, присвячених проблематиці ощадних кас, паперових грошей та страхування [423, с. 298].

Його університетський колега M.M. Алексєєнко, наступним чином характеризував К.К. Гаттенбергера: «Як учений, він прекрасно володів методом і відрізнявся чудовою наукової витримкою. Він умів точно обмежувати предмет вивчення і в цій відокремленій сфері він, не сходячи з логічного шляху, з глибиною, ясністю і докладністю встановлював причинний зв'язок між явищами і викривав існуючі хибні уявлення» [202, с. 2]. При цьому, М.М. Алексєєнко відзначав і надзвичайну наукову сумлінність свого колеги: «у рамках, які він ставив собі для дослідження, К.К. Гаттенбергер всебічно вивчив відповідну літературу предмета, намагався не залишати повз уваги навіть дрібних фактів, вивчаючи їх головним чином за безпосередніми джерелами, які класифікувалися, доповнювалися, змінювалися, очищалися, поки нарешті не ставали придатними в якості складових частин книги або статті» [202, с. 3]. У своїй викладацькій діяльності професор притримувався методу «стисненого наукового викладу» - без зайвих фраз і ефектного освітлення, логічно й неупереджено виводячи перед слухачами свої наукові положення [ 196, с. 64]. Г острі питання суспільно-політичного життя цікавили його як лектора лише з наукової точки зору, за межі якої на лекціях він намагався не виходити.

Така різнобічна діяльності цілого ряду видатних професорів епохи реформ Російської імперії, таких як І.К. Бабст, Н.Х. Бунге, М.М. Алексеенко, К.К. Гаттенбергер та багатьох інших, характеризувала їх як вчених, що активно відгукуватися на питання фінансової політики свого часу. Названі вчені окрім власної наукової та викладацької діяльності були визначними діячами у сфері народного просвітництва, талановитими керівниками факультетів та університетів, тому внесли безцінний внесок у подальший розвиток вітчизняної юридичної освіти. Характерною рисою професорів кафедр фінансового права та інших фінансово-економічних наук даної епохи було те, що поряд з активною науковою діяльністю вони брали участь у підприємництві в якості членів правління акціонерних банків і торгово- промислових закладів, а також службовців міністерств фінансів, державного майна, внутрішніх справ. Такі викладачі в своїх лекційних курсах зверталися до актуальних проблем сучасного їм соціально-економічного життя країни та громадського руху. За своїм стилем, заняття зі студентами ставали менш академічними і більш наближеними до потреб фінансової практики, а тому користувались незмінним успіхом і мали значно вищий педагогічний ефект.

У період розробки судових статутів 1864 р. в різних містах імперії виникали осередки без чітких організаційних засад - гуртки, зібрання науковців, які обговорювали професійні потреби, пов’язані з реформою судоустрою в країні. Феномен появи значної кількості професійних юридичних об’єднань пов’язується, з одного боку, з необхідністю отримання відповіді від осіб, добре обізнаних із судовою частиною, на різні положення судоустрою й судочинства, а з іншого - відчуттям нових віянь часу [818, с. 4]. Перераховуючи такі зібрання в різних містах України, відомий історик

права І.Б.Усенко згадує Катеринослав, Кам’янець-Подільський, Херсон, Керч і Миколаїв [736, с. 106]. У цьому списку можна згадати місто Харків, в якому планувалося відкриття юридичного товариства, про що йшлося в листі від 6 червня 1864 р. Харківського цивільного губернатора міністру внутрішніх справ. У документі «Об учреждении в городе Харькове Юридического общества» повідомлялося, що «деякі чиновники, які служать в м. Харкові, бажають заснувати тут юридичне товариство з метою розповсюдження практичних і теоретичних юридичних знань», для чого надають складений проект статуту товариства [61, с. 147]. Втім, відкриття юридичного

товариства в Харкові в той час не відбулося.

Перше юридичне товариство в Україні відкрилося у 1876 р. при Університеті Св. Володимира в Києві, яке стало другим в імперії після Московського. У 1879 р. розпочало роботу юридичне товариство при Новоросійському університеті в Одесі. Головна мета цих організацій передбачала слідування визначеному політикою уряду курсу встановлення необхідного для вдалого здійснення реформи зв’язку між теоретиками і практиками правничої сфери. М. Шимановський визначив цю думку такими словами: «Судова реформа Статутів 2-го листопаду 1864 р. будує магістратуру, прокуратуру й адвокатуру на засаді юридичної освіти» [821, с. 12]. Головна мета Статуту Київського юридичного товариства полягала в розробці вітчизняного права та встановленні зв’язку між юристами - теоретиками і практиками. Для Новоросійського юридичного товариства мета передбачала передусім теоретичну й практичну розробку права за всіма його галузями й розповсюдження юридичної інформації у суспільстві [632, с. 95]. Головною передумовою реалізації зазначених завдань стало об’єднання в товариствах судових та адміністративних діячів із вченими юридичних факультетів університетів [737, с. 1].

Для діяльності юридичних товариств були притаманними динаміка й тенденції кількісного збільшення учасників наукових обговорень. В цілому це відповідало зазначеним вище завданням розповсюджувати наукові знання в суспільстві. Так, якщо в Київському юридичному товаристві у 1877 р. налічувалося 86 членів, то у 1884 р. - їх кількість досягла цифри 234 [819, с. 212]. Для Новоросійського університету показники були такі: на першому засіданні 20 жовтня 1879 р. в засіданні Товариства були присутні 10 членів і три - відсутні. Наприкінці 1-го року показник кількості членів товариства досяг 123 осіб, а наприкінці 3-го року існування - 150 осіб [ 541, с. 27].

Викладання курсу фінансового права, як і інших юридичних дисциплін у 80-90-роках ХІХ ст. зазнало суттєвих змін, що було пов’язано з консервативною державною політикою у соціальній та зокрема - освітній сфері. Так, починаючи з 80-х років, міністерство народної освіти почало здійснювати заходи щодо обмеження університетських свобод, та запобігання студентським хвилюванням і відкритим страйкам, до яких з розумінням ставилися більша частина професури. У цій сфері основними напрямками владної політики стали поступове включення системи університетів у загальну систему бюрократичного управління, скасування на загальнодержавному рівні автономії російських університетів, закріпленої статутом 1863 року, як такої, що сприяє «розвитку духу вільнодумства» і крамоли» [40, с. 519].

Своє нормативне оформлення державна політика по відношенню до університетів отримала в прийнятому в 1884 році новому університетському статуті. У цьому документі передбачалося скасування університетської автономії та підпорядкування всієї наукової та навчально-методичної діяльності контролю попечителя навчального округу. Основна ідея нового статуту полягала в остаточному перетворенні університетів у вид державних установ, в результаті чого, всі професори і викладачі були прирівняні до державних службовців. Процес «одержавлення» викладання передавався під нагляд опікунів університетів, які отримали повну владу над ними [485, с. 25].

Слід відзначити, що з перших же кроків застосування Уставу 1884 року на практиці викликало переважно негативну реакцію у всіх осіб, що мали пряме чи навіть опосередковане відношення до університетської освіти в

Російській імперії останньої чверті ХІХ ст. Так, Б.М. Чичерін назвав його «потворної ламкою» університетського ладу [813, с. 249]. П.Г. Виноградов охарактеризував нове університетське законодавство «не педагогічною, а політичною мірою, спрямованою на бюрократизацію центральних просвітніх органів держави і боротьбу з уявною недобросовісністю та неблагонадійністю професорських колегій» [150, с. 537, 540-545]. Щодо суті нової нормативно-правової бази Імператорських університетів висловився і публіцист В.Є. Якушкін, підкреслюючи, що статут докорінно змінив всі основи університетського життя, відкинув ті принципи, які послідовно проводились у всіх попередніх статутах. Аналогії йому він пропонував шукати в «обтяжуючих» державних заходах щодо університетської освіти кінця 40-х - початку 50-х рр. XIX ст. [845, с. 48].

З критикою статуту виступали не тільки представники ліберального крила російської інтелігенції кінця XIX - початку XX в., такі як П.М. Мілюков [458, с. 796], чи князь С.М. Трубецькой [728], а й ті видатні вчені та державні діячі, які підтримували політику імператора Олександра ІІІ. Зокрема, К.П. Побєдоносцев, оцінюючи підсумки застосування нового статуту, через п’ятнадцять років з початку його введення, зробив висновок про те, що в університетах суттєво впав рівень науки, а професори не виконують покладених на них виховних завдань [24, с. 83]. Граф і сенатор П.О. Капніст, який з 1880 року виконував обов’язки попечителя Московського навчального округу, напередодні першої російської революції писав: «Статут 1884 року, що мав на меті посилення влади в університеті, позбавив її в сутності міцної опори і зрештою призвів до повної дезорганізації університетів» [331, с. 193].

Разом з тим, ситуація, пов’язана із затвердженням та запровадженням в дію положень Статуту 1884 року, що мала негативний вплив на розвиток університетської освіти в цілому, не так радикально позначилась на розвитку фінансово-правової науки в університетах. Навіть навпаки - саме на 80-ті - 90-ті роки ХІХ ст. припадає бурхливий сплеск фінансово-правових

досліджень у стінах університетів, що ознаменувалось опублікуванням цілого ряду підручників та навчальних курсів з фінансового права, справедливо визнаних класикою у фінансово-правовій літературі. Такий парадокс пов’язаний з тим, у цей історичний період Російська імперія переживала потужний підйом у важкій промисловості, розвитку

інфраструктури, фінансовій, банківській сферах, активізувались операції держави і на міжнародних економічних і фінансових ринках.

Викладання курсу фінансового права в університетах здійснювалось, як і в попередній період, на основі ліберальної концепції, найбільш яскравим представником якої у 80-х - 90- х роках ХІХ ст. був професор Московського та Петербурзького університетів, академік І.І. Янжул. У своїх лекціях професор визначав предмет фінансово-правової науки, розкривав її зв’язок з політичною економією, встановлював відмінність між фінансовим правом і фінансовою наукою, давав розгорнутий виклад вчення про державні податки. Вчений прагнув намітити такі положення, якими має керуватися буржуазна держава при отриманні доходів. При цьому, він переконував у необхідності сприяння зростання приватного підприємництва, який давав чималі надходження до скарбниці. В рамках ліберального громадського руху, вчений активно виступав за податкову реформу та введення в Російській імперії прибуткового податку. Як і у своїх наукових працях, у лекційних курсах І.І. Янжул не висвітлював видаткову частину бюджету вважаючи це питання предметом вивчення науки державного права [862, с. 11].

На лекціях і в своїх публікаціях вчений розвивав ідею про доцільність державного втручання у сферу промисловості і торгівлі [857, с. 4, 8]. В цьому його позиції розходилися з концепцією, яка розроблялася на сторінках рупора російського лібералізму - «Вісника Європи». В журналі послідовно захищалися принципи фритредерства, свободи підприємництва як найважливішого елемента лібералізму взагалі. І.І.Янжул більш тверезо оцінював можливості вітчизняної промисловості, враховував зростання робітничого руху, традиції участі держави в господарському житті суспільства. Він вважав, що саме державна влада в Росії володіє можливістю примиряти суперечності в соціальній сфері. Професор стверджував, що в інтересах загального блага - цієї вищої кінцевої мети полягає існування самої держави. З цієї позиції він обґрунтовував протекціоністську політику з питань зовнішньої торгівлі, вимагав спеціального втручання держави у вітчизняну промисловість і внутрішню торгівлю та вважав, що взагалі зменшення приватної ініціативи, розширення корисної діяльності держави, прийняття на себе все більшого і більшого числа функцій і є необхідністю в сучасних йому суспільних умовах. «Втручання держави в економічне життя народу - ось що становить ... пануючу тенденцію нинішнього століття», писав І.І. Янжул [857, с. 8].

Наступником І.І. Янжула по кафедрі фінансового права в Петербурзькому університеті з 1895 року став його учень І.Х. Озеров. Окрім Петербурзького, він викладав науку про фінанси та фінансове право в Московському університеті, Московському комерційному інституті, на юридичному відділенні Бестужевських курсів. І.Х. Озерова як лектора вирізняло насамперед те, що на відміну від інших професорів-фінансистів, що читали свої лекційні курси в академічному стилі, він прагнув пов’язати науку з практикою і показати, «як з колишньої економіки виростає суспільний лад даної країни, її фінансова флора» [496, с. 18]. Основну роль у розвитку господарського життя вчений у своїх лекціях та наукових працях відводив продуктивним силам. Продовжуючи ідеї свого вчителя І.І. Янжула про необхідність взаємодії науки з владою в ім'я загальнонародних інтересів, І.Х. Озеров пропагував «благотворний вплив» великого капіталу на економічне життя країни, виступав за розвиток «культурного капіталізму», розквіт продуктивних сил, які він ототожнював з капіталістичним прогресом. Саме заради їх розвитку він переконував студентів відмовитися від політичної боротьби і перебувати у всебічній співпраці з представниками буржуазії [506, с. 11].

Як відзначали сучасники І.Х. Озерова, він, окрім наукової та викладацької діяльності, знаходився в самому центрі економічного життя Російської імперії. Зокрема, вчений схвально ставився до аграрної політики П.А. Столипіна і зазначав, що без повороту всієї економіки в бік реформ, користі від починань глави уряду не може бути [493, с. 7, 92]. Разом з тим він критикував фінансову політику міністра фінансів В.М. Коковцова за відсутність з його боку належної уваги до проблеми росту продуктивних сил. В управлінні державними фінансами, на думку професора, слід було діяти інакше, ніж це робило міністерство фінансів. Він писав: «Задоволення назрілих потреб повинно йти вперед і належні фінансові кошти мають бути здобуті не тільки для подальшого розвитку господарства країни, але і запобігання революції» [504, с. 72].

І.Х.Озеров був в числі тих діячів фінансової сфери, які виступали за підняття народного добробуту як запоруки економічного зростання Росії. Виступаючи на засіданні Державної ради в 1911 році та відзначаючи, що вітчизняна промисловість і банківська система переживали небувалий підйом, вчений тим не менше вказував, що тільки 12,6% чистого бюджету, не включаючи оборотні кошти, припадають на продуктивні витрати держави. У свою чергу, непродуктивні витрати, на його думку, душили економіку країни. Він надав власні розрахунки найважливішого показника благополуччя господарського життя країни - доходів на душу населення. В Росії такий показник становив суму в 58-63 руб. і справедливо називався вченим жебрацьким на фоні доходів на душу населення у Франції (250-300 руб.) або Англії (300-350 руб.) [493, с. 7].

Навчальний курс фінансового права у Петербурзькому університеті читали також відомі державні фінансові діячі М.К.Бржеський і В.Т.Судейкін. Микола Корнійович Бржеський після закінчення юридичного факультету Петербурзького університету у 1883 році залишений при університеті на кафедрі фінансового права для підготовки до професорського звання. У тому ж році під керівництвом професора В.О. Лебедєва, молодий вчений написав книгу «Державні борги Росії», яка була удостоєна факультетом премії Топчібашева і надрукована за рахунок університету в 1884 році [112]. Виконавши на факультеті наукове дослідження «Податкова реформа: Французькі теорії XVIII століть», яке було опубліковане окремою монографією [113], здобув ступінь магістра фінансового права. Наукові праці вченого отримали визнання і серед керівництва державних фінансових органів. У 1889 році М.К. Бржеський був запрошений на службу в міністерство фінансів на посаду віце-директора департаменту окладних зборів. Пов’язавши свою долю із державною службою, вчений все ж запрошувався університетом для читання лекцій з фінансового права. Крім того, як це було прийнято в професорському середовищі, він брав активну участь у громадській та просвітницькій роботі. Шість років, з 1887 по 1893 рік, М.К.Бржеський вів іноземний фінансовий огляд у «Віснику фінансів, торгівлі та промисловості», а потім працював у журналі «Новий час» у якості фінансового оглядача.

Власій Тимофійович Судейкін - видатний вчений-фінансист, державний діяч, сенатор, таємний радник викладав навчальний курс фінансового права у Петербурзькому університеті у 90-х роках ХІХ ст. та на початку ХХ ст. Протягом 1883-1885 років він перебував на службі в Особливій канцелярії з кредитної частини міністерства фінансів, а в другій половині 80-х років був призначений податковим інспектором Санкт- Петербурга. Викладацьку діяльність В.Т. Судейкін почав в Петербурзькому Імператорському комерційному училищі одночасно зі службою в міністерстві фінансів. Після захисту магістерської дисертації на тему «Державний банк: його економічне і фінансове значення», опублікованої у вигляді монографії [687], він перейшов в Петербурзький університет, де читав лекції з історії фінансів та загальний курс фінансового права.

Викладачем курсу фінансового права Петербурзького університету у нульових роках ХХ ст. був також вчений та державний фінансовий діяч, випускник даного навчального закладу Василь Г аврилович Яроцький. Після захисту в 1887 році в Московському університеті магістерської дисертації на тему «Економічна відповідальність підприємців» [869], та у 1896 році докторської дисертації про «Страхування робітників у зв'язку з відповідальністю підприємців» він був запрошений на службу у міністерство фінансів [456, с. 20]. Паралельно з цим, В.Г. Яроцький з 1885 р. читав лекції з фінансового права у військово-юридичній академії, де перебував на посаді штатного викладача політичної економії та фінансового права. За результатами викладання, ним був опублікований підручник фінансового права [868], що був одним з перших комплексних систематизованих підручників у фінансово-правовій літературі і був високо оцінений його сучасниками [419, с. 196].

Слід відзначити, що така активна співпраця професури з державними фінансовими відомствами була взаємно корисною. Участь представників професорсько-викладацького складу у науковому обґрунтуванні та здійсненні фінансової політики одночасно сприяла підвищенню рівня викладання фінансового права, пов’язувала науку з практикою.

Характеризуючи правничу освіту в університетах Російської імперії, О.П. Шебанов вважав, що у викладанні юридичних наук господарювали схоластика й догматизм; воно носило абстрактний і описовий характер [816, с. 22]. Таке бачення вченого базувалось на факті поширення в Російській імперії юридичного позитивізму, який у силу своєї природи відстоював стабільність правової системи та уникав критики існуючої догми права. Російська школа юридичного позитивізму сформувалася на початок 80-х років. Її становлення об’єктивно пов’язане зі зміцненням капіталістичного ладу та прагненням буржуазії закріпити буржуазні юридичні принципи шляхом чіткої формально-логічної обробки діючого нормативного матеріалу [393, с. 130].

Розвиток науки фінансового права відбився на особливостях методики викладання відповідної навчальної дисципліни. В цьому плані, враховуючи умови дії університетського статуту 1884 р., унікальною склалась ситуація з викладанням курсу фінансового права та політичної економії у Казанському університеті Так, у 1885 році Рада юридичного факультету даного закладу подала клопотання міністру народної освіти про дозвіл професору Я.С. Степанову читати курс політичної економії не за міністерськими програмами, а відповідно до його власних методичних розробок. З питань викладання фінансового права, Рада висловилась проти догматичного підходу «заучування студентами на пам’ять законів про фінанси». Було висловлено вимогу ознайомлення з практикою їх застосування та збором викупних платежів. Справжня науковість університетських курсів з фінансово- економічних наук складалася, на думку казанських професорів, у тому, щоб «донести до аудиторії сучасні досягнення теорії, історії предмета, його літературу, а також практичну реалізацію всіх цих досягнень» [274, с. 86].

Міністерство народної освіти встановило для юридичних факультетів вимогу, згідно з якою підґрунтям юридичної освіти мали бути не наукові доктрини і теорії, «які претендують на всезагальне значення й іменують себе філософськими» а наука римського права, оскільки вона є «стільки ж фактом, скільки і теорією. Адже римське право служить школою вищої освіти для тих, хто присвячує себе як судовому поприщу, так і служінню державі в урядовій справі» [839, с. 147].

Іншим пріоритетним напрямком викладання, визначеним

Міністерством, було російське державне право, «основою і беззаперечним принципом якого має бути російська верховна влада». Важливе місце уряд відводив історії філософії права, у вивченні якої увага зверталася на вчення давнього класичного світу. Значимість останнього напряму мотивувалася завданням університетам готувати не «фанатиків чужої думки, але ділові, зрячі розуми». Згідно з висунутими підвалинами підготовки правознавців у 1885 р. Міністерство видало приблизний навчальний план з обов’язковим навчальним часом протягом всіх восьми семестрів навчання юристів. Свої навчальні плани юридичні факультети університетів повинні були складати, орієнтуючись на ці напрямки. Так, у Харківському університеті щорічна кількість годин, відведених на римське право, дорівнювала 36, цивільне й торгівельне право із обома процесами - 30, кримінальне право з процесом - 16, на історію руського права - 14, церковне право, поліційне право і фінансове - по 12 годин, політичну економію - 10, міжнародне право, статистику та історію філософії права по 6 годин, енциклопедію права - 4 (всього 172 години). Окрім цього, факультет визнав доцільним вивчення однієї з іноземних мов та богослов’я [839, с. 148].

У 90-х роках ХІХ ст. та на початку ХХ ст. викладання курсу фінансового права та ряду фінансово-економічних дисциплін у Харківському університеті забезпечувалось як власними вихованцями, так і за рахунок заміщення вакантних посад. Зокрема, студенти та стипендіати університету Л.М. Загурський і П.П. Мігулін, після захисту дисертацій і здобуття професорського звання, розгорнули активну наукову і викладацьку діяльність. Зокрема, професор П.П. Мігулін, викладаючи фінансове право на юридичному факультеті університету з 1899 року, паралельно займався розробкою архівних матеріалів з історії російських фінансів. Результатом його роботи стала фундаментальна праця «Російський державний кредит (1769-1899)» [455], яка принесла йому визнання одного з кращих фахівців з історії фінансів у вітчизняній фінансово-правовій науці. Дане дослідження було виконано на базі актів російського фінансового законодавства, таких як державні розписи, фінансові кошториси, звіти Міністра фінансів, витяги з міждержавних фінансових угод тощо. Як відзначено сучасними дослідниками, теоретичний доробок П.П. Мігуліна у галузі державного кредиту, банківської діяльності та грошового обігу залишається актуальним та затребуваним і в умовах сьогодення [475, с. 132].

У ці ж роки на кафедру фінансового права Харківського університету поповнилась професором В.Ф.Левитським, який перейшов з Новоросійського університету і приват-доцентом Московського університету

І.М. Міклашевським, який теж був вихованцем університету м. Одеси. Подальша діяльність прибулих вчених-фінансистів призвела до підвищення рівня викладання фінансово-економічних дисциплін у Харківському університеті. Завдяки їм у підручниках було припинено поділ фінансового права на теорію фінансів і російське фінансове право. Замість цього була створена самостійна і єдина навчальна дисципліна - фінансове право, розробка якої здійснювалась на кафедрі торгового права і судочинства, створеній у 1884 році, професорами І.П. Сокальським, О.І. Загоровським і М.П. Яснопольським [592, с. 194]. Зокрема, професор М.П. Яснопольський, який перейшов до Харківського університету з Київського університету св. Володимира, викладав навчальний курс фінансового права за методикою, розробленою та затвердженою у Київському університеті. Згідно з даною методикою, виклад лекційного матеріалу розпочинався із загальних відомостей про фінанси і фінансове право, далі постатейно розкривалося чинне фінансове законодавство Російської імперії, що регламентувало види та порядок формування державних доходів; питання стану державних маєтностей; становлення державних регалій і мита; далі містився розгляд державних витрат; характеризувався касовий устрій; державний бюджетний контроль; надавався аналіз становлення фінансових установ і в цілому всього фінансового господарства держави [680, с. 314].

Суспільно-політична криза 1905-1907 років безумовно позначилась на стані і різних аспектах функціонування університетської освіти початку ХХ ст. Дані процеси мали безпосередній вплив і на зміст та методику викладання навчальної дисципліни фінансового права у вітчизняних університетах. У фінансово-правовій літературі найбільш активно та гостро обговорювалось питання про втручання держави у фінансово-господарське життя суспільства. Як описувалось вище, воно не було новим у вітчизняній фінансовій літературі, оскільки казенне господарство було сильно розвинене в усі часи, а приватне підприємництво у промисловій та кредитній сфері перебувало в тісному зв’язку з ним. Про це зазначали у своїх працях І.І. Янжул, І.Х. Озеров, визнаючи необхідність розширення державного втручання з метою підвищення господарської активності, регулювання приватного кредиту, організації державної допомоги приватним і кооперативним підприємствам тощо.

Дискусію щодо ролі та місця держави у фінансових правовідносинах розвинув Олександр Аполонович Мануілов (Мануйлов), - випускник Новоросійського університету, в майбутньому - професор юридичного факультету, який виконував в 1905-1911 роках обов’язки ректора Московського університету. Вчений виступив з критикою монополізму з народницьких позицій, підкреслював, що інтереси спілок підприємців прямо протилежні інтересам споживачів. Його ідеї знаходили відображення в університетських курсах з політичної економії та фінансового права [449, с. 5].

Важливим нововведенням у академічне життя в Російській імперії періоду 1884-1917 р. стало запровадження з 1906/1907 академічного року в університетах так званої предметної системи, замість курсової. За інформацією «Довідника з вищої освіти» за 1911 р. недоліком курсової системи навчання вважалися шаблонне ставлення та обмеження свободи студентів, тоді як до переваг предметної (яка тривалий час існувала в країнах Західної Європи) - належали врахування індивідуальних здібностей у засвоєнні знань та розподілі відповідно з цим порядку вивчення наук [673, с. 4]. Прагнення до індивідуального підходу в навчанні було позитивною стороною організації дореволюційної вищої освіти взагалі. Однак не завжди такий підхід належною мірою інтегрувався до реального життя усіх вітчизняних університетів. Наприклад, у 1906-1907 р. предметна система не була введена в Новоросійському університеті, та навіть після офіційного її затвердження в деяких університетах вона працювала з обмеженнями [625, с. 197].

На фоні гострої суспільно-політичної кризи, державна влада змушена була вдатись до ряду заходів щодо розширення університетської автономії у сфері самостійного вирішення професорської колегією поточних питань університетської освіти. Міністри народної освіти П.М. Кауфман, Л.А. Кассо намагались дотримуватись засад консервативної освітньої політики. Однак, була дозволена певна лібералізація університетського життя відповідно до вимог професури та студентства, чому сприяли виступи в Державній думі депутатів від різних фракцій на захист університетської автономії [24, с. 38]. Під впливом подій 1906 року, міністерство народної освіти змушене було проводити подвійну політику в організації університетської освіти та розробки навчальних планів і програм.

Виразом такої політики стало публічне обговорення нового навчального плану та системи викладання для студентів-юристів Московського університету, яке відбулось у 1906 р. Відповідно до цієї програми, студентам юридичного факультету пропонувалося прослухати одинадцять дисциплін, затверджених як обов’язкові. Їх перелік був таким: енциклопедія права, історія римського права, інституція римського і сучасного громадянського права, загальна частина кримінального права, загальні курси міжнародного, фінансового та державного права, історія російського права, історія філософії права, теорія політичної економії, російське державне право. Студенти-економісти, крім названих предметів, повинні були скласти іспити зі спеціальних дисциплін: теорії політичної економії, історії господарського побуту у зв'язку з економічними навчаннями, економічної політики, статистики, фінансового права, системи громадянського, торговельного та адміністративного права, теорії

ймовірностей [592, с. 199]. У даному університеті, разом з курсом фінансового права, який викладав професор І.Х. Озеров, було запроваджено спеціальний курс науки про фінанси професора П.П. Гензеля - видатного вченого-фінансиста та державного діяча, члена Американського

економічного товариства, та Королівського економічного товариства Великобританії [438, с. 168-172].

Новий підхід до трактування змісту та системи фінансово-правової науки був запропонований приват-доцентом Казанського університету Г.А. Вацуро, який читав навчальний курс фінансового права у цьому закладі на протязі 1901-1909 років. Свої погляди щодо розуміння природи фінансового права він виклав у лекційному курсі «Наука публічних фінансів», що був

опублікований за результатами викладання у 1909 році [137]. На думку вченого, наука фінансового права це - суспільна наука, предметом якої стала галузь знань, що вивчають фінансове господарство держави. Наука публічних фінансів не є набором розрізнених фактів, вона ставить мету показати їх взаємний зв’язок. Зовнішні зв’язки, або «фінансова морфологія», не становлять, на думку автора, такого наукового інтересу, як вивчення внутрішніх зв’язків, або «фінансової «біології». Саме дослідження «фінансової біології» дозволяє враховувати і показувати боротьбу суспільних інтересів, а вивчення боротьби різних суспільних прошарків, в свою чергу, повинно дати ключ до розуміння і наукового відображення публічного господарства [137, с. V-VI]. Дані положення Г.А. Вацуро, як видно, є продовженням соціологічної концепції науки фінансового права, розробленої І.Х. Озеровим. Однак, на відміну від І.Х. Озерова, Г.А.Вацуро вважав, що навіть «чистий науковець» не перестає бути представником певних класових інтересів. Фінансова наука, стверджував він, повинна вивчати державне господарство в тісному зв’язку з умовами народного господарства, так як вони взаємозалежні і здійснюють взаємний вплив. Однак цілісне усвідомлення цього явища можливе лише за участі політичної економії та правознавства. Обґрунтування фінансової науки та фінансового права як галузей, що знаходяться на стику ряду суспільних дисциплін, вчений здійснював на основі звернення до статистичних та історичних методів.

Розвиваючи власну концепцію, вчений вважав найголовнішою функцією держави є забезпечення справедливого оподаткування. Він зазначав, що поряд із завданнями охорони внутрішнього і зовнішнього порядку, відповідними інтересам панівних сил, держава, як внутрішньо необхідна і зовні примусова громадська організація, має враховувати і загальнонародні, демократичні вимоги [139, с. 3]. Г.А. Вацуро надавав величезного значення ладу публічних фінансів, вважаючи, що від них залежить не тільки виробництво, розподіл і споживання економічних благ, матеріальне і духовне благополуччя населення, а й «... блискавки гнівних спалахів народу, суцільне зарево податкових і революційних пожеж, ... політична та промислова відсталість...»[138, с. 16; 139, с. 18-19].

Розвиток науки фінансового права зумовлював вдосконалення методики викладання фінансово-економічних дисциплін в університетах. Так, у Московському університеті зусиллями професора О.І. Чупрова набули широкого поширення нові форми занять зі студентами - семінари з політичної економії, статистики та фінансового права. На семінарах О.І. Чупрова студенти писали реферати на основі власного аналізу праць А. Сміта і Д. Рікардо, з господарської статистики Росії, та на фінансово-правові теми: «Про стійкість нашої грошової системи», «Позиково-ощадні каси і товариства в Росії» та інші [592, с. 195].

На юридичному факультеті Московського університету працював також семінар І.М. Г ольдштейна, що призначався, на відміну від зазначених вище практичних занять, для «цілком підготовлених» студентів. Допуском до нього були відмітки про здачу всіх заліків та іспитів за пройдені студентом семестри, а також вже проявлений у вигляді студентських робіт інтерес до певної теми з економіки або фінансового права. Семінар І.М. Гольдштейна присвячувався актуальним проблемам розвитку господарського життя Росії - фінансової, банківської, торговельної, залізничної політики тощо. Його основне завдання полягало в підготовці студентів до самостійних наукових досліджень з даної проблематики. Одним з результатів роботи семінару І.М. Гольдштейна стала поява книги: «Синдикати в російській залізничній промисловості» Л.Б. Кафенгауза - в майбутньому видатного радянського вченого, історика вітчизняної економічної та фінансової думки, завдяки якому сучасна наука фінансового права відкрила науковий доробок І.Т. Посошкова [339].

У Петербурзькому університеті семінари з проблем політичної економії, статистики і фінансового права проводили В.В. Святловський, І.М. Кулішер, Л.В. Ходський. На початку ХХ ст. в університеті був створений фінансовий гурток, який очолив приват-доцент А.Й. Буковецький [592, с. 196].

Таким чином, розвиток наукових концепцій та поява нових методик викладання фінансового права у системі університетів Російської імперії у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. були зумовлені відповідною освітньою політикою держави, яка в умовах промислового підйому та пов’язаного з ним стрімкого реформування фінансової системи, гостро потребувала достатньої кількості підготовлених фахівців юристів- фінансистів. Студенти юридичних факультетів фінансово-економічного профілю у вказаний період становили 29% (всього - 34529 осіб) від всієї загальної кількості осіб з вищою освітою [301, с. 318-319]. І хоча дана кількість випускників університетів була спрямована на заповнення, переважно, вакантних посад у сфері державного управління фінансами, у державно-управлінській сфері все-одно залишалась відчутною нестача кадрів, зумовлена тим, що близько 30 % випускників юридичних факультетів працевлаштовувались у приватних фірмах та підприємствах, чисельність яких на межі ХІХ-ХХ століть стрімко збільшувалась [303, с. 311].

Формування широкої і чисельної верстви юристів-фінансистів, що були затребуваними у різних сферах фінансової практики, як в системі державного управління фінансами, так і у сфері приватного підприємництва, в тому числі - у банківській та кредитній системі, супроводжувалось становленням потужної вітчизняної наукової школи фінансового права. У вітчизняних університетах сформувалась ціла плеяда видатних вчених, авторів як фундаментальних наукових праць з фінансово-правової проблематики, так і великої кількості підручників, навчальних посібників, курсів лекцій з фінансового права. Широке та взаємодоповнююче поєднання наукової та педагогічної діяльності у стінах університетів, що полягало у постійному вдосконаленні методики викладання фінансового права, сприяло бурхливому розвитку фінансово-правової освіти держави в цілому.

<< | >>
Источник: ХОХУЛЯК В’ЯЧЕСЛАВ ВІССАРІОНОВИЧ. НАУКА ФІНАНСОВОГО ПРАВА: ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Одеса - 2015. 2015

Еще по теме Викладання фінансового права у вітчизняних університетах в період другої половини ХІХ- початку ХХ ст.:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -