<<
>>

Трансформація методології вітчизняної науки фінансовогоправа на початку ХХ ст.

Початок ХХ ст. ознаменувався низкою трагічних подій, що мали визначальне, доленосне значення для подальшого майбутнього окремих європейських держав та Європи в цілому. Апогеєм цих подій стала перша світова війна, що спричинила розпад одразу чотирьох монархічних імперій: Австро-Угорської, Німецької, Османської і Російської та виникнення на їх територіях нових незалежних держав у Центральній та Східній Європі.

Падіння Російської монархії, зумовлене окрім зовнішніх, також внутрішніми факторами, результатом яких стало створення на її теренах нової радянської держави, призвело до абсолютно кардинальної зміни всіх існуючих ціннісних ідеалів: морально-етичних, релігійних, філософських, ідеологічних, в тому числі - правових та економічних. Як зазначив К.С. Бельський, стара економічна та фінансова культура, що базувалась на православному, релігійно-етичному ґрунті, канула в історію [85, с. 50]. Замість неї молода радянська держава обрала собі в якості догми марксистсько-ленінську ідеологію, постулати якої активно впроваджувала у всі сфери соціально- економічного, політичного, правового життя суспільства.

Положення марксизму-ленінізму, що були проголошені єдиновірними, стали визначальними, керівними для всіх без винятку галузей науки. Найменша спроба критики чи навіть сумніву у їх абсолютній істинності піддавалась тотальному осуду і засудженню у колах новосформованої «радянської наукової громадськості» та могла закінчитись фізичною розправою з боку державного карального апарату над вченим-інакодумцем. Фактично, нова радянська влада та її ідеологія створили для вітчизняної науки жорсткі доктринальні та методологічні рамки, вихід за межі яких прирівнювався до злочину, а вчений, що дозволив собі подібне, - визнавався ворогом радянської держави та народу.

Треба зазначити, що марксистсько-ленінська доктрина завоювала пануюче становище у радянській науці не на «голому місці», - вона набула широкого поширення у дореволюційній російській правовій, економічній, історичній та інших науках.

Концепція К. Маркса здійснила істотний вплив на російську дореволюційну науку фінансового права. Так, ключовою ідеєю соціологічного напрямку, що сформувався у вітчизняній фінансовій науці на межі XIX-XX ст. та знайшов своє яскраве вираження у працях І.Х. Озерова, була ідея перманентної боротьби антагоністичних соціальних груп, результатом якої і стало виникнення фінансово-правових інститутів та фінансового права в цілому. Прихильниками та послідовниками соціологічного підходу в науці фінансового права стали такі видатні вчені, як М.І. Боголєпов, П.П. Гензель, П.С. Кліментов, М.А. Курчинський, В.М. Твердохлебов , М.І. Фрідман та ін.

Об’єднуючим у поглядах вказаних вчених було те, що вони приділяли особливу увагу проблемі методології науки фінансового права та проводили розмежування між фінансовою наукою і фінансовим правом. Їм було властиве прагнення звільнити фінансову науку від впливу на неї фінансової політики. Тому, хоч вони і з застереженнями сприйняли марксистську ідею класової боротьби, відзначаючи деяку її застарілість і саме поняття класів замінювали більш неупередженим поняттям «соціальних груп», власні дослідження вони здійснювали з використанням в тому числі і марксистської методологічної бази.

Ідейним послідовником І.Х. Озерова у застосуванні соціологічного наукового методу у дослідженні фінансової проблематики був Володимир Миколайович Твердохлєбов - визначний російський та радянський вчений - юрист, фінансист, економіст. Вільно володіючи європейськими мовами, він збагатив вітчизняну і зарубіжну науку глибокими теоретичними положеннями про фінанси світового господарства та Росії, дослідженнями з проблем державного кредиту, оподаткування. Вчений був одним із засновників вітчизняної науки про місцеві фінанси, вніс вагомий внесок у вивчення історії російських фінансів XVIII - XIX ст. В.М. Твердохлєбов став автором понад 80 наукових робіт - монографій, статей, опублікованих на батьківщині і за кордоном. Як відзначили дослідники його наукової творчості, у його працях знайшли своє відображення найактуальніші проблеми сучасної йому фінансової теорії та практики [97, с.

4].

Після закінчення навчання на юридичному факультеті Новоросійського університету, В.М. Твердохлєбов був зарахований на посаду приват-доцента кафедри фінансового права даного навчального закладу. Початком його наукової діяльності стало опублікування у 1903 році статті «Задачі фінансової науки» [706]. У цій статті молодий вчений досліджує сутність науки про державні фінанси, її цілі та завдання. Відзначимо, що до цієї проблематики автор буде звертатись ще протягом усього свого подальшого наукового шляху.

У 1903 році керівництво Новоросійського університету направляє В.М. Твердохлєбова на стажування за кордон для вивчення питань оподаткування нерухомості. За матеріалами стажування, ним написана монографія «Оподаткування міської нерухомості на Заході», дві частини якої були опубліковані в Одесі у 1906 і 1909 роках [710; 712]. В цій праці у порівняльно-історичному аспекті розглянуті різноманітні форми державного та місцевого оподаткування нерухомого майна. У першій частині, присвяченій проблемам державного оподаткування, розкривались

особливості домового оподаткування у США, практика оподаткування цінності нерухомості в містах Німеччини, таких як: Вюртемберг, Базель, Гессен, а також еволюція домового оподаткування в Австрії, Франції, Бельгії, Голландії, Греції, Італії та ін. У другій частині праці розкрито систему місцевого оподаткування нерухомості міст. Надавалась загальна характеристика цієї системи та особливості її організації в країнах Західної Європи та США.

Відзначимо, що дана праця отримала дуже багато схвальних відгуків у вітчизняній та зарубіжній фінансовій літературі, а її автор визнавався «одним з провідних фахівців у сфері місцевих фінансів» [267, с. 534]. Крім того, опублікування цієї праці вплинуло на подальшу суспільну та наукову діяльність Володимира Миколайовича. Так, літом 1910 р. В.М. Твердохлєбов бере участь у Першому міжнародному з’їзді з адміністративних наук у м. Брюссель, предметом обговорення якого були проблеми оподаткування міської нерухомості та реформи комунального господарства [438, с.

708]. В цьому ж році він захищає у Харківському університеті дисертацію на здобуття ступеня магістра фінансового права «Оподаткування міської нерухомості на Заході».

У 1916 році, працюючи на посаді екстраординарного професора на кафедрі науки про фінанси Санкт-петербурзького політехнічного інституту, В.М. Твердохлєбов публікує збірник праць “Фінансові нариси” [716], який об’єднав декілька статей, частина з яких були вже опубліковані раніше, за часів роботи вченого у Новоросійському університеті. В цій роботі (вслід за І.Х. Озєровим, П.П. Гензелєм, М.О. Курчинським) В.М. Твердохлєбов

застосовує соціологічний метод дослідження фінансів. Саме соціологічному напрямку фінансової науки вчений залишається вірним у подальшій своїй науковій діяльності. Він стверджував, що необхідно чітко встановити межу між наукою та політикою, спробувати з’ясувати, чим наука може бути корисною для суспільного життя.

Досліджуючи соціально-політичний напрямок у фінансовій науці, що панував, на думку В.М. Твердохлєбова, з часів К.Г. Pay, вчений вважав, що її головним завданням є зображення фінансового господарства різних держав в його історичному розвитку. Ним відзначено, що політичний момент у фінансовій літературі став зростати ще у 70-х рр. XIX сторіччя, з ростом ролі держави в суспільному житті і розквітом катедер-соціалізму: «Німецькі фінансисти намагалися поставити на місце поверхневих оцінок «обивателя» раціональну фінансову систему, засновану на серйозному вивченні дійсних економічних відносин і на загальних соціально-етичних засадах. Так,

A. Вагнер розмежував теоретичну задачу науки, яка полягає в історично- порівняльному і статистичному вивченні фінансових явищ, в їх причинному співвідношенні з економічними, соціальними і політичними факторами суспільного життя, і практичну задачу - наукове розв’язання практичних фінансових питань. Але часто в німецьких курсах з фінансів фінансова політика все ж не вирізнялася з фінансової теорії» [716, с. 2]. Як зауважує

B. М. Твердохлебов, у вітчизняній літературі ще І.І.

Янжул визначав фінансову науку як науку про способи найкращого задоволення суспільних потреб. Однак, свого найбільшого поширення даний підхід набув у рамках соціологічного напрямку у фінансовій науці, засновником якого В.М. Твердохлебов справедливо вважав І.Х. Озерова.

Будучи ідейним послідовником соціологічного підходу у науці фінансового права, В.М. Твердохлєбов однак не поділяв позиції І.Х. Озерова щодо відмови вченого від політичної діяльності заради об’єктивності власних наукових досліджень. «Подібна відмова, - пише він, - була би, безсумнівно, втратою для країни: і в політичній боротьбі надзвичайно важливі ясні формулювання гасел і наукове передбачення, що рятує від безплідної втрати сил на нездійсненні проекти» [716, с. 17]. При цьому, В.М. Твердохлєбов підкреслював, що наука обмежується частіше категорією ймовірності, ймовірним передбаченням подій і не тільки в кількісній формі статистичних висновків. Задача фінансової науки вельми скромна: вона полягає у вивченні фінансових явищ як певної категорій явищ соціальних; об’ єктом її вивчення є закони і розпорядження влади, що впливають на економічне життя. Тому фінансові явища не можуть досліджуватися поза межами причинного зв’язку з іншими економічними і соціальними явищами; цей зв’язок вимагає від дослідника знання економічних законів господарського ладу, конкретних умов ринку, утворення цін і тим самим зближує фінансову науку з політичною економією.

Розглядаючи «суспільну групу» як основний предмет вивчення, В.М. Твердохлєбов вказував, що такі групи можуть формуватись на основі різноманітних критеріїв: раси, національності, релігії, економічному становищі. Критикуючи одностороннє розуміння класової боротьби у трактуванні марксистської ідеології, вчений все ж визнавав за даною доктриною первинність у формуванні соціологічного методу, вважаючи, що не можна виробничими умовами пояснити всі умови соціального життя. Однак при цьому «перевага та пріоритетність економічних інтересів над всіма іншими, що спостерігається у сучасному житті, схиляє до аналізу соціальних явищ переважно з точки зору їх економічної зумовленості і значення: при обережному, позбавленому догматизму застосуванні, ця (одностороння, звичайно) концепція є найбільш плідною для пояснення конкретних явищ» [716, с.

36].

На основі власних роздумів про сутність фінансової науки, В.М. Твердохлєбов звернувся до наукової громадськості з аналізом подій, які на протязі багатьох років були найбільш болючими для науковців Росії та Заходу - до проблем Першої світової війни. У 1923 році ним була опублікована книга «Новітні фінансові проблеми (1914-1923 гг.)» [709], за визнанням дослідників, - одна з найзначніших робіт з проблем фінансів воєнного часу не тільки в російській, а й у світовій літературі [97, с. 6]. Написане на основі аналізу воєнних та перших повоєнних років, дане дослідження виконане на великій кількості фактологічного матеріалу західної військово-фінансової статистики, містило конкретні нариси фінансового становища протиборчих держав, насамперед співвідношення видаткових та дохідних частин їх державних бюджетів, проілюструвало прямий зв’язок між фінансами воєнних років та їх передвоєнними структурами. З такого роду аналізу вимальовувалися основні фінансові проблеми 1920-х років. Аналогічною тематикою займалися в ці роки і інші вчені-фінансисти Росії, такі як М.І. Боголєпов, І.М. Кулішер, М.М. Любимов. Однак, праця В.М. Твердохлебова була першою серед праць інших дослідників як за часом свого написання, так і за її змістом та багатством фактологічного матеріалу.

Розпочинаючи своє дослідження з розгляду загального питання про вартість Першої світової війни, аналізуючи прямі та непрямі втрати країн і народів, В.М. Твердохлєбов підкреслював, що найстрашнішим її підсумком виявилась заподіяна війною «невиправна шкода» - зниження культурного і морального рівня населення, послаблення почуття права і законності, культ сили, неповага до особистості і до основ громадянського співіснування - особистої свободи [709, с. 3]. Як справедливо констатував А.Л. Дмітрієв, історія трагічно підтвердила неминучість такого підсумку для всіх війн XX ст. і попередження, зроблене В.М. Твердохлєбовим, надає надзвичайну актуальність переконання, нарешті об’єднати політиків у необхідності вирішення міжнародних проблем не силовими, а правовими методами [267, с. 536].

Досліджуючи розміри військових витрат кожної з країн учасниць війни, В.М. Твердохлєбов намагався з’ясувати що є найбільш ефективним джерелом фінансування таких видатків: податки чи позики. Детально аналізуючи роль тих і інших у кожній із західноєвропейських країн, автор дійшов висновку про безумовну пріоритетність значимості прямих податків. У підтвердження свого висновку, вчений наводив приклад Англії, у якій існувала незмінно висока частка прямих податків у дохідній частині бюджету (прибуткового податку, податку з зростання прибутку, податку з спадщин, з переміщення власності та ін.), що фактично нівелювало підвищення в країні інфляції і забезпечило можливість вже в найближчі повоєнні роки оплатити зовнішню державну заборгованість. «Фінанси, - писав Володимир Миколайович, - не магія, і чим простіше і прозоріше методи фінансування війни, тим здоровіше фінансова система і успішніші її результати» [709, с. 72].

Окрему увагу в даній праці присвячено питанням державного кредиту. Аналізуючи його динаміку в роки Першої світової війни, повсюдне збільшення його розмірів і надзвичайну різноманітність форм, В.М. Твердохлєбов формулює власний висновок, що вперше був, озвучений зі сторінок наукового видання: чим багатша країна, тим меншим виявляється процентне відношення боргу до її багатства і тим менша його величина припадає на душу населення. Посилаючись на практику Німеччини, автор категорично засудив примусові позики, які практично перетворюють систему державного кредиту в систему оподаткування. Тим самим за два з лишнім десятиліття попереджалося про загрозу тоталітарності фінансової системи, яка встановилася, як відомо, в роки сталінського режиму, коли підписка на позики проводилась методами державного примусу і протягом багатьох років систематично знижувала життєвий рівень населення радянської держави.

Дослідження В.М. Твердохлєбовим проблем державного кредиту знайшло продовження у науковій праці «Державний кредит: теорія і техніка». У цій праці, автор аналізує поняття «державний кредит» [705], його вплив на економічну і соціальну ситуацію в тій чи іншій державі. Так, говорячи про поняття державного кредиту, як про «сукупність кредитних відносин, в яких боржником є держава», він звертає увагу на те, що більшість сучасних йому європейських (буржуазних) економістів «не задовольняється наведеним визначенням кредиту, вважаючи, що воно вказує лише на зовнішній юридичний момент даного економічного процесу». Сутність економічного процесу кредиту, на його думку, полягає у передачі майна однієї особи іншому господарюючому суб’єкту для користування ним. Застосовуючи дане визначення до поняття «державний кредит», В.М. Твердохлебов характеризує його, «як передачу майна (капіталів) у користування державі чи інших примусових союзів». При цьому він відмежовує окреме поняття «державний кредит» від більш загального поняття «державний борг», під яким розуміє «будь-яке зобов’язання казни сплатити певній особі деяку суму, а також сукупність таких зобов’язань» [705, с. 5-6].

В сучасних умовах зберігає свою актуальність розроблена В.М. Твердохлебовим класифікація державних позик, що дійснена ним за такими критеріями: а) за об’єктом - на натуральні та грошові; б) за суб’єктами (кредитора) або місцем емісії - на зовнішні і внутрішні; в) за правовими підставами - на примусові і добровільні, включаючи в останні - патріотичні; г) за терміном - на короткострокові, довічні і довгострокові (терміново погашені) і рентні або безстрокові; д) за умовами винагороди - на низькопроцентні позики з премією, високопроцентні та виграшні [705, с. 36-37].

Унікальність даної праці, на наш погляд, полягає також у тому, що її опублікування стало одним з виняткових випадків, коли у державній типографії видавалася робота вітчизняного вченого - «немарксиста». Як зазначалось у передмові до цієї книги, яка була написана «від Видавництва»: «Редакція вважає за потрібне відзначити, що автор - не є марксист і висловлювані ним погляди ... відображають погляди більшості європейських буржуазних економістів. ... Тим не менш, ми вважаємо корисним

надрукувати цю працю виходячи з того, що вона знайомить з усіма сучасними питаннями державного кредиту, з новітньою еволюцією його після війни і з технікою обкладення настільки важливою для нас в силу поступального розвитку кредитної політики СРСР» [705, с. 3].

І справді, В.М. Твердохлебов не був «марксистом», при написанні більшості своїх робіт ґрунтувався на близьких для себе і загальноприйнятих у дореволюційній «буржуазній» науці методологічних позиціях. При цьому, у трагічні 20-ті роки ХХ ст. за вченим закріпилась репутація безумовно кваліфікованого фахівця у сфері державних та місцевих фінансів, вченого- інтелектуала з енциклопедичними знаннями. До його наукового авторитету прислуховувались, навіть незважаючи на «політичну та ідеологічну неблагонадійність». Вченому вдається поєднувати власну наукову діяльність з практичною роботою. Зокрема, у 1920-тих рр. В.М. Твердохлебов перебуває на посаді керівника фінансової секції Ленінградського відділення Інституту економічних досліджень при Наркомфіні СРСР.

Однак, у 30-ті роки ХХ ст. приліплений до нього ярлик «буржуазного» вченого призвів спочатку до його відсторонення від викладацької діяльності в університеті. У 1932 році В.М. Твердохлебова звільняють з роботи в

Інституті економічних досліджень при Наркомфіні СРСР, його наукові праці перестають друкувати, і видатний вчений змушений утримувати себе випадковими заробітками. Така ситуація була не самою гіршою у часи «Сталінського терору», адже, на відміну від багатьох колег, Володимир Миколайович зміг уникнути арештів та заслань. До науково-педагогічної діяльності вчений зміг вернутись тільки через десятиріччя, в роки війни, працюючи у Іркутському фінансово-економічному інституті, куди його запросили для керівництва кафедрою фінансів і читання відповідного курсу лекцій. У 1944 році В.М. Твердохлєбов повертається до Ленінграду у рідний Ленінградський фінансово-економічний інститут, у якому, за рішенням ВАК, йому присвоюється вчене звання професора [97, с. 9].

Багато в чому схожою на життєвий та творчий шлях В.М. Твердохлєбова була наукова, педагогічна та управлінська діяльність іншого видатного вченого, державного діяча, члена-кореспондента АН СРСР Михайла Івановича Боголєпова. Навчаючись на юридичному факультеті Томського університету, М.І. Боголєпов захопився економічним вченням К. Маркса та його теорією класової боротьби як рушійної сили розвитку. Однак все ж найбільшим його науковим авторитетом був професор фінансового права П.С. Кліментов, який був послідовником соціологічного підходу в науці фінансового права. Після закінчення навчання, М.І. Боголєпов був залишений на юридичному факультеті на кафедрі фінансового права для підготовки до звання професора.

Перші наукові праці вченого виконані саме на кафедрі фінансового права Томського університету, в якому він пройшов шлях від приват-доцента до професора, був обраний деканом юридичного факультету. Так, вже перша його книга: «Фінанси, уряд і громадські інтереси» (1907 р.) [106] викликала широкий розголос і отримала цілу серію рецензій та відзивів у передових наукових періодичних виданнях, таких, як «Русские ведомости», «Вестник Европы», «Критический обзор» та інших. Примітно, що як відзначали чисельні рецензенти, дана книга за своїм стилем викладу була не вченим трактатом, а «...рядом живих нарисів з предметів, які зазвичай вважаються великою публікою спеціальними і нудними» [439, с. 435]. Її характерною рисою було те, що вона написана з власними авторськими політичними оцінками стану державних фінансів Росії та державного кредиту, що було нетиповим для наукової фінансово-правової літератури даного періоду. Книга містить характеристику соціальних мотивів для введення прибуткового податку в Росії крізь призму ставлення до прибуткового оподаткування сільського населення, торгово-промислового класу і бюрократії.

У даній праці автор сформулював власне бачення бюджетного права, яке він визначав в об’єктивному сенсі як сукупність юридичних норм та в суб’єктивному - як сукупність прав народного представництва по відношенню до державного фінансового управління. В цьому проявляється схильність поглядів молодого вченого до соціологічної концепції фінансового права. Він вважав, що основою розвитку російської державності має стати політична свобода і нерозривно пов’язаний з нею контроль та вирішальний голос народу (народного представництва) у всіх питаннях державних фінансів. Зокрема, автор заявляє, що «суспільство має отримати в свої руки бюджетне право, тому що це буде одним із наймогутніших і дієвих засобів відновлення зруйнованого державного кредиту» [106, с. 89].

У 1910 р М.І. Боголєпов захистив магістерську дисертацію «Державний борг. До теорії державного кредиту» [101], опубліковану в тому ж році у вигляді книги і був обраний екстраординарним професором кафедри фінансового права. У цій праці він розглянув загальні умови розвитку публічного кредиту. Із загальної маси видів державного боргу, предметом спеціального дослідження у М.І. Боголєпова стали ті, які зумовлені своїм походженням війні, приготуванню до воєн і бюджетним дефіцитом. Автор звернувся до порівняльного аналізу досвіду окремих держав, які використовували певні типи кредитної політики. Загальні висновки з проведеного дослідження він пов’язав з вирішенням питання про вибір між податком і позикою для покриття державних витрат і на цій основі зробив висновки про необхідність нової теорії державного боргу, розробив її складові елементи.

Досліджуючи розвиток теорії державного кредиту, М.І. Боголєпов висловив судження про його продуктивний характер. На його думку, система державного кредиту стала могутнім засобом заохочення розвитку народного господарства в державах, в тому числі і за рахунок залучення іноземного капіталу. У капіталістичній ері потреба в заощадженні модифікувалася в потребу розміщення (інвестування) заощаджених грошей. Тому, стверджував вчений, державний кредит перетворився на необхідний чинник суспільного прогресу [101, с. 569].

Після революційних подій 1917 року, до яких вчений поставився дуже схвально, він продовжив свою наукову та викладацьку діяльність у Петроградському університеті, де з 1921 році став першим деканом соціально-економічного відділення факультету суспільних наук. У даний період М.І. Боголєпову вдалось проявити власні організаційні та управлінські здібності, так як на протязі короткого періоду часу, він став організатором і першим ректором Інституту народного господарства в Петрограді, паралельно з цим беручи участь у роботі Комісії з націоналізації банків. Будучи професором Ленінградського університету до 1937 року, вчений поєднував наукову діяльність з державною службою у Наркомфіні, де він працював з 1922 року. Одночасно він працював у Держплані, а також експертом Правління Держбанку СРСР [439, с. 438-439].

Його перші наукові праці «радянського періоду» носили прикладний характер, стосувалися переважно проблематики державного бюджету і грошового обігу. Зокрема, у праці «Паперові гроші», завдання якої, як писав сам автор, «полягали не у викладі теорії або законів грошового обігу, а в тому, щоб показати читачеві, яким чином різні народи нашої епохи виходили з того тяжкого становища, в яке вони самі ставили себе, коли під впливом фінансової потреби вони змушені псувати свої грошові системи» [105, с. 3], містилися також визначення понять про гроші, які не втратили свого значення і для сучасної науки фінансового права.

На думку М.І. Боголєпова, існування в житті величезного розмаїття грошових знаків зовсім не скасовує питання про те, що ж слід вважати справжніми грошима, а що їх сурогатами або представниками. Серед значної кількості форм грошових знаків, з його точки зору, існують справжні гроші, що називаються в науці «валютними», тобто грошима, які, в силу спеціального закону, є загальним платіжним засобом. При їх допомозі погашаються будь-які зобов’язання, як між приватними особами, так і між приватними особами і казною. При цьому валюта має свою валютну одиницю - грошову одиницю, - тобто валютний грошовий знак, який спочатку за звичаєм, а потім за законом визнається «умовною одиницею порівняння» для всіх інших грошових знаків тієї ж валюти [105, с. 9].

До інших грошових знаків, М.І. Боголєпов відносив так звані різні представники грошей: банкові квитки або розмінні знаки, а також сурогати грошей: чеки, векселі, купони від процентних паперів і інше. Вважаючи, що всім цим грошовим знакам властивий, в силу закону або звичаю певний рух з одних кас в інші, з одних рук в інші, М.І. Боголєпов називав грошовим обігом, обіг грошей в товари і назад, скупчення грошей і нове їх поширення по різних рукам і касам. Грошовий обіг, на думку вченого, має свої власні закони, підпорядковується народногосподарському обороту і у великій мірі залежить від устрою в країні кредитної, тобто банкової системи та від організації розрахункових відносин. При цьому рух в країні валютних грошей, їх представників і сурогатів, що відбувається за законом або звичаєм, становить так звану систему грошового обігу.

Характеризуючи паперові гроші та оцінюючи їх можливості стати загальним платіжним засобом, М.І. Боголєпов, дійшов висновку, що паперові гроші, тобто гроші, зроблені з паперу, будуть справжніми валютними грошима тільки в тому випадку, якщо в країні існує закон, який надав таким грошам силу загального обов’язкового платіжного засобу і що забезпечив їх, так званим примусовим курсом, тобто примусовою ціною: «кожен, в тому числі і сама держава, зобов’язаний брати такі гроші за такою ціною, яка встановлена законом, звичайно, по номінальній ціні» [105, с. 10]. При цьому справжні паперові гроші, тобто валютні гроші, нерозмінні на золото або срібло, забезпечені примусовим курсом, можуть випускатися в обіг або самою державою за допомогою державного казначейства або державного емісійного (випускового) банку, або приватним емісійним банком.

Після насичених у професійному плані 20-х років ХХ ст. в житті М.І. Боголєпова настав трагічний період 30-х років. Так, на початку 1930-х років він, як «буржуазний спеціаліст», був звільнений з центрального фінансового апарату. У 1937 р вчений звільняється з Ленінградського державного університету, у результаті чого припиняється також його наукова та викладацька діяльність [178, с. 120]. Однак, вже у 1939 році М.І. Боголєпов обраний членом-кореспондентом Академії наук СРСР, публікує нову наукову працю з бюджетно-правової проблематики, у якій акцентує увагу на перевагах радянської фінансової системи у порівнянні з буржуазною [102]. Та не дивлячись на проявлену гнучкість, повне схвалення лінії партії у фінансовій та бюджетній політиці, вченого продовжили відверто звинувачувати за так звані «буржуазні» погляди [439, с. 441]. Остання друкована робота М.І. Боголєпова була опублікована в 1945 р, в рік смерті вченого. В ній вчений проявив себе послідовним прихильником збалансованого бюджету, стійкого грошового обігу та розвиненої кредитної системи [104].

Одним з найяскравіших послідовників соціологічного підходу у вітчизняній фінансово-правовій науці першої чверті ХХ ст. був Павло-Юлій- Альфонс-Христофор Гензель (Павло Петрович Гензель) - видатний вчений та державний діяч, професор Московського Університету, професор, завідувач кафедри і декан Московської Економічної Школи, Член Ради Державного Банку Росії, керівник Фінансової Секції Інституту економічних досліджень при НКФ СРСР.

Після закінчення Імператорського Московського університету з дипломом першого ступеня у 1902 році, молодого вченого прикріплюють на два роки на кафедрі фінансового права для здобуття наукового ступеня. Про це особисто клопотав професор І.Х. Озеров, який перебував, за його словами, в «постійному близькому науковому спілкуванні» з молодим талантом. Покладаючи великі надії на рекомендованого, професор відзначав такі його позитивні якості як: здатність швидко і вміло розбиратися в складному науковому матеріалі, старанність, проявлену ще в студентські роки здатність до критичного аналізу [121, с. 249].

Володіючи трьома іноземними мовами (англійською, французькою і німецькою), П.П. Г ензель ще студентом щорічно виїжджав влітку за кордон для роботи в кращих бібліотеках Лондона, Парижа, Рима, Берліна, Г амбурга. У 1907 році він захищає магістерську дисертацію на тему: «Податок з спадщини в Англії», яка стала результатом його дворічного закордонного відрядження, а в 1909 році - докторську дисертацію на тему: «Новітні течії в комунальному оподаткуванні на Заході». Наказом по цивільному відомству від 23 травня 1911 року П.П.Гензель був затверджений екстраординарним професором Імператорського Московського університету, а наказом від 24 лютого 1914 року він був призначений ординарним професором Московського університету. Його роботи «Історія англійської бюджету» (1903 р.) [205], «Нариси з історії фінансів» (1913 р.) [214], «Фінансова реформа в Росії» (19161917 р.) [218] і інші набувають все більшої популярності у вітчизняних та іноземних наукових колах. Частина даних робіт була переведена на іноземні мови. А науковий твір «Новий вид місцевих податків: спеціальне обкладання» (1902 р.) був удостоєний премії П.В.Парначова на юридичному факультеті Московського університету в 1904 р. [213].

Після указу 1911 року міністра народної освіти Л.А. Кассо, спрямованого на придушення студентських заворушень, який став причиною відставки ректора А.А.Мануйлова, П.П.Гензель був у числі професорів, які добровільно залишили Московський університет. Дана обставина безсумнівно характеризує його як надзвичайно гідну людину, оскільки заходи, вжиті міністром, носили диктаторський характер. У 1912 році П.П. Г ензель стає деканом економічного відділення Московського комерційного інституту. Цей пост він займав протягом шести років, аж до 1917 року.

Після трагічних подій 1917 року П.П. Гензель продовжив власну наукову і викладацьку діяльність. Так, за наявними відомостями, у 1919 р. він займав пост декана юридичного факультету Таврійського університету в Сімферополі, з 1921 р. - посаду професора Московського університету та інших вищих навчальних закладів столиці, поєднуючи викладання з роботою в НКЗТ і НКФ в якості консультанта і очолюючи фінансову секцію Інституту економічних досліджень. У 20-х роках ХХ ст. він випускає велику кількість наукових праць, присвячених переважно податково-правовій проблематиці. Серед них, зокрема, слід виділити такі, як: «Система податків Радянської Росії» (1924 р.) [217], «Податки в СРСР» (1926 р.) [209], «Прямі податки. Нарис теорії і практики »(1927 р.) [216],« Податкове законодавство СРСР »(1928 р.) [210] та ін.

Після такої бурхливої діяльності, у житті П.П. Гензеля трапляється різкий поворот: У 1928 році він приїжджає до Лондона з науковою метою, де дізнається, що його позбавили посади професора Московського університету. У зв’язку з цим, вчений приймає рішення не повертатись до радянської держави. Перебуваючи за кордоном, П.П. Гензель, прекрасно усвідомлював, що знаходиться у більш сприятливої ситуації, ніж багато хто з його колег - «буржуазних вчених», що залишилися в Росії і подібно до нього не розділяли комуністичних поглядів: «Все ж я був в більш щасливому положенні за кордоном, - писав він згодом, - оскільки дванадцять університетів з чотирьох країн об’єднали свої зусилля з метою допомогти мені в ситуації, що склалася і запропонували тимчасову або постійну посаду або запросили читати лекції» [6, с. 5].

Скориставшись отриманою пропозицією, П.П.Гензель у 1928 році читає курс лекцій в Лондонській школі економіки, в 1929 г. - в Університеті міста Чикаго. А в 1929-1930 рр. - займає посаду професора в університеті міста Граца (Австрія). Разом з професорами О.М. Анциферовим, М.В. Бернацьким, А.П.Марковим і ін. Він бере участь в роботі Міжнародного конгресу економічних і соціальних наук, що проходив на Юридичному факультеті Паризького університету 15-20 червня 1937 року [11, с. 344].

Основу кола наукових інтересів вченого становили питання державних фінансів, боргів і репарацій. Тим не менш, П.П.Гензель перебуваючи в еміграції, основним своїм завданням вбачав знайомство широкої західної аудиторії із справжнім станом речей у державному фінансовому господарстві Росії. Він писав: «Радянсько-російський експеримент, що поширений на 1/6 земної кулі, грубо впливає на економічне та соціальне життя Європи. На жаль, про це так мало знають за кордоном. Як правило, іноземцям не дають можливості отримати достовірну інформацію про справжній стан речей» [6, с. VI]. Сподіваючись, що його роботи допоможуть «зрозуміти, що дійсно відбувається у величезній країні Рад у галузі економіки та державних фінансів», він випускає цілий ряд книг і статей, присвячених даним питанням [8; 9; 7]. Останні 19 років свого життя П.П. Гензель провів у американському місті Еванстоні, займаючи пост професора Північно-Західного університету, де і помер у 1949 році.

У своїй науковій діяльності П.П. Г ензель був послідовним прихильником соціологічного підходу у фінансовій науці, що проявилось вже у першій його праці - «Промислове оподаткування Росії» (1900 р.), присвяченій своєму вчителю І.Х. Озерову [215]. У цій праці молодий вчений поставив перед собою завдання не тільки охарактеризувати проведену в Росії реформу 1898 року, відобразити процес еволюції промислового оподаткування, але «побіжно підмітити ті тенденції, які ведуть це оподаткування до побудови його на прибуткових засадах» [215, с. 1]. Розглянувши деякі зміни, внесені в промислове оподаткування в 1900 р.,

П.П.Гензель дійшов висновку про існуючі тенденції розвитку вітчизняного законодавства у напрямку прибуткового оподаткування. Про це, на думку вченого, свідчили подальша диференціація ставок та нові зовнішні ознаки [211, с. 60].

Іншою науковою працею П.П. Г ензеля, виконаною на основі соціологічної методології дослідження, стала опублікована у 1902 р. монографія «Новий вид місцевих податків: оподаткування «незаслуженого» приросту цінності при міських покращеннях в Англії, Америці, Німеччині та інших країнах» [213]. Слід візначити, що дана проблематика вже була предметом всебічного вивчення багатьох західних вчених-фінансистів у зв’язку зі значним зростанням значення міст наприкінці дев’ятнадцятого і початку двадцятого століть. Як писав у передмові сам автор: «В епоху грандіозного розвитку міського будівництва, в епоху надзвичайної і азартної спекуляції на земельні ділянки, в епоху народження грізного бича сучасних громад -квартирної потреби, - питання про спеціальне оподаткування отримало особливо гострий характер: для багатьох міст відмова від спеціального оподаткування в значній мірі рівносильна відмові від подальшого удосконалення в області зовнішнього благоустрою» [213, с. 1]. Під таким «спеціальним оподаткуванням» автор розумів особливі збори, якими відшкодовуються надмірні вигоди, що отримувалися власниками міських земельних ділянок внаслідок тих чи інших місцевих заходів (проведення нових доріг, санітарних покращень тощо).

Проблема комунального оподаткування знайшла своє продовження в іншій праці П.П. Гензеля: «Новітні течії в комунальному обкладанні на Заході» [212] . Дана робота, на думку рецензентів являла собою дуже цінний огляд і критичний аналіз західних законодавств з даного питання і заповнювала існуючі прогалини у цій сфері, оскільки більшість робіт з даної проблематики або страждали однобічністю або застаріли на момент видання книги. Особливо актуальною дана робота була у зв’язку з проголошеною реформою земських і міських фінансів. Останнє, на переконання

Б. Веселовського, визначало появу книги «найвищою мірою своєчасною» [142, с. 135].

Як писав сам автор: «Досвід Заходу дозволить нам при бажанні уникнути низки проблем, які випробували західноєвропейські країни від того чи іншого способу вирішення проблеми особистого і реального оподаткування в комунальному господарстві» [212, с. VI]. Досліджуючи проблему особистого і реального оподаткування, П.П. Г ензель дійшов висновку про необхідність покриття комунальних витрат виключно місцевого значення за рахунок так званих реальних податків (земельного, будинкового, промислового), а покриття комунальних витрат загальнодержавного значення - за рахунок особистих податків (доходного і загального майнового). На думку вченого, справляння доходного податку ізольовано в кожній місцевості приводило до негативних наслідків. Тому, він обґрунтовував необхідність «вирівнювання податної сили окремих громад країни», запропонувавши два варіанти вирішення даної проблеми: 1. Система «еквілізаційних» фондів, яка би полягала у справлянні державою доходного податку з подальшим перерозподілом деякої частини доходу з цього джерела серед усіх громад країни обернено пропорційно податкової силі даної громади. В результаті найбільш бідні місцевості отримували б більше. 2. Система «вдосконаленої» податкової політики, яка б полягала у видачі громадам від держави субсидій з коштів державного доходного податку [212, с. 241].

Вивчення проблеми комунального обкладення було продовжено П.П. Гензелем і після революційних подій 1917 року. Так, у 1918 р., спільно з О.О.Соколовим він публікує статтю «Про заходи щодо поліпшення міських фінансів», яка містила перелік заходів щодо стабілізації фінансового становища міст Росії. Одна з останніх книг радянського періоду творчості П.П. Гензеля «Місцеві податки. Теорія місцевого оподаткування», також була присвячена розгляду даної проблематики і базувалась на висновках, зроблених автором у ранніх роботах [207].

У рамках податково-правової проблематики П.П. Гензель обирає окремим предметом дослідження питання оподаткування спадкового майна, що було зумовлено розробкою у 1904 р. на найвищому державному рівні проекту запровадження такого виду оподаткування. Так, у 1906 році вчений публікує роботу «Критика нового проекту оподаткування спадку» [206], в якій, спираючись в тому числі на матеріали, отримані в ході підготовки магістерської дисертації, висловлює ряд цінних для науки фінансового права зауважень. На думку автора, завданням даного податку був не стільки контроль за платниками прибуткового податку, чи створення нового фіскального джерела, скільки встановлення більш справедливого перерозподілу багатств.

Питання оподаткування спадкового майна стало також предметом магістерської дисертації П.П. Гензеля [208], в якій, окрім власне теоретичних положень, цінне значення також мають соціально-політична позиція молодого вченого. Зокрема, аналізуючи еволюцію спадкового податку, він бачить в ньому не стільки фінансовий ресурс, скільки можливість перерозподілу суспільних доходів і витрат. У зв’язку з цим, більшу частину передмови до своєї дисертації він присвячує розгляду «поступального руху робочого класу у податковій і в цілому фінансовій сфері» [208, с. XXIV].

Характеризуючи «емігрантський» період творчості вченого, хотілось би виділити його праці, присвячені аналізу податкової та фінансової системи радянської держави. Зокрема, особливу увагу вчений приділив проблемі правового регулювання податку із продажів у Радянському Союзі. Інтерес П.П.Г ензеля до даного питання можна пояснити тим, що, замінивши собою понад п’ятдесят існуючих податкових платежів, даний податок поступово перетворився у головне податкове джерело наповнення бюджету. Так, у 1935 році надходження від його сплати становили 52.026.000.000 руб., тобто близько 82% усіх бюджетних надходжень (63.601.000.000 руб.) [7, с. 1]. Крім надзвичайно докладного опису цього інструмента податкової політики, великий інтерес у даній роботі становлять також наведені автором характеристики й приклади, що стосуються економічного та фінансового життя радянської держави в цілому. П.П. Г ензель указував на невідповідність між ціновою політикою й політикою в області заробітної плати, показуючи, що середня заробітна плата робітників та службовців була нижче прожиткового мінімуму. Подібна ситуація багато в чому пояснювалася тим фактом, що вищевказаний податок із продажів суттєво збільшував роздрібні ціни. У цілому, економічна політика керівництва країни приводила, на думку автора, винятково до негативних результатів, про що свідчив крім перерахованих вище той факт, що населення Росії, яке перед Революцією забезпечувало продуктами харчування всю Європу, на вісімнадцятому році Радянської влади було обмежено в придбанні самого необхідного, платило непомірно високий особливо для продуктів харчування податок із продажів і страждало від жахливої бюрократії [7, с. 4].

В цілому, треба відзначити, що до кінця свого життя П.П. Г ензель так і не змирився ні з новою фінансовою політикою радянської держави, ні з ворожою йому марксистсько-ленінською теорією, що перетворювала рідну йому фінансову науку на ідеологічний рупор державної політики у сфері економіки та фінансів. Підбиваючи підсумок в одній з останніх своїх наукових праць, П.П. Гензель зі смутком писав: «Більшість радянських людей чесно вірять або змушені вірити, що вони побудують щасливу соціалістичну державу в найближчому майбутньому, що недалеко той день, коли капіталістичні режими на іншій частині планети припинять своє існування. Але перемога соціалістичних методів «планової економіки» над «хаотичною системою» капіталістичного виробництва неможлива. Це не більш ніж прояв фанатичної тваринної сили» [9, с. 38]. Дана жорстка характеристика встановленому у Радянському Союзі режиму, лише підтверджує глибину наукових передбачень цього видатного вченого.

Учнем та послідовником ідей П.П. Г ензеля у російській та радянській фінансовій літературі був Олександр Олександрович Соколов - професор Московського комерційного інституту, що поєднував власну науково- педагогічну діяльність з державною службою у Народному комісаріаті фінансів. Свою першу наукову працю - «Німецьке імперське фінансове законодавство», О.О. Соколов опублікував ще у дореволюційний період у 1916 році [654]. Дане дослідження вченому вдалось побудувати на основі застосування порівняльного, історичного та соціологічного методів, що дозволило отримати глибокі за своїм змістом наукові результати. Зокрема, у цьому творі, окрім власне, детальної характеристики німецького фінансового законодавства, здійснено комплексний аналіз реформ податкової системи Німеччини. О.О. Соколов був переконаний, що багатий фінансовий досвід цієї держави має значення, яке далеко виходить за межі самої Німецької імперії. Цей досвід, на думку автора, показує, що базування фінансових систем складних держав винятково на непрямих податках призводить до негативних наслідків, і не відповідає основним принципам державної фінансової політики [654, с. 34]. Інше важливе теоретичне положення, зроблене на основі німецького фінансового законодавства 1913 року і перенесене у площину вітчизняної фінансової науки і практики зводилось до того, що військові витрати держави повинні покриватись за рахунок оподаткування виключно забезпечених прошарків населення (соціальних класів) [654, с. 36].

Останнє положення вченого знайшло своє продовження у наступних його працях. Зокрема, у спільній статті О.О. Соколова з П.П. Гензелем досліджуються питання податкової політики держави під час війни, аналізуються причини росту цін на товари найбільшої необхідності та визначаються заходи держави, які можуть бути задіяні задля максимального зниження негативних наслідків, спричинених скрутною фінансовою ситуацією, пов’язаною з військовими діями [218].

Питання податково-правової проблематики стали предметом і інших спільних наукових праць О.О. Соколова та П.П. Гензеля. Так, ними у 1916 р. запропоновано новий проект закону про прибутковий податок, в якому врахований позитивний досвід справляння даного платежу у Англії й Франції [396, С. 14]. Ними був також розроблений та запропонований постатейний законопроект про податок на загальний приріст майна, з урахуванням досвіду Німеччини [218].

Після буремних подій 1917 року у науково-педагогічній кар’єрі О.О. Соколова спостерігається стрімкий ріст. Так, на початку 1921 року він одержав звання професора і поєднував науково-педагогічну роботу з державною службою у Народному комісаріаті фінансів. Його наукова діяльність, що здійснювалася в рамках Інституту економічних досліджень при Наркомфіні, була особливо плідною у першій половині 20-х років ХХ ст., що дало підстави окремим сучасним дослідникам його творчості назвати Олександра Олександровича одним з теоретиків фінансово-правової частини нової економічної політики (НЕПу) радянської держави [439, с. 451].

Як випливає з аналізу праць О.О. Соколова, він був прихильником розширення економічних зв’язків із країнами Західної Європи, наполягав на корисності залучення закордонного кредиту для інвестування національної економіки. Наголошуючи на необхідності стабілізації паперового грошового обігу при зменшенні незабезпеченої емісії валютних знаків, вчений все ж не підтримував ідею паралельної валюти поряд з радянськими грошовими знаками (майбутнім золотим червонцем). На його думку, збільшення кількості грошей не викличе росту цін у тому випадку, якщо цей захід викликаний потребами обороту й, таким чином, носить чисто технічний характер [657, с. 163].

Здійснивши власний аналіз цінності й ціни, О.О. Соколов стверджував, що повне скасування грошей потрібно визнати неможливим, оскільки гроші є невід’ ємним атрибутом при будь-якій формі суспільного господарства. Таке твердження вченого прямо суперечило пануючій у радянській державі марксистсько-ленінській ідеології, на основі якої радянський уряд закріпив у програму власних дій швидке знищення грошей і їх заміни як ціннісної одиниці обліку в державному господарстві так званою трудовою одиницею [656, с. 26].

О.О. Соколов послідовно притримувався позиції щодо необхідності збалансованості та рівноваги бюджету при дотриманні режиму економії бюджетних коштів. Однією з таких форм бюджетної рівноваги, на думку вченого, могла бути господарська взаємодія міста й села. Для її реалізації, він запропонував доповнити єдиний сільськогосподарський податок, який не охоплював усі види доходів селян, податком на промислові доходи селянських господарств. Для цього вчений запропонував ввести особовий податок з вирівнюванням його по районах [659, с. 318]. Як відзначається в сучасній фінансово-правовій літературі, така пропозиція О.О. Соколова була першою найбільш наближеною теоретичною моделлю промислового оподаткування села [439, с. 452].

В 1928 році за підтримки Наркомфіну СРСР О.О. Соколов публікує працю «Теорія податків» [660], яка стала одним з найбільш повних та систематизованих досліджень, присвячених проблемам правового регулювання оподаткування у радянській фінансово-правовій літературі 20-х - 30-х років ХХ ст. Дана книга, як одна з найбільш яскравих пам’яток радянської «довоєнної» науки фінансового права, була перевидана у Росії у 2003 році за редакцією професора І.І. Кучерова і сьогодні справедливо визнається найбільш відомим науковим твором вченого [659].

Слід відзначити, що за своїм змістом дана праця була не монографією, а курсом лекцій. Кожна з сімнадцяти лекцій книги, як і вимагала форма навчального курсу, супроводжувалась питаннями, вправами, методичними вказівками щодо вивчення матеріалу і списком спеціальної літератури та додаткових джерел. У своїй передмові автор досить скромно ставився до власного дослідження, називаючи його «досвідом (спробою) побудови систематичного курсу» з теорії податків. Аналізуючи дану працю, очевидно, що у ній домінуючою є саме економічна складова. Так, автор акцентує увагу переважно на економічній сфері дії податків, пов’язує проблеми, що мають місце у сфері оподаткування з існуючими економічними проблемами Радянської держави, що в цілому відповідало ідейній лінії марксизму- ленінізму. Як відзначив І.І. Кучеров, при написанні лекцій автор, зневажив академізмом у викладі матеріалу і скорегував свій стиль убік спрощення. Однак, це не вплинуло на загальний високий рівень та теоретичну цінність курсу, а лише дозволило зробити виклад лекцій більш доступним [396, с. 57].

За своєю структурою курс лекцій О.О. Соколова відповідав сформованій у дореволюційній науці фінансового права традиції, згідно якої виклад матеріалу розпочинається з питань про природу державного фінансового господарства і його відмінностях від приватного господарства. Після цього, на підставі аналізу існуючих наукових підходів, формулюється аторське визначення податків та їх співвідношення з іншими обов’язковими платежами. Вчений визначав податок як примусовий збір, що стягується державною владою з окремих господарюючих осіб або господарств для покриття вироблених нею видатків або для досягнення яких-небудь завдань економічної політики без надання платникам його спеціального еквівалента. Таким чином, на його думку, податок характеризується двома основними ознаками: примусовістю та відсутністю спеціальної відплатності [660, с. 9].

У вчення про податки О.О. Соколов включив і визначення найважливіших термінів, якими вважав: суб’єкт податку і його носій, джерело, об’єкт і масштаб обкладання, податкова ставка, оклад, порядок його обчислення і порядок сплати (окладні аркуші). Примітно, що класифікація податків здійснюється вченим на основі теорії перекладання податків, яка була піддана у сучасній йому радянській фінансово-правовій літературі гострій критиці [305, с. 4-5]. Відповідно до неї, він виділив дві основні їх групи: 1) персонально-окладні, які стягуються по певних списках платників і на підставі різних даних, що характеризують платіжну чинність кожного з них; 2) об’ єктні (неокладні) податки, які падають на окремі об’ єкти й відособлені від особи платника. Саме на основі цієї класифікації О.О. Соколов дає характеристику податків і зборів Радянської держави [659, с. 92].

Не зупиняючись детально на характеристиці даної наукової праці О.О. Соколова, відзначимо, що вона була піддана різко негативній критиці з боку так званих «марксистсько-ленінських» вчених-фінансистів, які після її публікації, називали автора не інакше, як «буржуазного вченого-шкідника», «буржуазного шкідника юровсько-кондратьєвського толку» тощо, а саму теорію податків вченого з приниженням називали «соколовщиною» [547, с. 3]. Особливо гострій критиці було піддане трактування держави як органу, що задовольняє колективні та індивідуальні інтереси суспільства. Головною ідеєю критики марксистів була наступна: «Для нас важливі не відносини між платниками податку і збирачем податку, а важливі умови, що породили ці відносини, тобто - існуючі умови виробництва» [655, с. 10]. Таким чином, ідейна лінія комуністичної критики теорії податків полягала у повному нівелюванні правового аспекту у характеристиці відносин оподаткування та фокусуванні на виключно економічній складовій даних відносин. Після настільки нищівних звинувачень, доля вченого в умовах радянської дійсності фактично була визначена. Вже через півроку після першої критичної статті в адресу О.О. Соколова його наукові праці перестають публікувати, вченого звільняють з державної служби та відсторонюють від професорсько- викладацької діяльності. Про його подальші роки життя відомо надзвичайно мало, як висунув припущення І.І. Кучеров, О.О. Соколов був репресований сталінським режимом [396, с. 58].

Унікальний симбіоз застосування соціологічного методу дослідження фінансово-правових інститутів та марксистсько-ленінської теорії фінансів зустрічається у наукових працях видатного вченого-революціонера та радянського державного діяча 20-х - 30-х років ХХ ст., професора Едуарда Едуардовича Понтовича. Основою наукової проблематики вченого були питання державного фінансового контролю. Його головні праці, такі як: «Казна і контроль. Державно-правова характеристика фінансового

контролю» [576] та «Фінансовий контроль» [575], були опубліковані у часи, коли практично у всіх сферах суспільного і державного життя набирав обертів тиск з боку адміністративно командного апарату радянської держави, а марксистсько-ленінська ідеологія стала проникати і затверджуватися у всіх галузях вітчизняної науки. Рецензенти наукових праць звертали увагу не тільки і навіть не стільки на їх зміст, скільки на політичну позицію їх автора. Так, І.І. Ланда в передмові до книги Е.Е. Понтовича «Скарбниця і контроль. Державно-правова характеристика фінансового контролю», висловив наступне зауваження: «загалом праця Е.Е. Понтовича є корисною у вкрай бідно розробленій сфері проблем фінансового контролю. Однак при користуванні нею читач повинен пропустити через призму марксистського розуміння визначення та поняття автора, повинен врахувати конкретні умови радянської дійсності» [576, с. 3].

У вивченні означених питань, Е.Е. Понтович дотримувався

загальноприйнятої в західноєвропейській літературі точки зору, згідно з якою фінансовий контроль є у значній мірі бюджетний контроль. Його завдання, на думку вченого, зводяться головним чином до перевірки правильності виконання державного бюджету, оскільки, фінансова діяльність органів управління полягає в основному, у виконанні державного бюджету. Е.Е. Понтович стверджував, що фінансовий контроль, як і будь-який контроль взагалі, має своїм завданням підтримку дисципліни в певній сфері державного життя (а саме: у сфері правомірного виконання державного бюджету), а також передбачає дію певних вимог закону, застосування яких він повинен констатувати і ухилення від яких встановити шляхом здійснення уповноваженими органами визначених у законі заходів [575, с. 8-9].

Характеризуючи правову природу фінансового контролю, Е.Е. Понтович надав порівняльну характеристику понять «контроль» і «спостереження» і дійшов висновку, що ці поняття «в деяких відносинах між собою перехрещуються, але в основному вони принципово різні». Відмінність, на його думку, полягає у таких ознаках: а) контроль є діяльність, яка полягає у перевірці відповідності тих чи інших дій певного роду юридичним або технічним вимогам, а спостереження має зовсім іншу природу. Якщо об’єктом фінансового контролю є сукупність дій по виконанню державного бюджету, то об’єктом спостереження виступають не тільки окрема дія, або дана сукупність дій, а й суб’єктивні якості тих чи інших дійових осіб; б) судження контролюючого органу завжди спирається на твердо встановлені загальні правові та інші норми, з точки зору яких і оцінюється дана сукупність дій, а спостереження не може бути обмежене тими чи іншими строгими нормами в якості його основи. Органи спостереження не можуть не керуватися і загальними враженнями, що абсолютно неприпустимо для органів контролю; в) певний формалізм завжди притаманний контролюючої діяльності, оскільки вона одягнена в рамки суворого дотримання закону. Ліквідувати формалізм, який часто є «бюрократизмом», в цій області, означає знищити цю діяльність в самій її сутності. На відміну від діяльності контролюючої, діяльність спостереження не може бути одягнена в рамки строгого формалізму; якщо ввести в неї формалізм, це знищить її в самому корені [576, с. 59-60]. Отже, досліджуючи правову природу фінансового контролю, вчений наголошував на необхідності його детальної законодавчої регламентації.

Таке положення Е.Е. Понтовича не вписувалось у марксистсько- ленінську догму, що було відзначено його критиками. Зокрема, як відзначив

І.І. Ланда, «визначення фінансового контролю, як інституту, що базується тільки на постійно діючи законах, характерно для розуміння закону, як догми, як фетиша, властивого основним принципам буржуазної державності. Звідси і випливає обмеження фінансового контролю у своїх судженнях цими законами, без права критики їх, на підставі вивчення даних ревізійної роботи, без права оцінки того, наскільки застосування закону є доцільним і життєвим». На основі цього, рецензентом робився висновок, що таке в корені неправильне ставлення до закону, як до фетишу, може знаходити свою цільову установку в буржуазних країнах Західної Європи, але таке ставлення до закону в радянських умовах ніяк не може бути виправдане природою і характером радянської держави [576, с. 9-10].

«Таврування» Е.Е. Понтовича, як «вченого-немарксиста»,

«популяризатора буржуазної науки» стало фатальним для вченого. Всередині 30-х років ХХ ст. його було репресовано, а його наукові праці на довгі роки були заборонені для опублікування і в майбутньому - несправедливо забуті. На нашу думку, сучасна правова наука обов’язково повинна виправити таку історичну несправедливість. Адже праці видатного вченого-правника, філософа та фінансиста не втратили своєї актуальності і в сучасних умовах розвитку державності. Висвітлені ним положення щодо організації державного фінансового контролю, підпорядкованого чіткому дотриманню букви закону задля забезпечення фінансової дисципліни, у повній мірі зберегли власну теоретичну та практичну затребуваність.

Абсолютно інший методологічний підхід до вивчення фінансового права був застосований Георгієм Ісааковичем Тіктіним - видатним ученим та педагогом зі світовим ім’ям, професором, секретарем секції фінансового права Академії Наук СРСР, ранній період життя та творчості якого у часи Російської імперії нерозривно пов’язаний із юридичним факультетом Новоросійського університету.

Будучи учнем та ідейним послідовником С.І. Іловайського, Г.І. Тіктін, працюючи на кафедрі фінансового права Новоросійського Імператорського університету, розвивав ідею відокремлення фінансово-правової науки як самостійної галузі правових знань. Відносячи науку фінансового права до складу фінансової науки, що, як вже було сказано вище, відповідало пануючій російській імперській науковій доктрині, Г.І. Тіктін все ж вважав її тією галуззю, яка повинна бути відособлена в окрему теоретичну дисципліну. Дані положення були викладені у п’ятому (посмертному) виданні підручника його вчителя - С.І. Іловайського «Фінансове право», опублікованому за редакцією М.П. Яснопольського [315].

Поряд з проблемами загальної теорії фінансів та фінансового права, Г.І. Тіктін приділяв багато уваги питанням правового регулювання грошового обігу, грошової системи; державного кредиту та правовим

основам функціонування кредитної системи. Так, завдяки Георгію Ісааковичу, вітчизняна фінансова література збагатилась перекладом фундаментальної праці професора Страсбурзького університету Г.-Ф. Кнаппа «Нариси державної теорії грошей: Гроші. Грошова система», яка була опублікована за його редакцією [345].

Після розпаду Російської імперії та становленням в м. Одесі радянської влади, юридичний факультет Новоросійського університету, як пізніше і сам університет було ліквідовано. Однак, Г.І. Тіктін і в подальший період своєї професійної та творчої діяльності, перебуваючи на посадах декана факультету зовнішньо-торгівельних відносин Одеського інституту народного господарства, завідуючого кафедрою фінансів Одеського кредитно- економічного інституту та інших керівних посадах [647, с. 173-174], продовжував розробку близької йому фінансово-правової проблематики.

Щоправда, погляди Г.І. Тіктіна на сутність, зміст та призначення фінансового права та фінансово-правової науки докорінно змінились. В рамках тенденції «економізації» радянської фінансової науки,що відповідала пануючій марксистсько-ленінській ідеології, вчений акцентував увагу на розробці економічної складової предмету фінансового права, розробивши в її рамках власну концепцію публічних фінансів. Своє вираження дана концепція знайшла у науковій праці: «Нариси із загальної теорії публічних фінансів», перша частина якої: «Досвід побудови теоретичної фінансової науки на публічно-економічній основі. Предмет і основні положення» була опублікована у 1926 році [721], а дві наступні частини - «Основні організаційні принципи і системи публічного господарства. Проблема загальнотериторіальних (державних) і місцевих публічних фінансів» та «Основні теоретичні проблеми динаміки публічного господарства. Проблема факторів і абстрактно-типологічної схематизації розвитку публічного господарства» були опубліковані у 1928-29 роках [719; 720; 721].

У даній праці Г.І Тіктін визначав фінансове право виключно як «право суцільно публічне». Розмірковуючи над проблемою співвідношення публічно-фінансового права та права публічно-господарського, він прийшов до висновку що «фінансове право не вичерпує публічно-господарського права», яке в тісному сенсі слова, є не право, що регламентує складне публічне господарство в цілому, а право безпосередньо і специфічно значуще для публічно-господарського порядку, для порядку колективістського покриття потреб. «Воно охоплює сукупність правових норм, що визначають умови і міру колективізації потреб, тобто колективні, громадські витрати, - витрати реальних коштів та особистих сил - їх предмети і розмір, а також способи їх покриття» [721, с. 45-46].

Поняття «публічно-господарське право» в зазначеному спеціальному сенсі, з точки зору Г.І. Тіктіна, є більш широким по відношенню до поняття «публічно-фінансове» або, просто, «фінансове право» у вузькому значенні слова. Під фінансовим правом (у вузькому значенні) він розумів сукупність норм, що визначають публічно-фінансовий порядок колективістського покриття потреб, тобто норм, специфічно значущих для публічного господарства, оскільки воно організовано за системою публічних фінансів.

Із запропонованого власного визначення фінансового права, Г.І. Тіктін робив висновок, що воно включає в себе, так зване адміністративно- фінансове право і «чисте» фінансове право. З цього приводу вчений писав: «фінансове право охоплює сукупність правових норм, регулюючих, визначальних, з одного боку, умови і міру колективізації потреб у публічно- фінансових формах, тобто призначення публічно-фінансових фондів, призначення та розмір публічно-фінансових витрат і водночас предмети і розмір самих витрат, що відносяться на публічно-фінансові кошти (адміністративно-фінансове право), а з іншого боку, публічно-фінансові способи покриття публічних потреб, тобто способи утворення публічно- фінансових фондів (джерела публічно-фінансового покриття, міру, принципи, форми і організацію їх використання), а також порядок збереження їх в недоторканності і вживання (витрачання) їх за призначенням (чисто фінансове право)» [721, с. 46-49].

Ввівши у науковий обіг вітчизняної науки фінансового права терміни «публічні фінанси» та «публічне фінансове господарство», Г.І. Тіктін піддав критиці пануючі у дореволюційній та радянській фінансово-правовій науці теорії державних та місцевих фінансів. Зокрема він виступав проти визнання фінансової системи держави сингулярною - особливою, «одиничною», вважаючи, що фінансова система існує насамперед як спосіб задоволення певних колективних потреб. Вчений писав: «Розуміючи під «фінансовим господарством у фінансово-науковому сенсі слова сингулярне господарство виразно кваліфікованого суб’єкта, саме примусового або публічного «політичного союзу», панівне сингулярістичне вчення вбачає в множинності фінансових господарств природний, необхідний результат множинності «примусових союзів». Виходячи з факту існування примусових союзів різних видів - міжнародних, наддержавних, держави» і місцевого самоврядування або комунальних спілок, - як з передумови, пануюче вчення вважає самоочевидним, що не вимагає ніякого обґрунтування, той факт, що кожен з цих союзів має свої завдання, свої потреби, виробляє свої витрати і покриває їх своїми доходами, тобто: веде своє фінансове господарство. Таке вчення зводиться до схеми: де є особливий «примусовий союз», там є і особливе «фінансове господарство», і навпаки, оскільки є особливе «фінансове господарство», то є й особливий «примусовий союз» [719, с. 1-2].

Натомість, вважав вчений, можливі особливі «примусові союзи», що не мають своїх фінансових господарств або фінансів, і навпаки, особливі «фінансові господарства», особливі фінанси, за якими немає ніякого особливого державного або взагалі «публічного союзу». Як приклад, Г.І. Тіктін наводив фінансову систему Австро-Угорщини, вказуючи, що в довоєнний час існували, поряд з фінансами Австрії і фінансами Угорщини, особливі Австро-Угорські фінанси, хоча при цьому Австро-Угорська монархія, була унітарною державою. Так само він відхиляв взаємозв’язок і відповідність між комунальним управлінням, місцевим самоврядуванням та місцевими фінансами, про що неодноразово відзначалось у фінансово- правовій літературі [20, 93-94; 828, с. 47-48; 716, с. 41]. На противагу цьому, Г.І. Тіктін стверджував, що місцеві фінанси настільки ж можливі без місцевого самоврядування, наскільки і місцеве самоврядування без місцевих фінансів [719, с. 5].

Виходячи з власного, наведеного вище розуміння фінансового господарства, вчений вважав, що воно може існувати у різноманітних правових формах та бути у різний спосіб організованим. На його думку, основними формами фінансового господарства є ті, в яких виражається централізованість (єдність, спільність, нероздільність, цілісність) цього порядку, у максимальних межах його поширення - територіального, особистого (особисто-групового) і предметно-цільового. Принцип

централізації (єдності, неподільності, спільності, цілісності) і принцип децентралізації (множинності, роздільності) є двома основними

протилежними, формальними, організаційними принципами, послідовне проведення яких надає публічно-господарському порядку характер певної організаційної системи [719, с. 6].

Безумовною заслугою Г.І. Тіктіна та його вагомим внеском у науку фінансового права стало застосування абстрактно-типологічного методу наукового дослідження фінансово-правових явищ. Такий підхід дозволив вченому прийти до абсолютно нових, кардинально відмінних від традиційних для вітчизняної науки положень. Зокрема, на основі застосування методів абстракції, вчений змоделював схему принципів публічно-господарського порядку в суспільстві. На основі цієї схеми, вчений виділяв дві групи публічно-господарської організації та, у відповідності до них, - два основних види організаційних принципів і систем публічного господарства. Перший вид принципів, який Г.І. Тіктін назвав адміністративно-організаційними, на його думку, полягав у організації задоволення публічних потреб у широкому сенсі слова. До другого виду були віднесені принципи організації покриття публічних потреб, названі суто фінансовими, або фінансово-організаційними [721, с. 47-49]. Саме у межах кожної з цих двох груп, на думку автора, можна розрізняти сторони публічно-господарської організації і відповідно до цього ряд організаційних принципів і систем.

До адміністративно-організаційних принципів публічного господарства вчений відносив: - принципи організації (задоволення) публічних потреб; - принципи організації адміністративного встановлення або законодавства чи організації нормування (регулювання) публічних витрат; принципи організації адміністративного виконання (управління) або організації адміністрування публічних витрат. В свою чергу, фінансовими або фінансово-організаційними, автор називав наступні: - принципи організації покриття публічних потреб, або організації публічно-фінансових фондів; - принципи організації бюджетного порядку (бюджету); - принципи організації публічно-фінансового ладу; - принципи організації форм утворення

публічно-фінансових фондів різного роду і різного ступеня; - принципи організації фінансового встановлення або законодавства або нормування (регулювання) покриття публічних потреб; - принципи організації

бюджетного встановлення та принципи організації (порядку) фінансового виконання або управління або адміністрування покриття публічних потреб, які він поділяв на три підвиди: а) порядку фінансового управління (адміністрування); б) виконавчо-касового порядку; в) фінансово-

контрольного порядку [719, с. 13].

Як випливає із охарактеризованої схеми сформульованих принципів фінансової публічно-господарської організації, її автор при структуризації фінансового права головний акцент робив на питаннях організації забезпечення публічних потреб, вважаючи дану проблематику центральною, ключовою у власній концепції публічних фінансів. При цьому, Г.І. Тіктін наголошував, що предметом фінансової науки (науки про публічні фінанси) є суспільне господарство, певний порядок чи система громадського господарства, а не одиничне (сингулярне) господарство держави чи інших публічно-правових суб’єктів. У цьому вчений вважав ключову відмінність власної теорії від пануючого у фінансовій науці сингуляристичого і формалістичного підходу у дослідженні фінансово-правових явищ.

Вчений вважав, що найбільш істотною характерною рисою суспільного фінансового господарства, є розрив прямої залежності задоволення потреб окремих членів суспільства від їх індивідуальних суб’єктивних господарських турбот і інтересів, іншими словами: у колективізації людських потреб. Тому він трактував публічне фінансове господарство як суто колективістську систему господарських відносин, що являє собою антипод суто індивідуалістичної системи даних відносин. Зокрема, він зазначав: «Публічне господарство, яке характеризується максимальним індивідуалістичним ускладненням, є системою публічних фінансів, на якій переважно і зосереджується увага науки, іменованої наукою про публічні фінанси. Але як би індивідуалістично не ускладнювалось публічне фінансове господарство, - колективізм, колективізація людських потреб зберігає у повній мірі своє визначальне для фінансово-наукового інтересу значення, залишається моментом, який конституює предмет фінансово-наукового пізнання» [720 с. 2]. Г.І. Тіктін виступив з критикою положень російської соціологічної школи у фінансовій науці, вважаючи, що її представники обмежують завдання теоретичної фінансової науки суто динамічними проблемами, формулюючи їх зазвичай занадто вузько: не як проблеми розвитку суспільного господарства взагалі, а лише як проблеми розвитку фінансової або навіть тільки податкової системи. У продовження своєї думки, вчений заперечував позицію засновника теорії державного соціалізму Карла Іоганна Родбертуса про те, що податкова система держави зумовлена правовою ідеєю. Зокрема, Г.І. Тіктін наступним чином обґрунтовував дане положення: «По-перше, ті основні риси соціального і зокрема фінансового ладу, які Родбертус кваліфікує як правові, насправді належать до матеріальної сторони соціального ладу, до змісту тієї чи іншої соціальної (правової або іншої) норми і тому ніяк не можуть характеризуватись, як прояви чи рефлекси специфічної правової норми. Адже абсолютно ясно, що з чисто формально-нормативної, з юридичної точки зору сучасна держава настільки ж «всемогутня», як і антична. По-друге, правові, як і будь-які інші соціальні, норми є формою соціального життя, а співвідношення форми і матерії логічно тотожно зі співвідношенням засобів і цілі, зі співвідношенням причин і наслідків» [720, с. 10]. Тому, вчений вважав, що соціальні норми є одним з причинно-мотиваційних чинників соціального життя: вони мають важливе визначальне значення для мотивації і масової поведінки людей, що проявляється у різних сталих формах, що передбачає розгляд певного соціального ладу з функціонально-статичної точки зору. Коли ж ідеться про право як фактор соціального ладу, зокрема податкової системи, то при цьому соціальний лад розглядається з точки зору не функціонально-статичної, а генетично-динамічної. Саме з цієї точки зору право та соціальні норми взагалі можуть бути розглянуті як продукт, але аж ніяк не як фактор соціального ладу і соціального розвитку.

Абстрактно-типологічна концепція публічних фінансів Г.І. Тіктіна, не дивлячись на власну кардинальну відмінність від пануючих у фінансовій та фінансово-правовій літературі наукових підходів, не отримала належної уваги з боку наукової громадськості і фактично була піддана забуттю у радянській фінансовій науці. Очевидно, частково це можна пояснити тим, що ключова наукова категорія концепції Г.І. Тіктіна - публічність фінансів, як їх іманентна властивість та ознака - не вписувалась у ленінську доктрину радянської держави. Науковий доробок вченого є незаслужено забутим і в сучасній фінансово-правовій літературі, що є абсолютно невиправданим та несправедливим вже з огляду на те, що категорія «публічні фінанси» досить широко застосовується вітчизняними вченими-економістами та юристами при характеристиці сучасної фінансової системи держави [482, с. 28-34].

Таким чином, соціалістична доктрина, що запанувала у всіх суспільствознавчих науках кінця ХІХ - початку ХХ ст., здійснила визначальний вплив на трансформацію методології вітчизняної науки фінансового права. Саме у її рамках на початку ХХ ст. сформувалась соціологічна методологія дослідження фінансово-правової проблематики. Паралельно до неї, як спосіб вивчення колективних фінансових потреб та організації їх забезпечення, у фінансово-правовій науці розробляється абстрактно-типологічна методологія, у рамках якої фінансове господарство суспільства розглядається без його прив’язки до певних державно-владних утворень. Однак становлення монізму марксистсько-ленінської ідеології у радянській державі супроводжувалось тотальним запереченням та осудом всіх наукових концепцій, положень, позицій вчених, що не вписувались у рамки даної ідеології. В результаті отримання ярликів «немарксистський», «буржуазний» тощо цілі наукові напрямки піддавались або забуттю, або гострій реакційній критиці, що виходила далеко за межі науки.

4.2.

<< | >>
Источник: ХОХУЛЯК В’ЯЧЕСЛАВ ВІССАРІОНОВИЧ. НАУКА ФІНАНСОВОГО ПРАВА: ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Одеса - 2015. 2015

Еще по теме Трансформація методології вітчизняної науки фінансовогоправа на початку ХХ ст.:

  1. 1. Система и методология современной экономической науки.
  2. Наука й освіта в Україні на межі XIX —XX ст.
  3. Методологія дослідження традицій та звичаїв у системі заходів запобігання злочинності
  4. 1. 1. Проблеми становлення науки кримінально-виконавчого права.
  5. Методологія дослідження традицій та звичаїв у системі заходів запобігання злочинності
  6. 1.1.2. Податково-процесуальне право: наука та навчальна дисципліна.
  7. Методологія дослідження інституту Генерального прокурора України
  8. ЗМІСТ
  9. РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ НАУКИ ФІНАНСОВОГО ПРАВА
  10. Наука фінансового права як об’єкт теоретичних досліджень
  11. Предметна зумовленість та методологічне підґрунтя науки фінансового права
  12. РОЗДІЛ ІІ. СТАНОВЛЕННЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ НАУКИ ФІНАНСОВОГО ПРАВА У СВІТЛІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ НАУКОВОЇ ТРАДИЦІЇ
  13. Еволюція вітчизняної фінансово-правової думки в період ХУІІІ - перша пол. ХІХ ст.
  14. Вплив фінансово-правових поглядів державних діячів першої половини ХІХ ст. на становлення науки фінансового права.
  15. Наука фінансового права в умовах становлення інститутів народного представництва (початок ХХ ст.).
  16. РОЗДІЛ IV. ВІТЧИЗНЯНА НАУКА ФІНАНСОВОГО ПРАВА НА ЗЛАМІ ЕПОХ (ХХ ст. - ПОЧАТОК ХХІ ст.).
  17. Трансформація методології вітчизняної науки фінансовогоправа на початку ХХ ст.
  18. Фінансове право як наука та навчальна дисципліна в роки становлення радянської держави (20-ті - 30-ті роки ХХ ст.).
  19. Радянська наука фінансового права у 40-ві - 80-тіроки ХХ ст.
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -