Розвиток фінансово-правової думки в умовах суспільно-політичних та соціально-економічних перетворень другої половини ХІХ.

Економічні реформи середини ХІХ століття, що відбувались у країнах Центральної та Східної Європи, докорінно змінили господарську та фінансову системи тогочасного суспільства, стали підвалинами їх комплексної модернізації.

Особливістю формування капіталістичних відносин на українських землях у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. було те, що національної фінансової системи як цілісного і автономного утворення не існувало, оскільки більшість українських земель належали до складу Російської імперії, а Галичина, Карпатська Україна та Буковина перебували у складі Австро-Угорської імперії. В силу цього, становище та розвиток фінансових відносин на українських землях визначались загальним станом та ходом суспільно-політичних перетворень в державах, до складу яких вони належали. Зокрема, у Російській імперії масштабні реформи спричинили суттєву інтенсифікацію товарних відносин, формування великої промисловості, транспорту. Скасування кріпосного права, реформування податкової системи, запровадження державної банківської системи тощо, призвели до економічної модернізації країни в цілому. Розвиток ринкових відносин у свою чергу вимагав створення відповідної вимогам часу фінансово-кредитної системи. Початком її реформування стала реорганізація державних банків задля їх пристосування до потреб новітніх ринкових умов. Оскільки до відміни кріпосного права державні банки обслуговували переважно потреби дворянства, інститут банківського комерційного кредиту перебував, за виразом В.В. Небрат, «у зародковому стані» [475, с. 26]. Саме неможливість існування подальшої монополії царської сім’ї та дворянства у використані грошових ресурсів спричинили необхідність створення зародків фінансово-кредитної системи капіталістичного типу.

Аналогічні процеси реформування фінансово-кредитної системи мали місце і в Австро-Угорській імперії. Зокрема, центральною фінансово- кредитною установою держави був емісійний Австро-Угорський банк, який був наділений монопольними правами на території Галичини, Карпатської України та Буковини і міг розпоряджатись коштами не лише своїх філій, а й грошовими ресурсами всіх приватних банків [298, с. 37]. Суттєвим поштовхом до розвитку ринкових фінансово-правових відносин стало ухвалення у 1861 році австрійської конституції та запровадження функціонування місцевих представницьких органів - крайових сеймів. Фактично, з даного моменту, бюджетна та податкова проблематика стала предметом публічного обговорення не лише в столиці країни, а й на місцях.

Проведення корінних економічних та фінансово-правових перетворень у Австро-Угорській та Російській імперіях були зумовлені насамперед скрутною фінансовою ситуацією, що склалась у цих державах. Так, головним джерелом бюджетних надходжень у Російській імперії на протязі першої половини ХІХ століття були оброчний і подушний податки, доходи від державної монополії та митні збори. Податки з капіталів та торгових оборотів, а також податкові збори з дворян носили швидше символічний характер. Існуюча податкова система, за якої основний податковий тягар несли найбідніші прошарки населення, зумовлювала хронічний дефіцит державного бюджету. Спроби його покриття за рахунок випуску внутрішніх та зовнішніх позик та паперових грошей виявились невдалими і себе не виправдовували. Ситуація ускладнювалась також тим, що видаткова частина бюджету, яка становила майже 20 % національного доходу Російської імперії, мала непродуктивний характер, оскільки переважна частка витрат припадала на військове і морське міністерства, а на другому місці, після витрат на армію і флот та платежів за державний борг, були видатки на утримання двору та чиновницького апарату [351, с. 6]. У зв’язку з цим, на порядку денному ключовою стала проблема створення ефективної системи наповнення бюджету, яка забезпечувала б необхідну кількість фінансових ресурсів для потреб держави, не гальмуючи при цьому розвиток економіки та народного господарства.

У середині ХІХ ст. необхідність комплексного реформування фінансової системи Російської імперії стала очевидною як у наукових колах, так і на державному рівні. Проблеми покращення правового регулювання податкової системи, грошового обігу, кредиту стали незмінним предметом дискусії у пресі, неодноразово обговорювались на засіданнях

Імператорського вільного економічного та Київського юридичного товариств [475, с. 31]. Стрижневою ідеєю даної дискусії стало визнання необхідності вибору таких принципів фінансової політики держави, які б відповідали реаліям капіталістичних ринкових відносин, що швидкими темпами формувались на теренах Центральної та Східної Європи. У зв’язку з цим, існуючий на протязі сторіч фіскальний принцип фінансової політики, згідно якого народне господарство трактувалось виключно як джерело і засіб наповнення державної скарбниці, а метою фінансової діяльності держави було збільшення податкових надходжень, незважаючи на соціально-економічні наслідки податкового гніту, піддавався серйозному перегляду. На противагу фіскальному принципу, на перший план висувався принцип пріоритетності господарських та фінансових потреб суспільства, основою якого є первинність загальносуспільних, а не урядових потреб у фінансових ресурсах. Згідно з даним принципом, єдиною раціональною основою збільшення доходної частини державного бюджету є народний добробут, який формується за рахунок економічного розвиту країни і суспільства в цілому, що є метою і одночасно функцією системи державних фінансів [638, с. 18].

У результаті глибинних реформ середини ХІХ ст. відбувались не тільки кардинальні зміни у суспільно-політичному та соціально- економічному житті суспільства, але й мала місце зміна державної ідеології, яка супроводжувалась виробленням якісно нових доктринальних підходів до формування бюджетної, податкової, грошово-кредитної політики держави. Це зумовило бурхливий сплеск наукових інтересів до проблематики державних фінансів та фінансового права. Стрімкий розвиток економічних відносин вимагав наукових розробок, теоретичних обґрунтувань та практичних порад.

Зі збільшенням нормативно-правової бази регулювання державної фінансової системи все складніших форм набувала фінансова діяльність держави. Так, у другій половині ХІХ ст. збільшилась кількість правових норм, що регулювали відносини зі стягнення податків та здійснення державних видатків. Нормативному оформленню підлягав також порядок складання державного бюджету, мала місце деталізація правового регулювання у сфері грошового обігу та розрахунків, управління зовнішнім та внутрішнім державним боргом тощо. Суттєве збільшення обсягу правових норм призвело до формування в системі національного законодавства окремої самостійної галузі - фінансового законодавства, що також зумовлювало необхідність його теоретичного опрацювання.

Сформовані на початку другої половини ХІХ ст. гострі соціальні запити на теоретично обґрунтовану модифікацію фінансової системи держави зумовили потребу у систематизації існуючої сукупності знань про фінансове право та у виробленні нових концептуальних положень, спроможних змоделювати розвиток правового регулювання фінансового господарства. Фактично, в історії фінансово-правової науки даний період став базою для переходу від емпіричних спостережень та історичних нарисів до аналітичних досліджень і побудови цілісних теоретичних систем - сукупності знань про фінансове право.

Причини такого невтішного становища науки фінансового права, на думку І.І. Янжула, крилися в наступному. По-перше, недосконалість та «ненауковість» методологічної бази. Вчений зазначав, що фінансова наука, як складова науки про народне господарство - політичної економії, виробляла власні начала у абстрактній, дедуктивній формі. Тому, всі зауваження до класичної школи політичної економії щодо непрактичності власних висновків, їх невідповідності з явищами дійсності, стосувались також і положень науки фінансового права. Як і у сфері економічної політики, абстрактні фінансові висновки економістів шкідливо впливали на практичну діяльність, призводили до законодавчих помилок і робили непопулярною саму науку [855, с. 4-5]. Позиція щодо недосконалості методології даної галузі знань знайшла свою підтримку і в подальших наукових дослідженнях. Так, І.Х. Озеров відзначав, що науку фінансового права часто докоряли в тому, що абстрактність її висновків призводила до законодавчих помилок, внаслідок чого, вона видавалась декому хибною і непотрібною [501, с.

По-друге, негативним фактором у розвитку науки фінансового права, на думку І.І. Янжула, є її надмірна залежність від практики. Це проявлялось у тому, що побачивши на практиці у певній країні користь якогось нововведення, вчені робили висновок про його універсальність, не звертаючи уваги на зовнішні умови та супровідні обставини. Як приклад цьому, вчений наводив пропозиції Л. фон Штейна, який дослідивши результати запровадження державної монополії на виробництво і реалізацію тютюнової продукції в Австрії, зробив висновок, що монополія взагалі є найкращим способом збільшення державних доходів [857, с. 13]. Третім негативним фактором такого становища науки фінансового права І.І. Янжул вважав її відносно молодий вік. Він зазначав, що фінансове право та сукупність знань про нього набуло власних форм у Європі лише на межі ХУШ-ХІХ ст., а отже, необхідним був час для формування повноцінної структурованої галузевої науки [858, с. 13].

На необхідності систематизації знань про фінансове право та на потребі глибокого теоретичного їх опрацювання наполягав і академік Санкт- Петербурзької академії наук В.П. Безобразов, який, зокрема писав: «Ми повинні взяти за головну мету всіх наших зусиль поєднання практичних фінансових вимог з їх науковою обробкою. Такий напрямок наукової діяльності щодо фінансів настільки ж відповідає її насущним практичним потребам, наскільки і потребам сучасної науки державного господарства. Для довготривалого і плідного перетворення певної галузі державних доходів, що не має на меті вироблення виключно фінансових паліативів, необхідне попереднє історичне та статистичне дослідження даної галузі, яке би виявило головні фази у історичному розвитку законодавства і з’ясувало у позитивних фактах як фінансові результати, так і їх вплив на народне господарство... Тільки детальне дослідження може виявити дійсні недоліки законодавства, необхідні зміни до якого здійснюються для загальної державної користі, а не за покликом власних примх, смаку, чи в силу тимчасових захоплень» [70, с. VI].

Одна з перших спроб побудови цілісної системи знань про фінансове право та фінансову систему держави в умовах капіталістичної формації належить Миколі Християновичу Бунге - визначному вченому, педагогу, ректору Київського університету, державному діячу-реформатору, чия діяльність залишила глибокий слід в історії Російської імперії. Унікальність його життєвого та творчого шляху в історії вітчизняної науки полягає насамперед у тому, що М.Х. Бунге, будучи одним з провідних представників академічної фінансової науки, досяг вищих щаблів державної влади, займаючи посади міністра фінансів, голови Комітету Міністрів Російської імперії. Його реформаторська діяльність на державних теренах будувалась на глибокій теоретичній базі. Зокрема, у наукових працях вченого знайшли відображення проблеми становлення та розвитку ринкових відносин, структурної перебудови грошово-кредитної сфери, оподаткування та державних фінансів, ролі суспільних інститутів у господарському житті держави. У зв’язку з цим, міністр фінансів Російської імперії С.Ю. Вітте так відгукувався про М.Х. Бунге, як свого попередника: «Він був одним з кращих у Росії професорів з фінансового права; людина ця була у найвищій мірі освічена і шанована. Взагалі, треба сказати, що Бунге був більше професором і ученим, аніж міністром фінансів» [151, с. 111, 181].

Науковий шлях Миколи Християновича Бунге нерозривно пов’язаний з Київським університетом св. Володимира. У цьому закладі вчений провів свої студентські роки та закінчивши у 1845 році юридичний факультет, здобув науковий ступінь кандидата законознавства. На протязі перших п’яти років своєї викладацької діяльності, яку він провів у Ніжинському ліцеї князя Безбородька, молодий вчений викладав навчальний курс фінансового права. Повернувшись у 1850 році до Київського університету на посаду ад’юнкта кафедри політичної економії і статистики, М.Х. Бунге у 1852 році захищає докторську дисертацію на тему «Теорія кредиту» і здобуває науковий ступінь доктора політичних наук. Вчений неодноразово обирався деканом юридичного факультету та ректором Київського університету. У 1877 році йому було присвоєне звання заслуженого ординарного професора, а у 1890 році він стає академіком Петербурзької академії наук [442, с. 30-32].

М.Х. Бунге був абсолютно відданим своїй справі вченим-дослідником. При цьому, сфера його наукових інтересів викликає заслужену повагу. Ним написано більше шістдесяти наукових робіт з політичної економії, фінансів, поліцейського (адміністративного) та фінансового права. Найбільш визначними серед них є: «Теорія кредиту» (1852 р.), «Курс статистики» (1865 р.), «Історичний нарис економічних учень» (1868 р.), «Поліційне право» (1869 р. з неодноразовим перевиданням), «Основи політичної економії» (1870 р.), «Про відновлення постійної грошової одиниці в Росії» (1878 р.), «Державне рахівництво і фінансова звітність в Англії» (1890 р.), «Нариси політико-економічної літератури» (1895 р.) та інші.

Особлива заслуга М.Х. Бунге перед вітчизняною наукою фінансового права полягає також у тому, що він збагатив її перекладами фундаментальних наукових творів західноєвропейських вчених, таких, як: К. Гока - «Державне господарство. Податки і державні борги» (1865 р.) [227], А. Вагнера - «Російські паперові гроші» (1871 р.) [134]. За свідченням сучасників М.Х. Бунге, поява перекладів цих праць стала знаменною подією у науковому житті держави [336, с. 16].

Характерною особливістю перекладів М.Х. Бунге є та, що всі вони доповнювались власними коментарями, критичними оцінками, статистичними зведеннями та, нерідко, зауваженнями до автора. Зокрема, у передмові до перекладу праці А.Горна «Джон Ло. Досвід дослідження з історії фінансів», він, характеризуючи «систему Джона Ло», вказує на її ключову ваду: «Для того, щоб паперові інструменти обігу мали цінність того металу, який на них вказаний, необхідно, щоб за них можна було б отримати зазначену в них кількість золота чи срібла, або рівнозначну їм кількість певного товару. Однак, це неможливо при необмеженому випуску паперових грошей, які не забезпечені монетою і не підлягають вільному обміну на неї» [265, с. 4]. Даної позиції вчений притримувався і в інших своїх працях [131, с. 9; 124, с. 113]. У перекладі твору А. Вагнера «Російські паперові гроші...», М.Х. Бунге доповнив кожну главу цієї книги власними коментарями, внаслідок чого доповнення перекладача виявились за обсягом майже вдвічі більшими, ніж сама праця А.Вагнера.

Необхідно відзначити, що теоретичні погляди М.Х. Бунге як вченого еволюціонували - від наслідування класиків політичної економії до захоплення вченням німецької історичної школи. Це дало підстави деяким сучасним дослідникам говорити про еклектичність його наукової теорії, в якій окремі явища обґрунтовувались на основі поєднання протилежних висновків різних наукових шкіл [442, с. 144]. Однак саме в цьому і полягав власний науковий стиль вченого, який він обрав цілком свідомо. Як зізнавався М.Х. Бунге, він робив усе, щоб у його працях зберігався «дух дослідження та критики» - осмислення різних підходів, аналіз їх сильних і слабких сторін [127, с. 111]. Так, на початку свого творчого шляху, у 50-60-х рр. ХІХ століття, він стояв на позиціях лібералізму знаходячись під впливом фізіократів та смітіанства. Саме під цим впливом він розглядав сучасні йому процеси розвитку капіталізму як природні і об‘єктивно зумовлені суспільні явища. Проте, визнаючи провідну роль англійської класичної школи у створенні та розвитку політичної економії, розробці вчення про державне фінансове господарство як саморегульовану систему, молодий вчений вбачав певну однобічність у «абстрактно-механістичному методі А. Сміта» [475, с.

43]. Такий критичний підхід, що зумовлював пошук альтернативних начал державної економічної та фінансової політики вимагав визнання державної доцільної діяльності в числі ключових, рушійних чинників: „Суспільство добробуту, - стверджував М. Бунге, - є результатом безперервної сукупної дії уряду і народу”[127, с. 41]. У цьому питанні вчений цілком поділяв погляди і наслідував Дж. С. Мілля [123, с. 100].

Поряд з цим, М.Х. Бунге був також прибічником історично- статистичного напряму в політичній економії, що був представлений німецькою історичною школою. Вчений підтримував погляди Ф. Ліста, В. Рошера, Б. Гільдебрандта, К. Кніса та Л. Штейна, вважаючи, що історичний напрям з кожним роком буде мати все більше й більше послідовників і посяде належне йому місце, оскільки завдання науки полягає «не у викладі загальних абстрактних понять - загального плину економічного процесу, але у вивченні багатоманітних форм дійсності» [125, с. 19]. Однак, незважаючи на ідейну спорідненість поглядів М.Х. Бунге з позиціями інших послідовників історичного напрямку, вчений, при цьому, досить критично оцінював методологічну основу даної наукової течії. Зокрема, критикуючи ідеї В. Рошера, він вважав, що історичний напрям може привнести в науку «безпринципний опортунізм» - негативне явище, яке, на думку вченого виразилось би у повній відсутності методологічної доктрини, яка б визначала принципи державної економічної та фінансової політики [128, с. 141].

Таким чином, однією з головних заслуг М.Х. Бунге перед сучасною економічною та фінансово-правовою наукою стала спроба синтезу абстрактно-аналітичного та історико-емпіричних методів наукового

дослідження, що, за висловом В.В. Небрат, сприяло органічному поєднанню принципів ринкового лібералізму та ідей національного державництва [475, с. 43]. Вчений одним з перших в історії вітчизняної фінансової науки розробив методологічну основу наукових досліджень, що зумовило настання якісно нового етапу розвитку вчення про державне фінансове господарство та фінансове право.

Ключовими проблемами у колі наукових інтересів М.Х. Бунге на протязі всього його творчого шляху були проблеми правового регулювання грошово-кредитних відносин. Вчений цілком заслужено вважається одним з найвизначніших вітчизняних наукових авторитетів у галузі грошового обігу. Так, відзначаючи його вагомий внесок в розробку вищезгаданих питань, М. Туган-Барановський писав, що головний здобуток Бунге як ученого - розробка теорії кредиту і грошового обігу [730, с. 853].

Свої погляди на розвиток кредитно-грошового обігу М.Х. Бунге висвітлив у докторській дисертації «Теорія кредиту» (1852 р.). У цій праці автор, аналізуючи літературу з теорії кредиту, «намагався відкрити

необхідний логічний закон розвитку», показати «як послідовно і логічно з одного напрямку розвивався інший» [130, с. 182]. У книзі всебічно розглянуто історію та окремі різновиди кредитних відносин, впровадження яких було надзвичайно вважливим для розвитку ринкової економіки. Пізніше, у курсі «Поліцейське право» [129] (1869 р.), що читався в Університеті Св. Володимира, професор М.Х. Бунге ще раз повернувся до огляду економічних доктрин, у якому дав власну оцінку поглядам представників різних шкіл на обмін, гроші та кредит та висловив свій погляд на ці категорії. Теорія грошового обігу та питання розвитку кредитних відносин були викладені в контексті інших економічних категорій у праці „Основи політичної економії” (1870) [126]. До даної проблематики вчений повернувся, здійснивши переклад праці А.Вагнера, присвяченої питанням грошового обігу в Російській імперії [134], про що було сказано вище.

М.Х Бунге був послідовним прихильником еволюційної концепції природи грошей: їх виникнення та розвиток він розглядав як тривалий процес, зумовлений стихійним розвитком товарного виробництва та обміну. Зміни форм грошей, як стверджував учений, мають об’єктивний характер, а держава лише законодавчо закріплює правила їх функціонування. Розглядаючи розвиток обміну, він з’ясував обмеженість використання металевих грошей як засобу неперервного в часі здійснення купівлі-продажу, що на його думку породжує необхідність кредитних угод і потребу в кредитних засобах. Такими засобами слугують кредитні зобов’язання, а саме: векселі, що видаються при здійсненні короткострокових угод, облігації, що випускаються при довгострокових угодах, банкові оборотні білети, розмінні на монету при пред’явленні, чеки - накази про оплату за рахунок особи, що має в банку кредит по поточному рахунку, нарешті - паперові гроші, що емітуються урядом, з розміном чи без розміну їх на монету. Мінові угоди М. Бунге поділяв на безпосередній обмін (обмін у вузькому розумінні слова), купівлю-продаж та кредит. «При безпосередньому обміні, - вказував вчений,

- вироби або послуги обмінюються на певну кількість грошей - товару- посередника, який послуговує для майбутньої купівлі засобів, що необхідні людині; у обміні кредитному вироби або послуги надаються однією стороною іншій за умови майбутньої винагороди. Така умова може отримати форму зобов’язання і слугувати також засобом для закупівель; але відмінність між купівлею-продажем і кредитом полягає в тому, що угода закінчується у першому випадку передачею товару-посередника, а у другому

- виконанням умови, або зобов’язання, що випливає з неї» [126, с. 35-36].

Трактування сутності грошей як боргового зобов’ язання вперше сформульоване вченим у праці „Теорія кредиту”. Зокрема, він стверджував: «Монета має характер вимоги. Різниця між монетою і кредитними знаками полягає у тому, що вимоги, виражені монетою, забезпечуються цінністю матеріалу, з якого зроблена монета, вимога ж, виражена кредитним знаком, стає реальною в результаті застрахування та забезпечення реалізації кредиту; монета втілює можливість розпоряджатись певним капіталом за допомогою товару, кредитний знак - через гарантії та застрахування» [130, с. 171-172]. Особливо наочно, на думку М. Бунге, виявляється кредитна природа грошей при використанні паперових купюр: «Хоч покупець і продавець остаточно розрахувались, але продавець, отримавши гроші, залишається кредитором держави або банку, який випустив паперові гроші в обіг» [134, с. 16].

Теоретична значущість таких висновків вченого полягала насамперед у тому, що ключову відмінність між, так званими, повноцінними грошима та їх замінниками в обігу - кредитними знаками та банківськими білетами - більшість вчених на той час бачили у відсутності «внутрішньої вартості» останніх. Однак, таке пояснення цінності грошей з металістичних позицій не задовольняло вченого, оскільки він спостерігав поширення кредитних засобів та інших замінників металу в обігу. Тому, М.Х. Бунге запропонував власне вирішення цієї проблеми: «Цінність монети як грошей залежить від її придатності та рідкісності, а не від внутрішньої вартості. Цінність банківських білетів, що мають більшу придатність, ніж гроші металеві, залежить від капіталу, який вони представляють» [130, с. 243]. Такий підхід логічно випливав із притаманного вченому трактування цінності як суб’єктивного визнання придатності речі для задоволення певних потреб і виконання конкретних функцій [740, с. 122]. Не вартість, а придатність грошей до виконання своїх функцій, їх „купівельна сила”, на його думку, визначає цінність грошей. Якщо учасники обміну погоджуються приймати певні грошові знаки в якості відшкодування за свій товар чи надані послуги, значить вони визнають їх загальним еквівалентом. Отже, цінність грошей - певною мірою суб’єктивна категорія, пов’язана з оцінкою та взаємною довірою осіб. Конкретизуючи свою точку зору щодо різних засобів обміну, він вказує: «Гроші та кредитні знаки - не одне й те саме: гроші мають цінність самостійну, що залежить від їх придатності в обігу; натомість цінність кредитних знаків залежить від гарантії та застрахування» [130, с. 191-192].

Не менш революційними були позиції М.Х. Бунге щодо трактування сутності державного кредиту. Оскільки до XIX століття кредит був виключно державним, тому його теоретичне дослідження у рамках економічної та юридичної науки зводилось виключно до вивчення державних фінансів. Але М.Х. Бунге критично оцінював погляди науковців, у творах яких кредит трактувався як функція держави: «У системі Ло державно-економічний напрям XVII і XVIII століття досягнув вищого ступеня розвитку. Рушієм господарської діяльності є держава, а не приватні особи та їхні інтереси: держава надає кредит приватним особам, а не приватні особи державі; держава може замінити одні гроші іншими; приватні особи чинять державний злочин, утримуючи у себе гроші, призначені для обігу. Отже, вчення Ло і в теорії, і на практиці є повним поглинанням приватних інтересів державними, перед якими приватні особи зовсім безправні» [128, с. 48].

Детально вивчивши трактування меркантилістами взаємозв‘язку кредиту із суспільним виробництвом, М.Х. Бунге зробив для себе висновок, що їх теоретичні дослідження у цій сфері «...мають всі ознаки юнацького віку науки: вони проникнуті щирою вірою в чудесне, в магічну силу кредиту» [130, с. 206]. Розширення кредитування за рахунок емісії незабезпечених банкнот вчений вважав не лише помилковим з наукової точки зору, але злочинним - з практичної, адже експансіоністський характер кредитної політики, обґрунтованої в працях Дж. Ло та Г. Маклеода, не виправдав себе. Натомість, класична школа виходила з первинності виробництва і вторинності кредиту. А. Сміт і Д. Рікардо вважали, що об’єктом кредиту є не грошовий капітал, а капітал у його речовій формі; гроші, що позичаються - це лише технічний засіб перенесення реального капіталу від одного економічного агента до іншого для використання фактичного наявного капіталу; кредит не створює капітал, він лише визначає, як цей капітал буде застосований. Таким чином, М.Х Бунге виступив послідовником класичної школи у трактуванні природи кредиту.

Окреме місце у науковій спадщині вченого належить дослідженню банківської системи. Пізніше ці теоретичні напрацювання лягли в основу його реформаторської діяльності на найвищих державних посадах Російської імперії. Так у навчальному курсі «Поліцейське право» професор Бунге характеризує банки наступним чином: «Зосереджуючи попит і пропозицію по кредитних угодах, вони врівноважують ціну цієї рушійної сили промисловості, розподіляють ризик на всю сукупність угод, надають кредитним зобов’язанням досконалішу форму і забезпечують виконання усієї сукупності таких зобов’язань» [128, с. 11]. У цьому ракурсі важливим є зауваження вченого щодо ролі банків у економічних кризах: вони не є їх причиною, швидше - барометром стану справ: «Гостра криза, що супроводжує неспроможність приватних банків, значно легше сприймається суспільством і менше шкодить народному господарству, аніж криза хронічна, що властива привілейованим банкам, що завдяки могутньому заступництву держави продовжують діяти, не виконуючи своїх зобов’язань» [128, с. 15]. Це спостереження залишається актуальним і зараз, адже дії уряду, спрямовані на штучне підтримання економічної стабільності нерідко перешкоджають відновленню ринкової рівноваги з урахуванням змін кон’юнктури, про що застерігають і сучасні вітчизняні дослідники [475, с. 51].

Як фінансист-практик і державний діяч, М.Х. Бунге виступив з програмою відновлення системи золотого монометалізму. Її реалізація в ході грошової реформи 1895-1898 рр. забезпечила стабілізацію грошового обігу та умови для подальшого розвитку капіталізму в Російській імперії. Але, як глибокий вчений і послідовний дослідник закономірностей еволюції грошей та кредиту, М.Х. Бунге не міг не бачити історичної перспективи розвитку грошових відносин. Ще у 1952 році він передбачав: «Ми можемо сміливо сказати, що з часом більша частина оборотів має не лише прийняти посередництво кредитних знаків, але стати суто кредитними - цього вимагає природний розвиток народного господарства. Не тільки у відносинах між промисловцями, але також між виробниками і споживачами, у матеріальній та духовній діяльності обмін має стати кредитним» [130, с. 177].

М.Х. Бунге вважав, що теорія кредиту розвивалась під впливом двох основних обставин: по-перше, основних ідей панівних економічної шкіл; подруге, під впливом діяльності існуючих кредитних закладів [130, с. 185]. Тому, система кредиту його цікавила не лише як теоретика-науковця, але як практика-реформатора. Його діяльність на посадах міністра фінансів (18811886 рр.) та голови Комітету міністрів Російської імперії (1887-1895 рр.) була спрямована на подолання феодальних пережитків, знищення кріпосництва, створення модерної системи фінансів, оподаткування та грошового обігу. Інший відомий український вчений та державний діяч М.І. Туган- Барановський вважав, що М.Х. Бунге став істинним реформатором фінансової політики держави саме тому, що він був теоретиком і «прийшов на посаду міністра фінансів як добросовісний учений, який був добре обізнаний з економічною наукою, економічною та фінансовою політикою Заходу» [729, с. 147].

Значний внесок на становлення науки фінансового права М.Х. Бунге здійснив не лише як видатний вчений та непересічний державний діяч, - не менш унікальною його рисою був педагогічний талант - вміння чітко та доступно подати навчальний матеріал, привити у студентів непідробний інтерес та любов до предмету вивчення. За роки викладання курсу фінансового права у Київському Університеті учнями професора Бунге були, серед інших, Інокентій Патлаєвський, Іван Тарасов - у майбутньому, видатні вчені-правознавці, автори одних з перших в історії фінансово-правової науки навчальних підручників з фінансового права. Своїм вчителем та ідейним сподвижником вважав Миколу Християновича Бунге Іван Іванович Янжул - професор, академік, за визнанням сучасних дослідників, - один з класиків вітчизняної науки фінансового права. Сам 1.1. Янжул таким чином згадував про свою першу зустріч з М.Х. Бунге: «Він прийняв мене украй люб’язно і не як міністр, а як професор професора, як старший товариш молодшого: мило, по-доброму і уважно розпитав мене про мою останню працю з фінансів і про майбутні плани у сфері наукових занять» [853, с. 173]. Слід відзначити, що М.Х. Бунге відіграв важливу роль у житті та кар’єрі І.І. Янжула, запропонувавши йому спробувати себе на державно-управлінській ниві, запросив на посаду фабричного інспектора. Саме М.Х.Бунге ініціював обрання І.І. Янжула академіком Петербурзької академії наук.

Ідейним соратником М.Х. Бунге та «найбільш близьким йому за духом та переконаннями» [439, с. 165] у науковій та державній діяльності був

Володимир Павлович Безобразов - видатний вчений, педагог, академік Петербурзької академії наук, громадський та державний діяч, що вписав окрему сторінку в історію становлення науки фінансового права. Слід відзначити, що В.П. Безобразов відомий насамперед як державний та громадський діяч, який був одним з рупорів поширення лібералізму у аристократичних та наукових школах Російської імперії середини ХІХ століття [463, с. 15]. Однак, його діяльність була багатогранною і різносторонньою. Так на державній службі перед ним ставились різноманітні фінансові завдання, такі як визначення можливості створення приватного банківського сектора, зміна податних зборів, визначення структури державних доходів, приватизація казенних заводів й ін. Розробку таких питань В. П. Безобразов доводив до рівня самостійних наукових праць. На його думку, для підйому народного господарства необхідно було вдосконалювати кредитну й банківську системи, упорядкувати податки й фінанси як на загальнодержавному, так і на місцевих рівнях. Будучи фінансовим практиком, він неодноразово наполягав на необхідності ґрунтовного та всебічного теоретичного опрацювання кожного заходу державної політики у фінансовій сфері, що завжди підтверджував власним прикладом.

Рідним та багато в чому визначальним для В.П. Безобразова навчальним закладом став Олександрівський ліцей, який він закінчив в 1847 р., а згодом викладав у ньому політичну економію й фінансове право (18681878 р.), поєднуючи викладання зі службовою діяльністю в Міністерстві фінансів. Зокрема, результатом його викладацької діяльності стало опублікування навчального підручника «Фінансове право» [80; 74] - одного з перших комплексних навчальних курсів з даної дисципліни в історії науки фінансового права Російської імперії.

На початку своєї службової кар’єри молодий В.П. Безобразов з 1847 по 1849 роки. служив у Державній канцелярії. У 1849 році він перейшов на службу в Міністерство фінансів, спочатку секретарем, потім став начальником канцелярії Департаменту податей і зборів. З 1854 по 1859 р. Володимир Павлович служив у Міністерстві державного майна, з 1859 р. був членом Комісії з устрою земських банків Міністерства фінансів. На цих посадах В. П. Безобразов переважно займався розробкою фінансових проблем. Саме під час служби у Міністерстві державного майна ним були підготовлені перші публікації із проблем фінансів [72; 77; 78].

У 1864-1885 р. учений був членом Ради міністра фінансів, одержав чин таємного радника (1874 р.). Будучи практиком, він не раз шкодував про низький загальний рівень розвитку економічної науки в Росії, у зв ‘язку з чим, постійно наполягав на необхідності поширення економічних знань у суспільстві. Як приклад наводив фінансові реформи англійських державних діячів У. Гладстона і його наслідувача Р. Піля, які «вказали, у яку сторону повинна слідувати державна діяльність нашого часу» [75, с. 20]. У питаннях фінансової політики він залишався на ліберальних позиціях обмеженого втручання держави в зазначеній області. Виступаючи проти фінансової системи Е.Ф. Канкріна, яку він називав середньовічною, ратував за створення приватних банків, вільну торгівлю, скасування податку на сіль і тютюн і т.д. , тобто за реалізацію у фінансовій політиці принципу обмеженого втручання державної влади в економічні відносини [567, с. 11-12]. Уже в той період молодий учений відстоював центральну роль кредиту в розвитку підприємництва, був супротивником протекціонізму. В.П. Безобразов відзначав, що організація кредиту в Росії повинна обумовлюватися місцевими потребами й характером російських державних і суспільних відносин. Однак у базу цього кредиту повинні бути закладені «ті ж всесвітні умови кредиту, які існували у подібних установах інших держав» [78, с. 4].

Як випливає з багатої літературної спадщини В.П. Безобразова, коло його наукових інтересів було досить таки широким. Так, у його працях досліджуються різні аспекти функціонування державного фінансового господарства; проблеми приватизації державних підприємств питання правового регулювання банківської та грошово-кредитної системи, земельно- кредитних відносин тощо. Однак, окремої уваги заслуговує розробка вченим проблем класифікації та систематизації державних доходів і зборів та функціонування податкової системи держави. Найбільший інтерес у цьому плані представляє його фундаментальна праця «Державні доходи, їхня класифікація, нинішній стан і рух» (1866-1872), що була видана російською та французькою мовами [71]. У даній праці вперше у вітчизняній фінансовій науці зведено і проаналізовано всі джерела державних доходів Росії. На момент її появи окремими міністерствами і відомствами публікувалися лише щорічні «Державні розписи доходів і витрат», що не дозволяло науковій та управлінській громадськості сформувати загальне уявлення щодо становища фінансової системи Росії. У зв’язку з цим, В.П. Безобразов запропонував доручити зведення всіх відомчих доходів і витрат Державній раді. Ця праця ввійшла до складу «Статистичного Літопису Міністерства Внутрішніх Справ» і була видана французькою мовою в мемуарах Імператорської Академії Наук [439, с. 168].

Ключовим завданням даної праці, на думку автора, було: відобразити в єдиній строгій науковій системі всі діючі джерела державних доходів Росії, вказавши кожному виду своє місце та визначивши його фінансову важливість в загальній сукупності фінансових сил держави. При цьому підкреслювалось значення вірної класифікації доходів: «знаючи однорідність декількох джерел, нам набагато легше в законодавстві й адміністрації застосовувати до кожного з них загальні правила дії, виявлені із загальних їхніх властивостей» [71, с. 16]. В обґрунтуванні пропонованої класифікації державних доходів автор у значній частині опирався на твори німецьких фінансистів, яким, на його погляд, «наша наука переважно зобов'язана своєю системою й всім своїм рухом». Всі державні доходи В.П. Безобразов розподілив на три категорії залежно від фінансової сили як джерела державної казни. Першу категорію становлять податки (податі й мита), джерелом яких є фінансові ресурси населення. Друга категорія доходів - державні промислові доходи (регалії й промислові доходи від продажу державного майна, від використання державного й казенного майна й ін.), де джерелом виступають фінансові ресурси держави. Третя категорія позначена як допоміжні фінансові джерела, що не перебувають у прямому розпорядженні Державного казначейства (добровільні пожертвування, випадкові надходження й ін.). У цій праці В.П. Безобразовим застосовано також компаративний метод наукового дослідження, оскільки розглядаючи податкову систему Росії, автор зіставляв її податкові надходження в з фінансовими системами різних західноєвропейських країн.

За задумом вченого, розроблена ним систематизація існуючих податків та зборів повинна була б мати універсальний характер. Він зазначав, що яке б у подальшому застосування дана таблиця не отримала, вона містить у собі вирішення принаймні трьох ключових завдань, які перед нею ставились, а саме: у ній міститься строга наукова класифікація всіх діючих у Російській імперії податків і зборів, фактично всіх наявних в уряду речових способів забезпечення державних потреб; у ній охарактеризовано існуюче фінансове становище держави, вказана кількість доходів, що надходять до казни держави за кожним їх родом та видом; відображено рух доходів за даними категоріями та показана єдина зведена державна звітність щодо сплати податків і зборів, складена на основі щорічних звітів Державного Контролю [71, с. 7]. Треба відзначити, що такі задуми В.П. Безобразова більш ніж успішно реалізувалися. Його фундаментальна праця стала одночасно і практичним посібником у діяльності державних фінансових органів, і основним теоретичним вказівником, що визначив подальші орієнтири розвитку вчення про податки і збори у вітчизняній науці фінансового права.

Не менш важливе методологічне значення мала розробка В.П. Безобразовим проблеми правового регулювання системи актових податків (зборів) у Російській імперії. У своїй праці, яку автор назвав теоретичним і практичним дослідженням [70, с. III], вперше у вітчизняній науці фінансового права здійснено комплексний аналіз всіх існуючих видів даних платежів як у Росії, так і в країнах Західної Європи. При цьому, поєднання теоретичної глибини, з якою автор підходить до дослідження обраної проблематики з практичною значущістю його висновків просто вражає. Зокрема, визначаючи загальне поняття про актові збори, вчений виводить його на основі попереднього огляду всіх існуючих форм і видів цього податку в Росії і співставляє їх з аналогічними платежами у Франції, Великобританії, Австрії, Пруссії, Італії, Іспанії, Швеції та Бельгії. Характеризуючи фіскальне значення актових платежів у державних бюджетах європейських країн, автор співвідносить їх з іншими джерелами державних доходів, що дозволяє йому визначити фіскальне навантаження цих платежів у Росії та визначити існуюче становище і можливі передумови їх розвитку у майбутньому. У роботі детально проаналізовано історичне походження актових платежів та передумови їх розвитку в Західній Європі. Особливо важливою частиною даного твору є спроба вироблення основних начал теорії актових платежів (видів державного мита) в системі фінансової науки та аналіз існуючих у західноєвропейській фінансовій науці підходів до трактування правової природи державного мита та зборів «за особливі послуги держави» [70, с. 81-88]. Окремо у даній праці В.П. Безобразов приділяє увагу проблемі правового регулювання кріпосних та канцелярських мит, зупиняючись на аналізі історичного розвитку даних платежів на території Російської імперії. Автор характеризує сучасну йому систему кріпосного та канцелярського мита, визначаючи їх характерні риси, переваги та недоліки, вказує на фінансові результати їх застосування.

В.П. Безобразов вніс також вагомий внесок у розвиток вчення про правове регулювання банківської та грошово-кредитної системи. Учений був переконаний, що кредит і його головні знаряддя - банки є єдино можливою запорукою розвитку промисловості і торгівлі. У зв’язку з цим, він бачив головну перешкоду для розвитку російської промисловості в нерозвиненості банківської системи [79, с. 341]. Окремі сучасні дослідники вважають, що в 60-і роки ХІХ ст. саме В.П. Безобразов був лідером і натхненником напрямку прихильників розвитку приватних банків і приватного кредиту в Росії, таких, як І.К. Бабст, Н.Х. Бунге, Ю.А. Гагемейстер, Є.І. Ламанський та інших [463, с. 17]. У цій справі вчений заручився підтримкою свого друга, управляючого Державним банком Російської імперії Євгена Івановича Ламанського. Вони влаштували публічну дискусію, метою якої була популяризація «банківських ідей» А. Сен-Симона й утворили Політико-економічне відділення Імператорського Російського географічного суспільства. За словами Дж.Ф. Нормано, ця організація мала відчутний вплив на державну політику в епоху Великих реформ [14, с. 49].

Суттєвим поштовхом до розвитку вчення про банки та банківську діяльність у вітчизняній фінансово-правовій науці стало опублікування перекладу В.П. Безобразовим у 1862 році книги Ж.Г. Курсель-Сенеля «Банки, їхній устрій, операції й управління» [395]. До цієї книги вчений написав передмову, подав посторінкові коментарі та виклав у додатках фактологічний матеріал щодо становища банків у Російській імперії, чим змістовно збагатив її обсяг. У своїй передмові він відзначав своєчасність і практичну значимість популярного в Європі видання, тим, що в Росії назріли передумови для стрімкого розвитку промисловості й торгівлі «за могутнього сприяння кредиту й банків». Характеризуючи пропонований твір, В.П. Безобразов пише, що воно відрізняється «щасливим єднанням теорії й практики», містить у собі виклад всіх політико-економічних та юридичних й адміністративних питань, що ставляться до кредиту й банків, може бути досить повним посібником для будь-якої практичної людини - купця, банкіра, адміністратора. Саме тому до перекладу вченим були зроблені власні доповнення. Зокрема, подано характеристику російського вексельного права та його недоліків, а також міститься короткий нарис розвитку сучасного вченому положення банків у Російській імперії. Положення про міські суспільні банки супроводжується коментарями автора про права, обов'язки й коло операцій, наведені укази Сенату, доповіді міністра фінансів з банкових установ[395, с. 452-459].

Головним лейтмотивом, наскрізною ідеєю авторського підходу до опрацювання В.П. Безобразовим нормативного матеріалу у фінансово- правовій сфері було застосування різних методів наукового дослідження шляхом їх поєднання. З цього приводу вчений зазначав: «Розробку вітчизняних історичних та статистичних даних, що належать до певної галузі державних доходів необхідно поєднати з порівняльним вивченням аналогічних, нерідко - тотожних фінансових інститутів у інших освічених державах. Це порівняльне вивчення необхідне для того, щоб, по-перше, скористатись позитивним досвідом, отриманим в ході забезпечення тих самих потреб при тих самих історичних чи географічних умовах в інших народів. До того ж, чи потрібно зайвий раз казати, народів значно зрілих за нас у державному, а особливо у фінансовому житті. По-друге, порівняльне вивчення іноземних фінансових систем потрібне для вітчизняних перетворень і в тому аспекті, щоб досягти по можливості якнайбільшої єдності у пануючих нині фінансових началах, наскільки, звичайно, така єдність доречна відносно нашої історії та території і з нашими національними інтересами. Єдність у фінансовому законодавстві є однією з найважливіших, найбажаніших умов досягнення успіху всієї освіченої Європи і кожної її окремої частини» [71, с. VII-VIII].

Сформульоване В.П. Безобразовим твердження фактично відображало сучасну йому освітню та наукову політику Російської імперії, згідно якої молоді талановиті науковці, які пов’язували своє майбутнє з викладацькою діяльністю у вітчизняних університетах і готувалися до отримання професорського звання, направлялись на навчання до передових західноєвропейських університетів. При цьому, як випливає з рекомендації Міністерства народної просвіти Російської імперії, при виборі місця закордонного стажування перевага надавалась німецьким університетам, як таким, що надають «найкращі результати при підготовці майбутніх професорів» [122, с. 10].

Така освітня політика російської держави сприяла подальшому розвитку вітчизняної фінансової та фінансово-правової науки, що проявлялось у наступних, дуже важливих аспектах. По-перше, наукове стажування за кордоном дозволяло у відносно короткі строки заповнити існуючі вакансії на університетських кафедрах освіченими, висококваліфікованими науковцями, які «з перших уст» були ознайомленими з передовими досягненнями західно-європейської філософської, економічної, фінансової та юридичної науки. Так, шлях наукового стажування у європейських університетах у 60-70-х роках ХІХ ст. пройшли В.О. Лебедєв, Г.Д. Сидоренко, І.І. Патлаєвський, М.М. Алексєєнко, І.І. Янжул, Д.М. Львов, М.П. Яснопольський та цілий ряд інших вчених, які у подальшому сформували плеяду вітчизняної науки фінансового права. По-друге, перебуваючи за кордоном, молоді вчені-стажисти були зобов’язані регулярно готувати звіти про результати власного навчання, які опубліковувались у «Журналі Міністерства народної просвіти». У таких звітах, окрім автобіографічної інформації, наводився детальний аналіз лекцій та наукових праць західноєвропейських вчених з фінансів та права. Це дозволяло широкій науковій громадскості Російської імперії бути в курсі новітніх теоретичних розробок у галузі фінансів та брати участь у науковому житті Європи, що в свою чергу призвело до бурхливого сплеску зацікавленості до фінансово- правової проблематики. По-третє, науковое стажування молодих вчених у європейських університетах фактично було визначальним у фомуванні їх пріоритетів та ціннісної орієнтації щодо різноманітних наукових течій та шкіл Західної Європи. Перебуваючи на навчанні в німецьких університетах вітчизняні вчені-стажисти отримали можливість слухати лекції провідних світових вчених у галузі фінансів та права, таких як Б. Гільдебранд, А. Вагнер, К. Фішер, В.Г.Ф. Рошер, К.Г. Рау, інших світил європейської науки, що здійснило величезний вплив на формування та розвиток їх власних наукових поглядів. У зв’язку з цим, німецька школа фінансів (а саме такі її напрямки, як історичний та соціологічний) служила багатим підгрунтям для розвитку вітчизняної фінансової та фінансово-правової науки.

Одним з перших у когорті молодих вітчизняних науковців-стажистів другої половини ХІХ ст., хто переносив на терени вітчизняної науки фінансового права багатий досвід німецької фінансової школи був Василь Олександрович Лебедєв - випускник Казанського університету, в майбутньому - професор Санкт-Петербурзького університету, автор «...самого великого в Росії за своїм змістом навчального курсу, ...який був самою грандіозною спробою систематичного викладення» [121, с. 224, 234] фінансового права. Під час свого закордонного відрядження молодий вчений навчався в університетах Берліну, Лейпцигу, Йени та Гейдельбергу. У Берліні він слухав лекції професора Ганссена по фінансовій науці, вивчав державне право у професора Рудольфа, історію Європи - у Дройзена. У вільний від занять час В.О. Лебедєв працював в Берлінській королівської бібліотеці: читав і конспектував Вірта, Геффтера, Моля, Pay та інших авторів, які писали з економічних і фінансових проблем [438, с. 255]. Частину літнього семестру 1863 В.О. Лебедєв провів у Лейпцигу, слухаючи лекції Аренса (філософія права) і Рошера (загальний курс політичної економії і порівняльна статистика). Після Лейпцігського університету він навчався в університеті Йени, де відвідував лекції відомих у вченому світі професорів - Бруно Гільдебранда (політична економія) і Куно Фішера (теорія фінансів) [849, с. 26].

Весь зимовий семестр 1863-64 років молодий вчений прожив в Гейдельберзі. Саме у Гейдельберзькому університеті В.О. Лебедєв слухає лекції К.Г. Pay, що зробили визначальний вплив на розвиток його наукових поглядів у майбутньому. Власне, з перекладу на російську мову у 1867 році другого тому навчального курсу К.Г. Рау «Основні начала фінансової науки» [593] і розпочалась наукова діяльність В.О. Лебедєва у Санкт- Петербурзькому університеті, в якому даний курс викладався до 1883 року, а самого К.Г, Рау в Росії називали «батьком фінансової науки» [438, с. 256].

У 1868 році В.О. Лебедєвим була успішно захищена кваліфікаційна робота на здобуття ступеня магістра політичної економії на тему «Про поземельний податок», яка була опублікована у вигляді окремої монографії [417]. У цій праці автор докладно описав історію оподаткування земельного доходу, з особливою ретельністю вивчив законодавство про земельний податок в європейських державах, докладно виклав і критично розібрав аргументи «За» і «проти» запровадження такого податкового платежу в Російській імперії. Однак, молодий вчений утримався від власних практичних рецептів запровадження земельного податку в Росії, вважаючи, що такі рецепти виходять за межі теоретичного дослідження і не можуть знаходитись «у чітких рамках науки» [417, с. IV]. Як його характеризував А.Й. Буковецький, маючи виняткові, енциклопедичні знання у всіх областях фінансової науки і фінансового господарства, В.О. Лебедєв завжди волів залишатися осторонь від вирішення практичних політичних проблем фінансового характеру. Він не виступав з осудом, але й нікого не хвалив [122, с. 16]. При цьому, В.О. Лебедєв визнавав, що проблеми правового регулювання земельного податку для сучасної йому Російської держави були особливо актуальними та мали велике значення, оскільки були тісно пов’язаними зі змінами політичного становища селянського прошарку населення, становленням капіталістичних земельних відносин, загостренням потреб у покращенні функціонування фінансової системи щодо справедливості і рівномірності у розподілі податкового навантаження поміж усіма класами громадян [417, с. III].

Як відзначають сучасні дослідники, у даній роботі прослідковується відчутний вплив ідей К.Г. Рау на молодого вченого [849, с. 26]. Зокрема, В.О. Лебедєв вважав необґрунтованими та піддав серйозній критиці твердження фізіократів щодо оподаткування доходів від використання землі. Погоджуючись з тим, що земельна власність надає своїм власникам певні переваги перед іншими громадянами, вчений все ж наполягав, що земельний податок не повинен стягуватись у якомусь вищому розмірі, ніж всі інші види податків. Він це пояснював тим, що земельна власність несе на собі значну частину загальносуспільного тягаря, а отже - вона становить одне з головних джерел загальнонародного багатства [417, с. 36].

Характеризуючи способи оподаткування землі, В.О. Лебедєв визнавав лише два, які, на його думку, могли б бути можливими. Це оподаткування доходу, що отримується від використання певної земельної ділянки, та оподаткування площі цієї земельної ділянки. Вчений стверджував, що незалежно від обраного способу оподаткування землі висновки про розміри її податкової спроможності повинні робитись не лише виходячи з чистого чи валового прибутку отримуваного на ній, а й на основі її капітальної вартості та інших даних, які у повній мірі вказують на її об’єктивну, реальну вартість [417, с. 65].

Взагалі, слід відзначити, що В.О. Лебедєв досить високо оцінював значення земельного податку в податковій системі країни. Свою наукову працю він, зокрема закінчував такими словами: «У який би спосіб не був запроваджений земельний податок, не варто сумніватись, що він буде являти собою таку форму оподаткування, яка є більш досконалою за подоходний податок. У зв’язку з цим, заміна ним подоходних «особистісних» податків стане суттєвим кроком вперед у фінансовому устрої держави» [417, с. 153].

Особливої уваги заслуговує діяльність В.О. Лебедєва як

популяризатора досягнень західноєвропейської науки. Так, окрім редакції та перекладу другого тому навчального курсу К.Г. Рау «Основні начала фінансової науки», він у 1858 році переклав книгу Ф. Бастіа «Економічні софізми» [69], писав рецензії на наукові твори у сфері фінансів, які, на його думку, заслуговували сприйняття і ствердження у вітчизняній науці. Серед них слід окремо виділити рецензію на батотомне видання П. Леруа-Болье «Наука про державні фінанси» [438, с. 256].

Становлення вітчизняної фінансово-правової науки пов’язане з формуванням окремих географічних осередків наукових досліджень. Одним з таких найбільш відомих центрів розвитку науки фінансового права з другої

половини ХІХ ст. став юридичний факультет Імператорського

Новоросійського університету міста Одеси. Серед багатьох причин, які зумовили розвиток фінансово-правових досліджень у стінах цього навчального закладу слід виділити дві, на нашу думку, основні. Перша полягала в тому, що в структурі університету функціонувала кафедра фінансового права - одна з перших трьох кафедр фінансового права на території всієї Російської імперії [85, с. 47]. Це дозволило створити сприятливі умови для формування відповідного наукового середовища і організованої системи досліджень та викладання на високому академічному рівні курсу фінансового права. Другою причиною була мудра та виважена кадрова політика керівництва факультету та університету, яка базувалась на підготовці наукових співробітників з числа власних випускників та паралельному запрошенні на кафедру молодих талановитих та перспективних випускників з інших юридичних факультетів. Завдяки цьому, історичний ряд викладачів фінансового права Новоросійського університету прикрашений іменами таких видатних вчених і особистостей, як І.І. Патлаєвський, Л.В. Федорович, С.І. Іловайський, Г.І. Тіктін, В.М. Твердохлєбов та ін. На особливу увагу в даному ряді заслуговує постать Інокентія іустиновича Патлаєвського - вченого, професора, декана юридичного факультету, завідуючого кафедрою фінансового права.

Будучи студентом юридичного факультету університету св. Володимира, І.І. Патлаєвський з особливою наполегливістю опановував цикл політико-економічних дисциплін, під керівництвом вже згадуваного вище М.Х. Бунге. Після закінчення навчання, у 1862 р., він був направлений викладачем до Ніжинського ліцею князя Безбородька, в якому з 1863 по 1866 р.р. перебував на посаді виконуючого обов’язки професора законів казенного управління [219, с. 351]. Після складання у 1865 році магістерського іспиту з фінансового права при Київському університеті св. Володимира та працюючи над магістерською дисертацією, І.І. Патлаєвський запрошується за рекомендацією Ф.І. Леонтовича до Новоросійського університету, на посаду доцента кафедри фінансового права. Працюючи на цій посаді з 20 липня 1866 р., він викладає курс фінансового права та виконує дисертацію на тему «Грошовий ринок в Росії від 1700 до 1762 р.р.», яку успішно захищає 31 грудня 1868 р. З 1869 року Інокентій Іустинович перебуває у закордонному відрядженні та проходить стажування у Гейдельберзькому університеті. Після повернення в Одесу, 11 квітня 1871 року захищає докторську дисертацію на тему «Теорія грошового обігу Рікардо та його послідовників». 13 квітня 1871 року його обирають екстраординарним, а 20 вересня цього ж року - ординарним професором фінансового права. З 8 квітня по 1871 року по 8 квітня 1874 року І.І. Патлаєвський призначений секретарем юридичного факультету. З 14 травня 1881 р. по 20 серпня 1882 р. - займає посаду декана цього факультету [526, с. 4].

Сферу наукових інтересів І.І. Патлаєвського становили проблеми теорії та історії фінансового права, регулювання грошового обігу, оподаткування та інші. У науковій літературі Інокентій Іустинович відомий насамперед за такими працями, як «Грошовий ринок в Росії від 1700 до 1762 р.р.», «Теорія грошового обігу Рікардо та його послідовників», «Про подоходні податки» та курсом фінансового права, що був опублікований після смерті вченого. З приводу відносно невеликої кількості праць І.І. Патлаєвського, нам здається дуже характерним висловлене зауваження його учня, колеги та друга, професора Новоросійського університету В.М. Палаузова. Він зокрема зазначав: «Справа в тім, що Інокентій Іустинович відрізнявся надзвичайною вимогливістю до себе. Переглядаючи його папери, я переконався, що не було б у нього цієї, можливо, зайвої до себе вимогливості, цифра його літературних праць значно б збільшилась. В його паперах багато матеріалу, який би в іншого вченого не залишився б рукописом» [526, с. 5].

Однак, творчий доробок І.І. Патлаєвського характерний насамперед своєю якістю. Зокрема, вже перша його праця «Грошовий ринок в Росії від 1700 до 1762 р.р.», опублікована у 1868 р., отримала багато схвальних відгуків у фінансовій літературі. Так, один з провідних фахівців у сфері історії грошового обігу даного періоду, професор Дерптського університету О.Г. Брікнер в своїй рецензії на дану роботу визначав її як науковий твір, що за важливістю предмету та за ґрунтовністю і самостійністю розробки дослідження заслуговує особливої уваги спеціалістів [117, с. 161-162]. На думку рецензента, дослідження І.І. Патлаєвського вигідно відрізняється від всіх попередніх наукових творів у даній сфері як за способом, методологією опрацювання матеріалу, так і за новизною і важливістю наукових результатів. Підтримуючи авторські висновки та положення і в загальному погоджуючись з ними, О.Г. Брікнер вважав, що праця молодого вченого посідає одне з найважливіших місць серед ряду наукових досліджень з історії грошей в Росії [117, с. 175].

Дослідження І.І. Патлаєвським проблем теорії та історії регулювання обігу грошей знайшло своє продовження у наступній його науковій праці «Теорія грошового обігу Рікардо та його послідовників» [530].

Характеризуючи значення, яке відіграла її поява у науковій літературі, насамперед відмітимо, що в науці фінансового права ХІХ - поч. ХХ ст. досить детально вивчався цілий комплекс питань, присвячених проблемам грошового обігу. З випуском в обіг незабезпечених паперових грошей, для дослідників вказаного періоду дуже гострим було питання аналізу можливих позитивних властивостей паперового грошового обігу, а також його небезпеки для публічних фінансів. У зв’язку з цим, представники вітчизняної науки фінансового права у своїх дослідженнях звертались до європейського досвіду регулювання грошового ринку, детально вивчали наукові концепції та теорії грошового обігу Західної Європи. Особлива увага була прикута до досвіду Англії, яку в науковій літературі вказаного періоду називали «країною грошей та кредиту» [530, с. 19].

Дане дослідження було концептуально спрямованим у трьох напрямках: вивченні суспільно-економічних умов, що призвели до появи теорії Рікардо та його послідовників; теоретичному аналізі суті ідей та положень, що становили її зміст; характеристиці наслідків втілення її положень у правотворчу та банківську практику. Ґрунтовно та всебічно вивчивши умови що спричинили теорію грошового обігу Д. Рікардо та його послідовників, Інокентій Іустинович вказує на її теоретичні витоки з камералістичної теорії цінності [530, с. 8-9]. Відзначаючи талант та великий досвід практичної діяльності її автора, І.І. Патлаєвський на сторінках своєї праці дискутує з ним щодо цілого ряду положень. При цьому дискусія ведеться у притаманній Інокентію Іуститовичу манері критичного аналізу, побудованого на глибоких теоретичних узагальненнях.

До числа найбільш значущих робіт вченого належить також праця «Про подоходні податки», що була опублікована за загальною редакцією В.П. Безобразова [529]. Дана робота була особливо актуальною для російської науки фінансового права кінця ХІХ ст. В Росії з 1812 проводилися спроби введення подоходного податку, але в діючій податковій системі країни він так і не прижився. Однак, підкреслював автор, зміна суспільно-економічних умов, пов’язана з розвитком промисловості, появою нових податків на промислові і торгівельні підприємства та на відсотки з капіталу, призвела до зміни суспільної думки щодо необхідності реформування податкової системи. Дискутуючи із західноєвропейськими та вітчизняними представниками науки про фінанси, І.І. Патлаєвський, при цьому чітко дотримується власної авторської позиції, застосовуючи власну аргументацію.

Як відзначав В.М. Палаузов, дана праця цікава, крім іншого, ще й тим, що характеризує особисті якості І.І. Патлаєвського, ілюструє його людські цінності, принципи та ідеали, сформовані ще за студентських років, яким він залишався вірним на протязі всього життя [526, с. 6-7]. Сам автор так формулює предмет та завдання свого дослідження: «Предметом для цієї статті я обрав питання про подоходні податки з огляду на очікувані зміни нашої податкової системи. Мені здається не зайвим проаналізувати погляди, які вважаються пануючими в науці і європейській практиці, і порівняти їх з тими прагненнями, що мають місце в російському суспільстві, яке переживає власне оновлення. Всі видатні події нашого суспільного життя такі, як звільнення селян від кріпацтва, введення загальної військової повинності, розвиток самоврядування, скасування тілесних покарань, нові суди і т.д. в своїй основі мають спільну животворящу ідею - це ідею громадянської свободи чи звільнення особистості» [529, с. 91]. Саме дана ідея стає основою наукової концепції І.І. Патлаєвського як вченого та його життєвою позицією як громадянина.

Одним з найбільш яскравих представників Харківського осередку науки фінансового права другої половини ХІХ сторіччя, що вніс вагомий внесок у становлення вітчизняної фінансово-правової науки і практики був Михайло Мартинович Алєксєєнко - заслужений ординарний професор кафедри фінансового права, декан юридичного факультету, ректор Харківського університету. Свою науково-педагогічну роботу М.М. Алєксєєнко вдало поєднував із громадською та політичною діяльністю. Будучи обраним до ІІІ та ІУ Державної Думи Російської імперії від Катеринославської губернії, М.М. Алєксєєнко на протязі одинадцяти років (з 1907 по 1917 роки) займав посаду голови Бюджетної комісії Державної Думи Російської імперії [438, с. 530-531].

Після закінчення юридичного факультету Харківського університету, М.М. Алєксєєнко у 1869 році був прикріплений на кафедрі для написання та захисту магістерської дисертації. Слід зазначити, що науковий старт у молодого вченого був більш ніж потужним. Так, лише за один 1870 рік ним видано одразу декілька наукових праць, які окреслили сферу його наукових інтересів та означили подальші напрямки наукової діяльності [35; 33; 32; 34]. Об’єднуючою для даних наукових праць стала означена вченим проблематика організації фінансової системи держави шляхом визначення фінансових потреб держави та ефективних способів їх забезпечення. На основі обраного підходу, М.М. Алєксєєнко сформулював для себе три складові науки про організацію державного фінансового господарства; вчення про бюджет, вчення про касову частину та вчення про фінансову звітність та контроль. Молодий вчений притримувався позиції, що побудова фінансового плану (бюджету) має ґрунтуватися на базовому принципі державного господарства, яким, на його думку є закон рівноваги доходів і витрат. Заходи, спрямовані на виконання бюджету, за словами М.М. Алексєєнко, пов’язані з діяльністю кас, на які покладені функції прийому і видачі сум, раціонального рахунку приходу-витрат. В свою чергу, найголовнішим завданням державного фінансового контролю має бути спостереження за можливо точним виконанням фінансового закону, усунення свавілля у податках, марнотратства у витратах [35, с. 8-10].

Під фінансовою системою держави М.М. Алексєєнко розумів сукупність позитивних юридичних норм, за якими держава, установивши свої завдання та здійснюючи їх виконання, визначає способи користування джерелами народного доходу [35, с. 11]. Дане визначення заслуговує особливої уваги, оскільки для нього характерним є те, що бачення молодим вченим фінансової системи держави базувалось саме на юридичній домінанті, що у даний історичний період розвитку фінансово-правової науки було досить рідкісним і піддавалось критиці у наукових колах [204, с. 78].

У другій праці вченого - «Погляд на розвиток вчення про податок у економістів А.Сміта, Ж.-Б. Сея, Рікардо, Сісмонді та Д.-С. Мілля» [32], прослідковуються водночас вплив німецької історичної школи, насамперед, Л.Штейна, та гуманістичні традиції вітчизняної фінансової науки, які і визначили соціальні пріоритети у трактуванні природи і призначення держави в системі поглядів М.М. Алексєєнка. Так, на думку вченого, кожна функція держави спирається, врешті-решт, на етичну основу і тільки з такої точки зору може бути зрозумілою. Загальне призначення держави він вбачав у створенні умов для безкінечного прогресу людства, сприянні щастю людини, наданні їй можливості і засобів досягати особистого, господарського і суспільного розвитку. Відповідні умови може створити держава, але це завдання не по силам окремій людині - у цьому й полягає ідея суспільного життя [32, с. VI-VII].

В податках, на думку М.М. Алексєєнка, відчувається тісний зв’язок економічних і політичних явищ. З одного боку, як вважав вчений, податки є одним із елементів розподілу, складовою частиною ціни. З іншого, - встановлення, розподіл, вилучення і використання податків - одна із функцій держави. Не зважаючи на таке важливе місце податків у житті суспільства, теорія оподаткування, фінансова наука, як констатував він, залишалися в зародковому становищі.

У зв’язку з цим, досить цікавим є трактування М.М. Алексєєнком місця науки фінансового права у системі суспільствознавчих наук. Як писав вчений, оскільки державне фінансове господарство є лише однією з форм народного господарства, то ця наука повинна знаходитись у тісному зв’язку із загальною наукою про народне господарство - суспільною економією, використовуючи її основні положення і принципи. Якщо розглядати науку про державну діяльність з точки зору пропозиції і з точки зору попиту, то на цій підставі її можна розділити на управління і фінанси. До предмету першої належить процес виробництва державою різноманітних благ, до іншої - оплата благ, які держава надає, тобто податки, мито, державний борг [32, с. XIV]. М.М. Алексєєнко вказував на хибність традиційного у вітчизняній науці підходу до держави як фінансового гегемона. Він наголошував, що захоплення вирішенням фіскальних задач без врахування їх наслідків, протиставлення державного та народного господарства повинно неминуче призвести до перегляду політико-економічних основ фінансової науки. Зокрема, з цього приводу він писав: «Відсутності порядку в житті відповідав хаотичний стан науки, яка, в свою чергу, впливала на практику» [32, с. II].

Перебуваючи на науковому стажуванні в університетах Німеччини, Австрії та Франції, М.М. Алексєєнко зайнявся детальним дослідженням сутності та правової природи податків. При цьому, він дотримувався трактування податків як оплати за послуги держави: «Податки можна розглядати як примусові платежі за послуги державного управління населенню у правовому, культурному і господарському відношенні.

Обґрунтуванням величини цих примусових платежів є загальні витрати на державне управління, яке забезпечує умови для господарської та будь-якої іншої діяльності» [36, с. 16]. М.М. Алексєєнко повністю підтримував позицію П.Прудона, що питання про податки є питанням про державу. Адже, як вказував він, податки завжди становили джерело існування державного апарату, забезпечували реалізацію політичної волі й здійснення владних повноважень. Якщо метою державної діяльності визнано благо людини і задоволення суспільних потреб, то оподаткування має бути, по-перше, загальним, по-друге, необтяжливим, по-третє, максимально наближеним до частки кожного у споживанні тих суспільних благ, що надаються державою і для створення яких, власне, ці податки призначені [36, с. 11].

Вчений усвідомлював, що принцип загального оподаткування тривалий час був предметом дискусій і викликав опір у сучасній йому вітчизняній науці. «Різні способи надання коштів державі, тобто різні податки і так звані принципи обкладання, що визначають систему оподаткування, - писав М.М. Алексєєнко, - перебувають у зв’язку зі станом, структурою, типом суспільства. При формуванні системи оподаткування люди прагнуть справедливості, на її забезпечення скеровано діяльність державних органів і податкового законодавства. Однак, справедливість, як усе моральне, є поняттям відносним і залежить від місця, часу і культури народу, її розуміння змінюється залежно від соціальної структури суспільства, панівних поглядів та усвідомлення потреб господарства і держави» [37, с. 111]. Ідея загальної податкової повинності не могла мати підтримки у суспільстві, для якого властивим було виокремлення класів, що підлягають оподаткуванню. Вона, як зазначав дослідник, була образливою для привілейованих як спроба зрівняння вищих і нижчих, вона суперечила основам суспільного життя. Натомість, у суспільстві, де фундаментальним началом визнано рівність перед законом, судом, службою і оподаткуванням, загальний характер стягнення податків - звичайна і природна річ. Отже, перехід до загального оподаткування, на думку М.М. Алексєєнко, означав утвердження громадянського суспільства, зміни суспільної свідомості та моралі, що закріплювались у економічних інститутах і праві.

Знаменною віхою в історії становлення вітчизняної науки фінансового права була наукова діяльність визначного вченого та педагога, професора фінансового права, академіка Санкт-петербурзької академії наук Івана Івановича Янжула. Його науковий та творчий шлях розпочався іще в студентські роки на юридичному факультеті Московського університету, де він зацікавився соціальною фізикою Л. Кетле і політекономією Дж. Ст. Мілля. Захопившись «серйозним читанням», студент відчув смак до самостійної наукової роботи. Згодом він згадував, що його перший твір з проблем соціальної статистики відзначався такою глибокою вірою в науку, що зважаючи на юність автора, безсумнівно, заслуговував найбільшої хвали і заохочення в інтересах його майбутніх занять [852, с. 10]. Будучи студентом третього курсу, молодий талановитий студент підготував наукову працю «Торгівельні шляхи Росії в Середню Азію», яка викликала зацікавленість у професора фінансового права Ф.Б. Мільгаузена. Ця подія виявилась доленосною у житті І.І. Янжула, так як професор Ф.Б. Мільгаузен, прочитавши твір і ґрунтовно обговоривши його з автором, обіцяв йому, що якщо він стане і далі так наполегливо працювати, залишити його при університеті для підготовки до професорського звання [848, с. 18].

Після закінчення юридичного факультету в 1869 р. І.І Янжул був прикріплений при університеті, а потім відряджений за кордон «для вдосконалення в науках і написання дисертації» [852, с. 12]. Першим пунктом призначення закордонного стажування І.І. Янжула став Лейпцизький університет, у якому молодий вчений слухав лекції відомих професорів Г.Ф. Кнаппа і В.Г.Ф. Рошера. Після цього, він продовжив стажування у Гейдельберзькому та Цюріхському університетах.

Познайомившись ближче з історичною науковою школою в університетах Німеччини та Швейцарії, І.І. Янжул вирушив до Англії. Саме у Лондоні молодий вчений визначився з напрямками своєї наукової діяльності. Як він відзначав, тема його майбутньої дисертації була зумовлена триваючими багато років у наукових колах гострими дискусіями про переваги і недоліки різних податкових систем. І.І. Янжул вирішив зупинитися на історії непрямого оподаткування, вивчення якої, на його думку, могло дати необхідний матеріал для вирішення суперечки між прихильниками і критиками цієї системи. «На перший раз ми обмежилися акцизом або податками на споживання, що опосередковано справляються, оскільки вони є податками, які можна назвати переважно непрямими» - зазначав вчений у вступі до свого дослідження [856, с. IV]. Для вирішення цього завдання автор обрав саме Англію як країну, в якій податки на споживання набули особливого поширення, а також тому, що тут мало місце «чудове багатство доступних досліднику документальних матеріалів та літератури з цієї теми» [852, с. 72]. Захист магістерської дисертації І.І. Янжула «Досвід дослідження англійських непрямих податків. Акциз», що відбувся 23 листопада 1874, став важливою науковою подією на юридичному факультеті Московського університету. Про це свідчить постанова факультету, у якій зазначалося, що використання унікальних джерел дало можливість дисертанту не тільки поповнити, але і виправити деякі відомості, що містилися в роботах його попередників, і представити твір, який відповідає найсуворішим вимогам науки [854, с. 7].

Основною ідеєю дисертаційного дослідження І.І. Янжула було те, що боротьба класових інтересів визначає характер фінансової системи держави. Вчений відзначав, що у XVII-XVIII ст. в Англії панували акцизи, оскільки ця форма оподаткування була вигідна володіючому на той час політичною владою землевласницьку класу. Однак по мірі розвитку капіталізму і зростання впливу буржуазії, більшість акцизів і митних зборів, які перешкоджали подальшому розвитку британської промисловості і торгівлі, були скасовані. Зі зростанням політичного значення робітничого класу, податкова система продовжувала реформуватися у бік прибуткового оподаткування і подальшого скасування непрямих податків. Примітно, що до головного висновку про вплив боротьби класових інтересів на державний лад і характер фінансових установ І.І. Янжул прийшов самостійно, без впливу К. Маркса, з яким, як згодом виявилося, він працював з тими ж джерелами і в тих же залах Британського музею. Дисертація І.І. Янжула, незважаючи на гостроту і дискусійність теми привернула увагу фахівців. У наукових колах їй давалася в цілому висока оцінка як «дуже ґрунтовній» монографії, що «написана майстерною рукою» і являє собою «прекрасну ілюстрацію до історії фінансового і суспільного побуту Англії» [852, с. 143].

Предметом докторської дисертації І.І. Янжул обрав інший вид непрямого оподаткування - митний збір. Молодий вчений поставив собі за мету простежити історію розвитку ідей вільної торгівлі та протекціонізму в Англії у зв’язку з їх впливом на митне законодавство і економічне життя країни. Восени 1876 року І.І. Янжул опублікував перший том наукової праці під назвою «Англійська вільна торгівля», у якому досліджувався меркантилістський період її історії [850]. Дослідження було представлено в якості докторської дисертації і після її успішного захисту 30-річний І.І. Янжул був затверджений ординарним професором Московського університету по кафедрі фінансового права. Вихід другого тому, присвяченого періоду вільної торгівлі Англії, був опублікований у 1882 році [851].

Опублікування І.І. Янжулом своєї двотомної праці, присвяченій Англійській вільній торгівлі здійснило справжній резонанс серед вітчизняної наукової еліти. Як відзначали сучасні йому дослідники, наукове значення цього дослідження полягало не тільки в детальній розробці літератури за темою та внесенням багатьох істотних поправок і додатків до існуючих відомостей з історії англійської економічної політики протягом декількох століть. Важливішим було те, що відзначивши суттєву зміну в поглядах англійського суспільства на класичну політекономію і занепад її старого престижу, І.І. Янжул спеціально досліджував питання про те, яким чином і чому віра в найбільш суттєві положення і принципи економічної науки, встановлені її засновниками, виявилася значною мірою розхитаною. Обравши для економіко-соціологічного аналізу вражаючий за своїми масштабами історичний простір, охопивши ним все різноманіття економічних концепцій і шкіл, вчений доводив, що розвиток науки відбувається не тільки на основі логічних висновків і аргументів «холодного розуму», але і завдяки аргументам людських почуттів та симпатій» [854, с. 8]. Віра в непорушність принципу вільної конкуренції та невтручання держави в економічне життя, навіть якщо суспільне благо вимагає зворотного, виявилася частково втраченою [853, с. 112].

Детально досліджуючи англійську економічну та фінансову науку

І.І. Янжул прийшов до висновку, що нова перебудова політичної економії повинна ґрунтуватися переважно на індуктивному методі і що саме в такому сенсі вона «є більш наукою майбутнього, ніж сьогодення». Стара доктрина з її дедуктивним методом вірила в абсолютну істину своїх головних положень. Індуктивізм ж, на думку вченого, довів їх відносний характер, переконуючи в необхідності враховувати особливості і конкретно-історичні умови окремих країн. З'ясування причин, за якими Англія прийняла в своїй політиці систему саме вільної торгівлі, показало, що вона повинна була її прийняти «за особливими умовами свого економічного побуту і що ця система була для неї тоді найбільш вигідною та безпечною» [851, с. XVII]. Наведені автором дані свідчили про значне зростання багатства держави Англії, чого не можна було сказати про добробут її народу. Вільна торгівля казково збагатила промисловців і торговців, але аж ніяк не прошарок працюючих.

Вітчизняні рецензенти, звертаючи увагу на достоїнства цієї капітальної праці, ставили в заслугу автору також висновок про визначальну роль державних інтересів у виборі тієї чи іншої системи торгівлі. Зазначалося, що завдяки широкій постановці питання твір І.І. Янжула має не тільки абстрактне наукове значення, але і зачіпає побічно або прямо актуальні проблеми сучасної йому російської дійсності. Зокрема, Д.І. Менделєєв, який брав участь у розробці російського митного тарифу 1891 року, використовував конкретно-історичний та аналітичний матеріал дослідження

І.І. Янжула для обґрунтування своєї концепції економічного розвитку Россіі [452, с. 11-13].

Фундаментальне дослідження І.І. Янжула з фінансової історії Англії зайняло визначне місце не лише у вітчизняній, а й у європейській історично- економічній та фінансово-правовій літературі, а сам автор здобув репутацію «кращого і навіть єдиного у нас знавця народногосподарського життя, історії та літератури Англії» [231, с. 353]. Як не без підстав зазначав Л.З. Слонимський в «Критико-біографічному словнику російських письменників і вчених», І.І. Янжул цілком заслужено здобув право на «видатне і зовсім самостійне місце в нашій економічній літературі» [141, с. 60].

Кінець 1970-х - початок 1980-х рр. виявилися для І.І. Янжула особливо плідними в науковому відношенні. Більше двох десятків монографічних робіт з різноманітної тематики, що вийшли з-під його пера в цей період, свідчили про вже сформовані професійні інтереси і наукові уподобання. За своїми поглядами вчений, що виділявся в групі молодих ліберальних професорів, був близький до історичної школі фінансів в течії історично-етичного спрямування. Схиляючись до так званого «державному соціалізму», він був прихильником широкого втручання держави в економічне життя і покладав надії на його соціальну політику, здатну, на його думку, згладити суспільні протиріччя, пом'якшити конфлікти і полегшити долю трудящих класів.

Сказане вище дозволяє стверджувати, що період 60-70 років ХІХ століття був одним з найбільш плідних в історії вітчизняної науки фінансового права. У цей час потужним стимулом для її розвитку стала відповідна державна освітня політика, серед заходів якої було запровадження кафедр фінансового права у вітчизняних університетах та створення умов молодим перспективним вченим, прикріпленим для здобуття магістерського чи професорського наукового ступеня, для стажування у провідних університетах Західної Європи. Внаслідок цього, саме в даний історичний період вітчизняна фінансово-правова наука поповнилась рядом спеціальних комплексних наукових досліджень з бюджетної, податкової, грошово- кредитної, банківської та іншої проблематики. Збагачені передовим європейським досвідом, молоді вітчизняні вчені-фінансисти фактично змінили існуючі протягом тривалого часу пріоритети фінансово-правових досліджень перенісши акценти з проблематики механізму наповнення казни держави та оптимізації її податкової системи на питання забезпечення загальносуспільного добробуту шляхом справедливого розподілу фінансових ресурсів між усіма прошарками суспільства.

Особливо змістовними для розвитку фінансово-правової науки стали 80-ті роки ХІХ ст., у які були створені авторські систематизовані навчальні курси фінансового права, на базі викладання відповідної навчальної дисципліни у вітчизняних університетах. Зокрема, у ці роки були опубліковані: енциклопедичний курс професора Санкт-петербурзького університету В.О. Лебедєва «Фінансове право» (1882-1883 роки) [418; 420]; «Нарис науки фінансового права» професора Ярославського юридичного ліцею І.Т. Тарасова (1883 рік) [698]; «Курс фінансового права» професора Новоросійського університету І.І. Патлаєвського (1885 рік) [528]; «Курс фінансового права» професора Казанського університету Д.М. Львова (1888 рік) [440]. Окремо в цьому переліку слід вказати на навчальні курси професора Московського університету І.І. Янжула, такі, як: «Фінансове право» (1881 рік) [863], «Історія фінансового права» (1882 рік) [855], «Фінансове право. Керівництво для студентів юридичного факультету» (1885 рік) [864]; та цілий ряд навчальних курсів інших представників фінансово- правової науки [796; 867; 868; 638].

Серед вказаних вище навчальних курсів окрема місце займає підручник «Фінансове право» В.О. Лебедєва, який, за справедливим визнанням сучасників та вчених минулого [315, с. 38-39; 85, с. 47-48; 585, с. 53-54], відкрив новий період в історії вітчизняної фінансової та фінансово-правової літератури. Ця фундаментальна наукова праця отримала заслужену схвальну оцінку як у вітчизняних наукових колах, так і за межами Російської імперії.

Будучи переведений і виданий на багатьох іноземних мовах, підручник отримав позитивні рецензії фахівців з провідних наукових центрів Європи. Як справедливо відзначив О.М. Козирін, таке прихильне відзначення роботи В.О. Лебедєва фактично означало визнання самостійності і оригінальності російської фінансово-правової науки, яка на протязі тривалого часу залишалася в тіні європейських університетів [421, с. 7].

Вагомий внесок навчального курсу В.О. Лебедєва на становлення вітчизняної фінансово-правової науки відзначався і радянськими вченими- фінансистами. Зокрема, А.Й. Буковецький, визначаючи місце В.О. Лебедєва в історії вітчизняного фінансового права, пише про нього як про автора «самого великого в Росії за своїм планом курсу фінансової науки» [121, с. 234]. Характеризуючи даний навчальний курс, професор Новоросійського університету С.І. Іловайський відзначив, що «він був одним з перших та залишається одним з найкращих досліджень, присвячених питанням теорії, практики та історії бюджетного права» [315, с. 39]. І справді, слід повністю погодитись з такою високою оцінкою. У даній фундаментальній праці детально досліджується бюджетна система держави, її касовий устрій та державний фінансовий контроль. При цьому, у кожній главі поданий глибокий історичний опис розвитку бюджетно-правових інститутів у країнах Західної Європи, США та окремо в Російській імперії. Характеризуючи становлення бюджетно-касового устрою, В.О. Лебедєв охарактеризував еволюцію правового регулювання організації і операцій бюджетних кас з часів Петра І до кінця ХІХ ст., що у вітчизняній науці фінансового права теж було здійснено вперше.

Головною і принциповою позицією вченого у власній теоретичній конструкції державного бюджету була та, що бюджет повинен містити в собі детальну характеристику всіх доходів і витрат, тобто всього передбачуваного стану фінансів на майбутній період часу. Умова повноти бюджету, у його баченні повинна виключати приховування державних доходів або витрат. В.О. Лебедєв стверджував, що бюджет обіймає собою все життя держави, оскільки містить в собі економічні умови її прояву. Він вважав, що закон про бюджет повинен бути ясним і доцільним, оскільки зачіпає як інтереси держави, так і господарство і утворення капіталу у окремих особистостей, у зв’язку з чим питання про бюджет повинно становити найбільш істотний момент в законодавстві будь-якої цивілізованої держави [418].

Окремо слід наголосити, що саме В.О. Лебедєв першим у вітчизняній фінансово-правовій науці розробляв юридичну складову теорії бюджету. У тлумаченні вченого бюджет як законодавчий акт є виразом державного ладу країни. Тому, до однієї з головних його функцій він відносив правову, вважаючи, що саме бюджет як закон зобов'язує фінансову владу до розумних дій і одночасно обмежує її.

Поява навчального курсу «Фінансове право» В.О. Лебедєва стала знаменною подією в науковому житті Росії. Характерним є той факт, що як сучасні В.О. Лебедєву критики, так і в майбутньому дослідники називали цей монументальний твір не підручником, а швидше «хрестоматією», або «фінансовою енциклопедією». Як писав відомий російський вчений- фінансист та державний діяч В.Т. Судейкін, фінансове право професора В.О. Лебедєва взагалі мало схоже на підручник, а швидше - на окрему монографію або енциклопедичний довідник [686, с. 41]. Вже згадуваний А.Й. Буковецький вважав, що величезна кількість матеріалу, робить дану працю схожою на хорошу хрестоматію, а місцями - на систематичний довідник, дуже далекий від підручника [122, с. 19].

Важливе значення у становленні вітчизняної фінансово-правової науки стала публікація у 1883 році підручника професора поліцейського і фінансового права Ярославського Демидівського ліцею Івана Тимофійовича Тарасова «Нарис науки фінансового права» [698]. Дана праця була опублікована саме як підручник, на базі лекцій, що читались І.Т. Тарасовим в Ярославському Демидівському юридичному ліцеї на протязі 1878-1881 років. Особливістю структури даної праці, чим вона виразно виділяється серед подібних праць означеного періоду, є та, що з її тридцяти трьох глав, тринадцять присвячені теорії та історії науки фінансового права та проблемам становлення фінансових установ. У вступі, автор дає власні визначення основним категоріям фінансового права, якими, на його думку, є: державне фінансове господарство, фінанси та фінансове управління, наука фінансового права, фінансове законодавство, відповідальність органів фінансового управління та фінансова відповідальність приватних осіб. На думку вченого, організація державного фінансового господарства створює юридичний порядок між державою з одного боку, та громадянами з іншого. Вивченням даного порядку повинна займатись наука фінансового права, як наука про «правомірне державне господарство» [699, с. 51].

Надзвичайно важливою з теоретичної точки зору є визначена І.Т. Тарасовим суспільна зумовленість фінансового права та фінансово- правової науки. Вчений її розкрив наступним чином: «Перед державою існує неминуча необхідність забирати від громадян частки їх майна і покладати на них певні обтяження. Громадяни ж, природно, прагнуть нічого не віддати, або принаймні уділити державі якомога меншу частину власних майнових благ. В силу цього, зароджується боротьба двох протилежних інтересів, що примиряються правом. Цим правом окреслюється коло свободи державно- господарської сфери, яке стикається з колом свободи приватної чи суспільно- господарської сфери. Отже, неможливим є наукове всебічне дослідження фінансів, яке б здійснювалось незалежно від спричинених ними правовідносин. Тому, помилковою є заміна терміну «наука фінансового права» терміном «наука, чи теорія фінансів...» [698, с. 8].

Ці та цілий ряд інших положень навчального курсу І.Т. Тарасова «Нарис науки фінансового права» дозволяють з усією впевненістю стверджувати, що дана наукова праця, яка присвячена саме правовому регулюванню державних фінансів, є однією з ключових у фінансово-правовій науці ХІХ століття, а її автор однозначно може вважатись одним з родоначальників вітчизняної науки фінансового права.

Важливою подією у науковому житті не лише Новоросійського університету а й вітчизняної фінансово-правової науки в цілому стало видання «Курсу фінансового права» І.І. Патлаєвського. Одразу ж після своєї появи, дана праця стала предметом широкого обговорення у фінансовій науці Російської імперії кінця ХІХ - початку ХХ ст [292, с. 11]. Публікація цього підручника була здійснена у 1885 році після смерті його автора, на підставі звернення юридичного факультету до керівництва Імператорського Новоросійського університету. У своїй передмові до видання, проф. В.М. Палаузов писав: «Навряд чи можна краще вшанувати пам’ять покійного вченого і професора. У такий спосіб вчена колегія засвідчила, що наукова спадщина, яку залишив після себе І.І. Патлаєвський, достойна зберігання та передачі спадкоємцям - майбутнім поколінням вчених і тих, хто навчається» [528, с. 1].

Підручник було видано за загальною редакцією магістра політичної економії Новоросійського університету Льва Васильовича Федоровича, (в майбутньому - професора цього університету, видатного вченого, крупного фахівця у сфері економічної та фінансової науки) [475, с. 67-69], який після смерті І.І. Патлаєвського викладав навчальний курс фінансового права. За словами Л.В. Федоровича, зміст цієї книги становили лекції

І.І. Патлаєвського, які він читав у 1879 році. Тому характеристика історичних нарисів, статистичних даних та законодавства датована станом на 1878 рік. При цьому, окремі застарілі фактологічні дані курсу були замінені Л.В. Федоровичем на новіші [528, с. XIV].

За своєю структурою, Курс фінансового права складається зі вступу, трьох частин та додатків. У вступі розкривається зміст предмету та історії фінансової науки, її зв’язок з іншими науками, співвідношення фінансової науки і фінансового (позитивного) права, а також структура даної галузі знань. Зміст першої частини становить вчення про державні видатки та їх класифікація за окремими галузями. Друга частина присвячена характеристиці державних доходів, теорії податків та їх системі. У третій частині викладено питання бюджету, організації кас, державного кредиту та державного боргу. В додатках автором розміщено акти законодавства, зокрема: Лісний устав, Устав про казенні оброчні статті тощо.

Характерною рисою даної праці, як і більшості інших наукових праць з цієї проблематики даного історичного періоду була та, що фінансове право розглядалось у невід’ємній єдності з економічною наукою про фінанси. Визначаючи предмет науки фінансового права та виділяючи в ньому дві складові - економічну та юридичну, І.І. Патлаєвський вважав, що домінуючою є саме економічна. Тому, розглядаючи фінансову науку і науку фінансового права як нерозривне ціле, він ототожнював дані поняття. Вчений стверджував, що предметом фінансової науки (науки фінансового права) є фінансове господарство держави: його сутність, структура, форми та методи державної фінансової політики тощо. Однак управління власним фінансовим господарством неминуче призводить до встановлення відповідного правового порядку співвідношення держави та її громадян на умовах правомірності та справедливості.

У 80-х роках ХІХ ст. особливо плідно над підготовкою підручників з фінансового права працював професор Московського університету І.І. Янжул. На потязі досить короткого періоду, з 1881 по 1885 роки ним було підготовлено декілька підручників з фінансового права [863; 855; 864], окремі з яких були перевидані [862]. Вінцем такої інтенсивної роботи щодо систематизації науки фінансового права стало опублікування у 1890 році фундаментальної наукової праці «Основні начала фінансової науки: вчення про державні доходи» [858].

Даний науковий твір був задуманий автором та опублікований саме як університетський підручник. І.І. Янжул у передмові до нього писав: «Ця праця являє собою скорочений курс лекцій, читаних у Московському Університеті. Мета автора - надати студентам посібник і керівництво при вивченні фінансового права і на заміну літографованих його видань» [857, с. 4]. Однак, стиль написання цієї праці вигідно виділяє її серед аналогічних праць даного історичного періоду. Вчений повністю відходить від простого переказу позитивного фінансового права, піддає критичному аналізу окремі положення чинного законодавства, виявляє його недоліки і слабкі сторони і в результаті формулює власні пропозиції щодо їх усунення. У роботі широко застосовані також історичний, статистичний та компаративний методи наукового дослідження. При цьому, автор дуже часто у власній аргументації посилається на західноєвропейських класиків фінансово-правової науки, таких як А. Вагнер, К.Г. Рау, П. Леруа-Болье та інші, що суттєво збагачує науковий апарат даної праці.

Квінтесенцією даного наукового твору стало розроблене І.І. Янжулом вчення про податки, теоретична цінність і значимість якого не втрачена і до нашого часу. Досліджуючи правову природу податків, вчений робив головний акцент на їх загальносуспільному значенні: «Користування

державними послугами часто зовсім не передбачає за собою негайної винагороди. Внаслідок цієї обставини, в суспільстві складається абсолютно хибне уявлення, що держава та її послуги мають дармовий характер, і в силу цього вимагають від держави більше, ніж вона може дати, забуваючи при цьому, що вона даром нічого не може зробити і що на надання різних послуг вона має затрачати ті ж кошти, які отримує від самих підданих» [857, с. 170].

Під податками вчений розумів односторонні економічні пожертвування громадян або підданих, які держава чи інші суспільні групи в силу того, що вони є представниками суспільства, стягують легальним шляхом і у законний спосіб з їх приватного майна для задоволення необхідних суспільних потреб і спричинених ними витрат. На думку І.І. Янжула, право держави вимагати податки і обов’язок громадянина їх платити тісно пов’язані один з одним, однаково випливають з самого факту існування держави та факту об’єднання громадян у державний союз для досягнення спільних цілей щодо захисту особи і майна громадян, покращення народного добробуту тощо. Ця взаємна система прав і обов’язків між державою і громадянами зумовлює існування податків, і в той же час є їх юридичною підставою, що відрізняє податки від інших джерел державного доходу. Тому, вчений наголошував, тільки ті пожертвування можуть називатися податками, які випливають із загальних відносин верховної влади до підданих громадян і зумовлені не якимись спеціальними актами та договорами, а самим фактом існування держави [859, с. 241-242].

Курс «Основні начала фінансової науки: вчення про державні доходи» за ступенем своєї науковості, точності і ясності викладу матеріалу був визнаний кращим у вітчизняній фінансовій літературі і був декілька разів перевиданим. У своєму листі І.І. Янжулу М.Х. Бунге писав: «Ваш твір один з небагатьох, яким я щиро бажаю найбільшого успіху. Тому, що цей його успіх буде успіхом фінансових знань у Росії» [853, с. 86]. Унікальність цієї наукової праці в тому, що специфіка її жанру як університетського навчального курсу не завадила автору навести окремі дискусійні позиції, сформулювати власне бачення розвитку фінансової та податкової систем держави.

У 1893 році дана книга була удостоєна премії Санкт-Петербурзької Академії наук. Одночасне визнання наукових заслуг І.І. Янжула як одного із засновників вітчизняної науки фінансового права виразилось в обранні його членом-кореспондентом цієї академії. Характерним є також те, що визначний внесок І.І. Янжула у створення вітчизняної фінансово-правової науки був відзначений радянськими дослідниками економічної та юридичної фінансової думки [122, с. 21; 334, с. 183]. На високу наукову цінність та актуальність його вчення про податки вказують і сучасні вчені [85, с. 48; 387, с. 117].

Таким чином, якщо розглядати системність, як одну з ознак сформованості та самостійності науки фінансового права, то можна стверджувати, що саме період 60-80-х років ХІХ століття став етапом її формування як самостійної галузі наукових досліджень на вітчизняних теренах. Адже саме у цей час були опубліковані крупні монографічні роботи, які суттєво розширили сферу науки фінансового права, видані системні, фундаментальні за своїм змістом лекційні курси та підручники з даної навчальної дисципліни.

Характеризуючи інтенсифікацію наукових досліджень у сфері правового регулювання фінансових відносин, що мала місце у другій половині ХІХ ст., можна зробити такі висновки. По-перше, потужним стимулом до підвищення наукових інтересів у сфері фінансів і права стали кардинальні перетворення фінансової системи в цілому та бюджетної, податкової, банківської, грошово-кредитної систем зокрема, що мали місце у європейських країнах. По-друге, у Російській імперії саме в означений історичний період фінансово-правові дослідження набули «наукової форми» - почали здійснюватись на базі вітчизняних університетів штатними вченими, які нерідко поєднували власну наукову діяльність із громадською, політичною діяльністю чи державною службою. По-третє, наукові дослідження з фінансової та фінансово-правової проблематики виконувались на спеціально створених університетських кафедрах фінансового права у рамках захисту вченими магістерських і докторських дисертацій та отримання вченого звання доктора чи професора фінансового права. Тобто, фінансово-правова наука набула формального статусу академічної (університетської) науки. По-четверте, виконання магістерської чи докторської дисертації передбачало для здобувача можливість наукового стажування у провідних університетах Німеччини, Франції, Англії, Австрії та інших країн Західної Європи. Це розширювало науковий світогляд та кругозір молодих вчених-фінансистів, а також дозволяло широким колам наукової громадськості оперувати новітніми теоретичними розробками у галузі фінансів, здобутими у Західній Європі. По-п’яте, глибинні фінансово- правові реформи, що мали місце на території Російської імперії та можливість опрацювання передових і фундаментальних західноєвропейських наукових праць, присвячених економічній, статистичній, соціологічній та, зрештою, фінансово-правовій проблематиці, призвели до суттєвого розширення кола наукових досліджень у науці фінансового права та подальшої систематизації набутих знань.

3.2.