Правове регулювання та форми безготівкових розрахунків

Значними у структурі грошового обігу є розрахункові відносини, що виникають між їх учасниками з приводу передачі (перерахування) певних грошових сум.

Визначення термінів «безготівкові розрахунки» та «готівкові роз­рахунки» дають нормативно-правові акти, видані Національним бан­ком України.

«безготівкові розрахунки - перерахування певної суми коштів з рахунків платників на рахунки отримувачів коштів, а також перера­хування банками за дорученням підприємств і фізичних осіб коштів, унесених ними готівкою в касу банку, на рахунки отримувачів коштів. Ці розрахунки проводяться банком на підставі розрахункових доку­ментів на паперових носіях чи в електронному вигляді», А в Положен­ні про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, за­твердженому постановою Правління Національного банку України від 15 грудня 2004 року № 637, так трактується термін «готівкові роз­рахунки» - це платежі готівкою підприємств (підприємців) та фізич­них осіб за реалізовану продукцію (товари, виконані роботи, надані послуги), а також за операціями, які безпосередньо не пов'язані з ре­алізацією продукції (товарів, робіт, послуг) та іншого майна.

Розрахункові правовідносини виникають щоразу, коли законом чи договором встановлюється обов'язок конкретного суб'єкта щодо здійснення грошового платежу. Такий обов'язок може виникати на підставі: а) закону (сплата податків, зборів, інших обов'язкових плате­жів); б) рішення державного органу (наприклад, справляння адміні­стративного штрафу, пені у зв'язку з несвоєчасним погашенням по­даткового зобов'язання); в) договору (перерахування грошової суми контрагента в цивільно-правових зобов'язаннях або виплата заробітної плати працівникові відповідно до умов трудового договору.

Розрахункові відносини охоплюють дві сфери грошового обі­гу: готівкову і сферу безготівкових розрахунків. Підтвердженням цієї позиції може бути конструкція розрахункових правовідносин, наве­дена у п. 2.2 Положення про ведення касових операцій у національній валюті України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 15 грудня 2004 року № 637: «Підприємства (підпри­ємці) здійснюють розрахунки готівкою між собою і з фізичними осо­бами (громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, які не здійснюють підприємницької діяльності) через касу як за раху­нок готівкової виручки, так і за рахунок коштів, одержаних із банків. Зазначені розрахунки проводяться також шляхом переказу готівки для сплати відповідних платежів».

Отже, розглядаючи розрахункові правовідносини, варто підкресли­ти, що ці правовідносини виникають не тільки при здійсненні безготів­кових розрахунків. Визначальним моментом для розрахункових право- 446

відносин є наявність зв'язку між його суб'єктами - платником і одер­жувачем із приводу перерахування визначеної грошової суми.

Основний зміст розрахункових правовідносин розкривається в принципах, на яких базується організація безготівкових розра­хунків, зокрема:

• підприємства всіх форм власності повинні зберігати свої грошові кошти як власні, так і позичкові на рахунках в установах банку, за винятком залишків готівки в їх касах у межах встановленого банком ліміту;

• господарюючі суб'єкти мають право вибирати форму розрахун­ків та способу платежу з числа передбачених чинним законодавством;

• момент здійснення платежу повинен бути максимально набли­жений до відгрузки товарів, виконання робіт чи надання послуг;

• платежі з рахунку підприємства здійснюються банком за згодою власника рахунку і з дотриманням черговості встановленої керівницт­вом підприємства, та розрахункової та договірної дисципліни;

• господарюючі суб'єкти мають право вибору банків для відкрит­тя поточних та депозитних рахунків.

Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті у п.

Клієнти банків для здійснення розрахунків самостійно обирають платіжні документи (за винятком меморіального ордера) і зазначають їх під час укладення договорів.

Розрахункові документи складаються на спеціальних бланках. Усі текстові елементи мають бути виконані українською мовою. Відпові­дальність за правильність заповнення реквізитів розрахункового доку­мента, у тому числі номерів рахунків і кодів банків, суми податку на додану вартість і кодів бюджетної класифікації, несе особа, яка офор­мила цей документ і подала його до обслуговуючого банку. Розрахун­кові документи, в яких перевірені реквізити заповнено з порушенням вимог, повертаються банком, що здійснив їх перевірку, без виконання.

Якщо до банку надійшли разом кілька розрахункових документів, то при їх виконанні додержується такий пріоритет: спочатку виконують­ся платіжні вимоги, оформлені на підставі рішень судів, потім - розра­хункові документи на сплату платежів до бюджетів, після цього - пла­тіжні вимоги, оформлені на підставі інших виконавчих документів. Усі інші документи виконуються у порядку їх послідовного надходження.

Найбільш поширеною правовою формою безготівкового роз­рахунку є платіжне доручення, яке оформлюється платником за спеціальною формою. Сутність цієї форми полягає в тому, що на бланку відповідної форми власник рахунку дає розпорядження банку, що його обслуговує, на перерахування визначеної суми зі свого рахун­ку на рахунок одержувача коштів за поставлену продукцію чи надані послуги.

Платіжне доручення застосовується в розрахунках: за фактично відвантажену (продану) продукцію (виконані роботи, надані послуги тощо); у порядку попередньої оплати; для завершення розрахунків за актами звірки взаємної заборгованості підприємств; для перерахуван­ня підприємствами сум, які належать фізичним особам (заробітна плата, пенсії тощо), на їх рахунки, що відкриті в банках; для сплати податків і зборів (обов’язкових) платежів до бюджетів і державних цільових фондів та ін.

Розрахунки із застосуванням платіжних вимог-доручень можуть застосовуватися в розрахунках усіма учасниками безготівкових роз­рахунків. Платіжна вимога-доручення - це вимога постачальника до платника сплатити на підставі надісланих йому розрахункових та відвантажувальних документів вартість поставленої продукції; викона­них робіт, наданих послуг. Платіжна вимога-доручення складаєть­ся з двох частин:

1. Верхня частина-вимога оформляється одержувачем коштів і пе­редається безпосередньо платнику не менше ніж у двох примірниках.

2. Нижня - частина-доручення платника своєму банку про пере­рахування з його рахунку зазначеної суми до оплати.

Банк платника приймає вимогу-доручення від платника протягом 20 календарних днів з дати оформлення її одержувачем. Платіжна ви- мога-доручення повертається без виконання, якщо сума, що зазначе­на платником, перевищує суму, що є на рахунку платника.

З метою скорочення розрахунків за отримані товари, виконані ро­боти та надані послуги підприємствами та фізичними особами вико­ристовуються розрахункові чеки. Розрахункові чеки використову­ються тільки для безготівкових перерахувань.

Для гарантованої оплати розрахункових чеків чекодавець бронює кошти на окремому аналітичному рахунку у банку-емітенту. Чекову книжку на ім'я чекодавця банк-емітент видає на суму, що не переви­щує залишку коштів на рахунку чекодавця. Строк дії чекової книжки - один рік; розрахункового чека, який видається фізичній особі для одноразового розрахунку, - три місяці.

Банківські правила передбачають обов’язкові реквізити, які пови­нен мати кожний чек: назву - «розрахунковий чек»; назву власника (для фізичних осіб - прізвище, ім’я, по батькові, реквізити його пас­порта) чекової книжки та номер його рахунка; назву банка-емітента і його номер МФО; ідентифікаційні коди чекодавця та чекодержателя за Єдиним державним реєстром підприємств та організацій в Україні, у фізичних осіб - ідентифікаційні номери, назву чекодержателя, дору­чення чекодавця банку-емітенту сплатити конкретну суму; призначен­ня платежу; число, місяць та рік складання чека, місце складання че­ка; підписи чекодавця та відбиток печатки (юридичної особи). Чек, на якому відсутній будь-який із реквізитів, вважається недійсним і повер­тається банку-чекодавцю без виконання.

Забороняється передавання розрахункового чека або чекової книжки власником будь-якій іншій особі, а також підписання незапов- нених бланків розрахункового чека і проставлення на них відбитку печатки юридичними особами. За бажанням фізичної особи розрахун­ковий чек може виписуватися на ім’я іншої особи, яка в цьому випад­ку стає його власником. Видача розрахункових чеків на пред’явника не проводиться.

Приймаючи розрахунковий чек до оплати за товари, виконані ро­боти чи надані послуги, чекодержатель перевіряє: відповідність його

встановленому зразку; правильність заповнення; відсутність виправ­лень; відповідність суми корінця чека сумі, зазначеній на самому чеку; строк дії; достатність залишку ліміту за чековою книжкою для оплати чека; наявність на ньому чіткого відбитка штампа або печат­ки банку та даних чекодавця. Після цього чекодержатель установлює особу пред’явника розрахункового чека за документом, що її посвід­чує. Після зазначеної перевірки чекодержатель відрізає розрахунковий чек від корінця, ставить на звороті чека та корінці календарний штамп і підписує чек, а також робить відмітку у відомості про прийняття до оплати розрахункового чека.

Чекодержатель здає в банк розрахункові чеки разом із примірни­ками реєстру чеків. Прийняті на інкасо розрахункові чеки облікову­ються за відповідним позабалансовим рахунком групи «Документи та цінності, що прийняті і відіслані на інкасо». Умови інкасування роз­рахункових чеків мають зазначатися в договорі на розрахунково-касо­ве обслуговування клієнтів. При зарахуванні за призначенням банком чекодержателя коштів, що надходять за оплаченим розрахунковим чеком, сума цього чека списується з відповідного позабалансового рахунку «Документи та цінності, що прийняті і відіслані на інкасо».

Невиконані розрахункові чеки після закінчення строку дії чекової книжки або використання ліміту підлягають поверненню до банку-емі- тента, який їх погашає. За бажанням клієнта банк може продовжити строк дії чекової книжки або клієнт може поповнити її ліміт у разі його використання.

Чекодавець повинен періодично перевіряти правильність викорис­тання уповноваженими ним особами розрахункових чеків і відповід­ність оплачених розрахункових чеків документам постачальників, на оплату яких вони видавались. У разі відмови банку-емітента оплатити розрахунковий чек чекодержатель має право пред’явити до чекодавця претензію в установленому порядку, а в разі часткового або повного відхилення чекодавцем - звернутися з позовом до суду.

Чекодавець, якому видана чекова книжка (розрахунковий чек), відповідає за неправильне використання розрахункових чеків, за збит­ки у разі передавання чекової книжки або окремих розрахункових че­ків іншій особі, втрати або крадіжок, а також через зловживання осіб, уповноважених на підписання розрахункових чеків. У разі порушення клієнтом порядку розрахунків розрахунковими чеками банк може по- 450

збавити його права користування цим платіжним інструментом, якщо це передбачено умовами договору про розрахунково-касове обслуго­вування.

У платіжному обігу України використовуються розрахунки за акредитивами, умови та порядок проведення яких передбачаються в договорі між бенефіціаром і заявником акредитива.

Акредитив за своєю природою є договором, що відокремлений від договору купівлі-продажу або іншого контракту, на якому він може базуватися. За операціями з акредитивами всі зацікавлені сторони мають справу тільки з документами, а не з товарами, послугами або іншими видами виконання зобов’язань, з якими можуть бути пов'язані ці документи. Розрахунки за акредитивами регулюються Уніфіковани­ми правилами та звичаями для документарних акредитивів у редакції 1993 року (публікація Міжнародної торгової палати № 500) та Інструк­цією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті.

Банк-емітент може відкривати такі види акредитивів: непокритий - акредитив, оплата за яким, у разі тимчасової відсутності коштів на рахунку платника, гарантується банком-емітентом за рахунок банківсь­кого кредиту; покритий - акредитив, для здійснення платежів за яким завчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахун­ку в банку

Акредитив може бути відкличним або безвідкличним, про що повинно зазначатися на кожному акредитиві. У разі відсутності такої відмітки акредитив вважається безвідкличним.

Відкличний акредитив може бути змінений або анульований бан- ком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення бене- фіціара, на відміну від безвідкличного акредитиву, який може бути анульований або умови якого можуть бути змінені за згодою на це бенефіціара.

Безвідкличний акредитив - це тверде зобов’язання банку-емі- тента сплатити кошти в порядку та в строки, визначені умовами акре­дитива. Умови акредитива є дійсними для бенефіціара, поки він пись­мово не повідомить про згоду на внесення змін до них банку, який авізував йому ці зміни.

Відносини між банком-емітентом та авізуючим або виконуючим банком регулюються договорами, в яких передбачається розмір комі­сійних за авізування та інші витрати, пов’язані з відкриттям і виконан- ням акредитива, відповідальність сторін щодо оплати документів згід­но з умовами акредитива тощо. Для відкриття акредитива клієнт по­дає обслуговуючому банку-емітенту заяву, яка містить умови акреди­тива і складається так, щоб, з одного боку, вони давали змогу банкам без ускладнень їх проконтролювати, з іншого - забезпечували б інте­реси сторін, які використовують акредитив. Акредитив має містити ті умови, які банк може перевірити документально.

Акредитив вважається відкритим після того, як здійснено відпо­відні бухгалтерські записи за рахунками та надіслано повідомлення про відкриття і умови акредитива бенефіціару.

Після відвантаження продукції, надання послуг тощо бенефіціар подає виконуючому банку потрібні документи, що передбачені умо­вами акредитива, разом з реєстром за акредитивом. Після ретельної перевірки поданих бенефіціаром документів і відповідності їх умовам акредитива банк проводить виплату акредитива.

Якщо своєчасно одержати кошти з рахунку заявника акредитива неможливо, то банк-емітент до вирішення цього питання згідно з умовами договору обліковує забор гованість заявника акредитива за балансовим рахунком, що призначений для обліковування коротко­строкових кредитів. Одночасно банк-емітент списує з відповідного позабалансового рахунку, що призначений для обліку акредитивів, ту суму, що була виписана за акредитивом бенефіціару.

У день закінчення строку дії акредитива, кошти за яким забро­ньовані у виконуючому банку, останній списує кошти з аналітичного рахунку «Розрахунки за акредитивами» та перераховує до банку-емі- тента на рахунок, з якого вони надійшли. Виплати за акредитивом го­тівкою не допускаються.

На банк покладається контроль за дотриманням умов акредиту­вання. Претензії до бенефіціарів, крім тих, що виникли з вини банку, розглядаються без участі банку.

Відносно новою формою безготівкових розрахунків в Україні є вексель. Правове застосування векселя як платіжного інструмента визначається Законом України «Про обіг векселів в Україні» від 05 квітня 2001 року.

Векселя поділяються на прості та переносні і можуть бути виставлені як у національній, так і в іноземній валюті. Простий век­сель - це документ, який містить просте і нічим не обумовлене зобо- в'язання векселедавця сплатити власнику векселя в зазначений строк визначену суму. Переказний вексель - це складений за суворо визна­ченою формою документ, який містить письмовий наказ векселедав­ця, адресований платнику, сплатити третій особі певну суму грошей у зазначений строк. Платник стає боржником по векселю лише після того, як акцептує вексель, тобто дає згоду на його оплату, поставивши на ньому свій підпис.

Останнім часом у безготівкових розрахунках поширюються роз­рахунки платіжними картами.

Згідно з Положенням про порядок емісії платіжних карток і здій­снення операцій з їх застосуванням, затвердженим Правлінням НБУ 27 серпня 2001 року, банківська платіжна картка - це пласти- ковий ідентифікаційний засіб, за допомогою якого утримувачу картки надається змога здійснювати операції оплати за послуги чи товари та отримувати готівку.

Розрізняють такі види банківських пластикових карток:

• власна, яка надає змогу фізичній особі розпоряджатися власним картковим рахунком;

• корпоративна, яка дає змогу фізичній особі розпоряджатися картковим рахунком юридичної особи;

• дебетна, яка дає змогу розпоряджатися картковим рахунком у межах залишку коштів на ньому;

• кредитна, яка дає змогу здійснювати операції за дебетом карт- рахунку в межах установленого банком-емітентом ліміту кредиту.

Учасником платіжної системи може стати фізична або юридична особа, яка має договірні правові відносини з членами платіжної систе­ми, тобто з юридичними особами, які одержали ліцензію міжнародної платіжної системи на емісію карток цієї системи та на їх обслугову­вання і відповідно до законодавства України мають право здійснюва­ти на території України зазначені операції.

Розрахункові взаємовідносини між комерційними банками та їх клієнтами будуються на договірних засадах і здійснюються на плат­ній основі.

Основними нормативними актами, на підставі яких здійснюється розрахунково-касове обслуговування в Україні, є: закони України «Про банки та банківську діяльність», «Про Національний Банк України», «Про платіжні системи та переказ грошей в України», Інструкція про порядок відкриття, ведення та закриття рахунків в національній та іноземних валютах, Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, Інструкція про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України та Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні та інші.

За загальним правилом безготівкові розрахунки здійснюються з ініціативи та за дорученням власників банківських рахунків. Проте мають місце випадки, коли банки зобов’язані списувати кошти з рахунків їх власників за їх дорученням (договірне списання) та на вимогу (розпорядження) державних органів, яким надане таке право (примусове списання). Відповідно до ст. 1071 Цивільного кодексу України, кошти можуть бути списані з рахунків клієнта-боржника, кореспондентського рахунку банка-боржника без його розпорядження на підставі рішення суду.

Фізичні та юридичні особи, що укладають між собою договори, передбачають у них право утримувача на договірне списання коштів з рахунку платника за його дорученням. Це право отримувач може використати в разі настання строку платежу, обумовленого в договорі з платником, або прострочення платником цього строку. Право банку на здійснення договірного списання з рахунку платника за його дору­ченням обумовлюється в договорі про розрахунково-касове обслуго­вування або іншому договорі про надання банківських послуг.

Примусове списання, а в деяких діючих законодавчих актах - безспірне стягнення є суттєвим обмеженням прав власника рахунку розпоряджатися своїми коштами. Тому його застосування є обмеже­ним і може мати місце лише у випадках, коли таке право прямо пе­редбачене в законі.

Стаття 59 Закону України «Про банки і банківську діяльність» ви­значає загальні підстави для застосування арешту, стягнення та зупинення операцій по рахунках. Так, арешт на майно або кошти банку, що знаходяться на його рахунках, арешт на кошти та інші цін­ності юридичних або фізичних осіб, що знаходяться в банку, здійс­нюються виключно за постановою державного виконавця чи рішен­ням суду про стягнення коштів або про накладення арешту в порядку, встановленому законом. Зняття арешту з майна та коштів здійсню­ється за постановою державного виконавця або за рішенням суду. Зу­пинення власних видаткових операцій банку за його рахунками, а та- кож видаткових операцій за рахунками юридичних або фізичних осіб здійснюється лише в разі накладення арешту відповідно до частини першої цієї статті, крім випадків, передбачених Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму». Зупинення видат­кових операцій здійснюється в межах суми, на яку накладено арешт, крім випадків, коли арешт накладено без встановлення такої суми.

Забороняється накладати арешт на кореспондентські рахунки банку. Стягнення коштів з кореспондентських рахунків банку здійс­нюється Національним банком України на вимогу Фонду гарантуван­ня вкладів фізичних осіб виключно у випадках, передбачених Зако­ном України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

16.4.