Концептуалізація основних підходів до визначення предмету та системи науки фінансового права

Уявлення про зміст та призначення науки фінансового права як складової юриспруденції постійно еволюціонувало і трансформувалось у зв’язку з її власним внутрішнім розвитком та внаслідок економічних, суспільно-політичних змін.

Особливою проблемою при здійсненні теоретичних досліджень на момент становлення вітчизняної фінансово-правової науки було визначення її змісту та відмежування від економічної фінансової науки й історії фінансів. Вирішення даної проблеми шляхом догматичної розробки предмета науки фінансового права вважалося першочерговим завданням для заповнення існуючих теоретичних прогалин і головною передумовою її подальшого становлення як цілісної системи знань [87, с. 3]. Обґрунтовуючи необхідність особливої науки про фінанси, яка мала б предметом свого дослідження специфічну галузь права, що містила фінансово-правові норми, фінансисти- правознавці зверталися до аналізу економічної сфери державного управління. Як відзначила Ю.В. Сорокіна, саме державна економіка та все державне фінансове господарство, будучи специфічними об’єктами державного управління, вимагали специфічних методів регулювання а отже, особливої галузі права, яка б регламентувала фінансово-господарське життя держави. У зв’язку з цим, під терміном «державне господарство» визначалась вся економічна діяльність щодо збору податків та інших доходів, витрачанню зібраних коштів, координуванню прибутків і витрат, управління фінансами, управління державним сектором економіки тощо [666, с.

Досліджуючи питання науки фінансового права, вчені окремим пунктом приділяли увагу спільності та відмінності економічної фінансової науки та науки фінансового права, детально характеризуючи їх взаємозв’язок та співвідношення. При цьому, фінансова наука переважно розглядалась як база, фундамент, на якому будувалося фінансове право. Іноді фінансову науку розглядали як зміст фінансового права, тобто ті суспільні відносини, які підлягали правовому регулюванню. Теоретичним витоком такого підходу у вітчизняній фінансово-правовій літературі була наукова концепція професора кафедри законів про державні повинності та фінанси Санкт- петербурзького університету Олександра Івановича Краніхфельда. У своїх лекціях з фінансового права, читаних у 40-х роках XIX ст., вчений стверджував, що фінансова наука є базою для фінансового права. Розглядаючи їх співвідношення як співвідношення змісту і форми, і як співвідношення чистої теорії і позитивного права, О.І. Краніхфельд визначав фінансове право як сукупність правил, якими керується уряд певної держави при задоволенні державних потреб. На його думку, ці правила для успішної їх реалізації повинні мати належне наукове обґрунтування, адже загальні правила теорії видозмінюються відповідно до потреб даної держави, тому і позитивне законодавство виходить за межі, встановлювані чистою теорією.

Отже, фінансове право має самостійність по відношенню до фінансової науки, активно впливає на фінансову систему держави, її структуру та функціонування [380, с. 3].

Ідеї О.І. Краніхфельда знайшли своє подальше втілення у творах

І.І. Патлаєвського, І.І. Янжула та цілого ряду інших вітчизняних вчених- фінансистів. Так, І.І. Патлаєвський, вказуючи на взаємозв’язок фінансової науки і науки фінансового права, писав: «Наука фінансів говорить про загальні закони як про загальні вимоги, з іншого боку вона повинна також вказувати на ті умови, серед яких у даній країні, в даний час повинні діяти конкретні закони. У свою чергу, фінансове право - це практичне застосування позитивної науки фінансів до умов даної держави, оформлене у вигляді закону.

Питання розмежування фінансової науки та фінансового права були предметом детального дослідження І.І. Янжула. У своїх творах він також відзначав, що дані фінансової науки увійшли до фінансового права як його складовий елемент. Фінансова наука, на його думку, стала базою і зумовила саме виникнення фінансового права. На основі цього, вчений формулює задачу фінансової науки «як дослідження способів і засобів найкращого задоволення матеріальних потреб держави. Фінансове право вивчає на підставі досвіду, як держава видобуває і витрачає свої матеріальні кошти, в той час як фінансова наука вивчає на підставі досвіду як держава повинна добувати і витрачати» [864, с. 9]. Отже, для І.І. Янжула співвідношення фінансової науки та фінансового права - це співвідношення змісту і форми. Якщо фінансова наука формулює теоретичні положення, наприклад, обґрунтовує раціональність введення нового податку або скасування старого, то наука фінансового права забезпечує їх практичну реалізацію і надає правове закріплення у затверджуваних державою нормативних актах. У своєму визначенні фінансового права вчений стверджує що воно є сукупністю законодавчих постанов про фінансовий устрій та фінансове управління держави [862, с. 5].

Схожої з І.І. Патлаєвським та І.І. Янжулом точки зору притримувався І.Х. Озеров, який трактував фінансову науку як теоретичну і більш узагальнену систему знань, що здатна дати чисто економічні рецепти покращення державної економіки. Фінансова наука, на його думку вивчає фінансову систему держави, способи отримання доходів, пророкує наслідки тієї чи іншої фінансової політики.

Трактування фінансової науки як теоретичної бази для науки фінансового права розвинув Е.М. Берендтс, визначаючи останню як систему знань, що пояснює економічні процеси в державі. На його думку, економічні процеси відбуваються самі по собі, оскільки реалізуються за допомогою активних дій суб’єктів економічних відносин, що змушені діяти за правилами і відповідно до вимог, встановлених у конкретній державі. Тобто, держава здійснює правове регулювання фінансових процесів. Отже, він вважав необхідністю існування особливої науки, яка б сприяла кращому правовому оформленню даних процесів. Такою наукою має стати фінансове право. Характеризуючи фінансове право, вчений пише: «Фінансове право досліджує господарство держави не з точки зору, що корисно і що доцільно для господарювання, а з точки зору правової, тобто воно вивчає ті правові норми, які лежать в основі господарської діяльності державної влади та її органів, як діяльності не продуктивної, а закономірної.

Отже, розглядаючи політичну економію, фінансову науку та науку фінансового права, як тісно взаємопов’язані між собою галузі знань, одна із яких є породженням наступної, вченими-фінансистами вибудовувалась теоретична конструкція відображення взаємозалежності економіки, права та держави, їх взаємовплив.

Аналізуючи праці, присвячені фінансово-правовій проблематиці кінця ХІХ - початку ХХ століття, можна виділити два підходи до трактування предмета науки фінансового права, що сформувалися в цей період. Відповідно до першого підходу її предметом є фінансове господарство держави: його сутність, структура, форми та методи державної фінансової політики тощо. У межах даного напряму здійснювалася, за словами А.М. Зака, розробка економічної догматики науки фінансового права [292, с. 4].

Такий підхід сформувався під впливом німецької наукової школи фінансів, що набула особливого поширення в російській імперській науці. Зокрема, видатний німецький економіст К.-Г. Рау відзначав, що наука про устрій державного господарства або про кращий спосіб задоволення державних потреб матеріальними цінностями називається наукою про фінанси і становить частину політичної економії [593, с. 4]. У розумінні представників німецької школи фінансів ХУІІІ-ХІХ століть наука фінансового права (фінансова наука) визначалася як сукупність знань, що відображають реальні дії держави відносно ведення власного фінансового господарства. Як стверджував К. Гоффман, фінансове право - це насамперед сукупність законодавчих постанов про фінансово-правовий устрій і державне управління фінансами. Його думку розвивав Л. Штейн, указуючи на те, що фінансове право - це сукупність правил, які обмежують вплив державної влади [828, с.

Найбільш послідовними розробниками вчення про державне фінансове господарство в рамках економічної догматики предмета науки фінансового права серед російських учених були І.І. Патлаєвський, І.І. Янжул, І.Х. Озеров Л.В. Ходський та ряд інших вчених-фінансистів. Так, І.І. Патлаєвський, писав: «У державному господарстві господарем є держава. А оскільки все існування держави просякнуте ідеєю права, то всі органи держави у своїй діяльності встановлюються позитивним законодавством. Тому організація господарства даної держави, а також способи господарського управління у будь-якій державі визначаються позитивним правом або фінансовим законодавством. По суті, фінансове позитивне законодавство або фінансове право держави є практичним додатком положень науки фінансів до умов даної держави, втіленим у форму закону. На цій підставі науку про державне господарство країни називають також наукою фінансового права» [528, с. 21]. На схожих з І.І. Патлаєвським позиціях стояв І.І. Янжул, який вважав головним завданням фінансової науки дослідження способів найкращого задоволення матеріальних потреб держави. Аналізуючи відмінності державного фінансового господарства від приватного, учений, крім масштабів та складності, зараховував до його специфічних рис такі: держава має певну мету, суверенність, довговічність тощо. Із зовнішньої мети, яка у загальному вигляді може бути визначена як благо народу, випливає основоположний принцип фінансів: у державному господарстві доходи мають зумовлюватися витратами, а не навпаки, як у приватному господарстві. Стан державного господарства цілком залежить від добробуту всього народу, а тому воно має вестися за якомога повного, всебічного врахування потреб народної економії [859, с. 15].

Л.В. Ходський, визначаючи державне господарство частиною народного господарства, вважав, що все, що є визначальним для устрою народного господарства певної країни, є визначальним для характеру її державного фінансового господарства. Тому вчений визначав предметом сучасної йому фінансової науки фінансове господарство капіталістичного ладу. Факторами існування такого сучасного капіталістичного господарства, на його думку, є: а) правовий лад, в основі якого закладений принцип особистої юридичної свободи; б) панування приватної власності і необмеженої конкуренції; в) економічна і політична боротьба класів на підґрунті спільних та протилежних інтересів; г) державна влада; д) сила громадської думки. Серед вказаних факторів, ключовими для ефективного державного фінансового господарства Л.В. Ходський вважав два: державну владу і класові інтереси. Державна влада, на переконання вченого, прямо і безпосередньо впливає на господарські процеси, їх результати, організовує фінансове господарство та розпоряджається його коштами. В свою чергу, представники інтересів певного класу формують контингент найбільш впливових діячів державного та фінансового управління та в силу власної діяльності накладають відбиток на всю фінансову систему певної країни [798, с. 3-4].

Визначаючи фінансове господарство держави предметом науки фінансового права, дослідники фактично одностайно наголошують на його публічному характері. Цю рису виділяли провідні фахівці з фінансів та фінансового права, як вчені-теоретики, так і практики. Під публічним характером держави малося на увазі, що вона створювалась і функціонує для блага всього суспільства, в той час як власник приватного підприємства переслідує виключно особисті вигоди. З цього приводу В.О. Лебедєв стверджував: «Взагалі, всі засоби, якими держава може володіти для реалізації своїх цілей, незалежно від того, чи ці засоби містяться у приватних коштах громадян, чи у речових матеріалах, капіталах, грошових зборах тощо - усі вони повинні називатися фінансами. Г осподарська діяльність держави, спрямована на набуття матеріальних засобів, становить фінансове господарство. Правила фінансового господарства, втілені у законодавчі норми, є фінансовим законодавством або фінансовим правом. Теоретичне дослідження всіх цих основних понять, тобто фінансів, фінансового господарства і фінансового права, становить фінансову науку» [418, с. 36].

Усвідомлення первинності народногосподарських інтересів відносно фіскальних відобразилося у науці фінансового права щодо трактування податку та розробки принципів оподаткування. У зв’язку з цим при вивченні проблем державного фінансового господарства особлива увага приділялася обґрунтуванню доцільності, ефективності та аналізу соціально-правових наслідків оподаткування. Професор Київського університету Г.Д. Сидоренко зазначав, що при встановленні податків уряд має пам’ятати, що постійний і гарантований дохід з них можливий при сталості доходів приватних господарств громадян, що надмірною експлуатацією останніх він виснажує ґрунт, який живить фінанси, і готує їх розлад. Отже, уряд має піклуватися про народне господарство, насамперед, виходячи з власних інтересів [638, с. 10].

Окреслюючи проблему співвідношення інтересу держави, провінції та громади К.Т. Еєберг, зазначив, що загальний суспільний інтерес, будучи диференційованим, може виражатися і забезпечуватися не тільки державою, а й безпосередньо громадами [836, с. 28 ]. Як підкреслював Л.В. Ходський, відмінність державного господарства від приватного, як і відмінність державних фінансів від фінансів приватних, полягає у різних шляхах і засобах задоволення існуючих потреб суб’єкта, відповідно - держави й окремого громадянина [798, с. 14].

Розроблена в теорії фінансового права концепція державного фінансового господарства знайшла підтримку і у фінансово-правовій практиці. Зокрема, міністр фінансів Російської імперії С.Ю. Вітте, вважаючи приватне господарство чисто егоїстичним, вказував, що йому протистоїть «господарство публічне, громадське - земське, міське, а в особливості господарство державне, яке ведеться не для особистої вигоди

господарюючих суб’єктів, а заради вищих цілей існування громади, заради інтересів усього суспільного союзу» [153, с.416 ]. Тому, стверджував С.Ю. Вітте в державі публічний інтерес переважає над приватним. З ним погоджувався Е.М. Берендтс, який вказуючи на визначену С.Ю. Вітте особливість економічної діяльності держави, писав: «Державне господарство ведеться не заради вузьких егоїстичних інтересів осіб, які керують ним, а заради цілей вищого порядку, заради інтересів цілого народу, згуртованого в своїй єдності» [87, с. 7]. В цьому відношенні він повторював також думку В.О. Лебедєва, який вважав, що держава, переслідуючи мету задоволення загального інтересу, тим самим задовольняє інтерес приватного, яким є конкретна людина. Мета держави в тому, щоб сприяти здійсненню цілей самої людини, сприяти досягненню їм всебічного добробуту в широкому сенсі цього слова. Мета держави полягає в загальному прогресі всього людства [419, с. 2].

Іншою особливістю фінансової діяльності держави, яка дозволяла вченим визначати державне фінансове господарство в якості предмету фінансового права, була величина та обсяги такої діяльності. В.П. Безобразов зазначав, що кількісні характеристики породжують якісні відмінності між державною і приватною економікою, оскільки державні ресурси, матеріальні засоби характеризуються такими великими розмірами, яких не має ніяке приватне господарство [80. С. 100].

Державне фінансове господарство розглядалось дослідниками у якості особливого об’єкта фінансово-правового регулювання в силу специфікиі власних джерел поповнення державних коштів. Її зміст полягав у тому, що так як джерелами накопичення державної казни були кошти приватних осіб, то саме вони повинні були нести тягар формування державних ресурсів. Як відзначала Ю.В. Сорокіна, за існування такого типу фінансової системи саме громадяни змушені були «ділитися з державою», тобто сплачувати податки і збори, що неминуче призводило примусового способу їх справляння [666, с. 93]. Можливість застосування примусу у процесі оподаткування як загальна характеристика держави, вважалась у фінансово-правовій науці кінця ХІХ ст. однією з атрибутивних ознак фінансового права. Зокрема, професор Київського університету Г.Д. Сидоренко красномовно стверджував, що саме мета держави дозволяє їй вдаватися до податків [638, с. 2]. Професор Казанського університету Д.М. Львов розглядав правову природу державних доходів, як «засобів прямого вилучення за системою, тобто на підстав правових документів». У його розумінні, це визначення розкривало одночасно і джерело формування державної скарбниці та примусовий спосіб вилучення частини матеріальних засобів, яке проводиться державою поза волею його громадян [440, с. 5]. При цьому, на думку вченого, принцип примусовості не суперечив існуючому в країнах Західної Європи принципу самооподаткування, так як згоди приватних осіб на застосування державою своїх повноважень у сфері справляння податків не було потрібно. С.Ю. Вітте розглядав примусовий характер держави як одну з підстав для формування спеціальної галузі права, покликаної регулювати цю сторону діяльності держави і особливої науки, що сприяє пошуку кращих способів справляння податків і зборів. Характеризуючи принцип державного управління, він стверджував, що держава виступає у якості вищої суспільної організації, наділеної в силу своїх верховних прав примусовою владою [153, с. 417].

Характеризуючи відмінності державної економічної діяльності, вчені виділяли таку особливість, як специфіку принципів складання державного кошторису доходів і витрат. В.П. Безобразов, писав, що в приватному господарстві господар спершу повинен визначити об’єм майбутніх доходів і відповідно до них - напрямок і кількість витрат. У державі послідовність складання кошторису змінюється. Оскільки держава функціонує для задоволення загального блага, то вона повинна перш за все думати про задоволення загальних інтересів. Тому, вчений відзначав, що скарбниця завжди повинна бути спроможна задовольнити будь-які видатки на потреби держави [80, с. 102].

Враховуючи роль, яку відіграють фінанси в життєдіяльності держави та на основі розглянутих вище особливостей державного фінансового господарства як її економічної діяльності, у фінансовій науці обґрунтовувалась необхідність існування особливої системи норм, що здійснює таке регулювання - фінансового права. У свою чергу, складність завдань державного фінансового правового механізму і спричинила виникнення особливої науки, завдання якої полягало би в тому, щоб пояснювати і аналізувати процеси, що відбуваються в цій галузі, щоб давати рекомендації з «правильного управління фінансами», розробляти шляхи вдосконалення фінансової системи [666, с. 94]. Політична економія, яка була покликана вивчати приватне господарство, тобто приватний сектор економіки, не виділяла особливості держави як суб’єкта економічної діяльності та управління економікою, на взаємовідносинах між державою і приватними особами. Не виконувала даної функції і економічна фінансова наука.

Як відзначив Е.М. Берендтс, оскільки держава має публічний характер, тобто захищає загальний інтерес, для вивчення її фінансової діяльності необхідна така наука, яку можна було б назвати публічно-правовою наукою, наукою про публічно-правове господарство. Адже правові норми, що регулюють державну діяльність в галузі економіки та фінансів належать до публічно-правових норм. Такою наукою, що вивчає фінансову систему держави, на думку Е.М. Берендтса, стала фінансова теорія чи фінансова наука. Предметом науки фінансового право є відповідна правова галузь, що забезпечує правове регулювання обігу державних фінансових засобів [87, с. 9]. Фінансова наука виділилася з політичної економії. Однак, оскільки рух фінансів у будь-якій державі відбувається на підставі правових норм, створення найбільш зручного правового оформлення, правового сприяння успішному функціонуванню фінансової системи склали основну мету фінансового права. Саме в цьому вчений вбачав тісний зв’язок фінансової теорії та науки фінансового права [87, с. 9-10].

Трактування предмета фінансово-правової науки виключно в економічній площині фактично нівелювало її юридичний характер. Унаслідок цього у вітчизняній правовій та економічній літературі вказаного періоду панівною була позиція щодо віднесення науки фінансового права до складу економічної фінансової науки. Так, М.М. Капустін зазначав: „Інколи помітне прагнення надати вченню про фінанси характеру юридичної науки, що виражається в терміні «фінансове право». Нема потреби доводити непридатність такого терміна. Називати правом вчення про фінанси так само мало підстав, як і виділяти вчення про всі засоби досягнення завдань держави в особливі юридичні науки...” [332, с. 1]. У цілому не погоджуючись зі вказаним твердженням М.М. Капустіна, В.О. Лебедєв писав: «Фінансова наука не дає безумовно твердих юридичних норм, оскільки належить до економічних наук, а закони даних наук змінюються з часом» [419, с. 10]. На алогічності фінансового права як самостійної юридичної дисципліни наполягав І. Х. Озеров, звертаючи увагу на те, що державні урядові інститути не здійснюють узгодженої діяльності через суперечності соціальних інтересів [495, с. 9].

На думку В.О. Лебедєва, І.І. Патлаєвського, І.І. Янжула, фінансово- правова наука може вказувати тільки на те, що може бути зараз і в даній місцевості. На основі цього робився висновок, що наукові положення завжди умовні і не мають загального характеру. Такої позиції дотримувалися і інші представники російської науки фінансового права [87, с. 14]. «Взагалі фінансова наука складалася під сильним впливом напрямів, які мали місце в політичній економії, - писав І.Х. Озеров. - Щодо методу фінансової науки, то до неї застосовані і дедукція, і індукція. На її методологію чинять вплив течії політичної економії: так, дедуктивний метод, застосований Д. Рікардо до останньої, був перенесений ним і у фінансову науку, а історична школа, що виступила з індукцією, намагалася поширити її і на вивчення фінансів» [495, с. 18].

Отже, характеризуючи перший підхід до розуміння предмета науки фінансового права, можна відзначити, що дана галузь знань на кінець ХІХ століття являла собою, за образним, на наш погляд, дуже влучним виразом А.М. Зака, «...взірець соціологічно-каузального вивчення фінансових

інститутів, їх еволюції, складених економістом» [292, с. 6].

Представники другого підходу, серед яких потрібно особливо виділити І.Т. Тарасова, С.І. Іловайського, А.М. Зака, Г.І. Тіктіна, вважали домінуючою юридичну складову предмету науки фінансового права. Зокрема, на думку І.Т. Тарасова, фінансово-правова наука була результатом еволюції економічної фінансової науки, яка «. завдяки впливу історичної школи та вченню про правову державу піднеслась до значення науки фінансового права і в якій знайшло вираження те основне начало, що як здобуття засобів на користь держави, так і їх витрати повинні бути правомірними і державницькими» [698, с. 4]. Характеризуючи науку фінансового права як науку про правові норми, що регулюють сферу державного фінансового господарства, вчений вважав, що її зміст повинен становити систематичний виклад правил та норм, що визначають завдання, органи, межі, принципи, засоби та відповідальність фінансового управління, відповідність сформованим поняттям про мету держави, про політико-громадянську свободу та корінні умови добробуту окремих громадян і всього народу [698, с. 7].

Особливий внесок у розробку юридичної догматики предмета фінансово-правової науки вніс С.І. Іловайський. Визначаючи науку фінансового права відокремленою частиною фінансової науки, він вважав, що існували всі підстави для її виділення в окрему галузь знань. Вчений запропонував присвоїти всій сукупності «фінансово-наукових галузей» одну назву - наука фінансового права. Розкриваючи проблеми предмету науки фінансового права, С.І. Іловайський писав: «До недавнього часу наша наука займалась переважно дослідженням державного фінансового господарства, що було цілком виправданим, виходячи з того значення, яке займала держава серед публічних союзів. Однак, у наш час, місцеві союзи приймають дуже дієву участь у суспільному житті і держава розподіляє з ними власні функції. При чому, значення місцевих фінансових господарств у цьому відношенні постійно зростає. Тому, ні в якому разі не можна ігнорувати ні діяльності місцевих союзів, ні їх фінансового господарства» [313, с. 6].

Ідеї С.І. Іловайського розвинув його учень та послідовник Г.І. Тіктін. Відносячи науку фінансового права до складу фінансової науки, що, як вже було сказано вище, відповідало панівній у даний період науковій доктрині, автор вважав її такою галуззю, що найбільш розробляється та відособлюється в окрему теоретичну дисципліну. При цьому Г.І. Тіктін наполягав на першочерговому значенні правового елементу в предметі науки фінансового права, завданням якої є «систематизація норм позитивного, діючого у певному місці і у певний час фінансового права, шляхом застосування всіх доступних юридичному мисленню методів» [315, с. 18].

Потреба у розробці юридичного аспекту предмета науки фінансового права відстоював А. М. Зак. На його думку, призначення науки фінансового права полягає насамперед у вивченні правових відносин, що виникають у сфері державного фінансового господарства, саме як правових явищ, а не як продуктів економічних чи соціальних факторів. Виходячи з цього, він визначає такі завдання науки фінансового права: а) збір та тлумачення правових норм, що регулюють сферу державного господарювання; б) узагальнення даних норм та формулювання юридичних принципів; в) визначення на основі узагальнень юридичних понять; г) створення з узагальненого матеріалу наукової системи. Цитуючи слова Кавеліна: «Значення права не вичерпується його економічним змістом», автор вважав, що дана формула особливо необхідна для фінансового права [292, с. 8]. Однак, визнаючи панування в сучасній йому науці економічного трактування предмета науки фінансового права, А.М. Зак ставить риторичне питання: «.. .чи не є фінансове право самостійною юридичною дисципліною, як справа майбутнього, що зумовлює подальшу диференціацію юридичних норм..?” [ 292, с. 18].

Здійснюючи відмежування науки фінансового права від економічної фінансової науки та виокремлюючи юридичну складову її предмету, вчені зосереджували свою увагу на тісному взаємозв’язку фінансового права з іншими галузями національного права, насамперед - з державним (конституційним). Характеристика такого взаємозв’язку зводилась,

переважно до тлумачення фінансового права як складової державного права, що відрізняється лише специфікою правового регулювання. Визначаючи державне право як сукупність правових норм, що закріплюють і регулюють основи суспільного і державного ладу, відзначалось, що розділом державного права є регламентація правового статусу вищих і місцевих державних органів. Оскільки фінанси належать до області державного відання, то управління ними становить одну з найважливіших завдань держави. Характер державного ладу країни визначає принципи побудови фінансових органів. З цього виводився тісний зв’язок наук державного та фінансового права. Адже неможливо визначити фінансову систему країни без знання основ її державного ладу. При цьому, визнавалось, що фінансове управління має власну специфіку, пов’язану з особливостями об’єкта правового регулювання, яка дозволяє відокремити фінансове право від державного і виділити його в самостійну галузь.

Найбільш детально ідею взаємозв’язку фінансового і державного права обґрунтував І.І. Патлаєвський. На його думку, фінансове право являє собою те ж державне право, але «лише в переломленні до фінансової системи». Фінанси, на переконання вченого, регулюються нормами державного права, але оскільки для них притаманна особлива важливість і специфіка, то

з’являється необхідність виділення спеціального розділу в рамках державного права, а потім виокремлення самостійної галузі. І.І. Патлаєвський вважав, що державне та фінансове право знаходять своє вираження в одних і тих же нормативних джерелах, у них одні й ті ж суб’єкти правових відносин, зміст правовідносин, аналогічні методи правового регулювання. Тому, фінансове право за І.І. Патлаєвським - це державне право, взяте в обмеженій сфері. Вчений стверджував: «Фінансове право формує права держави на окреме, самостійне господарство, а також визначає цілі та межі цього господарства, досліджує відносини державного господарства з

господарством приватним і визначає особистість держави в сфері приватних майнових правовідносин як фіску - скарбниці» [528, с. 17]. На взаємозв’язок фінансового і державного права вказував І.І. Янжул, зазначаючи, що «фінансове управління - це частина державного управління, а тому має спиратися на ті положення, які визначають сутність і завдання держави, значення державної діяльності і всі юридичні відносини його підданих, які становлять частину державного права» [864, с. 10].

Своєрідно трактував співвідношення державного та фінансового права Д.М. Львов, вважаючи що взаємозв’язок даних галузей права є за своїм змістом зв’язком теорії з її практичним застосуванням. Розглядаючи державне право як теоретичну науку, а фінансове право як прикладну, він стверджував, що фінансове право вивчає і регулює реалізацію державою певної частини своїх повноважень, досліджує процес впливу держави на фінансову систему. Це визначає специфіку завдання фінансового права, яка, на його думку, полягає в тому, щоб «вказати, яким чином держава може і має право здобувати потрібні йому кошти, захищаючи при цьому по можливості інтереси приватних осіб і забезпечую справедливість» [440, с. 8-9].

На думку І.Х. Озерова, поява фінансового права як окремої сукупності правових норм та складової національної системи права пов’язана з удосконаленням державного управління та ускладнення фінансово механізму. Підтримуючи думку про виділення фінансового права з права державного, вчений надає її власне обґрунтування: «На перших етапах існування держави отримувались примітивні кошти від збору податків. В силу своєї слабкості, держава, не маючи можливості збирати їх самостійно, доручає це посередникам - міським і сільським громадам та іншим органам самоврядування. Але поступово зв’язок «держава-платник» встановлюється безпосередньо. Держава потроху починає видавати відомі норми: як стягувати податок, за яким масштабом, як враховувати кількість, одиницю, з яких він сплачується тощо. Поступово формується податковий облік та звітність. З плином часу держава докладає значних зусиль, щоб скасувати проміжні ланки справляння податку, щоб ефективніше використовувати платоспроможність своїх громадян. Створюються особливі спеціальні органи для справляння податків. Тоді й з'являється специфічна сфера державної діяльності, яка визначила виникнення держави. Ця сфера завжди користувалася підвищеним інтересом з боку держави. Інакше кажучи, від того, як і скільки саме буде стягуватися податків, якими будуть доходи держави, залежить її існування. Фінанси - це життєва сфера державного організму. Природно, що держава прагне до вдосконалення системи доходів і витрат, а також управління ними. Тоді то і з’являється фінансове право - сукупність норм, що регламентують діяльність фінансових органів та їх повноваження, права та обов’ язки підданих по відношенню до державного бюджету, взаємодія державних органів та платників податків» [502, с. 7-8]. Саме так І.Х. Озеров розглядає процес виділення фінансового права в самостійну галузь, вважаючи, що фінансове управління входить безумовно в систему державного управління. Однак, враховуючи особливості діяльності фінансових органів, він також наполягає, що ця діяльність повинна регламентуватися виключно фінансовим правом.

Трактування фінансового права як похідної галузі від державного права лягло в основу дискусії про предмет та зміст фінансово-правої науки, що мала місце у вітчизняній науковій літературі кінця ХІХ ст. Аналізуючи праці вітчизняних вчених фінансистів, слід відзначити, що в їх поглядах не було єдності щодо визначення складових елементів предмету науки фінансового права. Так у перших систематизованих навчальних курсах, опублікованих на початку 80-років ХІХ ст. В.О. Лебедєвим, І.І. Патлаєвським, Д.М. Львовим до предмету науки фінансового права були включені такі складові: 1) вчення про фінанси та фінансове господарство; 2) державні видатки: їх зміст, основні напрямки використання бюджетних коштів, діяльність органів фінансового управління; 3) бюджет: правила його затвердження, бюджетний устрій, державний борг; 4) державні доходи: їх поняття, види, порядок справляння податків; 5) місцеві фінанси, діяльність органів місцевого самоврядування у сфері фінансів.

Характерним для такої конструкції предмету науки фінансового права було те, що у ній пріоритет відводився вивченню державних видатків як способу відображення та забезпечення загальносуспільних потреб у фінансових ресурсах. Зокрема, В.О. Лебедєв, розкриваючи у власному навчальному підручнику зміст питання державних потреб і видатків, відзначав: «Державні потреби зумовлені загальним характером державного життя. В одній державі можуть переважати одні потреби, в іншій - інші; але взагалі в державах, що досягли певної міри розвитку, коло цих потреб майже одне і теж, це: зміст верховної влади і організму державного управління, забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки і різні заходи, що вживаються для розвитку народного благополуччя. Всі ці завдання, які лежать на державі, не можуть бути здійснені без коштів, але питання в тому, в якому розмірі ті чи інші потреби повинні і можуть бути здійснені. Зрозуміло, що є більш або менш очевидні потреби, які неодмінно повинні бути задоволені; але розмір їх задоволення може бути більший або менший, виходячи з особливостей розвитку держави, характеру народу, його національних особливостей

тощо» [419, с. 315].

У своїй праці В.О. Лебедєв запропонував теоретичну та практичну класифікацію державних видатків. Так, на його думку, їх теоретична класифікація зводиться до виділення таких груп потреб у фінансових

ресурсах: 1) потреб щодо охорони внутрішньої і зовнішньої безпеки держави; 2) потреб у запровадженні і забезпеченні діяльності тих установ, які необхідні для господарського добробуту людини; 3) потреб у наданні суспільству всього того, що необхідно для збереження нематеріальних благ (релігія, просвітництво, сприяння здійсненню права). Практичний поділ державних видатків вчений здійснив наступним чином: а) потреби, що пов’язані із сутністю верховної влади та її органів, оскільки держава не може існувати без верховної влади і органів управління; б) потреби, що виникають внаслідок прояву різних форм державного життя; Вони в свою чергу представляють дві категорії: 1) потреби за внутрішніми відносинам держави; і 2) потреби за зовнішніми відносинами [419, с. 256].

Схожим за своєю структурою був і підручник «Фінансове право»

І.І. Патлаєвського. Розкриваючи зміст державних видатків, автор виділив такі їх види, як: видатки на утримання верховної влади, на внутрішнє управління, на управління державним господарством; видатки на утримання церкви, народної освіти, внутрішнього захисту та видатки на погашення державного боргу [528].

З таким підходом до визначення предмета фінансового права не погоджувався І.І. Янжул, який вважав, що «немає ніякої необхідності вводити вчення про державні витрати в область фінансової науки». Свою позицію вчений аргументував наступним чином: «Будь-яке господарство, як приватне, так і державне, складається з двох груп операцій. Звідси в більшості підручників науку про фінанси ділять на дві частини: на вчення про витрати і вчення про доходи держави, причому вченню про витрати відводиться перше місце в системі науки, так як взагалі розмір витрат є вирішальним моментом в державному господарстві. Не можна не помітити, що такий розподіл надмірно розширює рамки нашої науки і вводить в неї розгляд низки питань, які лежать в області зовсім інших наук. Вчення про державні витрати цілком випливає з поняття про сутність держави та її обов’язки, зумовлюється організацією держави, формою правління, устроєм урядових установ, завданнями економічної політики тощо і як таке у повному об’ємі належить до державного та поліцейського права, але ніяк не до фінансової науки, що має абсолютно спеціальну область дослідження» [859, с. 52]. І.І. Янжул відносить розділ про державні витрати до ведення державного права, вважаючи цю область чисто юридичною, яка не підвладна економічним законам.

У свою чергу, з І.І. Янжулом не погоджується С.І. Іловайський. Визнаючи, що з приводу змісту фінансової науки «до цього часу немає повної згоди, причиною чому є суперечки, чи слід у ній розглядати доходи, витрати і фінансову організацію або ж обмежитися одним дослідженням доходів, про що неодноразово писали авторитетні європейські вчені- фінансисти, такі як Леруа-Больє, Зонненфельс, Марцано, обґрунтовуючи свою точку зору тим, що про державні витрати багато говориться в інших науках», С.І. Іловайський вважає, що це не може бути приводом для звуження предмета фінансового права. «Немає причин позбавляти повноти вчення про фінансове господарство, для успішного ходу якого потрібно не тільки вірне збирання доходів, але і хороша організація фінансових установ та раціональні витрати зібраних коштів» [313, с. 13]. Вчений справедливо вказує на можливість такої ситуації, коли доходи держави можуть бути стабільні, а економіка все одно знаходиться в жалюгідному стані в тому випадку якщо будуть проводитися зайві або нераціональні витрати, або погано працюватимуть фінансові або контрольні установи. На цій підставі, стверджує він, фінансова наука повинна займатися розглядом державних потреб та похідних від них витрат і способів отримання потрібних для їх покриття засобів.

Певний підсумок дискусії про включення до предмету науки фінансового права проблематики державних видатків підбив А.Й. Буковецький, який зазначив: «Фінансова наука на протязі тривалого часу не мала твердо встановленого змісту. Спочатку вважали, що в неї має входити лише вчення про доходи публічно-правових союзів. Довго йшла суперечка про державні витрати. Нехтування державними витратами призвело до того, що вчення про витрати публічно-правових союзів в сучасній фінансовій науці знаходиться лише в зародковому стані. Вивчення ж фінансової науки має починатися саме з вчення про витрати публічно- правових союзів...» [121, с. 41, 42, 45].

Широкого тлумачення предмету та змісту фінансово-правової науки притримувався також Е.М. Берендтс. Відштовхуючись від концепції похідного характеру фінансового права та його походження від державного права, він включав до предмету фінансово-правової науки, окрім перерахованого вище, також і вивчення правових норм, що регулюють взаємовідносини між державою та особою. Очевидно, таке рішення вченого було зумовлене корінними державними та правовими перетвореннями, що мали місце в Російській імперії на початку ХХ ст. Так, у квітні 1906 року у т.1, ч. 1 Зводу Законів Російської Імперії було введено новий розділ - «Про права і обов'язки російських підданих», згідно з яким російські піддані зобов’язані платити податки і мита, а також відбувати повинності лише виключно на підставі та згідно з постановами закону. При цьому державою надавалася гарантія недоторканності особи і майна. Юридичним наслідком такого положення було те, що примусове вилучення податків фактично визнавалось законом як примусове вилучення з приватної власності, доходу або майна і оголошувалось «порушенням начала недоторканності» [87, с. 31-32].

Розширення предмету науки фінансового права під дією певних соціальних та суспільно-політичних факторів відзначав Л.В. Ходський. Він вказував, що елементами фінансової системи держави, поряд з успадкованими з минулого, стають нові фінансово-правові інститути, які переслідують нові, головним чином соціальні цілі. Такими новими «соціальними» інститутами фінансової системи вчений вважав обов’язкове державне страхування у всіх його видах; функціонування державних (казенних) банків; умови служби та системи оплати праці в державних органах, установах та підприємствах. Сукупність всіх державних інститутів підприємств і закладів фінансового та соціально-економічного характеру, на думку Л.В. Ходського, суттєво розширило рамки державного фінансового господарства, а отже - розширило і предмет фінансово-правової науки [798, с. 5].

Трактування предмету фінансового права крізь призму поняття державного фінансового господарства та розкриття змісту фінансового управління як частини державного управління, поставило перед правовою наукою питання про співвідношення фінансового та адміністративного (поліцейського) права. Вперше в історії вітчизняної правової науки цю проблему окреслив видатний фахівець у галузі публічного права А.І. Єлістратов. Він стверджував, що адміністративне та фінансове право в своєму догматичному викладі мають загальний предмет, а саме: правовідносини, що виникають між людьми в галузі державного управління. Однак, на питання про те, яке відношення догма фінансового права повинна зайняти до адміністративного права, сучасна йому правова наука поки що відповіді дати не може. У всякому разі, на думку вченого, найтісніший зв'язок між цими дисциплінами, як би вони не розмежувалися, не може підлягати ніякому сумніву [272, с. 69-70].

Як відзначила І.В. Рукавішнікова, поставлені в цій площині питання стали згодом наріжним каменем в теорії фінансового права, так як пошуки відповідей на них розділили вчених - представників юридичної науки початку ХХ ст. на два «табори» - прихильників ідеї самостійності фінансового права (так званих «фінансистів») і прихильників теорії про те, що фінансове право є структурною одиницею галузі адміністративного права («адміністративістів») [323, с. 8]. Зокрема, Г.Ф. Шершеневич, який поділяв точку зору «адміністративістів», стверджував, що фінансове право виділяється зі сфери внутрішнього управління за своїм практичним значенням, будучи сукупністю норм права, що визначають способи придбання і витрачання державою матеріальних засобів, необхідних для здійснення ним своїх задач. Сюди ж належать і норми права, що визначають фінансове господарство союзів публічного характеру, підпорядкованих державі, таких як міста, земства тощо. З цього вченим робився висновок, що фінансове право є фактично частиною адміністративного права [820, с. 153].

Частково з такою позицією погоджувався Е.М. Берендтс, який відмічав що наука про державне фінансове господарство, як в тому випадку, якщо вона розробляється з точки зору політичної, так і в тому, якщо вона вивчається з точки зору права, не має тієї самостійності і визначеності, як, наприклад, науки політичної економії, державного права, кримінального права та цивільного права [87, с. 11].

Представник протилежних поглядів А.М. Зак виступав за трактування науки фінансового права в якості відокремленої галузі правових знань. Він визнавав, що часто доводиться зачіпати одні й ті ж питання як фінансисту, так і економісту та адміністративісту. Хоча суть відмінності, на його думку, (differentiate) полягає тут у висхідних началах розуміння: у той час як для фінансиста такою висхідною точкою, його «Standpoint-ом» є фіскалізм, для економіста важливі інтереси народного господарства, а для представника науки внутрішнього управління - інтереси належного функціонування адміністративного механізму [292, с. 20-21].

Таким чином, вивчення становлення науки фінансового права в означений історичний період дозволяє прослідкувати еволюцію розуміння і трактування її предмета, що виразилося в існуванні двох доктринальних підходів. Відповідно до першого підходу предмет науки фінансового права розглядався виключно у фінансово-економічній площині. Результатом такого тлумачення було віднесення науки фінансового права до складу фінансової науки як її допоміжної, другорядної складової. Представниками другого підходу визначалася домінуючою юридична складова предмета науки фінансового права. Розробка юридичної догматики в межах даного підходу стала методологічною передумовою подальшого становлення науки фінансового права як самостійної юридичної наукової дисципліни.

3.4.