<<
>>

Еволюція вітчизняної фінансово-правової думки в період ХУІІІ - перша пол. ХІХ ст.

Процес становлення та формування певної системи знань про суспільство безпосередньо зумовлені економічними та політичними умовами, в яких це суспільство функціонує й розвивається.

Підтвердженням цьому є історія формування фінансово-правових поглядів у вітчизняній науці.

Початок ХУШ сторіччя характеризується надзвичайно потужними зрушеннями у суспільно-політичному та соціально-економічному житті європейських держав. В Австрійській та Російській імперіях, до складу яких входили українські землі, майже одночасно утверджується абсолютизм, як форма правління держави, що потребує акумуляції значних фінансових ресурсів на утримання армії та апарату державного управління. Формування фінансової та грошової системи нерозривно пов’язане з розвитком промисловості, будівництвом доріг, суттєвою інтенсифікацією товарних відносин. Ці процеси стають багатим підґрунтям для появи уявлень, ідей, поглядів, які у своїй масі зводяться до спроб пояснити і узагальнити причини і наслідки існуючих фінансових перетворень, вплив на них різноманітних факторів, в тому числі - засобів правового регулювання фінансових відносин. Фінансова політика, що реалізовувалась державою шляхом нормотворчої діяльності, знаходить своє відображення в перших теоретичних моделях фінансових систем, які пропонується впроваджувати у різних економічних і політичних умовах.

В Російській імперії процеси комплексного реформування фінансової системи та вироблення єдиної цілісної фінансової і податкової політики припадають на початок ХУНТ ст. і пов’язані з правлінням російського монарха Петра І. Ведення багато чисельних війн, здійснення масштабних державних перетворень супроводжувались постійною потребою у фінансових ресурсах. Для збільшення державної казни необхідно було розширювати доходну базу, запроваджувати ефективну систему фінансового контролю. Як відзначив член першої Державної Думи Росії, професор Т.

В. Локоть, „... як тільки енергія Петра Великого була спрямована у сторону фінансових заходів держави, так попередні основи податкової системи виявились недостатніми і його геній знайшов нову „систему”, ще більш жорстку, але зате в більшій мірі задовольняючу потребу держави у грошах, перш за все для створення постійної армії за європейським зразком” [434, с. 151].

Глибокі, корінні перетворення основ фінансової системи російської держави епохи Петра І знайшли своє відображення у наукових творах цього періоду, спеціальним предметом дослідження яких була саме податково- правова проблематика. Так, одним із найбільш яскравих представників російської податково-правової думки початку ХУІІІ ст. цілком заслужено вважається І. Т. Посошков. У своїй основній праці „Книга про бідність і багатство”, написаній ним 1724 року у 72-річному віці, він узагальнив власні ідеї, що були викладені у всіх більш ранніх працях. Глава 9 книги - „Про царський інтерес” - присвячена дослідженню фінансової та податкової системи держави [580].

У вітчизняній науковій літературі неодноразово відзначалось провідне значення самобутньої творчості І.Т. Посошкова на становлення теорії економіки, фінансів, права та державного управління [115; 116; 802; 339; 561; 291; 523]. При цьому, досліджуючи життєвий та творчий шлях «видатного вченого - самородка» [116], також вказувалось, що його погляди сформувались під впливом державної політики меркантилізму, що реалізовувалась Петром І [693; 802]. Зокрема, як писав Н. П. Павлов-Сільванський, „в епоху петровської реформи вперше з’являється людина, яка самовіддано трудиться над питаннями суспільного і державного устрою, натхненний тією ж ідеєю загального блага, якій служив Петро І, що ототожнював благо держави із благом суспільства” [521, с. 105; 522, с. 68]. Підтвердження сказаного знаходимо у творчості І. Т. Посошкова. Так, аналізуючи реалізацію фінансової та грошово-монетної реформ Петра І, він схвально ставиться до заходів, щодо встановлення монополії на карбування монет, оголошення заборони на вивезення дорогоцінних металів та сировини, необхідної для вітчизняного

товаровиробника за кордон.

Відповідно до уявлень вченого, росту продуктивних сил і збільшенню багатства держави може сприяти розвиток вітчизняної промисловості, скорочення використання грошей на іноземні товари. Тому І. Т. Посошков пропонував активно впроваджувати заходи номіналізму (тобто, одно владного встановлення вартості грошей государем) для боротьби проти засилля іноземних купців [579, с. 118].

Неоднозначно І. Т. Посошковим було сприйнято здійснення податкової реформи в Російській імперії. З одного боку, він схвально сприймає запровадження у 1717 році подушної податі, якою замінялися всі існуючі прямі податки і суттєво збільшували суму доходів у казну. З іншого боку, вчений вказував на існуючі суттєві недоліки механізму її нарахування і спати, зазначаючи, що вона не враховує різниці отримуваного доходу її платників „ревізьких душ”, ні їх майновий стан. „Не може бути справедливим, - писав він, - що кріпосний селянин з трьома малолітніми синами буде платити подать у сумі двічі більшій, ніж його поміщик, у якого один повнолітній син” [580, с. 185].

Сформульовані І.Т. Посошковим податково-правові положення були спрямовані насамперед на удосконалення сучасної йому, діючої системи оподаткування. Як він пише у передмові до книги „Про бідність і багатство”, „... якщо великий наш монарх Петро Олексійович звелить упровадити описані мною нижче пропозиції, то я вірю, що царева казна наповниться і без додаткових поборів” [580, с. 14-15].

І.Т. Посошков вперше у вітчизняній науці сформулював головні пріоритети у фінансовій діяльності держави. Він, зокрема, писав, що завданням державного службовця є не тільки турбота про зібрані доходи до державної казни, скільки про незібрані. Тому, на його переконання, уряд повинен піклуватись насамперед про всенародне збагачення, слідкувати, щоб суспільне багатство не витрачалося марно, на непотрібні цілі [580, с. 14]. У його творах справедливість ототожнюється з управлінською волею держави і відповідно вищим тлумачем такої справедливості вважається державний законодавець.

Таке тлумачення справедливості у фінансовій діяльності держави, на думку В.В. Дудченко, в цілому було притаманне науковій доктрині позитивізму, яка пізніше сформувалась у європейській науці та мала визначальний вплив на вітчизняну фінансово-правову думку [270, с. 87].

Теоретичні положення І. Т. Посошкова у сфері оподаткування зводяться до наступного. При стягненні недоїмок слід не розоряти платника податків, а взяти з нього письмовий обов’язок про сплату платежу у чітко встановлені строки. Відстрочку ж слід надавати із нарахуванням відповідних відсотків. Державні податки слід стягувати відповідно до кількості землі, що знаходиться в обробітку у зручний для платників час. І. Т. Посошков особливо наголошував, що збір грошових коштів до казни не повинен спричиняти розорення населення, оскільки це може призвести і до розорення держави. Податки слід стягувати у такий спосіб, щоб ніхто не залишився ображеним [195, с. 8].

І.Т. Посошков стверджував, що видатки на утримання державних органів та суду не повинні погашатися за рахунок державної казни. Очевидно, така позиція була відображенням існуючої протягом тривалого часу у російській феодальній державі відкупної системи державних посад. Принагідно відзначимо, що відкупна система державного управління широко застосовувалась і в більшості європейських країн у вказаний історичний період. За такої системи на державне управління та суд не здійснювались видатки з казни держави, навпаки - у доходній частині зазначалися надходження від продажу посад. Тому платня державного службовця, за словами німецького камераліста І. Г. Юсті, була за своєю природою не більше, ніж відсотком з розміщеного капіталу, що передавався у спадщину. Якщо ж посада надавалася іншій особі, а не спадкоємцям, то вона була зобов’язана викупити права останніх і відшкодувати збитки [10, с. 528].

Виступаючи проти фінансування з державної казни органів державного управління і суду, І. Т. Посошков пропонував встановити тверді тарифи за ведення судових справ і заборонити будь-які інші побори та „отримання гостинців”.

Остання пропозиція була революційною для існуючої державно- управлінської практики Росії початку ХУШ сторіччя. Адже традиція „кормління від посад” була настільки глибокою в російській управлінській та фінансовій системі, що навіть за корінних реформ Петра І цей правовий інститут був збережений. Більше того, Петром І було дозволено чиновникам отримувати „акциденції”, які за характерним виразом Й. М. Кулішера, відрізнялись від хабарів „... невловимою для нагляду рисою” [392, с.24]. Упродовж усього ХУІІІ сторіччя платня державного службовця видавалася тільки найвищим чинам посадових осіб, тоді як усі інші повинні були задовольнятись „доброохотними подаяннями прохачів” [408, с. 5].

Ці та інші глибокі за своїм змістом концептуальні ідеї І.Т. Посошкова - «російського самородка», як його називали у вітчизняній літературі [115, с. 4], стали підґрунтям у подальшому впровадженні фінансових реформ, лягли в основу становлення науки фінансового права.

Вагоме місце в історії фінансово-правової думки Російської імперії першої половини ХУШ ст. належить творчій спадщині В.М. Татіщева - видатного державного діяча та вченого-правознавця. Досліджуючи фінансово- правову проблематику, В. М. Татіщев зосереджував особливу увагу на питаннях удосконалення податкової системи та на вивченні економічного становища податного населення в різних регіонах країни. На його думку, збір податків є державною необхідністю, оскільки „... данина з підданих, що направляється у казну, служить для покриття встановлених звичайних та незвичайних витрат, що є справою вельми потрібною” [704, с. 368]. Однак, при цьому, він уточнив, що розмір податків не може встановлюватись довільно, а має бути економічно обґрунтованим. При цьому, як вважав В.М. Татіщев, постійне зростання потреб держави не повинно тягнути за собою росту податкового тягаря, оскільки за доброї економії можна досягти вирішення насущних фінансових завдань і без обтяження народу” [704, с. 369].

Обґрунтовуючи необхідність рівномірного розподілу податкового навантаження серед населення вчений писав: „Головною умовою обкладання даниною є та, щоб вона була в рівній мірі стерпною для всіх платників і при цьому достатньою для покриття необхідних витрат”.

У зв’язку з цим він закликав оцінювати реальні можливості підданих та економічну ситуацію в країні [704, с. 369]. Як відмічали дослідники творчості В. М. Татіщева, ним неодноразово робилися заклики до проведення регулярних переглядів існуючих податків і зборів: їх розмірів, сум податкового навантаження на окремі місцевості та групи населення. Саме у такий спосіб, на його думку, можливо забезпечити ефективність, справедливість та еластичність оподаткування [704, с. 371].

В.М. Татищеву належить також перша спроба визначити місце фінансової науки в системі сучасних йому наук. Зокрема, у записці „Про мудрість економії як політичної частини”, що була надіслана до Сенату [703, с. 202], вчений класифікував науки на дві великі групи: домоведення - до якої він відносив і економічну науку, що вивчає приватні фінанси; та політику - державну науку, яка є «громадянською мудрістю». Державні фінанси, за задумом дослідника, є предметом вивчення політики як державної науки. Таким чином, В.М. Татіщев, абсолютно чітко акцентував на публічно-правовому характері державних фінансів, що відіграло визначальну роль у подальшому становленні вітчизняної фінансово-правової думки.

У другій половині ХУШ сторіччя вагомий внесок у розвиток фінансово- правової думки здійснив Олексій Якович Полєнов. У його працях, як і в працях попередників, при дослідженні державних фінансів головна увага

зосереджується на проблемах оподаткування. Зокрема, у своєму

фундаментальному творі «Про кріпосний стан селян у Росії», виконаному в 1766 році на тему, запропоновану Вільним економічним товариством, вчений вперше в історії вітчизняної фінансової науки використав термін „податок” (рос. - „налог”) [569]. Крім того, у вказаній праці, яка була нагороджена золотою медаллю („з написанням на ній імені автора”) [569, с. 322], О. Я. Полєновим детально проаналізовано існуючу в Російській імперії податкову систему, запропоноване власне бачення її удосконалення.

Досліджуючи соціально-економічне становище кріпосних селян, О. Я. Полєнов підкреслював, що їх тяжкий рабський стан наносить шкоду і державі. Тому автор вважав, що якщо селянам надати землю у достатній кількості, то в результаті вони будуть свідомі і ревно сплачувати встановлені податки і збори [569, с. 533]. В цих та інших положеннях вченого виразно прослідковується вплив концепції фізіократів. Частково це можна пояснити тим, що будучи студентом О. Я. Полєнов направляється у 1762 році на стажування для вивчення юриспруденції та іноземних мов до Страсбурзького університету, закладу, який наприкінці ХУІІІ сторіччя був одним із осередків школи фізіократів у Західній Європі [831, с. 314]. Зокрема, вчений формулює власну концепцію щодо удосконалення діючої в Росії системи податків на основі глибокого аналізу її стану та історичного процесу становлення. У зв’язку із цим він пропонує замінити подушну подать реальними податками, вважаючи останні такими, що у більшій мірі відображають майновий стан платника, є легшими у нарахуванні і сплаті. При цьому, як і фізіократи, О. Я. Полєнов пропонує у якості об’єкту оподаткування дохід, отримуваний від сільськогосподарської діяльності чи іншого використання землі. Він пише: „При встановленні податків слід діяти з особливою розсудливістю. Найбільша складність полягає в тому, що їх важко точно визначити з урахуванням відмінностей у майновому становищі сторін (платників). У зв’язку із цим, на мою думку, найкращим засобом при встановленні податків є запровадження десятої (чи якоїсь іншої) частини від продуктів землеробства” [569, с. 535].

Стрижневим принципом побудови податкової системи в О. Я. Полєнова є принцип суспільного добробуту. Чим більше збагачується народ, - писав учений, - тим більше можна збирати податків. Тільки так можна знайти справжній зміст співвідношення між податком і народним багатством [569, с. 535-536]. Дане положення, як і інші ідеї вченого за своїм змістом значно випереджали розвиток сучасних йому соціально-економічних відносин та наукових досліджень, а тому протягом довгого часу залишались незатребуваними суспільною практикою, майже забуті наукою. Вказане дослідження О. Я. Полєнова опубліковане тільки через сто років після його написання у 1866 році, протягом тривалого часу не отримувало належної оцінки з боку дослідників, насамперед в силу існуючої суспільно-політичної ситуації. Підвищений інтерес до наукової спадщини видатного вченого проявився лише на межі ХІХ - ХХ ст., що пов’язано з бурхливим розвитком історичних та історіографічних досліджень у сфері фінансів та права. За справедливою оцінкою сучасних дослідників історії фінансової науки, праця О. Я. Полєнова „Про кріпосне становище селян в Росії” є найбільш яскравим твором у сфері теорії фінансів середини ХУШ ст.

Як було відзначено, з урахуванням історичної хронології, термін „податок” уперше був запроваджений у вітчизняній науці О. Я. Полєновим. Однак, якщо враховувати той факт, що його праця була опублікована лише через сто років після написання, то авторство терміну „податок” у вітчизняній фінансово-правовій літературі цілком резонно приписується визначному мислителю та державному діячу О. В. Наришкіну. Так, у статті „Економія”, опублікованій у 1767 році, ним було розкрито зміст поняття податок, охарактеризовано види податків і зборів, вперше в історії вітчизняної науки проаналізовано взаємозв’язок держави і населення шляхом функціонування механізму оподаткування. Вагоме теоретичне значення для науки фінансового права має висвітлена О.В. Наришкіним концепція податку як необхідного атрибуту існування суспільства, незалежно від форми державного правління. „Навіть якщо б народ керував сам собою, - припускав учений, - і не було б ніякого посередництва між правлінням і громадянами, то вони б були змушені оподаткувати самі себе в міру можливостей і в силу загальних потреб” [48, с. 40]. Дана позиція знаходить свою підтримку і в сучасній фінансово-правовій літературі. Не менш прогресивними для свого часу були й інші судження О. В. Наришкіна, зокрема щодо необхідності запровадження обов’язкового неоподаткованого мінімуму: „ Той, у кого є лише необхідне, повинен бути звільнений від сплати. Платити податок повинен лише той, хто володіє зайвим. При цьому оподатковувати слід те зайве, що є надлишком від необхідного [48, с. 42].

Знаменною віхою в історії становлення фінансово-правової науки була наукова, педагогічна та громадська діяльність видатного вченого і державного діяча - Семена Юхимовича Десницького. Будучи першим російським професором права, вчений один з не багатьох в історії вітчизняної науки, хто здобув наукові ступені магістра і доктора наук за кордоном. Так, „молодий Семен Єфимів син Десницького родом із України, з Ніжинських міщан” [297, с. 55], одержавши державну стипендію для навчання а кордоном, з 1761 року протягом шести років навчався в університеті Глазго, де опановував юридичні та філософські дисципліни, що викладалися „батьком класичної політекономії - А. Смітом” [373, 34]. У 1765 році С.Ю. Десницький став магістром, а за рік - доктором права університету в Глазго[240, с. 8]. Після повернення в Москву та успішного складання у 1767 році іспиту на право питання лекцій, С.Ю. Десницький протягом 20-ти років обіймав посаду професора права юридичного факультету Московського університету (з 1767 по 1787 роки) [372, с. 3]. Вчений був першим в історії російської юридичної науки, хто розпочав наукову розробку російського права і викладання юридичних дисциплін на російській мові, чим викликав на себе негативну критику з боку латиномовних та німецькомовних професорів. При цьому, він надав важливе значення у викладанні права практичному напрямку (аналіз діючого законодавства і юридичної практики) [722, с. 12].

Вагомість внеску С.Ю. Десницького у розвиток науки фінансового права важко переоцінити. Саме ним у науковий вжиток були введені поняття „фінанси”, „бюджет”, „кредит” та інші. Йому належить також перше у вітчизняній науці визначення фінансів. У праці „Уявлення про встановлення законодавчої, судової і наукової влади в Російській імперії”, вчений пише: «фінанси включають в себе досить об’ємний зміст: вони мають за мету надання державі належних і достатніх за її потребами доходів» [261, с. 331]. При цьому він підкреслює, що фінанси поділяються на дві частини: витрати держави та її доходи.

Власний аналіз фінансової системи С.Ю. Десницький розпочинає з характеристики державних видатків акцентуючи на тому, що без видатків існування держави неможливе в принципі. Він був переконаний, що сума державних видатків є визначальною для формування суми державних доходів та пошуку джерел їх надходження. Відзначимо, що дана ідея витримала випробування часом і як свідчить практика, - вона знайшла своє відображення у фінансово-правовій політиці сучасних демократичних країн світу. Така позиція вченого базувалась на його уявленнях про державу, як соціальний інститут, що виник у результат природного розвитку людського суспільства для здійснення певних корисних функцій, таких як охорона території, встановлення і забезпечення належного правопорядку тощо. Тому, вважав С.Ю. Десницький, обов’язок кожного громадянина справно сплачувати податки випливає

насамперед з існуючої суспільної необхідності: податки по суті є даниною,

яку кожен громадянин сплачує для збереження не лише власного добробуту і спокою, але й життя та маєтків” [261, с. 331].

Прогресивністю відзначається також аналіз С.Ю. Десницьким окремих податків і зборів та принципів їх стягнення. Так, вчений негативно ставився до оподаткування предметів першої необхідності, наголошуючи при цьому, що необхідно надавати перевагу тим податкам, що стосуються всіх жителів держави і які поширюються на предмети розкошу” [261, с. 332]. Продовжуючи ідейну лінію свого вчителя А. Сміта, С.Ю. Десницький стверджував, що стягування податків повинно здійснюватись з обов’язковим врахуванням майнового становища платників із застосуванням прогресивних ставок. При цьому, збір податків повинен відбуватись з якомога мінімальними витратами.

Визначальне місце в історії вітчизняної науки займає розроблений С.Ю. Десницьким проект державних перетворень, в якому запропоновано розподілити всі державні органи за ознаками функцій державної влади на три групи - органи законодавчої, судової і наказової влади. Особливо хотілось би відзначити пропозицію вченого щодо встановлення чіткого розподілу повноважень державних органів у сфері фінансів. Суть даної пропозиції полягала в тому, що Сенат як орган законодавчої влади слід було б наділити повноваженням прийняття законів щодо встановлення податків та здійснення загального контролю за виконанням бюджету. Безпосередній фінансовий контроль слід покласти на Ревізіон колегію, яка повинна була б наглядати за законністю збору і витрачання державних коштів. У зв’язку з цим, важливу роль у функціонуванні фінансової системи держави С.Ю. Десницький відводив органам фінансового контролю. Як він зазначав, основою нагляду над фінансами є ревізіон - колегія або контора, якій належить здійснювати особливий вид управління - охороняти порядок у сфері фінансів, знаходити зловживання в їх джерелах і примушувати всіх дотримуватися точності і економності у зборах і казенних витратах [261, с. 331-332].

Паралельно з розробкою базових питань теорії фінансів,

С.Ю. Десницький розробляє проект удосконалення російського фінансового законодавства і фінансової політики, що знайшло відображення в окремій частині його твору „О узаконении финанском” [846, с. 12-13]. Відзначимо, що власні наукові погляди та ідеї Семен Юхимович реалізовував не лише у громадський, а й у педагогічній діяльності. Будучи першим російським професором права на юридичному факультеті Московського університету, та читаючи курс моральної філософії, вчений розкривав зміст таких проблем, як емісія грошей, збір податків, кредитні правовідносини тощо [334, с. 20]. У 1773 році С.Ю. Десницькому вдалось домогтися відкриття в рамках юридичного факультету Московського університету кафедри російського законодавства і розпочати читання лекційного курсу з даного предмету. „Незнання вітчизняного законодавства завжди вважалося безчесним для тих, кому держава довірила обов’язок виконувати і охороняти закон”, - підкреслював вчений у своєму виступі „Юридичні роздуми про користь знання вітчизняного закономистецтва і про необхідність відновлення його в державних високозаступницьких училищах”, якою він виступав на урочистому зібранні Московського університету 22 квітня 1778 року [263, с. 3]. На його думку, студент юрист обов’язково покинення оволодіти такими навчальними дисциплінами, як моральна філософія, натуральна

юриспруденція, римське право і вітчизняне право, при цьому, дані предмети обов’язково повинні вивчатись на основі застосування порівняльно- історичного методу наукового дослідження [262, с. 189-190]. Таким чином Семену Юхимовичу Десницькому належить провідна роль у становленні науки фінансового права та вітчизняної юридичної науки. За фактично одностайним визнанням дослідників його творчого та життєвого шляху, постать С.Ю. Десницького є ключовою в історії правової науки і Російського просвітництва [297, с. 57; 372, с. 12; 725, с. 31; 270, с. 210]

Фінансово-правова думка кінця ХУШ сторіччя ознаменована також роботами видатного вченого та державного діяча О.М. Радіщева. Проблеми

фінансів досліджуються ним у таких працях, як „Лист про Китайський торг”, „Записка про податі Петербурзької губернії” та інших [589]. Питання податкової політики держави досліджуються також в окремій частині - „Записка про податі” незавершеного рукопису „Торгівля”. В даній роботі О.М. Радищев досліджував сутність податків, їх природу, описував існуючу види, розподіляючи їх, при цьому, на прямі і непрямі та не податки з міського і сільського населення. Важливо відзначити доцільність та прогресивність позиції вченого щодо необхідності встановлення величини розміру податку відповідно до існуючих реальних економічних умов окремих регіонів держави. Він вважав, що при сплаті податків важливим принципом є визначеність - платникам необхідно знати, скільки саме їм необхідно сплачувати, щоб мати змогу захиститись від незаконних податків і зборів [582, с. 122].

Таким чином, досліджуючи процес формування фінансово-правової думки у вітчизняній науці протягом ХУШ століття, відзначимо, що він зумовлений насамперед суспільно-політичними та економічними перетвореннями, які відбувались у даний період. Становлення абсолютизму, що зумовив необхідність ефективного функціонування розгалуженої і строго вибудованої системи державних фінансів, стимулював у науковому середовищі пошук нових ідей та принципів здійснення фінансової політики держави, які б використовувались у комплексі з іншими управлінськими та економічними заходами. Фінансово-правові погляди цього часу були продуктом та водночас віддзеркаленням фінансової системи держави і відображали практику правозастосування насамперед податкового регулювання економічних відносин.

Початок ХІХ сторіччя в історії Російської імперії бурхливим розвитком юриспруденції та політичної економії в системі суспільствознавчих наук, що було зумовлено рядом зовнішніх та внутрішніх визначальних факторів. До зовнішніх факторів можна віднести ті, що під впливом Великої французької революції та в результаті наполеонівських війн в Європі скидались з престолу правлячі династії, змінювались державні кордони. У сфері суспільствознавчих наук були піддані перегляду теорії активного державного регулювання економіки як феодального так і меркантилістського типу. Дедалі більшого розповсюдження отримувала ідея свободи особистості та свободи торгівлі. Фінансову систему держави починали трактувати як самостійні ший організм, що мінімально залежить від волі монарха. Провісниками даних ідей були фізіократи та представники класичної політекономії, позиції яких знайшли відголос і у вітчизняній науці і практиці.

Найважливішим серед внутрішніх факторів інтенсифікації суспільствознавчих наукових досліджень був злет епохи просвітництва в Росії, що пов’язаний з роками царювання Олександра І (1801-1825 рр.) так, на початку ХІХ ст. в Росії набувають все більшого поширення ідеї А. Сміта. У 18021806 рр. на російській мові за рахунок державних коштів опубліковується його праця „Дослідження про природу і причини багатства народів”[648]. Виходять друком наукові твори інших видатних вчених Англії, Франції, Німеччини та інших країн Західної Європи.

Результатом просвітницької діяльності стало також активне формування академічної науки, що зосереджувалось у новостворюваних університетах. Так, у перші роки правління Олександра І засновано цілий ряд університетів: у 1802 р. - Дерптський (Тартуський), у 1803 р. - Віленський (Вільнюський), у 1804 р. - Казанський, у 1805 р. - Харківський університет. У зв’язку з цим, виникла гостра потреба у значній кількості викладачів, яка задовольнялась за рахунок запрошення іноземних, переважно німецьких наукових діячів. За словами професора В.О. Лєбєдєва, в цей час відбувається пересадка німецької науки на російській ґрунт [421, с. 102].

На початку ХІХ сторіччя в Росію запрошені такі видатні вчені у сфері економіки, права та фінансів, як Й. Ланг та Л. Якоб - ординарні професори Харківського університету, Х. Шльоцер - професор Московського університету, М.А. Балудянський, уродженець українського Закарпаття - професор та перший ректор Петербурзького університету та цілий ряд інших.

За своїм науковим потенціалом, глибиною та різноплановістю досліджень економічна та юридична наука в Російській імперії потужно розвивалась, що це дало підстави окремим західноєвропейським вченим говорити про існування окремої течії «німецько-російської школи». Так, на думку одного з основоположників німецького історизму В. Ромера, німецько-російська школа (до якої він зараховував, окрім вказаних вище вчених, також Г. Шторха - члена Російської академії наук по секції політекономії та Г. Канкріна - вченого державного діяча, міністра фінансів в 1823-1844 рр.) за своїм та теоретичним наповненням є попередницею історичної школи Німеччини [418, с. 21].

Першим німецьким вченим, запрошеним до викладання блоку економіко- юридичних дисциплін в Росії був Х.А. Шльоцер, син відомого історика і видавця староруських літописів А. Шльоцера. Після закінчення Геттінгенського університету, де в 1796 році він отримав ступінь доктора права, вчений в тому ж році прибув до Москви, працюючи на перших порах домашнім вчителем. У 1800 році його запрошують до Дерптського університету на посаду професора кафедри позитивного державного і народного права. У 1801 році Х.А. Шльоцер переходить викладати до Московського університету і стає першим викладачем політичної економії у званні ординарного процесора. В стінах даного закладу вчений пропрацював 25 років, читаючи також курси з народного права, природного права, публічного права і дипломатики.

На замовлення куратора Московського університету Муравйова, професор Х.А. Шльоцер у 1805 році написав наукову працю «Початкові основи державного господарства» [823]. Відзначимо, що дана праця стала першим в історії російської науки цілісним дослідженням, присвяченим детальному та всебічному вивченню державного господарства Російської імперії. Х.А. Шльоцер був щирим послідовником теорії А. Сміта, що знайшло своє відображення як у структурі, так і викладі його власної праці. Він виступає послідовним критиком фінансової теорії фізіократів, особливо гостро засуджуючи ідею запровадження єдиного податку на землю.

Опираючись у своїх судженнях і позиціях на існуючу в Російській імперії практику функціонування державно владного механізму та фінансової системи, автор свідомо відмовляється від пошуку теоретичних узагальнень та вироблення універсальних моделей. На його думку, в економічних та державних науках абстрагування є недоцільним і шкідливим а наукові положення, висновки і пропозиції повинні застосовуватись «лише у відповідному місці і часі», оскільки в економіці, як і у праві, не може бути постійно придатного для практики судження [823, с.18].

Поява наукового твору Х.А. Щльоцера відіграла велику роль у становленні вітчизняної фінансової науки та стала поштовхом для подальших фінансово-правових досліджень. Будучи першим цілісним науковим твором у сфері фінансового господарства, дана робота на довгий період стала основним керівним посібником у навчальних закладах і вивчення державного фінансового господарства. Підтвердженням цьому є перевидання книги у 1821 році, яка окрім російської, була видана також німецькою та французькою мовами. Оскільки в роботі Х.А. Шльоцера містилось багато фактологічного матеріалу, яким розкривався зміст та особливості економічної системи та державних фінансів Російської імперії, його праця слугувала основним підручником з вивчення фінансового господарства Росії у західноєвропейських, насамперед - німецьких університетах [94, с. 321].

За виразом Вільгельма Рошера, свого найвищого розвитку німецько- російська школа досягла у творчості Генріха Фрідріха фон Шторха (у російському варіанті - Андрія Карповича Шторха), видатного економіста, академіка Петербурзької Академії Наук, в подальшому - її віце-президента, члена 21 академії і наукового співавторства [22, с. 75]. Слід відзначити, що життєвий та творчий шлях видатного вченого, його багата наукова спадщина протягом тривалого часу не були належним чином висвітлені у вітчизняній науковій літературі. Окремі витяги йог праць були опубліковані лише через шістдесят п’ять років після виходу їх у світ та перекладені на російську мову видатним українським економістом І.В. Вернадським [829].

Інтерес до постаті Г. Шторха активізувався лише в останні роки, що пов’язано з публікацією біографічних статей про нього Л. Абалкіна та Ю. Якутіна [844] та виходом в друк його фундаментальної праці «Курс політичної економії, чи Виклад начал, що зумовлюють народне благоденство. Роздуми про природу національного доходу» [830], написаної ним у 1815 р. на основі лекцій, прочитаних великим князем Миколі (майбутньому царю - Миколі І) та Михайлу Павловичам. Водночас, творчість Г. Шторха мала великий авторитет у сучасній європейській літературі. Так, у 1819 році вільний переклад даного твору на німецьку мову зі своїми примітками здійснив К.Г. Рау. У 1823 році цю книгу перевидав французькою мовою Ж.Б. Сей, доповнивши її власними критичними зауваженнями [844]. На не пересічність постаті Г. Шторха у когорті найвизначніших мислителів світової економічної думки вказував К. Маркс, називаючи його найвидатнішим з економістів. На думку Й.-А. Шумпетера, творчості Г. Шторха належить видатне місце в історії економічного аналізу [388, с. 25-26].

Не зупиняючись детально на біографії вченого, оскільки вона сьогодні є предметом детального дослідження в сучасній, переважно російській економічній літературі [388; 844], вважаємо, слід звернути увагу на дослідження вченим фінансово-правової проблематики. Будучи послідовником А. Сміта, Г. Шторх розглядає вчення про фінанси як невід’ємну складову політичної економії. Перша частина його праці - „Теорія народного багатства” складається восьми книг: І - Про виробництво багатства; ІІ - Про накопичення багатства, або Про майно; ІІІ - Про первісний розподіл річного виробництва, або Про доходи; ІУ - Про вторинний розподіл річного виробництва, або Про обіг; У - Про гроші; УІ - Про кредит; УІІ - Про споживання; УІІІ - Про природне зростання національного багатства. У кожній із глав вказаних книг Г. Шторх намагається акцентувати увагу на соціально-економічних та фінансових проблемах сучасної йому Російської імперії. При чому, як відзначають дослідники його творчості, багато положень вченого не втратили своєї значущості і сьогодні. Особливо це стосується позицій щодо неприпустимості різкої майнової нерівності шляхом застосування фіскальних інструментів податкової політики; впливу митних тарифів на лібералізацію зовнішньої торгівлі, про ступінь участі держави у економічних процесах та багато інших. У праці подана велика кількість історичних довідок, коментарів та роз’яснень про гроші, банки, державну монополію на видобуток золота та срібла і торгівлю ними. Велику історичну цінність становлять представлені у книзі статистичні таблиці, в яких містяться дані про кількість і вартість випущених в обіг ХУШ ст. золотих, срібних і мідних грошей і асигнацій, а також порівняльна оцінка російських грошей і грошей іноземних держав, ціни експортних товарів та інші дані.

Характерною рисою „Курсу політичної економії...” Г. Шторха, в силу якої вона суттєво відрізняється від інших праць за аналогічною тематикою, є та, що метою її написання було розкрити зміст політичної економії як невід’ємної складової частини державознавства - комплексу наукових дисциплін, що допомагають вищим посадовим особам держави обґрунтовано і зважено розв’язувати питання забезпечення народного добробуту. При цьому, особлива заслуга Г. Шторха полягає в тому, що він перший в історії вітчизняної наукової думки представив фіансову науку як цілісну систему понять і категорій, яка має свій власний предмет і метод дослідження. Як вже було показано вище, вітчизняні попередники Г. Шторха навіть не ставили перед собою такого завдання. Можна з впевненістю стверджувати, що саме Г. Шторх першим сформулював системний, комплексний науковий підхід до дослідження господарського та фінансового ладу країни. Не менш важливим досягненням вченого є те, що завдяки його творчості російська наука була виведена на передові рубежі світової економічної думки. Як відзначав видатний англійський вчений Д.Р. Мак-Куллох: „Крім ясного і мистецького викладання найважливіших основ народного господарства, праця Г. Шторха містить цінні дослідження тих процесів і явищ, які залишались поза увагою у англійських і французьких економістів. Науковий твір Г. Шторха із всією справедливістю можна поставити на чолі всіх праць з політичної економії, що були привезені з континенту в Англію” [645, с. 308].

Важливу роль у становленні фінансово-правової думки Російської імперії відіграли представники німецької фінансової науки, професори політекономії Харківського університету Л.Г. Якоб та Й. Ланг. Так, яскраву сторінку в історію вітчизняної економічної та фінансової науки вписав Людвіг Гайнріх Конрад фон Якоб (у російському варіанті - Людвіг Конрадович Якоб), якого В.О. Лебедєв називав одним із найвизначніших економістів початку ХІХ століття [421, с. 83]. Слід вказати, що Л.Г. Якоб приїхав до Харківського університету вже сформованим вченим, що мав великий авторитет у сфері економіки, права, філософії та релігії. За свої праці на філософську та релігійну тематику вчений отримав найвищі нагороди від Лейденського та Гарлемського наукових товариств, а за читання лекцій з історії та політики він отримав письмову подяку від короля Прусії [1, с. 897].

Можна стверджувати, що окрім „російського” періоду наукової діяльності Л.Г. Якоба, все його творче життя та кар’єра пов’язані з університетом у Галле. Після закінчення навчання у даному закладі, склавши іспити та захистивши дисертацію, вчений пройшов шлях від доктора філософії, екстраординарного професора, ординарного професора до ректора Галльського університету, будучи призначеним на цю посаду у 1794 році [1, с. 898]. Після закриття Галльського університету Наполеоном у 1806 році, Л.Г. Якоб переїжджає до Російської імперії і обирається професором Харківського університету на кафедрі дипломатії і політичної економії.

Характеризуючи економічні та фінансово-правові погляди Л.Г. Якоба, слід відзначити, що він був послідовником теорії А. Сміта та Ж.Б. Сея. Однак, у вченого було власне розуміння структури та класифікації політичної економії. Вважаємо, що беззаперечною заслугою Л.Г. Якоба перед фінансово-правовою наукою було насамперед те, що він першим в історії вітчизняної науки визначив та обґрунтував фінансове право як сформульовану сукупність знань, що знаходиться за межами політичної економії і зумовлена власним предметом дослідження. При цьому він вважав науку фінансового права економічною дисципліною. Зокрема, вчений розрізняв три складові економіки: політичну економію (науку про народне господарство); державну економіку, або фінансове право, та економічну діяльність держави або цивільне право [373, с. 24].

За своїми переконаннями і поглядами Л.Г. Якоб був одним з передових діячів у сучасному йому російському суспільстві і став на захист ідеї свободи у всіх її проявах, що особливо позначилось у його критиці кріпосного права. З даної проблематики вченим було написано дві наукові праці, друга з яких, на тему „Про порівняльну вигідність кріпосного права і вільнонайманої праці”, отримала найвищу нагороду Імператорського вільного економічного товариства [1, с. 912]. Крім цього Л.Г. Якоб написав цілий ряд підручників та навчальних посібників з природного народного права, політичної економії, фінансів, моральної філософії, логіки та інших.

Будучи, як вже зазначалось, послідовником А. Сміта, Л.Г. Якоб у своїй праці „Основи державних фінансів” розвиває власну позицію щодо лібералізації державної фінансової політики. Зокрема, він висловлюється за чеканку монети приватними особами, за передачу пошти в оренду, надання казенного лісного господарства у приватну власність та виступає проти існування гірської реалії держави. За ці та інші подібні міркування вчений неодноразово піддавався гострій критиці як з боку вітчизняних, так і боку західноєвропейських представників економічної та фінансово-правової науки [839, с. 275-277]. Водночас, ним розроблена концепція ослаблення паперово- грошових криз, яка отримала широке визнання та схвалення як у науці, так і у практиці державного управління. У 1809 році Л.Г. Якоб представив імператору Олександру І свою працю про обіг паперових грошей, після чого був викликаний до Петербургу і призначений членом законодавчої комісії у частині фінансів. Після державної служби в урядових установах і комітетах, у 1816 р. Л.Г. Якоб повернувся до рідного йому університету в Галле, де продовжив наукову діяльність на посаді професора політичних наук, залишивши по собі безцінний внесок у подальший розвиток вітчизняної фінансової думки та науки фінансового права.

Вагомий внесок у становленні фінансової науки в Харківському університеті та у Російській імперії в цілому здійснив також інший видатний німецький вчений Й. Ланг. Слід відзначити, що Й. Ланг став викладачем Харківського університету швидше за Л.Г. Якоба, оскільки ще у 1803 році він отримав посаду ад’юнкта у відділі філософії і математики, після чого був переведений на кафедру політичної економії [61, с. 63-65]. Саме у Харківському університеті Й. Ланг відбувся як вчений і викладач. Так у 1810 році йому присвоюється звання екстраординарного, а у 1812 році - ординарного професора політекономії. У Харкові написані всі наукові твори вченого на економічну і фінансову проблематику: „Про найвищий принцип політичної економії” (1810 р.), „Про вивчення юридичних і політичних наук” (1810 р.), „Принципи економіки” (1813 р.), „Що є гроші” (1815 р.). Всі ці праці були виконані на німецькій мові, окрім дисертації, яка написана латиною [568, с. 267].

На відміну від Л.Г. Якоба та інших представників німецько-російської школи, Й. Ланг був послідовником вчення фізіократів, яке активно популяризував у вітчизняній науці. Вже у своїй першій роботі вчений створює власну трьохсекторну модель народного господарства. Однак, на відміну від Ф. Кене, він поділяє економіку на сільськогосподарський, промисловий і грошово-фінансовий сектори. Заслуговує уваги трактування Й. Лангом грошового сектору економіки, до якого, окрім власне інститутів фінансової системи він відносить також функціонування органів державної влади, видатки на утримання двору монарха та інші. Найбільш повної, завершеної форми дана ідея знайшла своє вираження у праці вченого „Що є гроші?”, в якій дана глибока характеристика економічної та правової природи грошей та грошового обігу [839, с. 276]. Як відзначено сучасними дослідниками, у своїх працях про сутність і правову природу грошей Й. Ланг далеко випередив свій час, висунувши ряд ідей, що отримали завершальне втілення лише у другій половині ХХ сторіччя [17, с.64].

До інших представників російсько-німецької школи фінансів, які вплинули на становлення науки фінансового права, слід віднести також Г. Бернарді, який за свою працю в сфері політекономії і фінансів був нагороджений премією Російської Академії наук; К. Уокера, що здійснив глибокий аналіз фінансового законодавства Росії; О.Г. Брікнера - видатного дослідника у сфері історії російських фінансів. Особливо слід відзначити працю останнього: „Мідні гроші у Росії, 1656-1663 рр. та грошові знаки у Швеції в 1716-1719 рр.”, яка на протязі більше ста років залишалася єдиним теоретичним дослідженням у вітчизняній науці з даної проблематики [421, с. 105].

Характеризуючи вплив російсько-німецької школи на становлення науки фінансового права відзначимо, що безумовною та беззаперечною заслугою її представників є насамперед формування вітчизняної „академічної” фінансової науки. Саме у працях Х. Шльоцера, Г. Шторха, Л.Г. Якоба та інших видатних вчених фінансова система Російської імперії вперше розглядається у якості цілісного об’єкту детального і всебічного дослідження. В цих роботах закладені підвалини теорії фінансової науки як системи взаємопов’язаних понять і категорій. Про значення наукового надбання „російсько-німецької” школи свідчить також той факт, що вказані вище праці її представників слугували основними та незмінними навчальними посібниками при вивченні системи державних фінансів протягом більше, ніж півсторіччя. При цьому, вони не втратили власної теоретичної значущості і в майбутньому.

Поряд зі становленням академічної фінансової науки в рамках політичної економії, чому сприяла насамперед наукова діяльність представників „російсько-німецької” школи у Російській імперії на початку ХІХ сторіччя почали формуватись та активно розвиватись фінансово-правові ідеї і концепції окремих складових частин фінансового права. Їх характерною

особливістю було те, що вони були продуктом нового світогляду побудованого на принципово відмінних від феодальних цінностей засадах. Яке точно відмітив сучасний дослідник теорії та історії науки фінансового права професор О.М. Козирін, тісний взаємозв’язок науки з вільнодумством був головною особливістю становлення фінансової і фінансово-правової думки в Росії [846, с. 15-16]. На початку ХІХ сторіччя політична економія, яка включала в себе основи науки про фінанси і яка, за словами М. І. Тургенєва, „народилась разом з конституційною свободою народів Європи” [692, с. 398] мала яскраво виражену антифеодальну й

антикріпосницьку спрямованість.

Однією з найбільш значущих робіт першої половини ХІХ ст., у якій міститься теоретичне дослідження основ податкової і грошової системи Росії, є праця Миколи Івановича Тургенєва „Досвід теорії податків” [731]. Ця книга була найбільш фундаментальною працею свого часу, в якій викладено вчення про податки, що пізніше було розвинуто вітчизняною фінансово-правовою наукою. У своїй книзі М.І. Тургенєв приділяє багато уваги податковим системам зарубіжних країн - Франції, Англії, Прусії. Цей факт автор пояснював тим, що писав роботу „поза Росією”. Крім того, у Російській імперії на момент написання книги така література була відсутня, а статистичні дані Міністерства фінансів не знаходились у вільному доступі [846, с. 21].

У передмові до своєї книги автор, на нашу думку, дуже образно і влучно визначає актуальність свого твору. Він пише: „Виклад теорії податків, - що є основою фінансів, - яким би він недостатнім не був, не може бути абсолютно зайвим у той час, коли у нас так багато говорять про фінанси і так мало про них пишуть” [731, с. IX].

Сама книга складається із передмови і семи глав, кожна з яких поділена на частини. Вчений піддає ґрунтовному вивченню насамперед такі питання, як виникнення податків (гл. 1); головні правила стягнення податків (гл. 2); джерела і різні роди податків (гл. 3); зібрання податків (гл. 4);

зрівняння податків (гл. 5); загальна дія податків (гл. 6); про паперові гроші як про податок (гл. 7). Таким чином, у цій праці представлені загальна і особлива частини вчення про податки. У главах І, ІІ, ІУ і V досліджені питання загальної частини, а питання про систему податків і головних їх видів у М. І. Тургенєва об’єднаний з особливою частиною, розглядається у ІІІ главі, яка становить майже половину змісту його праці.

Цінність наукової праці М.І. Тургенєва полягає також у тому, що вона характеризує історичний процес формування фінансово-правової науки і її відокремлення від економічних наук, насамперед - від політичної економії. Ґрунтовно дослідивши європейську політико-економічну літературу на мовах оригіналу, М. І. Тургенєв критично оцінював погляди меркантилістів і фізіократів, схиляючись до підтримки класичної теорії А. Сміта, Д. Рікардо та їх послідовників. Можна погодитись із думкою проф. О. А. Ялбуганова, що теорія фінансів М.І. Тургенєва - це фактично блискуча популяризація вчення А. Сміта в Росії [846, с. 22].

При цьому, принципи оподаткування А. Сміта, названі

М.І. Тургенєвим „декларацією прав платника” [847, с. 118], були для кріпосної Росії з одного боку науковим відкриттям, а з іншого, теоретичною підставою для боротьби за зниження важкого податкового тягаря основної маси населення селянства. Відчуваючи всю скрутність соціального та фінансового становища переважної більшості селян - платників податку та бажаючи загострити увагу на цій проблемі серед наукових кіл, вчений вирішив передати всі гроші від продажу власної книги на користь селян, що знаходяться в тюрмах за борги по сплаті податків.

М.І. Тургенєв вважав податки необхідним елементом фінансової системи і характеризував їх як засіб досягнення мети суспільства і держави. У зв’язку з цим, він приділяв важливе значення мінімізації витрат на збір податків. Відштовхуючись від сформульованих А. Смітом положень, М. І. Тургенєв здійснив спробу визначити власні принципи оподаткування, до яких відносив: рівний розподіл податків; їх визначеність; збір у найбільш зручний час та їх дешевизну. З цих правил вчений виводив узагальнене правило при стягненні податків, яке було сформульоване наступним чином: „Податок завжди повинен стягуватись із чистих доходів, а не з капіталу, для того, щоб джерела державних доходів ніколи не виснажувались” [732, с. 141].

Система податків у роботі М.І. Тургенєва складається з прямих і непрямих. Якщо їх згрупувати, відповідно до сучасної класифікації, то до прямих податків він відносить земельний, промисловий, подоходний (який розподіляє на податок на дохід з капіталу і податок на заробітню платню), включаючи подушний податок. Серед податків на споживання, він виділяє форму акцизу, яким оподатковувалась сіль, алкогольні напої, мука, м’ясо і хліб. М.І. Тургенєв виступив із гострою критикою стосовно непрямих податків, вказуючи на їх регресивність, великі витрати при їх стягненні та вважаючи, що вони не відповідають існуючим доктринальним принципам оподаткування. У зв’язку із цим, для зниження рівня регресивності податкової системи, вчений вважав за необхідне виключити із системи непрямого оподаткування предмети першої необхідності. Завершальним елементом системи податків М.І. Тургенєва є митні платежі при сплаті яких, на його думку, необхідно керуватись принципами свободи торгівлі, сформульованими Д. Рікардо [732, с. 142-209].

У роботі М.І. Тургенєва, вперше у вітчизняній фінансово-правовій науці запропонований поділ податків на звичайні та надзвичайні, що за своїм змістом відповідає існуючому в сучасній науці поділу державних доходів [759, с. 124]. Щоправда, надзвичайні доходи М.І. Тургенєв ототожнює з державними займами, що, на нашу думку, було пов’язано із існуючим розумінням природи податку, яке було вироблено у західноєвропейській та вітчизняній фінансово-правовій науці наприкінці ХУШ - початку XIX ст. Цим самим, на наш погляд, можна пояснити ототожнення М. І. Тургенєвим податку і мита.

Окрему увагу вчений приділяв дослідженню перекладання податків - проблемі, яка за визнанням сучасних дослідників, є однією з найбільш гострих в сучасній теорії податкового права [587, с. 74]. Розробляючи власний підхід до розуміння даної проблематики, М.І. Тургенєв вводить у науковий обіг категорію „зрівняння податків”, у зв’язку з чим відмовляється від абсолютних теорій перекладання ХУШ ст., які розвивали А. Сміт та Д. Рікардо. Він писав, що у стані фінансового добробуту держави всі податки розподіляються рівномірно між громадянами у відповідності до їх платоспроможності, тобто відбувається зрівняння податків [732, с. 217-237].

Як відзначив один із біографів М. І. Тургенєва Є.І. Тарасов, публікація книги „Досвід теорії податків” мала великий успіх як у наукових колах, так і серед державних діячів, і у 1819 році автор здійснив її друге перевидання. Позитивні відгуки на цю працю дали такі знакові постаті свого часу, як граф М. П. Румянцев, граф М. С. Мордвинов, граф С. О. Потоцький та інші [692, с. 292]. Водночас відзначимо, що праця М. І. Тургенєва стала предметом і критичних зауважень. Зокрема, в популярному періодичному виданні „Дух журналів” за 1820 рік, анонімний автор критикував цю наукову працю за „... поклоніння перед англійською конституцією, агітацію за парламентський спосіб встановлення податків”. На думку критика, парламентарі в принципі не можуть виражати інтереси населення, особливо у сфері встановлення податків. У відповідь, М.І. Тургенєв докоряв критика за його необізнаність у досліджуваних проблемах [548, с. 113].

„Досвід теорії податків” став предметом комплексного критичного аналізу у праці М. Демидова, яка була видана у Санки-Петербурзі у 1830 році [254]. Її автор таким чином визначає мету і завдання власної праці: „Віддаючи належне книзі „Досвід теорії податків”, ми все ж наважимось вказати, що в цьому детальному дослідженні містяться як недоліки в самій теорії податків, так і певні правила та висновки, що побудовані виключно на логічних судженнях автора, які не узгоджуються з досвідом минулого та сучасними подіями. У зв’язку із цим ми і виразили намір опублікувати певні зауваження щодо цієї книги, яка заслуговує особливої поваги за чистоту і плавність викладу, яким відзначається це дослідження [254, с. 14].

Приступаючи до аналізу „Досвіду теорії податків”, М. Демидов звертає увагу на ігнорування історичних аспектів у розвитку податкових систем європейських держав, вказуючи на відсутність відомостей відносно тих податків, які існували на початку утворення Європейських держав та Росії. Недоліком вважається відчутність у роботі пропозиції щодо удосконалення податкових систем вказаних країн. Найсуттєвішим недоліком вказаної праці, як вважає М. Демидов є „хибна і нещасна думка автора про те, що податок, як і закон є зло” [847, с. 114-115].

Справжнє визнання книги М.І. Тургенєва відбулося лише у другій половині ХІХ сторіччя. Саме в цей час було скасоване кріпосне право, відмінена подушна подать, ліквідована відкупна система стягнення податків, відмінені або зменшені у розмірі окремі податки на предмети першої необхідності, відбулись інші зміни, необхідність яких так палко відстоював вчений. Одним з перших у вітчизняній фінансово-правові науці надав високу оцінку праці М.І. Тургенєва професор Санкт-петербурзького університету В.О. Лєбєдєв, вважаючи її визначним явищем фінансової науки [419, с. 191]. З глибокою повагою та визнанням відзивався про „Досвід теорії податків” академік Російської академії наук І.І. Янжул, який, зокрема, писав: „Якби дана праця у свій час була б опублікована мовою, більш поширеною в Західній Європі, то вона би зайняла видне місце між кращими науковими творами початку ХІХ ст. із теорії податків і здійснила би вплив на подальший її розвиток. Автор ґрунтовно вивчив економічну літературу Німеччини, Англії і Франції, і на відміну від більшості сучасників формулює при цьому власну думку. Його книга детально трактує всі питання про податки, починаючи від їх виникнення та джерела, закінчуючи описом різноманітних їх видів, при цьому, паперові гроші розглядаються як особливий вид податків. З об’ємними відомостями автор поєднує тонкий аналітичний розум і дар прекрасного викладу. Його критичні зауваження на окремі погляди Юма, Канара та інших зберігають власну цінність до цього часу. За умовами того часу і відповідно до стану фінансової науки на Заході, твір М.І. Тургенєва тривалий час залишався у нас оазисом в пустелі” [864, с. 115].

На думку В.В. Святловського, М.І. Тургенєв є новатором у сфері фінансів і першою людиною, що створила видатне вчення про податки. На підтвердження своїх слів, В.В. Святловський звертає особливу увагу на висновок М.І. Тургенєва про неможливість ототожнення права вимагати податків із правом їх встановлення [634, с.56-57]. Високу оцінку твору М.І. Тургенєва як „самої видатної події в розвитку російської фінансової науки” надав професор фінансового права С.І. Іловайський [315, с. 37]. На його думку, дана праця відрізняється чудовою ясністю викладення та начитаністю і освіченістю її автора. Вчений справедливо відзначає, що робота М.І. Тургенєва стала першим російським спеціальним твором, присвяченим податкам та написаним в напрямку розвитку ідей Адама Сміта [315, с. 37].

Книга М.І. Тургенєва була піддана глибокому та детальному аналізу з боку радянських вчених істориків, фінансистів, юристів. Так,

проф. Є.І. Тарасов підкреслював особливу цінність третьої глави праці, що надає найбільш повну характеристику класифікації джерел і способів оподаткування. На думку критика, М.І. Тургенєв надав дуже вдале для свого часу визначення податку, та розкрив зміст головних правил оподаткування [692, с. 234]. Однак, більш пізні радянські праці, присвячені аналізу наукового доробку М.І. Тургенєва „страждали” певним ідеологічним забарвленням. Як відзначав у передмові до перевиданої у 1937 році книги І.Г. Блюмін, вона привернула до себе значну увагу насамперед завдяки власній суспільно-політичній значущості. На його думку, М.І. Тургенєв у „Досвіді теорії податків” протестує не лише проти кріпосного права, а й проти будь-яких форм зовнішньо-економічного примусу, в тому числі проти примусової роботи на користь уряду та проти будь-яких особистих повинностей [96, с. 105]. Велике значення творчості М.І. Тургенєва на становлення вітчизняної економічної та фінансово-правової думки відзначали й інші представники радянської наукової думки [826].

На вагому роль „Досвіду теорії податків” у становленні фінансово- правової науки вказують і сучасні дослідники історії фінансового права. Як відмітив проф. К.С. Бельский, книга М.І. Тургенєва, яка поставила гострі економічні і фінансові питання російському суспільству, виховувала у його освічених колах смак до вивчення фінансової діяльності держави, піднімала проблему фінансової освіти в країні [85, с. 46]. На думку О.М. Козиріна, М.І. Тургенєву вдалось у найбільш повній формі розробити теоретичні основи вчення про податки. Тому, він вважає, що М.І. Тургенєв є одним з тих, хто стояв біля витоків російської фінансової і фінансово-правової науки [732, с. 116]. В.М. Рукавішнікова називає працю „Досвід теорії податків першою в Росії спробою системного викладення теорії податків, які була основним об’єктом дослідження тогочасної європейської фінансової науки. Можна погодитись з її твердженням про те, що працею М.І. Тургенєва відкривається перша, суто російська сторінка розвитку фінансової науки в Росії” [587, с. 74]. Перевидання цієї праці у радянський період (1937 р.) та у сучасних умовах (1998 р.) є яскравим підтвердженням того факту, що глибока теоретична значимість і актуальність „Досвіду теорії податків” не залежить від суспільно-політичних умов розвитку держави.

Знаменною подією в історії становлення науки фінансового права стала поява наукового твору М.Ф. Орлова „Про державний кредит” - книги, яка була першим спеціальним дослідженням у сфері державного кредиту не лише в Російській імперії, а й у світі. Ідеї, викладені у даній праці були абсолютно новаторськими і значно випереджали час, у якому жив і творив її автор. Так, уже в передмові М.Ф. Орлов заперечив побутуюче ототожнення природи приватного і державного кредиту, вперше сформулював переваги державного кредиту і підкреслював значення фондової біржі для його розвитку. Він відкидав думку про те, що кредит є надбанням виключно держав з конституційною формою правління, оскільки, як вважав, цей фінансово- правовий інститут не залежить від форми правління держави.

Очевидно, що М.Ф. Орлов писав дану працю маючи на меті не лише збагатити фінансову теорію, а й сподіваючись, що його ідеї знайдуть своє впровадження у правовій практиці. Цьому сприяла і суспільно-економічна ситуація в Російській імперії. Так, в першій половині ХІХ ст. було здійснено ряд заходів щодо впорядкування функціонування правового інституту державного кредиту з метою оздоровлення державних фінансів. Як відзначив проф. П.П. Мігулін, правова реформа державного кредиту 1810 р. та грошова реформа Е.Ф. Канкріна у сфері впорядкування державного кредиту становлять одну із самих світлих сторінок в історії російських фінансів [455, с. 53, 162-163].

На противагу М.І. Тургенєву, який виступав захисником економічної свободи і невтручання держави в економіку, М.Ф. Орлов позиціонував себе к прихильник „сильного і багатого уряду, який здатен на господарські перетворення за допомогою державного кредиту і відповідної системи податків. До заслуг вченого належить те, що він одним з перших у фінансово-правовій науці звернув увагу на взаємопов’язаність податків і державного кредиту, відмічаючи, що помірні податки покликані покривати звичайні державні видатки, а державний кредит - задовольняє надзвичайні чи непередбачувані потреби. Взаємозв’язок податків та державного кредиту М.Ф. Орлов виводив у такій формулі: „хороша система податків є найпершою підставою для кредиту; застосування кредиту спонукає до покращення устрою податків” [510, с. 321-322].

Ідейною лінією даної праці було обґрунтування великої практичної значущості державного кредиту. Так, на думку М.Ф. Орлова, даний фінансово-правовий інститут сприяє розвиткові промисловості, землеробства і торгівлі, дозволяє ефективніше використовувати робочу силу, відміняти податки або знижувати їх розмір. Позитив державного кредиту вбачався у його „благодатному впливі” на народну освіту і виховання та підтримці на належному рівні фінансових ресурсів народу. Таким чином, підсумовував М.Ф. Орлов, державний кредит є справжнім способом вирішення проблеми державних переворотів. „Єдиним справжнім скарбом мудрих правителів є система позичок, заснована на правилах державного кредиту... кредит у самому високому сенсі цього слова є однією з найголовніших необхідностей нашого часу” - писав вчений [510, с. 343-344].

Окремої уваги заслуговують передові ідеї М.Ф. Орлова щодо управління державним боргом. Так, задля його ефективної організації вчений пропонував заснувати касу поглиблення - урядову установу з достатнім капіталом для сплати відсотків та поступового викупу державних боргових зобов’язань і підтримки курсу всієї маси цих зобов’язань. У результаті, резюмував він, уряд у випадку необхідності залучає народні гроші і їх же використовує на народні потреби [510, с. 326-328].

У своїй роботі М.Ф. Орлов зачіпав також проблему правової природи оподаткування. На його думку, податок є пожертвуванням власності, що здійснюється громадянином для користі і безпеки всього суспільства [510, с. 334]. Таким чином, погляди автора перекликаються з думками окремих сучасних дослідників, які визначають податок як кредит, що передається публічному суб’єкту для реалізації соціально значущих цілей та завдань [664, с. 28].

Слід відзначити, що книга М.Ф. Орлова, як і праця М.І. Тургенєва, не була у свій час достойно оцінена у науці фінансового права. Будучи опублікованою анонімно 1833 році, вона вийшла в друк під назвою „твір, написаний на початку 1832 року”. Без цензурних купюр книга була видана в Німеччині у 1840 році під назвою „Про державний кредит. Твір російського державного діяча” [732, с. 289]. Як вказує О. А. Ялбулганов, публікація даної книги не викликала широкого інтересу у читацький аудиторій. Перша та єдина за життя автора критична публікація на його працю була розміщена в журналі „Бібліотека для читання”. В ній рецензент робив висновок, що дана книга „достойна уваги публіки - особливе в частині висвітлення фінансового становища Англії” [732, с. 290]. Довгий час робота залишалась незатребуваного і у науковому середовищі. Лише у 1841 році. І. Горлов у своїй праці „Теорія фінансів” визначав працю М.Ф. Орлова однією з найбільш значущих робіт у сфері кредиту, і тим самим, вперше назвав ім’я автора опублікованої книги [237, с. 253].

Російські вчені другої половини ХІХ ст., що досліджували проблеми державного кредиту, такі як: М.М. Алєксєєнко, А.А. Ісаев, П.П. Мігулін, І.Х. Озеров, Л.В. Ходський теж не згадували про роботу М.Ф. Орлова, з чого зроблений вірний, на нашу думку, висновок про те, що вказана робота не здійснила своєчасного впливу на розвиток вітчизняної теорії державного кредиту [587, с. 75].

Найбільша заслуга у поширенні наукового доробку М.Ф. Орлова у вітчизняній науці належить М.І. Боголєпову. У своїй монографії «Державний борг. До теорії державного кредиту», опублікованої за матеріалами магістерської дисертації, він обґрунтовано довів, що положення та наукові ідеї М.Ф. Орлова були закладені в основу теорії державного кредиту у західноєвропейській фінансовій науці, здійснивши таким чином опосередкований вплив і на становлення вітчизняних фінансово-правових поглядів у даній сфері [101, с. 181]. Цієї думки М.І. Боголєпов притримувався протягом всієї своєї наукової діяльності [103, с. 35].

Книга М.Ф. Орлова отримала визнання та високо оцінена у радянській науковій літературі як видатний витвір російської суспільно-політичної та економічної думки [847, с. 292-293]. Щоправда науковий доробок вченого характеризувався переважно з ідеологічних позицій, в яких робився акцент на схожості його окремих ідей з положеннями марксистської доктрини, при цьому, не згадувалось про значення даної праці на становлення науки фінансового права.

Без перебільшення можна стверджувати, що „теорія державного кредиту” М.Ф. Орлова, як і „теорія податків” М.І. Тургенєва отримали нове життя у сучасній фінансово-правовій науці завдяки їх опублікуванню за редакцією О.М. Козиріна в серії „Золоті сторінки російського фінансового права” [510].

На нашу думку, найбільш точно значення наукової спадщини М.І. Тургенєва та М.Ф. Орлова можна охарактеризувати словами англійського економіста У.С. Джевонса, сказаними про вчених А. О.Курно та Г.Г. Госсена, творчість яких також отримала визнання лише після їх смерті: «Історія таких забутих книг воістину дивна і бентежна. Але одного разу їх цінність виявляється і приходить заслужене визнання до тих, хто працював не у гонитві за славою, а розвивав власні ідеї подібно до того, як дерево породжує плоди» [5, с. 292].

Важливу роль у становленні фінансової правової науки мали інші праці, опубліковані в першій половині ХІХ ст. Серед них найбільш визначне місце посідає підручник професора Казанського університету Івана Яковича Горлова «Теорія фінансів», опублікований у 1841 році [237]. У даному підручнику знайшли відображеннями три основних розділи фінансової науки: державні доходи; державні видатки та державний кредит. На нашу думку, основоположне теоретичне значення мало також визначення І.Я. Горловим так званих „підготовчих понять” викладених ним у своїй передмові до книги. Зокрема, вчений коротко зупиняється на проблемі походження фінансів, надає визначення поняття теорії фінансів, характеризує зміст фінансової науки та її співвідношення із суміжними науками (економічними та юридичними) [237, с. 1-14].

Однак, ім’я І.Я. Горлова вписане в історію вітчизняної науки насамперед як ім’я вченого, що вперше ввів у науковий обіг поняття фінансове право. Відзначимо, що під фінансовим правом І.Я. Горлов розумів не галузь права, а сукупність специфічних знань, що мають власний предмет. При цьому, услід за К.Г. Рау та іншими німецькими фінансистами ХІХ ст., вчений трактував фінансове право як невід’ ємну частину фінансової науки [237, с. 5]. Науковий твір І.Я. Горлова був дуже високо оцінений нащадками - представниками науки фінансового права кінця XIX - початку ХХ сторіч.

Визначальне теоретико-методологічне значення даної праці відзначається і сучасними вченими фінансистами. Зокрема, як писали В.О. Лебедєв, С.І. Іловайський, «Теорія фінансів» І.Я. Горлова, викладена за взірцем німецького підручника К.Г. Рау, зіграла визначальну роль у справі фінансової освіти російської молоді і її підготовки до практичної діяльності у фінансових державних структурах країни [419, с. 194; 315, с. 38]. Той факт, що юридичний аналіз фінансових питань, на думку сучасного дослідника історії науки фінансового права К.С. Бельського, поєднуються з

економічним, і у кінцевому рахунку «юридична трактовка фінансової категорії усунена на другий план, чи взагалі відсутня» [85, с. 47], ні в якій мірі не применшує величезне значення даної праці, як першої комплексної російськомовної роботи у сфері теорії фінансів, що стала теоретичною основою для формування фінансово-правової науки.

Першою в історії фінансово-правової науки роботою, в назві якої застосовано словосполучення „фінансове право” була книга декана юридичного факультету Казанського університету професора фінансового права Євграфа Григоровича Осокіна «Декілька спірних питань з історії російського фінансового права», опублікована у 1855 році [515]. Предметом даного твору, власне, є переважно роз’яснення спірних моментів в історії митних платежів. Однак, зважаючи на це, все ж відзначимо, що ця книга сприяла вкоріненню нового поняття в російську юридичну термінологію і тим самим відіграла важливу роль у формуванні понятійно-категорійного апарату науки фінансового права. Хоч дана праця і виходить за межі хронологічних рамок першої половини ХІХ ст., однак, на нашу думку, за своїм значенням і характером викладу вона обов’язково має бути врахована при характеристиці становлення фінансово-правової думки означеного історичного періоду.

Таким чином, фінансово-правові ідеї першої половини ХІХ сторіччя, які сформувались в умовах панування кріпосництва і феодальних виробничих відносин не завжди були затребувані існуючою суспільною практикою і багато в чому випереджали свій час. Однак, разом з цим, вони означили напрямки майбутнього реформування фінансової системи та намітили перспективи удосконалення фінансового законодавства. Саме в даний період були сформовані передумови майбутнього інтенсивного розвитку фінансово-правової теорії і практики.

2.3.

<< | >>
Источник: ХОХУЛЯК В’ЯЧЕСЛАВ ВІССАРІОНОВИЧ. НАУКА ФІНАНСОВОГО ПРАВА: ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Одеса - 2015. 2015

Еще по теме Еволюція вітчизняної фінансово-правової думки в період ХУІІІ - перша пол. ХІХ ст.:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -