<<
>>

Національний банк України як суб’єкт регулювання ліквідності банків України

Державний механізм сучасної України включає велику кількість різноманітних органів влади, кожен з яких виконує специфічні функції в різних галузях суспільного життя. До числа таких державно-владних суб’єктів належить і Національний банк України (далі - НБУ), який має особливий юридичний статус та реалізує нетипові для інших органів публічної влади завдання.

Одним із ключових напрямків діяльності Нацбанку є регулювання національної банківської системи нашої держави, яка має виняткове значення для державної економіки, підтримки її стабільного функціонування та забезпечення постійного розвитку. Під зазначеною системою слід розуміти сукупність різноманітних видів банків та інших кредитних установ, інституцій у їх взаємозв’язку, яка існує в тій чи іншій країні в певний історичний період і функціонує в межах єдиного фінансового механізму. Структурні ланки банківської системи складають основу кредитної системи країни, концентрують основну частину її ресурсів. Іншими словами, банківська система - це та галузь діяльності, де найбільш динамічно й активно знаходять відображення всі позитивні й негативні явища, що відбуваються в економіці [263, с. 13]. Враховуючи ці обставини, ми можемо стверджувати, що регулювання банківської системи є пріоритетним напрямком роботи НБУ.

Важливим показником ефективної діяльності вказаної системи є ліквідність. Вона характеризує кредитну діяльність банківських установ та їх можливості у відповідних правовідносинах. Національний банк України, згідно з нормами чинного законодавства, є одним із головних суб’єктів, покликаних здійснювати регулювання означеної банківської ліквідності.

Слід зазначити, що правове становище НБУ, як суб’єкта регулювання ліквідності банків України, не отримало належного наукового висвітлення. Хоча такі учені, як І. Лис, О. Кірєєв, А. Вожжов, О. Костюкевич та інші, вивчали особливості банківської ліквідності та місце НБУ у механізмі держави і національній фінансовій системі взагалі.

Таким чином, досліджуючи представлену тематику, необхідно брати до уваги теоретичні надбання цих науковців.

Дослідження специфіки правового статусу НБУ, як суб’єкта регулювання ліквідності банків та банківської системи України, необхідно розпочати з аналізу поняття «банківська ліквідність», для того, щоб зрозуміти зміст явища, яким має управляти НБУ. Банк, відповідно до чинного законодавства України, - це юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виняткове право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків [198]. Незважаючи на те, що визначення поняття «банк» закріплено на офіційному рівні, в науковій літературі не існує єдиного підходу щодо його тлумачення. Так, професор О. І. Лаврушин зазначав, що пізнання сутності банку, як будь-якого іншого явища, вимагає відповіді не на питання про те, чим він займається, які операції виконує або виконував у процесі свого історичного розвитку, а про те, якими він характеризується якостями, що виражають його істотну визначеність, яка його специфіка, в чому його основа і, нарешті, яка внутрішня структура, і звідси - які операції, що випливають із сутності, банк переважно повинен виконувати [18, с. 4-5]. І. А. Шамрай пропонує широке визначення банку: це юридична особа, яка, за умови одержання дозволу Національного банку України у формі банківської ліцензії, має виняткове право здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових, коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних і юридичних осіб [270, с. 334]. Сучасний банк, зазначає О. В. Васюренко, - це фінансовий посередник. У найзагальнішому вигляді, продовжує автор, можна виділити три основні групи базових функцій, які виконують банки: платіжно-розрахункову (посередництво банків при платежах і розрахунках); ощадно-капіталотворчу (мобілізація заощаджень від населення та фізичних осіб); кредитно-інвестиційну (утворення кредитних засобів обігу) [40, с.

14-16]. Заслуговує уваги точка зору Т. А. Латковської, яка у своєму науковому дослідженні дійшла висновку, що банк є фінансовою установою, яка, на підставі ліцензії НБУ, має виняткове право здійснювати в сукупності депозитні, кредитні та розрахункові операції. Особливість банку, в порівнянні з іншими фінансовими установами, полягає в тому, що банк є основним фінансовим інститутом, який покликаний здійснювати банківську діяльність, що має винятковий характер [124, с. 209].

Т. В. Савелко пропонує розглядати банк як фінансову установу, яка, на підставі ліцензії НБУ, має виняткове право здійснювати в сукупності депозитні, кредитні та розрахункові операції. Водночас усі інші фінансові установи - це здебільшого спеціалізовані організації, які виконують визначене коло банківських операцій залежно від свого правового статусу [220, с. 35]. Автор пропонує виділяти такі основні ознаки банку: банк, як юридична особа, може бути державною установою або суб’єктом комерційної діяльності, метою якого є отримання прибутку; створюється у формі відкритого акціонерного товариства або кооперативного банку; банк в сукупності здійснює такі банківські операції, як: депозитні, кредитні та розрахункові; володіє спеціальною компетенцією, тобто він отримує прибуток тільки шляхом здійснення визначених операцій; діє на підставі ліцензії, виданої НБУ [220, с. 35].

Д. О. Гетманцев та Н. Г. Шукліна зазначають, що досить корисним є визначення ознак банку, як господарюючого суб’єкта. До них, на переконання вчених, можна віднести такі: 1) банк є комерційною юридичною особою, тобто його діяльність спрямована на одержання прибутку; 2) банк є підприємством, а його діяльність є підприємницькою; 3) банк створюється в організаційно-

правовій формі акціонерного товариства або кооперативу; 4) банк є фінансово- кредитною установою; 5) банк діє винятково на підставі ліцензії Національного банку України; 6) у процесі своєї діяльності банк, як правило, не створює додану вартість, а одержує прибуток від рантьє; 7) банк є елементом банківської системи держави; 8) особливість статусу банку пов’язана із підвищеним контролем держави за його діяльністю, встановленням спеціальних вимог до банку та його діяльності та особливому порядку

оподаткування [55, с.

95].

В межах представленого наукового дослідження досить обґрунтованою є думка І. А. Безклубого, який переконливо доводить, що банк - це юридична особа, що з моменту запису до Державного реєстру банків набуває цивільної правоздатності та дієздатності й має право надавати окремі фінансові послуги, за умови отримання ліцензії НБУ, здійснювати в сукупності операції щодо залучення грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття й ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб [27, с. 76; 274].

Отже, особлива роль банків полягає у тому, що вони мобілізують та акумулюють вільні кошти клієнтів, а також здійснюють розподіл цих коштів між суб’єктами ринкових відносин, стимулюючи таким чином розвиток відповідних сфер, галузей національної економіки. Тобто банки і банківська система, як справедливо зазначає Р. І. Тиркала, - це економічні структури, які становлять один із типів фінансових посередників у системі ринкової інфраструктури загалом [17].

Щодо поняття «ліквідність», то воно має велику кількість трактувань в силу своєї багатоаспектності. Термін «ліквідність» (від лат. liguid us - рідкий, текучий) характеризує легкість реалізації, продажу, перетворення матеріальних цінностей у грошові кошти [107, с. 10]. Якщо брати до уваги загальноекономічне розуміння терміну, то ліквідність в даному випадку постає, як реальна можливість активів швидко переводитись у готівку без істотної втрати їх вартості, тобто, з наявністю мінімальних витрат [276].

В. М. Вовк під ліквідністю розуміє здатність активу до швидкого перетворення на грошові кошти, а під платоспроможністю - достатність ліквідних активів для погашення в будь-який момент усіх короткотермінових зобов’язань перед кредиторами [45, с. 169].

Широке розповсюдження в теорії та практиці підприємницької діяльності термін «ліквідність» отримав в другій половині 30 -х рр. ХХ ст. (після періоду «Великої депресії») завдяки працям Дж. Кейнса - засновника першої макроекономічної доктрини регулювання ринкового господарства. У праці «Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей» (1936 р.) Дж. Кейнс описав психологічний мотив «надання переваги ліквідності» - прагнення господарюючих суб’єктів зберігати отримані доходи в грошовій формі [92, с. 164]. Відголоски теорії Дж. Кейнса можна побачити у деяких сучасних теоретико-наукових роботах, у яких пояснюється суть ліквідності.

Так, І. В. Гвоздецька зазначає, що під ліквідністю підприємства слід розуміти здатність його платити за своїми короткостроковими зобов’язаннями, реалізовуючи свої поточні активи. Ліквідність одночасно характеризує платоспроможність підприємства в межах часу, який визначається поточними зобов’язаннями [53, с. 135]. В. В. Ковальов стверджує, що ліквідність підприємства - це наявність у підприємства оборотних коштів у розмірі, теоретично достатньому для погашення короткострокових зобов’язань, що передбачені контрактами. При цьому, вчений наголошує, що основною ознакою ліквідності є формальне перевищення (у вартісній оцінці) оборотних активів над короткостроковими пасивами [106]. Слід також підкреслити думку Г. М. Азаренка, який зазначає, що ліквідність підприємства - це його здатність швидко продати активи й одержати гроші для оплати своїх зобов’язань. Вона характеризується співвідношенням величини його високоліквідних активів (грошові кошти, ринкові цінні папери, дебіторська заборгованість) і короткострокової заборгованості [б]. Р. А. Костирко зазначає, що ліквідність - це мобільність підприємства, його можливість (за появою будь-яких обставин) за рахунок внутрішніх та зовнішніх джерел оперативно знайти резерви платіжних засобів, необхідних для погашення боргів і постійно, на будь-який момент часу, підтримувати рівновагу між обсягами і термінами перетворення активів у грошові кошти, і обсягами і термінами погашення зобов’язань [115].

Але, на сьогоднішній день, дане поняття застосовується не тільки у контексті класичної підприємницької діяльності. Його активно використовують у банківському секторі, де воно отримало галузеве забарвлення. Ліквідність банку відіграє провідну роль в сукупності системних характеристик банківської діяльності, яка потребує вивчення, аналізу та ефективного управління. Від цієї характеристики залежить якість і повнота здійснюваних функцій та операцій з обслуговування клієнтів. Банківська установа, яка має проблеми з ліквідністю, втрачає свої позиції у рейтингу в порівнянні з іншими банками, а тому це ускладнює процес запозичення коштів із зовнішніх джерел, тобто банк втрачає потенційний прибуток [154, с. 33].

На законодавчому рівні поняття банківської ліквідності закріплено в Інструкції від 28.08.2001 р. № 368 «Про порядок регулювання діяльності банків в Україні» [189]. Відповідно до інструкції, ліквідність банку - це здатність банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов’язань, яка визначається збалансованістю між строками і сумами погашення розміщених активів та строками і сумами виконання зобов’язань банку, а також строками та сумами інших джерел і напрямів використання коштів (надання кредитів, інші витрати тощо) [189].

Окрім офіційного, існує й низка доктринальних визначень поняття «банківська ліквідність». Зокрема, О. І. Лаврушин, В. І. Букато, Ю. І. Львов визначають його, як легкість перетворення активів банку в грошові засоби [107]. Дане визначення, як ми бачимо, тяжіє до «класичного» трактування. Безперечно, такий вигляд поняття пояснює головну особливість категорії та її практичне призначення. Але ліквідність, на нашу думку, є набагато ширшим явищем, що підтверджується багатьма іншими вченими, які досліджували цей економіко-правовий інститут. Наприклад, Дж. Сінкі подає таке тлумачення даного терміну: «Ліквідність насамперед необхідна банкам, для того, щоб бути готовими до вилучення депозитів і задовольняти попит на кредити. Непередбачені зміни потоків створюють для банків проблеми ліквідності» [226]. Ж. М. Довгань розглядає банківську ліквідність, як мобільність банківських активів для забезпечення власного виконання заздалегідь взятих зобов’язань та вимог, що виникають у процесі діяльності [74, с. 306].

На думку професора Л. В. Кузнєцової, ліквідність банку - це його здатність перетворювати свої активи на грошові або інші платіжні кошти для оплати зобов’язань, що пред’являються, або здійснення активних операцій на першу вимогу насамперед першокласних клієнтів банку у випадку, якщо грошових коштів, що є в наявності, для цього не вистачає. Ліквідність - це основна властивість банку, його якісна характеристика, що дозволяє розвиватись банку, якщо він виконує своєчасно свої фінансові зобов’язання (зберігає платоспроможність) [121].

Т. Т. Ковальчук вважає, що банківська ліквідність - це здатність банківської установи забезпечувати вчасне та повне виконання зобов’язань. Ліквідність банку забезпечується збалансованістю активів та пасивів та відповідністю строків розміщення активів до строків залучення пасивів згідно банківського балансу [107]. На переконання І. В. Сало, під ліквідністю банку слід розуміти здатність банку виконувати свої зобов’язання, маючи для цього достатню кількість готівки й безготівкових коштів [221 ]. Вчений наголошує, що кожен банк стикається з проблемою ліквідності щонайменше двічі: по-перше, як технічний виконавець своєї ролі на грошовому ринку, здійснюючи платежі учасників ринку один одному; по-друге, як самостійний суб’єкт фінансово - кредитної сфери, одержуючи прибуток або збиток від своєї діяльності, банк стикається з ліквідністю власного товару - банківських послуг [221].

О. В. Литвинюк, досліджуючи зміст поняття банківської ліквідності, дійшов висновку, що під зазначеним терміном слід розуміти ліквідність банку - це здатність банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов’язань, завдяки збалансованості між строками та сумами погашення розміщених активів та строками й сумами виконання зобов’язань з метою забезпечення прибутковості, фінансової стійкості, надійності та ефективності управління активами та пасивами банку. Автор слушно відзначає, що ліквідність банківської системи залежить від ліквідності банківських установ, Національного банку України і держави, а також розвитку міжбанківського ринку, що дає змогу вважати банківську систему цілісною. Ліквідність банківських установ України забезпечується шляхом дотримання обов’язкових економічних нормативів ліквідності, які встановлюються Національним банком України [127, с. 265].

О. Фуксман у своїх дослідженнях зазначає, що ліквідність банку - це одна з ключових запорук його фінансової стабільності, якісна характеристика банківської установи, яка включає: спроможність у визначений строк, у повному обсязі та у необхідній валюті виконувати усі наявні чи потенційні вимоги клієнтів; здатність функціонувати без порушення внутрішніх та зовнішніх нормативних вимог; наявність бездоганної репутації, яка дозволяє банку отримувати довгострокові ресурси, з метою фінансування зростання активів та залучати необхідний обсяг коштів на поточні та депозитні рахунки [261, с. 65].

С. В. Безвух слушно зауважує, що основними ознаками банківської ліквідності є: економічна суть (гроші, економічні відносини (виконання зобов’язань), економічні відносини (виконання зобов’язань і забезпечення розвитку), доступ до грошових коштів); своєчасність виконання зобов’язань (визначена і невизначена); розмір виконання зобов’язань (визначений і невизначений); суб’єкти, перед якими банк виконує свої зобов’язання (вкладники, позичальники, кредитори, невизначені); втрати, що зазнає банк при забезпеченні ліквідності (без втрат, при мінімальних втратах, невизначені); види зобов’язань, які виконує банк (до запитання, строкові, невизначені); джерела поповнення високоліквідних активів (внутрішні, зовнішні, невизначені) [26].

Також варто відзначити точку зору О. Золотарьової, яка підкреслює, що факторами, котрі найсуттєвіше впливають на достатність ліквідності банківських установ, є наступні [87, с. 58]: наявність адекватної, ефективної, доведеної до виконавців нормативної бази (положень, процедур) щодо управління ризиком ліквідності; обрано підходи до управління ліквідністю (централізований, децентралізований, комбінація двох попередніх); визначення потреб у ліквідності та фінансуванні конкретних банків з урахуванням стану та потреб у ліквідності групи, до якої входить банк; обсяг активів балансу банків та їх розподіл за ступенем ліквідності, зокрема на особливу увагу заслуговують високоліквідні активи, цінні папери та інші активи, які можуть бути прийняті до операцій рефінансування; обсяг, структура та рівень диверсифікації пасивів банків і передусім питома вага зобов’язань у пасивах банку, строкових зобов’язань та зобов’язань до запитання, коштів фізичних та юридичних осіб, міжбанківських коштів, наявність нестабільних джерел коштів; розриви фінансування (особливу увагу слід звернути на короткострокові розриви, включаючи прогнозовані потреби у фінансуванні, зокрема з урахуванням незнижуваного залишку коштів та коштів обов’язкових резервів на кореспондентському рахунку в Національному банку); спроможність покривати банками потенційні розриви фінансування за прийнятними процентними ставками, шляхом залучення додаткових ресурсів; ліквідність фінансових ринків, на яких можна залучити кошти (міжбанківські кредити і депозити), отримувати рефінансування; погіршення репутації конкретного банку на ринку, що виявляється в підвищенні процентних ставок під час залучення ним коштів;

висновки офіційних або неофіційних рейтингових служб і аналітиків про певну банківську установу, зокрема поточні рейтинги та їх тенденції, відповідні публікації в засобах масової інформації; наявність адекватного стрес-сценарію в банках на випадок кризових обставин (комплекс заходів, спрямованих на усунення можливих як коротко-, так і довгострокових проблем з ліквідністю); періодичність моніторингу випадків недотримання банками вимог щодо показників нормативів ліквідності [87, с. 58].

Таким чином, усі представлені вище наукові точки зору свідчать про те, що явище ліквідності характеризує економічну складову банківської діяльності, а саме рух грошових коштів та пов’язані з ним операції. Даний критерій відображає фінансово-економічну спроможність банку, його здатність належним чином виконувати свої зобов’язання перед клієнтами. З цього приводу досить влучно висловився Т. І. Костюченко, який зазначив, що ліквідність банківської установи знаходиться в обернено пропорційному зв’язку із його дохідністю. Чим більше активів банк тримає в ліквідній формі, тим менша їх частина залишається для отримання доходів, і навпаки. Тобто керівництво будь-якого банку постійно вирішує дилему «ліквідність - дохідність». З урахуванням цього, у світовій банківській теорії і практиці ліквідність прийнято розуміти, як «запас» або «потік». При цьому ліквідність, як «запас», включає визначення рівня можливості комерційного банку виконувати свої зобов’язання перед клієнтами в певний конкретний момент часу, шляхом зміни структури активів на користь їх високоліквідних статей, за рахунок наявних у цій області невикористаних резервів [117, с. 87]. Ліквідність, як «потік», аналізується з погляду динаміки, що припускає оцінку здатності комерційного банку протягом певного періоду часу змінювати несприятливий рівень ліквідності, що склався, або запобігати погіршенню досягнутого, об’єктивно необхідного рівня ліквідності (зберігати його) за рахунок ефективного управління відповідними статтями активів і пасивів, залучення додаткових позикових засобів, підвищення фінансової стійкості банку шляхом зростання доходів [157, с. 28].

Слід зазначити, що в сучасній науці таке явище, як ліквідність має свою класифікацію, що доводить багатоманітність даної категорії та можливість її використання у різних галузях діяльності. Так, окрім ліквідності банківської діяльності, науковці виділяють поняття «ліквідність ринкового об’єкта» та «ліквідність господарюючого суб’єкта». Незважаючи на схожість цих термінів, їх значення збігаються між собою лише частково. Ліквідність об’єкта - це якісна характеристика будь-якого товару чи фінансового активу. Ліквідність суб’єкта - якісна характеристика господарюючого суб’єкта. При цьому слід зазначити, що поняття «ліквідність об’єкта» і «ліквідність суб’єкта» на практиці можуть бути порівняно самостійними. Так, наприклад, банк, який здійснює купівлю-продаж є суб’єктом, а ліквідність банку - об’єктом оцінки [92, с. 164]. Ліквідність суб’єкта найбільш повно можна дослідити лише на прикладі банківської діяльності та капіталу цих установ. Дана обставина зумовлена тим, що банк, як посередник між продавцем і покупцем, базує свою діяльність саме на розриві в часі руху грошей і товарів [107].

Враховуючи вищевикладене, можемо дійти висновку, що банківська ліквідність є комплексним показником, який обумовлюється цілим рядом факторів. Втім найповніше, на нашу думку, ліквідність проявляється саме у зобов’язальних відносинах між банківськими установами та іншими суб’єктами. З цього приводу слушною є думка А. Сомик та В. Міщенко, які розглядають ліквідність банківської системи, як її динамічний стан, який забезпечує своєчасність, повноту і безперервність виконання усіх грошових зобов’язань банківської системи та достатність коштів відповідно до потреб розвитку економіки [142, с. 7]. Тобто ліквідність виступає у вигляді якісної характеристики, що відображає фактичну спроможність як окремої банківської установи, так і банківської системи в цілому забезпечувати виконання своїх зобов’язань на першу вимогу клієнтів грошовими коштами.

Надзвичайно важливе значення ліквідності для банківської системи і, як наслідок, для національної економіки обумовлює необхідність здійснення певного управлінського впливу на неї з боку держави. Регулювання ліквідності банків - це механізм, який використовує Національний банк України, з метою управління грошово-кредитним ринком у межах, визначених монетарних параметрів. Отже, регулювання банківської ліквідності є специфічним процесом, який вимагає спеціального підходу та повноважень, особливо, якщо його суб’єктом виступає Національний банк України. При цьому НБУ не є єдиною уповноваженою установою, яка корегує показник ліквідності. Згідно з Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків України, регулювання ліквідності є обов’язком для усіх комерційних банків [189]. Тобто окремі банківські установи також є суб’єктами процесу регулювання банківської ліквідності. Але комерційні банки можуть здійснювати вплив лише на свій показник і не мають права втручатися у діяльність інших банків. Тобто їх повноваження є доволі обмеженими у порівнянні з центральним монетарним органом нашої держави, який має спеціальне правове становище.

Основним нормативно-правовим актом, що визначає юридичний статусу НБУ, є Закон України «Про Національний банк України», відповідно до статті 2 якого він (НБУ) є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України [202]. Так, відповідно до статті 99 Конституції України, основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці держави - гривні. Також у статті 100 Основного Закону держави передбачено, що Рада Національного банку України уповноважена розробляти основні засади грошово-кредитної політики та здійснювати контроль за її проведенням [119].

Окрім забезпечення стабільності гривні, НБУ виконує ряд інших функцій,

а саме:

- монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує готівковий грошовий обіг;

- встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

- регулює діяльність платіжних систем та систем розрахунків в Україні, визначає порядок і форми платежів, зокрема між банками;

- здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі;

- виступає кредитором останньої інстанції для банків і організовує систему рефінансування тощо [202].

Організаційно НБУ являє собою юридичну особу, яка має відокремлене майно, що є об’єктом права державної власності і закріплено за ним на праві господарського відання. Національний банк виступає економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису адміністративних витрат [117, с. 86].

Структурно Нацбанк, відповідно до статті 4 Закону України «Про банки і банківську діяльність», входить до банківської системи нашої держави, яка, окрім нього, включає й інші банки України, а також філії іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до положень чинного законодавства [198]. Тобто НБУ очолює банківську систему юридичних осіб, які здійснюють банківську діяльність в Україні та, відповідно, визначає основи функціонування даної системи і проводить банківський нагляд у ній [92]. Зокрема НБУ здійснює:

- визначення спеціалізованих банків, а також розробку порядку набуття банками такого статусу;

- регулювання діяльності спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банкам операцій;

- визначення системно важливих банків, у відповідності із законодавчо закріпленими критеріями [92, с. 165]. Водночас варто зазначити, що банки самостійно визначають напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами послуг [198].

Отже, Нацбанк - це одна із ключових ланок механізму держави, через яку здійснюється державно-владний вплив на макроекономічні процеси, за допомогою методів грошово-кредитного характеру. При цьому даний вплив НБУ на банківський сектор складається з двох взаємопов’язаних компонентів. Так, з однієї сторони держава, в момент здійснення регулятивно -наглядової діяльності, намагається забезпечити стабільність банківської системи та безпеку діяльності банків, що проявляється у створенні державної системи гарантування вкладів громадян, підтримці ліквідності, безперебійності роботи банківської системи через належне виконання функції «кредитора останньої інстанції» центральним банком нашої держави. З іншої, держава здійснює вплив як на окремі банки, так і на банківську систему в цілому через різні механізми - встановлюючи вимоги щодо підтримки необхідного рівня капіталу банків, показників ліквідності, максимальних розмірів ризиків у діяльності банку, а також надаючи органам банківського нагляду повноваження щодо застосування заходів впливу до банків, діяльність яких є надто ризиковою [36, с. 3].

Як бачимо, НБУ виступає головним суб’єктом регулювання банківської ліквідності в країні. При цьому він спостерігає за ліквідністю як окремих банків, так і всієї банківської системи в країні в цілому. Безпосередній вплив на банківську ліквідність здійснюється Нацбанком у вигляді прямого регулювання. Таке регулювання здійснюється, насамперед, шляхом проведення відповідних операцій. При цьому перелік можливих до застосування операцій не є вичерпним і він може варіюватися відповідно до усіх інструментів, передбачених грошово-кредитною політикою [230, с. 4]. Перелік основних інструментів регулятивного впливу НБУ на ліквідність закріплений у постанові правління Національного банку України від 17.09.2015 р. № 615 «Про затвердження Положення про застосування Національним банком України стандартних інструментів регулювання ліквідності банківської системи». У ній зазначається, що Національний банк використовує стандартні інструменти регулювання ліквідності банківської системи з метою виконання цілей та завдань, визначених законодавством України та Основними засадами грошово - кредитної політики, залежно від ситуації на грошово -кредитному ринку. Національний банк встановлює для банків однакові умови регулювання їх ліквідності та здійснює підтримку ліквідності банків, які не визнані такими, що проводять ризикову діяльність, що загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, і не віднесені до категорії неплатоспроможних [182]. Стандартними інструментами регулювання ліквідності, відповідно до даної постанови, є:

1) операції з рефінансування (кредити овернайт, кредити рефінансування);

2) операції прямого РЕПО;

3) операції з власними борговими зобов’язаннями;

4) операції з державними облігаціями України [182].

Застосування даних інструментів здійснюється винятково в межах визначених монетарних параметрів та в обсягах, які необхідні для стабілізації, збалансування та якісного регулювання ліквідності банківської системи України.

Кожний інструмент регулювання ліквідності має свої особливості та умови застосування. Наприклад, Національний банк проводить з банками операції прямого РЕПО, які є нерегулярним стандартним інструментом, спрямованим на підтримку ліквідності банків у разі неочікуваних коливань ліквідності [182]. З даного положення вищезгаданої Постанови № 615 від 17.09.2015 р. випливає, що операції прямого РЕПО: по-перше, реалізуються лише в окремих, найбільш невідкладних випадках, а по-друге, є тимчасовим заходом впливу збоку НБУ на відповідні банківські установи.

Зауважимо, що маючи суттєві можливості у сфері здійснення регулювання ліквідністю НБУ, втім, не може безпідставно втручатися у діяльність інших установ банківської системи. Застосування інструментів регулювання ліквідності - це крайні регулятивно-наглядові заходи і, відповідно, втручання НБУ у приватний фінансовий сектор здійснюється лише за виняткових умов.

Окрім вищезгаданої постанови правління Національного банку України № 615 від 17.09.2015 р., повноваження НБУ у сфері державного регулювання ліквідності банківської системи та її окремих суб’єктів, передбачені у Постанові правління Національного банку України від 14 грудня 2016 р. № 411 «Про затвердження Положення про екстрену підтримку Нацбанком ліквідності банків». У даному нормативно-правовому документі закріплено, що НБУ є центральним органом влади, який здійснює екстрену підтримку ліквідності банків [180]. Означена підтримка має тимчасовий характер і направлена на покриття дефіциту банківської ліквідності та не повинна застосовуватися, як заміщення необхідної додаткової капіталізації банку або вирішення його структурних проблем [117, с. 90]. Перед використанням такого інструменту регулювання ліквідності, Нацбанк оцінює:

- рівень впливу об’єкту на фінансову систему та її показник стабільності;

- кількісні та якісні параметри діяльності банку;

- стан банківської і фінансової системи, наявність системи ризиків;

- макроекономічне становище.

Крім того, Національний банк під час прийняття рішення щодо екстреної підтримки ліквідності банку оцінює його фактичну та прогнозну платоспроможність, дотримання/недотримання плану капіталізації (за наявності програми капіталізації), а також враховує фінансову модель розвитку банку [57]. Головними умовами здійснення екстреної підтримки ліквідності банку є:

- структура власності банку не визнана НБУ непрозорою;

- відсутність факту здійснення установою ризикової діяльності, реалізація якої загрожує інтересам вкладників, інших кредиторів.

Резюмуючи вищевикладене, можемо стверджувати, що підтримка ліквідності банків - це надзвичайно важливий напрямок державної політики, адже вона (тобто банківська ліквідність) є одним із тих факторів, що визначає стан функціонування, рівень надійності (стабільності) та розвитку не лише банківського сектору в країні, але й державної економіки в цілому. Аналіз стану банківської ліквідності дає можливість зрозуміти реальну фінансову спроможність як окремих банків, так і банківської системи, виявити проблемні місця, ланки останньої, а також визначити її потенціал стосовно забезпечення фінансових потреб сфери господарської діяльності в державі.

Саме тому держава наділяє НБУ спеціальними повноваженнями та відповідними інструментами регулятивного впливу на банківську ліквідність. Даний суб’єкт є своєрідним «представником» держави у сфері банківської діяльності, який здійснює контроль за її станом. Водночас варто зазначити, що НБУ, маючи значні повноваження щодо регулювання банківської ліквідності, безпосередньо втручається у даний процес тільки у виняткових випадках, якщо реальної можливості покращити становище іншим чином немає. Механізм регулятивного впливу НБУ на банківську ліквідність, коло інструментів, що знаходяться у розпорядженні даного суб’єкта, підстави, умови та порядок їх застосування визначаються законодавством, при чому особлива роль тут належить саме відомчим підзаконним нормативно-правовим документам.

1.2

<< | >>
Источник: БОЛДІН МАКСИМ ЯКОВИЧ. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ У СФЕРІ РЕФІНАНСУВАННЯ БАНКІВ. Дисертація подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наукюю Київ 2017. 2017

Еще по теме Національний банк України як суб’єкт регулювання ліквідності банків України:

  1. 2.2. Розвиток банківської системи України
  2. 2.3.2. ФУНКЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ
  3. 2.5.1. ЕВОЛЮЦІЯ БАНКІВСЬКОГО НАГЛЯДУ УКРАЇНИ
  4. 2.2. Розвиток банківської системи України
  5. Кредитні та депозитні операції Національного банку України
  6. Перспективи переходу Національного банку України до режиму монетарної політики, що базується на ціновій стабільності
  7. Статус та функції Національного банку України
  8. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ КОМЕРШЙНИХ БАНКІВ
  9. 3.1. Національні гарантії виборів Президента України.
  10. Національний банк України як суб’єкт регулювання ліквідності банків України
  11. Принципи діяльності Національного банку України у сфері рефінансування банків
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -