1.5. Законність управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави

Виконуючи численні і різноманітні правоохоронні завдання, суб’єкти управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави реалізують надані їм законодавством повноваження примусового характеру стосовно фізичних та юридичних осіб, з одного боку, та щодо підпорядкованого їм персоналу під час державно-службової діяльності, – з іншого, що потребує ґрунтовного дослідження особливостей забезпечення законності їх діяльності.

Питання забезпечення законності діяльності правоохоронних органів досліджували В. Б. Авер’янов, О. Ф. Андрійко, Ю. П. Битяк, А. С. Васильєв, В. М. Гаращук, А. Т. Комзюк, В. К. Колпаков, Р. С.

У тлумачних словниках законність визначається як «загальноприйняте, усталене правило співжиття, норма поведінки, що охороняється законами» [441, с.67] або як «виключне надбання правової держави, яке виражається в режимі панування закону у взаємовідносинах особистості та держави, громадянина та посадової особи (органу держави)» [503, с.41]. Необхідно зазначити, що законодавчого визначення поняття законності, як і поняття закону, не існує. У науковій літературі під законністю здебільшого розуміють «неухильне виконання законів та відповідних їм інших нормативних актів органами держави, посадовими особами, громадянами та громадськими організаціями» [211, с.157], а під законом – «нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної влади (або безпосередньо народу), який регулює найважливіші питання суспільного життя, встановлює права і обов’язки громадян, має вищу юридичну силу і приймається з дотриманням особливої законодавчої процедури» [511, с.316].

Як зазначає О. Ф. Скакун, «термін «законність» є похідним від терміна «закон» і, будучи комплексним поняттям, охоплює всі сторони життя права – від його ролі у створенні закону до реалізації його норм в юридичній практиці. Законність відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв’язок права і влади, права і держави, права і суспільства» [511, с.446]. Погоджуючись в цілому з таким розумінням законності, не можемо підтримати думку автора, що «законність є похідною від терміна «закон», оскільки це значно звужує розуміння її сутності.

У науковій літературі наводиться різний перелік ознак законності. Наприклад, до таких ознак вчені часто відносять наявність: певних економічних умов; розвинутої політичної системи; механізму соціального захисту населення; науково обґрунтованої системи норм права, що відповідає вимогам часу і доступна для розуміння усіма суб’єктами державного управління; механізму примусу, який чітко працює в межах закону; високу правову культуру громадян і апарату виконавчої влади, яка, в свою чергу, є наслідком загального рівня освіти і культури суспільства [181, с.216-217]. О. Ф. Скакун, зазначає, що «законність характеризується поєднанням двох ознак: зовнішньої (формальної) – обов’язком виконувати розпорядження законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і різними об’єднаннями; внутрішньої (сутнісної) – наявністю науково обґрунтованих і відповідних праву законів; якістю законів [511, с.446].

Аналіз наукової літератури, присвяченої вивченню проблеми законності діяльності державних органів, доводить, що законність, залежно від мети та завдань того чи іншого дослідження, розглядалась у різних аспектах, зокрема, як: принцип, метод, режим, гарантія чи вимога [216, с.11; 375, с.23; 390, с.11; 417, с.56-69; 498, с.4; 521, с.12-25], що підкреслює різнобічність цієї категорії. Наприклад, на думку багатьох науковців, сутність законності як принципу «полягає в обов’язку державних органів, інших фізичних і юридичних осіб діяти відповідно до вимог законів»; законність як метод вчені визначають як «сукупність прийомів, способів, за допомогою яких держава забезпечує належну поведінку своїх суб’єктів»; законність як режим – «сприяння забезпеченню прав і законних інтересів особи, її всебічному розвитку, формуванню і розвитку громадянського суспільства, ефективній діяльності державного механізму» [181, с.216].

Під гарантією законності розуміються «умови суспільного життя і заходи, що вживаються державою для забезпечення режиму законності і стабільного правопорядку» [511, с.450]. Їх поділяють на: загально-соціальні; спеціально-соціальні; юридичні та організаційні [511, с.451-454].

Законність як вимога, на думку дисертанта, полягає у виконанні усіма без винятку суб’єктами правовідносин (органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями, окремими фізичними особами) приписів (правил), які передбачені нормативно-правовими актами, тобто такі приписи (правила) є обов’язковими для виконання як державними органами, які ухвалюють у межах своєї компетенції підзаконні акти, так і безпосередніми виконавцями. Крім того, законність як вимога характеризується поєднанням двох ознак: зовнішньої, сутність якої полягає у виконанні норм законів та підзаконних актів; внутрішньої, тобто наявності науково обґрунтованих, систематизованих та взаємодоповнюючих один одного нормативно-правових актів.

Ми поділяємо думку Е. А. Лукашевої, яка зазначає, що «незалежно від того, чи вважають окремі автори законність способом, методом, принципом чи режимом, у всіх визначеннях йдеться про те, що суворе дотримання законів і інших правових актів має пронизувати діяльність громадян, посадових осіб, органів, установ» [402, с.13].

На думку дисертанта, законність передбачає такий стан взаємовідносин між спеціальними суб’єктами забезпечення внутрішньої безпеки держави та фізичними (юридичними) особами, при якому їх зовнішня і внутрішньо-організаційна діяльність відповідає вимогам законів, інших законодавчих та підзаконних актів. У зв’язку з цим вважаємо доцільним виділити два аспекти забезпечення законності у досліджуваній нами сфері: 1) забезпечення законності під час зовнішньо-адміністративної діяльності спеціальних суб’єктів забезпечення внутрішньої безпеки держави, тобто дотримання вимог нормативно-правових актів у відносинах із фізичними та юридичними особами, які не перебувають з ними у службовій підлеглості (під час публічних відносин); 2) забезпечення законності під час їх внутрішньо-організаційної діяльності, зокрема, під час державно-службових відносин, у відносинах типу «керівник-підлеглий» (встановлення режиму робочого часу, надання відпусток, накладення дисциплінарних стягнень тощо).

Забезпечення законності як у ході зовнішньо-адміністративної, так і внутрішньо-організаційної діяльності спеціальних суб’єктів забезпечення внутрішньої безпеки держави відрізняється і за засобами, і за суб’єктним складом. Так, забезпечення законності під час зовнішньо-адміністративної діяльності спеціальних суб’єктів здійснюється за допомогою таких адміністративно-правових засобів як: контроль, нагляд та право на звернення. Для забезпечення законності внутрішньо-організаційної діяльності спеціальних суб’єктів забезпечення внутрішньої безпеки більш характерним є такий засіб як внутрівідомчий контроль, який здійснюється спеціально створеними у структурі цих органів контрольними підрозділи, наприклад, внутрішньої безпеки, та керівниками усіх рівнів.

Переважна більшість адміністративістів до способів забезпечення законності в державному управлінні відносить: контроль, нагляд та право на звернення [173, с.112; 180, с.238-246; 216, с.9-12; 258, с.307; 327, с.60; 347, с.525; 445, с.260; 563, с.289], з чим ми цілком погоджуємось. Так, Ю. П. Битяк зазначає, що «законність і дисципліна в державному управлінні забезпечуються трьома основними способами – проведенням контролю, здійсненням нагляду та за допомогою звернень громадян» [180, с.217]. Розглянемо ці способи більш детально.

Контроль є одним з найпоширеніших і дієвих способів забезпечення законності. Його сутність полягає в тому, що суб’єкт контролю здійснює облік і перевірку того, як контрольований об’єкт виконує покладені на нього завдання і реалізує свої функції шляхом втручання в оперативну діяльність останнього, надання йому обов’язкових для виконання вказівок, припинення, зміни чи скасування актів управління, вжиття заходів примусу, у тому числі і шляхом притягнення до відповідальності.

До контрольної діяльності висувається низка вимог, зокрема вона має бути: 1) підзаконною, тобто контроль повинен здійснюватися тільки в межах конкретних нормативних приписів; 2) систематичною, тобто мати регулярний характер; 3) своєчасною, тобто проводитися своєчасно, що значно підвищує її ефективність; 4) всебічною, тобто охоплювати найважливіші питання, поширюватися на всі служби та структури підконтрольних органів; 5) глибокою, тобто перевірці мають підлягати не тільки ті підрозділи, які мають слабкі результати в роботі, а й ті, що мають добрі результати; 6) об’єктивною, тобто виключати упередженість; 7) гласною, тобто її результати мають бути відомі тим, хто підлягав контролю; 8) результативною (дієвою) [347, с.525].

У науковій літературі визначають напрямки, стадії, принципи та види контролю [181, с.218-223].

На думку дисертанта, з’ясувати сутність контролю як одного із способів забезпечення законності діяльності спеціальних суб’єктів у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави допоможе його класифікація. Вважаємо за доцільне запропонувати таку класифікацію видів контролю як способу забезпечення законності цієї діяльності:

1. Залежно від контролюючих суб’єктів: парламентський; президентський; урядовий; спеціалізований; відомчий; муніципальний (представницький); судовий; громадський. Так, суб’єктами парламентського контролю є Верховна Рада України як колегіальний орган, її парламентські комітети та спеціальні комісії, окремі депутати. Відповідно до ст. 8 Закону України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» [280], Верховна Рада України, реалізуючи установчі й законодавчі функції, здійснює парламентський контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави, зокрема: визначає основи національної безпеки, забезпечення громадського правопорядку; при затвердженні Державного бюджету України визначає розмір видатків на забезпечення державної безпеки України і громадського порядку із зазначенням конкретного спрямування бюджетних асигнувань; визначає правовий режим державного кордону України тощо. У цьому ж Законі визначені контрольні повноваження й інших суб’єктів, а саме: Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Президента України; Ради національної безпеки і оборони України; Кабінету Міністрів України; центральних та місцевих органів виконавчої влади; органів місцевого самоврядування; органів прокуратури України та судів; громадян України та громадських організацій, які утворюються відповідно до Конституції України для здійснення та захисту прав і свобод громадян та задоволення їх політичних, економічних, соціальних, культурних інтересів; засобів масової інформації.

Звичайно, основним критерієм розмежування цих видів контролю (парламентський, президентський, урядовий, спеціалізований, відомчий, муніципальний (представницький), судовий, громадський) є суб’єкт його здійснення, однак визначені вище види контролю мають й інші особливості. Так, до особливостей парламентського, президентського та урядового контролю необхідно віднести те, що вони реалізуються в основному у ході нормотворчої роботи, тобто розробки і прийняття обов’язкових для виконання загальнодержавних нормативно-правових актів з питань забезпечення внутрішньої безпеки держави. Особливість спеціалізованого контролю полягає у тому, що його об’єктом є певна сфера діяльності (дотримання правил пожежної безпеки, санітарно-епідеміологічних правил, правил використання енергоресурсів тощо) – з одного боку, та здійснення цього виду контролю спеціалізованими органами – з іншого. До особливостей відомчого контролю можна віднести таке: здійснюється органами (підрозділами, посадовими особами), які входять до організаційно-штатної структури органу, який перевіряється; оперативність такого контролю; виступає складовою частиною організаційної роботи, невід’ємним елементом керівництва діяльністю підконтрольних органів [264, с.138-139]. Особливості муніципального (представницького) контролю полягають у тому, що: представницькі органи наділені широким колом делегованих їм державою повноважень з питань, вирішення яких покладено на них. Основна особливість судового контролю як засобу забезпечення законності діяльності досліджуваної нами групи органів полягає у тому, що він має юрисдикційний та періодичний характер, оскільки здійснюється не постійно, а лише під час розгляду та вирішення окремих спорів [526, с.2-8]. Особливістю громадського контролю є те, що його суб’єкти, як правило, не мають права втручатися в оперативну діяльність досліджуваної нами групи органів, а їх рішення мають здебільшого рекомендаційний характер і профілактичне спрямування [475, с.3].

2. Залежно від спрямованості (організаційного зв’язку між контролюючим суб’єктом і підконтрольним об’єктом): зовнішній контроль, який здійснюється органами, що не входять до організаційно-штатної структури підконтрольного суб’єкта; внутрівідомчий, який здійснюється у середині певного відомства.

3. За обсягом: загальний, коли перевіряються усі напрямки діяльності спеціальних суб’єктів забезпечення внутрішньої безпеки держави (такий контроль, як правило здійснюється під час комплексних перевірок); спеціальний, під час якого перевіряється один або декілька напрямків їх діяльності і який у зв’язку з цим може бути фінансовим, внутрішньогосподарським та ін.

Усі інші критерії класифікації видів контролю, які пропонуються в науковій літературі, а саме: 1) залежно від управлінської стадії, на якій здійснюється контроль; 2) залежно від його форми; 3) за відкритістю (гласністю); 4) напрямками втручання в оперативну діяльність підконтрольної структури; 5) за ступенем втручання в оперативну діяльність підконтрольного органу; 6) часом його проведення [264, с.195; 347, с.525-526] мають, на думку дисертанта, більшою мірою теоретичне, ніж практичне значення.

Іншим способом забезпечення законності діяльності спеціальних суб’єктів, які виконують завдання щодо забезпечення внутрішньої безпеки держави, є нагляд. У тлумачних словниках нагляд часто визначається як «спостереження з метою перевірки». На думку дисертанта, нагляд як засіб забезпечення законності необхідно розглядати у широкому та вузькому значенні. У широкому – як діяльність, яка здійснюється будь-яким суб’єктом; у вузькому – лише органами прокуратури. Як зазначає Ю. П. Битяк, «контроль слід відрізняти від близького до нього виду державної діяльності – нагляду, хоча у них є деякі однакові риси, їх поєднують єдина мета – забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні, форми здійснення роботи – перевірки, витребування звітів, пояснень та ін., обов’язковість вказівок. Але контроль, на відміну від нагляду, проводиться повсякденно і безперервно багатьма органами. Нагляд же здійснює єдиний державний орган – прокуратура» [181, с.221-222]. Очевидно, що вчений розглядає нагляд у вузькому значенні. Такий підхід ми вважаємо найбільш обґрунтованим, оскільки він унеможливлює термінологічну плутанину у ході використання категорій нагляду та контролю. Так, деякі державні органи визначені як органи нагляду (органи державного санітарно-епідеміологічного нагляду, органи державного портового нагляду, органи пожежного нагляду, органи державного енергетичного нагляду та багато інших, яких є більше тридцяти в Україні), але вони фактично здійснюють контроль, а не нагляд.

На думку дисертанта, поняття контролю є ширшим від нагляду, оскільки під час його здійснення не лише перевіряється систематичність виконання певної діяльності, а контролюючим органам надано право втручатися в оперативну діяльність підконтрольних об’єктів у формі видання обов’язкових для виконання вказівок, застосування примусових заходів, притягнення до відповідальності тощо. У свою чергу, завданням нагляду є лише виявлення та попередження правопорушень, органи прокуратури не мають права втручатися в оперативну діяльність, застосовувати примусові заходи, притягати до відповідальності, однак це не свідчить про їх меншу значущість у забезпеченні законності.

Прокуратура, здійснюючи нагляд, лише ставить питання про усунення виявлених нею порушень законодавства. Прокурор приносить протест, вносить припис або подання про усунення порушень закону або виносить постанову про дисциплінарне провадження, провадження в справі про адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справи стосовно винних осіб, але самостійно ніяких конкретних дій для ліквідації (припинення) протиправної ситуації не вчиняє. Конкретні дії щодо наведення порядку здійснюють компетентні посадові особи – сама особа, винна у вчиненні правопорушення, або вища посадова особа, яка має право втручатися в оперативну діяльність підконтрольного їй об’єкта [181, с.222]. Однак в деяких випадках окремі акти прокурорського реагування, зокрема, припис (ст. 22 Закону України «Про прокуратуру») підлягають негайному виконанню, але і у цьому випадку прокурор не може притягти винну особу до відповідальності за невиконання припису. Тут, на думку дисертанта, нагляд співпадає за змістом з деякими владно-розпорядчими повноваженнями начальників воєнізованих правоохоронних органів, наприклад, органів внутрішніх справ, які під час виявлення правопорушення також не можуть самостійно притягнути правопорушника до дисциплінарної відповідальності, однак зобов’язані про факт порушення дисципліни доповісти керівнику правопорушника [60]. Тобто у цьому випадку також можна говорити про наглядові повноваження, однак у їх широкому значенні.

Іншим ефективним способом забезпечення законності діяльності спеціальних суб’єктів із забезпечення внутрішньої безпеки в державі є реалізація права фізичних та юридичних осіб на звернення, що передбачено ст. 40 Основного закону України, відповідно до якої «усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Крім того, одному із видів звернень – скарзі – присвячено окрему статтю Конституції, яка встановлює, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55).

Очевидно, що не всі звернення громадян можна віднести до заходів, які забезпечують законність діяльності досліджуваної нами групи органів. Тільки скарги і заяви про порушення чинного законодавства та недоліки в роботі тих чи інших органів та їх працівників слугують підставою для проведення контрольно-наглядових дій з метою усунення порушень і недоліків, які були в них описані. На відміну від пропозицій, які також є різновидом звернень громадян, і в яких висловлюються порада, рекомендація, у заявах та скаргах йдеться про порушення чинного законодавства чи певні недоліки, про поновлення прав і захист законних інтересів.

У Конституції закріплено обов’язок органів державної влади та їх посадових осіб щодо розгляду звернень та надання обґрунтованої відповіді на них у встановлений строк (ст. 40). З цього можна зробити висновок, що право на звернення кореспондується з обов’язком відповідних органів (посадових осіб) щодо їх розгляду.

Заяви та скарги мають подвійне значення, з одного боку, вони є способом захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави, з іншого – сигналізують про існуючі упущення в роботі спеціальних суб’єктів забезпечення внутрішньої безпеки в державі, є підґрунтям для застосування інших способів забезпечення законності, зокрема, контролю та нагляду. Наприклад, за даними МВС у 2006 р. в органах внутрішніх справ було зареєстровано 2 млн. 612 тис. 190 заяв, повідомлень про злочини, що вчинені або готуються [309, с.12].

Отже, захищаючи свої законні права і свободи у сфері забезпечення внутрішньої безпеки, громадяни тим самим звертають увагу компетентних органів на порушення законодавчих та інших нормативних актів.

Значення забезпечення законності в діяльності досліджуваної нами групи спеціальних суб’єктів полягає у: 1) попередженні та припиненні порушень прав, свобод та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які є учасниками правовідносин у сфері внутрішньої безпеки, відновленні їх порушених прав, свобод та законних інтересів; 2) попередженні та припиненні порушень прав, свобод та законних інтересів працівників спеціальних органів, які забезпечують внутрішню безпеку в державі, відновленні їх порушених прав, свобод та законних інтересів; 3) притягненні винних осіб до відповідальності; 4) раціоналізації використання бюджетних коштів на забезпечення внутрішньої безпеки [493, с.120]; 5) своєчасному, повному і достовірному інформуванні населення про діяльність спеціальних суб’єктів забезпечення внутрішньої безпеки; 6) підвищенні ефективності виконання завдань та обов’язків, реалізації наданих повноважень суб’єктами забезпечення внутрішньої безпеки, що дозволить підвищити захищеність населення від внутрішніх загроз, які є наслідком вчинення правопорушень; 7) підвищенні їх авторитету серед населення; 8) вихованні учасників правовідносин у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави у дусі суворого додержання існуючих правил (вимог).

З’ясувавши сутність категорії «законність», охарактеризувавши способи та систему органів (суб’єктів), які її забезпечують, визначивши значення законності в діяльності спеціальних суб’єктів, які виконують завдання та функції щодо забезпечення внутрішньої безпеки в державі, сформулюємо особливості забезпечення законності у цій сфері. До таких особливостей варто віднести таке:

1. Особливий характер діяльності органів, які забезпечують внутрішню безпеку держави, дозволяє виокремити два напрямки забезпечення законності. Так, з одного боку, працівники цих органів під час виконання службових повноважень повинні суворо дотримуватись вимог законів та відповідних підзаконних нормативно-правових актів, з іншого – вимагати від фізичних та юридичних осіб – учасників публічних правовідносин за їх участю – безумовного виконання законів та інших нормативно-правових актів, які регулюють правила, порядок та нормативи у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави. Тому проблема законності в діяльності органів, завданням яких є забезпечення внутрішньої безпеки, має розглядатися в двох аспектах – законність під час публічних відносин, однією зі сторін яких є ці органи, і законність в державно-службових відносинах.

2. Безпосереднє виконання правоохоронних завдань органами, які забезпечують внутрішню безпеку, має відповідати як букві, так і духу законів та відповідних підзаконних нормативно-правових актів, тобто бути законним. Крім того, надзвичайно велика кількість нормативно-правових актів, які регулюють їх діяльність, систематичне внесення до них змін та доповнень, скасування деяких з них тощо, збільшення вимог до професійної діяльності їх персоналу вимагає використання ними новітніх форм та методів правоохоронної роботи, які, в першу чергу, повинні бути законними, оскільки саме законність та професійність їх службової діяльності слугує тим критерієм, за допомогою якого визначається рівень довіри населення до таких органів у цілому [474, с.25]. Правові норми, які містяться у нормативно-правових актах, регулюють найбільш важливі сторони їх діяльності (визначення правового статусу, форм та методів їх діяльності, взаємодії між собою тощо), а тому суворе їх дотримання становить основу законності управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави. Більш того, (органи) суб’єкти управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави виконують такі основні функції, як контрольна, регулятивна, правотворча, правоохоронна, юрисдикційна, публічно-сервісна, яких у повному їх комплексі (системі) не здійснюють інші органи виконавчої влади. Під час виконання завдань щодо забезпечення внутрішньої безпеки їм надано право застосовувати заходи кримінально-правового, адміністративно-правового, матеріального та дисциплінарного характеру, використовувати різноманітні спецзасоби, проводити спеціалізовані експертизи, що також вимагає суворого дотримання режиму законності під час службової діяльності цих органів (підрозділів, служб) та персоналу.

3. Сутність забезпечення законності управління у сфері внутрішньої безпеки держави полягає у: 1) припиненні порушень норм законів та підзаконних актів органами, які виконують завдання щодо забезпечення внутрішньої безпеки держави; 2) здійсненні комплексу заходів щодо ліквідації причин і умов, які їх породжують; 3) відновленні порушених прав і законних інтересів як громадян, громадських організацій, суб’єктів господарювання тощо, так і персоналу органів, які виконують завдання щодо забезпечення внутрішньої безпеки; 4) притягненні до відповідальності і покаранні осіб, винних у порушенні законності [479, с.121-122].

4. Суб’єкти забезпечення законності управління у сфері внутрішньої безпеки держави можуть бути як зовнішніми (Верховна Рада України; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Президент України; Рада національної безпеки і оборони України; Кабінет Міністрів України; центральні та місцеві органи виконавчої влади; органи місцевого самоврядування; органи прокуратури України; суди України; громадські організації; окремі громадяни), так і внутрішніми (як спеціально створені у структурі цих органів контрольні підрозділи, наприклад, внутрішньої безпеки, так і керівники усіх рівнів). У ході забезпечення законності управління у сфері внутрішньої безпеки держави як зовнішні, так і внутрішні суб’єкти мають враховувати: 1) загальні вимоги законності, які висуваються до органів виконавчої влади; 2) особливі вимоги до законності діяльності правоохоронних органів; 3) спеціальні вимоги законності під час реалізації органами забезпечення внутрішньої безпеки окремих повноважень (правотворчих, контрольних, юрисдикційних та ін.).

Зважаючи на те, що органи, які забезпечують внутрішню безпеку, та їх працівники виконують покладені на них завдання і функцій в умовах реального соціально-економічного та політичного становища в країні, тобто не є якимись відірваними від суспільства, а становлять його невід’ємну частину, звідси й заходи, які зможуть забезпечити законність управління у сфері внутрішньої безпеки держави, повинні носити комплексний характер, і як наслідок, втілюватись у зовнішніх (загальнодержавних) та відомчих планах протидії порушенням законності. Вважаємо, що подолання впливу негативних факторів на стан законності управління у сфері внутрішньої безпеки держави можливе шляхом: по-перше, удосконалення нормативно-правових актів, які регулюють правоохоронну діяльність органів, які виконують завдання щодо забезпечення внутрішньої безпеки (продовження подальшої систематизації законодавчих та підзаконних актів; виключення правових прогалин і колізій у питаннях правового регулювання їх діяльності, у тому числі взаємодії та координації під час сумісних правоохоронних заходів; адаптація чинних нормативних актів до норм міжнародного права та законодавства ЄС); по-друге, підвищення правового і культурного рівня персоналу органів, які виконують завдання щодо забезпечення внутрішньої безпеки, підвищення рівня їх соціально-правового забезпечення [479, с.122]; по-третє, систематичного вдосконалення їх професійної майстерності, що є можливим за умов функціонування системи професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації персоналу цих органів; посилення як зовнішнього, так і внутрівідомчого контролю за їх діяльністю; систематичного інформування населення про заходи, що вживаються до тих працівників, які вчинили службові правопорушення.