3.2. Види (напрями) управління внутрішніми справами

Управління внутрішніми справами як суспільно корисна та організуюча діяльність здійснюється у певних напрямках, котрі у адміністративно-правовій літературі класифікуються залежно від завдань та функцій у цій сфері, методів та засобів, які застосовуються у процесі управління внутрішніми справами, мети їх застосування, сфери реалізації тощо [172, с.130; 173, с.816; 180, с.489; 258, с.431; 327, с.70; 338, с.163; 347, с.412; 445, с.635; 539, с.545; 543, с.413; 572, с.44].

У літературі серед таких напрямків називають також діяльність, пов’язану із: захистом прав, свобод та інтересів особи, суспільства і держави від злочинних та інших протиправних посягань; попередженням і припиненням злочинів і адміністративних правопорушень; здійсненням оперативно-розшукової діяльності, дізнання і слідства; забезпеченням безпеки дорожнього руху; здійсненням ліцензійно-дозвільної діяльності; провадженням паспортної системи, реєстрації і зняття громадян з реєстраційного обліку за місцем проживання; забезпеченням дотримання правил перебування іноземних громадян і осіб без громадянства; охороною власності [172, с.130].

Крім наведених напрямків Б. М. Габрічідзе, О. Г. Чернявський, С. М. Кузнєцов пропонують відносити і такі як: профілактика правопорушень, організація діяльності міліції; участь громадськості в управлінні внутрішніми справами [258, с.431].

М. В. Корнієнко виокремлює види управління внутрішніми справами, які за своїм змістом є його напрямками, зокрема «охорона громадського порядку; здійснення дозвільної системи; забезпечення діяльності спеціальних установ міліції; забезпечення паспортного режиму, а також перебування в державі іноземців та осіб без громадянства; контроль за безпекою руху транспорту й пішоходів; забезпечення охорони об’єктів» [366, с.12].

Отже, аналіз наукової літератури з цієї проблематики дозволяє зробити висновок про те, що переважна більшість адміністративістів до таких напрямків відносить: забезпечення громадського порядку і громадської безпеки; боротьбу з правопорушеннями; охорону прав і свобод громадян та власності [181, с.474], що підтримуємо і ми. А такі напрямки управління внутрішніми справами як попередження і припинення правопорушень, здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і слідства, забезпечення безпеки дорожнього руху, здійснення ліцензійно-дозвільної діяльності, паспортної системи та інші, на думку дисертанта, охоплюються більш широкими: забезпечення реалізації, охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб; боротьба з правопорушеннями; забезпечення охорони та захисту громадського порядку, громадської безпеки та власності.

Цікаву думку з приводу виокремлення певних напрямків управління внутрішніми справами висловлює І. П. Голосніченко, об’єднуючи усі можливі напрямки такої діяльності у дві групи: 1) внутрішньосистемні або організаційні, які спрямовані на упорядкування управлінських відносин, що виникають з питань організації самої системи та структури внутрішніх справ, забезпечення необхідних умов для її функціонування (управління системою внутрішніх справ, вдосконалення структури служб органів внутрішніх справ, їх апаратів, забезпечення кадрової роботи, фінансового та матеріально-технічного забезпечення, прийняття управлінських рішень з питань діяльності органів внутрішніх справ та контролю за їх реалізацією); 2) позасистемні, які виходять за межі системи органів внутрішніх справ і пов’язані з регулюванням відносин у суспільстві. Цей різновид діяльності вчений називає правоохоронною адміністративною діяльністю (охорона громадського порядку; забезпечення громадської безпеки, правил дозвільної системи, пожежної охорони, безпеки дорожнього руху; охорона власності; забезпечення правил паспортної системи; додержання правил в’їзду в Україну та проживання в країні іноземних громадян та осіб без громадянства, а також виїзд громадян за кордон). Така назва, на його думку, обумовлюється тим, що «основний зміст даної роботи зводиться до забезпечення співробітниками органів внутрішніх справ функцій по охороні правовідносин» [178, с.7-8].

Погоджуючись з позицією І. П. Голосніченка щодо доцільності виокремлення двох напрямків управління внутрішніми справами (внутрішньосистемного та позасистемного (правоохоронного)), зазначимо і те, що управління внутрішніми справами не можна розглядати лише як діяльність органів внутрішніх справ, оскільки у цій діяльності беруть участь і інші суб’єкти (колективні та індивідуальні; державні та громадські), що було обґрунтовано нами у попередньому підрозділі. Крім того, не можна погодитись з тезою вченого про те, що правоохоронна діяльність органів внутрішніх справ зводиться до забезпечення співробітниками органів внутрішніх справ функцій по охороні правовідносин, оскільки крім охоронної функції, працівники органів внутрішніх справ виконують і правозахисну, яка, на відміну від першої, є засобом реагування на порушення правових норм і спрямована на припинення правопорушень та відновлення порушених прав.

А. Т. Комзюк доводить, що з точки зору правової характеристики в правоохоронній діяльності міліції розрізняються такі основні напрямки: адміністративний, профілактичний, оперативно-розшуковий, кримінально-процесуальний, виконавчий та охоронний. Множинність цих напрямків зумовлює специфіку форм та методів діяльності міліції і правовий стан її працівників у розв’язанні поставлених перед ними завдань [350, с.24].

О. П. Альохін, О. О. Кармолицький та Ю. М. Козлов наведені напрямки об’єднують у три: адміністративний, оперативно-розшуковий та кримінально-процесуальний [189, с.559-560].

Так само як і І. П. Голосніченко, А. Т. Комзюк виокремлює два напрямки управління внутрішніми справами, однак пропонує їх називати внутрішньо-організаційною адміністративною діяльністю та зовнішньою адміністративною діяльністю [350, с.25]. Так, на його думку, у процесі зовнішньої адміністративної діяльності забезпечується виконання основних завдань, пов’язаних з охороною громадського порядку та громадської безпеки, забезпеченням дотримання паспортної системи та правил перебування в Україні іноземних громадян і осіб без громадянства, здійсненням дозвільної системи, видачею громадянам посвідчень на право керування автомототранспортом, здійсненням провадження в справах про адміністративні правопорушення в сфері охорони громадського порядку і т. ін., тобто це відносини, які виникають між міліцією та іншими органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами [350, с.25].

Таким чином, за основу розмежування та класифікації напрямків управління внутрішніми справами доцільно взяти такий критерій, як сфера реалізації повноважень чи суб’єктний склад учасників відносин, що виникають під час управління внутрішніми справами. У зв’язку з цим пропонуємо розрізняти два узагальнюючі напрямки управління внутрішніми справами: 1) внутрішньо-організаційні; 2) зовнішньо-правоохоронні. Особливості напрямків управління внутрішніми справами першої групи полягають у тому, що такі управлінські відносини: по-перше, виникають, змінюються чи припиняються усередині органів загальної чи спеціальної компетенції у цій сфері, тобто суб’єктами таких управлінських відносин є працівники одного відомства; по-друге, такі управлінські відносини мають організаційно-забезпечувальний характер і стосуються таких аспектів як: визначення структури, повноважень органів (служб, підрозділів); організації кадрової роботи; фінансового та матеріально-технічного забезпечення; організації взаємодії та координації; здійснення внутрівідомчого контролю за виконанням управлінських рішень та ін.

Особливості зовнішньо-правоохоронних управлінських відносин, які ми об’єднали у другу групу напрямків, полягають у тому, що вони виникають між органами загальної чи спеціальної компетенції та іншими органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами чи окремими громадянами, що не входять до їх організаційно-штатної структури, і пов’язані із: 1) забезпеченням реалізації, охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб; 2) боротьбою із правопорушеннями; 3) забезпеченням охорони та захисту громадського порядку, громадської безпеки та власності, які є окремими напрямками зовнішньо-правоохоронної діяльності органів, які здійснюють управління внутрішніми справами.

Розглянемо їх більш детально. Так, одним із зовнішньо-правоохоронних напрямків є забезпечення реалізації, охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб. Важливість цього напрямку підкреслюється у ст. 3 Конституції України, в якій зазначається, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави [1]. Це положення Основного Закону дістало законодавче закріплення у цілій низці законодавчих актів, які регулюють правоохоронну діяльність органів спеціальної компетенції, що здійснюють управління внутрішніми справами, до яких ми віднесли: органи внутрішніх справ, інші державні правоохоронні органи, органи Військової організації (органи прокуратури, Служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, митні органи, органи охорони державного кордону, органи Державної податкової служби, органи і установи виконання покарань, Державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правоохоронні функції) та громадські об’єднання правоохоронної спрямованості (наприклад, громадські формування з охорони громадського порядку) [46], на які покладено завдання щодо забезпечення реалізації, охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб, боротьби з правопорушеннями, забезпечення охорони та захисту громадського порядку, громадської безпеки та власності.

Зважаючи на те, що використаний у цій та інших статтях Закону України «Про міліцію» термін «громадяни», під яким у Законі України «Про громадянство» розуміються «особи, які набули громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України» [10], значно звужує перелік осіб, чиї права, свободи та законні інтереси має охороняти та захищати міліція, оскільки, крім громадян, об’єктами протиправних посягань можуть бути іноземці, особи без громадянства, юридичні особи, пропонуємо у тексті цього законодавчого акта слово «громадянин» замінити словами «фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб».

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про прокуратуру» основним завданням органів прокуратури є захист від неправомірних посягань гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина [11]. Отже, у цьому Законі використано словосполучення «людини та громадянина», що включає осіб без громадянства та іноземців, але не охоплює юридичних осіб. Тому замінити словосполучення «людини та громадянина» на «фізичних та юридичних осіб» вважаємо доцільним і у цьому Законі.

У ст. 1 Закону України «Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України» зазначено, що вона є спеціальним правоохоронним формуванням у складі Збройних Сил України, призначеним для захисту життя, здоров’я, прав і законних інтересів військовослужбовців, військовозобов’язаних під час проходження ними зборів, працівників Збройних Сил України [48]. На думку дисертанта, оскільки об’єктом захисту відповідно до цього Закону є не лише військовослужбовці, а й інші громадяни, що наглядно ілюструє п. 1 ст. 11 цього Закону, одним із завдань цього правоохоронного формування доцільно передбачити «охорону та захист від неправомірних посягань прав, свобод і законних інтересів військовослужбовців, військовозобов’язаних під час проходження ними зборів, а також й інших фізичних осіб від протиправних посягань, що загрожують їх життю і здоров’ю, у місцях дислокації військових частин, у військових навчальних закладах, установах та організаціях, військових містечках та в інших громадських місцях».

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» громадяни України відповідно до Конституції мають право створювати в установленому цим Законом порядку громадські об’єднання для участі в захисті життя та здоров’я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань [46]. Разом з тим серед завдань громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, визначених у ст. 9, таке завдання відсутнє, однак передбачено сприяння органам внутрішніх справ у захисті інтересів держави, підприємств, установ, організацій, громадян від злочинних посягань. На думку дисертанта, це завдання необхідно викласти у такій редакції: «сприяння органам внутрішніх справ у забезпеченні безпеки фізичних та юридичних осіб, захисті їх прав, свобод і законних інтересів».

Діяльність органів спеціальної компетенції щодо забезпечення реалізації, охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб від протиправних посягань здійснюється у двох напрямках. Перший з них пов’язаний із застосуванням адміністративно-правових засобів забезпечення прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб, другий – із застосуванням кримінально-правових засобів. У зв’язку з цим відбувається розподіл компетенції між їх окремими органами (підрозділами, службами), визначаються форми та методи роботи. Крім того, органи спеціальної компетенції у сфері управління внутрішніх справ здійснюють публічно-сервісну діяльність, яка також є одним із засобів забезпечення прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб. Безперечно, органи внутрішніх справ здійснюють свою діяльність в двох основних сферах: кримінально-правовій і адміністративно-правовій.

Захист прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб як один із напрямків зовнішньо-правоохоронної діяльності органів спеціальної компетенції, які здійснюють управління внутрішніми справами, поєднує у собі три самостійні види правоохоронної діяльності:

1) забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб, метою якого є сприяння чи допомога у використанні наданих фізичним чи юридичним особам прав, свобод і законних інтересів. Забезпечення реалізації, охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб здійснюється під час: надання соціальної та правової допомоги фізичним та юридичним особам (наприклад, народним депутатам, представникам державних органів і громадських об’єднань у здійсненні їх законної діяльності); видачі дозволів, ліцензій (сертифікатів); проведені технічного огляду транспортних засобів; під час надання інших видів адміністративних послуг тощо;

2) охорону, метою якої є недопущення (запобігання, попередження) протиправних вчинків, що можуть завдати шкоди правам, свободам і законним інтересам фізичних осіб та правам і законним інтересам юридичних осіб [547, с.442-443]. Охорона прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб здійснюється під час застосування правоохоронних заходів, які дозволяють виявляти і не допускати правопорушення, серед яких: перевірка документів; офіційне застереження осіб про неприпустимість протиправної поведінки; відвідування підприємств, установ і організацій; входження на земельні ділянки, в жилі та інші приміщення громадян; тимчасове обмеження доступу громадян на окремі ділянки місцевості та об’єкти, здійснення адміністративного нагляду за дотриманням встановлених норм та правил [9] тощо;

3) захист, метою якого є переривання (припинення) протиправних діянь, які можуть завдати шкоди правам, свободам і законним інтересам фізичних осіб та правам і законним інтересам юридичних осіб, а також їх відновлення. Захист прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб здійснюється під час застосування таких правоохоронних заходів як: доставлення порушника чи його привід; затримання; вилучення речей і документів; заборона експлуатації транспортних засобів та інших об’єктів (наприклад об’єктів дозвільної системи); застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів, застосування вогнепальної зброї; притягнення до відповідальності.

Боротьба з правопорушеннями як окремий напрямок зовнішньо-правоохоронної діяльності органів, які здійснюють управління внутрішніми справами, як і попередній, також здійснюється у двох напрямках – кримінально-правовому та адміністративно-правовому, що пов’язано насамперед із застосуванням кримінальних (кримінально-процесуальних) чи адміністративних (адміністративно-процесуальних) засобів [296, с.25; 451, с.3], метою яких є попередження, припинення протиправних діянь та притягнення винних до відповідальності. Так, за 7 місяців 2007 р. збільшено наступальність у боротьбі з деякими видами злочинів. Зокрема, за вказаний період на території держави вчинено 1692 умисних убивства, що на 175 або 9,4% менше, ніж за аналогічний період минулого року. Також зменшилася кількість зґвалтувань. Так, за аналогічний період 2006 р. було вчинено 561 такий злочин, а за 7 місяців цього року – 461, що на 17,8% менше. Ця тенденція спостерігається у переважній більшості регіонів держави. Стан розкриття цих злочинів порівняно з минулим роком покращився. Нерозкритими залишаються 33 зґвалтування, що на 37,7% менше, ніж торік. У цьому році неповнолітніми було вчинено 91 умисне вбивство, що на 22 злочини або 19,5% менше, ніж торік. Зменшилася кількість умисних убивств, що вчинені у громадських місцях. З числа злочинів, зареєстрованих у звітному періоді, 169 скоєно саме в громадських місцях, що на 10,6% менше минулорічного показника. Також зменшився рівень рецидивної злочинності. Особами, які раніше вчиняли злочини, скоєно 437 умисних убивств, що на 38 або 8,8% менше, ніж торік. Знизився рівень групової злочинності. У звітному періоді двома або більше особами скоєно 180 убивств (на 81 або 31% менше, ніж торік) та 59 зґвалтувань (на 5 або 7,8% менше, ніж у 2006 році) [287].

У тлумачних словниках під словом «боротьба» розуміється: 1) сутичка, бійка, в якій кожен із учасників намагається подужати супротивника; 2) активне зіткнення, протистояння; 3) діяльність, яка має на меті подолати або знищити кого-, що-небудь; 4) діяльність, скерована на створення, досягнення чого-небудь [543, с.175-176]. Цей термін широко використовується у законодавчих актах, які регулюють правоохоронну діяльність органів загальної компетенції у сфері управління внутрішніми справами. Наприклад, аналіз Закону України «Про боротьбу з корупцією» дозволяє визначити останню як сукупність правових та організаційних засад запобігання корупції, виявлення та припинення її проявів, поновлення законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, усунення наслідків корупційних діянь [31].

У деяких з законодавчих актах боротьба з правопорушеннями прямо закріплюється як завдання, функція чи обов’язок, в інших визначається через терміни «попередження правопорушень», «запобігання правопорушенням», «припинення правопорушень», «виявлення і розкриття злочинів», «розшук осіб, які їх вчинили», «виконання кримінальних покарань», «виконання адміністративних стягнень» та інші. Так, у Законі України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» основними напрямами боротьби з організованою злочинністю названо: створення правової основи, організаційних, матеріально-технічних та інших умов для ефективної боротьби з організованою злочинністю, організація міжнародного співробітництва у цій сфері; виявлення та усунення або нейтралізація негативних соціальних процесів і явищ, що породжують організовану злочинність та сприяють їй; запобігання нанесенню шкоди людині, суспільству, державі; запобігання виникненню організованих злочинних угруповань; виявлення, розслідування, припинення і запобігання правопорушенням, вчинюваним учасниками організованих злочинних угруповань, притягнення винних до відповідальності; забезпечення відшкодування шкоди фізичним та юридичним особам, державі; запобігання встановленню корумпованих зв’язків з державними службовцями та посадовими особами, втягненню їх у злочинну діяльність; протидія використанню учасниками організованих злочинних угруповань у своїх інтересах об’єднань громадян і засобів масової інформації; запобігання легалізації коштів, здобутих злочинним шляхом, використанню суб’єктів підприємницької діяльності для реалізації злочинних намірів [24].

Необхідно зазначити і те, що немає жодного законодавчого акта, що регулює правоохоронну діяльність, в якому б цей термін не згадувався. Наприклад, у Законі України «Про прокуратуру» він використовується у статті, присвяченій правовому регулюванню координації органами прокуратури діяльності по боротьбі зі злочинністю, яку здійснюють органи внутрішніх справ, органи служби безпеки, органи податкової міліції, органи митної служби, Військової служби правопорядку та інші правоохоронні органи. А в Законі України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» участь громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону у заходах правоохоронних органів, спрямованих на боротьбу з окремими видами правопорушень, названо формою їх правоохоронної діяльності [46].

Оскільки у радянський період боротьба з правопорушеннями розглядалась як шлях до повного (цілковитого) її подолання (викорінення) як явища, невластивого радянському суспільству, то це проявлялось у застосуванні в переважній більшості випадків репресивних засобів, призводило до фальсифікації статистичних показників тощо [237, с.23; 302, с.12; 405, с.7]. У кримінологічній літературі останніх років утвердилась думка, що злочинність чи деліктність викорінити (подолати, побороти) не можна, можна лише зменшити її рівень у цілому або окремих протиправних вчинків [308; 371; 397; 453]. Слушність такої позиції підтверджується самим життям, ми її цілковито поділяємо.

Терміном «боротьба з правопорушеннями» охоплюється вся робота держави і громадськості, спрямована на охорону інтересів суспільства, його об’єднань і громадян від протиправних посягань, яка здійснюється шляхом нагляду за дотриманням норм права в різних галузях суспільного життя, попередження, виявлення й припинення протиправних дій та покарання винних.

Таким чином, під боротьбою з правопорушеннями слід розуміти діяльність суб’єктів загальної та спеціальної компетенції (державних органів, громадян та їх об’єднань), що здійснюється з метою попередження, виявлення та припинення правопорушень, за вчинення яких передбачено адміністративну чи кримінальну відповідальність, та притягнення винних до відповідальності.

Здійснюючи боротьбу з правопорушеннями, органи загальної компетенції приймають законодавчі та підзаконні нормативні акти з питань запобігання, виявлення та припинення правопорушень, за вчинення яких передбачено адміністративну чи кримінальну відповідальність, серед яких визначальне місце займають Кримінальний кодекс України [5], Кримінально-процесуальний Кодекс України [4], Кодекс України про адміністративні правопорушення [2], закони України «Про міліцію» [9], «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України» [13], «Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України» [48], «Про прокуратуру [11]», «Про основи національної безпеки України» [55]; «Про пожежну безпеку» [30]; «Про Службу безпеки України» [20]; «Про Державну прикордонну службу України» [54]; «Про оперативно-розшукову діяльність» [18]; «Про Службу зовнішньої розвідки України» [59]; «Про боротьбу з корупцією» [31]; «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» [24]; «Про боротьбу з тероризмом» [52]. Крім того, органи загальної компетенції мають право, а у деяких випадках зобов’язані впливати на кадрову політику органів спеціальної компетенції, приймають рішення щодо їх фінансування та матеріально-технічного забезпечення.

У свою чергу, суб’єкти спеціальної компетенції, здійснюючи боротьбу з правопорушеннями, мають такі права: 1) вимагати від громадян і посадових осіб припинення правопорушень та дій, що перешкоджають здійсненню їх правоохоронних повноважень; 2) перевіряти у громадян при підозрі у вчиненні правопорушень документи, що посвідчують їх особу, а також інші документи, необхідні для з’ясування питання щодо додержання правил, нагляд і контроль за виконанням яких покладено на суб’єктів спеціальної компетенції; 3) викликати громадян і посадових осіб у зв’язку з матеріалами, що перебувають у їх провадженні, в разі ухилення без поважних причин від явки за викликом піддавати їх приводові у встановленому законом порядку; 4) виявляти і вести облік осіб, які підлягають профілактичному впливу, на підставі та в порядку, встановлених законодавством, виносити їм офіційне застереження про неприпустимість протиправної поведінки; 5) затримувати і тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях осіб, проводити їх огляд, вилучати документи та предмети, що можуть бути речовими доказами або використані на шкоду їх здоров’ю; 6) складати протоколи про адміністративні правопорушення, провадити особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і документів, застосовувати інші передбачені законом заходи забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення; 7) накладати адміністративні стягнення або передавати матеріали про адміністративні правопорушення на розгляд інших державних органів, об’єднань громадян або трудових колективів; 8) проводити в порядку провадження дізнання у кримінальних справах обшуки, вилучення, допити та інші слідчі дії відповідно до кримінально-процесуального законодавства; 9) здійснювати оперативно-розшукові заходи; 10) тимчасово обмежувати або забороняти доступ громадян на окремі ділянки місцевості чи об’єкти; 11) анулювати видані дозволи; 12) зберігати, носити і застосовувати спеціальні засоби та зброю [2; 9].

Аналіз наведених повноважень органів спеціальної компетенції, які здійснюють управління внутрішніми справами, дозволяє об’єднати їх у дві групи: 1) основні (загальні), тобто ті, які можуть здійснювати усі без винятку суб’єкти спеціальної компетенції, як державні, такі і громадські. До таких повноважень ми відносимо: а) вимагати від громадян і посадових осіб припинення правопорушень та дій, що перешкоджають здійсненню їх правоохоронних повноважень; б) перевіряти у громадян при підозрі у вчиненні правопорушень документи, що посвідчують їх особу, а також інші документи, необхідні для з’ясування питання щодо додержання правил, нагляд і контроль за виконанням яких покладено на цих суб’єктів; в) складати протоколи про адміністративні правопорушення, провадити особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і документів, застосовувати інші передбачені законом заходи забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення; г) тимчасово обмежувати або забороняти доступ громадян на окремі ділянки місцевості чи об’єкти; д) зберігати, носити і застосовувати спеціальні засоби; е) затримувати і доставляти правопорушників; є) входити до приміщень за згодою власника чи уповноваженого ним органу для переслідування правопорушника, який переховується, або припинення адміністративних правопорушень чи злочинів; 2) спеціальні, які можуть виконувати лише державні органи спеціальної компетенції, які здійснюють управління внутрішніми справами, а саме: а) виявляти і вести облік осіб, які підлягають профілактичному впливу на підставі та в порядку, встановлених законодавством; б) затримувати і тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях осіб; в) накладати адміністративні стягнення; г) проводити в порядку провадження дізнання у кримінальних справах обшуки, вилучення, допити та інші слідчі дії відповідно до кримінально-процесуального законодавства; д) здійснювати оперативно-розшукові заходи; е) анулювати видані дозволи; є) зберігати, носити і застосовувати вогнепальну зброю.

Як окремий напрямок управління внутрішніми справами ми виділили забезпечення охорони та захисту громадського порядку, громадської безпеки та власності, які, у свою чергу, є об’єктами правоохоронної діяльності органів спеціальної компетенції [336, с.136-137; 366, с.11; 401, с.14; 448, с.10; 549, с.4], що здійснюють управління внутрішніми справами. Що стосується органів загальної компетенції у цій сфері, то вони здійснюють управління внутрішніми справами під час визначення засад внутрішньої політики держави з питань забезпечення охорони та захисту громадського порядку, громадської безпеки та власності, прийняття загальних нормативно-правових актів з цих питань, вирішення кадрових питань, здійснення координаційних повноважень, вирішення питань про виділення фінансових та матеріально-технічних ресурсів на забезпечення охорони та захисту громадського порядку, громадської безпеки та власності тощо.

Органи спеціальної компетенції, що здійснюють управління внутрішніми справами, наділені цілою низкою повноважень, подібних до тих, які ми проаналізували вище у ході дослідження такого напрямку управління внутрішніми справами як боротьба з правопорушеннями. Тому вважаємо, що їх також за аналогією необхідно поділити на загальні та спеціальні. Це, зокрема, стосується і повноважень, що реалізуються з метою охорони та захисту власності, які ми теж поділяємо на: 1) спеціальні, які здійснюють спеціально створені для охорони державні та громадські підрозділи, а саме – державна служба охорони при МВС, приватні служби охорони, громадські правоохоронні об’єднання, які спеціалізуються на охороні власності (охорона дачних маєтків, житлових будинків тощо), та 2) загальні, які здійснюють інші органи спеціальної компетенції у сфері управління внутрішніми справами під час перевірки документів у осіб, що підозрюються у вчиненні правопорушень, об’єктами яких була власність, затримання та доставлення таких осіб, проведення дізнання та слідства, оперативно-розшукових заходів у цій сфері, проведенні профілактичної роботи серед осіб, схильних до вчинення правопорушень проти власності, тощо.

У науковій літературі дотепер відсутнє загальноприйнятне визначення поняття громадського порядку. Під ним розуміють: систему відносин; позитивний стан; якість (властивість) соціальної системи; зв’язки і відносини у суспільстві тощо [178, с.14; 181, с.474; 327, с.71; 366, с.14; 572, с.52]. На думку дисертанта, громадський порядок необхідно розглядати: як систему суспільних відносин, що складаються лише в громадських місцях, які отримали законодавче визначення «як частини (частин) будь-якої будівлі, споруди, яка доступна або відкрита для населення вільно, за запрошенням або за плату, постійно, періодично або час від часу, в тому числі під’їзди, а також підземні переходи, стадіони [58]; як наявність відповідних правил і норм поведінки, які поширюються на всіх членів суспільства, врегульовані нормами права та іншими соціальними нормами; як наслідок (результат) забезпечення спокою населення, охорони життя, здоров’я, прав та свобод, честі і гідності громадян, створення сприятливих умов для нормального функціонування державних і громадських організацій, виховання поваги до суспільства та дотримання громадської моралі.

Охорона громадського порядку здійснюється з метою попередження правопорушень, створення обстановки, в якій діями або бездіяльністю окремих осіб не створювалися б перешкоди для здійснення фізичними чи юридичними особами їх суб’єктивних прав, для виконання ними обов’язків, для задоволення їх інтересів, потреб; забезпечення необхідних умов для спокійної праці та відпочинку громадян. Що стосується захисту громадського порядку, то він спрямований на припинення розпочатого правопорушення, відновлення порушених прав та притягнення винної особи до відповідальності.

Охорона та захист громадського порядку здійснюються за трьома основними напрямами: нормотворчому, коли створюються закони та інші нормативно-правові акти з адміністративно-правових питань охорони порядку; правозастосовчому, коли проводяться у життя правила, що були встановлені державою у сфері громадського порядку у громадських місцях; правоохоронному, коли вживаються заходи забезпечення встановленого порядку у громадських місцях та застосовуються заходи впливу до його порушників.

Поняття громадського порядку тісно пов’язане з поняттям громадської безпеки, яку теж трактують по-різному. Її визначають як сукупність спеціальних організаційних правил; сукупність громадських відносин; стан захищеності; загальну цінність [181, с.475; 431, с.126-127; 448, с.10; 572, с.54]. Під громадською безпекою ми розуміємо сукупність суспільних відносин, які урегульовані правовими (технічними) нормами і пов’язані з попередженням (запобіганням) та усуненням загрози для життя і здоров’я людей та їх майна, які можуть виникнути внаслідок дій людей або прояву негативних властивостей джерел підвищеної небезпеки.

Проведене дослідження уможливлює висновок, що напрямки управління внутрішніми справами слід визначити як спрямованість дій (правотворчих, правозастосовчих чи правоохоронних) органів загальної та спеціальної компетенції у цій сфері, основною метою яких є забезпечення реалізації, охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб, боротьба з правопорушеннями, забезпечення охорони та захисту громадського порядку, громадської безпеки та власності.