1.1. Теоретичні аспекти визначення поняття і змісту інституту адміністративної відповідальності

Потреби у реформуванні окремих правових інститутів обумовлюють необхідність пошуку їх концептуальних джерел, тобто таких, які можуть дати чітке уявлення про те, яким має бути той чи інший інститут права, на яких концептуальних засадах він має будуватись, які принципи мають бути покладені в його основу.

Ключовою категорією даного інституту є власне адміністративна відповідальність і в науці адміністративного права склалося декілька точок зору на визначення поняття і зміст адміністративної відповідальності. Так, М.С. Студенікіна відмічає, що: “Під адміністративною відповідальністю найчастіше розуміється застосування … частини заходів адміністративного примусу, а саме – адміністративних стягнень” [1, c. 88]. На думку І.О. Галагана : ”Під адміністративною відповідальністю слід розуміти застосування у встановленому порядку уповноваженими на це органами і службовими особами адміністративних стягнень, сформульованих у санкціях адміністративно-правових норм, до винних у вчиненні адміністративних проступків, що містять державний і громадський осуд, засудження їх особи і протиправного діяння, що виявляється у негативних для них наслідках, які вони зобов’язані виконати, і переслідують цілі їх покарання, виправлення і перевиховання, а також охорони суспільних відносин у сфері радянського державного управління” [2, c. 41]. Г.П. Бондаренко вважає, що: “Адміністративна відповідальність – це форма реагування держави на правопорушення, яке виявляється в застосуванні повноважними державними органами, службовими особами, громадськістю до винної особи адміністративних санкцій у межах і порядку, встановлених законодавством; це обов’язок правопорушника звітуватись за свою протиправну поведінку і перетерплювати за неї несприятливі наслідки, що передбачені санкцією правової норми” [3, c.

На думку Л.Л. Попова, адміністративна відповідальність – це реалізація адміністративно-правових санкцій, застосування уповноваженим органом або посадовою особою адміністративних стягнень до громадян та юридичних осіб, що вчинили правопорушення [5, c. 335–336]. І.П. Голосніченко вважає, що адміністративна відповідальність – це різновид юридичної відповідальності, що являє собою сукупність адміністративних правовідносин, які виникають у зв’язку із застосуванням уповноваженими органами (посадовими особами)до осіб, що вчинили адміністративний проступок, передбачених нормами адміністративного права особливих санкцій – адміністративних стягнень [6, c. 430–432]. Є.В. Додін висловлює погляд, згідно з яким адміністративна відповідальність – це визначення повноважними державними органами через застосування адміністративно-примусових заходів обмежень майнових, а також особистих благ і інтересів за здійснення адміністративних правопорушень [7, c. 265–274]. Власну дефініцію адміністративної відповідальності пропонує В.К. Колпаков, який вважає, що адміністративна відповідальність – це примусове, з додержанням встановленої процедури застосування правомочним суб’єктом передбачених законодавством за вчинення адміністративного проступку заходів впливу, які виконані правопорушником [8, c. 290].

А.Б.Агапов пропонує таке визначення: “Адміністративна відповідальність є різновидом правової відповідальності, суб’єктами якої є Російська Федерація, її регіони, уповноважені ними юридичні особи – органи виконавчої і законодавчої влади, суди наділені повноваженнями у сфері адміністративного правосуддя, посадові особи вказаних органів, а також фізичні особи” [9, c.

Усі згадані підходи нагадують спробу описати ціле по його окремих проявах, але при цьому не складається чіткого уявлення про саме ціле. Водночас необхідно з’ясувати, які підходи дадуть можливість сформувати найбільш повне уявлення про адміністративну відповідальність, дати їй вичерпну характеристику або, що може виступати концептуальними джерелами інституту адміністративної відповідальності.

За відправну точку візьмемо аксіоматичне положення про те, що адміністративна відповідальність є явищем суто правовим, породженим правовим регулюванням відповідних відносин. Але перед тим, як приступити до аналізу функціонування відповідного механізму правового регулювання, варто звернути увагу на зв’язки між елементами цього механізму.

Так, С.С. Алексєєв стверджує, що як і поняття правового регулювання, поняття його механізму в межах правознавства представляє собою важливу теоретичну категорію. Воно дозволяє не тільки зібрати разом всі явища правової дійсності, пов’язані із вирішенням життєвих ситуацій (норми, правовідносини, юридичні факти тощо) і окреслити їх як цілісне, але й уявити їх у працюючому, системно-впливаючому вигляді. А звідси – висвітлити специфічні функції, які виконують ті чи інші юридичні явища у правовій системі; показати їх зв’язок між собою, їх взаємодію. Головне ж – це те, що тут перед нами один із найважливіших проявів логіки права. Саме тому, що позитивне право представляє собою область належного і водночас можливого, “заряджених” необхідністю їх реального перетворення у життя, вибудовується послідовний ланцюг правових засобів, покликаних крок за кроком, неухильно здійснити такого роду необхідність. Цей ланцюг, початковою ланкою якого є юридичні норми, цілком закономірно в силу самої логіки права завершується актами реалізації, коли можливості (суб’єктивні права) і обов’язки, виражені у позитивному праві, стають фактами реального життя, “вирішують” дану життєву ситуацію [10, c. 364].

На думку С.С. Алексєєва, за логікою права механізм правового регулювання працює за схемою: норма права – правовідносини – акт реалізації.

Наприклад, відповідно до Закону України “Про звернення громадян” кожний громадянин має право звернутись до органів влади зі скаргою, заявою або пропозицією. У кожного громадянина, незалежно від того хоче він чи не хоче звертатись до якогось органу, це право існує в силу закону. У свою чергу у відповідних державних органів існує обов’язок розглянути звернення. При цьому і згадане право і згаданий обов’язок є абстрактними. Про наявність правовідносин у даному випадку ми сказати не можемо, адже ці відносини не мають фактичного змісту – існує тільки їх абстрактна модель.

Але, якщо громадянин подає у відповідний орган заяву по надання йому, наприклад, житлової субсидії, у цього органу з’являється вже конкретний обов’язок розглянути саме цю заяву. Відносини стали конкретними, наповнились реальним змістом. Але такими вони стали тому, що відбувся акт реалізації норми права громадянином – він використав надане цією нормою суб’єктивне право. Другий етап розвитку цих відносин відбудеться тільки тоді, коли зазначений державний орган здійснить відповідний акт реалізації норми – виконання обов’язку и розгляне цю заяву.

Саме в акті реалізації норми закладене вольове начало правовідносин. Норми права перетворюються на реальні правовідносини тільки завдяки волі носіїв суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Акт реалізації в багатьох випадках і є тим юридичним фактом, який породжує правовідносини, хоча його часто включають безпосередньо до структури правовідносин. Більш того, наявність здатності і можливості своїми діями вчиняти акти реалізації норм права, що відомо нам під назвою “дієздатність” обумовлює можливість суб’єкта бути учасником правовідносин.

Таким чином, можна припустити, що механізм правового регулювання працює за схемою: норма права – акт реалізації норми права – правовідносини. А, якщо бути більш точним, то у даному випадку треба вести мову про акт реалізації диспозиції правової норми, оскільки правовідносини виникають саме із цього.

З іншого боку, у структурі норм, що зобов’язують або забороняють і які домінують у правовому регулюванні, майже завжди існує санкція, тобто елемент, в якому вказується на наслідки невиконання (недотримання) диспозиції норми.

У випадку невиконання (недотримання) диспозиції норми, механізм правового регулювання працює дещо іншим чином і відбувається це за схемою: норма права – акт порушення диспозиції норми права – акт реалізації санкції норми права – правовідносини примусу – акт реалізації диспозиції норми права – правовідносини. Тобто, починає реалізовуватись не диспозиція, а санкція норми.

На відміну від акту реалізації диспозиції правової норми, акт реалізації її санкції сам по собі являє собою досить складне явище і повинен існувати відповідний механізм реалізації, який переводить припис санкції у реальні правовідносини.

Для виникнення правовідносин в процесі реалізації санкції необхідно вирішити принаймні такі завдання: по-перше - визначити коло суб’єктів відносин, зафіксувати об’єкт відносин та зробити абсолютно визначеним зміст того заходу примусу, що міститься в санкції норми; по-друге – безпосередньо реалізувати зміст примусового заходу. Відповідно до цього механізм реалізації санкції складається із двох елементів, а саме акту застосування примусового заходу, що міститься в санкції та акту безпосереднього виконання цього заходу.

Акт застосування примусового заходу також являє собою складну конструкцію, побудова якої визначається порядком застосування, яких існує досить небагато – судочинство, адміністративний та дисциплінарний.

Виведення процесуальних норм і відносин за межі відповідальності викликає низку заперечень. По-перше, зведення відповідальності до реалізації лише матеріально-правових норм залишає поза полем зору великі правові інститути , що містять гарантії досягнення об’єктивної істини у справі, права особи, що звинувачується у правопорушенні, обґрунтованість застосування заходів припинення (забезпечення), правові способи усунення можливих помилок при застосуванні державного примусу. По-друге, погляд на процес як на щось зовнішнє по відношенню до відповідальності залишає поза полем зору дослідників механізм здійснення відповідальності, норми, що визначають “технологію примусу” від яких залежить реалізація та невідворотність юридичної відповідальності [12, c. 644].

Отже, виходячи із структури механізму правового регулювання, можна стверджувати, що адміністративна відповідальність існує і як нормативна модель, і як відповідні цій моделі правовідносини, а відтак до неї відносяться й акти реалізації, завдяки яким норми перетворюються на правовідносини. З іншого боку, акт реалізації санкції правової норми в адміністративному порядку здійснюється за допомогою власного механізму, якій за своїм елементним складом повністю співпадає з механізмом правового регулювання адміністративної відповідальності. Єдиним винятком при цьому можна вважати те, що реалізується не вся норма, а лише її допоміжна частина - санкція. Це дає можливість стверджувати, що в цілому, адміністративна відповідальність – це механізм реалізації в адміністративному порядку санкції правової норми, яка має форму стягнення.

Вказівка на реалізацію санкції правової норми, що має форму стягнення необхідна для того, щоб відмежувати адміністративну відповідальність від заходів, в першу чергу, адміністративного припинення, адже вказівки на такі заходи також можуть міститися у санкціях відповідних норм.

Таке розуміння адміністративної відповідальності дає можливість зв’язати в логічну систему майже всі прояви адміністративної відповідальності і чітко визначити межі адміністративної відповідальності. Зміст відносин адміністративної відповідальності послідовно проявляється спочатку як реалізація обов’язку органу адміністративної юрисдикції щодо застосування стягнення до особи, що вчинила правопорушення, а потім як реалізація обов’язку цієї особи зазнати обмежень відповідно до змісту стягнення. Водночас, оскільки застосування стягнення здійснюється органом адміністративної юрисдикції, який є державним органом, то в силу ч.2 статті 19 Конституції України, процедура застосування стягнення має бути врегульована законом. Іншими словами, відносини власне адміністративної відповідальності обростають додатковими відносинами без яких вони існувати не можуть. Відповідно до цього, до відносин адміністративної відповідальності в широкому розумінні мають бути включені відносини, що опосередковують як застосування стягнення, так і його виконання. Іншими словами, відносини адміністративної відповідальності є складовою більш широкого кола правовідносин, які можна назвати адміністративно-деліктними відносинами.

Розглянемо більш уважно відносини адміністративної відповідальності в системі адміністративно-деліктних відносин. Численні спроби піддати системно - структурному аналізу адміністративну відповідальність, як правило стикаються з проблемою визначення елементів, які утворюють відповідну систему. Так, досить поширеним є погляд стосовно структури адміністративної відповідальності висловлений російським вченим К.С. Бєльським [14, c. 16] і розвинутий окремими українськими дослідниками, зокрема Т.О. Коломоєць [15]. Цей погляд полягає у тому, що структурними елементами адміністративної відповідальності є:

- звинувачення компетентним органом певної особи у вчиненні адміністративного правопорушення і пояснення цієї особи з приводу свого проступку;

- негативна оцінка компетентним органом протиправного діяння;

- застосування до винної особи адміністративного стягнення.

Зазначені структурні елементи нагадують стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення, а точніше певні елементу змісту цих стадій, але для характеристики цих елементів обрані зовсім не основні їх ознаки.

Дійсно, у провадженні у справах про адміністративні правопорушення можна виділити елемент звинувачення, але йому обов’язково передує адміністративне розслідування в процесі якого встановлюються фактичні обставини справи, інакше незрозуміло, в чому ж буде звинувачуватись особа.

Іншим спірним моментом є твердження про те, що пояснення особи з приводу свого проступку є складовою одного із елементів адміністративної відповідальності. Але у ч.2 статті 256 Кодексу України про адміністративні правопорушення зазначено, що особа, яка вчинила правопорушення має право подати пояснення і зауваження щодо змісту протоколу, які додаються до протоколу. Крім того, у статті 63 Конституції України зафіксоване право особи відмовитись давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів. Тобто пояснення – це право, а не обов’язок, а відтак його не можна використовувати для характеристики обов’язкового елементу адміністративної відповідальності.

Що стосується другого елементу, то слід звернути увагу на твердження Т.О. Коломоєць, яка зазначає, що другий елемент адміністративної відповідальності – негативна оцінка компетентним органом (органом адміністративної юрисдикції) протиправного діяння, ознаками якої є:

- офіційний характер;

- процесуальне оформлення;

- негативний характер, оскільки, якщо оцінка буде іншою (неосудність правопорушника, малозначність діяння тощо), винна особа не підлягатиме адміністративній відповідальності [15, c. 66].

Як видно, жодного пояснення “негативності” оцінки немає, а офіційний характер і процесуальне оформлення характерні багатьом видам діяльності. Очевидно, тут мається на увазі здійснення юридичної кваліфікації протиправного діяння і визнання особи винною у вчиненні адміністративного правопорушення, але наскільки це можна вважати саме “негативною” оцінкою? Завданням провадження на відповідній стадії є встановлення того, чи є у діянні особи ознаки складу адміністративного правопорушення, чи винна вона у вчиненні цього правопорушення, чи мають місце обставини, що виключають, пом’якшують або обтяжують відповідальність. Закон жодним чином не вимагає “негативної” чи іншої емоційної, а не юридичної оцінки вчиненого діяння.

Інший підхід до виділення елементів структури адміністративної відповідальності певним чином пов’язаний з досить поширеними поглядами на те, що відповідальність виникає з моменту вчинення правопорушення. Такі погляди є характерними для теорії кримінального правовідношення. З цього приводу О.Е. Лейст зауважує, що всупереч розповсюдженому варіанту ідеї кримінального правовідношення, ми прагнемо довести, що злочинець не автоматично несе відповідальність, а має бути виявлений і притягнутий до неї; що обвинувачуваний не зобов’язаний, а вправі не відповідати, а захищатися від обвинувачення; не піддати себе покаранню, а добиватися істини у справі. Коли в результаті цього встановлюється, що він вчинив злочин, покарання застосовується законно і обгрунтовано, на підставі права, моральності, справедливості. Аналогічно здійснюється будь-яка штрафна відповідальність, що виникає не з моменту правопорушення (адміністративного або дисциплінарного проступку), а тільки з моменту офіціального обвинувачення особи в його вчиненні [12, c. 647].

На критикованій О.Е. Лейстом теорії, побудовано ціле вчення про стадії юридичної відповідальності. Зокрема, деякі прибічники цієї теорії стверджують, що юридична відповідальність проявляється в трьох стадіях. Перша стадія юридичної відповідальності починається з моменту вчинення правопорушення і триває до виявлення його компетентними органами держави або посадовими особами. Ця стадія називається “виникнення юридичної відповідальності”. Друга стадія починається з виявлення правопорушення і закінчується вступом в законну силу акту застосування права, що визнає факт правопорушення, вчиненого конкретною особою. Це стадія “конкретизації юридичної відповідальності”. Третя стадія – стадія реалізації юридичної відповідальності. Починається вона з моменту вступу правозастосовчого акту, що визнає факт вчинення правопорушення, в законну силу. Виконання покарання є закінченням стадії реалізації юридичної відповідальності [17, c. 44–48].

Відомо, що стадія є атрибутом певного процесу, тобто явища, яке полягає у послідовній зміні станів, розвитку чогось або сукупності послідовних дій для досягнення певного результату. Тобто, у даному випадку юридичну відповідальність необхідно розглядати як те, що певним чином розвивається, змінюється в часі. Але при цьому стверджується, що з моменту вчинення правопорушення і до його виявлення (тобто на перший стадії відповідальності – Прим. авт.) правовідношення відповідальності вже існує як ідеальний, формальний зв’язок між учасниками, як образ їх майбутніх дій [17, c. 44]. Нагадаємо, що ідеальне, це спосіб буття предмету відображеного у свідомості, а результатом процесу ідеалізації є абстрактний об’єкт, який не може бути даний у досвіді [18, c. 476]. Таким чином, цей уявний зв’язок не існує у реальності. Із цього випливає, що з моменту вчинення правопорушення і до його виявлення ніщо не розвивається і не може розвиватись, а загаданий зв’язок є абстрактним і не зрозуміло в чиїй свідомості він взагалі існує. Іншими словами автори цієї позиції заперечують самих себе.

Отже, не можна казати про структуру або стадії адміністративної відповідальності, адже ми встановили, що під цим словосполученням можна розуміти різні речі. Водночас можна вести мову про структуру відповідних правовідносин, або про структуру чи стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення і абсолютно правомірним буде питання про місце адміністративної відповідальності у системі саме адміністративно-деліктних відносин.

Запроваджена Л.В. Ковалем концепція адміністративно-деліктного відношення будується на системі уявлень про подвійну природу юридичної відповідальності як обов’язку з одного боку, і покарання - з іншого. Це зробило можливим глибокий аналіз окремих сторін адміністративної відповідальності, причому всі її аспекти, що розглядаються в плані теорії правовідносин, тісно пов’язані між собою, що дало можливість розкрити суттєві сторони досліджуваного правового явища, по-новому підійти до постановки проблеми, визначенню предмета дослідження, побудові його концептуального каркасу, вивчити діалектичні зв’язки об’єктивного права з фактичними відносинами, які ним захищаються, дослідити поняття суб’єктивного права, суб’єкта і об’єкта деліктних правовідносин, співвідношення останнього з об’єктами проступку і правового регулювання тощо.

З позицій теорії правових відносин адміністративна відповідальність розглядається Л.В. Ковалем як система, що дозволяє більш чітко з’ясувати її місце в ряду інших правових явищ, проаналізувати природу окремих адміністративно-процесуальних інститутів і стадій провадження [19, c. 6].

Але теоретико-методологічні підходи у дослідженні адміністративно-деліктних відносин, розроблені Л.В. Ковалем, не знайшли свого подальшого розвитку і широкого використання. Крім того, стан інституту адміністративної відповідальності за час, що минув після опублікування робіт Л.В. Коваля, суттєво змінився. У 1984 році була проведена кодифікація законодавства про адміністративну відповідальність, результатом якої стало прийняття Кодексу про адміністративні правопорушення, але найбільші зміни відбулися протягом останніх п’ятнадцяти років, після набуття Україною незалежності. Розширилось коло суб’єктів відносин адміністративної відповідальності, сформувались нові її різновиди, такі як фінансова, екологічна та деякі інші, дещо змінились принципи і функції адміністративної відповідальності тощо. З урахуванням цього актуальності набули дослідження інституту адміністративної відповідальності на сучасному рівні з використанням всього методологічного арсеналу правової науки у тому числі і теорії правовідносин.

Увага до проблем адміністративно-деліктних відносин посилюється, з’являються цікаві дослідження теоретичного характеру [20], але й досі першим, серед завдань визначення структури та змісту адміністративно-деліктних відносин, постає завдання визначення їх меж. На думку Л.В. Коваля, адміністративно-деліктне відношення виникає з моменту вчинення адміністративного проступку, а відповідальність у вузькому розумінні, як застосування покарання, має місце лише з моменту визнання особи винною, її осуду [19, c. 20].

На нашу думку, межі правовідносин слід визначати, перш за все, за ознакою постійності їх суб’єктного складу, об’єкту та змісту, а зміна цих складових призводить до виникнення нового виду правовідносин. З огляду на це, необхідним є визначення початкового моменту виникнення адміністративно-деліктних відносин і у контексті цього завдання слід визначити: чи можна вважати правовідносинами власне адміністративний делікт (адміністративне правопорушення).

Як теорія права, так і галузеві юридичні науки як правило не розглядають різноманітні делікти як правовідносини. Найчастіше правовідносини визначаються або як врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких мають суб’єктивні права і юридичні обов’язки, (причому за останні сто років позиції вчених з цього приводу майже не змінилися) [21, c. 152–159; 22, c. 452–468; 23, c. 179–193; 24, c. 3–26] або як зв’язок між суб’єктами, які мають суб’єктивні права і юридичні обов’язки [10, c. 66]. Але будь-який делікт також представляє собою суспільні відносини, хоча вони є суспільно-шкідливими і такими, що підлягають безумовному припиненню. Водночас, на нашу думку, є всі підстави стверджувати, що деліктам, у тому числі й адміністративним правопорушенням, притаманні майже всі ознаки правовідносин.

Відомо, що нормативні моделі адміністративних правопорушень описані головним чином в особливій частині КпАП. При цьому найбільш поширеною точкою зору є така: нормами особливої частини розділу ІІ КпАП регулюються охоронні відносини, зміст яких полягає у тому, що адресати зазначених норм дотримуються вимог КпАП і не вчинюють вказаних у них діянь і тим самим реалізують норми - заборони, що викладені у статтях особливої частини.

Якщо розцінювати зазначені норми як заборони, то це дійсно буде так. Але чи дійсно ці норми є тільки заборонами ? Можливі й інші погляди на зміст таких норм, а саме таки норми можна розглядати ще й як норми, що містять вказівку на правові наслідки діянь, описаних в їх диспозиціях. Іншими словами, якщо поведінка суб’єкта відповідає диспозиції норми особливої частини розділу ІІ КпАП, то настають наслідки, передбачені санкцією цієї норми. Така поведінка також має всі ознаки правовідносин, причому елементи структури таких правовідносин чітко кореспондують елементам складу адміністративного правопорушення.

Суб’єктами таких правовідносин є особа, що вчинює правопорушення, та особа, чиїм інтересам наноситься шкода цим діянням. Відповідно до КпАП суб’єктом адміністративного правопорушення може бути фізична осудна особа, яка досягла віку адміністративної відповідальності. Що ж стосується іншої сторони відносин адміністративного правопорушення то ним може бути як конкретна фізична особа, так і підприємство, установа, організація, інший колективний суб’єкт чи в цілому держава.

Об’єктом правовідносин у даному випадку виступають ті цінності, ті суспільні відносини на які посягає правопорушення, тобто об’єкт правовідносин збігається з об’єктом правопорушення.

Зміст правовідносин відображається в об’єктивній стороні адміністративного правопорушення, тобто у зовнішньому вираженні діяння. Зазвичай виділяють юридичний і фактичний зміст правовідносин, причому юридичним змістом вважаються суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх суб’єктів, а фактичним – діяльність спрямована на реалізацію цих прав і обов’язків. Тобто юридичний зміст - це нормативна модель відносин, а фактичний зміст – реальне втілення цієї моделі. У відносинах адміністративного правопорушення також можна виділити їх нормативну модель, яка описана як об’єктивна сторона правопорушення у відповідній статті особливої частини розділу ІІ КпАП, а реальна поведінка особи, що відповідає цій нормативній моделі, буде складати фактичний зміст відносин адміністративного правопорушення.

Дійсно, у даному випадку зміст правовідносин дещо відрізняється від позитивних правовідносин. Головна відмінність полягає у тому, що у відносинах адміністративного правопорушення не реалізуються суб’єктивні права та юридичні обов’язки, а навпаки, вони порушуються, але порушуються саме у тому вигляді, в якому це передбачено нормами права. С.С. Алексеєв з цього приводу пише: “... загальні заборони (саме заборони !) безпосередньо не можуть породжувати юридичні наслідки: вони як такі не можуть бути критерієм неправомірної поведінки. У всіх без винятку випадках значення підстав для визначення неправомірності можуть мати тільки конкретні норми – або такі, що забороняють, або такі, що зобов’язують і такі, що управомочують, невиконання яких чи вихід за межі яких свідчить про правопорушення. І у відповідності з принципами законності, що вимагають відповідно до засад справедливості, конкретності і персонального характеру юридичної відповідальності, кожен випадок протиправної поведінки має бути пов’язаним з порушенням конкретної юридичної норми - заборонної, зобов’язувальної або управомочуючої “ [10, c. 361].

Суб’єктивна сторона правопорушення, у свою чергу, відповідає юридичному факту, який лежить в основі виникнення правовідносин. Найчастіше в якості юридичних фактів називають дії або події, але в нашому випадку слід виділити ту рушійну силу, яка обумовлює вчинення діяння, що складає зміст правовідносин. Такою рушійною силою виступає воля людини, тобто юридичним фактом виступає свідоме прагнення, бажання вчинити саме діяння або досягти певних його наслідків, що відображається в юридичній конструкції вини.

Таким чином, адміністративне правопорушення представляє собою врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких мають суб’єктивні права і юридичні обов’язки, але на відміну від правовідносин ці права і обов’язки не реалізуються, а порушуються. Такі відносини логічно було б назвати деліктними правовідносинами, як антипод позитивних правовідносин, але виходячи із усталеного визначення правовідносин назвемо їх просто “деліктні відносини”.

Однак відносини адміністративного правопорушення не обов’язково викликають в майбутньому розвиток адміністративно-деліктних відносин взагалі і відносин адміністративної відповідальності зокрема. По-перше, вони мають бути виявлені, а по-друге, властивість бути підставою виникнення інших адміністративно-деліктних відносин зберігається протягом обмеженого проміжку часу. Так, наприклад, відповідно до вимог статті 38 КпАП, адміністративне стягнення може бути накладене не пізніше як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - два місяці з дня його виявлення. Таким чином, логічно наступним видом відносин, що входять до складу адміністративно-деліктних, є відносини так званого адміністративного розслідування.

Суб’єктами цих відносин є суб’єкт адміністративного правопорушення і особа, уповноважена провести адміністративне розслідування і скласти протокол про адміністративне правопорушення. Об’єктом даних правовідносин стає зміст відносин адміністративного правопорушення (об’єктивна сторона адміністративного правопорушення), а зміст їх полягає у встановленні та фіксації у спеціальному процесуальному документі - протоколі про адміністративне правопорушення, елементів складу цього правопорушення. При цьому права і обов’язки сторін цих відносин чітко врегульовані нормами КпАП. Що ж стосується юридичного факту, якій полягає в основі виникнення відносин адміністративного розслідування, то таким можна вважати волевиявлення особи, уповноваженої здійснювати адміністративне розслідування, обумовлене її відповідними владними повноваженнями.

Наступним елементом адміністративно-деліктних відносин є відносини попереднього розгляду матеріалів справи про адміністративне правопорушення. Суб’єктами цих відносин виступають особа, що склала протокол про адміністративне правопорушення і особа, уповноважена розглянути справу про це правопорушення. Об’єктом цих відносин є матеріали справи, тобто протокол та інші документи або докази, що додаються до нього. Змістом відносин є передача матеріалів справи від особи, що склала протокол про адміністративне правопорушення, особі, що уповноважена розглянути справу, а також діяльність останньої щодо визначення, чи належить до його компетенції розгляд даної справи, чи правильно складено протокол та інші матеріали справи тощо (ст. 278 КпАП).

Далі адміністративно-деліктні відносини розвиваються вже як відносини адміністративної відповідальності. Суб’єктами відносин адміністративної відповідальності виступають особа, що вчинила адміністративне правопорушення та особа, уповноважена розглядати справу про адміністративне правопорушення і накладати відповідне адміністративне стягнення. Об’єктом даних відносин є відносини адміністративного правопорушення відображені у матеріалах справи (протоколі та інших документах). Зміст відносин адміністративної відповідальності полягає у визначенні і призначенні особі винній у вчиненні адміністративного правопорушення відповідного адміністративного стягнення, а юридичним фактом, що полягає в основі виникнення відносин адміністративної відповідальності, знову ж таки буде волевиявлення особи, уповноваженої накладати адміністративні стягнення.

Моментом виникнення відносин адміністративної відповідальності можна вважати момент, коли у свідомості уповноваженої особи на підставі розгляду матеріалів справи, сформується чітке переконання у тому, що факт вчинення адміністративного правопорушення є в наявності, а особа, що притягується до адміністративної відповідальності є винною у його вчиненні. Далі слідує оцінка вчиненого діяння, визначення конкретної міри відповідальності (адміністративного стягнення) і оформлення прийнятого рішення у вигляді постанови про накладення адміністративного стягнення.

Подальший розвиток адміністративно-деліктних відносин відбувається в залежності від характеру адміністративного стягнення. Так, наприклад, якщо застосовується адміністративне стягнення у вигляді попередження, то воно вважається фактично реалізованим з моменту ознайомлення особи, що вчинила адміністративне правопорушення з постановою про накладення адміністративного стягнення у вигляді попередження.

Якщо застосовується таке адміністративне стягнення, як адміністративний арешт, то його практична реалізація відбувається через відповідні правовідносини. Суб’єктами цих відносин будуть особа, на яку накладено адміністративне стягнення у вигляді адміністративного арешту та орган внутрішніх справ, до компетенції якого віднесено виконання такого стягнення. Об’єктом відносин буде виступати адміністративне стягнення у вигляді адміністративного арешту на певний строк, накладене на певну особу. Зміст відносин буде полягати в реалізації обов’язку органу внутрішніх справ забезпечити утримання особи в умовах обмеження її особистої свободи відповідно до змісту стягнення, а також обов’язку особи, на яку накладене адміністративне стягнення, зазнати особистих обмежень відповідно до змісту стягнення. Юридичним фактом, що полягає в основі виникнення згаданих відносин буде також волевиявлення уповноваженої особи щодо накладення адміністративного стягнення оформлене у вигляді відповідної постанови.

Закінчуються зазначені відносини із закінченням строку адміністративного арешту і звільненням особи, на яку було накладене адміністративне стягнення у вигляді адміністративного арешту з під варти.

Фактично два останніх елемента адміністративно-деліктних відносин в комплексі утворюють відносини адміністративної відповідальності, але в першому випадку це, так би мовити, відносини об’єктивної адміністративної відповідальності, а в другому – суб’єктивної адміністративної відповідальності. Різниця між ними полягає у тому, що змістом відносин об’єктивної адміністративної відповідальності є формування обов’язку зазнавати обмеження передбачені адміністративним стягненням для правопорушника, а змістом відносин суб’єктивної адміністративної відповідальності - практична реалізація цього обов’язку правопорушником. Причому залежно від виду стягнення і особистості правопорушника цей обов’язок може бути реалізований добровільно (наприклад добровільна сплата штрафу) або із застосуванням примусу (відбуття адміністративного арешту або виправні роботи).

З моменту практичної реалізації відносин суб’єктивної адміністративної відповідальності можна вважати завершеним досягнення мети адміністративно-деліктних відносин. Ці відносини завершились реальним впливом на волю суб’єкта адміністративного правопорушення, що мало вираз у зазнаванні ним обмежень особистого, майнового або організаційного характеру відповідно до накладеного стягнення. А ця воля, як було показано вище, є юридичним фактом, що полягає в основі виникнення відносин адміністративного правопорушення.

Оскільки адміністративним правопорушенням властива суспільна шкідливість, держава зацікавлена в їх викоріненні, а досягти цього можна тільки двома шляхами: або нейтралізацією одного із суб’єктів таких відносин (правопорушника), або усуненням юридичних фактів, що полягають в основі виникнення цих відносин. Отже, всі інші правовідносини, підставою виникнення яких є адміністративні правопорушення, у своєму змісті зрештою мають передбачати вплив саме на особу – суб’єкта адміністративного правопорушення та її волю, як ключові елементи відносин адміністративного правопорушення, що й було продемонстровано вище.

Таким чином, якщо подивитись на динаміку адміністративно-деліктних відносин, то можна вивести певні закономірності їх розвитку, а саме:

– кожна стадія розвитку адміністративно-деліктних відносин характеризується зміною їх суб’єктного складу;

– зміна суб’єктного складу обумовлює те, що зміст попередніх відносин стає об’єктом наступних (на подібну трансформацію об’єкта адміністративно-деліктних відносин звертає увагу й В.В. Денисенко [20, с. 165–197]);

– юридичний факт, що став підставою виникнення адміністративно-деліктних відносин, стає на останній стадії об’єктом владного впливу з боку особи, уповноваженої накладати адміністративні стягнення або забезпечувати їх практичну реалізацію.

Отже, підсумовуючи викладене, можна зробити такі висновки:

1) адміністративно-деліктні відносини утворюють: власне деліктні відносини (відносини адміністративного правопорушення); відносини адміністративного розслідування; відносини попереднього розгляду матеріалів справи про адміністративне правопорушення; відносини об’єктивної адміністративної відповідальності; відносини суб’єктивної адміністративної відповідальності.

2) адміністративно-деліктні відносини являють собою систему, функціонування якої базується на таких закономірностях:

– кожна стадія розвитку адміністративно-деліктних відносин характеризується зміною їх суб’єктного складу;

– зміна суб’єктного складу обумовлює те, що зміст попередніх відносин стає об’єктом наступних;

– юридичний факт, що став підставою виникнення адміністративно-деліктних відносин, стає на останній стадії об’єктом владного впливу з боку особи, уповноваженої накладати адміністративні стягнення або забезпечувати їх практичну реалізацію.

З урахуванням загальної структури правовідносин, можна сформулювати вимоги до нормативної моделі адміністративної відповідальності, яка має включати норми, які визначають:

– правовий статус суб’єктів відносин адміністративної відповідальності (органів адміністративної юрисдикції та осіб, до яких застосовуються стягнення);

– процесуальну форму (адміністративний порядок) застосування, а також виконання стягнень;

– принципи застосування стягнень;

– перелік та характеристики стягнень;

– загальні засади адміністративної відповідальності;

– загальні характеристики підстав виникнення відносин адміністративної відповідальності.

Оскільки всі ці норми пов’язані між собою і утворюють єдину конструкцію, їх сукупність є окремим правовим інститутом – інститутом адміністративної відповідальності. Тобто, інститут адміністративної відповідальності – це сукупність норм, які визначають структуру, принципи і правила функціонування механізму реалізації в адміністративному порядку санкцій правових норм, які мають форму стягнень.

Розуміння адміністративної відповідальності як механізму реалізації санкції правової норми не суперечить визнанню адміністративної відповідальності специфічним проявом примусового методу державного управління [25, c. 120]. Річ у тім, що однією із правових форм державного управління є видання правових актів велика частка яких є нормативно-правовими актами. Ці нормативно-правові акти містять велику кількість імперативних норм, невід’ємним елементом структури яких є санкція, що передбачає застосування стягнень в адміністративному порядку за невиконання або недотримання приписів диспозицій відповідних норм. Тобто, адміністративна відповідальність, як механізм реалізації в адміністративному порядку санкції правової норми, яка має форму стягнення є невід’ємною частиною механізму адміністративно-правового регулювання, яке у свою чергу, є однією із правових форм державного управління.

Із цього також випливає те, що зміст стягнень, мета і підстави їх застосування визначаються особливостями забезпечення потреб, в першу чергу, державного управління, тобто ще одним концептуальним джерелом інституту адміністративної відповідальності має бути саме теорія управління.