<<
>>

1.2. Сутність, принципи, правові засади та система управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави

На сьогодні в Україні відсутня структурно визначена система управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави. Існують окремі системи органів, як правило, правоохоронних з відомчими повноваженнями, між якими практично відсутній зв’язок та єдиний координаційний центр на рівні всієї системи досліджуваного нами різновиду державного управління [482, с.32].

Рада національної безпеки і оборони України, основним завданням якої є координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони [38], все ж не повною мірою виконує функції у цій сфері, а в період загострення політичних протистоянь і зовсім стає об’єктом чи інструментом політичного впливу [477, с.177]. Отже, з одного боку, необхідним є формування цілісної системи державних органів, які б склали основу управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави, з іншого – перегляд завдань, функцій та структури їх координуючого органу, яким є Рада національної безпеки і оборони України.

Зважаючи на актуальність гарантування повної реалізації управлінських завдань у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави, необхідно визначити сутність, принципи, правові засади та систему управління у зазначеній сфері. Однак передувати цьому має з’ясування основних категорій, таких, зокрема, як: «управління», «державне управління», «управлінські відносини», «державно-управлінські відносини у сфері забезпечення внутрішньої безпеки», «система», «система органів», «система управління», «система управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави». Розглянемо ці категорії більш детально.

Щодо загального поняття «управління» необхідно зазначити, що воно властиве будь-якій груповій діяльності людей, є об’єктивно необхідною передумовою життєдіяльності тої чи іншої соціальної системи. За допомогою управління узгоджуються, координуються і кооперуються індивідуальні зусилля, вирішуються завдання і досягаються загальні цілі системи.

У науковій літературі управління людини людиною дістало назву соціального [392, с.4; 540, с.5], одним із видів якого є державне управління. Основне призначення державного управління полягає у виконанні функцій держави шляхом владного впливу на суспільні відносини та процеси. Державне управління як надзвичайно вагома складова змісту діяльності держави (її органів), вивчається багатьма науками, що дає змогу зробити висновок про існування певного комплексу міждисциплінарних знань про державне управління. Гносеологічне ядро цих наук складає теорія державного управління, що є комплексною науковою галуззю [284, с.6]. У сучасній науковій літературі державне управління визначають як діяльність, яка здійснюється різними державними органами, що належать до різних гілок державної влади [284, с.14], або як діяльність органів виконавчої влади, власне апарату управління [539, с.38]. З цього можна зробити висновок про так зване «широке» і «вузьке» тлумачення поняття державного управління.

Управлінські відносини виникають як у ході взаємодії органів виконавчої влади із зовнішнім соціальним середовищем, так і всередині діяльності інших органів влади (законодавчої, судової), органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій тощо – так звані внутрішньо-організаційні управлінські відносини. Звідси необхідно виділити два види державно-управлінських відносин: 1) зовнішні, обов’язковим суб’єктом яких є орган виконавчої влади; 2) внутрішні, тобто ті, які виникають усередині діяльності не тільки органів виконавчої, але й інших гілок влади, їх ще називають внутрішньо-апаратними.

Між суб’єктами і об’єктами державно-управлінських відносини у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави виникають управлінські відносини лише завдяки тому, що суб’єкти відносно об’єктів наділені владними повноваженнями, які дозволяють їм здійснювати свій управлінський вплив. Виходячи з характеру зв’язків між суб’єктом і об’єктом державно-управлінських відносини в сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави, можна виділити управлінські відносини субординації, координації та реординації.

Першим з них властиве розпорядництво, тобто адміністрування суб’єкта відносно об’єкта. В науковій літературі субординація розглядається як «вертикальна» взаємодія сторін, коли одна сторона підпорядкована іншій, а також наявні владні повноваження у вищого рівня в системі управління щодо нижчого» [381, с.35]. Як відзначає В. Б. Авер’янов, підпорядкування (підлеглість) нерозривно пов’язане з владою [284, с.86]. В Концепції адміністративної реформи в Україні підпорядкованість органів виконавчої влади визначено як організаційну залежність органу нижчого рівня від органу вищого рівня [69]. Залежно від типу організації управління, визнаного в тій чи інший системі, відносини субординації можуть бути лінійними, функціональними і змішаними. Однак усі різновиди відносин субординації передбачають вплив на волю учасників спільної діяльності на основі принципу «влада-підпорядкування».

У відносинах координації на перший план висуваються погодження цілей та визначення порядку діяльності окремих осіб. Під координаційними відносинами ми розуміємо управлінські відносини, учасники яких є рівноправними (самостійними) у здійсненні управлінської діяльності, однак свою діяльність вони погоджують з третім суб’єктом цих відносин, а саме –координаційним органом. В державно-управлінських відносинах у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави таким суб’єктом є Рада національної безпеки і оборони України, на яку покладено функції з координації та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час; координації та здійсненні контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України [38].

Як приклад реординаційних відносини, які можуть виникати в процесі забезпечення внутрішньої безпеки держави, можна навести випадки, коли керований об’єкт (наприклад, МВС) повідомляє про свої наміри або подає клопотання (наприклад, подає на розгляд Кабінету Міністрів України проект нормативно-правового акта, який врегульовує деякі відносини у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху), а керівний суб’єкт – відповідні органи Кабінету Міністрів України – зобов’язаний адекватно відреагувати, тобто розглянути поданий проект.

До особливостей державно-управлінських відносин у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави варто віднести таке: 1) виникають з приводу забезпечення внутрішньої безпеки від внутрішніх загроз, які є наслідком вчинення правопорушень; 2) урегульовані правовими нормами; 3) складаються як під час зовнішньої, так і внутрішньо-організаційної діяльності суб’єктів, що забезпечують внутрішню безпеку держави; 4) умовою їх виникнення є наявність суб’єкта, наділеного владними повноваженнями для здійснення управлінських функцій у сфері забезпечення внутрішньої безпеки; 5) особливе місце серед суб’єктів займають правоохоронні органи (як правило, воєнізовані), які наділені правом застосування примусових заходів; 6) предмет цього виду управлінських відносин закріплений на конституційному рівні; 7) наявність спеціально створеного координаційного органу з питань національної безпеки і оборони, яким є Рада національної безпеки і оборони України [468, с.20].

Таким чином, державно-управлінські відносини у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави доцільно визначити як урегульовані правовими нормами суспільні відносини, один з учасників яких є носієм владних повноважень, що перебувають під охороною держави і метою яких є охорона та захист життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави від внутрішніх загроз, котрі є наслідком вчинення правопорушень.

Термін «система» у перекладі з давньогрецької означає порядок, обумовлений планомірним, правильним розташуванням частин цілого. Незважаючи на досить поширене поняття «система», дотепер не існує загальноприйнятого його визначення. У тлумачних словниках система визначається як: 1) порядок, зумовлений правильним, планомірним розташуванням і взаємним зв’язком частин чого-небудь; 2) сукупність яких-небудь елементів, одиниць, частин, об’єднуваних за спільною ознакою, призначенням; 3) будова, структура, що становить єдність закономірно розташованих і функціонуючих частин [543, с.550]. У науковій літературі під системою управління розуміють: 1) особливу організацію спеціалізованих елементів, об’єднаних у єдине ціле для вирішення конкретного завдання [427, с.8]; 2) організовану множину структурних елементів, які є взаємопов’язаними і виконують певні функції [225, с.22]; 3) упорядковану сукупність взаємозв’язаних елементів, які відрізняються функціональними цілями, діють автономно, але спрямовані на досягнення загальної мети [449, с.23]; 4) стан організації і діяльності управляючої та керованої систем [462, с.158] тощо.

Науковці виокремлюють певні ознаки систем управління. Так, В. М. Плішкін до ознак, які, на його думку, є універсальними для усіх видів управлінських систем, відносить: 1) сукупність елементів; 2) кожна система володіє певною якістю, що не притаманно окремим її частинам, але випливає із їх властивостей; 3) будь-яка система та її частина не можуть розглядатися ізольовано одна від одної; 4) зв’язки системи з частинами, що її складають, сильніші за зв’язки системи в цілому або її елементів з іншими системами; 5) кожна система є частиною системи більш високого рівня; 6) усі системи не є незмінними [462, с.158-159].

На думку дисертанта, системі управління властиві такі ознаки: наявність складових частин (елементів); тісний зв’язок між ними; наявність загальної мети, яка реалізується під час виконання різних за характером завдань її суб’єктним складом; цілісність, яка обумовлюється взаємозв’язком та взаємодією окремих структурних елементів; поєднання відносної самостійності кожного окремого елемента системи з обов’язковим виконанням ним функцій, що необхідні для існування системи в цілому; обов’язкова присутність координуючого органу.

Викладене дозволяє зробити висновок, що система управління є нічим іншим як сукупністю функціональних компонентів (як правило, суб’єктів), які взаємодіють між собою для досягнення певної мети. У нашому випадку –охорони та захисту людини, суспільства та держави від внутрішніх загроз, які є наслідком вчинення правопорушень.

Поняття «система органів» має потрійне смислове навантаження. По-перше, підтверджує наявність у сукупності цих суб’єктів певних ознак, властивих соціальним системам, зокрема, таких як єдність цільового призначення, функціональної самодостатності, ієрархічності внутрішньої організації, субординаційності взаємозв’язків між структурними ланками тощо [163, с.9]. По-друге, воно фіксує відокремленість певної групи державних органів, що входять до конкретної системи, від усіх інших видів органів. По-третє, окреслює цілком визначений суб’єктний склад даної системи.

Так, органи виконавчої влади є самостійним видом органів державної влади, які згідно з конституційним принципом поділу державної влади мають своїм головним призначенням здійснення виконавчої влади. За характером компетенції (повноважень) розрізняються органи загальної компетенції (Кабінет Міністрів, місцеві державні адміністрації), а також органи спеціальної – галузевої, міжгалузевої і функціональної компетенції (решта органів виконавчої влади) [69].

Система управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави є досить складним поняттям, зміст якого охоплює такі складові елементи:

1) суб’єкти управління, тобто органи, що виконують завдання та функції із охорони та захисту людини, суспільства і держави від внутрішніх загроз, які є наслідком вчинення правопорушень. До таких суб’єктів ми відносимо: Службу безпеки України, органи внутрішніх справ, органи Державної прикордонної служби, органи забезпечення пожежної безпеки, а також координуючий орган, яким є Рада національної безпеки і оборони України. Суб’єкти управління наділені управлінськими функціями, у зв’язку з чим можуть реалізовувати управлінські повноваження. Головною рисою суб’єкта державного управління є наявність у нього певної компетенції і владних повноважень, які дозволяють йому втілювати свою волю у формі управлінських рішень, керівних команд, обов’язкових до виконання [407, с.22]. Владний вплив, який йде від суб’єкта до об’єкта управління, дозволяє підпорядковувати волю і діяльність останнього волі першого, що в окремих випадках є необхідним для досягнення цілей і вирішення завдань, визначених суб’єктом управління. Відповідно об’єкт державного управління зобов’язаний підкорятися владній волі суб’єкта і обов’язково виконувати його рішення. Характеристику окремих суб’єктів управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави буде дано в наступних розділах дисертації;

2) об’єкти управління, тобто сфери та галузі суспільного життя, що перебувають під організуючим впливом суб’єктів управління. Об’єкт управління є досить самостійним, має здатність до самоуправління і такий же активний, як і суб’єкт. Об’єкт управління не тільки реагує на управляючі впливи суб’єкта, не тільки сигналізує про їх наслідки та результати, а часто прямо примушує його до певної перебудови управляючих впливів, до зміни їх характеру і змісту. Особливість об’єкта управління в нашому випадку полягає у тому, що один і той же орган (посадова особа) можуть бути водночас суб’єктом і об’єктом управління. Наприклад, Міністерство внутрішніх справ як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України [77], з одного боку, є суб’єктом управління відносно УМВС областей, міськрайлінорганів тощо, з іншого – об’єктом управління відносно Ради національної безпеки і оборони України, яка є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президенті України [38]. Об’єкт управління можна розглядати в двох аспектах: елементно-структурному – як сукупність людей (персонально), виробничих, галузевих утворень і груп, а також функціональному – як діяльність, поведінку індивідів і конкретних груп людей. З наведеного можна зробити висновок, що об’єкт управління може розглядатися двояко: як організована підсистема системи управління (нижчестоящі (підпорядковані) структурні підрозділи суб’єктів управління відносно вищестоящих), і як об’єктивні явища, процеси матеріального світу, що підлягають впливу. Як було зазначено у попередньому підрозділі, серед об’єктів внутрішньої безпеки держави доцільно виділити: 1) основні, серед яких: людина і громадянин, його конституційні права і свободи; суспільство, його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси; держава, тобто ті, які закріплені на конституційному рівні; та 2) спеціальні, а саме: державні та приватні суспільні відносини, які виникають в різних сферах життєдіяльності, охороняються державою та регулюються переважно правовими нормами законодавчих актів. До об’єктів управлінського впливу ми також відносимо і внутрішні загрози, які є наслідком вчинення правопорушень. Об’єкти, так би мовити, «опредмечують» управлінську діяльність з точки зору кінцевих результатів. Більш того, саме об’єкт визначає стан і функціонування суб’єкта, впливаючи на його побудову, організацію діяльності, на вибір цілей та використання всього комплексу засобів їх досягнення;

3) управлінська діяльність (процес), тобто певні суспільні відносини, через які реалізуються численні прямі та зворотні зв’язки між суб’єктами і об’єктами управління. Між суб’єктом і об’єктом управління встановлюється зв’язок прямий (директива, наказ, розпорядження тощо) і зворотний (доповідь, звіт, інформація про виконання тощо). Проте характер взаємодії суб’єкта і об’єкта управління все ж найбільш виразно виявляється в управлінському впливі. Як зазначає Г. В. Атаманчук, питання про прямі і зворотні зв’язки в системі державного управління заслуговує найпильнішого вивчення, тому що багатьма воно навмисне заплутане. Деякі дослідники бачать ці зв’язки прямими, жорсткими, деспотичними, без яких, на їх думку, неможливо забезпечити управління суспільними процесами. Інші стверджують, що в цих зв’язках панує сваволя егоїстичного «я хочу», яка ігнорує керуючі впливи, а зворотним зв’язкам додає хаотичний характер у вигляді нескінченних вимог і дорікань[205, с.96]. І далі він продовжує, що як би хто не трактував державне управління, у ньому обов’язково повинні бути представлені керуючі впливи, що пронизують і підкоряють собі різноманітні елементи (і компоненти) державного управління. Якщо керуючий вплив, породжений у будь-якому державному органі, не доходить до людини в керованому об’єкті і не впливає на її поведінку і діяльність, то державне управління як таке не реалізується. Усунь систему керуючих впливів – і управління з боку держави розвалиться на окремі частини й елементи (уже не підсистеми і не ланки), що почнуть діяти розрізнено, суперечливо, у конкурентній, а то й конфліктній боротьбі [205, с.97].

Зважаючи на викладене, управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави доцільно визначити як діяльність взаємозв’язаних між собою суб’єктів загальної та спеціальної компетенції, які здійснюють управлінський вплив на відповідні об’єкти для досягнення загальної мети – охорони та захисту людини, суспільства і держави від внутрішніх загроз, які є наслідком вчинення правопорушень.

З’ясувавши сутність та структуру системи управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави, розглянемо детальніше її принципи. Управління, як і будь-яка інша суспільно корисна діяльність, здійснюється на основі певних закономірностей, які можуть бути правовими та неправовими. У сфері державного управління закріплення закономірностей у суспільній свідомості здійснюється у правовій формі, частіше у вигляді відповідних юридичних норм, частина з яких дістала назву принципів управління.

Проблеми сутності, особливостей та систематизації принципів державного управління свого часу досліджували В. Б. Авер’янов, Ю. П. Битяк, І. П. Голосніченко, Є. В. Додін, Р. А. Калюжний, Л. В. Коваль, В. К. Колпаков, В. Ф. Опришко, І. М. Пахомов та ін. Однак принципи управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави, які є похідними від принципів державного управління [283, с.37], ще не були предметом окремого вивчення. Відразу ж зауважимо, що в основоположних законодавчих актах, які регулюють правовідносини у сфері національної, а відтак і внутрішньої безпеки [38; 55], ці принципи також не визначено. Наприклад, в Законі України «Про основи національної безпеки України» визначено лише основні принципи забезпечення національної безпеки, серед яких: пріоритет прав і свобод людини і громадянина; верховенство права; пріоритет договірних (мирних) засобів у розв’язанні конфліктів; своєчасність і адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам; чітке розмежування повноважень та взаємодія органів державної влади у забезпеченні національної безпеки; демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією держави та іншими структурами в системі національної безпеки; використання в інтересах України міждержавних систем та механізмів міжнародної колективної безпеки (ст. 5). А у Законі України «Про Раду національної безпеки і оборони України» про принципи взагалі не згадується.

Принцип (від латинського principium – початок, основа) – це основне вихідне положення якоїсь теорії, вчення, науки, світогляду, політичної організації. На відміну від закономірностей, принципи суб’єктивні за своєю природою. Вони формулюються людьми на основі пізнання закономірностей та досвіду практичної діяльності [462, с.105]. У тлумачному словнику української мови принципи визначаються як «основні вихідні положення якої-небудь наукової системи, теорії, ідеологічного напряму; особливість, покладена в основу створення або здійснення чого-небудь, спосіб створення або здійснення чогось; переконання, норма, правило, яким керуються під час здійснення чогось» [543, с.492].

В управлінській науці принципи визначаються як: позитивні закономірності, пізнані наукою і практикою, закріплені у правових нормах [347, с.22]; закономірності, відносини, взаємозв’язки, керівні засади, на яких ґрунтується певна діяльність [283, с.37]; основні положення, які відображають пізнані та засвоєні людиною об’єктивні закони та закономірності, якими керуються органи управління в процесі створення і функціонування соціальних систем управління [462, с.109]; фундаментальні істини, закономірності, керівні правила, основні положення, норми поведінки, виражені у вигляді певного наукового положення (вимоги), закріпленого переважно у правовій формі, якого повинні дотримуватися органи державного управління та державні службовці у своїй діяльності [407, с.50].

На думку дисертанта, різноманітність тлумачення принципів управління зумовлена багатогранною і багатоаспектною роллю принципів, яку вони відіграють у тій або іншій сфері людської діяльності. Водночас, саме відмінність у підходах до розуміння принципів створює найбільші труднощі в розкритті природи їх походження і виявленні джерел формування, у визначенні сутнісних ознак.

До принципів управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави варто віднести такі: законності; гласності; рівності; пріоритету прав і свобод людини і громадянина; розподілу влади; наукової обґрунтованості; чіткого розмежування повноважень та взаємодії органів державної влади у забезпеченні внутрішньої безпеки; системності; оптимізації; плановості; територіально-галузевої організації управління; ефективності; підконтрольності; відповідальності [473, с.112].

Розглянемо ці принципи більш детально. Так, принцип законності управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави передбачає чітке виконання вимог законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів. Діяльність учасників управлінських відносин у аналізованій сфері має здійснюватись на правовій основі, базуватися на точному і неухильному виконанні Конституції, законів та підзаконних актів. Ніщо не може виправдати порушення законності. Враховуючи вимоги життя, закони можуть змінюватися, але в жодному разі їх не можна порушувати. Отже, законність передбачає неухильне виконання та дотримання правових норм як матеріальних, так і процесуальних усіма учасниками управлінських відносин у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави, незалежно від того, йдеться про органи державної влади, чи про інших суб’єктів.

Принцип гласності управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави полягає у доступності для обговорення й компетентної участі всіх учасників управлінських відносин у прийнятті управлінських рішень з питань забезпечення внутрішньої безпеки на основі широкої поінформованості й урахування громадської думки. Гласність включає правдиву, своєчасну і широку інформацію про справжній стан справ із забезпечення внутрішньої безпеки, є вираженням довіри й поваги до людей, їх здатності розібратися в поточних подіях, виробити правильне рішення, свідомо брати участь у його здійсненні.

Сутність принципу рівності в управлінні у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави полягає в однаковому (без привілеїв) ставленні до учасників управлінських відносин у цій сфері (керівників до підлеглих – у внутрішніх відносинах; працівників правоохоронних органів до фізичних та юридичних осіб – у зовнішніх) [473, с.113]. Суб’єкти державного управління в цій сфері (насамперед, правоохоронні органи) зобов’язані захищати у межах своєї компетенції права і свободи громадян на засадах їх рівності перед законом, незалежно від національного чи соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак.

Принцип пріоритету прав і свобод людини і громадянина закріплений в Конституції України, в ст. 3 якої зазначено, що «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави». Відповідно кожен державний орган повинен створюватись для найповнішої реалізації прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Як наслідок, сприяння в реалізації прав, свобод та законних інтересів учасників управлінських відносин у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави має бути їх основним завданням. Отже, цей принцип полягає у пріоритетності загальнолюдських цінностей над державними. Звідси побудова та функціонування державних органів мають бути адекватними ефективному механізму задоволення інтересів особи і суспільства в цілому, а не узгоджуватися з корпоративними інтересами представників влади.

Принцип розподілу влади під час управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки полягає у тому, що воно здійснюється суб’єктами трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової. Цей принцип спочатку був відбитий у Декларації про державний суверенітет України, яка проголосила здійснення державного будівництва в Україні на основі принципу розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Пізніше принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову був закріплений у ст.6 Конституції України [1].

Сутність принципу наукової обґрунтованості управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави полягає у тому що воно має базуватись на новітніх наукових розробках, рекомендаціях та передовому практичному досвіді управлінської діяльності у цій сфері. Наукова обґрунтованість передбачає прийняття управлінських рішень на основі новітніх знань про об’єктивні потреби розвитку суспільства і держави, про реальну політичну, соціально-економічну ситуацію в державі, про можливості, доцільність правового регулювання відповідних суспільних відносин. Принцип наукової обґрунтованості управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки полягає також у поглибленому вивченні об’єктивної потреби в прийнятті управлінських рішень, у правильному обранні засобів виконання завдань, в оптимальному визначенні змісту і форми прийнятого рішення, з обов’язковим прогнозуванням можливих наслідків.

Принцип чіткого розмежування повноважень та взаємодії органів державної влади у забезпеченні внутрішньої безпеки держави полягає, з одного боку, у нормативному визначенні компетенції суб’єктів державного управління в цій сфері (особливо органів виконавчої влади) та організації їх тісної співпраці – з іншого, бо саме це сприяє отриманню найбільш повної та достовірної інформації, прийняттю об’єктивного управлінського рішення, забезпечує захист інтересів особи та держави. За своїм змістом ця вимога близька до принципів функціональності та компетентності.

Принцип системності управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави передбачає, що суб’єкт управління при виборі методів, форм, засобів впливу на об’єкт мусить враховувати ті зміни, які відбуваються в середовищі, в межах якого функціонує й розвивається система внутрішньої безпеки. Недооцінка управлінської діяльності у сфері забезпечення внутрішньої безпеки як цілісної системи у всьому різноманітті її внутрішніх і зовнішніх взаємозв’язків може привести до неузгодженості окремих їх видів між собою, суперечливості прийнятих управлінських рішень. Європейський досвід свідчить про необхідність підвищення якості демократичного управління сектором безпеки, тобто у налагодженні ефективного управління у сфері безпеки та оборони. Це включає реформу законодавства, структурні реформи та зміну внутрішньої культури силових інститутів. Змінювати треба і форму, і зміст діяльності сектора безпеки України: його форма не відповідає існуючій системі державної влади, а зміст його діяльності — характеру сучасних загроз [493].

Принцип оптимізації державного управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави полягає у винайденні якісно нових шляхів та раціоналізації структурно-функціональної побудови системи управління у цій сфері. Оптимально – значить найкраще, але не взагалі, а з урахуванням конкретних умов і реальних можливостей системи управління. Оптимізація передбачає цілеспрямовану реалізацію комплексу відповідних заходів (організаційних, матеріальних, фінансових, кадрових, інформаційних, правових та ін.).

Принцип плановості управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави забезпечує пропорційний розвиток системи державного управління на різних її рівнях. Оскільки між суб’єктом і об’єктом державного управління існує складний зв’язок, то принцип плановості формує певну залежність між планомірним розвитком об’єктів управління та розвитком змісту, організаційної структури й елементів діяльності державного управління» [204, с.184]. Сутність цього принципу полягає у плануванні і здійсненні конкретних заходів щодо протидії і нейтралізації внутрішніх загроз національним інтересам України.

Принцип територіально-галузевої організації управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави використовується у формуванні організаційних структур управління [473, с.114]. Його сутність полягає у поєднанні галузевої організації управління з державним устроєм країни, адміністративно-територіальним розподілом та економічним районуванням. Цей принцип закріплено у Конституції України.

Сутність принципу ефективності управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави полягає у виборі найбільш ефективного в конкретних умовах управлінського рішення на основі всебічного аналізу і вивчення інформації, розгляду багатьох варіантів рішень з метою досягнення певної мети за найменших витрат. Головним критерієм ефективності управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки є якнайповніша відповідність управлінської діяльності інтересам суспільства, забезпечення прав і свобод громадян, їх практичної реалізації, здійснення поставлених політичних та соціальних цілей і завдань.

Принцип підконтрольності управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави означає, що його здійснення має підлягати обов’язковому контролю як з боку вищестоящих органів (внутрівідомчий контроль), так й інших органів влади (зовнішній контроль). Так, відповідно до ст. 11 Закону України «Про основи національної безпеки України» контроль за реалізацією заходів у сфері національної безпеки здійснюється Президентом України, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Радою національної безпеки і оборони України в межах їх повноважень, визначених Конституцією і законами України. Вважаємо доцільним серед суб’єктів контрольних повноважень у цій сфері передбачити і таких як: Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; центральні та місцеві органи виконавчої влади в межах повноважень, визначених законом; органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом; суди; громадяни України та громадські організації; засоби масової інформації.

Принцип відповідальності суб’єктів управлінських відносин у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави проголошений Конституцією України де сказано, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність (ст. 3). Це повною мірою стосується і державних органів (їх працівників), які повинні нести відповідальність за своєчасність, об’єктивність, якість та повноту прийнятих рішень у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави. Порушення балансу прав та обов’язків у бік пріоритету того або іншого призводить до деформації цього принципу, і як наслідок – до порушення принципу законності.

Підсумовуючи викладене, принципи управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави можна визначити як необхідні для побудови й функціонування ефективної системи забезпечення внутрішньої безпеки основні положення, керівні засади та правила, що закріплені у правовій формі, визначають межі дозволеної та обов’язкової поведінки їх учасників.

Особливістю цих принципів є те, що вони похідні від загальних принципів державного управління; визначають вимоги до системи, структури, організації і процесу управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави; взаємодіють між собою в межах цілісної системи, врівноважуючи чи посилюючи один одного, що дає підстави зробити висновок про те, що повноцінне розкриття змісту будь-якого принципу управління можливе лише в рамках і з врахуванням його системних залежностей; вони завжди закріплені в нормах права; невиконання цих принципів тягне юридичну відповідальність [473, с.115].

Що стосується правових засад управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави, то їх, на думку дисертанта, необхідно розглядати у широкому та вузькому значенні. У широкому – як усю сукупність елементів права, а саме: джерел права, функцій права, принципів права, норм права, системи права, предмета і методу правового регулювання, галузей, інститутів та підінститутів права, правовідносин, системи нормативно-правових актів, правозастосування тощо. У вузькому – як систему нормативно-правових акти, які є відправною точкою і механізмом управлінської діяльності щодо забезпечення внутрішньої безпеки держави. Подібне розуміння правових засад (основ) міститься в Концепції адміністративної реформи в Україні [342, с.4]. Правові засади (основи) будуть проаналізовані нами під час розгляду особливостей управлінських відносин за участю конкретних суб’єктів (органів) управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави. Зазначимо лише, що за такою ознакою, як урегульованість правовими нормами, управлінські відносини у сфері забезпечення внутрішньої безпеки можуть бути формальними та неформальними. Перші регулюються нормами права, другі ж складаються, як правило, на основі психологічної сумісності людей, відповідності їх характерів, збігу інтересів, симпатій та антипатій. Управлінська діяльність тісно пов’язана з елементами творчості, котра не піддається повною мірою фіксації в нормативному плані. Значна частина управлінської діяльності не втілюється в правову форму, не пов’язана з виданням правових актів та здійсненням юридично значущих дій, тобто не породжує, не змінює та не припиняє правовідносин. Ця частина управлінської діяльності безпосередньо не спричиняє юридичних наслідків. І тут ми поділяємо думку С. С. Алексєєва, який зазначає, що «правовим регулюванням охоплюються лише такі суспільні відносини, які у даних соціально-економічних умовах об’єктивно вимагають правового регулювання» [185, с.55]. Те ж саме, як ми вважаємо, стосується і управлінських відносин у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави, де тільки частина з них піддається правовому регулюванню, тобто тільки ті, в регулюванні яких виникає потреба.

Завершуючи цей підрозділ, підкреслимо, що управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави не є самоціллю, тобто управлінням заради управління, а засобом і формою здійснення практичної діяльності щодо охорони та захисту людини, суспільства і держави від внутрішніх загроз, які є наслідком вчинення правопорушень. При цьому вдосконалення управління виступає як динамічний процес розв’язання проблем, які виникають у цій сфері, що є можливим шляхом реалізації комплексу заходів, які відповідають певним умовам [361, с.26]. Головними із цих умов є: постановка науково обґрунтованих цілей управління; наявність кадрових, матеріально-технічних, фінансових, інформаційних та інших ресурсів, що забезпечують досягнення намічених цілей; визначення раціональних шляхів виконання практичних завдань та об’єктивних критеріїв оцінки ефективності їх виконання.

<< | >>
Источник: ПОНОМАРЕНКО ГАННА ОЛЕКСАНДРІВНА. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВНУТРІШНЬОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Харків –2008. 2008

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.2. Сутність, принципи, правові засади та система управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави:

  1. ПОНОМАРЕНКО ГАННА ОЛЕКСАНДРІВНА. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВНУТРІШНЬОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Харків –2008, 2008
  2. ЗМІСТ
  3. ВСТУП
  4. Розділ 1 МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВНУТРІШНЬОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ
  5. 1.1. Забезпечення внутрішньої безпеки держави як вид адміністративно-політичної діяльності
  6. 1.2. Сутність, принципи, правові засади та система управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави
  7. 1.5. Законність управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави
  8. 3.4. Правові та організаційні засади управління внутрішніми справами
  9. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  10. Принципи, мета, завдання і функції державного управління промисловою власністю
  11. Теоретико-правові засади дослідження державного контролю у сфері ведення лісового господарства України
  12. ПОНОМАРЕНКО ГАННА ОЛЕКСАНДРІВНА. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВНУТРІШНЬОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Харків –2008, 2008
  13. ЗМІСТ
  14. ВСТУП
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -