3.1. Сутність та особливості управління внутрішніми справами

Управління внутрішніми справами як самостійний вид (напрямок) державного управління виокремлюється переважною більшістю адміністративістів [172, с.130; 173, с.816; 180, с.489; 258, с.431; 327, с.70; 338, с.163; 347, с.412; 445, с.635; 539, с.545; 563, с.413; 572, с.44].

Словосполучення «внутрішні справи» складається із двох окремих слів «внутрішні» та «справи». Розглянемо їх окремо. Термін «внутрішній» багатозначний, під ним розуміється зокрема: 1) який є, міститься у середині чого-небудь, обернений усередину чогось; 2) який стосується життя та діяльності всередині держави, установи, організації [543, с.112]. А під терміном «справа»: 1) робота, заняття, пов’язані із розумовим чи фізичним напруженням; 2) задум, намір зробити, здійснити, виконати що-небудь; 3) те, що безпосередньо стосується кого-небудь, входить у його завдання [543, с.567]. Ми пропонуємо своє уточнення визначення терміна «справа» як сукупності певних видів робіт, які планується виконати або які уже виконуються чи виконувались у минулому.

Як зазначають одні автори, терміном «внутрішні справи» позначається одна із сфер діяльності держави. Найменування цієї сфери має традиційний характер і відображає її історично сформований зміст [172, с.130].

Отже, сфера внутрішніх справ є багатоаспектною, оскільки містить різні види (групи) суспільних відносин, які складаються у господарчій, фінансовій, житлово-комунальній, медичній, соціальній, правоохоронній та інших сферах життєдіяльності держави. Звідси вважаємо доцільним «внутрішні справи» визначити як сукупність певних видів робіт, які стосується життя та діяльності всередині держави.

Таким чином, внутрішні справи як об’єкт управління необхідно розглядати у широкому та вузькому значенні. У широкому – як сукупність усіх існуючих у державі напрямків (видів, сфер) діяльності, які дають змогу забезпечити її стале функціонування та розвиток. У вузькому – лише тих напрямків (видів, сфер) діяльності, які пов’язані із забезпеченням охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, боротьбою з правопорушеннями, забезпеченням громадського порядку, громадської безпеки та власності, тобто складають основу забезпечення внутрішньої безпеки від такого виду внутрішньої загрози як правопорушення.

У подальшому внутрішні справи як об’єкт управління ми будемо розглядати у вузькому значенні, а саме – як сукупність лише тих напрямків (видів, сфер) діяльності, які пов’язані із забезпеченням реалізації, охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, боротьбою з правопорушеннями, забезпеченням громадського порядку, громадської безпеки та власності.

У науковій літературі до структурних елементів (напрямків) управління внутрішніх справ (зазвичай у їх вузькому розумінні) відносять: 1) «організацію боротьби зі злочинністю і правопорушеннями; громадський порядок і громадську безпеку; паспортно-реєстраційну систему; дозвільну систему; режим проживання іноземних громадян і осіб без громадянства; безпеку дорожнього руху; протипожежну безпеку; профілактику правопорушень; організацію діяльності міліції; дізнання й оперативно-розшукову діяльність; участь громадськості в управлінні внутрішніми справами» [258, с.431]; 2) діяльність, пов’язану із: захистом прав, свобод та інтересів особи, суспільства і держави від злочинних та інших протиправних посягань; попередженням і припиненням злочинів і адміністративних правопорушень; здійсненням оперативно-розшукової діяльності, дізнання і слідства; забезпеченням безпеки дорожнього руху; здійсненням ліцензійно-дозвільної діяльності; втіленням у життя правил паспортної системи, реєстрації і зняття громадян з реєстраційного обліку за місцем проживання; забезпеченням дотримання правил перебування іноземних громадян і осіб без громадянства; охороною власності [172, с.130]; 3) забезпечення громадського порядку і громадської безпеки; боротьбу зі злочинністю; охорону прав і свобод громадян та власності [189, с.556]; 4) охорону громадського порядку та громадської безпеки, охорону власності, боротьбу зі злочинністю [445, с.635]; 5) охорону прав і свобод громадян; забезпечення громадського порядку та громадської безпеки [181, с.474].

З наведеного можна зробити висновок, що, незважаючи на виокремлення вченими різних структурних елементів (напрямків) внутрішніх справ, усі вони єдині у тому, що такими обов’язково є: 1) охорона та захист прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань; 2) боротьба з правопорушеннями; 3) забезпечення охорони та захисту громадського порядку, громадської безпеки та власності. І все ж, на думку дисертанта, є підстави, крім цих трьох напрямків управління внутрішніми справами, виокремити й такий як забезпечення реалізації фізичними та юридичними особами наданих їм прав, свобод і законних інтересів. Це, зокрема, стосується реалізації фізичними чи юридичними особами таких прав, як отримання дозволу на зберігання та носіння вогнепальної чи холодної зброї, відкриття та функціонування підприємств, діяльність яких потребує одержання відповідної ліцензії, тощо. Цей вид діяльності у науковій літературі отримав назву «публічно-сервісна», яка визначається як «діяльність відповідних державних органів і органів місцевого самоврядування щодо забезпечення в ході їх взаємостосунків з населенням, конкретними фізичними і юридичними особами умов, за яких останні здатні ефективно реалізовувати і захищати свої права, свободи і законні інтереси» [160, с.10].

Наведені елементи (напрямки) управління внутрішніми справами складають основу правоохоронної діяльності МВС та підпорядкованих йому органів внутрішніх справ, яке є головним (провідним) у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування і реалізації державної правоохоронної політики у цих напрямках. Ці елементи (напрями) закріплені у Положенні про Міністерство внутрішніх справ України як центральний орган виконавчої влади з питань формування і реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, ведення боротьби із злочинністю, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпеки дорожнього руху, охорони та оборони особливо важливих державних об’єктів [77].

А такі елементи (напрямки) управління внутрішніми справами як попередження (запобігання) і припинення правопорушень, здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і слідства, забезпечення безпеки дорожнього руху, здійснення ліцензійно-дозвільної діяльності, провадження паспортно-реєстраційної роботи та інші, які визначаються деякими авторами [172, с.130; 258, с.431] як окремі елементи управління внутрішніми справами, на думку дисертанта, охоплюються такими як: забезпечення реалізації, охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб; боротьба з правопорушеннями; забезпечення охорони та захисту громадського порядку, громадської безпеки та власності.

В адміністративно-правовій літературі пропонуються різні визначення поняття «управління внутрішніми справами» (управління у галузі внутрішніх справ, управління у сфері внутрішніх справ, які, на думку дисертанта, є синонімами). Деякі автори під управлінням у галузі внутрішніх справ здебільшого розуміють «здійснення безпосередньої охорони прав і свобод громадян, а також забезпечення громадського порядку та громадської безпеки» [181, с.477]. Схоже визначення пропонують Д. М. Овсянко, розуміючи під ним «здійснення системи заходів, спрямованих на забезпечення громадського порядку і громадської безпеки, охорону власності і боротьбу зі злочинністю» [445, с.635]; О. П. Альохін, О. О. Кармолицький та Ю. М. Козлов, які визнають ним «діяльність, спрямовану на забезпечення громадського порядку і громадської безпеки, боротьбу зі злочинністю, охорону прав і свобод громадян, власності» [189, с.557]; Х. П. Ярмакі, визначаючи його як «здійснення безпосередньої охорони прав і свобод громадян, власності, а також забезпечення громадського порядку і громадської безпеки» [572, с.45].

Дещо змістовніше, на думку дисертанта, визначення поняття управління у сфері внутрішніх справ як «виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів і спеціально уповноважених громадських організацій, спрямованої на забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів, громадського порядку, громадської безпеки, боротьбу зі злочинністю, ліквідацію підстав і причин, які її породжують» [173, с.815].

Перш ніж сформулювати власне визначення поняття управління внутрішніми справами, доцільно розглянути спочатку його мету, завдання та функції, які у сукупності дозволять охарактеризувати особливості цього різновиду державного управління. Автори одного з підручників з адміністративного права визначають мету управління у сфері внутрішніх справ як «забезпечення правопорядку і законності в країні, охорону прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ і організацій» [172, с.131].

На думку дисертанта, мету управління внутрішніми справами доцільніше визначити як оптимізацію (удосконалення) діяльності органів загальної та спеціальної компетенції щодо забезпечення реалізації, охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб, боротьби з правопорушеннями, забезпечення охорони та захисту громадського порядку, громадської безпеки та власності.

Серед завдань управління внутрішніми справами одні автори називають охорону громадського порядку, боротьбу зі злочинністю, забезпечення громадської безпеки, охорону майна, надання соціальної і правової допомоги населенню [172, с.131]. Інші до них відносять такі: забезпечення правопорядку; практичне втілення у життя встановлених правил поведінки і діяльності посадових осіб у межах, визначених правовими нормами; створення їм необхідних умов для дотримання встановлених правил; надання допомоги громадськості й адміністрації підприємств, організацій та установ усіх форм власності у підтримці громадського порядку [173, с.816].

На думку дисертанта, основним завданням управління внутрішніми справами є реалізація державної політики щодо організації (забезпечення, координації, узгодження) діяльності з забезпечення реалізації, охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб, боротьби з правопорушеннями, забезпечення охорони та захисту громадського порядку, громадської безпеки та власності.

Інколи в літературі виокремлюють так звані «функції-завдання», які складають зміст діяльності у сфері внутрішніх справ і є похідними від мети та основних завдань управління у цій сфері. До них відносять: охорону життя, прав, свобод і законних інтересів громадян від протиправних посягань; охорону громадського порядку; забезпечення громадської безпеки; попередження і припинення злочинів і адміністративних правопорушень; охорону майна [172, с.131]. Як зазначають інші автори, «функції управління внутрішніми справами є досить складними, оскільки охоплюють великі за обсягом і різноманітні за характером і правовою природою завдання щодо організації охорони правопорядку і боротьби зі злочинністю. Крім того, вони стосуються і організації внутрішньосистемної діяльності ОВС [173, с.816]. Проте функції не можуть охоплювати завдання, вони самі є похідними від завдань.

Як уявляється, функції управління внутрішніми справами доцільно поділити на три групи: 1) основні, які є похідними від завдань, і їх справді доцільно назвати функціями-завданнями, серед яких: боротьба із правопорушеннями; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; охорона громадського порядку та забезпечення громадської безпеки; забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; реалізація державної політики з питань громадянства, реєстрації фізичних осіб за місцем проживання (перебування), проведення паспортної та міграційної роботи; надання соціальної та правової допомоги в межах, встановлених законодавством, громадянам, посадовим особам, підприємствам, установам, організаціям та об’єднанням громадян у реалізації їх законних прав та інтересів; виконання адміністративних стягнень; 2) забезпечувальні, що спрямовані на забезпечення виконання основних функцій; 3) загального керівництва, які полягають в організації, координації, узгодженні діяльності різних суб’єктів щодо реалізації (виконання) двох перших груп функцій (основних та забезпечувальних).

З’ясування мети, завдань, функцій та форм управління внутрішніми справами дозволяє визначити його особливості як різновиду державного управління, які, на жаль, не дістали систематизованого закріплення у науковій літературі. Так, наприклад, серед таких особливостей інколи називають лише правоохоронний характер завдань, функцій та повноважень ОВС, оскільки управління внутрішніми справами розглядається у вузькому розумінні, тобто лише як правоохоронна діяльність ОВС [181, с.474-482].

О. П. Альохін, О. О. Кармолицький та Ю. М. Козлов серед таких особливостей називають специфічні форми правоохоронної діяльності ОВС, серед яких: адміністративна, оперативно-розшукова та кримінально-процесуальна [189, с.559-560].

Крім цього, до таких особливостей відносять: 1) напрямки правоохоронної діяльності, які пов’язані із: захистом прав, свобод та інтересів особи, суспільства і держави від злочинних та інших протиправних посягань; запобіганням і припиненням злочинів і адміністративних правопорушень; здійсненням оперативно-розшукової діяльності, дізнання і слідства; забезпеченням безпеки дорожнього руху; здійсненням ліцензійно-дозвільної діяльності; паспортної системи, реєстрації і зняття громадян з реєстраційного обліку за місцем проживання; забезпеченням дотримання правил перебування іноземних громадян і осіб без громадянства; охороною власності; 2) специфічну систему суб’єктів управління внутрішніми справами, серед яких державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи, наділені відповідними повноваженнями, громадські формування та їх представники, які наділені спеціальними правами щодо здійснення функцій у сфері внутрішніх справ, громадяни, що беруть участь в охороні громадського порядку і громадської безпеки; 3) особливий характер мети, завдань, функцій, форм та методів управління внутрішніми справами [172, с.130-132].

Серед особливостей управління внутрішніми справами називають також те, що воно є сферою адміністративно-політичної діяльності держави; його значення визначається надзвичайно актуальними завданнями у діяльності органів внутрішніх справ, а також поза системою Міністерства внутрішніх справ; різноманітність функцій у цій сфері; різноаспектний характер управлінської діяльності ОВС, який знаходить прояв у двох напрямках: по-перше, в організаційній діяльності, по-друге, у позасистемній діяльності; використання специфічних форм управління, які властиві лише правоохоронній системі; специфічні умови функціонування правоохоронної системи, такі як єдиноначальність, сувора службова дисципліна, особливі умови проходження служби [173, с.816, 818].

На думку Б. М. Габрічідзе, О. Г. Чернявського та С. М. Кузнєцова, особливість управління внутрішніми справами полягає у правоохоронному характері такої діяльності, до елементів якої вчені відносять «організацію боротьби зі злочинністю і правопорушеннями; громадський порядок і громадську безпеку; паспортно-реєстраційну систему; дозвільну систему; режим проживання іноземних громадян і осіб без громадянства; безпеку дорожнього руху; протипожежну безпеку; профілактику правопорушень; організацію діяльності міліції; дізнання й оперативно-розшукову діяльність; участь громадськості в управлінні внутрішніми справами, а також правоохоронну діяльність виправно-трудових установ, боротьбу з організованою злочинністю, адміністративний нагляд органів міліції за особами, звільненими з місць позбавлення волі» [258, с.431].

Вивчення особливостей управління внутрішніми справами дозволяє зробити висновок, що основою їх вчені, як правило, обирають напрямки правоохоронної діяльності, які здебільшого співпадають, та суб’єкта такого управління, яким, як правило, називають органи внутрішніх справ. Погоджуючись у цілому з таким підходом, вважаємо доцільним звернути увагу і на інші специфічні ознаки управління внутрішніми справами. Звичайно, цьому управлінню властиві загальні ознаки державного управління, до яких у адміністративно-правовій літературі найчастіше відносять: виконавчо-розпорядчий характер; підзаконність; масштабність і універсальність; ієрархічність; безпосередньо організуючий характер [181, с.8; 347, с.17-18]. Однак, воно має і свої особливості, основні з яких такі:

1. Специфічність мети, завдань та функцій.

2. Правоохоронний характер діяльності суб’єктів управління внутрішніми справами, тобто така діяльність здійснюється з метою забезпечення реалізації, охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб спеціально уповноваженими органами (організаціями) шляхом застосування юридичних заходів впливу.

3. Основу цього виду управління складають управлінські відносини, які мають специфічну структуру та особливості і є домінуючими, однак це не виключає можливості виникнення, розвитку чи припинення в їх діяльності інших, неуправлінських відносин (наприклад, цивільних, кримінальних та інших). Правовідносини, які складаються під час управління внутрішніми справами, регулюються правовими нормами різної галузевої приналежності, однак визначальне місце серед них займають адміністративно-правові, під якими здебільшого розуміють правила поведінки, встановлені державою з метою регулювання суспільних відносин у сфері державного управління» [181, с.32]. Варто відзначити і те, що не всі управлінські відносини, які складаються під час управління внутрішніми справами, урегульовані правом, про що мова йтиме нижче.

4. Суб’єктами управління внутрішніми справами є державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи, наділені владними повноваженнями правоохоронного характеру, громадські формування та їх представники, наділені спеціальними правами у сфері внутрішніх справ, окремі громадяни, які виконують правоохоронні функції. Таким чином, система суб’єктів правовідносин, які складаються під час управління внутрішніми справами, охоплює, з одного боку, органи виконавчої влади, державні органи інших гілок влади, органи місцевого самоврядування, а з іншого – всіх інших (можливих) суб’єктів таких правовідносин. Одні суб’єкти таких правовідносин наділені владними повноваженнями, інші зобов’язані виконувати владні приписи. У науковій літературі використовують різні критерії класифікації суб’єктів управління внутрішніми справами [172, с.130; 173, с.816; 180, с.489; 258, с.431; 327, с.70; 338, с.163; 347, с.412; 445, с.635; 539, с.545; 563, с.413; 572, с.44], які здебільшого, на думку дисертанта, мають теоретичний характер.

Вважаємо, що більш практичний характер буде мати класифікація суб’єктів управління внутрішніми справами за таким критерієм як обсяг компетенції, відповідно до якого усіх суб’єктів у цій сфері можна поділити на дві групи: органи загальної компетенції, серед яких: Верховна Рада України; Кабінет Міністрів України; Рада національної безпеки і оборони України; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади (крім МВС та інших правоохоронних органів та органів Військової організації); суди; місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування; громадяни України, об’єднання громадян, та органи спеціальної компетенції, до яких ми відносимо ОВС та інші державні правоохоронні органи та органи Військової організації (органи прокуратури, Служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, митні органи, органи охорони державного кордону, органи Державної податкової служби, органи і установи виконання покарань, Державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правоохоронні функції) та громадські об’єднання правоохоронної спрямованості (наприклад, громадські формування з охорони громадського порядку), на яких покладено завдання щодо забезпечення реалізації, охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб, боротьби з правопорушеннями, забезпечення охорони та захисту громадського порядку, громадської безпеки та власності. Відповідно до ст. 9 Закону України «Про міліцію» на осіб, які залучаються до боротьби з правопорушеннями, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, поширюються права і обов’язки, гарантії правового і соціального захисту та відповідальність працівників міліції [9].

5. Реалізується у специфічних формах управління, які в адміністративно-правовій літературі прийнято класифікувати за такими критеріями, як: 1) наявність чи відсутність правового наслідку; 2) спосіб реалізації методів управління [180, с.133-138; 347, с.198-202]. Так, відповідно до першого критерію форми управління внутрішніми справами можуть бути правовими (видання юридичних актів, застосування примусових заходів та інші, які виступають як юридичні факти і можуть формувати у зв’язку з цим адміністративно-правові відносини) чи організаційними, які безпосередньо юридичного значення не мають і не спричиняють виникнення адміністративно-правових відносин (проведення ревізії, за результатами якої видається юридичний акт), або настають за ними (нарада з приводу реалізації юридичного акта). За способом реалізації методів управління виділяють такі форми: 1) видання нормативних актів управління; видання ненормативних актів управління; укладання адміністративних договорів; здійснення реєстраційно-дозвільних та інших юридично значущих дій; виконання організаційних дій; провадження матеріально-технічних операцій.

6. Законодавчо закріплене право застосування суб’єктами управління внутрішніми справами під час виконання правоохоронних завдань заходів адміністративного чи кримінального примусу. Так, наприклад, у науковій літературі заходи адміністративного примусу прийнято поділяти на три групи: 1) адміністративно-запобіжні заходи; 2) заходи адміністративного припинення; 3) адміністративні стягнення [199, с.11-23; 217, с.59-64; 344, с.229-230; 350, с.82-83]. Відповідну точку зору підтримуємо і ми. Наприклад, згідно із Законом України «Про міліцію» працівники цього правоохоронного органу мають право застосовувати такі заходи адміністративного примусу: перевіряти документи; брати на облік осіб (наприклад, звільнених з місць позбавлення волі, які відбували покарання за умисний злочин і з яких судимість не знято або не погашено у встановленому законом порядку; засуджених за вчинення злочинів, виконання вироку щодо яких не пов’язано із позбавленням волі; які визнані в установленому порядку хронічними алкоголіками або зловживають спиртними напоями і на ґрунті пияцтва систематично допускають порушення громадського порядку; які вчиняють насильство в сім’ї після винесення їм офіційного застереження про неприпустимість протиправної поведінки; які були визнані в установленому порядку наркоманами, токсикоманами або вживають наркотичні засоби чи психотропні речовини без призначення лікаря; психічно хворих, які є суспільно небезпечними і перебувають на спеціальному обліку в закладах охорони здоров’я; неповнолітніх правопорушників, стосовно яких здійснюється профілактична робота підрозділами кримінальної міліції у справах неповнолітніх); проводити особистий огляд і огляд речей, вантажів, багажу, транспортних засобів; обмежувати доступ громадян на окремі ділянки місцевості та об’єкти; здійснювати привід чи адміністративне затримання; вилучати речі і документи; відстороняти водіїв від керування транспортними засобами; застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби чи вогнепальну зброю; накладати адміністративне стягнення та інші.

До заходів адміністративного примусу, які уповноважені застосовувати члени громадського формування з охорони громадського порядку, Законом України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» віднесено: вимогу припинити протиправну поведінку; перевірку документів, що посвідчують особу; затримання і доставлення осіб; входження до клубів, кінотеатрів, стадіонів, інших громадських місць і приміщень за згодою власника чи уповноваженого ним органу для переслідування правопорушника, який переховується, або припинення адміністративних правопорушень чи злочинів, до житлових приміщень, на територію і в приміщення підприємств, установ, організацій; проведення оглядів; використання транспортних засобів; застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів індивідуального захисту та самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії [46].

Таким чином, наділення органів спеціальної компетенції правом застосування примусових заходів обумовлює особливість їх правового становища у системі органів виконавчої влади. Однак, ми підтримуємо досить поширену і у науковій літературі тезу про те, що основним (визначальним) методом діяльності суб’єктів управління щодо забезпечення правопорядку повинен стати метод переконання. Суть його полягає у впливі на свідомість та поведінку людей з метою формування у них правильних переконань, розуміння необхідності добровільно і сумлінно виконувати вимоги закону та інших правових норм, а зміст становить комплекс різноманітних конкретних заходів і засобів такого впливу. Наприклад, як зазначає А. Т. Комзюк, «в практичній діяльності міліції цей метод реалізується в таких формах: а) правове виховання; б) постійне інформування населення про стан правопорядку і боротьби із злочинністю; в) агітаційно-роз’яснювальна робота серед населення; г) критика антигромадських проявів; д) застосування заходів заохочення; е) робота з правопорушниками, особами з так званих груп ризику; є) поширення та популяризація передового досвіду боротьби з порушеннями громадського порядку тощо» [350, с.28].

7. Законодавче закріплення особливого порядку прийняття на службу та проходження служби працівниками (особами) органів спеціальної компетенції, які здійснюють управління внутрішніми справами, їх підвищеного соціально-правового захисту. Так, наприклад, не можуть бути прийняті на службу до міліції особи, які раніше засуджувались за вчинення злочину; працівникам міліції забороняється займатись будь-якими видами підприємницької діяльності, а так само організовувати страйки або брати в них участь.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України», військовослужбовці, які відбираються на військову службу у Службу правопорядку на посади офіцерів, прапорщиків та сержантського і рядового складу, проходять добір та перевірку щодо професійної придатності до служби у ній. Після професійного добору відповідно до вимог, що затверджуються Міністерством оборони України, кандидати отримують професійну підготовку за фаховими напрямами у Навчальному центрі Служби правопорядку.

У ст. 12 Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» зазначено, що не можуть бути членами зазначених громадських формувань особи, які порушують громадський порядок, особи, судимість з яких не знята або не погашена у встановленому законом порядку, та раніше засуджені за умисні злочини, хворі на хронічний алкоголізм і наркоманію, визнані в судовому порядку недієздатними чи обмежено дієздатними, та інші особи у випадках, передбачених законами України. Подібні вимоги містяться й у інших законодавчих актах, які регулюють діяльність правоохоронних органів, що виконують завдання щодо забезпечення реалізації, охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб, боротьби з правопорушеннями, забезпечення охорони та захисту громадського порядку, громадської безпеки та власності.

Для працівників органів спеціальної компетенції, які здійснюють управління внутрішніми справами, передбачено підвищений соціально-правовий захист [391, с.31-51; 414, с.102-104], а саме: законні вимоги таких осіб під час виконання правоохоронних завдань є обов’язковими для виконання громадянами і службовими особами; незаконне втручання в їх діяльність тягне за собою відповідальність за законом; держава гарантує захист життя, здоров’я, честі, гідності, житла, майна таких осіб, членів їх сімей та близьких родичів від протиправних дій; образа таких осіб, опір, погроза, насильство та інші дії, які перешкоджають виконанню покладених на них правоохоронних завдань, тягнуть за собою встановлену законом відповідальність; гарантії у разі загибелі чи каліцтва та інші.

8. Наявність спеціальних дисциплінарних статутів, положень про дисципліну, обумовлених специфічними особливостями посадових повноважень працівників органів спеціальної компетенції, які здійснюють управління внутрішніми справами (винятком є члени громадських формувань з охорони громадського порядку, а також особи, які беруть участь в правоохоронній діяльності індивідуально).

9. Управління внутрішніми справами є об’єктом цивільного контролю, під яким у Законі України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» розуміється комплекс здійснюваних відповідно до Конституції і законів України правових, організаційних, інформаційних заходів для забезпечення неухильного дотримання законності й відкритості в діяльності всіх складових частин Воєнної організації та правоохоронних органів держави, сприяння їх ефективній діяльності і виконанню покладених на них функцій, зміцненню державної та військової дисципліни, предметом якого є: 1) обґрунтованість рішень державних органів з військових питань та питань правоохоронної діяльності з точки зору відповідності їх засадам внутрішньої і зовнішньої політики, міжнародним зобов’язанням України за укладеними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; 2) хід виконання програм реформування Воєнної організації і правоохоронних органів; 3) дотримання вимог Конституції та законів України стосовно прав і свобод громадян, які перебувають на службі у військових формуваннях, правоохоронних органах, стану їх правової і соціальної захищеності; 4) формування, затвердження і використання визначених законом про Державний бюджет України видатків на потреби правоохоронної діяльності; 5) дотримання законності при розгляді посадовими особами Воєнної організації і правоохоронних органів звернень громадян [53; 280, с.29-30; 337, с.4].

Як зазначено у Проекті доповіді «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2006 році», що підготовлена в рамках виконання Розпорядження Президента України від 6 травня 2006 року № 66/2006-рп «Про підготовку щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України», «демократичний цивільний контроль має забезпечити відповідні умови та місце для складових сектора безпеки у суспільстві, що дозволить їм виконувати законодавчо визначені функції й завдання і при тому не бути політичною або економічною загрозою для суспільства. Цивільний контроль... у демократичних країнах – це не тільки перевірка або ревізія (контроль), а й відповідальність цивільної влади за визначення функцій і завдань сектора безпеки» [493, с.118].

Таким чином, враховуючи наведені особливості, управління внутрішніми справами слід визначити як самостійний вид державного управління, який має правоохоронний характер, здійснюється органами загальної та спеціальної компетенції і спрямований на забезпечення реалізації, охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб, боротьбу з правопорушеннями, забезпечення охорони та захисту громадського порядку, громадської безпеки та власності.