1.3. Сучасні концепції адміністративної відповідальності

Останнім часом в рамках як наукових досліджень, так і законопроектних робіт все частіше виникають питання про роль і місце адміністративної відповідальності у системі юридичної відповідальності взагалі та у механізмі правового регулювання у конкретних сферах суспільних відносин зокрема.

Але головним питанням існування будь-якого правового інституту було і залишається питання змісту тієї сверхзадачи, яку він покликаний вирішувати. Тому на перший план виходять проблеми концептуального характеру, розуміння яких має сприяти вдосконаленню цього інституту.

До цього часу дослідження адміністративної відповідальності переважною мірою ведуться в межах охоронної концепції, згідно з якою адміністративна відповідальність виконує функцію охорони багатьох видів суспільних відносин від протиправних посягань. В основі охоронної концепції полягає положення закріплене у КпАП, згідно з яким законодавство про адміністративні правопорушення має завданням охорону суспільного ладу України, власності, соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого порядку управління, державного і громадського порядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов’язків, відповідальності перед суспільством.

При всій очевидній важливості охоронної функції адміністративної відповідальності, розглядати її виключно як засіб охорони суспільних відносин від протиправних посягань було б не вірно. Справа у тому що охоронна функція будь-якого виду юридичної відповідальності реалізується через вплив відповідних норм на свідомість адресатів цих норм. Якщо ж незважаючи на наявність таких норм правопорушення все ж таки вчинене, можна стверджувати, що охоронна функція не спрацювала, адже відносини адміністративної відповідальності ще не реалізувались повністю.

У зв’язку з цим, логічним продовженням охоронної концепції адміністративної відповідальності є каральна концепція, згідно з якою адміністративне стягнення, що накладається за вчинення адміністративного правопорушення і яке є мірою відповідальності, за своєю суттю є покаранням правопорушника за вчинення протиправного, караного та винного діяння. Адміністративне стягнення має вираз у примусовому реагуванні на виникаюче або таке, що вже виникло недозволене діяння, у покаранні винного, тобто у застосуванні до нього стягнень у вигляді тих чи інших позбавлень, обмежень матеріального, морального, особистого характеру [58, c. 54–55]. Тому, невипадково, що адміністративну відповідальність за нормативною конструкцією відносять до каральних видів юридичної відповідальності [26, c. 130–131]. У цьому аспекті адміністративна відповідальність часто розглядається як, так би мовити, молодша сестра кримінальної відповідальності. Проте ці два правових явища схожі тільки ззовні, на рівні найзагальніших рис. Хоча каральний елемент певною мірою й притаманний адміністративній відповідальності, але покарання не є самоціллю і, тим більш, не є виховним заходом. Характер адміністративних стягнень та процедура їх застосування наводять на думку про те, що примус на якому вони засновані споріднений тому, що полягає в основі впливу, який надає певній діяльності держави властивостей державного управління.

Те, що застосування адміністративних стягнень має відношення до управлінських правовідносин було підмічено досить давно.

- за порушення митних правил і розпоряджень митних органів, а рівно і за дрібні види контрабанди;

- за невнесення податків і податкових платежів, коли неплатнику не може бути поставлена у вину злісність або впертість;

- за невиконання державними трестами, синдикатами, комбінатами, акціонерними і змішаними товариствами, товариствами взаємного кредиту, банками і союзами, кооперативами – вимог фінорганів у справах промислового податку;

- за ухилення домоволодільцями і домоуправителями, володільцями і орендаторами меблірованих кімнат і готелів, правліннями кооперативів і товариств від виконання обов’язків по державному прибутковому податку;

- за порушення постанов про непрямі податки;

- за дрібні лісові правопорушення [59, c. 500–502].

Водночас цей аспект адміністративної відповідальності фактично залишається поза увагою науковців, причому в деяких випадках він взагалі категорично відкидається [60, c. 19–20]. Розглядаючи управлінську складову концепції адміністративної відповідальності, слід звернути увагу на такі її ключових моменти:

1) характерні риси суб’єктів, що наділені повноваженнями притягнення до адміністративної відповідальності;

2) порядок реалізації відносин адміністративної відповідальності;

3) юридичні факти, що є підставою виникнення відносин адміністративної відповідальності.

Аналіз положень КпАП, зокрема статей, що містяться у главах 17 “Підвідомчість справ про адміністративні правопорушення” та 19 “Протокол про адміністративне правопорушення”, дає можливість стверджувати, що притягнення осіб, які вчинили адміністративні правопорушення, до адміністративної відповідальності здійснюється у переважній більшості органами виконавчої влади, які виконують функції державного управління у відповідній сфері суспільних відносин.

Адміністративна відповідальність виступає, з одного боку, як необхідний елемент механізму державного управління і є різновидом державно-управлінських відносин, а з іншого вона виступає засобом охорони всіх суспільних відносин, які потрапляють у сферу державного управління. При цьому притягнення до адміністративної відповідальності завершує собою процес реалізації відповідним органом державного управління такої іманентної функції державного управління, як контроль.

Так, наприклад, Національний банк України, відповідно до Законів України „Про Національний банк України” та „Про банки і банківську діяльність” здійснює банківський нагляд. Відповідно до цих законів, наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог законодавства про банківську діяльність. Згідно зі статтею 73 Закону України „Про банки і банківську діяльність”, У разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України, банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню має право застосувати заходи впливу, до яких, зокрема, відносяться накладення штрафів на керівників банків у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а також банки відповідно до положень, затверджених Правлінням Національного банку України, але у розмірі не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду. При цьому, згідно зі статтею 74 цього ж закону, штрафи на керівників та службових осіб банку, фізичних осіб - власників істотної участі накладаються в порядку, передбаченому Кодексом України про адміністративні правопорушення (зокрема НБУ уповноважений розглядати справи про адміністративні правопорушення передбачені статтями 166-5 і 166-6 КпАП), а порядок застосування заходів впливу, передбачених цим Законом, а також розмір фінансових санкцій, що застосовуються до банків та інших юридичних осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, встановлюються законами України та нормативно-правовими актами Національного банку України.

Цікавим тут є те, що відповідно до статті 66 Закону України „Про банки і банківську діяльність” і нагляд за діяльністю банків, і застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру віднесено до адміністративної форми державного регулювання діяльності банків, що служить додатковим підтвердженням управлінського характеру адміністративної відповідальності.

Як відмічає О.Ф. Андрійко: “ ... французьке controle утворилося від латинського префікса contra, що означає “протидія”, і слова role , яке означає виконання якоїсь дії. Отже слово “контроль”, окрім значення перевірки, нагляду з метою перевірки, у своєму змісті має також значення протидії чомусь небажаному. В такому контексті термін “контроль” слід розглядати як перевірку, а також спостереження з метою перевірки для протидії чомусь небажаному, для виявлення, попередження та припинення протиправної поведінки” [63, c. 11].

Державна санітарно-епідеміологічна служба Міністерства охорони здоров¢я України, повноваження якої регулюються Законом України Законом України “Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення” від 24.02.1994 р., також здійснює контроль за додержанням юридичними і фізичними особами санітарного законодавства з метою попередження, виявлення, зменшення або усунення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров¢я людей, а також застосовує заходи правового характеру відносно правопорушників. Відповідно до вимог статті 47 цього Закону, розглядати справи про адміністративні правопорушення, а, відтак, і накладати адміністративні стягнення за відповідні порушення мають право посадові особи Державної санітарно-епідеміологічної служби.

Аналогічним чином контрольні повноваження митних органів закріплені у Митному кодексі України, положеннях про Державну митну службу та її підрозділи. Водночас посадові особи митних органів уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, виявлені в процесі здійснення митного контролю.

Подібних прикладів можна навести багато, і наведене свідчить про те, що адміністративна відповідальність тісно пов¢язана з такою важливою функцією державного управління, якою є контроль.

Таким чином, можна стверджувати, що однією з домінуючих особливостей адміністративної відповідальності є те, що вона застосовується органами виконавчої влади (як такими, що належать до системи виконавчої влади, так і такими, що є органами виконавчої влади тільки функціонально) в процесі реалізації ними функцій державного управління. Власне саме тому ця відповідальність і має назву “адміністративна”, тобто вона реалізується адміністративними органами і в адміністративному порядку.

Навіть в тих випадках, коли справи про адміністративні правопорушення розглядаються судами, можна стверджувати про наявність того ж самого порядку притягнення до адміністративної відповідальності, що було показано у п. 1.2 цієї праці. Більш того, слід вважати цілком виправданою передачу судам управлінських функцій органів виконавчої влади в частині розгляду справ про адміністративні правопорушення, коли , наприклад, необхідним є застосування адміністративного стягнення у вигляді конфіскації (це передбачено статтею 41 Конституції України) або адміністративного арешту.

Управлінський характер адміністративної відповідальності проявляється і в особливостях її підстав, тобто юридичних фактів, що тягнуть за собою виникнення відносин адміністративної відповідальності. Для будь-якого виду юридичної відповідальності, а особливо для кримінальної, адміністративної і дисциплінарної існують певні особливості діянь, що є їх підставами. Для дисциплінарної відповідальності характерним є те, що таке діяння полягає, як правило, у порушенні правил внутрішнього трудового розпорядку. Характерною ознакою об’єктивної сторони переважної більшості злочинів є передбаченість як обов’язкового елементу суспільно-небезпечних наслідків і кримінальна відповідальність в основному є саме “відплатою” (карою) за суспільно-небезпечні наслідки, тобто результат протиправного діяння.

У свою чергу, правопорушення, за які КпАП передбачена адміністративна відповідальність (адміністративні правопорушення) в основному є правопорушеннями з формальним складом ( понад 80 % від загальної кількості), причому об'єктивна сторона переважної більшості з них полягає у порушенні різноманітних правил, порядків, положень, інструкцій тощо, які за своєю формою є правовими актами управління. Порушення вимог, що містяться у правових актах управління, вже самі по собі є підставами застосування заходів адміністративної відповідальності незалежно від наслідків, до яких призведе це порушення. Такі особливості підстав адміністративної відповідальності свідчать про те, що адміністративна відповідальність є саме реакцією на відхилення у процесі діяльності об'єктів управління, а не на результат їх, діяльності.

Як свідчить практика, підставами застосування заходів адміністративної відповідальності можуть бути не тільки адміністративні правопорушення в розумінні статті 9 КпАП, але й інші види адміністративних деліктів, зокрема такі, як протиправний стан або цивільне правопорушення [66, c. 118–129]. Багатоманітність підстав адміністративної відповідальності також свідчить на користь домінування в її концепції не каральних, а інших рис. Адміністративні делікти виконують роль індикатора необхідності застосування управлінського впливу у вигляді адміністративних стягнень у відношенні певного об'єкта управління. При цьому індикатором може виступати не лише особиста протиправна поведінка об¢єкта управління. З точки зору управлінського змісту адміністративної відповідальності стає цілком зрозумілим існування досить розповсюджених випадків, коли об'єктивна сторона адміністративного делікту виражається у діях юридичної особи, а об'єктом застосування заходів впливу у вигляді адміністративних стягнень є посадова особа, що входить до складу юридичної особи. Прикладом таких ситуацій можуть служити склади адміністративних правопорушень передбачені статтями 60,78,82-2,170-1 КпАП та багатьма іншими. У даному випадку управлінський вплив з метою коригування діяльності юридичної особи здійснюється через посадову особу, що входить до її складу.

В багатьох випадках з точки зору ефективності управлінського впливу доцільним є застосування управлінського впливу на юридичних осіб окремо, або і на юридичних осіб і на їх посадових осіб одночасно. Адміністративна відповідальність юридичних осіб взагалі є явищем дуже розповсюдженим, а що стосується ситуації з одночасним притягненням до адміністративної відповідальності і фізичних і юридичних осіб, то в якості прикладу можна навести норми, що передбачають адміністративну відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Так, статтею 52 Закону України „Про захист економічної конкуренції” передбачено, що органи антимонопольного комітету накладають штрафи на суб¢єктів господарювання зокрема за зловживання монопольним (домінуючим) становищем. При цьому суб¢єкти господарювання можуть бути як юридичними, так і фізичними особами. Водночас статтею 166-1 КпАП передбачено відповідальність керівників підприємств за зловживання монопольним становищем на ринку.

Таким чином, у загальну концепцію адміністративної відповідальності з урахуванням її управлінської складової досить вдало вписуються і юридичні особи як суб’єкти адміністративної відповідальності, і різноманітні її підстави.

Ще одним додатковим аргументом на користь управлінського характеру адміністративної відповідальності є її місце у механізмі правового регулювання відносин державного управління. Як відомо, механізм правового регулювання складається із правових норм, правових відносин, актів реалізації права та юридичних фактів. На рівні правових норм, як модель певних відносин, адміністративна відповідальність дійсно виконує охоронну функцію. Той факт, що за вчинення певних діянь передбачена адміністративна відповідальність у вигляді застосування до порушника відповідних стягнень, дійсно може утримувати осіб, що є об¢єктами управління від вчинення протиправних діянь. Але коли правопорушення вже вчинено і через акти реалізації правових норм виникають відносини адміністративної відповідальності, про охоронну функцію говорити вже важко. Далі починає реалізовуватись управлінська функція адміністративної відповідальності, через застосування до правопорушника адміністративних стягнень реалізується управлінський вплив на нього з боку органів виконавчої влади. Можна стверджувати, що адміністративна відповідальність набуває якостей одного із різновидів примусу, як методу державного управління. Причому використання цього різновиду стає все більш популярним.

В контексті розглянутої концепції, зміст адміністративної відповідальності можна сформулювати таким чином: адміністративна відповідальність – це специфічний засіб реалізації примусового методу державного управління, який полягає у застосуванні до об¢єкта управління у випадку невідповідності його поведінки вимогам, викладеним у законах, передбачених законом адміністративних стягнень.

Слід зазначити, що адміністративна відповідальність використовується у зазначеній якості тільки у відкритих системах, тобто таких, де суб’єкт і об’єкт управління не знаходяться у відносинах організаційного підпорядкування і суб’єкт управління обмежений у виборі методів управління не маючи інших засобів прямого впливу на об’єкт. Всередині систем, в яких між суб’єктом і об’єктом управління має місце організаційне підпорядкування, замість адміністративної відповідальності використовується виключно дисциплінарна відповідальність, яка представляє собою вплив тільки на фізичних осіб. Організаційне підпорядкування обумовлює певним чином єдність фінансово-матеріальної бази суб’єкта і об’єкта управління і тому використання стягнень фінансового характеру є недоцільним адже ці кошти будуть обертатись всередині однієї організації.

Управлінський зміст певною мірою притаманний всім штрафним видам відповідальності і в цьому контексті вони є зв’язаними між собою. Кримінальна відповідальність за злочини вчинені у сфері державного управління виконує, так би мовити, функцію ремонту механізму державного управління. Внаслідок притягнення до кримінальної відповідальності у вигляді, наприклад, позбавлення волі, відбувається вилучення із механізму державного управління несправного елементу (наприклад хабарника, або особи, що зловживає службовим становищем). Адміністративна відповідальність, у свою чергу, виконує функцію регулювання механізму державного управління у ланці суб’єкт управління - об’єкт управління, а дисциплінарна – таку ж функцію всередині конкретного суб’єкта управління, якщо він є організацією.

В той самий час управлінська концепція адміністративної відповідальності не відображає повною мірою всіх притаманних цьому виду відповідальності функцій.

Розвиток науки адміністративного права на сучасному етапі характеризується поступовим переосмисленням постулатів, сформульованих у минулі роки під впливом домінуючої ідеології і реалій суспільного життя радянського періоду. Адміністративне право, як галузь безпосередньо пов’язана з функціонуванням державної влади, зазнало чи не найбільш вагомих змін, пов’язаних з кардинальним переглядом поглядів на призначення держави, державної влади, роль людини і громадянина у відносинах з державою та її інституціями. Проте до цього часу адміністративне право розглядається в основному як право державного управління, юридична форма одного із видів державно-владної діяльності.

Ця позиція стала настільки звичною, що будь-які спроби змістити акценти у визначенні предмету адміністративного права за межи відносин державного управління практично не знаходять позитивного відгуку у науковців. Водночас, все частіше висловлюються думки на користь більш широкого розуміння предмету адміністративного права.

Так, на думку В.Б. Авер’янова треба радикально змінити ставлення до доктринального тлумачення поняття адміністративного права. А саме, це галузь права, що регулює здебільшого не управлінські відносини між державними і недержавними публічно-владними органами з одного боку, і підвладними керованими об’єктами – з іншого, а різноманітні взаємостосунки між цими органами і приватними особами щодо забезпечення першими необхідних умов для ефективної реалізації належних приватним особам прав, свобод і законних інтересів. І лише як додаткова – тобто не першорядна (хоча і важлива) риса адміністративного права має враховуватись «управлінська» складова предмету регулювання цієї галузі права. Отже, в узагальненому вигляді адміністративне право – це аж ніяк не «управлінське право», а, умовно кажучи, «публічно-сервісне право», тобто право, що спрямовано на обслуговування потреб та інтересів приватних осіб у їхніх стосунках з органами публічної адміністрації [68, c. 9–10].

За своїм характером, відносини публічно-сервісної діяльності не відносяться до державного управління в його класичному, науковому розумінні, хоча і пов’язані з реалізацією виконавчо-розпорядчих повноважень відповідними органами. У зв’язку з цим необхідно звернути увагу на питання про те, чи дійсно адміністративна відповідальність може розглядатись в окремих своїх проявах поза межами державного управління і, якщо це так, то на підставі чого відповідні відносини можна віднести до адміністративно-правових ?

Для того, щоб відповісти на поставлені запитання, треба, перш за все, визначитись з методологічним підходом до їх вирішення. Очевидно, що аналіз нормативної конструкції адміністративної відповідальності не дасть однозначної відповіді, оскільки узагальнений характер її елементів, а саме загальної характеристики суб’єктів притягнення до адміністративної відповідальності, порядку притягнення, загальної характеристики підстав адміністративної відповідальності, обумовлює узагальнений характер висновку про управлінську природу адміністративної відповідальності.

Виходячи з цього, детальному аналізу мають бути піддані склади конкретних правопорушень, за які законодавством передбачена адміністративна відповідальність і відповідно до цих складів має бути визначена мета притягнення винної особи до адміністративної відповідальності, а відповідно до цієї мети визначено співвідношення адміністративної відповідальності в даному конкретному випадку з державним управлінням.

Зазначений аналіз свідчить про те, що навіть у такому інституті з яскраво вираженим управлінським змістом, як інститут адміністративної відповідальності, можна знайти виключення, тобто випадки, коли притягнення до адміністративної відповідальності не є проявом державного управління.

Так, наприклад, статтею 41-2 КпАП, передбачено адміністративну відповідальність за порушення чи невиконання зобов'язань щодо колективного договору, угоди особами, які представляють власників або уповноважені ними органи чи профспілки або інші уповноважені трудовим колективом органи, чи представниками трудових колективів. Ця стаття майже повністю відтворює статтю 18 Закону України „Про колективні договори і угоди” і є результатом кодифікації норм про адміністративну відповідальність, що містяться у зазначеному законі.

У відповідності до статті 15 Закону України „Про колективні договори і угоди”, контроль за виконанням колективного договору, угоди проводиться безпосередньо сторонами, що їх уклали, чи уповноваженими ними представниками.

Водночас, згідно зі статтею 255 КпАП протоколи про адміністративні правопорушення передбачені статтею 41-2 КпАП мають право складати уповноважені на те особи органів Міністерства праці та соціальної політики України (таким органом на сьогоднішній день Державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю), а розгляд справ про адміністративні правопорушення передбачені статтею 41-2 КпАП віднесено до компетенції відповідних судів.

Очевидно, що притягнення до адміністративної відповідальності за порушення передбачені статтею 41-2 КпАП не має відношення до державного управління, оскільки його головною метою є забезпечення виконання зобов’язань сторонами колективного договору або угоди. Навіть контроль у даному випадку здійснюється не органом виконавчої влади а сторонами договору.

Що ж стосується органу виконавчої влади - Державного департаменту нагляду за додержанням законодавства про працю, який згідно з положенням, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2003 р. №50 є урядовим органом державного управління, який, діє у складі Мінпраці і підпорядковується йому, то цьому органу відведено фактично лише функцію складання протоколу про відповідне правопорушення, та направлення його до суду.

Якщо подібні справи є доволі рідкісними, то більш розповсюдженим прикладом можна вважати правопорушення, адміністративна відповідальність за які передбачена статтями 134 і 135 КпАП. Частиною 2 статті 134, зокрема, передбачено відповідальність за неоплачене провезення багажу в електротранспорті і автобусах міського, приміського, міжміського сполучення, а також у маршрутних таксі, а статтею 135 – за безквитковий проїзд пасажира, а так само провезення без квитка дитини віком від семи до шістнадцяти років на різних видах транспорту.

У цих випадках адміністративну відповідальність передбачено фактично за невиконання умов цивільно-правових угод, а саме договорів на перевезення пасажирів та багажу. Очевидно, застосування саме адміністративної відповідальності за діяння, що за змістом є цивільно-правовими деліктами, обумовлено особливостями форми відповідних цивільно-правових договорів, короткостроковістю відповідних відносин і неефективністю передбаченої законом процедури примусового виконання зобов’язань за цивільно-правовими договорами для такого роду угод. У даному випадку нормативна конструкція адміністративної відповідальності виявилась більш зручною ніж цивільно-правової завдяки саме оперативності процедури.

Аналогічним чином практично не можна розглядати в контексті державно-управлінських відносин відносини адміністративної відповідальності, яка передбачена за такі правопорушення як дрібне розкрадання державного або колективного майна (ст.51 КпАП), порушення прав на об'єкт права інтелектуальної власності (ст.51-2 КпАП), жорстоке поводження з тваринами (ст.89 КпАП), незаконні дії щодо державних нагород (ст.186-1 КпАП) тощо. Безумовно, питома вага зазначених правопорушень відносно мала, але їх достатньо, щоб стверджувати, що адміністративна відповідальність може виконувати не лише свою основну функцію - примусового методу державного управління, але й деякі інші функції, наприклад засобу забезпечення цивільно-правових зобов’язань тощо.

Дійсно, у даному випадку відносини адміністративної відповідальності відносяться до адміністративно-правових в основному за ознакою участі в них органів, наділених виконавчо-розпорядчими повноваженнями. Проте реалізація цих повноважень має обслуговуючий, сервісний характер, а конкретну користь від такої діяльності отримують як ті суб’єкти чиї права порушені, так і держава. Інтерес однієї із сторін, наприклад, цивільно-правових відносин задовольняється за рахунок владного впливу на іншу сторону – порушника, а інтерес держави задовольняється за рахунок надходження до бюджету відповідних сум штрафних санкцій.

Іншими словами, послуга держави полягає у владному впливі на особу, винну у невиконанні колективного договору (ст.41-2 КпАП) або винну у невиконанні цивільно-правових зобов’язань, що випливають із договору перевезення пасажирів або багажу (ст.134 та 135 КпАП) з метою примушення їх до виконання свої зобов’язань, а платою за цю послугу є сума штрафу, який на цю особу накладається.

Наявність згаданих вище ситуацій дає можливість виділити у загальній концепції адміністративної відповідальності крім вже відомих управлінського, охоронного і карального аспектів, ще один – публічно- сервісний. Цей аспект полягає у тому, що адміністративна відповідальність у випадках передбачених законом, може виступати як засіб забезпечення виконання зобов’язань, що випливають із договорів та інших відносин, що не відносяться до державного управління.

Відповідно до статті 3 Конституції України, утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Із цього конституційного обов’язку держави випливає, що у самій державі, крім механізму створення умов для реалізації прав і свобод людини і громадянина, має існувати механізм охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина від протиправних посягань. Важливим елементом такого механізму виступає юридична відповідальність, причому основними видами її, яким притаманна яскраво виражена правозахисна функція, є кримінальна та адміністративна відповідальність.

Статтею 1 Кримінального Кодексу України встановлено, що він має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, і у статті 1 КпАП також зазначено, що його завданням є охорона прав і свобод громадян. До того ж, хоча ці завдання не є виключними, вони в обох випадках поставлені законодавцем на перше місце, що свідчить про їх пріоритетність.

Зазначені види юридичної відповідальності виконують свої функції відносно різних за ступенем суспільної шкідливості посягань, а також дещо різними способами. Кримінальна відповідальність встановлюється за посягання на права і свободи людини і громадянина, що мають характер суспільно небезпечних, тобто заподіюють або створюють можливість заподіяння значної шкоди об’єкту посягання. Ступінь суспільної шкідливості посягання на права і свободи людини визначає й зміст заходів у вигляді покарання, які застосовуються до особи, винної у вчиненні такого посягання. Найбільш розповсюдженим покаранням при цьому є позбавлення волі на певний строк і воно у даному випадку має подвійне значення: по-перше воно виступає як кара за вчинене діяння, а, по-друге, на певний час ізолює винну особу від суспільства, чим не дає їй можливості вчинювати нові посягання, тим самим забезпечуючи іншим людям їх права.

Адміністративна відповідальність в основі механізму правозахисної дії має інші принципи. Адміністративне стягнення за визначенням наведеним у КпАП, має на меті виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами. Водночас адміністративним правопорушенням визнається протиправна, винна дія чи бездіяльність, яка поряд з іншим посягає й на права і свободи громадян. Тобто правозахисна функція адміністративної відповідальності реалізується за двома напрямками: по-перше, попередження посягань на права і свободи громадян і, по-друге, виховання порушників в дусі поваги до прав і свобод громадян через застосування до них адміністративних стягнень.

І в першому, і в другому випадках результатом притягнення до адміністративної відповідальності має бути формування у правопорушників мотивації, яка б утримувала їх від вчинення адміністративних правопорушень пов’язаних з посяганнями на права і свободи громадян.

Однією із головних якостей адміністративної відповідальності є її оперативність. КпАП встановлені досить стислі терміни, протягом яких може відбуватись притягнення до адміністративної відповідальності. Зокрема, статтею 38 КпАП України передбачено, що адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - два місяці з дня його виявлення, а стаття 277 КпАП України обмежує строк розгляду справи про адміністративне правопорушення максимум 15 добами. При цьому цей строк знаходиться у межах строку, передбаченого статтею 38 КпАП України.

Саме оперативність обумовлює цінність адміністративної відповідальності як засобу захисту прав громадян, а можливість швидкого реагування на порушення є одним із суттєвих факторів її ефективності. Водночас ефективність адміністративної відповідальності багато в чому залежить від способу реалізації її правозахисної функції, а ця функція може проявлятись в декількох аспектах.

По-перше, захист прав громадян може відбуватись в процесі реалізації органами виконавчої влади адміністративної відповідальності як примусового методу державного управління у певній сфері [71, c. 364]. Справа у тому, що в окремих випадках метою державного управління у певній сфері як раз і є забезпечення прав і свобод громадян.

Так, наприклад, відповідно до статті 4 Закону України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” громадяни мають право на безпечні для здоров'я і життя харчові продукти, питну воду, умови праці, навчання, виховання, побуту, відпочинку та навколишнє природне середовище. При цьому статтею 27 Основ законодавства України про охорону здоров’я встановлено, що санітарно-епідемічне благополуччя територій і населених пунктів забезпечується системою державних стимулів та регуляторів, спрямованих на суворе дотримання санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил та норм, комплексом спеціальних санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних заходів та організацією державного санітарного нагляду. У свою чергу, згідно зі статтею 39 Закону України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”, державний санітарно-епідеміологічний нагляд - це діяльність органів, установ та закладів державної санітарно-епідеміологічної служби по контролю за дотриманням юридичними та фізичними особами санітарного законодавства з метою попередження, виявлення, зменшення або усунення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров'я людей та по застосуванню заходів правового характеру щодо порушників.

Відповідно до статті 236 КпАП України, органи, установи та заклади державної санітарно-епідеміологічної служби розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов'язані з порушенням державних санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм (стаття 42), а також про адміністративні правопорушення, передбачені частиною другою статті 41, статтями 78, 80 - 83, 90-1, 95, 167, 168-1, 170 (коли вони є порушеннями санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм), та статтею 188-11 цього Кодексу.

Правовий статус Державної санітарно-епідеміологічної служби встановлено Положенням про державну санітарно-епідеміологічну службу Міністерства охорони здоров'я України, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я України від 9.11.2002 N 420. Згідно з цим положенням, Державна санітарно-епідеміологічна служба Міністерства охорони здоров'я України є централізованою системою органів, установ, закладів та підрозділів (далі - заклади) санітарно-епідеміологічного профілю Міністерства охорони здоров'я України, яка реалізує державну політику в сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення та спрямовує свою діяльність на профілактику інфекційних хвороб, професійних захворювань, масових неінфекційних захворювань (отруєнь), радіаційних уражень людей, запобігання шкідливому впливу на стан їх здоров'я і життя факторів середовища життєдіяльності.

Ще одним прикладом реалізації правозахисної функції адміністративної відповідальності в процесі здійснення державного управління, може служити діяльність щодо захисту прав вкладників (у тому числі і громадян) з боку Національного банку України (далі – НБУ).

Однією із функцій НБУ як особливого центрального органу державного управління, відповідно до статті 7 Закону України „Про Національний банк України”, є здійснення банківського регулювання та нагляду. У статті 1 цього ж закону зазначено, що банківський нагляд - це система контролю та активних впорядкованих дій НБУ, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких НБУ здійснює наглядову діяльність законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку. Іншими словами однією із цілей державного управління, яке здійснюється НБУ є захист інтересів вкладників, серед яких громадяни становлять мільйони.

Активними впорядкованими діями, як складовою банківського нагляду є заходи впливу, перелік і підстави застосування яких наведено у статті 73 Закону України „Про банки і банківську діяльність”. Зокрема, цією статтею встановлено, що у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки НБУ відповідно до цього Закону, банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, НБУ адекватно вчиненому порушенню має право застосувати заходи впливу, до яких, поряд з іншими, відносяться накладення штрафів на керівників банків у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та банки відповідно до положень, затверджених Правлінням НБУ, але у розмірі не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду. Крім того, у разі порушення цього Закону чи нормативно-правових актів НБУ, що спричинило значну втрату активів або доходів, і настанні ознак неплатоспроможності банку НБУ має право відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку згідно з положеннями цього Закону.

Таким чином, для захисту інтересів (прав) вкладників, НБУ активно використовує механізми адміністративної відповідальності, оскільки згадані заходи впливу застосовуються виключно в адміністративному порядку.

По-друге, правозахисна функція адміністративної відповідальності може проявлятись через використання інституту адміністративної відповідальності для забезпечення окремих прав громадян в тих сферах, де державне управління не здійснюється, наприклад у сфері виконання умов колективних договорів та угод. Адміністративна відповідальність за правопорушення у цій сфері, зокрема встановлена статтями 41-1 – 41-3 КпАП.

По-третє, правозахисна функція адміністративної відповідальності може проявлятись через механізм деліктного адміністративно-правового регулювання, тобто в тих випадках, коли відносини пов’язані із забезпеченням прав громадян регулюються тільки шляхом встановлення адміністративної відповідальності за певні правопорушення. Прикладами таких проявів може служити, зокрема, стаття 173 КпАП, яка передбачає адміністративну відповідальність за дрібне хуліганство, тобто нецензурну лайку в громадських місцях, образливе чіпляння до громадян та інші подібні дії, що порушують громадський порядок і спокій громадян.

Очевидно, що вчинення дрібного хуліганства є посяганням на гідність громадян, право на повагу до якої закріплено у статті 28 Конституції України, але відповідного правового регулювання відносин пов’язаних із гідністю громадян практично не існує, крім деліктних норм, що забезпечують захист права на гідність.

Аналогічним чином здійснюється захист прав громадян у випадках передбачених статтею 173-2 КпАП, згідно з якою адміністративна відповідальність встановлюється за вчинення насильства в сім'ї, тобто умисне вчинення будь-яких дій фізичного, психологічного чи економічного характеру (застосування фізичного насильства, що не завдало фізичного болю і не спричинило тілесних ушкоджень, погрози, образи чи переслідування, позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна або коштів, на які потерпілий має передбачене законом право, тощо), внаслідок чого могла бути чи була завдана шкода фізичному або психічному здоров'ю потерпілого, а так само невиконання захисного припису особою, стосовно якої він винесений.

Слід звернути увагу на те, що механізм захисту прав громадян не завжди передбачає, так би мовити, прямий захист від протиправного посягання і в нормах досить невеликої кількості статей КпАП права громадян виступають як безпосередній об’єкт правопорушення.

Права громадян виступають в якості безпосереднього об’єкта адміністративного правопорушення, зокрема, у статтях 41 „Порушення вимог законодавства про працю та про охорону праці” та 93 „Порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів з безпечного ведення робіт у галузях промисловості” безпосереднім об’єктом правопорушення є визначене статтею 43 Конституції України право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. У статті 148-3 „Використання засобів зв’язку з метою, що суперечить інтересам держави, з метою порушення громадського порядку та посягання на честь і гідність громадян” безпосереднім об’єктом правопорушення є конституційне право на повагу до гідності громадян. У статті 149 таким об’єктом є право на житло, у статті 156-1 – права споживачів, у статті 212-3 – право на інформацію тощо.

Але набагато частіше, правозахисна спрямованість адміністративної відповідальності проявляється опосередковано, через встановлення відповідальності за правопорушення об’єктом яких виступають не самі права громадян, а інші цінності, внаслідок посягання на які створюється загроза порушення прав громадян.

Так, статтею 50 Конституції України встановлено, що кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. У сучасній українській мові синонімом слова „довкілля” є словосполучення „навколишнє природне середовище” і, відповідно до статті 5 Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища”, навколишнє природне середовище, це сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і невикористовувані в народному господарстві в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси.

Велика кількість об’єктів, які складають навколишнє природне середовище, обумовлює значну кількість правових норм, що визначають правові режими їх використання та охорони. Але, охорона навколишнього природного середовища не в останню чергу має значення з точки зору забезпечення здорових умов для існування людини. Тому встановлення адміністративної відповідальності у сфері охорони навколишнього природного середовища, крім власне забезпечення належного стану природних об’єктів, переслідує мету забезпечення згаданих умов.

Оскільки для різних об’єктів, що утворюють навколишнє природне середовище, встановлюються різні правові режими їх використання, то й правові механізми їх захисту теж є різними. Так, наприклад, статтею 59 КпАП передбачено відповідальність за забруднення і засмічення вод, порушення водоохоронного режиму на водозаборах, яке спричиняє їх забруднення, водну ерозію грунтів та інші шкідливі явища, а також за введення в експлуатацію підприємств, комунальних та інших об'єктів без споруд і пристроїв, що запобігають забрудненню і засміченню вод або їх шкідливому діянню. Статтею 72 КпАП передбачено відповідальність за пошкодження лісу стічними водами, хімічними речовинами, нафтою і нафтопродуктами, промисловими і комунально-побутовими викидами, відходами і покидьками, що спричиняє його усихання чи захворювання. У свою чергу статтею 78 КпАП встановлено відповідальність за викид забруднюючих речовин в атмосферне повітря без дозволу спеціально уповноваженого органу виконавчої влади або недодержання вимог, передбачених наданим дозволом, інші порушення порядку здійснення викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря або перевищення технологічних нормативів допустимого викиду забруднюючих речовин та нормативів гранично допустимих викидів забруднюючих речовин стаціонарних джерел під час експлуатації технологічного устаткування, споруд і об'єктів, а статтею 83 КпАП – за порушення правил застосування, зберігання, транспортування, знешкодження, ліквідації та захоронення пестицидів і агрохімікатів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів.

Аналогічним чином безпосередньо не пов’язані з посяганнями на права громадян діяння, що утворюють об’єктивну сторону правопорушень на транспорті, але багато з них пов’язані із забезпеченням безпеки руху, а безпека руху, у свою чергу, є фактором забезпечення права громадян на життя та здоров’я. Іншими словами, цінність представляє не сама по собі безпека руху, а те, що внаслідок її дотримання створюються умови для реалізації права людини на життя та охорону здоров’я.

Наприклад, статтею 114 КпАП встановлено адміністративну відповідальність за порушення правил входу суден у порт і виходу їх із порту, руху і стоянки суден у портових водах, а також правил, що забезпечують безпеку пасажирів під час посадки на судна, в путі слідування і під час висадки їх з суден.

Значна кількість статей КпАП передбачає відповідальність за порушення правил дорожнього руху, що також пов’язано із забезпеченням права людини на життя і здоров’я. Недотримання водіями зазначених правил створює загрозу життю та здоров’ю людей і на відвернення такої загрози опосередковано спрямована адміністративна відповідальність.

Подібний механізм захисту прав і свобод людини і громадянина використовується у випадках притягнення до адміністративної відповідальності за статтями 150 „Порушення правил користування жилими будинками і жилими приміщеннями” (право на житло), 166-1 „Зловживання монопольним становищем на ринку” та 166-3 „Дискримінація підприємців органами влади і управління” (економічна свобода), 184-2 „Порушення порядку або строків подання інформації про дітей сиріт і дітей, які залишилися без опіки (піклування) батьків” (право на соціальне забезпечення), 186-4 „Порушення законодавства про референдум” (право на участь у державному управлінні), 188-1 „Невиконання розпорядження державного або іншого органу про працевлаштування” (право на працю), 195-3 „Порушення правил застосування спеціальних засобів самооборони” (право на особисту недоторканість), 212-3 „Порушення права на інформацію” (право на інформацію) тощо.

Ще одним аспектом опосередкованого прояву правозахисної функції адміністративної відповідальності є забезпечення виконання законних вимог з боку різноманітних державних органів, які пов’язані з припиненням дій, що порушують права і свободи людини і громадянина.

Так, відповідно до статті 22 Закону України „Про прокуратуру”, прокурори наділені правом внести письмовий припис про усунення порушень закону органу чи посадовій особі, які допустили порушення, або вищестоящому у порядку підпорядкованості органу чи посадовій особі, які правомочні усунути порушення. Припис підлягає негайному виконанню, про що повідомляється прокурору. У свою чергу, частиною 2 статті 185-6 КпАП встановлено відповідальність за залишення посадовою особою без розгляду подання органу дізнання чи слідчого про усунення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину, або протесту, припису чи подання прокурора, а так само несвоєчасна відповідь на подання, протест чи припис.

Відповідно до статті 13 Закону України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, уповноважений з прав людини має право направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів. У свою чергу статтею 188-19 КпАП встановлено адміністративну відповідальність за невиконання законних вимог Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

Аналогічним чином КпАП передбачає відповідальність за невиконання розпорядження державного або іншого органу про працевлаштування (ст.188-1),ухилення від виконання законних вимог посадових осіб органів виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів (ст.188-2),невиконання законних вимог органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з нагляду за охороною праці (ст.188-4), невиконання законних розпоряджень чи приписів посадових осіб органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів, радіаційної безпеки або охорону природних ресурсів (ст.188-5) тощо.

В окремих випадках правозахисна функція адміністративної відповідальності проявляється через сприяння забезпеченню формування матеріальної бази для реалізації певних прав громадян України. Так, статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.

Кошти обов’язкового державного страхування акумулюються у відповідних фондах, таких як Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України та Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. Законами України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”, „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”, „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням” встановлюється обов’язок суб’єктів-страхувальників щодо реєстрації у відповідних фондах, своєчасної сплати страхових внесків та надання певної інформації, а нормами КпАП встановлено відповідальність за порушення або невиконання таких обов’язків.

Так, статтею 165-3 КпАП встановлено відповідальність посадових осіб підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, які використовують найману працю, за порушення строку реєстрації як платника страхових внесків до Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, несвоєчасну або неповну сплату страхових внесків. Статтею 165-4 передбачено відповідальність тих самих осіб за порушення строку реєстрації як платника страхових внесків до Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, несвоєчасну сплату страхових внесків або несвоєчасне інформування Фонду про чисельність працівників, річний фактичний обсяг реалізованої продукції (робіт, послуг), річну суму заробітної плати на підприємстві, нещасні випадки на виробництві та професійні захворювання, що сталися на підприємстві, про зміни технології робіт, виду діяльності підприємства або його ліквідацію. А за ухилення зазначених осіб від реєстрації як платника страхових внесків до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, несвоєчасну або неповну сплату страхових внесків, а також порушення порядку використання страхових коштів, відповідальність передбачено статтею 165-5 КпАП.

В усіх наведених прикладах притягнення до адміністративної відповідальності має на меті попередження правопорушень, які перешкоджають реалізації права громадян на соціальний захист через обмеження матеріальної бази такого захисту.

Окремо слід звернути увагу на роль адміністративної відповідальності у боротьбі з корупцією, оскільки корупційні діяння і правопорушення пов’язані з корупцією прямо чи опосередковано майже завжди пов’язані із посяганням якщо й не самі права і свободи громадян, то на конституційний принцип рівності громадян.

Відповідно до Закону України „Про боротьбу з корупцією” до корупційних діянь відносяться а) незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв'язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості; б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством.

В обох випадках порушується конституційне положення про те, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Особа, що вчинює корупційні діяння незаконно ставить себе у привілейоване становище відносно інших громадян, чим і порушує їх права.

За вчинення корупційних діянь Законом України „Про боротьбу з корупцією” передбачено адміністративну відповідальність у вигляді штрафу.

Завдяки універсальності інституту адміністративної відповідальності, його часто використовують для створення правового режиму комплексного захисту прав різноманітних суб’єктів. Така ситуація, зокрема, має місце у сфері захисту економічної конкуренції, де за допомогою адміністративної відповідальності реалізуються закріплені у статті 42 Конституції України право громадян на підприємницьку діяльність, право на захист від недобросовісної конкуренції, зловживання монопольним становищем та неправомірного обмеження конкуренції, а також права споживачів. Відповідний правовий режим створюється за допомогою норм Законів України „Про захист економічної конкуренції”, „Про захист від недобросовісної конкуренції” та КпАП і, при цьому, його основу складає саме адміністративна відповідальність.

В окремих випадках захисту окремих прав громадян присвячені окремі закони і, при цьому, головне місце в механізмі такого захисту належить саме адміністративній відповідальності. Так, Законом України „Про захист прав споживачів” конкретизовано зміст прав споживачів, принаймні половина з яких забезпечуються засобами адміністративної відповідальності. Так, відповідно до статті 23 Закону України „Про захист прав споживачів”, у разі порушення законодавства про захист прав споживачів суб'єкти господарської діяльності сфери торгівлі, громадського харчування і послуг несуть відповідальність у вигляді штрафів за відмову споживачу в реалізації його прав, установлених пунктом 1 статті 14 і пунктом 3 статті 15 цього Закону та деякі інші порушення.

Крім того, КпАП передбачено адміністративну відповідальність фізичних осіб за такі правопорушення, пов’язані із захистом прав споживачів: заготівля, переробка або збут радіоактивно забруднених продуктів харчування чи іншої продукції (стаття 42-2); порушення законодавства про захист прав споживачів (стаття 156-1); випуск і реалізація продукції, яка не відповідає вимогам стандартів (стаття 167); випуск у продаж нестандартної продукції (стаття 168); виконання робіт, надання послуг громадянам-споживачам, що не відповідають вимогам стандартів, норм і правил (168-1); введення в обіг продукції, щодо якої немає сертифіката відповідності або свідоцтва про визнання відповідності чи декларації про відповідність, а також неправомірне застосування національного знака відповідності (стаття 170-1) тощо.

Незважаючи на широке коло прав і свобод громадян які охороняються за допомогою адміністративної відповідальності, слід звернути увагу на те, що далеко не всі права людини і громадянина є об’єктом такої охорони. Можливість забезпечення захисту прав громадян за допомогою адміністративної відповідальності обумовлюється особливостями механізму реалізації таких прав.

Частина прав реалізується простим використанням в межах наданої державою або іншими суб’єктами можливостей. Так, гарантоване кожному статтею 57 Конституції України право знати свої права і обов’язки, реалізується шляхом ознайомлення з відповідними нормативними актами. При цьому можливість ознайомлення з ними обумовлена їх опублікуванням або доведенням до відома громадян в інший спосіб. Зазначене право не потребує захисту за допомогою примусових засобів оскільки його реалізація залежить суто від волі його носія. Аналогічним чином реалізація закріпленого у статті 44 Конституції України права на страйк пов’язана виключно з волевиявленням носія цього права.

З іншого боку, засоби адміністративної відповідальності мають бути достатніми для того щоб забезпечити дійовий вплив з метою виконання відповідних обов’язків, а відтак і забезпечення прав громадян. Так, наприклад охорона і захист таких суттєвих суб’єктивних прав як право на життя та право приватної власності забезпечуються переважно засобами кримінальної відповідальності, а не адміністративної.

Загалом інститут адміністративної відповідальності за умов його суттєвого реформування може стати одним із найбільш дійових засобів захисту прав громадян. Водночас необхідно розуміти, що юридична відповідальність має застосовуватись у крайніх випадках, коли вичерпані інші можливості захисту прав громадян. Це стосується розвитку системи заходів впливу нефіскального характеру, розвитку заходів адміністративного попередження та адміністративного припинення, розширення можливостей судового захисту прав громадян у тому числі і у сфері реалізації виконавчої влади.