<<
>>

Шляхи розвитку адміністративно-правового забезпечення діяльності закладів освіти у контексті реформування освітнього законодавства

Проведене дослідження засвідчує, що історично склалися умови, за яких на території нашої країни прослідковуються тісний взаємозв’язок із європейськими традиціями у сфері діяльності закладів освіти.

З моменту здобуття державної незалежності постійно в Україні розвивалося освітнє законодавство, що на сьогодні реалізувалося у прийнятті нового Закону України «Про освіту», який приніс кардинальні зміни в усі ланки вітчизняної системи освіти. Звичайно, вказаний нормативно-правовий акт є надзвичайно важливим і своєчасним, оскільки наближений до демократичних стандартів провадження освітньої діяльності. Більше того, ним визначено прозорі умови гарантування права населення на освіту, зменшено владний тиск з одночасним збільшенням частки громадського контролю за діяльністю закладів освіти.

Разом із тим, положення Закону України «Про освіту» та внесені згідно нього зміни до спеціальних законодавчих актів - Закони України «Про дошкільну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту», «Про вищу освіту», є у певній мірі формалізованими, оскільки щодо більшості новацій не розроблено правових механізмів їхнього втілення у життя [177, с. 145]. Більше того, навіть не здійснено повного та якісного узгодження норм різних нормативно-правових актів між собою, що викликає, зокрема термінологічну плутанину. Прикладом, у відповідності до прикінцевих і перехідних положень аналізованого Закону, тимчасово терміни «навчальний заклад» і «заклад освіти» є ідентичними, а всі органи державної влади та органи місцевого самоврядування та навчальні заклади керуються всіма положеннями, що стосуються закладів освіти [2]. На підставі зазначеного у вітчизняному законодавстві з’явилися нові поняття, серед яких «заклад дошкільної освіти», «заклад загальної середньої освіти», «заклад позашкільної освіти», «заклад вищої освіти».

В окресленому контексті логічним і обов’язковим виглядає зміна терміну «професійно-технічних навчальних закладів» на «заклад професійно-технічної освіти», що безпосередньо реалізовано у ст.

15 Закону України «Про освіту». У цій статті вказано, що метою професійної (професійно-технічної) освіти є формування і розвиток професійних компетентностей особи, необхідних для професійної діяльності за певною професією у відповідній галузі, забезпечення її конкурентоздатності на ринку праці та мобільності і перспектив кар’єрного зростання впродовж життя. «Заклади професійної (професійно-технічної) освіти можуть також здійснювати підготовку фахівців за окремими професіями без забезпечення здобуття повної загальної середньої освіти» [2]. Водночас у Законі України «Про професійно-технічну освіту» зазначено, що система професійно- технічної освіти складається з професійно-технічних навчальних закладів незалежно від форм власності та підпорядкування, що проводять діяльність у галузі професійно-технічної освіти [11].

Окремо зауважимо на тому, що законодавцем введено в обіг термін «професійна (професійно-технічна) освіта», який має бути змінено на «професійна освіта», оскільки це відповідає європейським вимогам нормотворчості, зокрема рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи «Про підвищення статусу професійної освіти і навчання» від 30.09.2014.

Ефективність адміністративно-правового забезпечення будь-якої сфери суспільного життя корелюється із чіткістю та зрозумілістю їхньої законодавчої регламентації, з чим на сьогодні у сфері діяльності закладів освіти є певні проблеми, які потребують нагального вирішення. Таким чином, лише після узгодження положень відповідного оновленого освітнього законодавства, зокрема з питань розвитку понятійно- категоріального апарату та організаційно-правового статусу закладів освіти, можливо вести подальшу мову про роль та місце органів публічної адміністрації у забезпеченню ринку надання освітніх послуг. На рахунок корегування понятійно-категоріального апарату у сфері освіти, то в першу чергу слід розширити та конкретизувати поняття «заклад освіти» (пп. 6 п.1 ст. 1 Закону України «Про освіту») наступним чином: «заклад освіти - юридична особа публічного чи приватного права, яка на підставі ліцензії провадить освітню діяльність, за умови, що надходження на цей вид діяльності та/або від цього виду діяльності перевищують половину загальних надходжень цієї юридичної особи».

Крім того, законодавець під освітньою діяльністю (пп. 17 п.1 ст. 1 Закону України «Про освіту») пропонує розуміти діяльність фізичних та юридичних осіб, у тому числі, заклади освіти, підприємства, установи та організація, що провадять освітню діяльність, спрямовану на організацію, забезпечення та реалізацію освітнього процесу у формальній або неформальній освіті. Водночас освітній процес - система науково- методичних і педагогічних заходів, спрямованих на розвиток особистості шляхом формування та застосування її компетентностей (пп. 16 п.1 ст.1 Закону України «Про освіту»). Вважаємо, такий підхід до освітнього процесу є занадто неконкретизованим і не стосується освітньої діяльності усіх закладів освіти, зокрема закладів професійно-технічної освіти.

Освіта є багатофункціональною галуззю, що включає пізнавальну, виховну, розвивальну, координуючу, адаптаційну, профорієнтаційну, економічну, соціально захисту та інші функції. Вона одночасно виступає як єдність п’яти якостей: як цінність, як процес, як результат, як послуга, як система. Саме у цій сфері послідовно розвиваються здібності та формуються життєві прагнення всього населення. Чим вищий освітній рівень особистості, тим ширші її можливості для створення оптимальних умов життя і праці. Отже, констатує автор, освічена особистість - це не лише її власний здобуток, але й надбання суспільства в цілому [178, с. 13].

Загальносвітові тенденції, які на сьогодні пронизують вітчизняну систему освіти, передбачають неперервний процес оволодіння знаннями та навичками протягом усього життя. Неперервна освіта має три значення: освіта протягом трудового життя людини; освіта протягом усього життя людини; освіта як безперервний глобальний процес освоєння, збереження і накопичення людьми знання. У першому значенні - процес навчання, в основі якого лежать нормативні розпорядження, що зобов’язують роботодавця забезпечити працівникові необхідні й достатні умови для накопичення професійних знань і вмінь, що дає йому змогу залишатися конкурентоздатним на ринках праці.

У другому значенні - цілеспрямований процес оволодіння професійними та іншими знаннями, що дають можливість залишатися творчо активним протягом усього життя. У третьому значенні - освіта як спосіб неперервної глобальної передачі знання від покоління до покоління методом безпосереднього навчання, що суспільству і державі освоєння, збереження і накопичення знання, необхідного та достатнього для виживання [179, с. 106-107].

Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, її талантів, інтелектуальних, творчих і фізичних здібностей, формування цінностей і необхідних для успішної самореалізації компетентностей, виховання відповідальних громадян, які здатні до свідомого суспільного вибору та спрямування своєї діяльності на користь іншим людям і суспільству, збагачення на цій основі інтелектуального, економічного, творчого, культурного потенціалу Українського народу, підвищення освітнього рівня громадян задля забезпечення сталого розвитку України та її європейського вибору [2]. Таким чином, основними реалізовуваними процесами у сфері освітньої діяльності є навчання та виховання людини, які переслідують кінцеву мету формування індивіда із зазначеними вище компетентностями, а також інтелектуальними, психологічними, фізичними та іншими здібностями для його реалізації як свідомого члена суспільства.

Під поняттям «навчанням» пропонують розуміти передачу кому- небуть знань, умінь та досвіду; виховувати, прищеплювати, виробляти які- небуть якості, навики; збагачувати досвідом, знаннями, розумінням чого - небуть; давати поради, вказівки, настанови. У свою чергу, виховувати - навчати правилам поведінки, даючи освіту та ін.; систематично впливати на культурний розвиток, світогляд моральні принципи кого -небуть у певному напрямі; систематичним впливом викликати, розвивати якесь почуття, рису вдачі, особливість, прищеплювати що-небуть [180, с. 159, 706]. Із зазначеного слід зробити висновок, що навчання та виховання є взаємодоповнюючими елементами становлення та розвитку особистості.

У контексті здійснення освітньої діяльності навчання та виховання, як цілісна організуюча система, була предметом дослідження низки вітчизняних науковців, які виділяють такі образи виховання [181, с. 234325]: адаптаційно-інформаційний образ - розглядає учня як об’єкт впливу педагога, якого він підкоряє своїм цілям і волі; нормативний образ - жорстко визначені цілі навчання та виховання, а учень як об’єкт впливу підганяється під еталон вимог, життя особи розуміється як повністю регламентована нормами права та моралі діяльність; абстрактно - невизначений образ - характерний для педагогів, які прямо трансформують соціально задані цілі на виховний процес, не уявляючи, як їх конкретизувати на рівні класу, групи чи закладу освіти в цілому; гуманістичний образ - організація спільної життєдіяльності, створення умов для саморозвитку, цілі виховання мають бути спрямовані на успішну соціалізацію здобувачів освіти у суспільстві.

Із вищевикладеного слід зробити висновок, що дефініція освітнього процесу, пропонована Законом України «Про освіту», лише частково розкриває її реальний зміст, оскільки застосування системи науково- методичних заходів характерне переважно для закладів вищої освіти, педагогічних заходів - для закладів загальної середньої освіти. Більше того, перелік заходів, які застосовуються в освітній діяльності є дещо ширшим, які спрямовані не лише на розвиток особистості шляхом формування та застосування її компетентностей.

Отже, пп.16 п.1 ст. 1 Закону України «Про освіту» пропонуємо викласти наступним чином: «освітній процес - це система організації та здійснення педагогічних, навчально-виробничих і науково-методичних заходів, спрямованих на становлення та розвиток особистості шляхом формування та застосування її компетентностей»; пп. 17 п.1 ст. 1 Закону України «Про освіту» пропонуємо викласти наступним чином: «освітня діяльність - діяльність закладів освіти, підприємств, установ та організацій, фізичних осіб-підприємців, що провадять освітню діяльність, спрямовану на організацію, забезпечення та реалізацію освітнього процесу у формальній та/або неформальній освіті».

Наступне, на що слід звернути увагу, згідно п. 3 ст. 22 Закону України «Про освіту» заклад освіти залежно від засновника може діяти як державний, комунальний, приватний чи корпоративний. Саме останній тип установи є новацією, оскільки у п. 5 ст.15 Закону України «Про дошкільну освіту» визначено, що статус корпоративного має заклад дошкільної освіти, заснований кількома суб’єктами різних форм власності на засадах державно-приватного партнерства, особливості управління яким

визначаються засновницьким договором та статутом [182]. Ключовою тезою у даному випадку виступає державно -приватного партнерство, як одна із базових засад державної політики у сфері освіти та принцип освітньої діяльності.

У широкому розумінні державно-приватне партнерство передбачає ефективну форму взаємодії держави і приватного капіталу в економічному секторі та сфері господарювання, основоположною характеристикою якого є збалансованість інтересів публічного і приватного характеру, прав і зобов’язань сторін у процесі її реалізації. За даних умов реалізація інфраструктурних проектів із застосуванням механізмів державно - приватного партнерство здатна забезпечити кожному регіону економічне зростання, залучення інвестицій, створення нових робочих місць. У свою чергу, розвинена інфраструктура значно підвищує інвестиційну привабливість регіону, створює основу для реалізації бізнес-проектів, зумовлюючи забезпечення стійкого зростання надходжень до державного і місцевих бюджетів, а також доходів населення [183, с. 107].

Вітчизняним законодавством визначено, що державно-приватне партнерство - співробітництво між державою, територіальними громадами в особі відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування (державними партнерами) та юридичними особами, крім державних та комунальних підприємств, або фізичними особами- підприємцями (приватними партнерами), що здійснюється на основі договору [184]. Вимоги до приватного партнера та процедура його вибору на конкурсній основі закріплена у Порядку проведення конкурсу з визначення приватного партнера для здійснення державно-приватного партнерства щодо об’єктів державної, комунальної власності та об’єктів, які належать Автономній Республіці Крим, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2011 № 384.

У відповідності до ст.18 Закону України «Про державно-приватне партнерство» та Порядку надання державної підтримки здійсненню державно-приватного партнерства, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 17.03.2011 № 279, влада реалізує систему державної підтримки для приватних партнерів, яка полягає у наступному [184]: надання державних гарантій та місцевого самоврядування; фінансування за рахунок коштів бюджетів різних рівнів приватних партнерів; виплати приватному партнеру інших платежів, передбачених договором; придбання державним партнером певного обсягу товарів, що виробляються приватним партнером за договором; постачання приватному партнеру товарів (робіт, послуг), необхідних для здійснення державно -приватного партнерства; в інших формах, передбачених законом.

Державно-приватне партнерство у сфері освіти на сьогодні має надзвичайно важливе значення і переважно вимушений характер, оскільки держава та органи місцевого самоврядування згідно офіційної статистики менше ніж на 70% у змозі забезпечити дітей відповідної вікової категорії місцями у закладах дошкільної освіти. Окреслена проблематика має загальнодержавний рівень, про що йдеться у Національній стратегії розвитку освіти в Україні на період до 2021 року, схваленій указом Президента України від 25.06.2013 № 344/2013.

У документі наголошено, що не повністю задовольняє потреби населення мережа закладів дошкільної освіти, стан їх навчально - матеріальної бази, а тому держава прагне до наступного: розширення їх мережі до повного задоволення потреб населення; стовідсоткове охоплення обов’язковою дошкільною освітою дітей старшого дошкільного віку через урізноманітнення форм її здобуття; створення оптимальних організаційно - педагогічних, санітарно-гігієнічних, навчально-методичних і матеріально- технічних умов для функціонування дошкільних навчальних закладів; оновлення змісту, форм, методів і засобів навчання, виховання і розвитку дітей дошкільного віку відповідно до вимог Базового компонента дошкільної освіти та програм розвитку дитини [31]. Акцентуємо на тому, що подібна ситуація склалася не лише із закладами дошкільної освіти, але й з мережею системи загальної середньої освіти.

Основними суб’єктами державно-приватного партнерства у сфері освіти на місцевому та регіональному рівнях мають стати місцеві державні адміністрації та виконавчі органи сільських, селищних і міських рад, які краще за інших знають потреби територіальних громад. Отже, з метою належного адміністративно-правового забезпечення діяльності закладів дошкільної і загальної середньої освіти корпоративного типу слід, по - перше, у Національній стратегії розвитку освіти в Україні на період до 2021 року серед пріоритетів визнати державно-приватне партнерство та розвиток мережі вказаних закладів освіти.

По-друге, слід внести зміни до ст.ст. 18, 19 Закону України «Про дошкільну освіту», ст.ст. 36, 37 Закону України «Про загальну середню освіту», ст. 22 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», ст. 32 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», де визначити провідну роль місцевих органів публічної адміністрації у державно - приватному партнерстві, однак без надання адміністративних повноважень, які можуть негативно відбитися на такій взаємодії, прикладом, надмірний контроль за діяльністю закладів освіти, недоцільне втручання в автономію установи тощо.

По-третє, доповнити пунктами щодо адміністративно-правового статусу корпоративних закладів освіти Положення про дошкільний навчальний заклад, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.03.2003 № 305, та Положення про загальноосвітній навчальний заклад, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.08.10 № 778. Крім того, узгодити положення Закону України «Про державно- приватне партнерство», в частині державної підтримки, гарантій та контролю у сфері державно-приватного партнерства, із пропонованими доповненнями.

По-четверте, спільним наказом МОН України та Міністерства економічного розвитку і торгівлі України (центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державно-приватного партнерства) затвердити План заходів розвитку корпоративних закладів освіти до 2020 року, де окреслити реальний адміністративно-правовий та фінансовий механізм залучення інвестицій від приватних партнерів у сферу освіти.

Важливим моментом Закону України «Про освіту» є також положення про те, що заклади освіти можуть діяти в організаційно - правовому статусі бюджетної установи, неприбуткового закладу освіти та прибуткового закладу освіти. На перший погляд зазначений поділ закладів освіти є логічним, що зумовлений кінцевою метою здійснення господарської діяльності у сфері освіти - реалізація публічних чи суспільних інтересів або ж отримання прибутку від надання платних освітніх послуг. Разом із тим, наприклад прибуткові заклади освіти із наявними гарантіями академічної, організаційної, фінансової та кадрової автономії, прописаною в оновленому законодавстві, фактично перетворюються на повноцінних суб’єктів господарювання, що зумовлює низку позитивних і можливих негативних наслідків.

З одного боку перехід закладу освіти на господарський розрахунок дозволить залучити більше коштів від освітньої діяльності, оскільки керівник закладу без узгодження із відповідними державними контролюючими органами зможе здійснювати публічні закупівлі, підбирати персонал, здійснювати інші подібні організаційні, управлінські, фінансові та інші заходи. З іншого боку - за даних умов збільшується ймовірність отримання збитків, а діючі порядки обрання директорів закладів освіти не спроможні у повній мірі забезпечити підбір висококваліфікованих менеджерів і управлінського персоналу. Таким чином, МОН України слід розробити та затвердити Типове положення про конкурс на посаду керівника державного, комунального закладу загальної середньої освіти, де окреслити підвищені персональні вимоги до вказаної особи, в частині досвіду роботи не лише як педагогічного працівника, але й можливо державного службовця, посадової особи публічних та приватних юридичних осіб тощо. Крім того, у Положенні про громадське самоврядування у сфері освіти, прописати механізм внутрішнього контролю та звітування керівником закладу освіти про результати роботи, а також питання його взаємодії із органами громадського самоврядуванням і наглядовою радою закладу освіти.

Вказана необхідність зумовлена тим, що згідно ст. 28 Закону України «Про освіту» громадське самоврядування у закладі освіти передбачає право учасників освітнього процесу як безпосередньо, так і через органи громадського самоврядування колективно вирішувати питання організації та забезпечення освітнього процесу в закладі освіти, захисту їхніх прав та інтересів, організації дозвілля та оздоровлення, брати участь у громадському нагляді та в управлінні закладом освіти у межах повноважень, визначених законом та установчими документами закладу освіти. У закладі освіти можуть діяти: органи самоврядування працівників закладу освіти; органи самоврядування здобувачів освіти; органи батьківського самоврядування; інші самоврядні органи [2].

Усе сучасне освітнє законодавство пронизано ідеєю державно - громадського управління у сфері освіти, початок якої було закладено ще у Національній доктрині розвитку освіти, 2002 р. Основними напрямами модернізації управління освітою передбачалося: оптимізація державних управлінських структур, децентралізацію управління; поєднання державного і громадського контролю; прозорість розроблення, експертизи та затвердження нормативно-правових актів; створення систем моніторингу ефективності управлінських рішень, їх впливу на якість освітніх послуг на всіх рівнях; демократизацію процедури призначення керівників закладів освіти; удосконалення механізму ліцензування, атестації та акредитації закладів освіти; підвищення компетентності управлінців усіх рівнів [30].

З урахуванням зазначеного, до ст. 70 Закону України «Про освіту» включено положення, що стосуються реалізації державно-громадського управління у сфері освіти, під яким запропоновано розуміти взаємодію органів публічної адміністрації з громадськими об’єднаннями, іншими інститутами громадянського суспільства з метою прийняття ефективних управлінських рішень та задоволення суспільних інтересів з питань освіти. Органи державно-громадського управління у сфері освіти утворюються за рішенням МОН України, інших органів публічної адміністрації у формі робочих груп, дорадчих, громадських, експертних та ін. Крім того, можуть утворюватися репрезентативні громадські об’єднання та інші інститути громадянського суспільства, що представляють, у тому числі педагогічних, науково-педагогічних, наукових працівників; здобувачів освіти; батьків; заклади освіти; роботодавців [2].

Слід констатувати, що аналізовані законодавчі положення у певній мірі розширили можливості громадськості у сфері впливу на організацію та діяльність уповноважених органів публічної адміністрації та закладів освіти, як це передбачено Порядком проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.11.2010 № 996. Насамперед, мова йде про те, що взаємодія влади із зацікавленими представниками населення може відбуватися у нових формах, зокрема через репрезентативні громадські об’єднання та інші відповідні утворення, до складу яких безпосередньо залучаються батьки та здобувачі освіти. Отже, публічна адміністрація враховуватиме думку громадян при прийнятті управлінських рішень щодо основних питань здійснення забезпечення діяльності закладів освіти, а також відбуватиметься громадський контроль за функціонуванням суб’єктів владних повноважень.

Конструктивний взаємозв’язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування із населенням з питань організації діяльності закладів освіти реалізується не лише через державно -громадське управління, але й шляхом громадського самоврядування та громадського нагляду (контролю) у сфері освіти на місцевому та національному рівні. У загальних рисах громадське самоврядування подібне до державно- громадського управління, оскільки: 1) громадськими суб’єктами є громадські об’єднання та інші інститути громадянського суспільства, установчими документами яких передбачена діяльність у сфері освіти; 2) вказані представники громадськості спрямовують свою діяльність на вирішення локальних, регіональних або державних справ у сфері освіти з питань, що належать до їхньої компетенції. Разом із тим, державно - громадське управління здійснюється у повній взаємодії та співпраці громадськості з органами публічної адміністрації у визначених законодавством формах, тоді як громадське самоврядування - здійснює свою діяльність самостійно, взаємодія із владними суб’єктами виникає лише при вирішенні окремих нагальних освітніх питання.

Контрольно-наглядові ініціативи громадського самоврядування у сфері освіти, у тому числі щодо відповідної діяльності та прийнятих рішень уповноважених органів публічної адміністрації, реалізується через громадський нагляд (контроль). Вказана інституція наділена наступними правами: ініціювати і брати участь у дослідженнях з питань освіти; проводити громадський моніторинг; розподілу витрат на освіту та цільового використання коштів з державного та місцевих бюджетів, інших джерел, не заборонених законодавством; брати участь у громадському обговоренні та консультаціях, проводити громадську експертизу [2].

З урахуванням вищевикладеного слід зробити висновки, що в сучасних реаліях кадрильного реформування освітнього законодавства адміністративно-правове забезпечення діяльності закладів освіти позбулося ознак виключно на власний розсуд владного впливу уповноважених органів публічної адміністрації на організацію, забезпечення та реалізацію освітнього процесу. На перше місце щодо державної політики у сфері освіти остаточно вийшли засади людиноцентризму, відповідальності та підзвітності органів управління освітою та закладів освіти, інших суб’єктів освітньої діяльності перед суспільством, державно -громадського

управління та партнерства.

Поступово створюється система забезпечення діяльності закладів освіти, де адміністративно-правове забезпечення здійснюється не паралельно, а у тісному взаємозв’язку із державно-громадським управлінням і громадським самоврядуванням на всіх рівнях. За таких умов співпраці досягаються набагато кращі результати в аналізованій сфері, де держава координує таку співпрацю за допомогою легальних адміністративно-правових засобів і заходів, а відповідні інститути громадянського суспільства - здійснюють моніторинг і контроль за діяльністю органів публічної адміністрації, забезпечують реальну прозорість та публічність результатів управлінської діяльності з питань освіти.

Демократизація управління освітою є беззаперечним плюсом оновленого законодавства, однак декларативні положення щодо державно - громадського управлінням мають постійно залишатися у полі зору влади, щоб не допустити зловживань публічної адміністрації та нехтуваннями потребами широких верств населення. Отже, на наше переконання Кабінету Міністрів України слід схвалити Концепцію розвитку державно- громадського управлінням у сфері освіти в Україні, а також затвердити План реалізації Концепції розвитку державно -громадського управлінням у сфері освіти в Україні, у якому окреслити найголовніші правові гарантії діяльності зацікавлений інститутів громадянського суспільства та окремих громадян у сфері здійснення освітньої діяльності закладами освіти [185, с. 86]. У той же час, слід також передбачити стримуючі механізми для громадськості, з метою недопущення надмірного впливу на заклад освіти, що може негативно відобразитися на його діяльності.

Суттєві зміни до вітчизняного освітнього законодавства внесли також положення Закону України «Про освіту» в частині виключення атестації закладів дошкільної освіти, загальної середньої та позашкільної освіти як форми державного нагляду. Таким чином, вилучено один із основних адміністративно-правових інструментів органів управління освіти на місцях у сфері забезпечення якості освіти, який застосовувався суб’єктами владних повноважень не одне десятиліття. Із зазначеного випливає необхідність скасування більшості відповідних нормативно-правових актів, зокрема Порядку державної атестації дошкільних, загальноосвітніх, позашкільних навчальних закладів, затвердженого наказом МОН України від 30.01.2015 № 67. Крім того, необхідно внести зміни до Законів України «Про місцеві державні адміністрації» та «Про місцеве самоврядування в

Україні» в частині повноважень місцевої влади у сфері освітньої діяльності.

Натомість у ст. 45 Закону України «Про освіту» введено нові інструменти забезпечення якості провадження освітньої діяльності закладами освіти - інституційний аудит та інституційна акредитація [2]. Отже, зазначене зумовлює напрацювання значного нормативно-правового масиву щодо вказаних процедур, а також внесення відповідних змін до Законів України «Про дошкільну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту», «Про вищу освіту», «Про професійно- технічну освіту».

Окремо звернемо увагу на тому, що повноваженнями щодо проведення інституційного аудиту наділений центральний орган виконавчої влади із забезпечення якості освіти, яким на сьогодні формально є Державна інспекція навчальних закладів України, згідно постанови Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 538. У той же час, вже прийнято остаточне рішення Урядом про ліквідацію зазначеного органу влади зі створенням Державної служби якості освіти України, однак положення про цю службу не розроблено. Вказані зміни не є косметичними, оскільки поряд із перейменуванням відбудеться значне переформатування її повноважень. На перше місце виходить реалізація засади управління освітою як інституційне відокремлення функцій контролю (нагляду) та функцій забезпечення діяльності закладів освіти.

Отже, вважаємо, що у Положенні про Державну службу якості освіти України, з дотриманням європейських стандартів діяльності подібних органів публічної адміністрації, слід закріпити наступні базові повноваження: здійснення контролю (нагляду) за діяльністю суб’єктів владних повноважень та закладів освіти в частині попередження та виявлення порушень конституційного права на освіту з використанням нових процедур та адміністративно-правових інструментів; акредитація освітніх програм закладів загальної середньої освіти; проведення інституційного аудиту; акредитація громадських об’єднань та інших інститутів громадянського суспільства, установчими документами яких передбачена діяльність у сфері освіти, які мають намір здійснювати державно-громадське управління та ін.

Трансформація освітнього законодавства другої половини 2017 р. принесла ще низку нововведень у сферу забезпечення діяльності закладів освіти уповноваженими суб’єктами владних повноважень. Разом із тим, констатуємо, що у більшості таких положень Закону України «Про освіту» прослідковується відсилка до спеціальних законодавчих актів, однак в яких ще не внесені відповідні зміни та доповнення.

Крім того, для ефективної реалізації реформаторських задумів у сфері освіти слід розробити значну кількість адміністративно -правових актів, які стосуються наступних аспектів: 1) унормування діяльності нових типів закладів освіти, що забезпечують здобуття загальної середньої освіти, у тому числі початкова школа, гімназія, ліцей, а також закладів фахової передвищої освіти; 2) забезпечення функціонування Національного агентства кваліфікацій, створення та ведення Національного реєстру кваліфікацій; 3) розроблення порядку та умов сертифікації педагогічних працівників; 4) запровадження у закладах професійно-технічної освіти навчально-виробничого процесу з елементами дуальної форми; визначення змісту та процедури проведення обов’язкового профорієнтаційного тестування здобувачів середньої освіти; 5) встановлення правового механізму перерозподілу функцій з управління закладами професійно- технічної освіти між центральним і регіональним рівнем з метою делегування оперативного управління місцевим органам влади; 6) затвердження порядку, видів і форм проведення внутрішнього та зовнішнього моніторингу якості освіти, а також громадської акредитації закладів освіти.

Запропоновані у дисертаційному дослідження зміни та доповнення щодо підвищення ефективності адміністративно-правового забезпечення діяльності закладів освіти є лише частиною напрямів реформування освітнього законодавства у нашій країні. Саме тому, науковцям, педагогам, фахівцям з питань освіти та всім зацікавленим інституціям громадянського суспільства слід докласти значних зусиль для надання системі освіти України справді європейський образу.

<< | >>
Источник: ОЗЕРНА ІРИНА ВІКТОРІВНА. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ В УКРАЇНІ Київ - 2018. 2018

Скачать оригинал источника

Еще по теме Шляхи розвитку адміністративно-правового забезпечення діяльності закладів освіти у контексті реформування освітнього законодавства:

  1. Правові засади кадрових процедур в Національній поліції України та місце серед них адміністративно-правового регулювання
  2. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  3. ЗМІСТ
  4. ВСТУП
  5. Система та повноваження суб’єктів адміністративно- правового забезпечення діяльності закладів освіти
  6. Ґенеза адміністративно-правового забезпечення діяльності закладів освіти
  7. Адміністративно-правове забезпечення діяльності закладів загальної середньої освіти
  8. Міжнародні стандарти та зарубіжний досвід у сфері адміністративно-правового забезпечення діяльності закладів освіти
  9. Шляхи розвитку адміністративно-правового забезпечення діяльності закладів освіти у контексті реформування освітнього законодавства
  10. Висновки до розділу 3
  11. 3.2. Основні перспективи розвитку законодавства в сфері діяльності захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення.
  12. 3.2. Кримінологічні заходи протидії злочинам, що вчиняються особами в складі натовпу
  13. ВИСНОВКИ
  14. 2.1. Правові основи системи підвищення кваліфікації прокурорів.
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -