4.2. Процесуальні засади адміністративної відповідальності

Притягнення до адміністративної відповідальності відповідно до чинного законодавства є прерогативою виключно державних органів та в окремих випадках, органів місцевого самоврядування, що обумовлює необхідність надання всім процедурам пов’язаним з цією діяльністю відповідної процесуальної форми.

Притягнення до адміністративної відповідальності фізичних осіб здійснюється у формі провадження у справах про адміністративні правопорушення, яке регламентовано Кодексом України про адміністративні правопорушення, а юридичних осіб – у процесуальних формах встановлюваних різноманітними нормативно-правовими актами.

Змісту і характеристикам провадження у справах про адміністративні правопорушення присвячено досить багато наукових праць, зокрема таких відомих авторів, як Д.М. Бахрах [292; 296], Ю.П. Битяк [297], І.А. Галаган [298], І.П. Голосніченко [299], Л.В. Коваль [161], В.К. Колпаков [300], Б.В. Россинський [301], В.Д. Сорокін [302], В.К. Шкарупа [303] та багатьох інших, але до цього часу процесуальні моменти притягнення до адміністративної відповідальності майже не розглядались на концептуальному рівні, зокрема у порівнянні з іншими видами деліктних юрисдикційних процесів. З огляду на це спробуємо розібратись, чому процесуальну основу адміністративної відповідальності складає саме адміністративний порядок притягнення до відповідальності і в чому полягають його характерні риси.

Перш за все слід зауважити, що з огляду на ідеологічну подібність адміністративної і кримінальної відповідальності (яскраво виражений репресивний характер обох видів відповідальності), слід звернутись до концептуальних засад процесу кримінального, як одного з найбільш розробленого в науковому плані.

В теорії кримінального процесу склалося уявлення про два основних типа процесів: змагальний та розшуковий. Змагальний тип процесу характеризується такими головними ознаками:

1) Наявністю двох протилежних сторін - обвинувачення і захисту;

2) Процесуальною рівністю сторін;

3) Наявністю незалежного від сторін суду.

Із тези про незалежність суду випливає, по-перше, що у змагальному процесі суд не може брати на себе ні функції звинувачення, ні функції захисту. Він приступає до справи лише за звинуваченням, представленим кримінальним переслідувачем і не має права виходити за рамки, окреслені у звинуваченні. Із цього слідує другий важливий висновок: головною рушійною силою змагального процесу є не ініціатива суду, а спір сторін з приводу звинувачення [304, c. 18–19].

На відміну від змагального, розшуковий процес - це такий порядок провадження, коли функції кримінального переслідування, захисту і функція прийняття рішення у справі - судова або юстиції - об’єднуються у діяльності одного державного органа. Він сам порушує кримінальне переслідування, розслідує обставини справи, збирає докази, піклується про заходи щодо забезпечення законних інтересів осіб, що беруть участь у провадженні і приймає рішення по справі. З цієї причини самостійні сторони обвинувачення і захисту тут не потрібні. Оскільки немає обвинувачувача, то не існує як такого і обвинувачення і обвинуваченого. Замість них має місце об’єкт дослідження - підслідний. Орган розслідування не рівний підслідному, який для нього є лише об’єктом управління. З причини відсутності сторін не має юридичного значення і спір про предмет справи - двигуном процесу є не він, а безособиста воля, веління закону. Фактично розшуковий процес є застосуванням до провадження по кримінальним справам адміністративного метода правового регулювання [304, c. 111].

Слід відзначити, що провадження по кримінальних справах побудоване на принципах розшукового процесу (кримінальна розправа, вотчинний суд, інквізиційний процес, слідчий процес, військово-польові суди, сумнозвісні “судові трійки” та “особливі наради” часів політичних репресій в СРСР тощо) [304, c.

Цікавим є той факт, що розшуковий тип процесу є набагато старішим за змагальний. Російський кримінальний процес в період формування централізованої Московської держави у XIV - XVII сторіччях за своєю формою майже повністю дублював західноєвропейський розшуковий процес, який був розвитком німецько-скандинавської спадщини. Це стало ще більш очевидним з початком XVIII сторіччя, коли при Петрі І та його наступниках із Заходу реципіюється німецький інквізиційний, а згодом і слідчий порядок за Зводом законів 1832, 1842 та 1857 рр. [304, c. 198–200]. Проте у другий половині XIX сторіччя, в процесі судової реформи 60-х років, починається поступове перетворення судочинства у напрямку запровадження принципів змагального процесу.

23 березня 1861 року у доповідній записці імператору Олександру ІІ про судово-поліцейський статут головноуправляючий ІІ відділенням Державної Ради граф Д.Н.Блудов вказував на необхідність відмежування злочинів, підвідомчих кримінальних судам, від “поліцейських проступків”, які у країнах Західної Європи підлягали розгляду спеціальними поліцейськими суддями або адміністративними органами. Пропонувалося розмежувати повноваження судової влади і поліції у слідчих діях і віднести досудовий розгляд справ про кримінальні злочини до відання судових слідчих, а провадження по справах про маловажні злочини і проступки – до відання мирових суддів. Проект судово-поліцейського статуту, що містив 206 статей, був переданий на розгляд до Державної Ради у лютому 1864 року, неодноразово доопрацьовувався, після чого його останній варіант під назвою “Статут про покарання, що накладаються мировими суддями” був затверджений імператором Олександром ІІ 20 листопада 1864 року. [9, c. 85–86]

В цілому, відповідно до Статуту кримінального судочинства (1864 р.) мировим суддям були підсудні:

1) справи про менш важливі злочини і проступки, за які в законі визначені тільки:

- догана, зауваження і внушенія;

- грошові стягнення, яких вища міра не перевищує 300 карбованців;

- арешт (до 3-х місяців) або покарання, що його замінюють.

2) справи про злочини і проступки, по яких провадження, починаючись не інакше як за скаргами осіб ображених або зазнавших шкоди, може бути припинено приміренням.

3)справи про крадіжки, шахрайства, лісові порубки, привласнення знайдених речей та інші злочини цього роду, вчинені особами, що підлягають за ці діяння ув’язненню у робочому домі [305, c. 260].

Одночасно з встановленням судового порядку розгляду справ про маловажні злочини та проступки, низкою правових актів передбачається адміністративний порядок розгляду та вирішення справ про певні правопорушення. Так, наприклад, Положенням про заходи щодо охорони державного порядку та громадського спокою від 14 серпня 1881 року встановлювалося, що у місцевостях, оголошених у стані посиленої охорони, права та обов’язки щодо збереження державного порядку та громадської безпеки покладаються на Генерал – губернаторів, … а в губерніях, які їм не підвідомчі – на Губернаторів і Градоначальників. В межах цих місцевостей згадані начальницькі особи можуть: а) видавати обов’язкові постанови по предметах, що відносяться до попередження порушення громадського порядку та державної безпеки. б) встановлювати за порушення таких обов’язкових постанов стягнення, що не перевищують трьохмісячного арешту або грошового штрафу у 500 карбованців. Генерал – губернаторам, а в місцевостях їм не підлеглим – Губернаторам і Градоначальникам надається також право вирішувати в адміністративному порядку справи про порушення виданих ними обов’язкових постанов [305, c. 264].

Відомий український і російський вчений І.Т. Тарасов у своїх працях звертає увагу на, так званий “поліцейський суд” і “позасудовий (поліцейський) порядок вирішення справ”. Зокрема він зазначав, що у питанні про поліцейський суд перш за все не слід упускати із виду суттєвої принципової відмінності між поліцейським судом як органом правосуддя, судова діяльність якого обставлена всіма необхідними судовими гарантіями і поліцейським судом як одним із засобів поліцейського примусу, як знаряддя в руках поліції та адміністрації для досягнення своїх цілей, ане цілей правосуддя.

Адміністративний порядок накладання стягнень передбачався також Зводом статутів про акцизні збори, до якого входили Статут про питейний збір, Статут про тютюновий збір і Правила про акцизи з цукру, з освітлювальних нафтових масел і з підпалювальних сірників і про продаж фосфору. Розділ 5 зазначеного нормативного акту містив у собі правила про стягнення за порушення постанов про акцизні збори, а розділ 6 – правила про порядок провадження по справах про порушення постанов про акцизні збори. Зокрема у статті 1140 зазначалося, що справи про порушення, за які обвинувачений може підлягати одному грошовому стягненню, без конфіскації або з конфіскацією пітей та інших предметів, вирішуються адміністративним порядком (Управляючим акцизними зборами і Міністерством фінансів) [307].

У російському дореволюційному Положенні про мито за право торгівлі і промислів, була спеціальна глава 5 “Про порядок провадження у справах за порушення Положення”. Відповідно до статей 125–127 було встановлено, що справи про порушення вказані цим актом, за виключенням підробки свідоцтва, здійснюються в адміністративному порядку особами, спеціально на те уповноваженими, які у випадку порушень складали акт або протокол.

В цілому фахівці визначають російський кримінальний процес зразка 1864 року як змішаний процес з перевагою на змішаному попередньому слідстві слідчо-розшукових ознак і змагальних на подальших судових стадіях [304, c. 203]. Але, в цілому можна констатувати, що після судової реформи подальший розвиток системи переслідування за різноманітні правопорушення розвивається за двома основними напрямками: у провадженні по кримінальних справах починають панувати принципи змагального процесу, а у провадженні по малозначних проступках зберігаються принципи розшукового процесу, що в подальшому проявилося у виникненні інституту адміністративної відповідальності, який остаточно оформився вже у радянські часи.

Процесуальна конструкція адміністративної відповідальності закріплена у сучасному законодавстві, повністю зберігає всі ознаки традиційного розшукового процесу. Це проявляється в тому, що в переважній більшості випадків адміністративне розслідування, розгляд справ про адміністративні правопорушення та застосування за результатами такого розгляду адміністративних стягнень відбувається в межах одного уповноваженого органу. Крім того, у провадженні у справах про адміністративні правопорушення не передбачено принципу змагальності, властивого правосуддю. Причому розшуковий тип процесу зберігається при вирішенні таких справ і судами, і органами виконавчої влади.

Слід зазначити, що в окремих працях, присвячених проблемам адміністративно-юрисдикційного процесу, робиться спроба обґрунтувати наявність принципу змагальності у провадженні у справах про адміністративні правопорушення. При цьому під змагальністю пропонується розуміти право та обов’язок учасників процесу за сприянням юрисдикційного органу надавати докази та брати участь в їх дослідженні [309, c. 104]. На нашу думку, змагальність в її класичному розумінні передбачає юридичну рівність суб’єктів, що змагаються. В судових процесах (кримінальному, цивільному, господарському процесах або адміністративному судочинстві) такими суб’єктами є сторони. Натомість у провадженні у справах про адміністративні правопорушення особі, яка притягується до адміністративної відповідальності, просто немає з ким змагатись, адже участі інших сторін в цьому провадженні не передбачено, а орган адміністративної юрисдикції (його посадова особа) завжди є носієм владних повноважень відносно цієї особи.

Практичне значення виявлення процесуальних характеристик юридичної відповідальності полягає в тому, що в залежності від їх наявності або відсутності можна зробити висновок про правову природу того чи іншого виду юридичної відповідальності, а відтак і про необхідність застосування до нього відповідних загальних норм і принципів.

Якщо звернути увагу на існуючи в законодавстві моделі юридичної відповідальності, то можна виявити досить схожі з адміністративною саме за процесуальними характеристиками. Прикладом може служити відповідальність передбачена Кримінально-виконавчим Кодексом України, зокрема його статтями 40, 46, 132. В той самий час існують точки зору, відповідно до яких відповідальність за кримінально-виконавчим правом є самостійним видом юридичної відповідальності [311, c. 37].

Цікавим є той момент, що прояви адміністративного порядку (розшукового процесу) притягнення до відповідальності існували й поза традиційними межами інституту адміністративної відповідальності. Така конструкція свого часу існувала в Господарському процесуальному кодексі України (стаття 9) та в Цивільному процесуальному Кодексі України 1963 року (ЦПК). Відповідно до статті 82 ЦПК, за порушення правил цього Кодексу суд або суддя накладав штрафи у випадках і розмірах, передбачених статтями 44, 48, 62-7, 95, 153, 172, 173, 174 цього Кодексу.

Найбільш поширеною точкою зору стосовно правової природи зазначених судових штрафів була така, що їх застосування є самостійним видом юридичної відповідальності. Так М.Й. Штефан зазначав, що: “Штраф, встановлений цивільним процесуальним правом, є самостійним галузевим видом відповідальності, яка відрізняється від штрафної відповідальності, встановленої іншими галузями права - цивільним, адміністративним, кримінальним відповідно за цивільні, адміністративні, кримінальні правопорушення” [315, c. 490].

Якщо уважно подивитись на сучасні провадження по справах про адміністративні правопорушення та колишні провадження щодо застосування судових штрафів, то в них можна було знайти багато спільних рис, причому найбільш схожими вони були в тих випадках, коли справи про адміністративні правопорушення розглядаються органами виконавчої влади, а не судами. І в тому і в іншому випадках провадженням властиві всі ознаки розшукового типу процесу.

У статті 255 КпАП зазначено, що у справах про адміністративні правопорушення, розгляд яких віднесено до відання органів, зазначених у статтях 222 - 244-11 цього Кодексу (а вони майже всі є органами виконавчої влади - Прим. авт.), протоколи про правопорушення мають право складати уповноважені на те посадові особи цих органів. Це означає, що порушення справи, адміністративне розслідування та накладення стягнення здійснюється одним органом. Аналогічним чином була побудована відповідальність у вигляді застосування судових штрафів відповідно до ЦПК (1963 р.) та ГПК, тобто і виявлення порушення, і розслідування і прийняття рішення про застосування штрафу здійснювалося одним і тим самим органом, а саме судом.

З огляду на це процедура притягнення до відповідальності у вигляді судових штрафів була навіть ближче до провадження у справах про адміністративні правопорушення, яке здійснюється органами виконавчої влади, ніж до аналогічного провадження, що здійснюється судом, адже в останньому випадку процедура адміністративного розслідування здійснюється все ж таки іншими органами, які не мають відношення до суду.

Враховуючи процесуальну подібність всіх наведених прикладів юридичної відповідальності, вважаємо допустимим для визначення їх місця у системі юридичної відповідальності називати її “квазіадміністративна відповідальність” (від лат. quasi - начебто, подібний). При цьому слід зауважити, що всі ці прояви юридичної відповідальності виконують суто службову функцію в рамках або провадження по виконанню кримінальних покарань або відповідного судового процесу.

Слід також відзначити, що хоча в новому Цивільному процесуальному Кодексі України, який набув чинності з 1.09.2005 р., відсутні судові штрафи, проте в ньому присутні заходи процесуального примусу які за своєю природою подібні загальновідомим заходам адміністративного примусу.

Таким чином, процесуальну основу адміністративної відповідальності становить адміністративний порядок провадження у справах про адміністративні правопорушення, який базується на принципах деліктного процесу розшукового типу. При цьому, визначаючи правову природу проваджень пов’язаних з притягненням до відповідальності за вчинення різноманітних правопорушень, слід звертати увагу, у першу чергу, не стільки на суб’єкта наділеного відповідними юрисдикційними повноваженнями, скільки на процесуальні характеристики процедури притягнення до відповідальності.

На відміну від адміністративної відповідальності фізичних осіб, для юридичних осіб відсутній єдиний нормативно-правовий акт подібний Кодексу України про адміністративні правопорушення, що врегульовує процедури притягнення їх до адміністративної відповідальності. Як правило, ці процедури в загальних рисах описуються у законах, якими встановлюється адміністративна відповідальність юридичних осіб, і конкретизуються у підзаконних нормативних актах.

В переважній більшості випадків провадження по справах про правопорушення юридичних осіб за своєю конструкцією відповідає провадженню у справах про адміністративні правопорушення з наявністю аналогічних стадій і етапів. В той же час провадження по справах про правопорушення юридичних осіб відрізняються, як правило, більшою простотою та оперативністю за рахунок спрощеної процедури розгляду справ про правопорушення.

Найбільшою різноманітністю відрізняється стадія адміністративного розслідування. Це обумовлюється тим, що порушення справи, встановлення фактичних обставин вчинення правопорушення та процесуальне оформлення результатів здійснюється кожним органом по-різному, що у свою чергу обумовлено різними формами контролю, який здійснюється органами виконавчої влади і результатом якого є виявлення правопорушень. Правопорушення можуть виявлятись під час здійснення планового, систематичного контролю, а можуть в процесі перевірок пов’язаних з надходженням інформації про правопорушення від третіх осіб. У зв’язку з цим в одних випадках етап порушення справи про правопорушення юридичної особи можна виділити, а в інших він є складовою частиною відповідної перевірки і збігається з етапом встановлення фактичних обставин правопорушення.

Так, згідно з Правилами розгляду справ про порушення вимог законодавства на ринку цінних паперів та застосування санкцій, затвердженими наказом Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 09.01.97 N 2 (у редакції рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 13.02.2001 N 27), справа може бути порушена тільки в тому разі, якщо є достатні дані, які вказують на наявність ознак правопорушення. Уповноважена особа при виявленні ознак правопорушення негайно виносить постанову про порушення справи. В даному випадку порушення справи оформлюється процесуальним актом - постановою і відповідний етап має чітко виражений зміст.

З іншого боку, відповідно до Положення про порядок накладення штрафів за правопорушення у сфері містобудування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1995 р. N 244, штрафи накладаються інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю на підприємства, їх об'єднання, установи та організації, що допустили правопорушення у сфері містобудування (далі – підприємства), за результатами контрольних перевірок, а також перевірок, проведених за зверненнями заінтересованих юридичних або фізичних осіб. В цьому випадку етап порушення справи не виділяється, а дії щодо з’ясування фактичних обставин правопорушення вчинюються уповноваженим органом в процесі перевірки.

Результати адміністративного розслідування оформлюються, як правило, у вигляді акту перевірки в якому поряд з іншою інформацією викладаються зміст і обставини виявленого правопорушення. Так, згідно Інструкції про порядок застосування економічних та фінансових (штрафних) санкцій органами державного контролю за цінами, затвердженої наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерства фінансів України від 03.12.01 N 298/519, підставою для прийняття рішень про вилучення сум економічних та фінансових (штрафних) санкцій є акти перевірок, які складаються посадовими особами органів державного контролю за цінами. Аналогічним чином, згідно з Положенням про порядок накладення та стягнення штрафів за порушення законодавства про захист прав споживачів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 р. N 1177, рішення про накладення штрафів приймається на підставі відповідних актів перевірки суб'єкта господарської діяльності та інших матеріалів, пов'язаних з цією перевіркою, за наявності порушень, зазначених у пункті 2 цього Положення, і оформляється постановою за формою, що встановлюється Держстандартом.

В окремих випадках, стадія адміністративного розслідування у провадженні по справах про правопорушення юридичних осіб, завершується складанням протоколу про відповідне правопорушення, який стає процесуальною підставою розгляду справи про правопорушення. Так, відповідно до Порядку застосування фінансових санкцій за порушення санітарного законодавства, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 20 липня 1995 року N 135, підставою для розгляду справи є Протокол про порушення санітарних норм (Додаток N 1 до Інструкції про порядок накладення і стягнення штрафів за порушення санітарного законодавства, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 14 квітня 1995 року N 64).

Процедури розгляду справ про правопорушення юридичних осіб відрізняються досить великою різноманітністю в залежності від органу який його здійснює та складності правопорушень.

В одних випадках процедура розгляду справи полягає в простому вивченні матеріалів (актів) перевірок уповноваженою посадовою особою і прийнятті відповідного рішення про застосування певних санкцій. Так, наприклад, частиною 5 статті 22 Закону України “Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними” встановлено, що Голова Державної пробірної служби та його заступники на підставі акта перевірки, оформленого в установленому порядку, за наявності порушень, передбачених частиною четвертою цієї статті, видають суб'єкту підприємницької діяльності постанову про накладення штрафу за формою, що встановлюється Міністерством фінансів України. Відповідно до Положення про порядок застосування державними органами у справах захисту прав споживачів фінансових санкцій за порушення Закону України "Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів", затвердженого наказом Держстандарту України від 10.01.2001 N 3, рішення про застосування фінансових санкцій приймається на підставі відповідних актів перевірок суб'єктів підприємницької діяльності службовими особами державних органів у справах захисту прав споживачів і оформляється постановою за формою, що встановлюється Держстандартом України . У разі потреби питання про накладення стягнення може розглядатися за участю представника суб'єкта підприємницької діяльності. Відповідно до ч.4 статті 8 Декрету Кабінету Міністрів України “Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення”, на підставі акта перевірки, оформленого у встановленому порядку, за наявності порушень, передбачених пунктом 1 цієї статті, підприємцю видається обов'язкове для виконання рішення (постанова) про сплату штрафів за формою, що встановлюється центральним органом виконавчої влади у сфері технічного регулювання та споживчої політики.

В інших випадках процедура розгляду справи регламентована більш детально, як це зроблено, наприклад, у Порядку застосування фінансових санкцій за порушення санітарного законодавства, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 20 липня 1995 року N 135 або у Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 р. N 693.

В окремих випадках процедура розгляду справ є досить складною за змістом. Так, відповідно до статей 35 – 49 Закону України “Про захист економічної конкуренції”, розгляд справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції починається з прийняття розпорядження про початок розгляду справи та закінчується прийняттям рішення у справі. У разі виявлення ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи Антимонопольного комітету України (далі – АМКУ) приймають розпорядження про початок розгляду справи. При розгляді справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи АМКУ збирають і аналізують документи, висновки експертів, пояснення осіб, іншу інформацію, що є доказом у справі, та приймають рішення у справі в межах своїх повноважень.

За результатами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи АМКУ приймають рішення, в тому числі про примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку; про накладення штрафу; скасування дозволу на узгоджені дії тощо.

В даному випадку характерною особливістю провадження у справах про порушення законодавства про захист економічної конкуренції є те, що фактично стадія адміністративного розслідування поглинається стадією розгляду справи.

Практично в усіх випадках законодавством про адміністративну відповідальність юридичних осіб передбачається можливість оскарження рішення про застосування відповідних санкцій. Як і для фізичних осіб, для юридичних осіб також існує два порядки оскарження, а саме адміністративний і судовий, причому останній є більш розповсюдженим.

Так, відповідно до статті 38 Закону України „Про ветеринарну медицину” рішення у справах про правопорушення у галузі ветеринарної медицини можуть бути оскаржені у судовому порядку. Відповідно до статті 27 Закону України ”Про рекламу”, рішення у справах про порушення законодавства про рекламу можуть бути оскаржені до суду. Відповідно до статті 22 Закону України „Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними”, оскарження дій Голови Державної пробірної служби та його заступників щодо накладення штрафів провадиться у судовому порядку. Аналогічним чином судовий порядок оскарження рішень державних органів про притягнення до відповідальності юридичних осіб передбачено Законами України „Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів”, „Про електроенергетику”, „Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання” та іншими.

З прийняттям Кодексу адміністративного судочинства України, справи про визнання недійсними рішень державних органів щодо застосування в адміністративному порядку різноманітних санкцій до юридичних осіб стали підвідомчими адміністративним судам. Але, в окремих випадках законодавством встановлюється інша підвідомчість подібних справ. Так, відповідно до статті 29 Закону України „Про виключну (морську) економічну зону України”, постанови про накладення штрафів, прийняті посадовими особами, зазначеними у частинах першій та другій статті 27, може бути оскаржено протягом 10 днів з дня отримання постанови порушником до районного (міського) суду за місцезнаходженням відповідної посадової особи. Постанови про накладення штрафів і застосування конфіскацій, прийняті районним (міським) судом, може бути оскаржено протягом 10 днів після їх оголошення до відповідного обласного, Київського і Севастопольського міських судів.

Необхідно звернути увагу й на те, що частина законів, якими передбачається притягнення юридичних осіб до адміністративної відповідальності взагалі не містить норм, що регулюють порядок оскарження відповідних рішень. В даному випадку право на оскарження в судовому порядку виникає в силу статті 124 Конституції України, згідно якої юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Поряд з судовим порядком досить розповсюдженим є адміністративний порядок оскарження рішень державних органів щодо притягнення юридичних осіб до адміністративної відповідальності. Так, статтею 43 Закону України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” встановлено, що постанови, розпорядження, приписи, висновки посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби у місячний термін можуть бути оскаржені:

а) головного державного санітарного лікаря України - до Кабінету Міністрів України або до суду;

б) головного державного санітарного лікаря центрального органу виконавчої влади з питань оборони, центрального органу виконавчої влади з питань внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону, центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань, Державного лікувально-оздоровчого управління, Служби безпеки України - головному державному санітарному лікарю України або до суду;

в) інших головних державних санітарних лікарів та посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби - вищестоящому головному державному санітарному лікарю або до суду.

Відповідно до статті 106 Закону України „Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”, суми пені та штрафів, передбачених частинами дев'ятою і десятою цієї статті, підлягають сплаті страхувальником, банком чи організацією, яка здійснює виплату і доставку пенсій, протягом десяти робочих днів з дня одержання відповідного рішення. При цьому в цей же строк страхувальник, банк чи організація, яка здійснює виплату і доставку пенсій, має право оскаржити зазначене рішення до вищого органу Пенсійного фонду або в судовому порядку з одночасним обов'язковим письмовим повідомленням про це відповідного виконавчого органу Пенсійного фонду, яким прийнято це рішення.

Дуже ретельно регламентовано порядок оскарження і перегляду рішень органів Антимонопольного комітету України Законом України „Про захист економічної конкуренції”.

Що стосується стадії виконання рішень, то воно може здійснюватись декількома способами, а саме:

- добровільним виконанням;

- примусовим виконанням за рішенням суду;

- примусовим виконанням через безспірне списання коштів уповноваженими органами;

- примусовим виконанням за допомогою Державної виконавчої служби.

Можливість добровільного виконання рішення про застосування до юридичних осіб санкцій в адміністративному порядку існує майже в усіх випадках коли застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафу або пені. Але існують випадки, коли рішення про застосування фінансових санкцій одразу спрямовується до Державної виконавчої служби. Так, статтею 70 Закону України „Про автомобільний транспорт” встановлено, що про порушення законодавства про автомобільний транспорт, передбачені пунктами першим - шостим статті 69 цього Закону, посадовою особою територіального органу центрального органу виконавчої влади в галузі транспорту складається протокол не пізніше двох місяців з дня вчинення цього порушення, який розглядає протягом десяти днів керівник цього територіального органу та за наявності підстав ухвалює постанову про застосування до перевізника фінансових санкцій, яку передає для виконання органу державної виконавчої служби за місцезнаходженням цього перевізника.

Стягнення фінансових санкцій за рішенням суду відбувається найчастіше в тих випадках, коли юридична особа, до якої застосовані фінансові санкції не сплачує їх добровільно. Так, наприклад, статтею 37 Закону України „Про ветеринарну медицину” встановлено, що штраф підлягає сплаті суб'єктом господарювання у місячний строк з дня отримання постанови, а у разі порушення цього строку штраф стягується у судовому порядку. Відповідно до статті 47 Закону України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”, у разі невиконання порушником постанови протягом 15 днів з дня її видання сума санкції стягується у судовому порядку. Відповідно до статті 30 Закону України „Про виключну (морську) економічну зону України”, сплата штрафу проводиться порушником добровільно протягом одного місяця з дня накладення штрафу, а у разі оскарження - протягом місяця з дня відмови суду в задоволенні скарги. У разі несплати штрафу в строк, встановлений частиною третьою цієї статті, він стягується через суд в порядку, встановленому чинним законодавством України для виконання судових рішень, що набрали чинності. Аналогічним чином, згідно статті 17 Закону України „Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів”, у разі невиконання суб'єктом підприємницької діяльності рішення органів, зазначених у частині третій цієї статті, сума штрафу стягується на підставі рішення суду.

Досить розповсюдженим способом виконання рішення про застосування фінансових санкцій є безспірне стягнення. Так, наприклад, відповідно до п.17 статті 14 Закону України „Про державний матеріальний резерв”, фінансові санкції, передбачені пунктами 3, 4, 8 і 10 цієї статті, застосовуються у безспірному порядку. Відповідно до статті 22 Закону України „Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними”, у разі невиконання порушником постанови протягом 15 днів з дня її видачі сума штрафу стягується у безспірному порядку державним податковим органом. Відповідно до статті 38 Закону України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”, не сплачені в строк страхові внески, пеня і штраф стягуються в доход Фонду із страхувальника у безспірному порядку.

В окремих випадках, примусове стягнення реалізується за допомогою Державної виконавчої служби без звернення до суду. Так, наприклад, статтею 23 Закону України „Про захист прав споживачів”, встановлено, що у разі невиконання в добровільному порядку суб'єктами господарської діяльності сфери торгівлі, громадського харчування та послуг визначених у статті 5 цього Закону рішень (постанов) спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади України у сфері захисту прав споживачів, його територіальних органів та їх посадових осіб про накладення стягнення примусове виконання таких рішень (постанов) здійснюється державною виконавчою службою в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження". Відповідно до статті 26 Закону України „Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання”, штраф підлягає сплаті суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності - юридичною особою в п'ятнадцятиденний термін з дня його накладення. У разі несплати штрафу в зазначений термін він стягується державним виконавцем у порядку, визначеному законодавством. Згідно з п.14 статті 106 Закону України „Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”, рішення органу Пенсійного фонду про нарахування пені або накладення штрафу, передбачених частинами дев'ятою і десятою цієї статті, є виконавчим документом. У разі якщо страхувальник, банк чи організація, яка здійснює виплату і доставку пенсій, отримали рішення про нарахування пені та накладення штрафу, передбачених частинами дев'ятою і десятою цієї статті, і не сплатили зазначені в них суми фінансових санкцій протягом десяти робочих днів, а також не оскаржили це рішення чи не повідомили у цей строк відповідний виконавчий орган Пенсійного фонду про його оскарження, воно передається для виконання державній виконавчій службі та страхувальнику.

Розглянуті приклади процесуальних конструкцій адміністративної відповідальності юридичних осіб дають можливість виділити такі їх види:

1) за особливостями стадії адміністративного розслідування:

- автономне провадження;

- об’єднане провадження.

2) за характеристиками типу деліктного процесу:

- адміністративне провадження;

- квазісудове провадження.

Автономне провадження характеризується тим, що в ньому можна виділити всі стадії, традиційно притаманні провадженню у справах про адміністративні правопорушення. При цьому факт вчинення відповідного правопорушення юридичною особою фіксується в окремому протоколі чи іншому аналогічному документі.

Об’єднане провадження характерне тим, що в ньому, як правило, стадія адміністративного розслідування об’єднується з контрольним провадженням. При цьому окремо протокол чи інший документ в якому фіксується вчинення юридичною особою правопорушення не складається, а факт вчинення правопорушення відображається у документі, що складається в цілому за результатами контрольної діяльності (наприклад в акті). Рішення про застосування відповідних санкцій за правопорушення, виявлене під час здійснення перевірки, приймається уповноваженою посадовою особою, як правило, на підставі вивчення матеріалів перевірки шляхом винесення відповідної постанови.

Слід зауважити, що об’єднане провадження має місце тільки тоді, коли підставою здійснюваної перевірки не є інформація про вчинення правопорушення. Якщо ж проведення перевірки викликано повідомленням або заявою про вчинення правопорушення певною юридичною особою, то в даному випадку має місце автономне провадження, а сама перевірка є етапом адміністративного розслідування.

У зв’язку з цим автономне провадження у справах про правопорушення юридичних осіб може бути поділено на два види: провадження за повідомленням (зверненням) про вчинення правопорушення юридичною особою і провадження виокремлене із контрольного у зв’язку з виявленням правопорушення юридичної особи в процесі здійснення звичайної контрольної діяльності.

Що стосується поділу процесуальних конструкцій адміністративної відповідальності юридичних осіб на адміністративне провадження і квазісудове провадження, то єдиним поки що прикладом квазісудового провадження можна вважати передбачену Законом України “Про захист економічної конкуренції” процедуру розгляду органами АМКУ справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції за заявами суб'єктів господарювання, громадян, об'єднань, установ, організацій про порушення їх прав внаслідок дій чи бездіяльності, визначених цим Законом як порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Справа в тому, що такому провадженню властиві окремі риси провадження щодо здійснення правосуддя судами у цивільних та господарських спорах. Так, це відбивається в тому що учасники розгляду мають назву „сторони” з поділом їх на „заявника”, „відповідача”, та „третіх осіб”, а також у комплексі процесуальних прав наданих сторонам під час розгляду справи.

Слід зазначити, що така процедура для вітчизняного законодавства не є типовою, проте в країнах з англо-саксонскою системою права, наприклад у США, розповсюджений саме квазісудовий порядок розгляду справ про правопорушення юридичних осіб.

Взагалі квазісудова процедура представляє певний інтерес і для нас. Хоча в рамках квазісудової процедури переважно розглядаються спори між суб’єктами відносин, що регулюються державою, цікавою є аргументація стосовно причин, що викликали передачу судових повноважень адміністративним органам у США.

Наділення адміністративних установ судовими повноваженнями було проведено Конгресом в порушення Конституції США. Однак делегування судових повноважень не зустріло суттєвого опору. З посиленням втручання держави у соціально-економічні відносини великою мірою зросла й кількість претензій до неї, але суди не могли впоратись із лавиною нових справ. Передачу адміністрації судових повноважень обумовили також й інші обставини: спеціальні знання працівників установ; наявність у адміністрацій наглядових і слідчих функцій, зокрема права за власною ініціативою починати переслідування порушника, якого не мають суди; складна, громіздка і тривала процедура проходження справ у судах; висока вартість судових витрат; схильність судів до “освячених часом” прецедентів; концентрація уваги судів на захисті прав окремих приватних осіб часто на шкоду державі в цілому тощо [330, c. 383].

Схожу аргументацію можна використати і в наших умовах для обґрунтування звуження сфери адміністративної юрисдикції судів. В той же час не варто відкидати і можливостей квазісудового процесу при вирішенні справ про адміністративні правопорушення з елементом неочевидності, тобто в умовах наявності елементу спору. Проте, ця проблема потребує додаткового, спеціального дослідження.

Слід зазначити, що багатоманітність процесуальних конструкцій адміністративної відповідальності юридичних осіб значною мірою ускладнює систематизацію відповідного законодавства з огляду на неможливість встановлення єдиної уніфікованої процедури порушення, розгляду і вирішення справ про притягнення до адміністративної відповідальності юридичних осіб і ця проблема має бути врахована в процесі систематизації законодавства про адміністративну відповідальність.