2.1. Принципи побудови нормативної моделі адміністративної відповідальності

Одним із ключових питань в дослідженнях будь-якого правового явища є питання про його походження та пояснення його існування як такого. В цьому контексті не є виключенням і юридична відповідальність.

Сформовані в теорії права уявлення про юридичну відповідальність однозначно пов’язують її з примусовою діяльністю держави, реакцією на різного роду правопорушення з переважаючим акцентом на тому, що юридична відповідальність явище суто юридичне, таке, що не існує поза межами правової реальності. Дійсно, нормативні конструкції різних видів юридичної відповідальності є породженням діяльності законодавця, але існування самого принципу, ідеї відповідальності, обумовлено об’єктивними законами розвитку матеріального і духовного світу. Отже необхідно виявити, так би мовити, концептуальні джерела юридичної відповідальності, показати обумовленість її існування фундаментальними філософськими законами і на цій основі сформулювати основні принципи, що утворюють концептуальну модель юридичної відповідальності взагалі та адміністративної зокрема.

Відомо, що будь-яке соціальне нормування здійснюється із розрахунку на майбутнє и представляє собою певним чином модель суспільних відносин в їх постійному розвитку. Визнання цього факту вимагає того, щоб в процесі соціального нормування суспільних відносин, різновидом якого виступає правове регулювання, обов’язково були враховані принципи діалектики.

Суттєвою особливістю правових норм є те, що в кожному правилі поведінки, яке складає зміст відповідної правової норми закладене протиріччя.

Суспільно корисним є такий напрямок розвитку суспільних відносин, в якому відбувається слідування вимогам правової норм і вирішення протиріччя в даному випадку полягає в тому, що “перемагає” варіант дотримання вимог норми і відносини розвиваються в потрібному напрямку. Але цілком можлива ситуація, коли суб’єктом буде обрано інший варіант і необхідним стає більш складний механізм, який здатний забезпечити вирішення протиріччя в необхідному нам напрямку.

Пошук принципів функціонування такого механізму неминуче виводить до фундаментальних положень детермінізму, філософського вчення про об’єктивні закономірності взаємозв’язку і взаємообумовленості явищ матеріального і духовного світу. Центральним ядром детермінізму служить положення про існування причинності, тобто такого зв’язку явищ, в якому одне явище (причина) при певних умовах з необхідністю породжує інше явище (наслідок) [126]. Хоча, слід зауважити, що деякі сучасні автори заперечують причинність у нормативному регулюванні [127, c. 186].

З цього приводу слід звернути увагу на точку зору висловлену німецьким дослідником Р. Циппеліусом. Зокрема він пише: “Фактична наявність передумов, описаних нормою права, є підставою для виникнення правового наслідку, передбаченого нею. Це взаємозв’язок зовсім іншого виду, ніж взаємозв’язок між природними причинами і їхніми фактичними наслідками, і називати його “юридичною казуальністю” чи “дією права” – справа смаку й уподобання.

На нашу думку слід погодитись з Р. Циппеліусом тільки в тому, що дійсно це взаємозв’язок іншого виду, але не можна категорично заперечувати можливості певної аналогії між природними причинно-наслідковими зв’язками та юридичною казуальністю. Інакше, якщо слідувати логіці Р. Циппеліуса, то слід визнати, що правова реальність не має нічого спільного з реальністю об’єктивною. Або інакше: ті суспільні відносини, які розвиваються відповідно з правовими нормами, можуть розвиватись всупереч законам природи, тобто без урахування загального принципу причинності.

Справа в тому, що дотримання і недотримання вимог правової норми можна розглядати як наслідки прояву свободи волі індивіда, який є адресатом правової норми. Відповідно до принципу причинності, зв’язок причини і наслідку є необхідним: якщо є причина і в наявності відповідні умови, то невідворотно виникає наслідок, причому він завжди породжується даною причиною при тих самих умовах і в усіх інших випадках. Наслідок, створений певною причиною, сам стає причиною іншого явища; останнє, у свою чергу, стає причиною третього явища тощо. Цю послідовність явищ називають “ланцюгом причинення”, при цьому будь-який з таких ланцюгів не має ні початку, ні кінця.

Виходячи з цього будь-який нормативно-правовий акт можна розглядати як модель певної частки ланцюгу причинення, що має місце у певній сфері суспільних відносин, які виступають предметом правового регулювання.

Невідворотність переносу матерії і руху від причини до наслідку призводить до того, що вже сам факт породження наслідку певним чином змінює причину, що є універсальною властивістю причинності [129, c. 602] Наприклад, певною нормою закріплено право особи звернутись до органу влади з метою отримання ліцензії на здійснення певного виду діяльності. Акт реалізації права на звернення за отриманням ліцензії (причина) викликає у державного органу обов’язок розглянути це звернення (наслідок).

В даному випадку має місце так званий однолінійний ланцюг причинення. В таких ланцюгах одне і те ж саме явище виступає і причиною, і наслідком, причиною в одних відносинах і наслідком в інших. При цьому вплив наслідку на причину є проявом реактивного ланцюгу причинення, що супроводжує однолінійні ланцюги причинення [125, c. 397].

З огляду на загальний закон причинності, нормативне регулювання повинно враховувати існування свободи волі індивіда, яке обумовлює його неоднозначне відношення до приписів правових норм. Особливістю нормативного регулювання можна вважати те, що кожна норма, як причина, може викликати два види наслідків: її дотримання і недотримання. Але, оскільки ланцюг причинення є безперервним, нормативна модель відповідних відносин має охоплювати обидва варіанти наслідків, тобто дві лінії подальшого розвитку подій.

У випадку дотримання приписів правової норми має місце однолінійний ланцюг причинення. Водночас, для випадків недотримання приписів правової норми має бути змодельований інший вид ланцюгу причинення – дволінійний ланцюг причинення зі зворотним зв’язком. Оскільки недотримання приписів правових норм (правопорушення) є соціально небажаним, наслідок недотримання повинен мати характер такої реакції, яка б впливала на причину і певним чином усувала її. В даному випадку зв’язок між причиною і наслідком розвивається за двома напрямками: від причини до наслідку і від наслідку до причини. При цьому реалізація принципу причинності абсолютно відповідає необхідності подолання протиріччя між правомірною і протиправною поведінкою на користь правомірної.

Далі слід звернути увагу на механізм дії зворотного зв’язку у ланцюзі причинності. Само по собі вчинення правопорушення також може бути розглянуто як ланцюг причинності, частина якого виглядає таким чином: суб’єкт – діяння – шкода. Суб’єкт в результаті свого волевиявлення (причина) вчинює протиправне діяння (наслідок). У свою чергу це діяння (причина) викликає завдання шкоди певним інтересам або цінностям (наслідок). Загальним наслідком правопорушення має бути реакція, яка повинна мати характер впливу на один із трьох зазначених елементів, оскільки кожен з них може виступати опосередкованою причиною наслідку.

Реакція на шкоду, якщо вона має матеріальний характер, може виражатись у виникненні обов’язку суб’єкта компенсувати завдану шкоду. Реакція на діяння, якщо воно ще продовжується, може виражатись у діях, спрямованих на його припинення.

Але, слід передбачити і можливість такої ситуації, коли шкода не має матеріального характеру, а діяння вже закінчилося. Залишається лише один елемент на який може бути спрямована реакція, а саме суб’єкт. При цьому причина може бути усунена як способом ізоляції суб’єкта, так і й іншими способами впливу на його волю, як елемент, що визначає діяльність людини. І, що особливо важливо, суб’єкт завжди існує в часі на відміну від діяння чи його наслідків.

Якщо подивитись на реальні нормативні моделі дволінійного ланцюгу причинності у праві, то неважко помітити, що всі вони відповідають основним сучасним моделям юридичної відповідальності. Фактично, за таких умов можна стверджувати, що юридична відповідальність є окремим випадком прояву фундаментального принципу причинності.

Але важливим для нас є те, що із принципу діалектичного протиріччя і принципу причинності практично витікає принцип відповідальності, притаманний всім системам соціального нормування.

Для того, щоб принцип відповідальності був реалізовуваним, необхідно забезпечити, щоб причини на яких він побудований, мали характер повних причин. Повна причина – це сукупність обставин, факторів, при яких даний наслідок наступає з необхідністю і відповідно до теорії детермінізму, до складу повної причини входять: специфікуюча причина, кондиціональні причини, реалізаторна (пускова) причина.

Викладене наводить на думку, що всі види юридичної відповідальності повинні мати спільну концептуальну основу, тобто систему принципів, яка покладена в основу їх правового регулювання. Виявлення такої концептуальної основи представляє собою певні труднощі, перш за все методологічного характеру і відповідно до цього визначення істинності отриманих результатів наукового пошуку.

Для цілей нашого дослідження візьмемо за основу когерентну теорію істини. Відповідно до даної теорії істинними є такі знання, які всередині самого теоретичного контексту узгоджені одне з одним і можуть пройти перевірку на інші властивості: несуперечливість, зв’язаність, обґрунтованість тощо [130, c. 48].

Вихідним для побудови згаданої системи принципів є власне сам принцип відповідальності у нормативному регулюванні. Його сутність полягає в тому, що у випадку відхилення поведінки адресата відповідної норми від припису цієї норми, з боку суб’єкта, що встановив цю норму або ним уповноваженого повинна мати місце певна реакція. Вона може бути викликана необхідністю приведення поведінки адресата норми у відповідність з приписом норми або іншими мотивами, але в будь-якому разі вона повинна бути, інакше нормативне регулювання втрачає сенс.

Кожна людина, коли чує про необхідність виконання певних обов’язків, дотримання певних обмежень чи заборон, обов’язково задається принаймні одним із двох можливих питань: по-перше, а навіщо взагалі дотримуватись цих обов’язків або заборон, і, по-друге, а що буде, якщо я не виконаю обов’язку або порушу заборону? Іншими словами, людина має усвідомлювати і розуміти або абсолютну необхідність виконання відповідних норм, або можливість того, що внаслідок їх невиконання для неї настануть несприятливі наслідки як реакція на це. Перший варіант розрахований на громадян з досить високим рівнем правосвідомості, другий – на їх протилежність. Але нормативне регулювання має ту особливість, що воно не може здійснюватись стосовно одних і тих самих питань окремо для різних суб’єктів, в залежності від їх розумових здібностей чи рівня освіти. З огляду на це обирається варіант, здатний задовольнити всіх, тобто в нормі зазначається і бажане правило поведінки адресатів норми, і описується реакція на відхилення від цього правила. Зазначена реакція власне і є відповіддю на порушення норми.

Таким чином в імперативних (зобов’язуючих та забороняючих) нормах забезпечених санкцією, реалізується узагальнений принцип відповідальності. При цьому слід мати на увазі що слово «відповідальність» тут використовується суто в значенні «реакція на відхилення від норми».

У змісті принципу відповідальності можна виділити дві складові, зміст яких буде визначати нормативну модель відповідальності, а саме нормативну модель відхилення від норми і нормативну модель реакції на відхилення. При цьому для цих нормативних моделей також мають існувати принципи, покладені в основу правового регулювання.

Розглянемо з початку принципи, на яких має базуватись нормативна модель реакції на відхилення від норми.

В залежності від складності системи нормативного регулювання, реакція може наступати в самих різних формах і може бути досить тривалою в часі. Ми знаємо, що у праві реакція на порушення норми проявляється у застосуванні відповідними суб’єктами заходів впливу до порушника норми і можна впевнено стверджувати, що реакція відбулась тільки тоді, коли цей захід впливу є реалізованим, тобто коли настали несприятливі для порушника наслідки, пов’язані із застосуванням саме цього заходу впливу. Настання таких наслідків як раз і свідчить про завершення реагування.

Оскільки реакція є неможливою без реалізації, одним із принципів, похідних від загального принципу відповідальності є принцип реалізовуваності реакції. Зміст цього принципу полягає в тому, що нормативна модель реакції на відхилення від норми обов’язково має містити в собі механізм практичної реалізації заходу впливу, застосування якого становить зміст самої реакції.

Але, крім того, що зазначений вплив має бути абсолютно реалізованим, він повинен мати певні характеристики, за якими можна описати його , а відтак і сутність реакції. Виходячи з того, що реакція має на меті певним чином компенсувати відхилення або досягти іншої мети реагування, вона має бути адекватною самому відхиленню. Іншими словами, реакція має бути необхідною і достатньою для досягнення мети реагування (відповідальності). Тобто наступним принципом, похідним від принципу реалізовуваності реакції є принцип адекватності реакції.

Слід зазначити, що реалізація зазначеного принципу представляє певні труднощі, оскільки вона залежить від того, в межах якої концепції відповідальності відбувається правове регулювання (каральної, компенсаційної, виховної, управлінської, сервісної, правозахисної тощо). Тому для кожної концепції мають бути розроблені свої критерії адекватності реакції.

У свою чергу, для того, щоб визначити, яка реакція буде адекватною відхиленню, необхідно принаймні оцінити характер самого відхилення, визначити його параметри і оцінити їх. При цьому, для реалізації принципу адекватності реакції необхідно, щоб оцінка була максимально об’єктивною. Іншими словами, ми можемо сформулювати наступний принцип – принцип об’єктивності оцінки. Принцип об’єктивності оцінки полягає в тому, що нормативна модель реакції на відхилення від норми має містити в собі такий елемент, який би забезпечував об’єктивність оцінки характеристик відхилення від норми з метою подальшого досягнення адекватності реакції.

У свою чергу, об’єктивна оцінка можлива тільки тоді, коли у суб’єкта, який її здійснює, є достатньо інформації для цього. При цьому ця інформація має бути істинною. Отже наступним фундаментальним принципом має бути принцип об’єктивності істини. Принцип об’єктивності істини полягає в тому, що інформація на підставі якої здійснюється оцінка характеристик відхилення від норми має бути істинною, тобто повинна відображати всі характеристики такими, якими вони є в об’єктивній реальності.

Чотири описані вище принципи, а саме принцип абсолютності реалізації реакції, принцип адекватності реакції, принцип об’єктивності оцінки та принцип об’єктивності істини складають концептуальну основу нормативної моделі реагування на відхилення від норми.

Оскільки реалізація принципів об’єктивності істини, об’єктивності оцінки, адекватності реакції та абсолютної реалізації реакції здійснюється переважно державними органами, в силу вступає конституційний принцип законності, закріплений у ч.2 статті 19 Конституції України, відповідно до якого органи державної влади, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Із принципу законності випливає такий принцип нормативного регулювання адміністративної відповідальності, як принцип формалізації процедури (процесу) реакції. Зміст цього принципу полягає в тому, що діяльності пов’язаній з встановленням об’єктивності істини, об’єктивності оцінки, визначенням адекватності реакції та забезпеченням реалізації реакції обов’язково має бути надана процесуальна форма.

Неважко побачити, що структурні елементи процесу відповідають основним стадіям розвитку адміністративно-деліктних відносин (див. підрозділ 1.1), за винятком, безумовно власне деліктних відносин. Більш того, кожній стадії розвитку адміністративно-деліктних відносин можна поставити у відповідність один із базових принципів побудови нормативної моделі реакції на правопорушення. Так, принцип об’єктивності істини відповідає стадії адміністративного розслідування, принцип об’єктивності оцінки та адекватності реакції – стадії відносин об’єктивної адміністративної відповідальності, принцип реалізації реакції – стадії відносин суб’єктивної адміністративної відповідальності. Тобто на кожній із стадій має бути реалізованим відповідний принцип, який визначає її зміст.

Єдине виключення становлять відносини попереднього розгляду матеріалів про адміністративне правопорушення, але ця стадія виконує суто технічну функцію зв’язку між іншими двома стадіями і тільки в тому випадку, коли з’ясування об’єктивності істини і здійснення об’єктивної оцінки провадиться різними суб’єктами (наприклад, коли справа про адміністративне правопорушення розглядається судом).

Слід згадати, що в теорії процесуального права існує точка зору стосовно того, що диференціація правового регулювання проявляється на рівні стадій процеса, на рівні етапів процеса і на рівні процесуальних дій [131, c. 146]. В даному випадку ми спостерігаємо чітку диференціацію на рівні стадій за змістом відповідних відносин та їх суб’єктним складом.

Виявлені закономірності дають можливість сформулювати низку принципів формалізації процедури реакції, або, іншими словами надання цій реакції процесуальної форми.

Відомо, що процесуальна стадія представляє собою відносно відокремлену, виділену в часі і логічно зв’язану сукупність процесуальних дій, спрямованих на досягнення певних цілей і вирішення відповідних завдань, таку, що функціонально співвідноситься з ними і відрізняється колом суб’єктів [132, c. 166]. Виходячи з цього, а також із загальної структури правовідносин, надання процесуальної форми певним видам діяльності вимагає нормативного закріплення принаймні таких основних моментів:

– визначення кола і правового статусу суб’єктів діяльності;

– визначення мети діяльності (формалізація результатів діяльності);

– визначення змісту діяльності;

– визначення умов необхідності здійснення відповідної діяльності. При цьому, динаміка адміністративно-деліктних відносин показує, що зміна стадій їх розвитку характеризується зміною всіх елементів, тому кожна стадія має бути описана з дотриманням зазначених вимог. Належним чином описані стадії в сукупності сформують нормативну конструкцію провадження у справах про адміністративні правопорушення, що є складовою нормативної моделі адміністративної відповідальності.

Наступним кроком для визначення концептуальних засад нормативного регулювання саме адміністративної відповідальності, має стати детальний розгляд процедур реалізації мабуть, фундаментальних принципів юридичної відповідальності: принципу об’єктивності істини і принципу об’єктивності оцінки, адже особливості реалізації саме цих принципів обумовлюють видові відмінності різних проявів юридичної відповідальності.

В контексті досліджуваного питання принцип об’єктивності істини покликаний забезпечити належну кількість достовірної інформації придатної для об’єктивної оцінки в подальшому. Безумовно, що така інформація буде надзвичайно різноманітною для різних видів діянь, і це потребує від нас визначення у вигляді принципу вимог до такої інформації. При цьому більш важливим є не питання про перелік конкретних джерел і змісту інформації, а те, яким чином може стати можливим досягнення об’єктивної істини? Іншими словами нам необхідно сформулювати принцип достовірності джерел. Зміст цього принципу полягає в тому, що джерелами інформації придатної для об’єктивної оцінки мають виступати тільки такі, відносно яких немає сумнівів про їх достовірність. При цьому слід наголосити, що мова йде не про достовірність самої інформації, а про достовірність саме її джерел.

По-перше, абсолютно точно можна стверджувати, що достовірною інформацією про вчинене діяння володіє, перш за все особа, яка вчинила це діяння. По-друге, достовірною інформацією про вчинене діяння володіє особа, чиї права цим діянням порушені. По-третє, достовірною інформацією можуть володіти особи, які в силу різних причин спостерігали за вчиненням відповідного діяння або за його наслідками.

Якщо ми маємо справу з діянням, якому притаманна опосередкована протиправність, тобто коли здійснюється посягання на права і свободи конкретного суб’єкта, то найбільш достовірними джерелами будуть перши два. Якщо ж діянню притаманна безпосередня протиправність, тобто діяння полягає в порушенні певних нормативних приписів, то перше і трете.

У випадку з об’єктивною протиправністю трете джерело є суб’єктом, що здійснює контроль за поведінкою адресата норми, а у випадку із суб’єктивною протиправністю – свідок або свідки.

Із наведеного випливає, що ініціювання реакції на відповідне діяння можливо за ініціативою самого адресата норми (наприклад явка з повинною); за ініціативою потерпілого або особи, чиї права порушені цим діянням; за ініціативою суб’єкта, якому стала відома інформація про вчинене діяння. Таким чином принцип достовірності джерел обумовлює наявність принципу компетентності суб’єкта ініціювання реакції, який можна сформулювати таким чином: нормативна модель реакції на відхилення (відповідальності) має містити в собі можливість ініціювання реакції тим суб’єктом, який виступає достовірним джерелом відповідної інформації. В літературі зазначені вище суб’єкти іноді згадуються як “лідируючи” [133, c. 305].

Що ж стосується самої інформації, то очевидно, що вона має бути необхідною і достатньою для забезпечення реалізації принципів об’єктивності істини та об’єктивності оцінки. Це положення дає можливість сформулювати ще два важливих принципи: принцип необхідності підстав ініціювання реакції і принцип достатності підстав об’єктивної оцінки.

Принцип необхідності підстав ініціювання реакції полягає в тому, що інформація, яка стала підставою ініціювання реакції має бути необхідною для встановлення об’єктивності істини. У свою чергу, принцип достатності підстав об’єктивної оцінки полягає в тому що для забезпечення об’єктивної оцінки має бути забезпечена мінімально достатня кількість достовірної інформації про відповідне діяння.

Реалізація принципу об’єктивності оцінки також вимагає вирішення ще цілої низки питань. Першим із них є питання про те, хто має здійснювати об’єктивну оцінку діяння? Відповідь на рівні принципу в даному випадку є очевидною: це має бути особа, яка є фахівцем у відповідній галузі і може об’єктивно та адекватно оцінювати надану їй інформацію про відповідне діяння. Іншими словами можна вести мову про принцип фаховості суб’єкта оцінки.

Але нічого ідеального у світі не існує, а відтак необхідно знайти відповідь на питання: що треба робити, якщо виникають сумніви в об’єктивності істини або об’єктивності оцінки? Тут, на нашу думку, можна звернути увагу на те, що сумніви можна поділити на такі, що можуть бути усуненими і такі, що не можуть бути усуненими. Сумніви, що не можуть бути усуненими, мають стати підставою відмови від реагування на відповідне діяння. У свою чергу сумніви, що можуть бути усуненими, мають бути подолані за рахунок пошуку додаткових джерел інформації.

Але й ці принципи нездатні повною мірою забезпечити об’єктивність істини та об’єктивність оцінки знову ж такі з огляду на відсутність ідеального в нашому житті. Ми не можемо досягти ідеального, але ми повинні прагнути до нього наблизитись якомога ближче. У зв’язку з цим стає доцільним сформулювати принцип страхування об’єктивності: за будь-яких умов особі, що вчинила діяння, яке передбачає відповідну реакцію, має бути забезпечене право на оскарження ступеню об’єктивності істини та об’єктивності оцінки. В даному випадку можливість оскарження виступає як запорука, страховка від помилок, які можуть бути допущені при з’ясуванні об’єктивності істини та об’єктивності оцінки.

Таким чином, ми окреслили чотири основні принципи, що визначають процесуальну конструкцію відповідальності: принцип реалізовуваності реакції, принцип адекватності реакції, принцип об’єктивності оцінки та принцип об’єктивності істини, а також похідні від них принцип формалізації процедури (процесу) реакції, принцип достовірності джерел, принцип належного суб’єкта ініціювання реакції, принцип необхідності підстав ініціювання реакції, принцип достатності підстав об’єктивної оцінки, принцип фаховості суб’єкта оцінки, принцип страхування об’єктивності.

Зазначені вище принципи фактично утворюють концептуальну модель не лише адміністративної відповідальності, але й юридичної відповідальності взагалі, безвідносно до конкретних її видів і в цьому можна переконатись проаналізувавши існуючи види юридичної відповідальності з точки зору реалізації у відповідних нормативних моделях зазначених принципів. Найбільш яскраво згадані принципи проявляються у так званих “штрафних” видах юридичної відповідальності (кримінальній, адміністративній, дисциплінарній), але з урахуванням певних особливостей їх можна побачити й у нормативних конструкціях компенсаційних видів юридичної відповідальності.

Так, наприклад, один із різновидів цивільно-правової відповідальності полягає у встановленні і стягненні неустойки (штрафу або пені) за невиконання або неналежне виконання сторонами своїх зобов’язань за договорами. Очевидно що нормою тут виступають зобов’язання, а відхиленням – їх порушення. Реакцією на відхилення є виникнення у сторони, яка порушила зобов’язання, обов’язку сплатити неустойку іншій стороні. Особливістю реалізації вищезазначених принципів в даному випадку є те, що принцип адекватності реакції реалізується заздалегідь, на стадії укладання договору, де сторони передбачають розмір неустойки, правила його обчислення та умови за яких ця неустойка має сплачуватись. В цьому ж проявляється і принцип конкретизації реакції.

Принципи об’єктивності істини та об’єктивності оцінки також реалізуються досить просто, оскільки для обох сторін порушення є очевидними, а їх параметри заздалегідь установлені. Більш того, чим ретельніше складено текст договору, чим ретельніше в ньому прописані всі суттєві умови, тим легше реалізуються зазначені принципи.

Водночас, якщо подивитись на існуючу конструкцію конституційної відповідальності, стає очевидним, що в її нормативній моделі реалізована тільки частка згаданих принципів, особливо стосовно імпічменту Президента України. Фактично тільки формалізовані відхилення від норми і визначено вид і характер реакції на відхилення. Дійсно, Конституція України містить тільки загальний опис підстав відповідальності Президента України та конкретизацію реакції (власне імпічмент), проте абсолютно не відображені принципи реалізовуваності реакції, адекватності реакції, об’єктивності оцінки та об’єктивності істини. Все це робить практично неможливим реальне притягнення Президента до відповідальності.

Але, незважаючи на досить невелику кількість норм, досить повно згадані принципи реалізовані відносно відповідальності Верховної Ради України. Чітко формалізовані підстави відповідальності (неможливість розпочати пленарні засідання протягом певного часу, не сформування уряду протягом певного часу, не сформування коаліції депутатських груп і фракцій), конкретизовано реакцію (дострокове припинення повноважень Верховної Ради) тощо. Конкретне формулювання об’єктивної сторони діянь забезпечує очевидність цих діянь, можливість їх виявлення і фіксації, а відтак забезпечує об’єктивність істини та об’єктивність оцінки з боку Президента. Адекватність реакції закладена в тому, що відсутні альтернативні заходи впливу, а реалізовуваність реакції забезпечується тим, що правові наслідки для Верховної Ради настають, так би мовити, автоматично після видання Президентом відповідного указу і не потребують додаткових зусиль для їх реалізації.

Але, якщо всі згадані вище принципи утворюють концептуальну основу юридичної відповідальності взагалі, безвідносно до конкретних її видів, необхідно звернути увагу на ті принципи, які визначають якісну своєрідність адміністративної відповідальності. Враховуючи той факт, що причиною, яка викликає до життя відносини юридичної відповідальності є різноманітні правопорушення (делікти), то буде логічним припустити, що особливості саме цих причин мають відбиватисяся на змісті відносин, які вони викликають.

Коли ми говоримо про відхилення від норми, як підставу відповідної реакції, ми маємо справу з двома явищами: по-перше з ідеальною моделлю поведінки яка закріплена в нормі і, по-друге, з реальною поведінкою. Очевидно, що мало констатувати наявність відхилення поведінки від ідеальної моделі. Цьому відхиленню повинні бути надані певні характеристики, наявність яких дасть можливість реалізувати всі інші принципи і фактично ми підійшли до принципів нормативного описання відхилень, які викликають відповідну реакцію.

Зі змісту описаних вище принципів видно, що чим ретельніше будуть виписані характеристики відхилення, тим легше забезпечити реалізацію принципів об’єктивності істини, об’єктивності оцінки і адекватності реакції. Тобто, можна казати про необхідність забезпечення принципу формалізації відхилення. Принцип формалізації відхилення полягає в тому, що відхилення від норми має бути описане з таким рівнем деталізації характеристик, який є необхідним і достатнім для реалізації принципів, що складають концептуальну основу нормативної моделі реагування на відхилення від норми.

Але, з огляду на величезну кількість норм, а відтак і величезну кількість можливих відхилень від їх приписів, практично неможливо описати їх всі з необхідним рівнем деталізації. Це викликає необхідність певного узагальнення характеристик відхилення, надання їм, так би мовити, грубих рис. У свою чергу, в силу того, що всі згадані принципи є взаємопов’язаними, узагальнення характеристик відхилення неодмінно має викликати розширення меж можливої реакції на таке відхилення. Іншими словами, можна сформулювати ще один принцип, який є зв’язуючою ланкою між принципом адекватності реакції і принципом формалізації відхилення, а саме принцип пропорційності рівня нормативної деталізації відхилення і точності визначення меж можливої реакції. Зміст цього принципу полягає в тому, що при визначенні виду і розміру заходу впливу, який має бути застосований як реакція на відхилення від норми, має бути дотримана пропорційність з рівнем нормативної деталізації відхилення. При цьому цей зв’язок є зворотно пропорційним: чим менше рівень деталізації відхилення, тим більшими мають бути межи в яких можлива зміна виду і розміру заходу впливу і навпаки.

Далі, якщо ми кажемо про реакцію на відхилення, що виражається у застосуванні відповідних заходів впливу, ми не можемо обійти увагою того, хто виступає об’єктом такого впливу. Цілком очевидно, що об’єктом впливу має виступати адресат норми, який допустив відхилення від її вимог. Це дає можливість сформулювати ще один принцип – принцип відповідності об’єкта реакції адресату норми. Зміст цього принципу полягає в тому, що в нормативній моделі відхилення має бути відображено той момент, що реагування на відхилення від норми має бути спрямованим тільки на особу, яка є адресатом цієї норми і яка допустила таке відхилення.

Крім того, необхідно конкретизувати той параметр об’єкта реакції, на якій має здійснюватись реальний вплив. Реакція на відхилення в будь-якому разі тільки тоді буде адекватною, якщо вона спрямована на той параметр об’єкта, який обумовив це відхилення. Для людини такими параметрами є воля і свідомість. Безумовно, відхилення можуть відбуватись і поза волею і свідомістю суб’єкта, але тоді реакція на ці відхилення повинна мати принципово інший характер, не зв’язаний із впливом на них. Таким чином, ми можемо сформулювати ще один принцип – принцип належної спрямованості реакції, який полягає в тому, що зміст заходу впливу має забезпечувати вплив на той параметр особи, що допустила відхилення від норми, який обумовив це відхилення. Оскільки ми беремо за еталон суспільство осудних суб’єктів, тобто таких, які усвідомлюють характер вчинюваних ними діянь і здатні керувати ними, то у нашому випадку реакція має бути спрямована на волю і свідомість людини.

Водночас, така спрямованість навряд чи може бути безпосередньою, вона має опосередковуватись через вплив на ті цінності, які однозначно усвідомлюються суб’єктом як такі і воля цього суб’єкта зазвичай спрямовується на захист таких цінностей. Це положення відбивається у принципі дієвості реакції, який можна сформулювати таким чином: захід впливу, що застосовується як реакція на відхилення від норми, повинен бути таким, що викликає у особи, до якої він застосований, почуття втрати певних благ, які для нього виступають як усвідомлювана цінність.

Цілком очевидним є той факт, що в процесі визначення принципів побудови нормативної моделі відхилення від норми, ми впритул наблизились до фундаментальних основ вчення про склад правопорушення, відповідно до якого склад правопорушення представляє собою низку закріплених у законі ознак діяння, наявність яких дає можливість кваліфікувати дане конкретне діяння як правопорушення. У свою чергу елементами складу правопорушення є об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт і суб’єктивна сторона.

Слід зауважити, що об’єкт правопорушення, як сукупність суспільних відносин на яке здійснюється посягання, безумовно має значення але його ознаки неодмінно відбиваються в об’єктивній стороні правопорушення і тому окремо розглядати принципи нормативного закріплення об’єкта правопорушень немає необхідності. Проте основну увагу слід віддати решті елементів складу правопорушення.

Визначення об’єктивної сторони може бути здійснено багатьма способами. Але незалежно від способу викладення слід мати на увазі два принципи. По-перше, ознаки об’єктивної сторони мають бути сформульовані таким чином, щоб вони не допускали можливості подвійного та розширеного тлумачення і містили якомога менше оціночних понять. Цей принцип можна назвати – принцип конкретності ознак об’єктивної сторони. По-друге, ознаки об’єктивної сторони мають бути такими, що можуть бути певним чином виявлені в реальності, описані та зафіксовані. Це є важливим для подальшої реалізації принципів об’єктивності істини та об’єктивності оцінки.

Норма, що містить описання відповідного протиправного діяння, має також містити і обов’язкову вказівку про те, на якого суб’єкта буде спрямовано відповідну реакцію. Цього вимагає принцип відповідності об’єкта реакції адресату норми.

І, нарешті, при створенні нормативної моделі відхилення від нормі має бути врахованим принцип об’єктивної обумовленості діяння волею відповідного суб’єкта і адекватного відображення цього діяння у його свідомості. Цей принцип покликаний закріпити зв’язок між суб’єктом та об’єктивною стороною відповідного діяння і в практиці цей принцип знаходить своє відображення у таких категоріях, як вина, мотив і мета протиправного діяння, які в сукупності утворюють його суб’єктивну сторону.

Крім того, якщо вести мову про змістовну завершеність нормативної моделі, необхідно реалізувати ще один принцип, а саме принцип конкретизації реакції, який полягає в тому, що у відповідній частині норми має міститись вказівка на якісні і кількісні характеристики заходу впливу, які є реакцією на діяння, описане у цій нормі і при цьому слід пам’ятати про описаний вище принцип пропорційності між рівнем нормативної деталізації відхилення і точністю визначення меж можливої реакції.

І, нарешті, слід звернути увагу на момент, який має значення для конкретних видів юридичної відповідальності. Річ у тім, що дуже розповсюдженою є ситуація, коли про наявність певного діяння можна судити тільки по його наслідкам, матеріальним слідам. При цьому є відсутнім таке джерело інформації, яке б однозначно свідчило, що це конкретне діяння вчинене конкретною особою і фактично виникає ситуація спору: інформація надана суб’єктом ініціювання реакції суперечить інформації, що надається особою, що підозрюється у вчиненні відповідного діяння. Іншими словами виникає ситуація неочевидності зв’язку між суб’єктом і об’єктивною стороною діяння. В даному випадку напрошується висновок про те, що у випадку наявності спору про достовірність інформації, такий спір має вирішуватись на підставі принципів правосуддя, оскільки одним із визначальних принципів правосуддя, закріплених у Конституції України, є принцип змагальності.

Іншими словами, можна сформулювати наступний принцип – принцип подолання неочевидності: якщо конструкція об’єктивної сторони діяння допускає неочевидність у зв’язку між суб’єктом і об’єктивною стороною діяння, з’ясування об’єктивної істини має здійснюватись з дотриманням принципів правосуддя.

Цей принцип за своєю суттю і є тією точкою, від якої починається розмежування видів юридичної відповідальності. Із принципу подолання неочевидності випливає й те, що якщо конструкція об’єктивної сторони діяння не допускає неочевидності у зв’язку між суб’єктом і об’єктивною стороною діяння, з’ясування об’єктивної істини може здійснюватись в адміністративному порядку.

Принцип подолання неочевидності виявляється тісно пов’язаним з принципом фаховості суб’єкта оцінки, тобто якщо з’ясування об’єктивності істини здійснюється на підставі принципів правосуддя, то на перший план виходять фахові здібності відповідного суб’єкта стосовно вирішення спору про право при юридичній кваліфікації діяння та пов’язаних з цим дій і носієм таких здібностей можна вважати суд. Натомість, при з’ясуванні об’єктивності істини в адміністративному порядку, найбільш важливими є фахові здібності відповідної особи щодо розуміння особливостей предмету правового регулювання відповідних відносин (наприклад функціонування того чи іншого виду транспорту чи обладнання, деталей здійснення того чи іншого виду діяльності, змісту технологічних процесів тощо).

Той факт, що саме необхідність подолання неочевидності зв’язку між суб’єктом і об’єктивною стороною певного діяння впливає на процесуальну конструкцію відповідальності підтверджується тим, що в умовах абсолютної очевидності такого зв’язку, взагалі стає зайвою процедура правозастосування, яка опосередковує реакцію на відповідне правопорушення. Така особливість, зокрема, притманна цивільно-правовій відповідальності. Оскільки зобов’язання виникають, як правило, із договору, то їх порушення є очевидним для обох сторін договору, а вид і розмір неустойки визначений заздалегідь. В таких умовах обов’язок сплати неустойки виникає автоматично на підставі факту порушення зобов’язання, без опосередкування через процедуру правозастосування.

Наявність неочевидності між суб’єктом і об’єктивною стороною протиправного діяння обумовлює необхідність встановлення відповідних процедур спрямованих на забезпечення об’єктивності істини при притягненні до відповідальності. При цьому чим більш яскраво виражена згадана неочевидність, тим складнішою буде ця процедура. Невипадково, у процесуальній конструкції кримінальної відповідальності одне з центральних місць займає складна й досить тривала процедура досудового слідтва.

У свою чергу, фактором, що обмежує складність процедур спрямованих на забезпечення об’єктивності істини при притягненні до відповідальності, виступає рівнь іх витратності. Можна стверджувати, що витрати часу і матеріальних ресурсів на встановлення об’єктивності істини мають бути співрозмірні зі шкодою, що завдається протиправним діянням інтересам суспільства. Хоча й зрозуміло, що якщо мова йде про посягання, наприклад, на життя і здоров’я людини, тобто абсолютні цінності, то будь-які витрати спрямовані на досягнення об’єктивності істини по справах пов’язаних з такими посяганнями є виправданими.

Таким чином, можна стверджувати, що в залежності від ступеню можливої неочевидності зв’язку між суб’єктом і об’єктивною стороною певного діяння можуть існувати три основних процесуальних конструкції конструкції юридичної відповідальності:

а) автоматична – в тих випадках коли зазначений зв’язок є абсолютно очевидним, а конкретна міра відповідальності визначена заздалегідь, що виключає необхіднісь опосередкування її визначення процедурою правозастосування;

б) адміністративна – в тих випадках, коли зазначений зв’язок є достатньо очевидним, може бути виявленим безпосередньо під час вчинення протиправного діяння, але визначення конкретної міри відповідальності потребує опосередкування процедурою правозастосування;

в) правосуддя – в тих випадках коли зазначений зв’язок є переважно неочевидним, може бути виявленим переважно через здійснення специфічної діяльності щодо відновлення характеристик діяння за його наслідками і визначення конкретної міри відповідальності потребує опосередкування процедурою правозастосування.

Оскільки реалізація процесуальної конструкції адміністративного типу доцільна у випадках з незначною можливістю неочевидності зв’язку між суб’єктом і об’єктивною стороною певного діяння, то в конструкціях відповідних правопорушень має бути врахована ця обставина, тобто ключовим елементом об’єктивної сторони правопорушення мають бути характеристики власне діяння, а не його наслідків. Водночас, навіть за наявності суспільно шкідливих наслідків, вони мають бути несуттєвими.

Безумовно, що всі зазначені принципи повинні бути реалізовані у відповідних нормах, придатних для практичного використання або застосування. Деталізація принципів може і повинна продовжуватись, але подальше уточнення принципів обумовлюється низкою зовнішніх факторів, що визначають функціонування тієї чи іншої нормативної моделі в реальних умовах. Тобто необхідно перейти від дослідження принципів побудови нормативної моделі адміністративної відповідальності до принципів її реалізації, що обумовлює використання дещо іншого методологічного підходу.

Крім того, виходячи із того, що органи адміністративної юрисдикції є переважно державними органами, і з огляду на конституційний принцип верховенства права, вся нормативна модель адміністративної відповідальності має бути, так би мовити, відшліфована саме з використанням цього принципу.