<<
>>

3.4. Правові та організаційні засади управління внутрішніми справами

Управління внутрішніми справами у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави, як і будь-який інший різновид державного управління, здійснюється відповідно до правових норм, що містяться в нормативних актах різної юридичної сили і які у сукупності становлять правові засади управління.

Однак не всі управлінські відносини, які виникають, змінюються та припиняються під час управління внутрішніми справами, урегульовані правовими нормами, що дозволяє говорити і про організаційні засади управління. Аналіз наукової літератури з проблематики управління внутрішніми справами дозволяє зробити висновок, що вчені, як правило, досліджують компетенцію суб’єктів управління внутрішніми справами та їх організаційно-функціональну структуру, систему управління та об’єкти управління тощо, не піддаючи окремому розгляду правові та організаційні засади управління у цій сфері. В адміністративно-правовій літературі організаційно-правові питання управління внутрішніми справами здебільшого розглядаються шляхом аналізу: 1) завдань органів внутрішніх справ; 2) обов’язків міліції; 3) об’єктів управління внутрішніми справами; 4) завдань та функцій МВС як найвищого органу управління у цій сфері; 5) системи управління внутрішніми справами; 6) організаційної структури центрального апарату МВС України [172, с.130-135; 181, с.489-498; 327, с.70-74; 338, с.163-165; 347, с.412-436 та ін.].

У цьому підрозділі ми спробуємо розглянути окремо правові та організаційні засади управління внутрішніми справами. Так, до правових засад управління у цій сфері, на думку дисертанта, необхідно віднести систему правових актів (загальнодержавних та відомчих; законодавчих та підзаконних тощо), які містять правові норми і у зв’язку з цим регулюють певні відносин, а саме: управлінські, фінансові, господарські та інші. З огляду на предмет цього дослідження, основну увагу, звичайно, буде приділено розгляду системи правових актів, які містять адміністративно-правові норми і у зв’язку з цим регулюють відносини, що виникають, змінюються чи припиняються під час управління внутрішніми справами.

У науковій літературі пропонуються різні критерії класифікації правових актів, під якими, як правило, розуміється «акт волевиявлення (рішення) уповноваженого суб’єкта права, що регулює суспільні відносини за допомогою встановлення (зміни, скасування, зміни сфери дії) правових норм, а також визначення (зміни, припинення) на основі цих норм прав і обов’язків учасників конкретних правовідносин, міри відповідальності конкретних осіб за скоєне ними правопорушення» [511, с.312]. Особливістю будь-якого правового акта є те, що він має офіційний характер, у зв’язку з чим обов’язковий для виконання, виражає волевиявлення уповноваженого суб’єкта, спрямований на регулювання суспільних відносин, встановлює правові норми, а також конкретні правовідносини та спричиняє певні правові наслідки.

Як правило, правові акти класифікують за такими критеріями: 1) за формою вираження: письмові; усні; конклюдентні; 2) за кількістю суб’єктів, щодо яких вони спрямовуються: нормативні; індивідуальні [444, с.94-98; 494, с.5-6; 511, с.312-313]. В науці адміністративного права акти управління як різновид правових актів, особливістю яких є суб’єкт їх видання, а саме орган виконавчої влади та підзаконний характер, класифікуються: 1) за юридичними властивостями; 2) за дією в просторі; 3) за характером компетенції органів, які їх видають; 4) за органами, які видають акти [180, с.131; 347, с.215]. Так, головна особливість нормативних актів управління у сфері внутрішніх справ полягає у тому, що вони адресовані значному або необмеженому колу органів і громадян, виконують важливу роль в організації діяльності загальних чи спеціальних суб’єктів управління внутрішніми справами. До таких належать акти управління, які: встановлюють правила поведінки у громадських місцях, відповідальність за порушення таких правил; правила користування джерелами підвищеної небезпеки; процедури отримання дозволів на користування об’єктами, на які поширюється дозвільно-реєстраційний порядок; визначають основні завдання та повноваження міліції, внутрішніх військ, громадських формувань з охорони громадського порядку та інших спеціальних суб’єктів управління внутрішніми справами тощо.

Індивідуальні акти управління встановлюють, змінюють або припиняють конкретні адміністративні правовідносини. Вони відрізняються від нормативних тим, що стосуються конкретних суб’єктів управління внутрішніми справами, а їх дія припиняється після здійснення встановлених у них прав і обов’язків, тобто після одноразового їх застосування. Прикладами таких актів є видання наказу про призначення певної особи на конкретну посаду, видача дозволу на зберігання, носіння та застосування зброї, на управління транспортним засобом, відкриття об’єкта господарської діяльності, на який поширюється дозвільний порядок, тощо.

В науковій літературі вироблені критерії класифікації як нормативно-правових, так і індивідуальних актів. Наприклад, за юридичною силою (ієрархією) нормативно-правові акти поділяються на закони (законодавчі акти) та підзаконні акти. До першої групи нормативно-правових актів, які регулюють управління внутрішніми справами, необхідно віднести: закони України «Про міліцію» [9], «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України» [13], «Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України» [48], «Про прокуратуру» [11], «Про основи національної безпеки України» [55]; «Про пожежну безпеку» [30]; «Про Службу безпеки України» [20]; «Про Державну прикордонну службу України» [54]; «Про оперативно-розшукову діяльність» [18]; «Про Службу зовнішньої розвідки України» [59]; «Про боротьбу з корупцією» [31]; «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» [24]; «Про боротьбу з тероризмом» [52]; «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» [26], «Про дорожній рух» [23], «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» [32], «Про попередження насильства в сім’ї» [50], Кримінальний кодекс України [5], Кримінально-процесуальний кодекс України [4], Кодекс України про адміністративні правопорушення [2] та ін.

До підзаконних актів у цій сфері необхідно насамперед віднести:

1) укази та розпорядження Президента України, які можуть бути: а) нормативними, тобто мати загальний характер, серед яких: «Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення» [68], який містить обов’язкові для всіх загальні правила забезпечення реалізації конституційних прав громадян України на звернення; «Про додаткові заходи щодо зміцнення законності та правопорядку в Україні» [67]; «Про додаткові заходи щодо поліпшення діяльності органів внутрішніх справ та громадських формувань з охорони громадського порядку» [72]; «Про заходи щодо подальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян» [80]; «Про введення в дію дозвільної системи у сфері підприємницької діяльності» [71]; «Про невідкладні заходи щодо забезпечення безпеки дорожнього руху» [86]; «Про заходи щодо забезпечення особистої безпеки громадян та протидії злочинності» [85]; б) індивідуальними, наприклад, укази Президента про присвоєння спеціальних звань вищому керівництву правоохоронних органів, про призначення стипендій Президента України, про нагородження державними нагородами та інші.

Так само як і законодавчі акти, правові акти Президента можуть стосуватись зовнішньо-адміністративних [85; 86], та внутрішньо-організаційних питань діяльності суб’єктів управління внутрішніми справами [77].

2) постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, перші з яких також можуть бути нормативними та індивідуальними, стосуються як зовнішньо-правоохоронної діяльності, так і внутрішньо-організаційної діяльності суб’єктів управління внутрішніми справами, наприклад: Правила застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку в Україні [92]; Правила в’їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України i транзитного проїзду через її територію [100]; Положення про дозвільну систему [93]; Положення про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії [96]; «Про затвердження Правил проведення державного технічного огляду автомобілів, автобусів, мототранспорту та причепів» [95]; «Про утворення Державного департаменту з питань громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб» [105]; Положення про порядок надання, переоформлення та скасування громадянам допуску до державної таємниці [102]; «Про затвердження Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України» [91] та інші;

3) правові акти міністерств та інших центральних та місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, які також можуть бути нормативними (наприклад, рішення міської ради про встановлення правил благоустрою території міста, паркування транспортних засобів, дотримання тиші в громадських місцях, торгівлі на ринках) та індивідуальними (як правило, стосуються надання приміщень, матеріально-технічних засобів суб’єктам правоохоронної діяльності тощо).

4) окремо необхідно виділити групу правових актів (нормативних та індивідуальних), які приймають спеціальні суб’єкти управління внутрішніми справами і які у зв’язку з цим отримали назву відомчих правових актів, під якими у науковій літературі розуміються «підзаконні нормативні акти, що видається в межах компетенції того чи іншого органу виконавчої влади (міністерства, комітету, відомства), які містять вторинні (похідні) норми, що розкривають і конкретизують первинні норми, приймаються на їх підставі, спрямовані на їх виконання» [511, с.337].

У цілому погоджуючись з таким визначенням, зазначимо, що виділення в ньому нормативного характеру актів є не зовсім обґрунтованим, оскільки переважна більшість відомчих актів є індивідуальними, тобто такими, що стосуються конкретних осіб і вичерпують себе одноразовим застосуванням.

До загальних ознак підзаконних нормативно-правових актів, які регулюють управління внутрішніми справами, варто віднести те, що вони: 1) видаються відповідно до закону, на підставі закону, для конкретизації законодавчих положень та їх трактування або встановлення первинних норм; 2) не повинні суперечити законодавчим актам; 3) мають меншу юридичну силу у порівнянні із законодавчими актами; 4) в них, як правило вказується конкретний адресат, який має додержуватися вміщеного в акті припису.

Крім того, правові акти у сфері управління внутрішніми справами можна класифікувати і за такими критеріями: 1) за сферою дії: а) загальні (стосуються усіх учасників правовідносин, які складаються у сфері внутрішніх справ, наприклад, встановлення правил поведінки у громадських місцях, дозвільного порядку отримання права на користування зброєю тощо); б) спеціальні (стосуються окремої групи суб’єктів, наприклад, осіб, щодо яких встановлено адміністративний нагляд; громадян, які виїжджають за кордон, купують зброю тощо, і у зв’язку з цим повинні дотримуватись встановлених правил; працівники міліції, які застосовують зброю тощо); в) локальні (їх дія обмежена певною територією, наприклад, ті, які встановлюють правила дотримання тиші у тому чи іншому населеному пункті); 2) за характером волевиявлення: а) акти встановлення норм права (наприклад, видача дозволу на право зберігання та носіння зброї) [354, с.143-144]; б) акти заміни норм права (наприклад, видання акта, який змінює порядок отримання дозволу на право зберігання та носіння зброї); в) акти скасування норм права (наприклад, анулювання дозволу на право зберігання та носіння зброї); 3) за галузями законодавства: а) цивільні; б) кримінальні; в) адміністративні та інші; 4) за характером приписів, які містяться у правових актах: а) дозвільні (ті, які дозволяють здійснювати дії або утримуватись від них); 2) зобов’язуючі (зобов’язують здійснити певні дії); 3) забороняючі (забороняють вчиняти певні дії чи бездіяльність).

Розглянемо останній критерій класифікації правових актів у сфері управління внутрішніми справами, який визначає юридичний зміст цих актів, більш детально. Так, дозвіл полягає у наданні суб’єкту права на здійснення певних дій. Прикладом правового регулювання за допомогою цього засобу може бути норма ст. 11 Закону України «Про міліцію», яка надає право працівникам міліції перевіряти у громадян при підозрі у вчиненні правопорушень документи, що посвідчують їх особу, а також інші документи, необхідні для з’ясування питання щодо додержання правил, нагляд і контроль за виконанням яких покладено на міліцію, здійснювати інші правомірні дії, передбачені статтями 11–15 цього ж Закону. Зобов’язання становить юридично закріплену необхідність певної поведінки в тих чи інших обставинах. Так, відповідно до ст. 10 Закону України «Про міліцію» працівник міліції на території України незалежно від посади, яку він займає, місцезнаходження і часу в разі звернення до нього громадян або службових осіб із заявою чи повідомленням про події, які загрожують особистій чи громадській безпеці, або у разі безпосереднього виявлення таких зобов’язаний вжити заходів до попередження і припинення правопорушень, рятування людей, подання допомоги особам, які її потребують, встановлення і затримання осіб, які вчинили правопорушення, охорони місця події і повідомити про це в найближчий підрозділ міліції. Яскравим прикладом правового акта, який містить забороняючі норми у сфері управління внутрішніми справами, є Кодекс України про адміністративні правопорушення. Слід зазначити, що за допомогою заборон визначаються межі дозволянь, з одного боку, та гарантується свобода поведінки суб’єктів – з іншого.

У науковій літературі по-різному визначають об’єкти правового регулювання. Наприклад, В. М. Плішкін до таких об’єктів відносить: 1) усі основні зв’язки між суб’єктами та об’єктами соціального управління у його державно-правовому виявленні; 2) повноваження відповідних суб’єктів державного управління, а у ряді випадків – правомочність суб’єктів громадського управління (наприклад, права профспілок, трудових колективів та ін.); 3) статус об’єктів соціального управління; 4) основні параметри взаємодії державних та недержавних організацій у сфері соціального управління; 5) юридичний захист інтересів учасників управлінських відносин; 6) юридичні обов’язки, що взаємно покладаються на суб’єктів та об’єкти соціального управління; 7) систему заходів юридичного примусу в інтересах забезпечення стабільності та ефективності системи управління [462, с.38].

Системний погляд на роль правових актів у регулюванні управління внутрішніми справами дозволяє зробити висновок про те, що за допомогою правових норм, які в них містяться, здобувають юридичне закріплення: 1) система суб’єктів загальної та спеціальної компетенції у сфері управління внутрішніми справами та їх компетенція щодо забезпечення внутрішньої безпеки, їх організаційна та функціональна структури; 2) дозвільні, зобов’язуючі чи забороняючі вимоги у сфері внутрішніх справ; 3) форми, методи та напрямки управління внутрішніми справами; 4) система об’єктів, на які спрямоване управління у сфері внутрішніх справ; 5) основні засади взаємодії та координації суб’єктів управління внутрішніми справами; 6) гарантії правового та соціального захисту суб’єктів управління внутрішніми справами; 7) основні засади контролю та нагляду у цій сфері.

Що стосується адміністративно-правових відносин, які виникають, змінюються чи припиняються під час управління внутрішніми справами, то їх, на думку дисертанта, доцільно об’єднати у дві узагальнюючі групи: 1) зовнішньо-правоохоронні, які безпосередньо пов’язані із виконанням основних завдань та функцій у сфері управління внутрішніми справами (забезпечення реалізації, охорони і захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб; боротьба з правопорушеннями; забезпечення охорони та захисту громадського порядку, громадської безпеки та власності) [178, с.7-8]. Виконуючи такі завдання та функції, суб’єкти управління внутрішніми справами вступають у різноманітні адміністративно-правові відносини із державними та громадськими органами (організаціями), підприємствами, установами та окремими фізичними особами, які не входять до їх організаційно-штатної структури. Такі адміністративно-правові відносини складаються з приводу: розгляду звернень громадян; застосування заходів адміністративного примусу; видачі дозволів (ліцензій, сертифікатів) тощо; 2) внутрішньо-організаційні, особливість яких полягає у тому, що вони мають внутрішнє спрямування і здебільшого носять забезпечувальний характер, тобто спрямовані на організацію виконання основних завдань та функцій щодо управління внутрішніми справами, у зв’язку з цим регулюють: процедуру розробки та прийняття посадових інструкцій, підготовки та прийняттям відомчих нормативно-правових актів; організацію проходженням служби персоналом органів спеціальної компетенції; організацію внутрівідомчої взаємодії та координації між суб’єктами спеціальної компетенції; організацію їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення тощо.

Залежно від характеру прав і обов’язків учасників адміністративно-правових відносин останні можуть бути відносинами влади-підпорядкування (вертикальні) або відносинами, що характеризуються рівністю сторін (горизонтальні) [180, с.55-56]. Відносини влади-підпорядкування виникають у зв’язку із здійсненням суб’єктами спеціальної компетенції у сфері управління внутрішніми справами владних повноважень під час попередження, припинення правопорушень чи притягнення правопорушників до відповідальності. У цих випадках вони виступають як особи, що наділені державно-владними повноваженнями щодо застосування примусових заходів. Разом з тим багато відносин, що виникають між органами спеціальної компетенції у сфері управління внутрішніми справами та іншими суб’єктами, характеризуються рівністю сторін, у зв’язку з цим вони отримали назву горизонтальних адміністративно-правових відносин. Їх особливістю є те, що вони виникають між непідпорядкованими суб’єктами, у цих відносинах відсутні юридично-владні веління однієї сторони, обов’язкові для іншої. Прикладом таких відносин є розгляд звернень громадян, відносини між двома райвідділами міліції одного рівня, обласними управліннями одного рівня тощо під час їх спільної правоохоронної діяльності.

Вище розглянуто правові засади управління внутрішніми справами. Однак частина управлінської діяльності у сфері внутрішніх справ є не правовою, а організаційною, яка безпосередньо не викликає юридичних наслідків. Але варто зазначити і те, що організаційні аспекти управлінської діяльності у сфері внутрішніх справ тісно пов’язані з правом, їх здійснення базується на правовій основі. Наприклад, органи внутрішніх справ реалізують свою компетенцію не тільки шляхом видання правових актів, а й під час проведення різних організаційних заходів та здійснення матеріально-технічних дій.

Ми підтримуємо думку В. М. Плішкіна, значна частина відносин, що складаються у сфері управління, не регулюється і не може регулюватися правом. Управління має безліч неправових проблем. Це стосується й управління в сфері охорони громадського порядку, котра виходить за межі не тільки адміністративно-правового, але й взагалі правового регулювання, оскільки громадський порядок включає в себе суспільні відносини, що базуються на найрізноманітніших соціальних нормах: правових, моральних, звичаях [462, с.37]. Ми поділяємо також думку Г. А. Туманова, який робить висновок, що багато в управлінні вирішується хоча і на фоні регулюючого впливу нормативних установлень, але без вступу учасників процесу управління в певні правовідносини, право ніколи не може і не повинно визначати весь зміст роботи органів управління [545, с.54].

Адміністративісти виділяють різні елементи (напрямки) організаційної діяльності. Так, Д. М. Бахрах серед таких елементів називає: доведення управлінського рішення до відома виконавців; роз’яснення цілей і значення запланованих заходів; проведення різноманітних організаційно-масових заходів, а також таких заходів, як підбір, розстановка і навчання кадрів, фінансування, виділення необхідних матеріалів та устаткування; забезпечення належної взаємодії [211, с.53].

Проте найчастіше за все до них відносять проведення організаційних заходів та здійснення матеріально-технічних операцій. Безперечно, організаційні дії складають необхідний чинник управлінської діяльності. Ці заходи здійснюються систематично, постійно і спрямовані на забезпечення чіткої та ефективної роботи відповідних систем управління. Вони не пов’язані з виданням правових актів та здійсненням юридично значущих дій. Організаційні заходи не породжують, не змінюють і не припиняють адміністративних правовідносин. Різноманітність конкретних форм здійснення організаційних заходів визначається сферою або галуззю управління, особливостями керованих об’єктів, їх специфічного правового статусу. Серед них: роз’яснення змісту і мети законодавчих та інших правових актів або тих чи інших заходів; інспектування роботи та інструктування нижчих органів (посадових осіб); розроблення програм, підготовка та проведення нарад, конференцій та інші. Матеріально-технічні операції як різновид організаційної діяльності носять допоміжний характер, їх основне призначення полягає в обслуговуванні самого процесу управління, всіх інших форм управлінської діяльності. Вони створюють умови для використання інших форм роботи органів виконавчої влади. До них відносять: підготовку матеріалів для видання юридичних актів; проведення організаційних заходів; провадження діловодства; складання довідок; звітів [181, с.125-126].

В. М. Плішкін серед елементів організаційної діяльності виділяє такі: створення конкретних соціальних систем (формування їх функціональної та організаційної структур); обґрунтування штатної чисельності; підбір та розстановку кадрів; інформаційне, матеріально-технічне та фінансове забезпечення; взаємодію [462, с.97].

До організаційних відносять також заходи, які здійснюються усередині апарату органів внутрішніх справ. Ними є заходи, передбачені в планах роботи того чи іншого органу внутрішніх справ на відповідний період. Це також інструктажі працівників, вивчення документів, що регламентують діяльність органу, навчання його особового складу, стажування молодих працівників, збирання та обробка інформації, що характеризує роботу та її результати, контроль за виконанням прийнятих рішень. Організаційні заходи можуть здійснюватися також і за межами органів внутрішніх справ. Це роз’яснювальна робота серед населення, правовий всеобуч, надання організаційної допомоги добровільним народним дружинам та іншим організаціям, які беруть участь в охороні громадського порядку, та інші [178, с.110].

На думку дисертанта, до елементів (напрямків) організаційної діяльності у сфері управління внутрішніми справами необхідно віднести: 1) аналітичну роботу; 2) планування роботи; 3) проведення інструктажів, нарад, зборів трудового колективу та інших подібних масових заходів; 4) діловодство; 5) забезпечення управління внутрішніми справами (правове, інформаційне, кадрове, матеріально-технічне, фінансове); 6) організацію взаємодії та координування під час управління внутрішніми справами; 7) організацію контролю та нагляду за його здійсненням; 8) масово-роз’яснювальну роботу як серед населення, так і серед персоналу органів спеціальної компетенції у сфері управління внутрішніми справами з питань законності та дисципліни.

До загальних ознак наведених елементів (напрямків) організаційної діяльності у сфері управління внутрішніми справами варто віднести те, що вони: 1) регламентовані нормами адміністративного права лише в загальному вигляді, у зв’язку з чим не породжують, не змінюють і не припиняють адміністративні правовідносини; 2) є необхідним чинником управлінської діяльності в усій системі управління внутрішніми справами; 3) здійснюються систематично, постійно і спрямовані на забезпечення чіткого та ефективного управління внутрішніми справами; 4) мають як зовнішнє, так і внутрішньо-організаційне спрямування.

Таким чином, організаційний механізм управління внутрішніми справами є важливим і одночасно трудомістким процесом, в ході якого вирішується велика кількість питань, які стосуються планування, інформаційного, правового, кадрового, матеріально-технічного та фінансового забезпечення управління у досліджуваній нами сфері. Складність організаційної діяльності, різноманіття аспектів, що її складають, обумовлюють необхідність створення спеціалізованих служб та апаратів (кадрових, матеріально-технічних, фінансових, інформаційних та ін.), а також навчальних закладів. Разом із правовими організаційні засади складають необхідний чинник управлінської діяльності у сфері внутрішніх справ, спрямовані на забезпечення чіткої та ефективної роботи як загальних, так і спеціальних суб’єктів управління внутрішніми справами щодо досягнення ними основної мети – забезпечення реалізації, охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб, зниження рівня правопорушень, забезпечення охорони та захисту громадського порядку, громадської безпеки та власності від протиправних посягань.

<< | >>
Источник: ПОНОМАРЕНКО ГАННА ОЛЕКСАНДРІВНА. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВНУТРІШНЬОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Харків –2008. 2008

Скачать оригинал источника

Еще по теме 3.4. Правові та організаційні засади управління внутрішніми справами:

  1. 1. Поняття та організаційні засади валютних операцій
  2. Комерційні банки, їх види й правові основи організації
  3. Перебудова органів влади й управління вроки Великої Вітчизняної війни
  4. РОЗДІЛ ІІІ Організаційно-правові засади управління органів внутрішніх справ України відомчим сектором інформаційної сфери держави
  5. Функціонально-організаційна структура військової прокуратури в Україні
  6. Розділ 3 ПРАВОВІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ ЗДІЙСНЕННЯ НЕГЛАСНИХ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ ПІД ЧАС КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ
  7. 3.1. ПРАВОВІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ ВИКОРИСТАННЯ МОЖЛИВОСТЕЙ ПІДРОЗДІЛІВ КРИМІНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ ПІД ЧАС КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ
  8. ЗМІСТ
  9. Розділ 1 МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВНУТРІШНЬОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ
  10. 1.2. Сутність, принципи, правові засади та система управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави
  11. 3.3. Завдання, функції та повноваження органів внутрішніх справ щодо управління внутрішніми справами
  12. 3.4. Правові та організаційні засади управління внутрішніми справами
  13. Система, функції та компетенція органів влади щодо управління землями, зайнятими зеленими насадженнями в населених пунктах
  14. 3.2. Організаційно-правова інфраструктура як елемент системи забезпечення погашення податкового боргу і протидії тіньовим проявам податкових боржників
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -