Поняття та сутність правосуддя в адміністративному процесі України

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами – провадить Конституція України. Ці конституційні положення втілюються як у законі України «Про судоустрій і статус судів», так і у процесуальних кодексах.

Наприклад, у ст. 4 «Правосуддя в адміністративних справах» КАСУ зазначається, що правосуддя в адміністративних справах здійснюється адміністративними судами.

Однак, правосуддя не здійснюється автоматично, це складний процес здійснення права. І від того, чи здійснюватимуть і як саме здійснюватимуть його суди, залежить довіра до права, гарантувати реалізацію якого покликана судова система держави [247]. Тому, суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

З іншого боку, відповідно до Конституційних положень, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. В свою чергу, судова влада реалізується через здійснення правосуддя у формі цивільного, кримінального, господарського, адміністративного, а також конституційного судочинства. Виходячи з цього, правосуддя є специфічною діяльністю держави, яку проводять суди у встановленій законом процесуальній формі.

Отже, з наведеного ми бачимо, що правосуддя в Україні пов’язане нерозривно з функціонуванням судової влади і є похідним від інституту судової влади, тому вважаємо за доцільне проаналізувати правосуддя у співвідношенні з судовою владою, як видом діяльності держави, та дослідити правосуддя і його природу в адміністративному процесі.

Поняття правосуддя, судової влади були предметом дослідження багатьох вчених різних галузей правової гносеології. Зокрема, можна вказати на таких вчених, як Ю. М. Грошевий, К. В. Гусаров, С. В. Васильєв, В. В. Комаров, М. І. Клеандров, І. Є. Марочкін, Ю. Д. Притика, В. В. Сташис, В. Я. Тацій, Ю. М. Тодика та інші.

Аналіз наукових підходів, які стосуються судової влади, дозволяє прийти висновку про неоднаковість поглядів багатьох вчених на зміст цього поняття. Існують декілька підходів щодо визначення поняття судова влада.

Так, поширеним є визначення поняття судової влади за ознакою владного суб’єкта (судової системи).

Так, І. Є Марочкін стверджує, що соціальна роль судової влади полягає у вирішенні правових конфліктів. Право є об’єктивним критерієм правомірності дій судової влади, оскільки воно фокусує найголовніші принципи реалізації судової влади, що утвердилися в суспільстві. Застосовуючи право, вирішуючи конфлікт на основі норми права, судова влада об’єктивно реалізує суспільну думку щодо розуміння справедливості. Судді, приймаючи рішення, обов’язково аргументують його посиланням на правову норму. Воля судді або суддів, утілена в ухвалі, постанові, рішенні, вироку, водночас є волею судової влади, яка знайшла матеріальне закріплення в акті судової влади, винесеного іменем держави [220, с. 13].

Таким чином, якщо діяльність суду характеризується в Україні як владна, то особливості такого соціального феномену, як влада, повинні мати в цій діяльності своє адекватне вираження. Тому, розкриваючи поняття судової влади, слід зважати на наступні положення. Судова влада:

– за своїми властивостями є державною владою зі всіма належними владі атрибутами та чітко визначеною компетенцією;

– є одним із продуктів здійснення принципу поділу влади з ознаками незалежності та самостійності, що випливають з цього принципу;

– повинна мати такі механізми забезпечення її функціонування, які б гарантували її самостійність;

– здійснюється в певних організаційних та процесуальних формах, встановлених законом;

– має універсальний та виключний характер;

– здійснюється на професійній основі.

Отже, основу судової влади складає сукупність судових органів, наділених різною компетенцією. Головним призначенням судових органів є вирішення правових конфліктів, що виникають у суспільстві між людьми, людиною і державою, різними державними і недержавними структурами [220, с. 14].

Наприклад, Г. О. Мурашин [208] під судовою владою розуміє систему незалежних державних органів – судів, зобов’язаних від імені держави здійснювати правосуддя і вирішувати у судах правові спори та конфлікти.

Не погоджується з такими підходами С. В. Нечипорук і зазначає, що таке розуміння судової влади є хибним. Так, ця вчена вважає, що за таких підходів вся багатоманітність функціонального призначення судової влади безпідставно зводиться лише до однієї з її складових – суб’єктної. При цьому аналізі «суб’єктного» підходу до визначення судової влади необхідно зауважити, що суд чи суддя є лише органом, що її опосередковує, виражає судову владу, первинним джерелом якої є народ [212, с. 73].

Інші вчені судову владу розглядають через особливості владних повноважень або як форму судової діяльності, що, в свою чергу, призводить фактично до ототожнення понять «судова влада», «правосуддя», «судова система».

Явище судової влади, як справедливо зауважує В. Шаповал, не варто ототожнювати з правосуддям. Воно є ширшим за змістом і більш загальним за природою. І в цьому аспекті абсолютно вірним є твердження В. Шевцова, який зазначає, що правосуддя не є синонімом судової влади, а її виключною компетенцією. У такий спосіб, у змісті другої групи підходів до визначення судової влади ми спостерігаємо приклад однієї із найпоширеніших помилок – зведення її змісту та значення лише до одного з аспектів судової діяльності –правосуддя.

Розтлумачуючи конституційні положення щодо правосуддя, Конституційний Суд України відзначив, що відповідно до ст. 124 Конституції України «правосуддя – це самостійна галузь державної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ» (абзац перший пункту 3 Ухвали КСУ № 44-з вiд 14 жовтня 1997 року про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним зверненням державного зовнішньоекономічного підприємства «Славутич-Сталь»).

Керуючись правовою позицією, що правосуддя є самостійною галуззю державної діяльності, Конституційний Суд України визнав діяльність низки державних і недержавних органів та інституцій «такою, що не здійснює функції правосуддя в контексті статті 124 Конституції України» або ж такою, що не належить до «системи національної юрисдикції».

Зазначене дозволяє зробити висновок про таке розуміння положень щодо правосуддя в Конституції України: це спеціальний вид державної діяльності, що здійснюється винятково судами України як державними органами [30].

Тобто, у загальному вигляді правосуддя можна розглядати як правозастосовну діяльність суду з розгляду і вирішення у встановленому законом процесуальному порядку віднесених до його компетенції цивільних, господарських, кримінальних і адміністративних справ. В цьому аспекті правосуддя доречніше узагальнити і розглядати у співвідношенні з таким поняттям, як «судочинство». Зокрема, дане поняття уживається у тексті Конституції України: «судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції» (ст. 124). Варто відразу наголосити, що категорія судочинства не охоплює (та в принципі, і не має охоплювати) організаційний аспект реалізації судової влади, пов'язаний, наприклад, із формуванням суддівського корпусу, апарату судів, матеріально-технічним забезпеченням судової системи тощо. При цьому, категорія «правосуддя» залишається змістом всіх форм судочинства, основоположною суттю судової влади – справедливого розсуду справ шляхом застосування права [212, с.

Наступним підходом до окреслення судової влади, який поділяє автор, є визначення цього поняття через категорію «гілка державної влади». Такий підхід дозволяє визначити місце судової влади в конституційно-правовій системі розподілу влад на законодавчу, судову і виконавчу.

Ґрунтуючись на проведеному аналізі існуючих визначень, можемо виокремити наступні специфічні конституційно-правові риси судової влади в Україні: судова влада, поряд із законодавчою владою, є однією з трьох самостійних гілок державної влади; первинним суб’єктом судової влади як виду державної є український народ; опосередковано (шляхом делегування владних повноважень, що належать українському народу) судова влада здійснюється спеціально створеними та уповноваженими органами і особами – суддями (одноособово) та судами (колегіально); судова влада може поширювати свій владний вплив на будь-які правовідносини (права матеріального) та лише у наперед визначених правових формах (процесуальне право); владний вплив судової влади здійснюється лише щодо правовідносин (права матеріального) та лише у наперед визначених правових формах (процесуальне право); судова влада виражається у формі судочинства, змістом якого є здійснення правосуддя; функції судової влади є виключними, тобто не можуть делегуватися жодному іншому органу чи особі; принцип первинного народовладдя та ознака державності проявляються в реалізації судової влади тим, що рішення судів проголошуються ім’ям України та є обов’язковими до виконання на всій території України [212, с. 73].

Таким чином, на нашу думку, під судовою владою слід вважати особливу гілку державної влади, яка опосередковується у судочинстві, що здійснюють у встановленому порядку і правових формах суди, і яка реалізується за допомогою здійснення правосуддя.

Отже, термін правосуддя є похідним від інституту судової влади і має завжди інтерпретуватися із судовою владою.

Перш ніж з’ясувати зміст правосуддя в адміністративному процесі слід дослідити загальнотеоретичне значення терміну «правосуддя», який в науці тлумачиться неоднозначно.

Керуючись правовою позицією, що правосуддя є самостійною галуззю державної діяльності, Конституційний Суд України визнав діяльність низки державних і недержавних органів та інституцій «такою, що не здійснює функції правосуддя в контексті ст. 124 Конституції України», або ж такою, що не належить до «системи національної юрисдикції». Серед них такі інституції, як Міжнародний кримінальний суд (що є «міжнародно-правовим судовим органом», який не належить до «системи національної юрисдикції» України). Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України (як «недержавний орган», «третейський суд, що розглядає спори з цивільних правовідносин за умови наявності письмової арбітражної угоди (домовленості) сторін про передачу йому таких спорів…»), третейський суд («Здійснення третейськими судами функції захисту… є здійсненням ними не правосуддя, а третейського розгляду спорів сторін у цивільних і господарських правовідносинах у межах права, визначеного частиною п’ятою статті 55 Конституції України»), податкових інспекцій (вказувався аргумент суб’єкта конституційного звернення про те, що «право державних податкових інспекцій на безспірне стягнення коштів» … «здійснюється виключно судами і привласнення їх функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається») тощо. Зазначене дає можливість зробити висновок про таке розуміння положень щодо правосуддя в Конституції України: це спеціальний вид державної діяльності, що здійснюється винятково судами України як державними органами [247, с. 33].

Щодо наукових тлумачень терміну «правосуддя», то можна зазначити, що одні науковці всю судову діяльність пов’язують з правосуддям. Наприклад, Л. А. Воскобітова, яка зазначає, що правосуддя є сутністю та змістом судово-владних відносин, котрі включають не тільки розгляд справи по суті, але й нові контрольні повноваження суду [56]. Не можна погодитися з такими твердженнями, адже слід зазначити, що більшість ознак, з якими пов’язують судову діяльність, не властиві правосуддю, як такому.

У цьому аспекті правильно зауважує Є. А.Таликін, що за такого підходу поняття «правосуддя» втрачає власний зміст, його значення істотно знецінюється. Сутність правосуддя стає аморфною, залежно від зовнішніх несуттєвих факторів і перетворюється з єдиної діяльності на конгломерат розрізнених складових. Будь-яке доповнення законодавства в частині розширення функцій суду призводить до зміни обсягу та істотних ознак правосуддя [320, с. 165].

Існує в науці погляд, що правосуддя є тільки частина судової діяльності, окреслена за різними ознаками. Так, Н. А. Авдеенко вважає, що правосуддям не можуть вважатися дії щодо підготовки справи до судового розгляду та дії, котрі не призводять до вирішення справи по суті, в тому числі і винесення ухвал про закриття провадження у справі [1, с. 50]. Висловлено в науці також і позицію, що правосуддям можна вважати тільки діяльність суду першої інстанції та суду апеляційної інстанції [308, с. 7]. На думку автора, такі твердження є не аргументованими, адже не розкривають весь зміст поняття правосуддя.

Наприклад, В. Лебедєв ототожнює судову владу і правосуддя [69, c. 14]. Дані позиції не розділяє І. Рекецька, з якою ми погоджуємося, і яка вважає, що правосуддя не можна ототожнювати із судовою владою оскільки воно (правосуддя) є формою захисту права [69].

Чисельна група науковців правосуддя пов’язує із діяльність суду щодо розгляду і вирішення спорів про право. Наприклад С. С. Алексєєв робить висновок, що правосуддя – це найвища юрисдикційна діяльність компетентних державних органів, які розглядають спори [15, с. 50]. Далі, в інших наукових працях, така позиція С. С. Алексєєва отримує підтримку, і дослідники сутності правосуддя виділяють його у якості функцій судової влади, поряд з якими виокремлюють й інші функції судової влади, а саме судове керівництво [166], контроль, встановлення фактів, які мають юридичне значення [320, с. 166].

Не менш важливим фактором стосовно змістовного наповнення правосуддя є наявність досліджень цього поняття не тільки юридичною процесуальною наукою, але й іншими галузями правової гносеології.

У розділі «Здійснення правосуддя: герменевтичний підхід» А. М. Бернюков висвітлює питання системи філософії правосуддя. На думку правознавця, в науково-теоретичному плані філософія правосуддя має складатися з двох частин: загальної та особливої. Якщо перша частина має відповідати за поняття, об’єкт, предмет, методи та інші ввідні загальнометодологічні аспекти судової діяльності, продиціюючи відповідні категорії (тобто методологічно обслуговуючи основну частину), то особлива – досліджувати безпосередньо правосуддя у його динамічному вимірі, тобто розглядати судовий процес як діяльність у русі [247].

Наприклад, у своїй науковій праці «Правосуддя як справедливе судочинство» С. П. Погребняк розглядає це поняття через категорію справедливості. Відзначаючи особливості втілення ідеї справедливості в судочинстві, автор підкреслює: поняття «справедливе судочинство» у сучасному розумінні має два аспекти: матеріальна справедливість, яка полягає в тому, що кожне судове рішення має бути справедливим по суті, і процедурна справедливість, яка передбачає розгляд справи відповідно до певних судових процедур. Автор підсумовує, що лише завдяки правосуддю як справедливому судочинству, можна втілити в правову реальність справедливість як ідею права [247].

Думку С. П. Погребняка продовжує й В. С. Бігун, який на підтвердження обґрунтованості визначення справедливості як мети (чи норми) правосуддя відзначає термінологічну «закономірність». Еквівалентом терміна правосуддя в англійській мові є термін justice, одним із варіантів зворотного перекладу якого є справедливість. Правосуддя постає як справедливе судочинство та процесуальна справедливість [247, с. 28]. Таким чином, термін правосуддя має й ідеологічне значення, і, на нашу думку, його небезпідставно пов’язують з таким поняттям, як «справедливість».

У зв’язку з чим варто підтримати Є. А. Таликіна, який вважає, що правосуддя невід’ємно пов’язане із утвердженням права, покликане визначити не просто діяльність суду, але й діяльність «правового суду», поєднуючи ознаки, що вказують на необхідний рівень судової діяльності: справедливість, ефективність, своєчасність, доступність та інші риси, що пов’язуються суспільством з уявленнями про ідеальний суд [320, с. 166].

Однак, домінуючим у визначенні правосуддя є діяльність суду, але діяльність, яку слід пов’язувати з вирішенням спорів і яка має базуватися саме на цих постулатах, мова про які йшла вище. Однак, всю діяльність суду пов’язувати із правосуддям буде помилково. Правосуддя є особливим видом діяльності суду, який не можна пов’язувати з іншою діяльністю суду (функціями суду). На нашу думку, правосуддя слід пов’язувати виключно з діяльністю суду, яка пов’язана з вирішенням спорів про право.

Разом з тим, правосуддя зберігає свою єдність як діяльність та її результат, спрямовані на впровадження права (в найпоширішеному розумінні цього поняття) в життя суспільства шляхом вирішення спорів. Оскільки процес правозастосування є досить складним та тривалим, неминучі в ньому проміжні аспекти, контроль за правильністю прийнятих рішень. Тому діяльність з розгляду та вирішення спорів має розумітися в сукупності усіх можливих стадій позовного провадження [320, с. 166].

Таким чином, з урахуванням предмету галузі адміністративного права, чинного законодавства, на нашу думку, правосуддя в адміністративному процесі слід пов’язувати лише з діяльністю суду з вирішення публічно-правових спорів.

Наведене визначення дійсно характеризує правосуддя, але навряд чи можна вважати, що воно дозволяє повно і вичерпно визначити сутність правосуддя, його відмінність від іншої діяльності суду. Тому поняття правосуддя є дуже тісно пов’язаним із такою категорією, як судова влада і має інтерпретуватися з нею у єдності.

Досліджуючи правосуддя, його зміст, правову природу існують неоднозначні думки стосовно того, чи є правосуддя функцією судової влади? Наприклад В. Я. Олендер вважає, що правосуддя, як мета суду, присутнє в усіх видах судочинства і в кожній справі, що розглядається судом. Таким чином, розгляд будь-якої цивільної, господарської, адміністративної чи кримінальної справи є процесуальною формою, в якій реалізується головна функція суду – здійснення правосуддя. Далі вказаний автор, поряд з правосуддям, як функцією державної влади, досліджує й інші функції судової влади – каральну, судового контролю, правозахисну [218, с. 151].

Досліджуючи функції суду, С. Г. Штогун виділяє такі: функцію правосуддя, конституційного контролю, контрольну, дозвільну, організаційну, кадрову, інформаційно-статистичну, роз'яснювальну, звернення судових рішень до виконання і контроль за їх виконанням [394, с. 28]. Професор В. В. Молдован звертає увагу на такі функції судових органів: здійснення правосуддя; конституційний контроль; контроль за дотриманням законності й обґрунтованості рішень і дій державних органів та посадових осіб; формування органів суддівського самоврядування; роз'яснення судам загальної юрисдикції актів застосування законодавства; утворення державної судової адміністрації [318, с. 13].

Собовий О. М. вважає, що правосуддя, як основна функція судової влади, реалізується судами загальної юрисдикції під час розгляду і вирішення цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення. При розгляді справ про адміністративні проступки суддя реалізує свій правовий статус в адміністративному процесі. Автор роботи підтримує широку концепцію поняття адміністративний процес як урегульовану адміністративно-процесуальними нормами діяльність публічної адміністрації щодо реалізації владних повноважень, закріплених матеріальними нормами адміністративного та інших галузей права, та не заперечує його дуалістичну природу [305, с. 10].

Не погоджуючись з ототожненням правосуддя як функції діяльності судової влади, висловимо деякі власні міркування. Безумовно, для дослідження функцій державного органу, а суди є державним органом, не можна не звернутися до загальнотеоретичних здобутків з приводу визначення поняття «функція».

Ю. М. Старилов зазначає, що в найбільш загальному вигляді функції органів держави – це основні напрямки діяльності держави, що забезпечують його соціальний добробут, гарантують реалізацію прав і свобод людини і громадянина, стабільне та ефективне управління державою і суспільством [312, с. 174].

З останніх досліджень вітчизняних фахівців, присвячених окремим проблемам реалізації адміністративно-правової реформи в Україні, заслуговує на увагу позиція авторів книги “Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики”, які визначають функції органів виконавчої влади як узагальнюючу характеристику призначення та дій органу виконавчої влади, спрямованих на досягнення об’єктивно обумовлених цілей і завдань державного управління [73, с. 106].

Запропоноване визначення поняття функцій державного органу, на думку В. Б.Авер’янова, вказує на такі істотні риси функцій органів виконавчої влади: типовість та якісна однорідність видів діяльності, що об’єднуються у функцію; визначеність сфери впливу або напрямку (вектора) діяльності державного органу; складова частина змісту управлінської діяльності державного органу; об’єктивна обумовленість цілями та завданнями державного управління; обумовленість потребами об’єктів управління – “споживачів” функцій; обумовленість завданнями й цілями існування та діяльності “носія” (орган виконавчої влади, який повинен її реалізувати) і “споживача” функції [73, с. 106].

Виділені ознаки функцій органу влади, на нашу думку, є суттєвими, необхідними та достатніми для її характеристики. Вони повно й адекватно відображають зміст поняття «функція органу влади» [73].

Судова гілка влади має всі ознаки державної влади: рішення, що приймаються судовими органами в межах своєї компетенції, є обов´язковими для всіх державних органів, посадових осіб і громадян; судові органи застосовують різноманітні види державного примусу; є формою соціального регулювання у відповідній сфері суспільних відносин тощо. Одночасно, судовій владі властиві й специфічні ознаки: правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (жодний інший орган державної влади не має права взяти на себе компетенцію судової влади); рішення з конкретної справи може бути винесеним лише судом і є обов´язковим для виконання всіма державними органами та посадовими особами; тільки суд держава наділяє правом використовувати примусові повноваження державної влади; виняткове правове становище суду в системі державних органів визначається Конституцією України й іншими нормативними актами; особливий порядок формування судового корпусу, режиму його діяльності та притягнення суддів до відповідальності; особлива система контролю за діяльністю судової влади (тільки контроль за законністю судових рішень і дотриманням судом процедури їх прийняття) [170].

Вказані ознаки судової влади дозволяють говорити й про багатогранність функцій судової влади – тобто про різні напрямки та види діяльності судів. Інколи такі функції не пов’язані з правосуддям, наприклад: нагляд за судовою діяльністю, судове управління, судовий контроль за виконавчою владою, функція організаційного, кадрового, фінансового, матеріально-технічного та іншого забезпечення діяльності судів тощо.

Отже, під функціями судової влади слід розуміти основні напрямки реалізації мети, завдань та складових її діяльності, що забезпечують роль і призначення судової влади в суспільстві [226, с. 361]. Функцією суду, як суспільної інституції, є захист (або гарантування) права шляхом розгляду правових спорів. Саме особливий спосіб захисту права і відрізняє суд від інших правоохоронних державних органів [247, с. 240].

Оскільки вся діяльність судових органів охоплюється правосуддям (ст. 124 Конституції України), то правосуддя, на думку дисертанта, не слід розглядати як функцію судової влади [69]. Правосуддя – це єдина діяльність судових органів, яка полягає в необмеженій судовій юрисдикції. Функції ж судової влади – це різні форми прояву правосуддя при розгляді цивільних, кримінальних, господарських і адміністративних справ. Безперечним є твердження, згідно з яким функції суду в цілому зводяться до захисту прав і законних інтересів [163, c. 4], а також те, що делегування судових функцій іншим органам і особам не допускається.

Цілком погоджуємося з поглядами В. В. Комарова, який зазначає, що виходячи з єдності судової влади і правосуддя та необхідності концентрації судової влади, можна стверджувати, що правосуддя – це форма реалізації судової влади. Судова влада, як влада державна, окрім як у правосудді, втілюватися не може і не повинна. І тому винятковість, як характерна риса судової влади, і є свого роду ключем до розуміння правосуддя у правовій державі і того, що судовий захист – найвища гарантія забезпечення прав та свобод громадян [185, с. 23].

Крім винятковості судової влади, у правосудді повинна втілюватися і повнота судової влади. Повнота судової влади – невід’ємна якість правосуддя. Вона відбивається в тому, що у правовій державі правосуддя має бути доступним, інакше кажучи, всі громадяни повинні мати рівні можливості використовувати судовий захист своїх прав і охоронюваних законом інтересів. Крім того, повнота судової влади передбачає, що всі громадяни, без винятку, визнаються рівними перед судом, і це не тільки теоретичне положення, це аксіома, яка підтверджена соціально-історичною практикою і знайшла своє закріплення в міжнародно-правових документах з прав людини. Так, згідно із ст. 8 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією чи законом [185, с. 23].

Характерні ж риси правосуддя, що відрізняють його від інших видів державної діяльності, полягають у такому:

1) правосуддя – основна і єдина діяльність органів судової влади із властивими їй функціями;

2) здійснюється виключно органами судової влади;

3) регламентовано процесуальним законодавством (наявність процесуальної форми);

4) виражається в розгляді і вирішенні судами юридичних справ;

5) пов’язано не тільки з дозволом і розглядом справ у суді першої інстанції, а виявляється й у формах апеляційного та касаційного проваджень;

6) рішення, що набрали законної сили, й ухвали є обов’язковими для всіх органів, підприємств, установ, посадових осіб, громадян та держави і підлягають виконанню на території України та за її межами у визначених законодавством випадках [69, с. 30].

Наведені вище ознаки дозволяють говорити про правосуддя у функціональному та змістовному розумінні. Перше розуміння, умовно назване нами функціональним, визначає правосуддя (або уникає визначень) як юридичну процедуру здійснення функції судової влади: розгляд справ, захист прав і свобод людини і громадянина, охорона конституційного ладу. По суті, правосуддя постає як засіб прояву і реалізації судової влади [247, с. 34].

Друге розуміння, яке Б. Малишев називає сутнісним, змістовним, полягає в характеристиці правосуддя на основі змістовних (а не формальних) ознак діяльності суду з вирішення справ. За такого акценту правосуддя – це не зовнішня, а внутрішня характеристика певної судової діяльності. Намагаючись поєднати зазначені у визначеннях розуміння, Б. Малишев пропонує визначати правосуддя як «спосіб вирішення спору про право, який здійснюється: а) на підставі закону та принципів справедливості, рівності, свободи і гуманізму; б) на постійній і професійній основі спеціальними органами державної влади – судами, акти яких забезпечуються авторитетом держави». При цьому, вважає дослідник, «спори про право будуть розглянуті та вирішені не лише формально (на підставі норм чинного законодавства), а й з чітким дотриманням пануючих у певному суспільстві уявлень моральної та етичної спрямованості (на підставі принципів справедливості, рівності, свободи і гуманізму)». «Правосуддям є лише та діяльність суду з вирішення спору, яка не тільки відповідає вимогам закону, а й відповідає вимогам справедливості, рівності, свободи та гуманізму» [247, с. 34].

Зазначені вище формальні та змістовні характеристики правосуддя відбивалися й у рішеннях Конституційного Суду України.

Так, у абз. 1 п. 3 Ухвали Конституційного суду України вiд 14 жовтня 1997 року № 44 зазначено, що «відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя – це самостійна галузь державної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ» [362].

Ключовою щодо змісту правосуддя можна вважати наступну правову позицію суду: «Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах» (абз. 6 п. 9 Рішення КСУ (2003) у справі про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора). Цю правову позицію, акцентуючи на «дотриманні справедливості», КСУ повторив у ще одній справі (про призначення судом більш м’якого покарання (2004)) [247, с. 42].

Зазначене вище дозволяє нам зробити такі висновки, підтримуючи, також наукові позиції авторів колективної монографії «Правосуддя: філософське та теоретичне осмислення: колективна монографія», у тому, що розуміння суті правосуддя можна сформулювати так: формальне розуміння правосуддя ототожнює його із зовнішньою діяльністю суду, пов’язаною з судовим розглядом справ, спорів про право (з діяльності судової влади у формі судочинства), тоді як друге змістовне розуміння акцентує на внутрішніх характеристиках судової діяльності, яка має ґрунтуватися на засадах справедливості і забезпечувати ефективне поновлення в правах.

На нашу думку, правосуддя є аксіологічним поняттям, адже лише діяльність суду з розгляду спорів про право може називатися правосуддям, коли вона відповідає ціннісно-моральним характеристикам: вимогам справедливості, гуманізму, незалежності, рівності тощо. Діяльність суду з розгляду спорів, яка хоча й відповідає формальним процесуально-правовим вимогам, але не відповідає ціннісно-моральним характеристикам, не є правосуддям. Така діяльність називається судочинством.

Тобто правосуддям є тільки та діяльність суду з розгляду спорів, яка відповідає формальним процесуально-правовим вимогам, та вимогам справедливості, гуманізму, незалежності, рівності тощо.

І судочинство, і правосуддя є певним способом вирішення правового спору. Однак, результат судочинства відповідає лише формальним вимогам законодавства, а результат правосуддя відповідає не лише формальним вимогам законодавства, але й основним ціннісним засадам будь-якого розвинутого суспільства, які втілені у правових принципах справедливості, рівності, свободи, гуманізму [247, с. 244]

Таким чином, правосуддя – це спосіб (форма) реалізації судової влади, що полягає у розгляді і вирішенні судами правових спорів у встановленій процесуальній формі на засадах справедливості, незалежності, гуманізму тощо.

Повністю підтримуючи наукову позицію авторів колективної монографії «Правосуддя: філософське та теоретичне осмислення: колективна монографія» стосовно змісту поняття правосуддя вважаємо, що, під правосуддям слід розуміти спосіб розв’язання спору про право, яким захищаються права і свободи суб’єктів права (фізичних осіб, юридичних осіб, держави, суспільства): а) на підставі закону та принципів справедливості, рівності, свободи і гуманізму; б) на постійній і професійній основі спеціальними органами державної влади – судами, акти яких забезпечуються авторитетом держави.

Запропоноване визначення цілком відбиває правову природу правосуддя в адміністративному процесі.

Однак, дослідження природи правосуддя в адміністративному процесі неможливо без з’ясування авторського бачення сутності поняття «адміністративний процес».

Аналіз наукових робіт дозволяє говорити, що поняття «адміністративний процес», як правило, визначають у широкому та вузькому сенсі цього слова. Адміністративний процес у широкому розумінні визначають як сукупність послідовних дій, врегульованих правовою нормою, котрі направлені на застосування та реалізацію адміністративно-правових норм. Означений процес можна охарактеризувати як адміністративно-процедурний та відповідно основну функцію визначити як правозастосовчу. Адміністративний процес (у вузькому розумінні) – це врегульована законом адміністративно-процесуальна діяльність суб’єкта адміністративної юрисдикції щодо застосування матеріального права при вирішенні адміністративно-правового спору чи при вирішенні справ про адміністративні правопорушення. Такий процес можна вважати адміністративно-юрисдикційним, а функцію – правоохоронною [75].

В рамках юрисдикційної концепції («вузької») адміністративний процес розглядається, як: регламентована законом діяльність з вирішення суперечок між сторонами адміністративних правовідносин, що не знаходяться між собою у відносинах службового підпорядкування, а також діяльність по застосуванню заходів адміністративного примус (Салищева Н. Г., Демин А. А., Котюргин С. И., Кузьменко О. В., Мінка Т. П. та інші) [182, с. 39-40].

Судова концепція адміністративного процесу ґрунтується на твердженні, що будь-яка процесуальна діяльність є винятковою прерогативою органів судової влади. Так само, як і послідовники юрисдикційної концепції («вузької»), своє уявлення про адміністративний процес вони будують на основі аналогії з двома «традиційними» видами юридичного процесу: кримінальним та цивільним. Проте, якщо перші таку аналогію вбачають у «конфліктному» характері юридичних справ, що підлягають процесуальному вирішенню, то другі виходять з ідеї їх обов’язкової судової підвідомчості [182, с. 39-40] (Бевзенко В. М., Клейман А. Ф., Комзюк А. Т., Махин С. М., Мельник Р. С., Скакун О. Ф. та інші.).

Наведені дискусії з приводу сутності поняття «адміністративний процес» обумовлені наявністю офіційного тлумачення цього поняття у п. 5 ст. 3 КАСУ, в якій визначено, що адміністративний процес – це правовідносини, що складаються під час здійснення адміністративного судочинства.

Тому, підтримуючи О. В. Кузьменко, можна стверджувати, що адміністративний процес – це урегульована адміністративно-процесуальними нормами діяльність публічної адміністрації, спрямована на реалізацію норм відповідних матеріальних галузей права в ході розгляду і вирішення індивідуально-конкретних справ [182, с. 43].

Зважаючи на зазначене, можна сказати, що навіть широке розуміння терміну «адміністративний процес» сьогодні не може охопити усю складність розгляду справ у спеціалізованих адміністративних судах, тобто адміністративне судочинство. Тому для визначення адміністративного судочинства пропонується використовувати термін «адміністративний судовий процес» [75].

У науковій літературі з адміністративного права висловлювалися різноманітні судження з приводу розуміння суті адміністративного процесу й адміністративного провадження (процедури). Процес і провадження найчастіше розглядаються як певна діяльність, у деяких випадках вони розуміються як порядок здійснення такої діяльності, іноді під процесом розуміється діяльність, а під провадженням – порядок її здійснення. Проте, при цьому, як правило, робиться один і той самий висновок: процес і провадження співвідносяться як загальне й особливе; провадження – частина процесу, а процес – сукупність проваджень. Так, С. Т. Гончарук, В. К. Колпаков, Л. В. Коваль та інші вітчизняні вчені-адміністративісти вказують, що сукупність самостійних, різних за змістом та предметом адміністративних проваджень є адміністративним процесом [149, c. 144; 62, с .123; 160, с. 327].

З таким твердженням важко погодитися і в цьому аспекті цілком правильно вважають О. М. Бандурка і М. М. Тищенко, що адміністративні провадження співвідносяться з адміністративним процесом як категорії особливого і загального і входять в якості відособленого елемента в його структуру [25, с. 15; 84].

Таким чином, адміністративний процес може бути визначено як врегульовану адміністративно-процесуальними нормами діяльність органів виконавчої влади, їх посадових осіб та інших уповноважених суб’єктів щодо розгляду й вирішення індивідуально-конкретних справ у сфері державного управління. Що стосується адміністративного провадження, то під ним варто розуміти нормативно врегульований порядок вчинення процесуальних дій, які забезпечують законний і об’єктивний розгляд і вирішення індивідуальних адміністративних справ, об’єднаних спільністю предмета. Поняттям окремих видів адміністративного провадження охоплюються, наприклад, порядок розгляду скарг громадян, порядок ліцензування, порядок застосування заходів адміністративного примусу тощо – усе це види адміністративних проваджень. Видова різноманітність адміністративних проваджень може бути зведена відповідно до класифікації адміністративно-процесуальної діяльності у дві узагальнені групи: а) юрисдикційні провадження; б) процедурні провадження. На можливість класифікації адміністративно-процесуальної діяльності на два основні її види: адміністративно-процедурну й адміністративно-юрисдикційну вказує С. Т. Гончарук [62, с. 118; 84].

Особливу увагу становить група адміністративно-юрисдикційних проваджень. Слід одразу зазначити, що існує наукове підґрунтя, яке дає можливість виділення певних видів адміністративно- юрисдикційних проваджень. Підстави для їх класифікації можуть бути найрізноманітнішими, наприклад: провадження щодо певних категорій справ про адміністративні правопорушення; щодо тих чи інших суб’єктів адміністративної відповідальності; щодо окремих видів адміністративних стягнень. Проте превалює точка зору, що критерієм, який найбільш повно відображає кваліфікуюче явище, є обсяг і ступінь складності юрисдикційної діяльності [84].

Cтосовно нашого предмету дослідження, варто зосередити увагу на те, що правосуддя в адміністративному процесі реалізується в таких провадженнях як адміністративному судовому процесі, так і в провадженнях у справах про адміністративні правопорушення.

Так, одним із видів адміністративних проваджень є адміністративний судовий процес, під яким слід розуміти систему взаємопов’язаних правових форм діяльності уповноважених суб’єктів, що виявляється у здійсненні правосуддя й урегульована адміністративними процесуальними нормами. Він являє собою процесуальний порядок вирішення справ адміністративної юрисдикції адміністративними судами [75]. Під провадженням в справах про адміністративні правопорушення слід розуміти сукупність нормативно визначених процесуальних дій уповноважених посадових осіб, направлених на виявлення факту адміністративного проступку, порушення за ним справи та вирішення її у відповідності з законом [84].

Функціональний елемент правосуддя в адміністративному процесі розкривається при здійсненні судочинства при розгляді публічно-правових спорів у межах адміністративного судового процесу та провадження у справах про адміністративні правопорушення. В провадженнях у справах про адміністративні правопорушення функціональний аспект правосуддя реалізується на стадії: 1) розгляду справи про адміністративні правопорушення; 2) на стадії перегляду постанови судді у справах про адміністративні праворушення.

Відповідно до ст. 2 КАСУ, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ [151].

У цьому випадку мова йде про здійснення правосуддя адміністративними судами України у формі адміністративного судочинства.

Однак, правосуддя, як форма діяльності судової гілки влади, присутнє не тільки в усіх видах судочинства, але й в кожній адміністративній справі, яка розглядається судом (справа про адміністративне правопорушення).

Відповідно до ст. 1 КУпАП, завданням Кодексу України про адміністративні правопорушення є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством [153].

Таким чином, розгляд будь-якої адміністративної справи є процесуальною діяльністю суду, в якій реалізується головна функція суду – здійснення правосуддя. Тому, незважаючи на відмінності, які містяться у Кодексі адміністративного судочинства України та Кодексі України про адміністративні правопорушення України, можна дійти висновку, що завданням судів є захист прав, свобод і інтересів фізичних і юридичних осіб, при цьому органи державної влади (суб’єкти владних повноважень) фігурують як потенційні порушники. Тобто, можна зробити висновок, що правосуддя в адміністративному процесі здійснює правозахисну функцію і реалізується під час розгляду адміністративних справ у порядку, визначеному як КАСУ, так і КУпАП. В провадженнях у справах про адміністративні правопорушення функціональний аспект правосуддя реалізується на стадії: 1) розгляду справи про адміністративні правопорушення; 2) перегляду постанови судді у справах про адміністративні правопорушення; 3) при перегляді судових рішень в системі адміністративних судів і судів загальної юрисдикції (контрольна функція правосуддя).

Відповідно до ст. 4 КАСУ «Правосуддя в адміністративних справах», правосуддя в адміністративних справах здійснюється адміністративними судами. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Правосуддя також здійснюється й під час розгляду районними, районними у місті, міськими або міжміськими судами (суддями) справи про адміністративне правопорушення у випадках, передбачених ст. 221 КУпАП, а також при перегляді постанов у справі про адміністративне правопорушення, у випадку, коли таку справу переглядає суд (ст. 294 КУпАП).

Наведене вище дає змогу зробити висновок про те, що правосуддю в адміністративному процесі притаманні певні функції, тобто закріплені у законодавстві напрямки діяльності суду з дотриманням встановленої процесуальної форми розгляду справ про адміністративне правопорушення та адміністративних справ. Слід також відмітити, що правосуддя в адміністративному процесі характеризується особливими процесуальними формами, які визначені у КАСУ та в КУпАП, що є дуже важливим, адже дотримання процесуальної форми визначає правосудність судового рішення у справі.

Функції правосуддя в адміністративному процесі здійснюються судами загальної юрисдикції та адміністративними судами з використанням наданих державою повноважень, за правилами, визначеними у КАСУ та КУпАП.

Отже, на нашу думку, зміст правосуддя в адміністративному процесі відображається у тих функціях, які воно реалізує:

1. Функція судочинства. ЇЇ зміст полягає у здійсненні судами розгляду і вирішення публічно-правових спорів у порядку адміністративного судочинства, при розгляді справ про адміністративні правопорушення та перегляді постанов суді у цих справах, згідно зі ст.ст. 221, 213, 294 КУпАП та Главою 24-1 КУпАП.

2. Контрольна функція правосуддя, є особливою формою діяльності судів загальної юрисдикції та адміністративних судів, яка полягає в перегляді тих, що підлягають перегляду чи оскарженню, рішень суду. Суб’єктами такого перегляду є адміністративні суди апеляційної, касаційної інстанцій та Верховний Суд України, а також апеляційні суди, згідно з ч. 3 ст. 294 «Набрання постановою судді у справі про адміністративне правопорушення законної сили та перегляд постанови».

Отже, підсумовуючи вищевикладене слід зазначити, що правосуддя в адміністративному процесі є способом розв’язання спору про право, яким захищаються права і свободи суб’єктів права (фізичних осіб, юридичних осіб): а) на підставі вимог КАСУ та КУпАП та принципів справедливості, рівності, свободи і гуманізму; б) на постійній і професійній основі спеціальними органами державної влади – судами загальної юрисдикції та адміністративними судами.

Деталізуємо запропоноване визначення.

Правосуддя в адміністративному процесі є спеціальним способом вирішення публічно-правових спорів, тобто «спорів із приводу рішень, дій чи бездіяльності суб‘єктів публічно-правових відносин, в якому одна зі сторін є об’єктом публічно-правового впливу, а інша має публічно-владні повноваження і є носієм правового обов’язку або в якому обидві сторони наділені публічно-владними повноваженнями» [143, с. 128].

Однак публічно-правові спори, які виникають між особою та суб’єктом владних повноважень, є різноманітними і вирішуються як в порядку адміністративного судочинства, так і при розгляді справ про адміністративні правопорушення, при розгляді скарг громадян. Однак, правосуддя буде здійснюватися лише тоді, коли такі спори будуть розглядатися судами з дотриманням встановленої процесуальної форми. Правосуддям в адміністративному процесі є лише та діяльність з вирішення публічно-правових спорів, яка здійснюється спеціальними органами державної влади – судами загальної юрисдикції та адміністративними судами.

Іншими словами, з формальної точки зору правосуддям в адміністративному процесі є лише та діяльність з вирішення публічно-правових спорів, яка здійснюється судами, на постійній і професійній основі у спосіб, визначений у КАСУ або КУпАП. Така діяльність без дотримання змістовних вимог не може вважатися правосуддям.

Слід особливо підкреслити, що правосуддю притаманні й змістовні вимоги, які відбивають пануючі у суспільстві морально-ціннісні уявлення про справедливість, гуманізм, свободу, рівність. Тому, при характеристиці правосуддя в адміністративному процесі автор і виходив з того, що тільки діяльність судів загальної юрисдикції та адміністративних судів з вирішення публічно-правових спорів, може називатися правосуддям, коли їм будуть властиві не тільки суто функціональні вимоги, але й вимоги змістовного характеру.

Функції правосуддя в адміністративному процесі полягають у такому:

1. Функція судочинства. ЇЇ зміст полягає у здійсненні судами розгляду і вирішення публічно-правових спорів у порядку адміністративного судочинства, при розгляді справ про адміністративні правопорушення та перегляді постанов судді у цих справах, згідно зі ст.ст. 221, 213, 294 КУпАП та Главою 24-1 КУпАП.

2. Контрольна функція правосуддя, є особливою формою діяльності судів загальної юрисдикції та адміністративних судів, яка полягає в перегляді тих, що підлягають перегляду чи оскарженню, рішень суду. Суб’єктами такого перегляду є адміністративні суди апеляційної, касаційної інстанцій та Верховний Суд України, а також апеляційні суди, згідно з ч. 3 ст. 294 «Набрання постановою судді у справі про адміністративне правопорушення законної сили та перегляд постанови».

1.2