<<
>>

Перегляд судових рішень у системі судового захисту в адміністративному процесі України

Як зазначалося у попередньому розділі роботи, інститут перегляду судових рішень в адміністративному процесі є однією із форм судового контролю за законністю та обґрунтованістю судових рішень.

З іншого боку, не можна не звернути увагу на те, що право на перегляд судового рішення в сучасних наукових працях розглядається як невід’ємна складова права на судовий захист. Окрім цього, зазначене положення є міжнародним стандартом, оскільки гарантувати справедливість судового рішення неможливо без забезпечення права зацікавленої особи на його перевірку іншим складом суду. Такий підхід закріплено у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 2 Протоколу № 7 до Конвенції), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (п. 5 ст. 15), відповідно до яких кожен, кого засуджено за вчинення злочину, має право на перегляд його справи вищестоящим судом [207].

Логічним кроком стала імплементація даних міжнародних положень у чинне законодавство нашої держави . Так, одним із принципів судочинства, відповідно до ст. 129 Конституції України, є забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішень суду. Ця норма конкретизована у ст. 14 Закону України «Про судоустрій та статус судді» від 7 липня 2010 р., відповідно до якої учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, встановлених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення, а також на перегляд справи Верховним Судом України [207].

Особливості реалізації цього принципу знайшли своє відображення й нормах КУпАП, а саме у ст.ст. 294 КУпАП та у Розділі 24-1 КУпАП «Перегляд постанови по справі про адміністративне правопорушення у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною».

До системи перегляду судових рішень в адміністративних справах, згідно з Розділом 4 КАСУ, належать провадження в суді апеляційної інстанції; провадження в суді касаційної інстанції; перегляд рішень Верховним Судом України; провадження за нововиявленими обставинами.

Як вже вказувалося, перегляд судових рішень в адміністративному процесі, як основна форма реалізації контрольної функції судової влади, ґрунтується на засадах інституалізації. В свою чергу, інститут перегляду судових рішень дуже тісно пов’язаний з інстанційною побудовою судової гілки влади: суди апеляційної інстанції, суди касаційної інстанції.

Світова практика підтверджує, що під апеляцією слід розуміти перегляд у межах оскарження вищою судовою інстанцією фактичних обставин та (чи тільки) юридичної сторони судової справи, в якій нижчий суд виніс неостаточне рішення. Апеляція є логічним продовженням розгляду справи по суті в другій інстанції після першої. Обов’язковість апеляційного провадження в справі цілком залежить від волі учасників судового процесу. Таким чином, виключно волею апелянтів визнається, чи достатнім для остаточного вирішення конкретної справи є її розгляд у суді першої інстанції, чи остаточне вирішення має бути результатом послідовного розгляду цієї справи в двох ієрархічно різних судових інстанціях. Із сфери апеляційного оскарження традиційно виключається фактична сторона справ, розглянутих судом присяжних. Рішення судів у таких справах можуть підлягати апеляції виключно в частині юридичної оцінки встановлених присяжними фактичних обставин [298].

Інститут касації в світовій практиці сформувався не шляхом одномоментного творчого витвору мислителя чи законодавця, а в результаті тривалого практичного розвитку історії судочинства. Касація розвинулась із різних форм прохання про скасування судового рішення. В процесі свого формування касаційна функція «вмонтовувалась» у систему інших функцій вищого судового органу, в результаті чого з’явилися різні порядки касації та різні за обсягом повноваження касаційних інстанцій. Пересвідчитись у цьому можна шляхом аналізу правових систем різних країн, в яких діє касаційний суд. При цьому «законодавцями моди», взірцями для інших держав у питанні побудови інституту касації, традиційно вважають Францію (більш чиста форма касації) та Німеччину (форма, що передбачає тісний зв’язок функції касації з функцією апеляції та «переплетіння» їхніх елементів).

Касація передбачає перегляд виключно формальної сторони справи на предмет визначення легальності провадження та рішення в судовій справі. Касація за своїм безпосереднім змістом обмежується або скасуванням рішення з передачею справи на новий розгляд до іншого суду (чи іншого складу суду), або залишенням касаційного звернення без наслідків [298].

Відновлення справи у зв’язку з нововиявленими обставинами вважається виключним за своєю суттю порядком перегляду судових рішень. Виключність у цьому порядку проявляється і щодо суб’єктів звернення, і щодо підстав, і щодо порядку провадження тощо. Виявлені обставини мають бути не просто новими – вони повинні мати таке значення, що якби вони були надані суду, який розглядав справу по суті, то суд, вірогідно, виніс би інше рішення. Тобто, очевидність помилковості прийнятого рішення має бути достатньо високою [298].

Підставами для перегляду судового рішення в адміністративних справах за нововиявленими обставинами є : 1) істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи; 2) встановлення вироком суду, що набрав законної сили, завідомо неправдивих показань свідка, завідомо неправильного висновку експерта, завідомо неправильного перекладу, фальшивості документів або речових доказів, що потягли за собою ухвалення незаконного або необґрунтованого рішення; 3) встановлення вироком суду, що набрав законної сили, вини судді у вчиненні злочину, внаслідок якого було ухвалено незаконне або необґрунтоване рішення; 4) скасування судового рішення, яке стало підставою для прийняття постанови чи постановлення ухвали, що належить переглянути; 5) встановлення Конституційним Судом України неконституційності закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконано.

Згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини та ряду міжнародно-правових документів, перш за все Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як правило, функції верховних (вищих) судів держав полягають у забезпеченні однакового застосування матеріального та процесуального права, а також у забезпеченні єдності судової практики шляхом перегляду судових рішень судів нижчого рівня (як правило, шляхом касаційного провадження).

Разом із тим, щоб захистити осіб, які беруть участь у справі, та інших заінтересованих осіб від можливих судових помилок і одночасно забезпечии кожному конституційну гарантію захисту своїх прав, свобод чи інтересів за справедливою судовою процедурою можуть бути передбачені й інші форми перегляду [326, с. 107-108].

В нашій державі право переглядати судове рішення, вже після касаційної інстанції, наділений повноваженнями Верховний Суд України. Згідно з приписами КАСУ, Верховний Суд України не є судом касаційної інстанції (глава 3 розділу IV КАСУ), а переглядає судові рішення згідно ст. 237 КАСУ з підстав: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; 2) неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів; 3) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом; 4) порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення Вищим адміністративним судом України незаконного судового рішення з питань, передбачених статтею 171-1 КАСУ; 5) невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Відповідно до Глави 24-1 КУпАП, Верховний Суд України переглядає постанови по справі про адміністративне правопорушення з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні судом справи про адміністративне правопорушення.

З наведеного ми бачимо, що в Україні склалася чотирьох інстанційна система побудови судів при перегляді судових рішень в адміністративному процесі.

Тобто, сьогодні в Україні створено та функціонують чотири судові ланки: місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України та три судові інстанції: перша, апеляційна і касаційна. При цьому, Верховний Суд України не належить ні до жодної інстанції, але при цьому, безумовно, залишається найвищим судовим органом.

Досліджуючи питання інстанційності не можна не звернути увагу на існуючі дискусійні питання щодо відповідних підходів до побудови судових інстанцій. Законом України «Про судоустрій і статус суддів» уперше на законодавчому рівні було виокремлено такий принцип побудови системи судів загальної юрисдикції як інстанційність. Однак, протягом останніх років чинне законодавство про судоустрій і приписи процесуальних кодексів перетерпівали змін стосовно інстанційної побудови судів та при перевірці судових рішень судами вищих інстанцій.

Міжнародний досвід у сфері інстанційної побудови судових органів доводить, що інстанційне окреслення будь-якої судової системи залежить від того, яким чином організовані стадії судового провадження (судові інстанції) та за яким принципом створені суди, до повноважень яких віднесено виключно один вид проходження справи. Загалом, системи судів європейських країн мають багатоступінчасту, ієрархічну структуру для гарантування всебічного дослідження й оперативного вирішення правових спорів та забезпечення однакового застосування норм права в державі. Тому, як правило, верховні (касаційні) суди мають повноваження суду найвищої (останньої) інстанції [390, с. 16].

Судова інстанція – це процесуальне поняття, за допомогою якого визначається порядок вирішення спорів правового характеру або перегляду постановлених судових рішень на визначеній стадії судового процесу. Отже, під судовою інстанцією розуміється судова установа (відповідний судовий підрозділ), уповноважена на розгляд справи по суті (суд першої інстанції) або на перевірку законності та обґрунтованості постановленого судового рішення, що не набрало законної сили (суд апеляційної інстанції), або на перевірку законності та обґрунтованості рішення суду, яке набрало законної сили (суд касаційної інстанції) [390, с.

16].

З аналізу реформаційних новел – Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VII «Про забезпечення права на справедливий суд», яким у новій редакції викладено Закон України «Про судоустрій і статус суддів», Указу Президента України від 03 березня 2015 року № 119/2015 «Про Конституційну комісію», Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015–2020 роки, затвердженої Указом Президента України від 20 травня 2015 року № 276/2015, – убачається, що початком відліку для конституційних і законодавчих змін є вдосконалення державно-владних інституцій з урахуванням сучасних викликів і потреб суспільства. Тому, питання удосконалення підходів до побудови судових інстанцій не можна вважати завершеним [58, с. 2].

З урахуванням того, що сьогодні в Україні діє чотири ланкова система судів та з метою забезпечення принципу «одна судова ланка-одна судова інстанція» варто визначити Верховний Суд України як суд ревізійної інстанції з урахуванням існуючого права переглядати рішення суду касаційної інстанції з підстав неоднакового застосування норм процесуального або матеріального права.

Така побудова системи судів, що переглядають судові рішення, є дієвою гарантією реалізації права на судовий захист, і це не випадково, адже ефективність судового захисту прямо залежить від можливості повторного перегляду справи іншим складом суду, а також контролю за додержанням вимог закону під час ухвалення рішення з боку вищих судів. Така система судочинства зводить до мінімуму ризик зловживань з боку осіб, які здійснюють правосуддя, дозволяє мінімізувати суб’єктивізм суддівського переконання і виправити помилки, допущені нижчими судами під час постановлення рішення. Всі ці фактори зміцнюють довіру до органів судової влади, зменшують негативні наслідки правового нігілізму населення, формують імідж держави як країни з демократичною системою правосуддя [179].

Таким чином, інститут перегляду судових рішень в адміністративному процесі позитивно відображається на функціонуванні судової гілки влади, є видом судового контролю за додержанням судами вимог закону під час відправлення правосуддя, забезпечує дієвість засад судочинства та законність судових рішень в Україні. Перегляд судових рішень в адміністративному процесі є важливою складовою забезпечення в Україні права на судовий захист.

Такий висновок узгоджується й з правовою позицією Конституційного Суду України (п. 5 мотивувальної частини рішення від 02.11.04 № 15-рп/2004). Відповідно до частини першої статті 6 цього Закону всім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. За частиною другою цієї статті для забезпечення всебічного, повного та об'єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Право на судовий захист передбачає також можливість звернення всіх учасників судового провадження, у тому числі підсудного, до судів апеляційної та касаційної інстанцій [272].

Про недопустимість порушення права на судовий захист неодноразово наголошувалося й у рішеннях Європейського суду з прав людини, наприклад справи «Ван Орсховен против Бельгии» (Van Orshoven v. Belgium), судебное решение от 25 июня 1997 г. [215] та «Вермюлен проти Бельгії» (Vermelen v. Belgium) [49].

Право на перегляд судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов’язковими для всіх форм судочинства та судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини третьої статті 129).

Однак далі, у мотивувальній частині Рішення Конституційного Суду від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012 зазначено, що Конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути забезпечене, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження [273].

Зазначене узгоджується з правовою позицією, висловленою Конституційним Судом України у Рішенні від 27 січня 2010 року № 3-рп/2010, згідно з якою положення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України слід розуміти так, що у цивільному процесі апеляційному оскарженню підлягають ухвали за винятком випадків, коли таке оскарження заборонено законом (абзац сьомий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини) [274].

Аналіз даних судових рішень свідчить, що однією із складових права особи на судовий захист є право на оскарження рішення суду, яке втілюється в інституті перегляду судових рішень.

Право на судовий захист проголошено в статті 55 Конституції України, яка гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Судовому захисту підлягають будь-які права і свободи, в якому б нормативному акті вони не були закріплені – в конституції, галузевих законах, в інших нормативних або локальних правових актах. Таким чином, право на судовий захист має універсальний характер. У цьому сенсі стаття 55 Конституції України в повній мірі відповідає вимогам, сформульованим в статті 8 Загальної декларації прав людини: "Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами у випадках порушення його прав, наданих їй конституцією або законом".

Сутність права на судовий захист полягає в тому, що воно відноситься до правового статусу осіб, закріпленого і гарантованого Конституцією України. Як пишуть автори монографії «Правосуддя: філософське та теоретичне осмислення», поняття права на судовий захист має комплексний характер і містить у собі основні елементи правосуддя, зокрема: 1) закріплену законом можливість особи звернутися до суду з вимогою про захист її порушеного права; 2) орган правосуддя, який здійснює судочинство у відповідній формі і в такий спосіб реалізує судову владу; 3) право здійснювати правосуддя належить тільки судовим органам, оскільки присвоєння функцій правосуддя ким-небудь іншим, а також делегування функцій судів не допускається [247, с. 49]; 4) необхідність встановлення юридичного і фактичного обґрунтування в суді заявленої вимоги шляхом реалізації конституційних та законодавчих приписів щодо змагальності.

Не можна не звернути увагу на те, що «право на перегляд судового рішення» та «право на судовий захист» є дуже взаємообумовленими поняттями, адже право на судовий захист має різні форми реалізації, однією з яких є право на перегляд судового рішення, поряд з правом на звернення до суду першої інстанції.

Тому справедливо, на нашу думку, зазначає Л. М. Ніколенко, що розкриваючи зміст права на судовий захист, можна дійти висновку, що право на судовий захист знаходиться в нерозривному зв’язку з правом (можливістю) перегляду судового акта, гарантованого державою: право на судовий захист не може бути повністю реалізоване, якщо відсутня можливість перегляду судового акта. Судове рішення не може бути визнане справедливим і правосудним, а судовий захист – повним і ефективним, якщо допущена судова помилка, держава зобов’язана гарантувати захист прав і інтересів суб’єктів господарювання та громадян, що охороняються законом від судової помилки. Положення законодавства, що виключають будь-який порядок перегляду за скаргами заявників на предмет перевірки відповідності законності та обґрунтованості судового рішення іншою судовою інстанцією, не відповідають ст. 55 Конституції України. Ґрунтуючись на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права, керуючись Конституцією України, слід підкреслити, що зміст права на судовий захист має загальний характер і поширюється на всі види судочинства [213].

Реалізація та подальше здійснення права на судовий захист відбувається з використанням ефективних засобів правового захисту, тобто певної сукупності процесуальних дій учасників адміністративного процесу, які вони здійснюють у межах, передбачених адміністративно-процесуальним законодавством і які спрямовані на відновлення своїх прав та законних інтересів.

П. М. Рабінович та І. М. Панкевич зазначають, що зміст права – це умови та засоби, які складають юридичні можливості людини, обсяг права, відображають сфери відносин, на які це право поширюється [171, с. 106]. Суб’єктивне право без встановлення процедури його реалізації і захисту фактично не існує. Уявимо ситуацію, коли законодавець закріпив право особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, і потерпілого на оскарження в суді постанови у справі про адміністративне правопорушення, але при цьому не встановив правила щодо визначення підсудності відповідних справ, не описав порядок їх розгляду, не вказав повноваження суду при вирішенні справ тощо [291, с. 23]. За таких умов право на перегляд судового рішення стає декларативним, формальним, таким, що не може бути реалізоване у реальних суспільних відносинах [291].

До одних із засобів судового захисту можна віднести перегляд судових рішень, який в адміністративному процесі здійснюється у встановленому КАСУ та КУпАП порядку з використанням процесуальних гарантій, які забезпечують справедливість розгляду адміністративних справ.

Перегляд судових актів, як засіб судового захисту, не може існувати сам по собі, поза зв’язком із діяльністю суду першої інстанції, що розглядає і вирішує судові справи. Відповідно до цього, право на судовий захист спочатку реалізується у суді першої інстанції. Провадження у суді першої інстанції, як і провадження з перегляду судового акта, також може розглядатися як засіб судового захисту. Якщо законом передбачено право оскарження судового акта, то судовий захист продовжуватиме здійснюватися, але вже у суді другої інстанції, який переглядає законність і обґрунтованість судового акта, що не набрав законної сили. Подання відповідної скарги на судовий акт порушує інший засіб судового захисту − провадження у суді другої інстанції. Якщо скарга зацікавленої особи не буде задоволена, то реалізація права на судовий захист знову може бути продовжена шляхом оскарження судового рішення суду другої інстанції і судового рішення суду першої інстанції, яке набрало законної сили, до вищестоящого суду. Подання відповідної скарги порушує провадження у вищестоящому суді, яке також може розглядатися як самостійний засіб судового захисту [213].

Таким чином, судовий захист реалізується в різних формах за допомогою різних правових засобів. Без діяльності суду першої інстанції неможливе звернення до судів, які здійснюють перегляд, оскільки у зацікавленої у судовому захисті особи не буде приводу для звернення до відповідного суду вищої інстанції – судового акта, який переглядається [213].

Не можна не зазначити й на тому, що і як будь-яке суб’єктивне право, право на перегляд судового рішення повинно мати гарантії реалізації – «наявні необхідні інститути і механізми, що гарантують його непорушність, всебічне визнання і охорону» [32, с. 27].

Інституційні гарантії реалізації права на перегляд судового рішення виявляються черес функціонування органів влади, які можуть впливати на цю сферу: 1) Верховна Рада України; 2) Президент України; 3) адміністративні суди; 4) місцеві загальні суди як суди адміністративні, що розглядають справи з приводу оскарження постанов у справах про притягнення до адміністративної відповідальності; 5) Державна судова адміністрація, яка забезпечує належні умови функціонування судової гілки влади [291].

Конституційні гарантії реалізації права на перегляд судового рішення випливають з положень Основного Закону України (ч. 2 ст. 55; ч. 2 ст. 19; п. 22 ч. 1 ст. 92; ч. 1 ст. 124; ч. 3 ст. 129 Конституції України).

Правові гарантії реалізації права на перегляд судового рішення закріплені в нормах КАСУ (Розділ 4) і КУпАП (Глава 24 та Глава 24-1).

Міжнародно-правові гарантії реалізації права на перегляд судового рішення містяться у низці міжнародних документів, ратифікованих Верховною Радою України.

Серед низки відповідних міжнародних документів, цікавою видається Рекомендація щодо судового перегляду адміністративних актів. Цією Рекомендацією урядам держав-членів Ради Європи запропоновано впроваджувати у своїх національних правових системах і застосовувати на практиці наведені в її тексті принципи, якими забезпечується реалізація права на судове оскарження будь-яких рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів влади. Сутність таких принципів полягає у наступному.

1. Всі акти адміністрації підлягають судовому перегляду. Суд повинен мати можливість здійснювати перегляд щодо будь-якого порушення закону, включаючи питання відсутності компетенції (необхідних повноважень), порушення процедурних норм та зловживання повноваженнями.

2. Можливість звернутися за судовим переглядом має надаватися особам, які вважають, що акт прямо впливає на їхні права та інтереси. При цьому, такі особи повинні мати достатньо часу для ініціювання порушення процедури судового перегляду, а вартість доступу до перегляду не повинна бути такою, що знеохочує подання відповідного клопотання. Особам, які не мають необхідних фінансових ресурсів, має надаватися можливість користуватися безоплатною правовою допомогою, якщо цього вимагають інтереси правосуддя.

3. Судовий перегляд має здійснюватися незалежним, безстороннім судом, встановленим законом. Таким судом може бути адміністративний суд або підрозділ системи загальних судів.

4. Судовий розгляд повинен бути справедливим. Така вимога включає: а) встановлення розумного строку розгляду справи; б) забезпечення рівності процесуальних засобів, якими користуються сторони у процесі; в) зобов’язання суб’єкта влади надати суду доступ до документів та інформації, які мають стосунок до справи; г) забезпечення змагальності провадження шляхом доступності для сторін всіх доказів, прийнятих судом; д) наявність у суду повноважень розглянути всі питання права і фактичні обставини, які мають значення для представленої сторонами справи; е) відкритість розгляду справи; ж) публічність проголошення судового рішення; з) вмотивованість рішення суду; і) забезпечення оскарження судового рішення у вищестоящому суді.

5. У разі визнання акту неправомірним, суд має ухвалити таке рішення, яким можна виправити ситуацію і привести її у відповідність із законом. Зокрема, суд повинен бути правомочним скасувати адміністративне рішення і, якщо необхідно, повернути справу знову до адміністративного органу для прийняття в ній нового рішення. Суд також повинен мати повноваження вимагати від адміністративного органу, у разі необхідності, виконання певного обов’язку [259].

Отже, право на перегляд судового рішення в адміністративному процесі є суб’єктивним правом особи. Воно складається з правомочностей, тобто юридичних можливостей, якими користується особа у процесі його здійснення. Такими правомочностями є права на власні дії, на вимагання і на домагання. Право на дії полягає у можливості особи звернутися до суду, у спроможності реалізовувати процесуальні права в порядку і формах, які, у разі оскарження постанови в справі про адміністративне правопорушення, визначено КАС та КУпАП. Право на вимагання має два аспекти: позивач може вимагати певної поведінки від (а) суду та (б) інших учасників справи. У випадку ж, якщо зобов’язані суб’єкти ухиляються від виконання своїх обов’язків, скаржник вправі звернутися до компетентного органу задля забезпечення реалізації свого права. В цьому полягає правомочність домагання [291, с. 52].

Право на перегляд судового рішення хоча й має гарантії реалізації, про які йшлося вище, однак в адміністративному процесі воно є дещо звуженим.

Так, згідно зі ст. 294 КУпАП, особа має право на оскарження постанови судді у справах про адміністративні правопорушення до суду апеляційної інстанції. Водночас, після розгляду апеляційної скарги, постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після її винесення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Певні особливості реалізації права на перегляд судового рішення існують й в адміністративному судочинстві і проявляються при розгляді адміністративними судами окремих категорій адміністративних справ. Сутність цих особливостей полягає в тому, що особі право апеляційного або касаційного оскарження або обмежується, або взагалі відсутнє.

Наприклад, у ч. 7 ст. 171-1 КАСУ, рішення Вищого адміністративного суду України щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції підлягає перегляду Верховним Судом України у порядку, визначеному цим Кодексом. Тобто, при розгляді цієї категорії адміністративних справ відсутня можливість особи оскаржити рішення в апеляційному та касаційному порядку. Їх переглядає виключно Верховний Суд України.

Відсутня можливість перегляду рішення суду в апеляційній та касаційній інстанції у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності. Згідно зі ст. 171-2 КАСУ, рішення місцевого загального суду як адміністративного суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності є остаточним і оскарженню не підлягає.

Остаточним, і таким що не може бути оскаржене є рішення суду:

1) у справах про уточнення списку виборців. Згідно з приписами ст. 173 КАСУ постанова адміністративного суду щодо внесення змін у списки виборців, яка виконуються негайно;

2) у справах, пов’язаних з виборами Президента України. Згідно з п. 11 ст. 176 КАСУ, рішення апеляційної інстанції з виборчих спорів є остаточним і оскарженню не підлягає. Рішення Вищого адміністративного суду України щодо скарги на результати виборів є остаточним і не підлягає перегляду в апеляційному чи касаційному порядку;

3) у справах, за адміністративними позовами про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності (ст. 183-1 КАСУ). Судом апеляційної інстанції у справах про примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності є Вищий адміністративний суд України, рішення якого є остаточним і оскарженню не підлягає;

4) у скороченому провадженні. Так, згідно з п. 9 ст. 183-2 КАСУ, постанова, прийнята у скороченому провадженні, крім випадків її оскарження в апеляційному порядку, є остаточною. У разі оскарження в апеляційному порядку постанови, прийнятої у скороченому провадженні, судове рішення апеляційної інстанції по такій справі є остаточним і оскарженню не підлягає (п. 10 ст. 183-2 КАСУ).

Отже, з наведеного видно, що в адміністративному судочинстві існує можливість особі реалізувати право на оскарження судового рішення та здійснення судового контролю за рішеннями адміністративних судів першої інстанції. Однак, особливістю реалізації принципу апеляційного та касаційного оскарження є встановлення у законі заборони, у певних видах категорій адміністративних справ, щодо оскарження рішення адміністративного суду нижчої інстанції. Такий стан речей обумовлений особливостями публічно-правового спору, виходячи зі змісту якого виникає необхідність оперативного прийняття та швидкого виконання судового рішення. Однак виникає питання, а не порушують окремі положення КАСУ, про які згадувалося вище, п. 8 частини третьої статті 129 Конституції України?

Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов’язковими для всіх форм судочинства та судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини третьої статті 129).

Однак далі, у мотивувальній частині Рішення Конституційного Суду від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012 зазначено, що Конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути забезпечене, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження [273].

Зазначене узгоджується з правовою позицією, висловленою Конституційним Судом України у Рішенні від 27 січня 2010 року № 3-рп/2010, згідно з якою положення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України слід розуміти так, що у цивільному процесі апеляційному оскарженню підлягають ухвали за винятком випадків, коли таке оскарження заборонено законом (абзац сьомий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини) [274].

Отже, аналіз судових рішень Конституційного Суду України, наведених вище, дозволяє зробити висновок, що особі право на оскарження обмежується у випадках, коли апеляційне та (або) касаційне оскарження заборонено законом.

Дані правові позиції Конституційного суду і положення КАСУ узгоджуються й з нормами Конвенції про захист прав і основоположних свобод, яка не встановлює стосовно цивільного судочинства (адміністративне судочинство можна віднести до цивільного, з врахуванням уніфікаційних зв’язків) абсолютного права на перегляд справи вищестоящим судом, на відміну від кримінального, де право засудженого на перегляд вироку суду має бути реалізоване і обмеженню не підлягає.

Сформульовані контрольними органами Конвенції правові положення дозволяють стверджувати, що можливість перегляду судового акта, який не набрав законної сили, в принципі, повинна існувати. Обмовка «в принципі» допомагає у визначених законом випадках передбачити обмеження реалізації цієї можливості, що не розглядатиметься як обмеження права на судовий захист. Інші засоби судового (правового) захисту у виді провадження з перегляду судового акта, який набрав законної сили, у вищому суді можуть бути обмежені або бути відсутні, що не свідчитиме про обмеження права кожного на судовий захист. Цей висновок ґрунтується також і на дії основоположного принципу в галузі процесу – принципу правової визначеності. Правова визначеність – не теоретичний постулат, а підтвердження того, що остаточне судове рішення буде поважатися. Коли рішення, що набрало чинності, суб’єктивно, необґрунтовано анулюється, то страждають не лише правова визначеність, ефективність, але і стає ілюзорним право на суд [213].

Також не можна не звернути увагу й на те, що право на перегляд судового рішення має й певні межі його реалізації. Такі межі передбачені КАСУ і КУпАП і визначають певні рамки діяльності суду і інших суб’єктів правовідносин щодо його реалізації. Зокрема, мова йде про терміни подання заяви про перегляд судового рішення (подання апеляційної чи касаційної скарги, звернення з заявою до Верховного Суду України чи з заявою про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами).

Так, згідно з ч. 2 ст. 294 КУпАП, постанова судді у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржена особою, яку притягнуто до адміністративної відповідальності, її законним представником, захисником, потерпілим, його представником протягом десяти днів з дня винесення постанови. Апеляційна скарга, подана після закінчення цього строку, повертається апеляційним судом особі, яка її подала, якщо вона не заявляє клопотання про поновлення цього строку, а також якщо у поновленні строку відмовлено.

Апеляційна скарга на рішення адміністративного суду першої інстанції, згідно зі ст. 186 КАСУ, подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАСУ, а також прийняття постанови у письмовому провадженні, апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції подається протягом п'яти днів з дня проголошення ухвали.

Касаційна скарга на рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також судові рішення суду апеляційної інстанції повністю або частково подається протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції, крім випадків, передбачених цим Кодексом, а в разі складення постанови в повному обсязі, відповідно до статті 160 КАСУ – з дня складення постанови в повному обсязі.

Ст. 238 КАСУ встановлені інші строки реалізації права на перегляд судових рішень Верховним Судом України: це 10 днів, один місяць, три місяці та один рік.

Заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, згідно зі ст. 247 КАСУ, може бути подано протягом одного місяця після того, як особа, яка звертається до суду, дізналася або могла дізнатися про ці обставини.

З наведеного видно, що перегляд судових рішень, як засіб реалізації права на судовий захист, має свої, чітко визначені межі його реалізації і має на меті забезпечити прийняття законного і обґрунтованого судового рішення.

Обмеження можливості звернення до суду тієї або іншої інстанції може свідчити про обмеження лише даного конкретного права (права на доступ до суду). Надання можливості оскарження судового акта залежить як від приватних інтересів зацікавлених в оскарженні судового рішення осіб, так і публічних інтересів, пов’язаних з відповідністю вимоги і необхідністю подальшого судового розгляду, ефективністю та своєчасністю надання судового захисту [213].

Досліджуючи інститут перегляду судових рішень в адміністративному процесі, слід зазначити, що незважаючи на розбіжність цілей, завдань, підстав для перегляду, складу осіб, які беруть участь у справі та суб’єктів, що будуть здійснювати перегляд, строках та процесуального порядку тощо, всі ці елементи у сукупності складають єдину систему переглядів судових рішень в адміністративному процесі. Адже кінцевою метою всіх видів перегляду судових рішень в адміністративному процесі є захист прав та законних інтересів особи, винесення законного і обґрунтованого судового рішення.

Викладене вище дозволяє сформулювати деякі висновки. Інститут перегляду судових рішень в адміністративному процесі є багатогранним поняттям, яке втілює у собі міжнародні стандарти у сфері захисту прав людини, є невід’ємною складовою права особи на судовий захист.

Як процесуальна гарантія права особи на судовий захист, перегляд судових рішень в адміністративному процесі виявляється через: 1) можливість звернення до адміністративного суду відповідної інстанції в оптимальні строки (ст.ст. 185, 186, 211, 212, 236, 238, 245, 247 КАСУ); 2) можливість звернення до суду апеляційної інстанції для перегляду судового рішення у справі про адміністративне правопорушення (ст. 294 КУпАП); 3) можливість звернення до Верховного суду України для перегляду постанови у справі про адміністративне правопорушення; 4) наявність спеціального процесуального порядку перегляду судових рішень відповідними інстанціями; 5) мотивоване судове рішення при завершенні відповідною інстанцією адміністративного провадження.

З іншого боку, інститут перегляду судових рішень в адміністративному процесі позитивно відображається на функціонуванні судової гілки влади, адже є видом судового контролю за додержанням судами вимог закону під час відправлення правосуддя, забезпечує дієвість засад судочинства та законність судових рішень в Україні.

Таким чином, сутність перегляду судових рішень в адміністративному процесі є гарантією права на судовий захист, з одного боку, а з іншого є засобом, який дозволяє суду, що здійснює правосуддя в адміністративних справах, перевірити, у межах своєї компетенції, законність та обґрунтованість судового рішення, що було прийнято судом нижчої інстанції. Кожна подальша інстанція є контрольною щодо попередньої та надає додаткові гарантії законності та обґрунтованості судовому рішенню.

<< | >>
Источник: КАЙДАШЕВ РОМАН ПЕТРОВИЧ. ПЕРЕГЛЯД СУДОВИХ РІШЕНЬ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Київ 2016. 2016

Еще по теме Перегляд судових рішень у системі судового захисту в адміністративному процесі України:

  1. Вирішення проблем перегляду рішень адміністративних судів у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця
  2. Рівні незалежності суддів адміністративних судів
  3. Поняття та сутність правосуддя в адміністративному процесі України
  4. Місце та роль перегляду судових рішень в адміністративному процесі України у механізмі судового контролю
  5. Перегляд судових рішень у системі судового захисту в адміністративному процесі України
  6. 2.1 Юридична природа апеляційного провадження в адміністративному процесі України
  7. 2.3 Процесуальний порядок перегляду судових рішень судом апеляційної інстанції в адміністративному процесі України
  8. 3.1 Сутність та значення касаційного провадження в адміністративному процесі України
  9. 5.1 Процесуальний статус Верховного Суду України як суб’єкта перегляду судових рішень адміністративних судів та постанов у справах про адміністративні правопорушення
  10. 5.2 Особливості процесуальної діяльності Верховного Суду України як суб’єкта перегляду судових рішень адміністративних судів та постанов у справах про адміністративні правопорушення
  11. 6.1 Поняття та підстави для перегляду судових рішень у випадку втрати адміністративної справи
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -