<<
>>

5.2 Особливості процесуальної діяльності Верховного Суду України як суб’єкта перегляду судових рішень адміністративних судів та постанов у справах про адміністративні правопорушення

Становлення перегляду адміністративних справ Верховним Судом України, як інституту адміністративного процесу, як стадії адміністративного судочинства та провадження у справах про адміністративні правопорушення, тісно пов’язано з системою судоустрою України, обумовлюється правовим становищем цього суду як найвищої судової інстанції та особливостями судових рішень, які приймаються Верховним Судом України.

Тому невипадково, що процесуальна діяльність Верховного Суду України як суб’єкта перегляду судових рішень адміністративних судів та постанов у справах про адміністративні правопорушення має певні особливості і відрізняється від інших видів процедур перегляду судових рішень в адміністративному процесі.

Діяльність Верховного Суду України, як випливає з його процесуальних функцій, не має ознак касаційного перегляду, але має спрямовуватись на формування однаковості судової практики, а також на забезпечення відповідності актів правосуддя міжнародним зобов’язанням України. Очевидно, що наявні повноваження Верховного Суду України та диференціація процесуальних функцій судів різних інстанцій, у тому числі і Верховного Суду України, становлять специфічну модель організації цивільного судочинства і відповідно – визначають нову, специфічну роль Верховного Суду України [374, с. 95].

Процесуальна діяльність Верховного суду України складається з певних стадій, які включають в себе такі частини: 1) звернення до Верховного Суду України та допуск справи до провадження (ст.ст. 239-1-240 КАСУ; 297-4-297-6 КУпАП); 2) підготовка справи до розгляду (240-1 КАСУ; 297-7 КУпАП); 3) розгляд справи (241 КАСУ; 297-8 КУпАП); 4) винесення рішення у справі (242-244-2 КАСУ; 297-9-297-10 КУпАП).

Правила звернення з заявою про перегляд судового рішення (постанови у справі про адміністративні правопорушення) визначаються відповідними нормами КАСУ та КУпАП, що регулюють порядок подання заяв.

Згідно зі ст. 239-2 КАСУ, заява про перегляд судового рішення реєструється у день її надходження в порядку, встановленому частиною третьою статті 15-1 КАСУ, та не пізніше наступного дня передається судді-доповідачу.

Заява про перегляд постанови по справі про адміністративне правопорушення реєструється у день її надходження та не пізніше наступного дня передається судді-доповідачу, який визначається автоматизованою системою документообігу цього суду (ст. 297-5 КУпАП).

Суддя-доповідач протягом трьох днів здійснює перевірку відповідності заяви вимогам, і якщо було виявлено недодержання встановлених вимог, заявник письмово повідомляється про недоліки заяви та строк, протягом якого він зобов'язаний їх усунути. Якщо заявник усунув недоліки заяви в установлений строк, вона вважається поданою у день первинного її подання до Верховного Суду України.

Процедури допуску справи до провадження практично є однаковими, як в адміністративному судочинстві, так і при перегляді постанови у справі про адміністративне правопорушення. Питання про допуск справи до провадження вирішується суддею-доповідачем, визначеним у порядку, встановленому КАСУ та КУпАП.

У разі, якщо суддя-доповідач дійде висновку, що подана заява є обґрунтованою, він відкриває провадження. У разі, якщо суддя-доповідач дійде висновку, що подана заява є необґрунтованою, вирішення питання про допуск справи до провадження здійснюється колегією з трьох суддів у складі судді-доповідача та двох суддів, визначених автоматизованою системою документообігу суду додатково. Провадження відкривається, якщо хоча б один суддя із складу колегії дійшов висновку про необхідність його відкриття.

Постанова (в адміністративному судочинстві – ухвала) про відкриття провадження у справі або про відмову у допуску справи до провадження приймається протягом п’ятнадцяти днів з дня надходження заяви або з дня усунення заявником недоліків, а в разі витребування копії рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, – з дня надходження такої копії.

Постанова (в адміністративному судочинстві – ухвала) ухвалюється без повідомлення осіб, які беруть участь у провадженні у справі про адміністративне правопорушення.

Статті 240-1 КАСУ та 297-7 КУпАП регламентують підготовку справи до розгляду у Верховному Суді України.

Суддя-доповідач протягом п’ятнадцяти днів з дня відкриття провадження здійснює підготовку справи до розгляду Верховним Судом України:

1) надсилає ухвалу про відкриття провадження та витребування матеріалів справи до відповідного суду, який не пізніше трьох робочих днів з дня надходження справи надсилає її до Верховного Суду України;

2) вирішує питання про зупинення виконання відповідних судових рішень;

3) звертається до відповідних фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді України стосовно підготовки наукового висновку щодо норми права, яка неоднаково застосована судом (судами) касаційної інстанції, крім випадків, коли висновок щодо застосування цієї норми права у цих правовідносинах був раніше отриманий Верховним Судом України;

4) у разі необхідності визначає органи державної влади, представники яких можуть дати пояснення в суді щодо застосування норми права, та викликає цих представників до суду;

5) здійснює інші заходи, необхідні для розгляду справи.

Дещо інші повноваженння має суддя-доповідач згідно КУпАП. Так, у ст. 297-7 КУпАП визначено, що здійснюючи підготовку справи до розгляду у Верховному Суді України, суддя-доповідач: 1) надсилає постанову про відкриття провадження та витребування матеріалів справи про адміністративне правопорушення до відповідного суду, який не пізніше трьох робочих днів з дня її надходження надсилає справу до Верховного Суду України; 2) визначає порядок розгляду справи (у відкритому або закритому судовому засіданні у випадках, установлених цим Кодексом); 3) у разі необхідності визначає органи державної влади, представники яких можуть дати пояснення в суді щодо застосування відповідної норми права, та викликає цих представників до суду; 4) здійснює інші заходи, необхідні для розгляду справи.

В адміністративному судочинстві і при перегляді постанови у справах про адміністративні правопорушення справа розглядається на спільному засіданні всіх судових палат Верховного Суду України у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з судових палат Верховного Суду України.

В адміністративному судочинстві, у Верховному Суді України справа про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 237 КАСУ, розглядається Судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України. Засідання судової палати є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від складу Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України (ст. 241 КАСУ).

Якщо судове рішення в адміністративній справі оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.

У разі, якщо під час розгляду справи Верховний Суд України встановить, що існує необхідність відійти від висновку про застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду України, яка була прийнята іншим складом суду (іншою палатою чи палатами, які брали участь у спільному засіданні), справа передається на розгляд спільного засідання судових палат Верховного Суду України, яке проводиться за участю палати (палат), яка розглядала справу до моменту її передання, та палати (палат), яка приймала відповідну постанову Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України.

В адміністративному судочинстві відкриття судового засідання, оголошення складу суду, роз’яснення права відводу, роз’яснення особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язків здійснюється за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу IV КАСУ. При перегляді постанови у справі про адміністративне правопорушення порядок розгляду справи у Верховному Суді України здійснюється за правилами, встановленими у ст. 297-8 КУпАП.

За наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу Верховного Суду України виноситься одна з таких постанов: 1) про повне або часткове задоволення заяви; 2) про відмову у задоволенні заяви.

Згідно з ч. 2 ст. 242 КАСУ, судді, які не погоджуються з постановою, можуть висловити окрему думку, що додається до постанови. На жаль, цього повноваження позбавлені судді Верховного Суду України при перегляді постанови у справі про адміністративне правопорушення. Нормами КУпАП не передбачено повноваження суддів висловлювати окрему думку, що, як ми вважаємо, не є правильним. У зв’язку з цим, ст. 297-9 КУпАП слід доповнити ч. 2 такого змісту: «Судді, які не погоджуються з постановою, можуть висловити окрему думку, що додається до постанови».

Перелік закріплених у ст. 242 КАСУ та 297-9 КУпАП повноважень Верховного Суду України є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Повноваження Верховного Суду України відображені у судовій статистиці. Так, за перше півріччя 2015 року, Верховний Суд України з підстав неоднакового застосуванням судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, судове рішення скасував у 103 (63) справах, або 95,4% (98,4%) від загальної кількості скасованих рішень; у зв’язку з неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – в 1 справі, або 0,9% від загальної кількості скасованих рішень; у зв’язку з порушенням норм матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення ВАСУ незаконного судового рішення з питань оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції – у 4 справах, або 3,7% від загальної кількості скасованих рішень. Залишилися нерозглянутими 93 справи, або 21% (12,9%) від кількості тих, що перебували на розгляді [22].

Отже, з наведеного ми бачимо, що найбільша кількість справ, які знаходяться на розгляді у Верховному Суді України, переглядається з підстав неоднакового застосуванням судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

За категоріями адміністративних справ найбільше було скасовано повністю або частково судових рішень за: соціальними спорами – 19, або 17,6% (21,9%) від кількості усіх скасованих судових рішень; спорами фізичних чи юридичних осіб із Державною фіскальною службою України (Державною податковою службою України) або її територіальними органами – 13, або 12% (14%); спорами фізичних чи юридичних осіб із Пенсійним фондом України або його головними управліннями – 11, або 10,2% (14,1%); спорами фізичних чи юридичних осіб із суб’єктами владних повноважень щодо оскарження його дій чи бездіяльності (крім пов’язаних з виборами) – 11, або 10,2% (18,8%) [22].

На розгляді Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України у I півріччі 2015 р. перебувало 7 (1) заяв про перегляд постанов у справах про адміністративні правопорушення. Із різних підстав було повернуто 1 заяву, відмовлено в допуску за 5 заявами. Розглянуто 1 заяву, яку за результатами перегляду задоволено, судові рішення у справі скасовано, а справу закрито за відсутністю складу адміністративного правопорушення [23].

Діяльність Верховного Суду України по перегляду судових рішень грунтується на єдності порядку та підстав здійснення такого перегляду, що в свою чергу обумовлює досягнення цілей та завдання правосуддя у цілому. В зв’язку з цим має бути чітке розуміння не тільки процесуальної діяльності Верховного Суду України по перегляду судового рішення в адміністративному процесі та особливостей процесуального його статусу, але й обсягу повноважень за наслідками розгляду заяви. У вищевикладеному матеріалі ми проаналізували процесуальну діяльність Верховного Суду України по розгляду заяви, з’ясували особливості його процесуального статусу, тому надалі варто зупинитися на процесуальній діяльності суду щодо підстав перегляду заяви.

Ст. 237 КАСУ встановлює підстави для перегляду адміністративної справи у Верховному Суді України. Однак, слід звернути увагу, що право на перегляд постанови у справі про адміністративне правопорушення має особа, якщо на її користь постановлено рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною (ст. 297-1 КУпАП). Дана підстава для перегляду постанови у справі про адміністративне правопорушення є тотожною підставі, яка викладена у п. 3 ст. 237 КАСУ.

Отже, з наведеного ми бачимо, що підстав для перегляду судового рішення адміністративного суду значно більше, ніж підстав для перегляду постанов у справі про адміністративне правопорушення. На нашу думку, конкретизація цих підстав в окремих статтях досліджуваних нами процесуальних кодексів насамперед пов’язана з особливим колом завдань, які вирішує Верховний Суд України при перегляді справи, обумовлюється особливим колом суспільних відносин, що є предметом регулювання.

Першою підставою для перегляду судового рішення, яка передбачена у п. 1 ст. 237 КАСУ, є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Однакове застосування законодавства при розгляді та вирішенні правових спорів є необхідною умовою ефективного судового захисту прав людини і держави та стабільності законної сили судових рішень. Адже поряд з іншими процесуальними гарантіями єдина правозастосовча практика дозволяє уникнути двоякого тлумачення положень чинного законодавства та сприяє правильному їх застосуванню. І, як результат, правильному вирішенню правових спорів. Інакше кажучи, забезпечення однакового застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції є безпосереднім обов’язком Верховного Суду України як вищого органу в системі судів загальною юрисдикції, виступає гарантією ефективного захисту прав фізичних, юридичних осіб й держави у судовому порядку [52].

Не можна не звернути увагу на відсутність тлумачення у законодавстві понять «неоднакове застосування закону», «неоднакове застосування норм права». Дані поняття здебільшого тлумачаться Верховним Судом України та спеціалізованими судами, викладені у відповідних правових позиціях [253; 236], окремих думках судів [217] та за наслідками розгляду окремих справ [238; 239; 240].

Наприклад, у постанові Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 11 жовтня 2012 р. зазначено, що неоднакове застосування одних і тих самих норм кримінального закону – це різне, відмінне, не схоже тлумачення, розуміння точного змісту (суті) норми кримінального закону.

Подібними суспільно небезпечними діяннями належить розуміти два і більше (не менше двох) різні, але схожі між собою суспільно небезпечні діяння, тобто такі суспільно небезпечні діяння, які мають спільні риси, ознаки (схожі за суб’єктним складом, за об’єктивною стороною, формою вини, наслідками тощо) [241].

Наприклад, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВСУ дійшла висновку, що акт перевірки Пенсійного Фонду України не є рішенням суб’єкта владних повноважень у розумінні статті 17 КАСУ, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов’язків для осіб, робота (діяльність) яких перевірялися, тому його висновки не можуть бути предметом спору (справа № 21-334а15 від 07.07.2015 року). Вказане застосовується до всіх інших актів державних органів, в тому числі і до актів органів державної фіскальної служби [13].

Вищий адміністративний суд України у постанові Пленуму від 13.12.2010 р. № 2 «Про судову практику застосування статей 235-240 КАСУ» надав власне тлумачення змісту поняття «неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах» та вказав, що відповідно до положень п. 1 ст. 237 КАСУ, заява про перегляд з вказаних мотивів може бути подана за наявності таких складових: неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права; ухвалення різних за змістом судових рішень; спірні питання виникли у подібних правовідносинах [236].

Під неоднаковим застосуванням одних і тих самих норм матеріального права необхідно розуміти, зокрема: різне тлумачення змісту і сутності правових норм, на підставі якого зроблено висновок про різний зміст суб'єктивних прав і обов'язків учасників відповідних правовідносин, у тому числі про наявність та обсяг прав і/або обов'язків осіб, які беруть участь у справі; різне застосування правил конкуренції правових норм при вирішенні колізій між ними з урахуванням ієрархії цих правових норм, а також дії норм у часі, просторі та за колом осіб, тобто різне незастосування закону, який підлягав застосуванню; різне визначення предмета регулювання правових норм, зокрема застосування різних правових норм для регулювання одних і тих самих відносин або поширення дії норми на певні правовідносини в одних випадках і незастосування цієї самої норми до аналогічних відносин в інших випадках, тобто різне застосування закону, який не підлягав застосуванню; різне застосування правил аналогії права чи закону в подібних правовідносинах [236].

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Ухвалення різних за змістом судових рішень матиме місце в разі, коли суд (суди) касаційної інстанції у розгляді двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстав позову та за аналогічних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог [236].

Відсутність у законодавстві чіткого визначення поняття «неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права», на нашу думку, можливо, є виправданим, оскільки у цьому разі судове правозастосування є необмеженим.

Враховуючи запропоновані вище підходи щодо тлумачення поняття «неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права», можливо виділити такі складові елементи досліджуваної підстави перегляду: 1) єдиний суб’єкт (орган судової влади), рішення якого підлягають перегляду – рішення Вищого адміністративного суду України, як суду касаційної інстанції; 2) предмет перегляду – лише судові рішення суду касаційної інстанції, що набрали законної сили, а також конкретні судові рішення, надані для порівняння. Такі судові рішення мають стосуватися однакового предмета публічно-правового спору, однаковими мають бути підстави адміністративного позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини справи; 3) формально-правова складова підстави перегляду – неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального та процесуального права; 4) сфера застосування – подібні правовідносини; 5) матеріально-правова складова підстави перегляду – ухвалення різних за змістом судових рішень як наслідок неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального та процесуального права у подібних правовідносинах [387, с. 81-82].

При цьому, усі вказані складові частини повинні існувати у комплексній сукупності, бути взаємопов’язаними та випливати одна з одної, у той час як відсутність хоча б однієї з них веде до відсутності підстави для перегляду судових рішень ВСУ як такої [387, с. 81-82].

Таким чином, для того, щоб заява була розглянута у Верховному Суді України з підстав неоднакового застосування норм права, необхідна наявність конкретних випадків, коли Вищим адміністративним судом України, як судом касаційної інстанції, було розглянуто дві або більше справи, де неоднаково було застосовано одні і ті ж самі норми матеріального права; справи повинні стосуватися публічно-правових спорів, які виникли з подібних правовідносин; наявність різних за змістом судових рішень Вищого адміністративного суду України. В таких судових рішеннях мають бути тотожними предмет спору, підстави адміністративного позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини справи. Матеріально-правове регулювання спірних відносин також має бути однакове.

Тобто, предметом перегляду, виходячи зі змісту ст. 237-239-1, є не тільки рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, але й конкретні судові рішення суду касаційної інстанції, які надані для порівняння і в яких за аналогічних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин наявні протилежні висновки суду щодо заявлених позовних вимог. Крім того, як свідчить судова практика, не може бути розглянуто заяву про перегляд судового рішення Верховним судом України з підстав неоднакового застосування норм права, у разі якщо заявник обґрунтовує заяву посиланням на різне застосування положень статті 157 КАС України, коли в одних випадках провадження у справі було закрите, а в інших – справу було розглянуто по суті.

Слід також зазначити, що неправильне встановлення обставин справи належить до порушення процесуального права та не свідчить, що матеріальні норми були по-різному застосовані в подібних правовідносинах, тому ухвали Вищого адміністративного суду України про скасування рішень судів попередніх інстанцій із цих підстав також не можуть переглядатися Верховним Судом України [236].

Крім того, не може бути розглянуто з підстав неоднакового застосування норм матеріального права судове рішення Вищого адміністративного суду, яким справа не вирішується, або яке не набрало законної сили. Як зазначається у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 13.12.2010 р. № 2 «Про судову практику застосування статей 235-240 КАСУ» ухвала Вищого адміністративного суду України про скасування ухвалених у справі судами попередніх інстанцій рішень та направлення справи на новий розгляд не розв'язує спір по суті. Відповідно, такі ухвали не можуть переглядатися Верховним Судом України, оскільки в них не відбулося застосування норм матеріального права для розв'язання спору по суті.

Слід ураховувати і те, що неправильне встановлення обставин справи належить до порушення процесуального права та не свідчить, що матеріальні норми були по-різному застосовані в подібних правовідносинах, тому ухвали Вищого адміністративного суду України про скасування рішень судів попередніх інстанцій із цих підстав також не можуть переглядатися Верховним Судом України.

Таким чином, предметом перегляду Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України, як судом касаційної інстанції, одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є судові рішення цього суду, як ті, що оскаржують ся, так і ті, що надані для порівняння, але які набрали законної сили і якими справу вирішено по суті.

Наведені вище статистичні показники діяльності Верховного Суду України щодо перегляду судових рішень адміністративних судів свідчать, що найбільша кількість справ, переглядається з підстав неоднакового застосуванням судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах і найчастіше судові рішення скасовуються (103 справи, або 95,4% від загальної кількості скасованих рішень). Такий стан речей свідчить про необхідність посилення ролі Верховного Суду України, як суб’єкта, що забезпечує єдність судової практики.

Забезпечення єдності судової практики в адміністративному судочинстві безпосередньо слід пов’язувати з діяльністю Верховного Суду України. Як це випливає з Глави 3 КАСУ, Верховний Суд України може забезпечувати єдність судової практики двома шляхами: по-перше, шляхом перегляду судових рішень з підстав неоднакового застосуванням судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. По-друге, під час перегляду судового рішення у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом.

Наприклад, щодо першої підстави, то реалізація діяльності Верховного Суду України відображається у судовій практиці. Так, Вищий адміністративний суд України у справі № 2а-699/09 (2-а-699/09/1514) Особа –1 до Управління Пенсійного фонду України в Кодимському районі Одеської області про визнання неправомірною відмови у здійсненні перерахунку пенсії та зобов'язання зробити перерахунок пенсії і виплатити недоотримані суми пенсії, відмовляючи у задоволенні касаційної скарги і посилаючись на відповідні судові рішення Верховного Суду України зазначив, що у постанові від 23.04.2012 № 21-239а11 Верховний Суд України, усуваючи неоднакове застосування норм матеріального права касаційним судом, зазначив, що при визначенні позивачу державної та додаткової пенсій застосуванню підлягали статті 49, 50, 54 Закону № 796-ХІІ, а не положення постанов № 530 та № 654, які істотно звужують обсяг встановлених законом прав. Зазначена правова позиція щодо застосування вказаних норм права у спорах цієї категорії висловлена Верховним Судом України у постановах від 24.03.2009 (№ 21-2112во08), від 16.09.2009 (№ 21-1293во09), від 24.10.2011 (№ 21-28а11). Також, у цьому рішенні Верховний Суд України зазначив, що касаційний суд безпідставно погодився з рішенням апеляційного суду в частині зазначення кінцевої дати, до якої суб'єкт владних повноважень мав здійснювати обчислення пенсії відповідно до вимог закону. Так, виплату пенсії не може бути обмежено будь-яким кінцевим терміном або строком, оскільки це б обмежувало право особи на отримання державної пенсії та щомісячної додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, яка повинна виплачуватись постійно, один раз на місяць протягом невизначеного часу та без встановлення будь-якого терміну або строку виплати пенсії. Згідно з частиною першою статті 244-2 КАС України, рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України. Таким чином, доводи касаційної скарги щодо застосування положень законодавства України до спірних правовідносин спростовуються викладеними вище нормами права та встановленими обставинами справи, у зв'язку з чим скарга задоволенню не підлягає [229].

Про забезпечення найвищим судовим органом єдності судової практики наголошувалося й у рішеннях Європейського Суду з прав людини. Наприклад, у рішенні "Тудор проти Румунії" від 24 березня 2009 року також зробив висновок про те, що розбіжності у судовій практиці є невід'ємним наслідком будь-якої судової системи; разом з тим роль найвищої судової інстанції полягає в тому, щоб вирішувати такі суперечності. Це відзначила і Європейська комісія "За демократію через право" (Венеціанська Комісія) у Висновку від 18 жовтня 2010 року щодо Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Зокрема, у пункті 31 цього Висновку підкреслюється, що ідея верховного суду полягає в тому, що такий суд надає прецедентне тлумачення закону і таким чином забезпечує однакове тлумачення закону всіма судами [290].

Наступною підставою для перегляду судового рішення Верховним судом України є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права (п. 5 ст. 237 КАСУ).

Дана підстава для перегляду судового рішення Верховним Судом України є новою, адже була внесена до процесуальних кодексів 12.05.2015 р. згідно із Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» і тому відсутня достатня судова практика реалізації цього положення.

Внесення до КАСУ підстави перегляду судового рішення суду касаційної інстанції у разі невідповідності останнього викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права обумовлена відповідними причинами, головною з яких, на нашу думку, була необхідність посилення ролі Верховного суду України та створення механізму забезпечення загальнообов’язковості судових рішень Верховного Суду України та їх використання всіма органами судової влади. Адже до прийняття Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» правові висновки Верховного Суду України мали декларативний характер, що було обумовлено відсутністю необхідного механізму їх дотримання.

Як правильно зазначає Є. М. Чупринська, запроваджена законодавцем правова конструкція перегляду судових рішень ВСУ з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції висновку щодо застосування норм права, викладеному в постанові ВСУ, має на меті, по-перше, забезпечення реальної дії принципу загальнообов’язковості судових рішень ВСУ шляхом створення окремого процесуального механізму перегляду рішень суду касаційної інстанції, як таких, що потенційно (на думку заявника) не відповідають правовим висновкам ВСУ, закріпленим у його постановах, що, у сукупності із іншими процесуальними та непроцесуальними інститутами законодавства гарантуватиме виконання й дотримання судових рішень ВСУ; по-друге, на рівні судової системи та правосуддя загалом – забезпечення єдності судової практики, однакового застосування норм кримінального та кримінального процесуального права [387, с. 105-106].

Розглядаючи дану підставу слід зазначити, що Верховний Суд України ухвалює рішення, що має подвійне значення: з одного боку, це вирішення конкретного спору, тобто має місце приватний інтерес сторін. з іншого – публічний інтерес, оскільки правовий висновок, зроблений Верховним Судом України в рішенні, постановленому за результатами неоднакового застосування норми закону, є обов’язковим для органів державної влади та всіх судів України [290].

Аналіз складових обсягу процесуальної діяльності Верховного суду України з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права (п. 5 ст. 237 КАСУ) дозволяє висловити деякі міркування. Єдиним суб’єктом, рішення якого підлягають перегляду за цією підставою, є суд касаційної інстанції, тобто Вищий адміністративний суд України. Предметом перегляду є судові рішення, якими справу розглянуто по суті і які набрали законної сили. Формально-правовою підставою для перегляду судового рішення Верховним Судом України, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 237 КАСУ, є невідповідність рішення Вищого адміністративного суду України, як суду касаційної інстанції конкретній постанові Верховного Суду України, в якій міститься правовий висновок, що стосується предмета позову, підстав позову та однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин. Матеріально-правовою підставою перегляду справи є ухвалення Вищим адміністративним судом України, як судом касаційної інстанції рішення, яке не відповідає правовому висновку Верховного суду України.

Правове значення та соціально-юридичне спрямування інституту перегляду судових рішень ВСУ з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції висновку щодо застосування норм права, викладеному в постанові ВСУ, полягає у створенні та належному функціонуванні дієвого процесуального механізму забезпечення загальнообов’язковості судових рішень вищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції України, гарантування однакового застосування норм права на основі правових висновків, викладених у постановах ВСУ, та приведення у відповідність до них судової практики на теренах України [387, с. 110].

Наступною підставою для перегляду судового рішення Верховним судом України є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом. Як зазначалося вище, право на перегляд постанови у справі про адміністративне правопорушення має особа, якщо на її користь постановлено рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною (ст. 297-1 КУпАП). Дана підстава для перегляду постанови у справі про адміністративне правопорушення тотожна підставі, яка викладена у п. 3 ст. 237 КАСУ.

Необхідно підкреслити, що Конституція України у частині четвертій статті 55 закріплює право кожного після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Створення чіткого та зрозумілого механізму реалізації цього права, як і встановлення процесуального порядку виконання рішень міжнародних судових установ та органів міжнародних організацій і перегляду у зв’язку з цим рішень національних судів, має виняткове значення не лише в питанні євроінтеграції та приведення українського законодавства і судової практики у відповідність до європейських та світових стандартів, а й в аспекті ефективного захисту прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності у державі [387, с. 111].

Україна 17 липня 1997 року прийняла Закон України № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» [101]. Пунктом 1 цього Закону, зокрема, визначено, що Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. 23 лютого 2006 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про виконання та застосування практики Європейського суду з прав людини» [92]. Згідно з цим законом, при розгляді справ судами України, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та практика Європейського суду з прав людини повинні використовуватися як джерела права. Це положення спрямоване на реалізацію згаданих конституційної норми і норм Конституції та Закону України «Про міжнародні договори України» [105]. Тому, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року є частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню поряд з національним законодавством України. При цьому, на законодавчому рівні діє принцип примату норм міжнародного права у разі, якщо вони суперечать нормам національного законодавства України. Таким чином, рішення Європейського суду повинні слугувати для національних органів публічної влади та їхніх посадовців орієнтирами у сфері забезпечення прав людини, і в цьому запорука дотримання положень Конвенції [17].

Крім того, Конституційний Суд України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 частини другої статті 38 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», пункту 2 частини першої статті 400-12 Кримінально-процесуального кодексу України, частини третьої статті 8 Кодексу України про адміністративні правопорушення, статей 2, 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» щодо можливості застосування Верховним Судом України цих положень як підстави та процедури перегляду судового рішення у справі про адміністративне правопорушення у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні такої справи судом визнав, що у чинних законах не врегульовано питання щодо перегляду судових рішень у вказаній категорії справ і зазначив про необхідність заповнення цієї прогалини [363].

Про доцільність існування підстави для перегляду судових рішень у зв’язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом, обумовлена й існуванням значної кількості заяв, які знаходяться на розгляді в Європейському суді з прав людини і де відповідачем є держава Україна. Так, згідно зі щорічним звітом про результати діяльності Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у 2014 році Україна станом на 30 листопада 2014 року посіла перше місце серед інших держав за кількістю справ, які перебувають на розгляді Європейського суду [396].

Тому, невипадково, що у 2010 році із прийняттям Закону України «Про судоустрій і статус суддів» до процесуальних кодексів було внесено відповідні зміни. Такі зміни стосувалися й Кодексу України про адміністративні правопорушення. Відповідно до ст. 297-1 КУпАП, постанова у справі про адміністративне правопорушення може бути переглянута у разі, якщо відносно заявника постановлено рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною.

Єдиною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною і наявність рішення якої може слугувати підставою для перегляду Верховним Судом України рішень вітчизняних судів є Європейський суд з прав людини. Правові позиції Європейського суду з прав людини мають значну цінність для розуміння справжнього змісту положень Конвенції, а деякі з формулювань суду варто розглядати як принципові доктринальні положення, що істотно впливають на тлумачення багатьох норм як міжнародних документів, так і національного законодавства. За викладеними в рішеннях висновками суду порушення державою прав і свобод, які гарантується і захищаються статтею 3 Першого протоколу, у тому числі через прийняття чи внесення змін до чинних законів, повинні розглядатися як посягання на демократичні засади суспільства, на принцип верховенства права [17].

Однак, не можна не звернути увагу на те, що законодавець у п. 3 ст. 237 КАСУ та ч. 1 ст. 297-1 КУпАП вживає термін «міжнародна судова установа, юрисдикція якої визнана Україною».

У пояснювальній записці до проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (щодо забезпечення виконання рішень міжнародних організацій з метою захисту прав людини) зазначено, що однією з найважливіших складових права на судовий захист, що є гарантією здійснення як конституційних, так й інших прав та свобод людини і громадянина, виступає право кожного після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (абзац 4 статті 55 Конституції України).

При цьому, аналіз ратифікованих Україною міжнародних договорів з прав людини та відповідних актів законодавства України дозволяє зробити висновок про те, що до міжнародних судових установ та органів міжнародних організацій, юрисдикція яких визнана Україною, зокрема належать:

1) Європейський суд з прав людини, який створений згідно статті 19 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованої Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР;

2) Комітет ООН з прав людини, який відповідно до статті 1 Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 року уповноважений приймати і розглядати повідомлення від осіб щодо порушення прав, визначених цим Пактом. Україна визнала компетенцію Комітету ООН з прав людини відповідно до постанови Верховної Ради Української РСР «Про приєднання Української Радянської Соціалістичної Республіки до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права» від 25 грудня 1990 року № 582-XII;

3) Комітет ООН проти катувань, що створений згідно з Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 року, яка ратифікована Указом Президії Верховної Ради Української РСР «Про ратифікацію Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання» від 26 січня 1987 року № 3484-XI. Законом України «Про зняття застережень України до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання» від 5 листопада 1998 року № 234-XIV Україна повністю визнала на своїй території дію статті 22 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання щодо визнання компетенції Комітету проти катувань одержувати та розглядати індивідуальні скарги осіб на порушення прав, передбачених Конвенцією;

4) Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації, який відповідно до статті 14 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 21 грудня 1965 року уповноважений приймати і розглядати повідомлення від осіб щодо порушення прав, визначених цією Конвенцією. Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації набула чинності для УРСР 7 квітня 1969 р. та діє на території України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 року № 1543-XII;

5) Комітет ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок, який відповідно до статей 1, 2 Факультативного протоколу до Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок від 7 вересня 2000 року уповноважений приймати і розглядати повідомлення від осіб щодо порушення прав, визначених цією Конвенцією. Україна визнала компетенцію Комітету ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок відповідно до Закону України «Про ратифікацію Факультативного протоколу до Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок» від 5 червня 2003 року № 946-IV [245].

Звідси виникає питання, чи є підставою для перегляду судового рішення Верховним Судом України рішення вищенаведених міжнародних установ?

Судова практика не дає однозначної відповіді на це питання.

Класичним прикладом може служити справа «Віктора Щітки проти України» [260]. У 2000 р. громадянин В. Щітка був визнаний винним в умисному вбивстві, поєднаним зі зґвалтуванням, крадіжкою особистих речей та незаконним носінням холодної зброї і засуджений до довічного позбавлення волі з конфіскацією майна. В 2011 р. Комітет ООН з прав людини визнав порушення Україною низки положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права: катування (ст. 7 Пакту), право на захист (п. 3g ст. 14 Пакту), право на допит свідків (п. 3e ст. 14 Пакту), відсутність мінімальних гарантій справедливого судового розгляду (п. 1 ст. 14 Пакту). Комітет ухвалив рішення про необхідність розслідування фактів застосування тортур, судовий перегляд кримінальної справи та виплату компенсації Щітці В. В. Однак, Вищий спеціалізований суд України (ВССУ) відмовився розглядати справу Щітки на тій підставі, що зауваження Комітету ООН з прав людини не є рішенням судового органу. Крім того, прокуратура відхилила звернення В. Щітки щодо перевірки фактів порушення вищезазначених положень Пакту та зазначила, що висновки Комітету не знайшли підтвердження в ході перевірки [51].

З таких самих міркувань виходив ВССУ у справі «Олександр Бутовенко проти України» [16]. Комітет ООН з прав людини визнав порушення Україною ст. 7 (застосування тортур) п. 3 ст. 2 (відсутність розслідування тортур та жорстокого поводження), п. 1 ст. 9 (свавільне позбавлення волі), п. 1. ст. 14 та 4 з 7 підпунктів п. 3 ст. 14 Пакту [267].

У справах В. Щітки та О. Бутовенка Вищий спеціалізований суд України виходив з чинного КПК, який не передбачає рішення міжнародних несудових (квазісудових) органів як підставу для перегляду винесених судових вироків. Інша справа стосується європейської системи захисту прав людини, оскільки рішення Європейського суду з прав людини мають обов’язковий характер та не підлягають оскарженню. Відтак, позивачі з України переважно покладаються на регіональні механізми, тим паче, що Європейська конвенція з прав людини дублює більшість прав та свобод, які містяться у відповідних конвенціях ООН [51].

У зв’язку з цим, цілком слушними є міркування О. В. Дроздова, який вважає, що водночас залишилося невирішеним питання щодо кримінально-процесуальних наслідків у разі звернення особи після використання всіх національних засобів правового захисту за захистом своїх прав і свобод до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Натомість досить легковажно було б розраховувати на те, що Україна, як держава – учасниця міжнародного договору, вправі залишати поза увагою рішення відповідних міжнародних організацій. Такий підхід суперечив би принаймні ст. 15 Закону «Про міжнародні договори України», якою встановлено, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Більше того, якщо міжнародним договором, який набрав чинності в визначеному порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (ч. 2 ст. 19 Закону «Про міжнародні договори України») [78, с. 14].

На нашу думку, існування проблеми, пов’язаної з переглядом судових рішень з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом обумовлена недоліками правового регулювання відповідних статей КАСУ і КУпАП, а також інших процесуальних кодексів. Тобто, в цьому разі фактично є виключеними рішення інших міжнародних установ, які фіксують порушення Україною міжнародних зобов’язань.

Таким чином. сьогодні законодавець поставив під загрозу: по-перше, реалізацію особою права на справедливий суд; по-друге, виконання міжнародних зобов’язань Україною у сфері прав людини; по-третє, дотримання принципу верховенства права, що є неприпустимим у правовій та демократичній державі [78].

У зв’язку з цим, слушною видається пропозиція Дроздова О. М., який вважає, що по-перше, на законодавчому рівні слід закріпити обов’язок держави здійснювати офіційний переклад Міркувань Комітету у справах проти України та публікувати в офіційних виданнях Міркування Комітету з конкретних справ; вживати заходів індивідуального та загального характеру за аналогією із заходами, встановленими Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» [78, с. 17].

Крім того, Основний Закон України (частина четверта статті 55) містить імперативну норму про те, що кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна [245]. Тому, існування у процесуальних кодексах такої підстави для перегляду судових рішень Верховним Судом України, як встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом, робить проблематичним врахування рішень вищенаведених органів та організацій (у тому числі Комітету ООН з прав людини, Комітету ООН проти катувань, Комітету ООН з ліквідації расової дискримінації, Комітету ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок), компетенцію яких Україна визнала і взяла зобов’язання виконувати їх рішення.

Враховуючи вищевикладене, пропонуємо:

1) викласти п. 3 ст. 237 КАСУ у такій редакції: 3) встановлення відповідним органом міжнародної організації, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом;

2) викласти ч. 1 ст. 297-1 КУпАП у такій редакції: Заява про перегляд постанови по справі про адміністративне правопорушення може бути подана особою, на користь якої постановлено рішення відповідним органом міжнародної організації, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи.

Також пропонуємо відповідні зміни внести й до інших процесуальних кодексів.

Аналіз складових обсягу процесуальної діяльності Верховного суду України з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом дозволяє висловити деякі міркування. Формально-правовою підставою для перегляду судового рішення Верховним Судом України, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 237 КАСУ та ч. 1 ст. 297-1 КУпАП, є наявність відносно заявника остаточного рішення у справі, прийнятого Європейським судом з прав людини і яке відповідає вимогам ст. 44 Конвенції [168]. Матеріально-правовою підставою перегляду справи є ухвалення Вищим адміністративним судом України, як судом касаційної інстанції рішення, в якому порушуються міжнародні зобов’язання України, зокрема зобов’язання, визначені у Конвенції про захист прав і основоположних свобод. У справах про адміністративні правопорушення є постанови, які приймалися за наслідками розгляду справи. Суб’єктами, рішення якого підлягають перегляду за цією підставою є судові інстанції (адміністративні органи – наприклад у справі про адміністративне правопорушення), які розглядали справу. Предметом перегляду є судові рішення (постанови у справі про адміністративне правопорушення) якими справу розглянуто по суті і які набрали законної сили.

Крім того, з аналізу змісту ст. 297-1 КпАП можна зробити висновок, що перегляд постанови по справі про адміністративне правопорушення вищою судовою інстанцією України можливий лише за умови: а) якщо справа про адміністративне правопорушення розглядалася і вирішувалася судом (в судовій формі); б) якщо при вирішенні справи про адміністративне правопорушення були допущені порушення міжнародних зобов’язань, зокрема зобов’язань України, визначених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.; в) якщо порушення міжнародних зобов’язань Україною встановлене міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною [72, с. 103].

Наявність у заявника прийнятого відносно нього рішення Європейського суду з прав людини, як підстави перегляду справи Верховним Судом України, дуже тісно пов’язане з особливостями його виконання.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. виконання Рішення полягає у: а) виплаті Стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжитті заходів загального характеру.

У Висновку Європейської комісії за демократію через право (відомої як Венеціанська комісія) щодо виконання судових рішень ЄСПЛ виділено три існуючі та визнані на міжнародному рівні складові виконання рішення: 1) справедлива сатисфакція (just satisfaction) – виплата відшкодування у випадку, якщо ЄСПЛ встановлено обов’язок держави виплатити стягувачеві відповідні суми у зв’язку з порушенням нею норм Конвенції; 2) вжиття заходів індивідуального характеру на користь стягувача (individual measures) – у разі, якщо потрібно відновити попередній юридичний стан, який стягувач мав до порушення норм Конвенції; 3) вжиття заходів загального характеру (general measures) – з метою попередження подібних порушень Конвенції надалі, що включає відповідні зміни у законодавстві держави-учасниці [387, с. 259].

Відповідно до ч. 3 ст. 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р., відновлення попереднього юридичного стану Стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р., протягом десяти днів від дня одержання повідомлення про набуття Рішенням статусу остаточного Орган представництва: а) надсилає Стягувачеві повідомлення з роз'ясненням його права порушити провадження про перегляд справи та/або про його право на відновлення провадження відповідно до чинного законодавства; б) повідомляє органи, які є відповідальними за виконання передбачених у Рішенні додаткових заходів індивідуального характеру, про зміст, порядок і строки виконання цих заходів. До повідомлення додається переклад Рішення, автентичність якого засвідчується Органом представництва.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях виробив певну основу для забезпечення їх виконання. Наприклад, зобов'язання держав щодо здійснення необхідних заходів, визначених у ст. 41 та ст. 46 Конвенції, і які стосуються обов’язків виконання рішень, містяться у рішенні у справі «Скоццарі і Дж'юнта проти Італії» (Scozzari and Giunta v. Italy): «…зі ст. 46 Конвенції випливає зобов'язання Високих Договірних Сторін виконувати остаточні рішення Суду в будь-якій справі, в котрій вони є сторонами, тоді як нагляд за їхнім виконанням здійснює Комітет Міністрів. Із цього випливає, серед іншого, що рішення, в якому Суд знайшов порушення, покладає на державу-відповідача правовий обов'язок не просто виплатити відповідним особам суми справедливої сатисфакції, а й затвердити під керівництвом Комітету Міністрів у національній правовій системі загальні та/або (якщо це необхідно) індивідуальні заходи, спрямовані на усунення порушень, виявлених судом, і їхніх наслідків. Окрім того, країна-відповідач залишається вільною (зі здійсненням при цьому моніторингу з боку Комітету міністрів) у виборі засобів, за допомогою яких вона виконуватиме своє зобов'язання за ст. 46 Конвенції, за умови їх відповідності тим, що їх викладено у висновках рішення Суду» [188].

Отже, ми бачимо, що можливість перегляду справи у Верховному Суді України з досліджуваної нами підстави є складовою у механізмі виконання рішення Європейським Судом з прав людини.

Отже, для відновлення попереднього стану особа може використати такий механізм, передбачений чинним законодавством, як звернення до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення у справі. В досліджуваній нами підставі дуже багато проблем виникає в зв’язку із недосконалим правовим регулюванням багатьох питань, які стосуються підстав та порядку відновлення провадження у справі, відновлення попереднього юридичного стану стягувача (п. 3 ст. 10 Закону).

Проблемою є те, що за правилами Глави 3 КАСУ «Перегляд судових рішень Верховним Судом України» Верховний Суд України не здійснює повторний розгляд справи з цієї підстави. Крім того, у законодавстві відсутні критерії, які б вказували на необхідність повторного перегляду справи.

Як правильно зауважує з цього приводу Є. М. Чупринська, «процесуальні кодекси не встановлюють бодай базового переліку випадків, коли справедлива сатисфакція у справі не є достатньою і допускається (або є життєво необхідним) перегляд справи ВСУ. Натомість його передбачення значно спростило б підготовку заяви про перегляд судового рішення з цієї підстави до вищої судової інстанції заявнику (стягувачеві у провадженні в ЄСПЛ) та додало б визначеності й однаковості у здійсненні ВСУ діяльності з перегляду судових рішень з цієї підстави» [387, с. 127].

Однак, судова практика інколи йде іншим шляхом. Як зазначила у своїй доповіді Ольга Ступак, суддя Вищого спеціалізованого суду України у доповіді на міжнародному семінарі на тему: «Відновлення судового провадження як один з національних механізмів виконання рішень Європейського суду з прав людини», який було організовано 25.11.2015 р. Верховним Судом України спільно з Міністерством юстиції України та проектом Ради Європи «Підтримка реформи системи суддівської відповідальності в Україні»: «У таких випадках Вищий спеціалізований суд України виробив наступну судову практику: встановлення порушень на стадії виконання рішення не може бути підставою для перегляду такого рішення по суті, оскільки ЄСПЛ не встановлювалася неправомірність чи незаконність самого рішення, що протягом тривалого часу не виконується. На сьогодні, за словами Ольги Ступак, Верховний Суд України підтримує таку позицію, про що свідчить Постанова ВСУ від 25 травня 2015 у цивільній справі № 6-49 цс 15 [317].

У цьому контексті, при перегляді справи у Верховному суді України з досліджуваної нами підстави, можна враховувати Рекомендацію № R(2000)2 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини", які містять певні критерії, які б вказували на необхідність повторного перегляду справи:

1) потерпіла сторона досі продовжує зазнавати значних негативних наслідків національного судового рішення, які неможливо усунути лише справедливою сатисфакцією та виправити інакше як переглядом судового рішення або поновленням провадження у справі;

2) рішення Суду приводить до висновку, коли: а) оскаржене судове рішення по суті суперечить Конвенції; б) виявлене порушення пов’язано із процесуальними помилками або недоліками такої тяжкості, що викликають серйозне занепокоєння щодо наслідків ухвалення оскаржуваного рішення [258].

З іншого боку, потребує відповідного тлумачення на законодавчому рівні фраза «настільки, наскільки можливо».(п.а ч. 2 ст. 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р.).

У зв’язку з цим можна навести справи «Мельниченко проти України [263]». Рішенням Верховного Суду України від 14.07.2005 р. касаційну скаргу С. П. Головатого, який діяв від імені М. І. Мельниченка, було задоволено частково, зокрема, було зобов’язано Центральну виборчу комісію розглянути заяву М. І. Мельниченка з урахуванням рішення Європейського суду з прав людини від 19 жовтня 2004 року у справі "Мельниченко проти України" і зазначених вище норм міжнародного та національного права. Однак, на час ухвалення рішення вибори народних депутатів уже відбулися, механізму відновлення прав М. І. Мельниченка фактично не існувало, як і не існує й досі. 05.12.2005 р. ЦВК скасувала власну постанову 2002 року в частині відмови в реєстрації Мельниченка М. І. кандидатом у депутати. З огляду на це можна вважати, що в цій справі відновлення попереднього становища М. І. Мельниченка є неможливим, що загалом і узгоджується з формулюванням «на стільки на скільки це є можливим», адже обов’язку неодмінно виконати конкретні рішення на державу не покладається, і в даній ситуації реалізація заходів індивідуального характеру фактично неможлива [159].

Прикладом є Рішення Суду у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» від 21.04.2011 р. [265], яке через 3 місяці – 21 липня 2011 р. набуло статусу остаточного. Цим Рішенням одноголосно встановлено порушення Конвенції 1950 року при розслідуванні та розгляді судами України кримінальної справи щодо Нечипорука І. М.: – статті 3 Конвенції, яке полягає в тому, що до заявника застосовували електричний струм, під час його перебування у відділі міліції, що є катуванням; пунктів 1, 2, 3, 4 і 5 статті 5 Конвенції, тобто затримання без обгрунтованої підозри у вчиненні умисного вбивства, хоча формально він був затриманий за вчинення адмінправопорушення за незаконний обіг наркотичних засобів; відсутністю адекватної процедури судового розгляду законності тримання під вартою та ін.; пунктів 1 і 3(с) статті 6 Конвенції – (Право на справедливий суд) щодо права заявника не свідчити проти себе, відсутності обґрунтування рішень національних судів, якими заявника було засуджено та щодо обмеження права заявника на захист, яке полягало в тому, що під час розслідування його справи заявник зазнав обмеження в доступі до захисника, що не було усунуто й під час судового розгляду.

З часу набуття статусу остаточного рішенням суду у цій справі – 21 липня 2011 р., лише 06 лютого 2012 р., тобто приблизно через 6 місяців, ВСУ за заявою Нечипорука І. М. було скасовано судові рішення судів України і справу направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, який лише 03.06.2013 р., тобто майже через 2 роки з часу встановлення судом міжнародного договору, виправдав заявника за всіма пунктами обвинувачення, в т.ч. у вчиненні умисного вбивства за обтяжуючих обставин і звільнив з-під варти. За цим рішенням суду, Нечипорука І. М. слід було звільнити з-під варти негайно. Невизначеність такої процедури для ВСУ призвела до того, що інший засуджений у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» [265], який не звертався до суду – Моцний О. О., який як і Нечипорук І. М. був засуджений українськими судами до 15 років позбавлення волі, після виправдання 03.06.2013 р. Нечипорука І. М., продовжує відбувати покарання за ті самі дії, за які Нечипорук І. М. судом виправданий [246].

Наприклад у справі «О. Волков проти України» суд у своєму рішенні вказав, які конкретно заходи загального та індивідуального змісту мають бути вжиті державою. Так, у рішенні суду зазначено, що «Заявник доводив, що найбільш належною формою індивідуального відшкодування було б його поновлення на посаді. В якості альтернативи він просив суд зобов’язати державу-відповідача відновити провадження у справі на національному рівні» [262].

Завершуючи дослідження підстав перегляду ВСУ судових рішень, варто підкреслити, що не можна забувати про взаємозв’язок однакового застосування судами норм матеріального та процесуального права із вимогою дотримання Україною міжнародних зобов’язань, зокрема положень Конвенції. Зв’язок цей, як слушно зауважив Т. Маркерт, полягає у тому, що, щоб уникнути порушення Україною своїх міжнародних зобов’язань, українські суди повинні тлумачити українське законодавство згідно з міжнародними договорами, обов’язковими для України. Роль наставника, який повинен примушувати нижчі суди бути уважними до необхідності застосування міжнародних договорів, коли це необхідно, і тлумачити законодавство згідно з міжнародними зобов’язаннями країни, має виконувати саме ВСУ [196, c. 209-210].

<< | >>
Источник: КАЙДАШЕВ РОМАН ПЕТРОВИЧ. ПЕРЕГЛЯД СУДОВИХ РІШЕНЬ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Київ 2016. 2016

Еще по теме 5.2 Особливості процесуальної діяльності Верховного Суду України як суб’єкта перегляду судових рішень адміністративних судів та постанов у справах про адміністративні правопорушення:

  1. 2.3. Спеціально-юридичні гарантії права громадян на екологічну безпеку в Україні
  2. 2.2. Вплив принципу верховенства права на нормативну модель адміністративної відповідальності
  3. 3.1. Зарубіжний досвід систематизації законодавства про адміністративну відповідальність
  4. ВСТУП
  5. Поняття та сутність правосуддя в адміністративному процесі України
  6. Місце та роль перегляду судових рішень в адміністративному процесі України у механізмі судового контролю
  7. Перегляд судових рішень у системі судового захисту в адміністративному процесі України
  8. 2.1 Юридична природа апеляційного провадження в адміністративному процесі України
  9. 2.2 Загальна характеристика права на апеляційне оскарження та особливості його реалізації в адміністративному процесі України
  10. 2.3 Процесуальний порядок перегляду судових рішень судом апеляційної інстанції в адміністративному процесі України
  11. 5.1 Процесуальний статус Верховного Суду України як суб’єкта перегляду судових рішень адміністративних судів та постанов у справах про адміністративні правопорушення
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -