4.3. Органи місцевого самоврядування та суди як органи адміністративної юрисдикції

Останнім часом все більшу увагу науковців викликають проблеми реформування інституту адміністративної відповідальності і серед них варто згадати проблему визначення кола суб’єктів, наділених повноваженнями щодо притягнення до адміністративної відповідальності.

Однією із суттєвих особливостей суб’єктного складу відносин адміністративної відповідальності є те, що повноваженнями щодо притягнення адміністративної відповідальності наділені в основному державні органи, які відносяться до різних гілок влади, а саме виконавчої і судової. Крім того, органами адміністративної юрисдикції є окремі колегіальні органи – адміністративні комісії та виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад.

Якщо наявність органів виконавчої влади серед органів адміністративної юрисдикції абсолютно чітко обумовлюється природою цього виду відповідальності, то наявність там судів, адміністративних комісій та органів місцевого самоврядування викликає необхідність обґрунтування доцільності такого стану справ.

Загальні засади правового статусу адміністративних комісій визначаються Кодексом України про адміністративні правопорушення. Відповідно до статті 215 КУпАП, адміністративні комісії утворюються відповідними органами місцевого самоврядування у складі голови, заступника голови, відповідального секретаря, а також членів комісії. В адміністративних комісіях при виконавчих органах міських рад є посада звільненого відповідального секретаря комісії. Адміністративні комісії при виконавчих комітетах районних у містах рад утворюються у разі надання районній у місті раді та її виконавчому комітету відповідних повноважень міською радою.

Адміністративні комісії мають право розглядати справи про адміністративні правопорушення при наявності не менш як половини членів їх складу, а виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад - при наявності не менш як двох третин від загального складу виконавчого комітету.

Слід звернути увагу на той факт, що в процесі систематизації законодавства про адміністративні правопорушення у 80-х роках минулого сторіччя, адміністративним комісіям відводилась роль основних суб’єктів, які мають розглядати справи про адміністративні правопорушення. Відлуння цієї позиції ще й досі зберігається у статті 214 КпАП, в якій зазначено, що адміністративні комісії при виконавчих органах сільських, селищних, міських рад вирішують усі справи про адміністративні правопорушення, за винятком віднесених цим Кодексом до відання інших органів (посадових осіб). Але, на сьогодні, “усі справи” складають менше 10% загальної кількості складів адміністративних правопорушень, відповідальність за вчинення яких встановлюється КпАП.

Адміністративні комісії при виконавчих органах міських рад розглядають справи про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 45, 46, 92, 92-1, 99, 103-1 – 105, частинами першою, третьою, четвертою і п'ятою статті 111 (за порушення, вчинені на аеродромах, не внесених до державного реєстру аеродромів України, поза територією аеродромів та на посадкових майданчиках), статтею 136 (за вчинення порушень на автомобільному транспорті), статтями 138, 141, 142, 149–152, частиною першою статті 154, статтями 159, 179, статтею 180 (крім справ щодо батьків неповнолітніх або осіб, які їх замінюють), частиною четвертою статті 181, статтями 181-1, 182, 183, 186, 186-1, 189, 189-1, 196, 212-1 цього Кодексу.

Адміністративні комісії при виконавчих органах сільських, селищних рад розглядають справи про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 92, 92-1, статтею 99 (коли правопорушення вчинено громадянином), статтями 103-1, 103-2, 104, статтею 136 (за вчинення порушень на автомобільному транспорті), статтями 141, 142, 150–152, 155, 156, 159, 179, статтею 180 (крім справ щодо батьків неповнолітніх або осіб, які їх замінюють), частиною четвертою статті 181, статтями 182, 183, 186, 186-1, 196, 212-1 цього Кодексу.

Відповідно до статті 219 КпАП, виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад розглядають справи про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 92, 99 (коли правопорушення вчинено громадянином), статтями 104, 141, 142, 152, 159, 179, статтею 180 (крім справ щодо батьків неповнолітніх або осіб, які їх замінюють), частиною четвертою статті 181, статтями 182, 183, 186-1.

Навіть поверхневий огляд складів адміністративних правопорушень підвідомчих адміністративним комісіям та виконавчим комітетам відповідних рад дає можливість стверджувати, що їх існування як органів адміністративної юрисдикції є в частині передбачених законом випадків недоцільним. Як справедливо зазначається в окремих роботах присвячених проблемам системи органів адміністративної юрисдикції, аналіз повноважень адміністративних комісій та виконавчих комітетів рад щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення приводить до висновку про недоцільність наділення структур місцевого самоврядування зазначеними повноваженнями, оскільки їх більш ефективно зможуть реалізувати інші суб’єкти адміністративної юрисдикції [331, c. 11].

Дійсно, на момент віднесення окремих правопорушень до підвідомчості адміністративних комісій чи виконавчих комітетів, ще не існувало багатьох державних органів наділених відповідними контрольними та адміністративно-юрисдикційними повноваженнями.

Так, наприклад, статтею 92 КпАП передбачено відповідальність за порушення правил охорони і використання пам’яток історії і культури. В той же час, Законом України “Про охорону культурної спадщини“ передбачено існування наділеного адміністративно-юрисдикційними повноваженнями центрального органу виконавчої влади саме у цій сфері.

Розгляд справ про адміністративні правопорушення передбачені статтею 111 КпАП “Порушення правил безпеки польотів” доцільно передати Державіаслужбі , 136 – органам автомобільного транспорту, 142 – органам земельних ресурсів, 181, 181-1, 182, 183, 186, 186-1 – органам внутрішніх справ.

Частина складів адміністративних правопорушень, розгляд справ про які віднесено до підвідомчості адміністративних комісій або виконавчих комітетів взагалі є анахронізмами і мають бути виключені із КпАП. До таких, зокрема, можна віднести статті 104 “Потрава посівів”,179 “Розпивання спиртних напоїв на виробництві”,189 “Порушення правил відкриття поліграфічних і штемпельно-граверних підприємств, придбання, збуту, використання, обліку, зберігання розмножувальної техніки”, 196 “Порушення правил навчання карате” тощо.

В той самий час слід зазначити, що органи місцевого самоврядування наділені повноваженнями видавати нормативно-правові акти з питань віднесених до їх компетенції. З урахуванням цього, абсолютне позбавлення таких органів адміністративно-юрисдикційних повноважень позбавляє їх значної частини інструментів впливу на порушників норм, які видаються саме цими органами. Очевидно, що відповідне коригування адміністративно-юрисдикційних повноважень органів місцевого самоврядування має відбутися, але при цьому їм мають залишитись такі повноваження стосовно притянення до адміністративної відповідальності осіб, що порушують вимоги нормативно-правових актів, що видаються саме цими органами.

На відміну від адміністративних комісій та органів місцевого самоврядування, кількість складів адміністративних правопорушень, справи по яких розглядаються судом, складає близько 15% від їх загальної кількості, але що стосується питомої ваги справ про адміністративні правопорушення розглянутих судами, то, наприклад, за даними Верховного Суду України у 2005 році судами було розглянуто було розглянуто 3 674 тис. справ, що складає приблизно 58% від загальної кількості розглянутих у державі справ про адміністративні правопорушення, а у 2006 році кількість розглянутих судами справ про адміністративні правопорушення з винесенням постанови зросла на 31,3% і складала 4 825 тисяч [333]. Ці показники свідчать, що суди останнім часом зайняли провідне місце у системі органів адміністративної юрисдикції.

Більш того, у проекті Кодексу України про адміністративні проступки, розробленому робочою групою під керівництвом колишнього першого заступника Голови Верховного Суду України В.С. Стефанюка передбачено, що розгляд справ про адміністративні проступки має здійснюватись виключно судами [273, c. 253–254]. В той же час слід відзначити, що така точка зору не знайшла відповідного наукового обґрунтування в сучасній літературі, за винятком окремих аспектів проблеми [334 – 336].

З огляду на тенденцію розширення адміністративно-юрисдикційної компетенції судів виникає питання, чи збережеться в такому випадку адміністративна відповідальність взагалі як правовий інститут, чи не втратить вона свою якісну своєрідність, а відтак і свої функції?

Коріння проблеми, на наш погляд, ізначально полягає в тому, що адміністративна відповідальність отримала свою назву саме завдяки адміністративному порядку реалізації, тобто вона реалізується переважно органами виконавчої влади в процесі здійснення ними функцій державного управління, причому цей факт підтверджується всією історією розвитку цього інституту.

27 липня 1927 року Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет і Раднарком УСРР видали Постанову “Про надання адміністративним органам права вживати заходів адміністративного впливу за маловажні праволомства”. Згідно цієї Постанови, для увільнення судових установ від маловажних кримінальних справ і прискорення їх розв’язання та на зміну частини другої Кримінального Кодексу, НКВС АМСРР, адміністративним відділам округових виконавчих комітетів і районовим виконавчим комітетам було надано право вживати заходів адміністративного впливу за певні (маловажні) праволомства [337]. (Терміном “праволомство” у ті часи позначалося правопорушення. - прим. Авт.)

У подальшому ці норми увійшли до Адміністративного Кодексу УСРР, який був затверджений ВУЦВК 12.10.1927 р. і введений у дію з 1.02.1928 р. Цікавим є те, що в Адміністративному Кодексі вже використовується поняття "відповідальність" і вона поділяється у залежності від порядку застосування.

Взагалі у законодавстві 20-х – 50-х років поняття “адміністративна відповідальність” зустрічається дуже рідко. Власне це були одиничні нормативні акти. Зокрема це поняття використовувалось у Положенні про державний пожежний нагляд і про міську пожежну охорону, затвердженому Постановою ЦВК і РНК СРСР від 7.04.1936 р. у п.3 якого зазначалося, що Головне управління пожежної охорони Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР та його органи при виконанні функцій державного пожежного нагляду мають право притягати до адміністративної або судової відповідальності осіб, винних в порушеннях обов’язкових постанов, правил, норм і інструкцій по протипожежній охороні [339]. У Постанові Ради Міністрів УРСР від 16.07.1946 р. №1224 “Про посилення використання порожніх пробігів вантажного автотранспорту”, п.2 якої передбачалося зобов’язати управління міліції Міністерства внутрішніх справ УРСР позбавляти права керування автомашиною, строком до трьох місяців, шоферів, які ухиляються від завантаження порожніх автомобілів, що йдуть у попутному напрямі, а осіб, які відають використанням автомашин (завідуючих гаражами, начальників експлуатації і т. ін.), притягати до адміністративної відповідальності [340].

У законодавстві СРСР поняття “адміністративна відповідальність” також зустрічається у Положенні про прокурорський нагляд в СРСР, затвердженому Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 травня 1955 року. Зокрема у статті 13 цього Положення зазначалося :”… Принесение прокурором протеста на постановление, изданное уполномоченным на то органом, о привлечении того или иного лица к административной ответственности приостанавливает исполнение административного взыскания до рассмотрения протеста соответствующим органом” [341].

Аналіз законодавства УРСР та СРСР 20-70 років свідчить про те, що у переважній більшості під адміністративною відповідальністю розумілось, в першу чергу, застосування штрафів в адміністративному порядку за різноманітні правопорушення.

21 червня 1961 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ “Про подальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку” [342], а 15 грудня 1961 року Указ з такою ж назвою прийняла і Президія Верховної Ради УРСР [343], який став прообразом майбутнього Кодексу про адміністративні правопорушення. В цьому указі встановлювався загальний перелік порушень, за які могли бути передбачені адміністративні стягнення у вигляді штрафу, встановлювались максимальні розміри штрафів, визначався порядок їх накладення тощо. При цьому слід зазначити, що поняття “адміністративна відповідальність” в зазначених указах не використовувалось.

І, все ж таки, з початку 60 – х років поняття “адміністративна відповідальність” все частіше використовується у нормативних актах СРСР та УРСР. Так, наприклад, Указом Президії Верховної Ради УРСР від 22.04.1960 р. “Про відповідальність за незаконне виготовлення і використання радіопередавальних установок” [344] встановлювалось, що за виготовлення і користування радіопередавальними установками без належного дозволу, а також за користування ними з порушенням правил, що регулюють радіозв’язок, до винних осіб застосовуються заходи громадського впливу або адміністративні заходи у вигляді штрафу розміром до 20 карбованців з вилученням всієї апаратури, що використовувалась для радіопередач. За ті ж дії, вчинені неповнолітніми, громадську і адміністративну відповідальність несуть їх батьки. В Указі Президії Верховної Ради УРСР від 17.08.1966 р. “Про відповідальність за порушення правил адміністративного нагляду” [345] встановлювалось, що порушення правил адміністративного нагляду особами у відношенні яких такий нагляд встановлений, тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від 10 до 50 карбованців.

Згодом це поняття з’являється і у назвах нормативних актів, наприклад Указ Президії ВР СРСР від 27.03.1964 р. “Про посилення адміністративної відповідальності за порушення правил риболовства і охорони рибних запасів у водоймах СРСР” [346], Постанова Ради Міністрів УРСР “Про адміністративну відповідальність за пошкодження високовольтних електричних мереж” від 10.10.1969 р., Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про адміністративну відповідальність за порушення законодавства про працю і правил охорони праці” від 13.10.1976 р. [347] і т. ін.

У переважній більшості нормативних актів поняття “адміністративна відповідальність” пов’язане виключно із застосуванням штрафів в адміністративному порядку. Так, у п.1 згаданої вище Постанови Ради Міністрів УРСР “Про адміністративну відповідальність за пошкодження високовольтних електричних мереж” встановлювалось, що за пошкодження високовольтних електричних мереж внаслідок порушення Правил охорони високовольтних електричних мереж винні особи підлягають в адміністративному порядку штрафу в таких розмірах: посадові особи – до 50 карбованців, громадяни – до 10 карбованців, якщо це порушення не тягне за собою кримінальної відповідальності [348]. У п.1 Указу Президії Верховної Ради СРСР “Про адміністративну відповідальність за порушення законодавства про працю і правил охорони праці” також зазначалось, що особи, винні у порушенні законодавства про працю і правил охорони праці, можуть бути піддані в адміністративному порядку штрафу в розмірі до 50 карбованців [347].

Крім штрафу, як заходи адміністративного впливу використовувались й інші стягнення. Так, наприклад, Постановою Президії Верховної Ради СРСР від 26.07 1966 р. “Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26.07.1966 р. “Про посилення відповідальності за хуліганство” роз’яснювалось, що застосування арешту, виправних робіт і штрафу за дрібне хуліганство є мірою адміністративного впливу, не тягне за собою судимості, не є підставою для звільнення з роботи і не припиняє стажу роботи [349].

У 1967 році, з метою впорядкування законодавства про адміністративну відповідальність і укріплення законності в його застосуванні, комісії законодавчих предположеній Ради Союзу і Ради національностей ВР СРСР висловились за розробку Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративну відповідальність, що й було передбачено у Постанові Президії Верховної Ради СРСР від 13.10.1967 р. Процес розробки зазначеного акта тривав досить довго і 23.10.1980 р. Верховна Рада СРСР прийняла Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративні правопорушення. На той час законодавство про адміністративну відповідальність включало біля 500 нормативних актів і потреба в їх кодифікації була вкрай актуальною.

І, нарешті, 7.12.1984 р. був прийнятий Кодекс Української РСР про адміністративні правопорушення, який з певними змінами діє і сьогодні. Прийняттям цього Кодексу завершився процес кодифікації законодавства про адміністративну відповідальність, але, як і в інших нормативних актах, визначення поняття “адміністративна відповідальність” у ньому відсутнє, хоча саме поняття досить часто використовується.

З наведеного вище можна зробити висновок про те, що поштовхом до виникнення відносин адміністративної відповідальності було прагнення відокремити малозначні правопорушення від злочинів (за ознакою ступеня суспільної небезпечності) і встановити спрощену процедуру розгляду справ про такі правопорушення. Спочатку це відбувалося в рамках судової системи, але згодом встановлюється і адміністративний порядок розгляду таких справ і застосування відповідних стягнень.

Діяльність судів, як органів адміністративної юрисдикції тривалий час була досить обмеженою і обмежувалась вона розглядом справ про адміністративні правопорушення, за вчинення яких могло бути накладене адміністративне стягнення у вигляді виправних робіт або адміністративного арешту. Вперше це положення було закріплене у статтях 18 і 19 Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративні правопорушення. На сьогодні, крім аналогічних стягнень, що увійшли до Кодексу про адміністративні правопорушення (ст.31 і 32), виключно судом можуть накладатись такі стягнення як конфіскація та оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (ст. 28 і 29 КпАП). При прийнятті у 1984 році зазначеного кодексу ці правила були дотримані і до компетенції суду було віднесено розгляд справ в основному про адміністративні правопорушення, за які могли бути застосовані вищезазначені стягнення. Із десяти статей КпАП, справи по яких були підвідомчі судам, дев’ять передбачали застосування стягнень у вигляді адміністративного арешту, виправних робіт або конфіскації (статті 44, 51,145,157, 160,173, 178, 181, 185).

Вчені-адміністративісти тих часів відмічали, що віднесення деяких категорій справ про адміністративні правопорушення до відання народних суддів та судів пов’язано з тим, що вони представляють певну складність при встановленні вини особи, кваліфікації її діянь тощо. Крім того, по таких справах можливим є накладення за правопорушення більш суворих стягнень [22, c. 103].

Нажаль, в подальшому і особливо після 1990 року, законодавець став відходити від зазначеного принципу і на сьогодні суду вже підвідомчі більше 15% складів правопорушень, передбачених КпАП. Причому мотиви такого визначення підвідомчості часто далекі від тих, які закладались при прийнятті цього кодексу. Так, у 2001 році, коли було прийнято рішення про передачу повноважень щодо розгляду більшості справ про порушення правил дорожнього руху до компетенції судів, його мотивом було прагнення запобігти корупційним проявам у діяльності працівників ДАІ.

В той же час, слід відзначити, що розгляд судами справ про адміністративні правопорушення не є правосуддям. Ця точка зору не є новою, вона досить давно висловлюється вченими - адміністративістами, але з прийняттям Закону України „Про судоустрій України” вона отримала додаткові аргументи [71, c. 375–376].

Необхідно відзначити, що в радянському суспільстві завданнями судової системи були охорона соціалістичної власності, прав громадян, державного ладу від різноманітних посягань [22, c. 352] На відміну від цього, сучасна правова доктрина визнає основною функцією судів здійснення правосуддя, тобто особлива роль судів в механізмі держави визначається тим, що вони виступають арбітрами в спорах про право [41, c. 336]. Таким чином залучення до вирішення будь-яких справ судів доцільно тільки в тих випадках, коли в цій справі є елемент спору, для вирішення якого необхідний незалежний орган наділений владними повноваженнями. У зв’язку з цим невипадково однім з базових принципів правосуддя, закріплених у статті 129 Конституції України є принцип змагальності.

Наприклад, при розгляді кримінальних справ дійсно відбувається вирішення спору між сторонами обвинувачення і захисту, причому предметом спору є або наявність вини особи у вчиненні конкретного злочину, або вид і ступінь її вини. Необхідність дотримання в даному випадку змагальної процедури судового вирішення справи обумовлюється переважно тим, що злочини здебільшого вчинюються в умовах неочевидності. Про вчинення злочину, як правило, роблять висновок при наявності суспільно-небезпечних наслідків і для відтворення всієї картини злочинного діяння необхідно докласти чимало зусиль. На відміну від цього, переважна більшість складів адміністративних правопорушень є формальними і виявляються вони в основному безпосередньо під час вчинення, в результаті здійснення контрольної діяльності відповідними державними органами.

Крім того слід звернути увагу на той факт, що для адміністративних правопорушень з формальним складом доказування вини має полягати в з’ясуванні того, чи усвідомлювала особа, яка вчинила діяння, що містить ознаки складу адміністративного правопорушення, протиправний характер свого діяння. Це випливає із сформульованого у статті 10 КпАП визначення умислу стосовно адміністративного правопорушення. В той же час у статті 68 Конституції України міститься фундаментальний принцип юридичної відповідальності в цілому, згідно з яким незнання закону не звільняє від юридичної відповідальності. Таким чином доказування вини особи у вчиненні адміністративного правопорушення з формальним складом фактично зводиться до простої констатації факту її наявності.

Слід також звернути увагу на те, що відповідно до статті 251 КпАП протокол про адміністративне правопорушення визнається джерелом доказів по справі про адміністративне правопорушення. В такий ситуації наявність протоколу про адміністративне правопорушення вже дає підстави для вирішення питання про накладення адміністративного стягнення на особу, відносно якої він складений.

Отже, жодного елементу спору в наведених випадках немає, а відтак і немає сенсу у застосуванні процедури правосуддя для вирішення справ про адміністративні правопорушення.

В той же час неправильним буде заперечувати необхідність існування судів у системі органів адміністративної юрисдикції. На нашу думку виконання судами функцій, яки мають належати органам виконавчої влади, може бути прикладом поєднання принципу поділу влади з принципом субсидіарності. Принцип субсидіарності у самому загальному вигляді може бути сформульований таким чином: якщо ресурси одного суб’єкта недостатні для виконання тих чи інших функцій, досягнення певних цілей, інший суб’єкт доповнює його ресурси своїми до необхідного і достатнього рівня, або бере на себе виконання його функцій [350, c. 90].

Дія принципу субсидіарності у системі державної влади може бути проілюстрована на прикладі нормотворчої діяльності. Так, нормотворчу функцію за суттю виконують і законодавчий орган і органи виконавчої влади і, фактично, правотворча діяльність органів виконавчої влади є продовженням правотворчої діяльності парламенту. В даному випадку виконавець конкретизує волю виражену законодавцем. З іншого боку, Кабінет Міністрів України та Президент не будучи законодавчими органами, мають право законодавчої ініціативи, тобто вони також беруть участь у законотворчому процесі.

В контексті цього і виконання певних функцій органів виконавчої влади судами цілком відповідає принципу субсидіарності. В окремих випадках це необхідно для забезпечення неупередженості при вирішенні справи, а в окремих необхідним є досвід суддів при оцінці адекватності деяких видів адміністративних стягнень характеру протиправних діянь. Але при цьому необхідно визначити критерії, за якими буде визначатись підвідомчість справ про адміністративні правопорушення судам.

По-перше, беззаперечно, за судами слід залишити повноваження щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення для яких в якості адміністративних стягнень передбачено застосування адміністративного арешту, позбавлення спеціального права, а також конфіскації предмета, що став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом вчинення правопорушення. Це обумовлено тим, що зазначені стягнення не мають зворотного характеру і обмежують особисті права громадян. Так наприклад адміністративний арешт за своєю суттю є короткочасним позбавленням волі і, якщо людина позбавлена волі в результаті помилки або злого умислу, то шкоду від цього неможливо відшкодувати навіть за умов її матеріальної компенсації.

По-друге, судам мають бути підвідомчі справи про адміністративні правопорушення в тих випадках, коли регулювання суспільних відносин відбувається за допомогою норм особливої частини КпАП і в цих сферах відсутнє інше законодавче регулювання. Прикладами таких норм можуть служити норми, викладені у статтях 173-1 (Розповсюдження неправдивих чуток) 178 (Розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і поява у громадських місцях в п’яному вигляді), 180 (Доведення неповнолітнього до стану сп’яніння), 181-1 (Заняття проституцією) тощо.

По-третє, судам мають бути підвідомчі справи про адміністративні правопорушення, об’єктом яких є суспільні відносини, регулювання яких хоча і здійснюється державою, але відсутні державні органи наділені контрольними і юрисдикційними повноваженнями у сфері цих суспільних відносин. Прикладами таких справ можуть бути справи про правопорушення у сфері виборчих відносин, або у сфері забезпечення виконання умов колективних договорів і угод.

Що ж стосується адміністративних правопорушень, об’єктивна сторона яких полягає у порушенні різноманітних правил, порядків, інструкцій, норм тощо, виданих органами виконавчої влади в процесі здійснення ними виконавчо-розпорядчої діяльності, то розгляд справ про таки адміністративні правопорушення слід залишити в компетенції саме відповідних органів виконавчої влади, оскільки і видання правових актів управління, і контроль за їх дотриманням та виконанням, і застосування заходів адміністративного примусу за порушення вимог таких актів утворює управлінський цикл, який з урахуванням вимог ефективності і оперативності управлінського процесу має здійснюватись одними органами або органами, що входять до однієї системи.

Аналогічним чином має вирішуватись питання щодо підвідомчості справ про адміністративні правопорушення, об’єктивна сторона яких полягає у невиконанні або неналежному виконанні норм законів, або їх порушенні, за умов наявності державного органу уповноваженого здійснювати контроль за дотриманням і виконанням таких законів.

Цікавим є той факт, що й зарубіжні країни, стикаючись з проблемою демократизації судочинства йшли шляхом запровадження спрощених судових процедур для розгляду справ про малозначні правопорушення і створення відповідних судових установ. Так, у Франції, наприкінці ХVІІІ сторіччя після першої революції, обговорюючи засади майбутньої судової реформи Установчи збори вирішили ввести суд присяжних, а це потягло за собою докорінну ломку старого процесу. Що стосується покарань, то декларація прав людини і громадянина висунула наступні принципи: 1) закон має право забороняти тільки діяння, шкідливі для суспільства; 2) закон має встановлювати тільки ті покарання які є прямо та очевидно необхідними. У зв’язку з цим було прийнято досить просту систему. Всі кримінальні правопорушення були поділені на три категорії: злочини, проступки і муніципальні порушення. Відповідно до цього було встановлено три види покарань: 1) тілесні і такі, що ганьблять; 2) виправні та 3) муніципальні, а також три різних суди: кримінальний суд, що складався із урядових суддів і присяжних; суд виправної поліції, утворений із мирового судді і двох його асесорів; муніципальний суд до якого входили три посадові особи місцевого муніципалітету за вибором своїх товаришів [351, c. 547–548].

З наведеного прикладу видно, що у країнах цивілізованої Європи ще більше двохсот років тому вже була запроваджена диференціація судів в залежності від тяжкості правопорушень, справи про які розглядались ними. Така система зберіглась і в сучасних країнах Європи. В той же час розвиток вітчизняної деліктної системи в силу різних причин не пішов шляхом розвитку саме судової юрисдикції і ми отримали розвинуту систему органів виконавчої влади, наділених юрисдикційними повноваженнями.

В той же час, можно впевнено стверджувати, що переорієнтація судів на розгляд справ про адміністративні правопорушення могла б відбуватися через реформування судової системи і створення спеціалізованих судів в більш конкретних сферах суспільних відносин, ніж це є зараз. Але сфери предметої підсудності для судів в Україні визначені через характер справ які вони вирішують (кримінальні, цивільні, господарські, адміністративні), а не по сферах суспільних відносин, де такі спори виникають (наприклад земельні, трудові, фінансові тощо). Саме це обумовлює, попри високу юридичну підготовку, некомпетентність суддів у відповідних складних предметних сферах, що, у свою чергу заважає якісному вирішенню справ про адміністративні правопорушення.

Додатковим аргументом на користь обмеження компетенції судів у сфері адміністративної юрисдикції є економічна сторона питання. Річ у тім, що з огляду на величезну кількість адміністративних правопорушень передача справ про них до компетенції судів викличе значне збільшення навантаження на суди і для якісного вирішення таких справ необхідним буде суттєве збільшення кількості суддів, що потягне за собою значні матеріальні витрати. В той же час розгляд справ про адміністративні правопорушення органами, що здійснюють державний контроль у відповідних сферах майже не потребує додаткових витрат, оскільки здійснюється переважно в процесі здійснення цими органами функцій державного управління і є його органічною частиною.

Таким чином, наділення судів компетенцією щодо розгляду всіх справ про адміністративні правопорушення фактично позбавляє адміністративну відповідальність саме її, так би мовити, „адміністративності” і є недоцільним ні з наукової, а ні з практичної точки зору.