<<
>>

Міжнародні стандарти та зарубіжний досвід у сфері адміністративно-правового забезпечення діяльності закладів освіти

Регламентоване на конституційному рівні право на освіту у нашій державі, забезпечення його реалізації та захисту з боку уповноважених суб’єктів публічної адміністрації, відіграє надзвичайно важливу роль у становленні високо розвинутого громадянського суспільства.

У той же час, вся система вітчизняного законодавства у галузі освітньої діяльності вибудована та скорегована у відповідності до норм відповідних міжнародно-правових документів.

У контексті викладеного слід наголосити на тому, що сучасна вітчизняна освіта перебуває у пошуку нових форм і методів навчальної діяльності, які б допомогли повніше розкрити потенціал людини, її креативність, позбутися авторитарних впливів на особистість з раннього дитинства, зберегти рівновагу між зовнішніми і внутрішніми чинниками розвитку, адже у Законі України «Про освіту» йдеться про необхідність всебічного розвитку людини як особистості та найвищої цінності суспільства з урахуванням світових стандартів у галузі освіти [151, с. 4]. Таким чином, доречним виглядає першочергове з’ясування і загальна характеристика міжнародних стандартів для визначення подальших оптимальних та ефективних кроків удосконалення адміністративно- правового забезпечення діяльності закладів освіти в Україні.

Базові вектори створення належних умов публічною владою щодо здобуття населенням різних видів освіти закріплено у Загальній декларації прав людини, прийнятій та проголошеній в резолюції 217 A(III)

Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948 р., згідно якої освіта повинна сприяти повному розвиткові особистості та гарантування поваги до основоположних прав і свобод людини та громадянина. Це можливо досягти за рахунок чітко спланованої та втіленою у життя державної політики, спрямованої на формування у суспільстві між різними верствами населення толерантності, взаєморозуміння та зорганізованої соціальної взаємодії не залежно від релігійних, мовних, расових та інших ознак.

Крім того, директивою, неодмінною для виконання у всьому цивілізованому світі, є забезпечення обов’язковості та безоплатності початкової та загальної середньої освіти. Водночас професійно-технічна та вища освіта має бути загальнодоступною з урахуванням здібностей та попередньо набутих компетентностей вступників до закладів освіти та іншої відповідної категорії осіб [152].

Вказані декларативні тези щодо права на освіту знайшли свій подальший вираз у Міжнародному пакті ООН про економічні, соціальні і культурні права, 1966 р. Даним міжнародним правовим актом окреслено, що національні суб’єкти владних повноважень мають спрямувати усі наявні та належні адміністративно-правові засоби на реалізацію глобальних програм з подолання безграмотності та недосвідченості у своїх країнах. Зокрема, мова йде про розвиток і розширення мережі закладів загальної середньої освіти усіх ступенів, а також поліпшення фінансового та матеріально-технічного забезпечення здобувачів професійно-технічної та вищої освіти, науково-педагогічних, педагогічних та інших працівників аналізованої галузі за рахунок встановлення розгалуженої системи стипендій і заробітних плат викладацького персоналу. Окрім того, фактично вперше унормовано обов’язки закладів освіти різних типів додержуватися у своїй діяльності мінімально встановлених державних стандартів, не порушувати права батьків та учнів на самовизначення в освітній сфері [153].

Зважаючи на нерозривний зв’язок освіти та зайнятості населення будь-якої цивілізованої держави, у Декларації соціального прогресу та розвитку, прийнятій резолюцією 2542(XXIV) Генеральних Асамблеї ООН від 11.12.1969 р., наголошено на тому, що підготовка висококваліфікованих кадрів і персоналу, включаючи адміністративний, управлінський, професійний і технічний персонал, необхідне для соціального розвитку і здійснення планів і політики загального розвитку. Досягти зазначеного можливо за рахунок вжиття уповноваженими органами публічної адміністрації заходів щодо прискорення розширення і поліпшення загальної професійної і технічної освіти, підготовки і перепідготовки кадрів, що повинне забезпечуватися безкоштовно на усіх рівнях.

Більше того, важливим є підвищення загального рівня освіти не лише за рахунок покращення діяльності відповідних закладів освіти та оптимізації освітнього і виховного процесу, але й за організації конструктивного використання вільного часу дітьми і педагогічними працівників за межами навчання [154].

Поряд із загальним міжнародним правом у сфері державного регулювання діяльності закладів освіти паралельно розвивався значний нормативний масив, присвячений різнобічним освітянським питанням окремих категорій людей, у тому числі жінок, неповнолітніх, осіб з інвалідністю та з особливими освітніми потребами. Зумовлено це тим, що історично склалося зачасти дискримінаційне та нетолерантне ставлення до вказаних індивідів у силу їхніх вікових, статевих, фізіологічних та інших ознак [155, с. 123-124]. Саме тому, ООН закликало національні публічні адміністрації скорегувати свою діяльність у бік належної реалізації та захисту прав і свобод усіх без виключення громадян.

Особи до досягнення повноліття є основними суб’єктами отримання дошкільної, початкової та базової загальної середньої освіти, а тому згідно принципу 7 Декларації прав дитини, прийнятій резолюцією 1386 (XIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20.11.1959 р., дитині має надаватися освіта, яка сприятиме її загальному культурному розвитку і завдяки якій вона зможе, на основі рівності можливостей, розвинути свої здібності та особистий світогляд, а також усвідомити моральну та соціальну відповідальність і стати корисним членом суспільства. У зв’язку із чим, на уповноважені органи публічної влади покладено обов’язок у ході своєї діяльності першочергово враховувати інтереси дітей, зокрема при розробці державних стандартів освіти, здійсненні контрольно-наглядових повноважень та ін. [156].

Крім того, у положеннях Конвенції про права дитини, 1989 р., визначено, що суб’єкти владних повноважень у сфері діяльності закладів освіті мають забезпечити в адміністративному порядку наступне: реалізовувати дотримання безплатної та обов’язкової початкової освіти; сприяти розвиткові загальної та професійної освіти; забезпечувати доступність вищої освіти на підставі здібностей кожного за допомогою всіх необхідних засобів, а також доступність інформації і матеріалів у галузі освіти й професійної підготовки для здобувачів освіти; вживати відповідних заходів для сприяння регулярному відвіданню закладів загальної середньої та зниженню кількості учнів, які залишили навчання [157].

Одним із найбільш проблемних питань, насамперед у

мусульманських країнах, є також здобуття освіти жінками, яке у повній мірі не вирішене до сьогодні. У зв’язку із чим, у ст. 27, 30 Пекінської декларації ООН, прийнятій на четвертій Всесвітній конференції зі становища жінок 15.09.1995 р., та ст. 19 Декларації тисячоліття Організації Об’єднаних Націй, затвердженій резолюцією 55/2 Генеральної Асамблеї ООН від 08.09.2000 р., встановлено вимоги до держав-учасниць ООН забезпечувати рівний доступ чоловіків і жінок до освіти усіх рівнів та професійної підготовки.

Винятково прискіпливу увагу світова спільнота приділяє питанням створення належних умов для здобуття освіти усіх рівнів людьми з інвалідністю та особами з особливими освітніми потребами. У зв’язку із чим, із другої половини минулого століття поряд із соціальним забезпеченням інтенсивно розвивається міжнародне законодавство з питань освіти інвалідів. Так, у п. 6 Декларації про права інвалідів, прийнятій резолюцією 3447(XXX) Генеральної Асамблеї ООН від 09.12.1975, та ст. 24 Конвенції про права осіб з інвалідністю ООН від 13.12.2006 визначено, що зазначена категорія людей має право на освіту на рівні з іншими.

Відповідні органи публічної адміністрації мають формувати та систематично реалізувати державну політику у сфері інклюзивного навчання інвалідів, спрямовану на їхню належну соціальну інтеграцію, зокрема у межах національної освітньої системи. В основну заходів адміністративно-правового забезпечення здобуття освіти покладено необхідність доступу до загальної середньої та вищої освіти, професійного навчання, освіти для дорослих і навчання протягом усього життя без дискримінації та нарівні з іншими. Із цією метою держави-учасниці ООН забезпечують, щоб для осіб з інвалідністю забезпечувалося розумне пристосування [158]. Таким чином, із вищевикладеного випливає, що кожна розвинута країна світу має створити дієвий адміністративно- правовий механізм реалізації прав осіб з інвалідністю, у тому числі у сфері освіти.

Окремий акцент слід зробити на положеннях Конвенції про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти від 14.12.1960, згідно якої впроваджено на глобальному рівні не лише загальні вимоги до забезпечення права на освіту, але й передбачено окремі заходи державного владного впливу щодо недопущення порушення антидискримінаційного законодавства. До уповноважених національних органів публічної адміністрації встановлено вимоги щодо: здійснення контролю за нормотворчою діяльністю органів державної влади та органів місцевого самоврядування з метою недопущення ухвалення організаційних і розпорядчих документів дискримінаційного характеру з питань освіти; оперативного реагування та прийняття відповідних рішень для усунення нерівності при прийомі на навчання до закладів освіти; недопущення дій, які посягають на честь та гідність, здобувачів освіти за будь-якими ознаками [159].

Головною спеціалізованою установою ООН, яка сприяє розвитку освіти та науки у всьому світі, є Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО). Саме ця міжнародна організація розробила та впровадила низку важливих міжнародних правових актів щодо ключових напрямів діяльності закладів освіти різних типів, у тому числі: Конвенція про визнання учбових курсів, дипломів про вищу освіту та учбових ступенів у державах регіону Європи, 1982 р., Конвенція про технічну та професійну освіту, 1989 р., Конвенція про визнання кваліфікацій з вищої освіти в європейському регіоні, 1997 р.; Рекомендація ЮНЕСКО і МОП «Про становище вчителів», 1966 р. Переглянута Рекомендація «Про технічну професійну освіту», 1974 р., Рекомендація ЮНЕСКО «Про статус викладацьких кадрів вищих навчальних закладів», 1997 р. та б. ін.

У Конвенції про технічну та професійну освіту ЮНЕСКО, 1989 р. закріплено вимоги та методичні рекомендації до уповноважених органів публічної адміністрації та керівних структур закладів професійно-технічної освіти щодо організації та здійснення освітнього процесу. Акцентовано на тому, що державні стандарти, навчальні програми та плани мають розроблятися з урахуванням конкретних потреб економічного, соціального і культурного розвитку та індивідуального самовираження особи, у повній мірі відповідати потребам ринку праці у кваліфікованих робітниках, а також передбачати можливості забезпечення зайнятості випускників на національному, регіональному і місцевому рівнях.

Окремі норми аналізованого міжнародного правового акта та Переглянутої Рекомендації «Про технічну професійну освіту», 1974 р., стосуються інших питань адміністративно-правового забезпечення діяльності відповідних закладів освіти. Зокрема, у пп. с, d п. 2 ст. 2, п.1., п. 4 ст. 3, ст. 4 Конвенції про технічну та професійну освіту ЮНЕСКО, 1989 р., п.п. 9-18 Переглянутої Рекомендації про технічну професійну освіту, 1974 р. наголошено на тому, що адміністративна структура професійної та технічної освіти має спільно визначатися уповноваженими суб’єктами публічної влади у сфері освіти та державними органами, відповідальними за соціально-економічне планування і планування розвитку різних секторів економіки.

Більше того, національні публічні адміністрації мають забезпечити ефективне функціонування служб оцінки та інспекції, а також акредитації закладів освіти із залученням наукових і практичних фахівців у галузі технічної та професійної освіти. Так, служби оцінки повинні забезпечувати якість та належне здійснення професійно-технічної освіти шляхом постійного розгляду і вжиття адміністративних заходів спрямованих на поліпшення педагогічного, науково-педагогічного та іншого персоналу, умов навчання і програм освітнього процесу. Служби інспекції відносно персоналу повинні заохочувати поліпшення якості викладання, надаючи методичні рекомендації і консультації. У той же час, всі програми технічної і професійної освіти, особливо програми закладів освіти приватної форми власності, повинні підлягати затвердженню

уповноваженими органами публічної влади за допомогою засобів акредитації та різних форм державної перевірки [160].

Певні вимоги встановлені ЮНЕСКО також щодо підготовки та діяльності педагогічного, науково-педагогічного та наукового персоналу закладів освіти, які закріплені у Рекомендації ЮНЕСКО і МОП «Про становище вчителів», 1966 р., Рекомендації ЮНЕСКО «Про статус науково-дослідних працівників», 1974 р., Рекомендація ЮНЕСКО «Про статус викладацьких кадрів вищих навчальних закладів», 1997 р. Наприклад, у Рекомендації ЮНЕСКО і Міжнародної організації праці (МОП) «Про становище вчителів», 1966 р. [161], присвячена широкому колу педагогічних працівників, що працюють на декількох рівнях освіти, у тому числі повна загальна середня освіта; позашкільна освіта; спеціалізована освіта; професійно-технічна освіта. Визначено вимоги до їхньої підготовки та перепідготовки, підвищення кваліфікації, рівня здобутих компетентностей, умінь та знань, права та функціональні обов’язки, режим і тривалість робочого дня, рівень заробітної плати та ін. Окремі пункти рекомендації стосуються державного та внутрішнього контролю за діяльністю педагогічних працівників, а також процедура притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Останнім важливим на сьогодні міжнародним документом ЮНЕСКО з питань освіти є Інчхонська декларація, проголошеної на Всесвітньому форумі з питань освіти 19.05.-25.05.2015 у м. Інчхонь (Корея), де окреслено стратегічний план заходів по розвитку освіти у світі до 2030 р. Передбачається реалізація нової концепції освітньої діяльності, в основі якої лежить гуманізація освіти і розвитку, соціальна справедливість, інклюзивність, захист культурної, мовної та етнічної різноманітності, а також загальна відповідальність і підзвітність закладів освіти та відповідних органів публічної влади. Вказана декларація пронизана ідеєю створенню можливостей якісного навчання на протязі усього життя на всіх рівнях освіти, що включає рівноправний і розширений доступ до професійно-технічної освіті та підготовки, вищої освіти і наукових досліджень, приділяючи належну увагу державному забезпеченню системи якості освіти. Окрім цього важливе значення має наявність гнучких траєкторій освітнього процесу, а також визнання сертифікації та акредитації знань, навичок і компетенцій, набутих у рамках неформального та неформального навчання [162].

Нормативно-правові акти Міжнародної організації праці (МОП) також відіграють важливу роль у забезпеченні діяльності закладів освіти на світовому рівні, оскільки її повноваження охоплюють питання демократизації та соціального діалогу у сфері праці та зайнятості. До основних документів МОП, які прямо чи опосередковано стосуються

діяльності закладів освіти, слід віднести наступні [163]: Декларація основних принципів та прав у світі праці, 1998 р., Конвенція №95 про охорону заробітної плати, 1949 р., Конвенція №111 про дискримінацію у сфері праці та зайнятості, 1958 р., Конвенція №140 про оплачувані учбові відпустки, 1974 р., Конвенція №142 про професійну орієнтацію та професійну підготовку в галузі розвитку людських ресурсів, 1975 р., Конвенція № 158 про припинення трудових відносин, 1982 р.,

Рекомендація №101 щодо професійного навчання в сільському господарстві, 1956 р., Рекомендація №117 щодо професійного навчання, 1962 р., Рекомендація №195 про розвиток людських ресурсів: освіта, підготовка кадрів і безперервне навчання, 2004 р. та б. ін.

Європейська спільнота беззаперечно скеровую функціонування всієї системи закладів освіти згідно міжнародно-правових актів, однак паралельно розвинула власні нормативи, які є актуальними також для нашої країни, як члена Ради Європи. Так, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, Протокол до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20.03.1952 та низка інших нормативно-правових актів гарантують кожному право на освіту всіх рівнів, у той же час, уповноважені органи публічної влади - забезпечують таке право у ході реалізації своїх владних повноважень із застосуванням низки відповідних адміністративно-правових заходів.

Серед усього нормативного масиву Ради Європи з питань освіти лише декілька міжнародних документів відіграють ключову роль на сучасному етапі [164], у тому числі Рекомендація CM/Rec (2003) 8 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам про сприяння і визнання неформальної освіти та навчання молодих людей на 112-й сесії Комітету міністрів від 11.05.2003, Рекомендація CM/Rec (2004) 4 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам про роль Європейської конвенції з прав людини в університетській освіті та професійній підготовці, ухвалена на 114-й сесії Комітету міністрів від 12.05.2004, Рекомендація CM/Rec (2010) 7 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо Хартії Ради Європи з освіти для демократичного громадянства й освіти з прав людини, ухвалена на 120-й сесії Комітету міністрів від 11.05.2010.

Переважна більшість положень рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи, як зауважено у Хартії Ради Європи з освіти для демократичного громадянства й освіти з прав людини, 2010 р., сприяє розвитку освіти, професійної підготовки, підвищення рівня обізнаності, практики і діяльності, спрямованих на передачу знань, розвиток навичок, розуміння й формування їхнього ставлення і поведінки, що дозволять здобувачам освіти ширше використовувати та захищати основоположні права й обов’язки в суспільстві, а також відігравати активну соціальну роль у демократичному житті з метою підтримки й захисту верховенства права [165]. Отже, у розумінні Ради Європи державна політика у сфері освіти має базуватися на засадах публічно-громадського співробітництва, що передбачає широку самостійність та автономію закладів освіти у поєднанні з певним владним контролем, який гарантує високу якість освіти різних рівнів. Крім того, результатом здійснення освітнього процесу є не лише дотримання державних стандартів освіти, але й формування у здобувачів освіти демократичних світоглядних позицій, бажання брати активну участь у суспільному житті.

Інтернаціоналізація та гармонізація системи вищої освіти на європейському континенті були започатковані у Сорбонській декларації, 1998 р., що у кінцевому результаті зумовило створення Європейського простору вищої освіти (EHEA) на вимогу Декларації про Європейський простір вищої освіти, 2010 р. Вказане є логічним розвитком Болонського процесу, який у відповідності до Болонської декларації, 1999 р., спрямований на вироблення уніфікованих правових інструментів і гарантій забезпечення якості вищої освіти. Мова йде про наступні першочергові заходи з боку уповноважених національних органів публічної

адміністрації [166]:

- вироблення двоступеневої системи вищої освіти, де перший цикл передбачає навчання протягом не менше ніж 3 років та отримання кваліфікації необхідного рівня (бакалавр); другий цикл - отримання ступеня магістра чи доктора наук;

- впровадження системи кредитів за типом ECTS, які можуть бути отримані також і у рамках освіти, що не є вищою, включаючи навчання впродовж усього життя;

- впровадження єдиного додатку до диплому про вищу освіту для забезпечення можливості працевлаштування європейських громадян і підвищення міжнародної конкурентоспроможності системи вищої освіти;

- сприяння європейській співпраці в забезпеченні якості освіти з метою розробки порівнянних критеріїв і методологій освітньої діяльності;

- розвиток навчальних планів і програм, міжінституціональної співпраці, схем мобільності, спільних програм навчання, практичної підготовки і проведення наукових досліджень.

Також у відповідності до Празького комюніке, 2001 р., Берлінського комюніке, 2003 р., Лондонського комюніке, 2007 р. Бухарестського комюніке, 2012 р., Єреванського комюніке, 2015 р. Конференції міністрів вищої освіти Європи [167], напрацьовано основні засади реалізації Болонського процесу, які покладено в Європейські стандарти і рекомендації для внутрішньої гарантії якості закладів вищої освіти, Європейські стандарти для зовнішньої гарантії якості вищої освіти та Європейські стандарти для агентств забезпечення якості вищої освіти. Вказані документи розроблено за участі Європейської асоціації із забезпечення якості вищої освіти (ENQA), членами якої є всі національні агентства із забезпечення якості вищої освіти, та передбачають реалізацію органами публічної влади відповідних заходів адміністративно-правового забезпечення діяльності закладів вищої освіти, у тому числі:

- визначення адміністративно-правового статусу та міри

відповідальності публічних і приватних органів і закладів освіти, які беруть участь у системі забезпечення якості вищої освіти;

- оцінка навчальних програм закладів вищої освіти, яка включає внутрішній контроль, зовнішню перевірку та оприлюднення результатів такого контролю;

- організація належних умов функціонування системи акредитації, сертифікації та інших подібних процедур в діяльності закладів вищої освіти;

- розробка та впровадження правових гарантій працевлаштування випускників закладів вищої освіти.

Розгляд зарубіжного досвіду у сфері адміністративно-правового забезпечення діяльності закладів освіти слід сконцентрувати на державах- учасницях ЄС, оскільки згідно ст.ст. 430-436 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони від 27.06.2014 наша держава взяла на себе обов’язок розвивати систему освіти, переважно професійно-технічну та вищу, у відповідності до європейських стандартів. Окреслені стандарти нами були проаналізовані вище, а тому слід зосередитися на практичній площині їхньої реалізації в окремих країнах Європейського співтовариства. Насамперед викликає науковий інтерес розгляд повноважень органів публічної адміністрації з питань забезпечення діяльності закладів освіти балтійських країн, у тому числі Литви, Латвії, Естонії, оскільки із ними Україну поєднує спільне минуле в частині єдиної системи освіти.

Вказані країни перші з пострадянських країн підписали Болонську декларацію і розпочали реформування змісту і структури вищої освіти, основним пріоритетом якої стала якість та конкурентоспроможність на європейському освітньому просторі. Система гарантії якості вищої освіти в країнах Балтії почала створюватися в 90-х роках ХХ ст., зокрема після організації для цих країн Радою європейських програм законодавчих реформ декількох семінарів у 1994-1995 р.р. Згідно з декларацією про співпрацю в галузі гарантії якості вищої освіти, оцінка якості в Латвії, Литві та Естонії здійснюється міжнародними комісіями, до складу яких входять зарубіжні експерти з країн ЄС [168, с. 347]. Таким чином, важливим є з’ясування позитивного досвіду балтійських країн переходу від радянських засад у освіті до європейських, де привалюють ідеї поваги до особистості та реальної автономії закладів освіти різних типів.

Законодавчий базис діяльності закладів освіти Литовської Республіки складається із Законів Литви «Про освіту», «Про науку та освіту», «Про професійну освіту», «Про неформальну освіту для дорослих», низки відповідних нормативно-правових актів Міністерства освіти та науки Литви та інших уповноважених органів державної влади з питань освіти, у тому числі Вченої ради Литви, Державного фонду освіти, Центру оцінки якості освіти, контролера з академічної етики і процедур, уповноважених Урядом і Міністерством освіти та науки Литви публічних і громадських органів [169]. Вказані інституції утворюють систему суб’єктів владних повноважень, які здійснюють адміністративно-правове забезпечення діяльності закладів освіти, згідно передбачених законодавством повноважень.

У відповідності до Законів Литви «Про освіту», «Про науку та освіту», Положення про Державний фонд освіти і його правління, Державний фонд освіти є державним органом, що здійснює адміністрування державних позик і надає спонсорську підтримку підтримуваною державою позикам учням і студентам закладів професійно - технічної та вищої освіти. Крім того, здійснює контроль за нарахуванням і використанням державних коштів закладами освіти, їхніми посадовими і службовими особами, а також органами управління освітою на місцях. Таким чином, у Литві частина повноважень щодо управління фінансами у сфері освіти належить окремій незалежній установі, яка напряму підзвітна Уряду, що гарантує прозорість та відсутність значних корумпованих чинників в окресленій сфері з боку Міністерства освіти та науки.

На сьогодні в нашій державі новим законом про освіту передбачено створення та функціонування НАЗЯВО, яке щоправда повноцінно не запрацювало, а також відсутнє положення щодо його діяльності. Отже, важливим є аналіз діяльності його аналогів, зокрема Центру оцінки якості освіти Литви. Згідно Положення про Центр оцінки якості освіти Литовської Республіки, затвердженого наказом Міністерства освіти та науки Литви, його очолює директор, а колегіальним органом правління є рада Центру оцінки якості освіти, що складається з 11 членів, які призначаються на шість років Сеймом за подання Комітету по освіті, науці та культурі, Урядом, міністром освіти і науки, Вченою радою Литви спільно з Академією наук Литви, сенатами університетів, академічними радам колегій, союзами студентських представництв закладів вищої освіти Литви, Радою з культури і мистецтва Литви, Конфедерацією промисловців Литви, Палатою промисловості, торгівлі і ремесл Литви, Форумом економіки знань [169]. Отже, зазначене свідчить, що процедура добору членів Центр оцінки якості освіти Литви може гарантувати незалежність цього органу від суб’єктів владних повноважень, оскільки у ній приймають участь представники фахової громадськості, яким довіряє більшість населення.

Основними завданнями Центру оцінки якості освіти Литви є: гарантування якості діяльності закладів вищої освіти за допомогою зовнішньої оцінки, а також акредитації установ і освітніх програм; створення сприятливих умов для вільного переміщення осіб шляхом організації і проведення оцінки чи визнання в країні кваліфікацій, пов’язаних з вищою освітою, отриманих в іноземних установах. Результати своєї діяльності вказаний центр щорічно оприлюднює на своєму офіційному веб-сайті, надає дані щодо забезпечення системи гарантування якості освіти у державі.

До суб’єктів адміністративно-правового забезпечення діяльності закладів освіти у Литві входить також контролер з академічної етики і процедур, який є державним посадовцем, що розглядає скарги та ініціює розслідування по порушенню законодавства у сфері освіти. Зазначена особа після отримання відповідної письмової заяви чи скарги протягом 30 днів проводить розслідування, за результатами якого приймає одне із таких рішень: інформувати науково-освітні установи та Міністерство освіти і науки Литви про осіб, що вчинили порушення законодавства; рекомендувати науково-освітнім установам відкликати рішення, прийняте на підставі документів, що регламентують академічну етику і процедури; інформувати правоохоронні органи у разі встановлення ознаки злочинного діяння; звертатися до суду у разі невиконання покладених контролером зобов’язань; оприлюднити встановлені випадки; визнати скаргу необгрунтованою.

Згідно основних законів країн Балтії про освіту центральною ланкою адміністративно-правового забезпечення діяльності закладів освіти є міністерства освіти та науки Литовської Республіки, Естонської Республіки та Латвійської Республіки. Так, ст. 6 Закону Естонії «Про освіту» [170], ст. 15 Закону Латвії «Про освіту» [171] визначено, що загалом вказані відомства наділено наступними подібними повноваженнями:

- за допомогою нагляду забезпечують дотримання вимог державного стандарту освіти та доступність якісної освіти;

- здійснюють координацію діяльності і керівництво діяльністю місцевих управлінь освіти та інших державних органів з питань організації освіти;

- погоджують пропозиції про створення, реорганізацію і закриття публічних освітніх установ; засновує, реорганізує та ліквідовує державні освітні установи;

- організовують складання навчальних планів і програм державних освітніх установ, а також навчальних посібників для учнів з особливими потребами;

- беруть участь в прогнозуванні потреб у фахівцях і кваліфікованих робітниках, а також в складанні державного замовлення на навчання;

- координують підготовку фахівців і кваліфікованих робітників у вищих прикладних і професійних навчальних закладах, координує додаткове навчання та перепідготовку фахівців і кваліфікованих робітників;

- виконують інші завдання згідно національних законодавств.

Подібно до України основними адміністративно-правовими

інструментами забезпечення діяльності закладів освіти та гарантування якості освіти в аналізованих країнах є ліцензування освітньої діяльності, акредитація навчальних програм і закладів освіти. Крім того, переважають експертні форми оцінки якості освітніх програм, приділяється значна увага до внутрішньої освітньої політики й системи контролю якості освіти, а тому характерним для освітніх систем балтійських країн є: процедури акредитації, що реалізується через реалізацію міжнародного проекту з оцінки якості освіти; самостійного акредитаційного агентства, створеного з ініціативи міністерств освіти та науки за участі закладів освіти; колегіального органу (ради), що приймає рішення про акредитацію; процедур ліцензування й акредитації, де зовнішня експертиза розглядається як частина акредитації; технології акредитації, яка передбачає оцінку якості й визнання освітніх програм, а також підготовку, прийняття рішення й публікацію результатів; залучення до роботи зарубіжних спеціалістів [172, с. 348].

У той же час, існують певні відмінності щодо специфіки здійснення адміністративних процедур залежно від відповідного національного законодавства. Так, в Естонії ліцензування мають проходити лише приватні заклади загальної середньої, професійної та вищої освіти, тоді як для державних закладів освіти - достатньо зареєструватися у Міністерстві освіти та науки Естонії. У Латвії акредитація навчальних програм здійснюється з урахуванням внутрішньої самооцінки та зовнішнього аудиту, ліцензуванню підлягають всі навчальні програми та діяльність закладу освіти у цілому.

На особливу увагу заслуговує адміністративно-правового

забезпечення освіти у скандинавських країнах, у тому числі Данії, Швеції, Фінляндії, Норвегії, які є одними із лідерів у світі щодо здійснення ефективної децентралізації та автономії діяльності, насамперед закладів загальної середньої освіти. Згідно законодавства Швеції до основних суб’єктів владних повноважень у сфері освіти належать [173, с. 87-88]:

1) Інспекторат шведських шкіл - здійснює державний контроль та оцінює якість освіти у закладах загальної середньої освіти, проводить інспектування шкіл у вигляді планових і позапланових перевірок дотримання Закону Швеції «Про освіту»;

2) Національне агентство з питань освіти - реалізує державну освітню політику в частині поінформування населення з питань освіти, сприяє розвитку інновацій та наукових досліджень, займається державним фінансуванням і грантами освітніх програм;

3) Національне агентство з освіти та шкіл для осіб з особливими потребами - державний орган з питань забезпечення належної доступності осіб з інвалідністю до освітніх послуг;

4) Національне агентство з питань професійної освіти - центральний орган виконавчої влади з питань професійно-технічної країни, формує та затверджує відповідні державні стандарти освіти, навчальні програми, а також співпрацює з публічними та приватними юридичними особами щодо забезпечення працевлаштування випускників;

5) Державне управління шкіл і шкільної освіти та його регіональні підрозділи - здійснення державного нагляду за роботою дошкільних установ і центрів дозвілля школярів, обов’язкових закладів загальної середньої освіти, а також вдосконалення цих рівнів освіти; розробка начальних програм; інспектування закладів освіти кожні три роки та ін. Результати їх перевірки у вигляді звіту представляються в органи місцевого самоврядування та уряд, на підставі чого розробляється національний план розвитку довузівської системи освіти.

Державна політика у сфері освіти Фінляндії має ще більш демократичний та лояльний характер щодо державного контролю за діяльністю закладів освіти. Зокрема освітня діяльність в обов’язковому порядку проходить процедуру ліцензування, однак у подальшому уповноважені органи публічної адміністрації не мають право без крайньої необхідності втручатися у діяльність закладів освіти, крім того акредитація шкіл не проводиться взагалі. Функцію контролю за якістю освіти здійснюють батьки учнів, які публічно надають свої відгуки про діяльність педагогів навчальних закладів. У той же час, адміністрування школами здійснюється на рівні місцевого самоврядування [174, с. 94]. Правовими гарантіями реалізації такої широкої автономії у Фінляндії є надзвичайно високий рівень підготовки педагогічних працівників у відповідних навчальних установах, кількість яких не перевищує десяти по всій країні. Більше того, кожен вчитель зобов’язаний пройти профільне навчання мінімум на рівні магістра, а з окремих предметів - взагалі здобути наукову ступінь.

Окремо слід наголосити на тому, що у цих країнах існує велика різноманітність у способах зовнішньої оцінки та контролю. У Швеції, наприклад, основний акцент робиться на допомогу закладам освіти у розробці відповідних навчальних та матеріально-технічних інфраструктур. У Норвегії переважна увага приділяється оцінці освітнього процесу та навчальних програм. Причому процес контролю проводиться організаціями, що фінансово підтримуються Урядом вже після того, як проведена самооцінка навчального закладу. У Фінляндії також поєднується зовнішня оцінка і самооцінка закладів освіти, а також застосовуються вибіркові перевірки окремих структур з боку незалежних експертів. У Данії перевірка проводиться також незалежними громадськими організаціями. При цьому самооцінка закладів вищої освіти ґрунтується на публічній інформації, одержуваної не закладом, а зовнішніми експертами [175, с. 158159].

На відмінну від скандинавських країн лідери ЄС, зокрема Франція та Німеччина, демонструють дещо інші підходи забезпечення діяльності закладів освіти адміністративними методами. Ці держави відносяться до так званої «центральноєвропейської моделі освітньої політики», що заснована на розширеній соціальній участі публічної адміністрації в освіті та адаптації закладів освіти до вимог ринкових відносин. Вплив ринку проявляється у конкуренції між закладами освіти за державні ресурси, залучення юридичних осіб до фінансування вищої освіти, організації незалежних агентств з оцінювання якості роботи закладу, залученні до оцінювання студентами якості отриманих освітніх послуг як споживачів. Більше того, роль держави проявляється у відповідальності між різними рівнями адміністрування вищої освіти; участі закладів, органів місцевого управління у виробленні освітньої політики [176, с. 26-27].

Значний вплив держави на освітню діяльність Німеччини проявляється також у тому, що Міністерство освіти ФНР наділено широкими повноваженнями щодо здійснення контрольно -наглядових функцій за діяльність закладів освіти, а певна кількість науково- педагогічного складу взагалі є державними службовцями. У свою чергу, у Франції за освітню політику відповідає Міністерство народної освіти, наукових досліджень і технологій, але діяльність закладів вищої освіти контролюється Національним експертним комітетом [175, с. 158]. Цей державний орган за результатами перевірок публікує офіційні звіти, що дає можливість суспільству судити про національну систему якості освіти та рівень надання освітніх послух окремими закладами освіти.

Проведений аналіз низки міжнародних правових актів з питань забезпечення діяльності закладів освіти та зарубіжного досвіду окремих європейських країн дозволяє зробити висновок, що останні кроки, які здійсненні Кабінетом Міністрів України, МОН України та іншими уповноваженими органами публічної адміністрації, насамперед прийняття протягом 2014-2017 рр. Законів України «Про освіту» та «Про вищу освіту», внесення змін до Законі України «Про загальну середню освіту», «Про професійно-технічну освіту» та до інших відповідних нормативно- правових актів, а також створення НАЗЯВО, суттєво наблизило нашу країну до міжнародних, у тому числі європейських стандартів з питань освіти.

У той же час, значна кількість інноваційних положень, прикладом, Закону України «Про освіту» потребує розвитку, доопрацювання та реалізації у практичній площині. Мова йде про: унормування діяльності закладів фахової передвищої освіти; забезпечення функціонування Національного агентства кваліфікацій; розроблення порядку та умов сертифікації педагогічних працівників.

Крім того, на наше переконання, вкрай необхідним для сучасної вітчизняної системи освіти є перейняття зарубіжного досвіду адміністративно-правового забезпечення діяльності закладів освіти в частині належної децентралізації та надання ширших повноважень для закладів вищої освіти, переформатування професійно-технічної освіти у бік прив’язки до реальних потреб ринку праці відповідного регіону країни. Не менш важливим є підвищення прозорості реалізації владних повноважень уповноваженими органами публічної адміністрації за рахунок широкої поінформованості населення про поточну діяльність та результати перевірок закладів освіти усіх рівнів.

3.2.

<< | >>
Источник: ОЗЕРНА ІРИНА ВІКТОРІВНА. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ В УКРАЇНІ Київ - 2018. 2018

Скачать оригинал источника

Еще по теме Міжнародні стандарти та зарубіжний досвід у сфері адміністративно-правового забезпечення діяльності закладів освіти:

  1. ІІ. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ КАПІТАЛЬНОГО ІНВЕСТУВАННЯ У НЕРУХОМІСТЬ
  2. 3.2. Запобіжний вплив традицій та звичаїв на спеціально- кримінологічному рівні
  3. 2.3. Удосконалення правового регулювання пенсійного забезпечення державних службовців
  4. 3.1. Міжнародні стандарти діяльності військових прокуратур та можливості їх використання в Україні
  5. 3.2. Зарубіжний досвід проведення кадрових процедур в поліції та можливості його використання в Україні
  6. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  7. ВСТУП
  8. Міжнародні стандарти та зарубіжний досвід у сфері адміністративно-правового забезпечення діяльності закладів освіти
  9. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  10. ДОДАТКИ
  11. Сучасний стан наукової розробки кримінально-виконавчих засад забезпечення виконання покарань у виді позбавлення волі
  12. 2.3. Адміністративні процедури адміністративно-правового забезпечення функціонування системи електронних закупівель в Україні
  13. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  14. ВСТУП
  15. 3.1. Кадрове забезпечення діяльності органів місцевої міліції
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -