Ґенеза адміністративно-правового забезпечення діяльності закладів освіти

Освітня діяльність на теренах України завжди займала одне із провідних місць серед традиційних засобів формування національних і культурних цінностей. Навчання грамоти і писемності, отримання знань про духовний і матеріальний світ сформували через покоління українську націю, що має на сьогодні надзвичайно високий інтелектуальний потенціал.

Найголовнішим фактором виникнення перших шкіл у Київській Русі стало запровадження християнства, яке вимагало освіченості священників і наявності церковних книг. Поступово до цього процесу долучилися окремі верстви населення, що у кінцевому результаті вивело рівень загальної освіти на європейський рівень [57, с. 23-26]. Лише у нашій стародавній державі правом на повноцінну освіту володіли жінки та незаможні громадяни, однак найбільш поширеною формою навчання залишалася самоосвіта у сім’ях і територіальних громадах.

У контексті зазначеного О. О. Гуріна перераховує основні особливості освіти у Київській Русі, у тому числі: про освіту турбувалася не стільки церква, як князівська та світська влада; навчання в школах проводилось рідною слов’янською мовою; поширювалась кирило- мефодіївська писемна традиція; існувала самоосвіта, яка майже не використовувалася у Європі; заклади освіти були відкриті для широких мас, зокрема для осіб жіночої статті; школи за своєю організацією були досить демократичними, а дисципліна мала лояльніший до учнів характер, ніж у західноєвропейських школах [58, с. 156].

Державне управління питаннями освіти у Київській русі входило до відання князя, який створював заклади освіти, розвивав і фінансував їхню інфраструктуру, а також визначав загальний зміст навчальних програм.

організовували навчальний і виховних процес. На наше переконання, першим нормативно-правовим актом, який опосередковано стосувався забезпечення освітньої діяльності, був Устав князя Володимира Святославича про десятини, суди і людей церковних, 995 р. [59]. У відповідності до документа десята частина доходів князя та заможних осіб щорічно перераховувалася на потреби церкви, зокрема на утримання та розвиток шкіл.

У ХІ-ХІІ ст.ст. система шкіл Київської Русі була представлена такими основними типами: а) державні школи - так звані «школи книжного вчення», які готували дітей до професійної діяльності у різних сферах суспільного життя, насамперед державного, культурного та церковного спрямування; б) монастирські школи, які поділялися на зовнішні школи для миряни та внутрішні школи для монахів. Передбачалося також приватне навчання (годувальництво) - форма домашнього виховання та початкової освіти феодальної знаті. У той же час, найвищий рівень освіти, протопим сучасної вищої освіти, насамперед вивчення богослов’я, філософії, риторики, граматики, церковних співів, латинської та грецької мов, був доступний для здобуття у писемній школі при Соборі святої Софії, Печерському та Видубицькому монастирях у м. Києві, а згодом - при єпископійних школах у містах Г аличі, Переяславі та Чернігові [60, с. 17-18].

Освітня система України упродовж XIII-XV ст.ст. зберегла риси Київської Русі, яка передбачала навчання дітей лише у початковій школі, після чого у родині прививалися навички праці в сільському господарстві та основних ремеслах. Бажаючі зі світської частини населення та за наявності значних коштів мали можливість отримати вищу освіту в університетах країн центральної та західної Європи [58, с. 157]. Слід підкреслити, що кардинальний злом усталених традицій у сфері освіти відбувся у 1569 р., коли за Люблінською унією об’єдналися Королівство Польське та Велике князівство Литовське у нову державу - Річ Посполиту, до складу якої увійшло більшість українській земель.

За вказаних складних умов освітніми осередками в Україні протягом XVI - XVIII ст.ст. стали братські школи, які створювалися громадськими організаціями церковно-благодійного спрямування - братствами. Ці формування на офіційному рівні відстоювали перед органами публічної адміністрації інтереси населення на національну самовизначеність та збереження українських традицій і культури [61, с. 199-200]. Найпершим закладом подібного типу була Львівська братська школа, яка здійснювала свою діяльність у відповідності до Статуту Львівської братської школи 1586 року. Порядок шкільний».

У вказаному статуті були чітко визначені права й обов’язки здобувачів освіти, педагогічних працівників і батьків, що сприяло об’єднанню зусиль школи і сім’ї у вихованні дітей. Законні представники учнів і представники школи укладали письмову угоду, в якій визначалися обов’язки сторін щодо виховання і навчання дітей. Учні повинні були систематично відвідувати заняття, добросовісно навчатися, дотримуватися дисципліни і порядку; педагогічні працівники - мати високі моральні якості, ставитися до всіх учнів однаково вимогливо і з повагою, добре знати свій предмет. Батьки зобов’язувалися стежити за навчанням учнів, їхньою поведінкою, не порушувати встановлених у школі вимог до вихованців. Для сиріт і дітей з інших міст братство відкривало гуртожитки (бурси) [62, с. 141]. Отже, братські школи здійснювали свою діяльність за відносної повної автономії та самоврядності. Вплив тогочасної публічної влади був мінімальним, оскільки братства намагалися не допускали поширення шовіністичних принципів державної політики Польщі на українську освіту.

Повноцінний розвиток вищої освіти в Україні припадає на першу половину XVII ст., коли у результаті об’єднання Київської братської та Лаврської шкіл у 1632 р.

Крім того, визначну роль у розвитку вищої освіти в українських землях відіграв Львівський університет, який був створений на базі Львівської єзуїтської колегії відповідно до диплома польського короля Яна II Казимира від 20.01.1661. У навчальному закладі діяли два філософський та теологічний відділи, згідно програм єзуїтських шкіл, які були розроблених наприкінці XVI ст. Навчання завершувалося отриманням наукового ступеня ліценціата, бакалавра, магістра, доктора наук [63, с. 4].

У середині XVIII ст. більшість українських земель увійшли до складу Російської імперії, а тому її законодавство набуло поширення у нашій країні. Водночас окремі регіони перебували у підпорядкуванні Австро- Угорської імперії, переважно території сучасної Львівської, Волинської, Закарпатської областей. На зауваження Т. П. Зузяк, у вказаний період територія України була поділена між двома великим імперіями, які у поширенні освіти серед населення і відповідно у формуванні самосвідомості підпорядкованих народів вбачали загрозу своєму пануванню. Саме тому уряди цих країн усіляко перешкоджали розвитку системи освіти в національних регіонах. Прикладом, реформа 1786 року у Російській імперії мала на меті дати освіту в основному міському населенню. Крім того, посилення кріпосного права не лише затримало розвиток освіти, а й призвело у 1789 р. до закриття більшості українських шкіл і заборони викладання українською мовою у всіх закладах освіти [64, с.

Протягом наступних десятиліть зазначена ситуація лише

погіршилася, оскільки російська влада намагалася знищити не тільки народні школи, але й українську культуру, традиції та звичаї. Більше того, у 1817 р. указом імператриці Катерини ІІ було закрито Києво -Могилянську академію - провідний заклад вищої освіти нашої держави того часу. Тотальне знищення українства ознаменувалося затвердженням так званого «Валуєвського циркуляра», розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва від 20.07.1863 щодо заборони друкувати українською мовою шкільні підручники, науково-популярні та релігійні видання. На гарантування реалізації цього нормативного акта Урядом Російської імперії було видано Емський указ від 18.05.1876, яким остаточно заборонив викладання українською мовою у початковій школі та вилучити написані на ній усі книжки зі шкільних та університетських бібліотек [65, с. 532-533].

В окреслених умовах складно вести мову про належне забезпечення діяльності закладів освіти в Україні, однак акцентуємо увагу на ключових нормативно-правових актах, які після певної зміни політичного режиму у ХХ ст. стали базою освітнього законодавства у наступні історичні проміжки. Зокрема, Закон Російської імперії від 05.11.1804 «Статут навчальних закладів, підвідомчих університетам» [66] визначив типи закладів загальної середньої та професійно-технічної освіти, тому числі, гімназії, повітові училища, приходські училища, а також організаційно - правові засади освітнього процесу. Основний акцент зроблено на правовому статусі педагогічних працівників і здобувачів освіти, на нормативах робочого часу та навчання, змісті навчальної літератури, процедурі призначення директора закладу освіти та контролю за його діяльністю та ін.

У сфері вищої освіти було прийнято чотири нормативно-правові акти, Університетські Статути 1804, 1835, 1863, 1884 р.р., які унормували всі напрями діяльності відповідних закладів освіти [67]. На рахунок вказаного Є. Д. Карманова підкреслює, що університетські статути є цінними правовими актами, оскільки у них відображені структура університетів, права і обов’язки викладачів та студентів, порядок організації навчального процесу.

На протязі 1802-1917 р.р. головним суб’єктом адміністративно- правового забезпечення діяльності всіх закладів освіти у Російській імперії було Міністерство народної просвіти. Зважаючи на понад сторічне функціонування, щодо даного відомства періодично приймалися відповідні нормативно-правові акти, які стосувалися обмеження чи розширення владних повноважень у сфері управління освітою, реформування внутрішньої структури тощо. Мова йде про наступні документи [66]: маніфестом імператора Олександра I від 08.09.1802 «Про створення міністерств», маніфест імператора Олександра I від 25.07.1810 «Про розділення державних справ на особливі управління із зазначенням предметів віддання по кожному управлінню», маніфест імператора Олександра I від 25.07.1811 «Загальне створення міністерств», маніфест імператора Олександра П від 18.06.1863 «Створення Міністерства народної просвіти» та ін.

Серед основних завдань Міністерства народної просвіти Російській імперії слід назвати затвердження статутів закладів освіти та правил здійснення освітнього процесу, вирішення кадрових питань в частині призначення, звільнення та притягнення до відповідальності керівництва закладів освіти, реалізація контрольно-наглядових повноважень та ін. У той же час, до сфери впливу аналізованого міністерства не входили заклади військової та духовної освіти.

У перші десятиліття ХХ ст. відбулися епохальні зміни на географічній та політичній карті Європи, які у тому числі спричинили значний перерозподіл західноукраїнських земель. Так, після розпаду Російської та Австро-Угорської імперій, анексії частини Польщі фактично вся територія сучасної України увійшла до складу та потрапила під державне управління органами влади СРСР. Не стало виключенням і законодавство з питань освіти, що підпорядковувалося ідеям комунізму та радянської партійності.

На рахунок зазначеного В. А. Ракунов підкреслює, що характерними рисами радянської системи освіти у 1920-30-х рр. було наступне: одноманітність змісту і методів навчання здобувачів освіти; значна політизація та ідеологізація освітнього процесу; уніфікація форм навчально-виховної дії з боку педагогічних працівників; пріоритет колективістського виховання над індивідуальним розвитком особистості;

найсуворіші методи управління, відсутність справжньої самостійності здобувачів освіти; одностороннє функціонування громадського самоврядування [69]. У той же час, слід зауважити, що подібний підхід до правового забезпечення діяльності закладів освіти всіх рівнів в адміністративному порядку не змінився протягом наступних семидесяти років.

Основними адміністративно-правовими актами УРСР та СРСР у сфері освіти вказаного історичного проміжку стали наступні: постанова Ради народних комісарів (РНК) УРСР від 14.10.1921 «Про заходи до поліпшення шкіл та інших освітніх установ», декрет РНК УРСР від 18.12.1923 «Статут єдиної трудової школи», постанова Центрального виконавчого комітету (ЦВК) і РНК СРСР від 14.08.1930 «Про загальне обов’язкове початкове навчання», постанова РНК СРСР і Центрального комітету Комуністичної партії СРСР (ЦК ВКП(б) від 15.05.1934 «Про структуру початкової і середньої школи в СРСР», постанова РНК СССР і ЦК ВКП(б) від 03.09.1935 «Про організацію учбової роботи і внутрішній розпорядок в початковій, неповній середній і середній школі» та ін. Наведений перелік засвідчує, що головний акцент влади закономірно концентрувався на унормуванні діяльності початкових шкіл, оскільки на той не більше 20% населення країни були грамотними, а для сільської місцевості цей показних не перевищував 5%.

У постанові ЦВК і РНК СРСР від 14.08.1930 «Про загальне обов’язкове початкове навчання» було закріплено обов’язок кожного радянського громадянина отримати принаймні початкову освіту на рівні п’яти класів, що гарантувалося реалізацією владних повноважень відповідних органів державної влади. У свою чергу, постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 15.05.1934 «Про структуру початкової і середньої школи в СРСР» визначила вимоги щодо забезпечення чіткої організаційної структури та порядку здійснення освітньої діяльності в закладах загальної середньої освіти зі встановленням в усьому СРСР таких типів загальноосвітніх шкіл: початкова школа, неповна середня школа, середня школа [70]. Крім того, у вказаному нормативному акті закріплено інші важливі положення, які стали базовим вектором розвитку загальної середньої освіти у нашій країні на багато наступних років, у тому числі мова йде про наступне:

- запроваджено перейменування шкільних груп на класи, а також передбачено створення у початковій школі 4 класи, в неповній середній - 7 класів, у середній - 10 класів;

- встановлено правило, згідно якого особи, які закінчили неповну середню школу мають право продовжити навчання у закладах професійно - технічної освіти, випускники середньої школи - у закладах вищої освіти;

- визначено, що завідувачі початкових шкіл призначаються Народними комісаріатами просвіти союзних і автономних республік СРСР за поданням місцевих органів народної освіти; директори неповних середніх шкіл, середніх шкіл - Народними комісаріатами просвіти союзних і автономних республік СРСР;

- встановлено наступний освітній та професійних ценз для керівників закладів загальної середньої освіти: до завідуючих початковими школами - закінчили педагогічний технікум, мають трирічний стаж педагогічної роботи і пройшли атестацію відповідних місцевих органів народної освіти, до директорів неповних середніх шкіл, середніх шкіл - закінчили вищий педагогічний учбовий заклад, мають трирічний стаж педагогічної роботи.

Забезпечення організації належного навчально-виховного процесу було прерогативою центральних і місцевих органів державної влади, однак цінності соціалізму вимагали залучення населення до праці. З цією метою постановою РНК СРСР від 19.09.1933 затверджено Статут радянської політехнічної школи, яка провадила свою роботу на основі поєднання навчання і виховання з продуктивною працею та громадською роботою. З цією метою при кожній школі організовувалися шкільні майстерні, робочі кімнати і учбова сільськогосподарська ділянка, а також на договірних засадах школи прикріплювалися до промислових і сільськогосподарських підприємств, в яких організовувалося застосування суспільно-продуктивної праці учнів. Весь освітній процес здійснювався по навчальних програмах і планах, встановлених Народними комісаріатами просвіти союзних і автономних республік СРСР, на підставі розкладу занять, що складалися кожною школою не менше ніж на чотири роки [71].

З позиції тотального залучення населення до фактично безкоштовної праці у довоєнний та повоєнний період розвивалася також професійно - технічна освіта, що засвідчує указ Президії Верховної Ради СРСР від

02.10.1940 «Про державні трудові резерви СРСР», постанова РНК СРСР від

02.10.1940 «Про призив міської і колгоспної молоді в ремісничі училища, залізничні училища і школи фабрично-заводського навчання», наказ Головного Управління трудових резервів при РНК СРСР від 04.10.1940 №1 «Про підготовку до початку навчального року і про прийом міської та колгоспної молоді в ремісничі училища». Так, п.п. 1, 7-9 указу Президії Верховної Ради СРСР від 02.10.1940 «Про державні трудові резерви СРСР» проголошено за необхідне щорічно примусово готувати для промисловості робітничі кадри в кількості від 800 тис. до 1 млн. осіб чоловічої статті 14-17 років шляхом навчання молоді не залежно від місця проживання чи соціального статусу певним виробничим професіям в ремісничих училищах, залізничних училищах, школах фабричний-заводського навчання. Забезпечення направлення необхідної кількості учнів покладалося на голів колгоспів і міські Рада депутатів трудящих згідно встановлених законодавством нормативів [72]. Відмова від примусового навчання була прописана в указі Президії Верховної Ради СРСР від 18.03.1955 «Про відміну призову (мобілізації) молоді в ремісничі і залізничні училища», що зумовлено значним попитом на робітничі професії серед населення.

Окремо слід зауважити на тому, що навчання, проживання та харчування в ремісничих і залізничних училищах, школах фабричний -

заводського навчання здійснювалося за рахунок державного бюджету, згідно наказу Міністерства освіти УРСР від 19.04.1946 № 2157, але випускники закладів професійно-технічної освіти зобов’язувалися

відпрацювати на прикріплених об’єктах промисловості чотири роки. Поряд із цим, постановою РНК СРСР від 26.10.1940 № 27 «Про встановлення платності навчання в старших класах середніх шкіл і у вищих навчальних закладах СРСР і про зміну порядку призначень стипендій» встановлено платність навчання у 8-10 класах закладів загальної середньої освіти, технікумах, училищах, закладах вищої освіти та ін.

Серед інших важливих адміністративно -правих актів у сфері діяльності закладів професійно -технічної освіти слід назвати такі [48]: постанова РНК УРСР від 05.12.1921 «Про соціальне забезпечення учнів в навчальних закладах професійної освіти», постанова РНК УРСР від 26.12.1921 «Про постачання навчальних закладів профосвіти сільськогосподарським знаряддям, інвентарем і насінням», постанова РНК УРСР від 05.02.1926 «Про розподіл відрахувань промислових підприємств на потреби вищої професійно-технічної освіти» та б. ін.

Вища освіта в СРСР також була важливою складовою системи радянською освіти, за допомогою якої готували висококваліфікованих спеціалістів за багатьма напрямами, однак перевага надавалася інженерним, технічним, сільськогосподарським та іншим професіям найбільш затребуваними народним господарством країни. У відповідності до постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 23.06.1936 «Про роботу вищих навчальних закладів і про керівництво вищою школою» правом на вступ до закладів вищої освіти мають громадяни віком від 17 до 35 років, що мають атестат про закінчення повного курсу середньої школи та успішно склали вступні випробування. Крім правил вступу, у даному нормативному акті окреслено основні організаційно-правові аспекти діяльності відповідних закладів освіти та порядок забезпечення належних умов здійснення освітнього процесу.

На особливу увагу заслуговує розділ IV «Про керівництво вищої школою» постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 23.06.1936 «Про роботу вищих навчальних закладів і про керівництво вищою школою», де закріплено базові напрями адміністративно-правового забезпечення діяльності закладів вищої освіти [73]. Першочергово встановлено вимоги до народних комісарів і відомств, у підпорядкуванні яких знаходять заклади освіти, у тому числі:

- організувати адміністрування закладів вищої освіти, зокрема у спосіб постійного керівництва роботою з підготовки і перепідготовки науково-педагогічних та інших кадрів вищої і середньої кваліфікації, а також здійснення планового та позапланового інспектування навчальних закладів по всім напрямках їхньої діяльності;

- здійснювати моніторинг діяльності закладу освіти та систематично заслуховувати звіти їхніх директорів;

- взаємодіяти з Радами при Народних комісаріатах УРСР щодо найважливіших питань підготовки фахівців вищої кваліфікації, у тому числі плани підготовки, якість знань випускників, тощо;

- створювати директорам закладів освіти всі необхідні умови для підвищення їхньої наукової і технічної кваліфікації, у тому числі наукові відпустки, наукові відрядження, виписка літератури, звільнення від роботи для підготовки дисертації на наукову ступінь та ін.

Наступним етапом розвитку радянської системи освіти стало прийняття Закону СРСР «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвитку системи народної освіти в СРСР» від 28.12.1958, який у чотирьох розділах окреслив засади реформування закладів загальної середньої, середньої спеціальної, професійно-технічної та вищої освіти в країні. У межах середньої освіти введено загально обов’язкове восьмирічне навчання, а не семирічне, яке було раніше, а також встановлено, що повна середня освіта дітей, починаючи з 15-16 років, здійснюється на основі поєднання навчання з продуктивною працею з тим, щоб уся молодь в цьому віці долучалася до суспільно корисної праці. Крім того, запроваджено наступні типи закладів загальної середньої освіти: школи робочої і сільської молоді, середні загальноосвітні трудові політехнічні школи з виробничим навчанням, технікуми та інші середні спеціальні навчальні заклади [74], діяльність яких згодом унормовувалася постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 10.11.1966 № 874 «Про заходи дальшого поліпшення роботи середньої загальноосвітньої школи», Положенням про середні спеціальні учбові заклади СРСР, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 22.01.1969 № 65, Статутом середньої загальноосвітньої школи, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 08.09.1970 № 749 [71].

Кардинальних змін зазнала також система професійно -технічної освіти, оскільки припинили існування школи фабрично-заводського навчання, ремісничі, залізничні, гірничопромислові, будівельні училища і училища механізації сільського господарства трудових резервів, професійно-технічні школи, школи фабрично-заводського учнівства та інші відповідні заклади освіти. Їхнє місце зайняли міські професійно-технічні училища з терміном навчання 1-3 роки та сільські професійно-технічні училища з терміном навчання 1-2 роки. Зазначене зумовимо активізацію уповноважених органів публічної адміністрації, у тому числі Ради Міністрів СРСР та Ради Міністрів УРСР, в частині розробити заходів по суттєвому поліпшенню підготовки робітників шляхом індивідуально- бригадного і курсового навчання та підвищення кваліфікації робочих кадрів, зайнятих на виробництві [74]. Усі нововведення Закону СРСР «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвитку системи народної освіти в СРСР» від 28.12.1958 були поступово реалізовані у Положенні про професійно-технічні навчальні заклади СРСР,

затвердженому постановою Ради Міністрів СРСР від 11.04.1980.

Окреслена реформа системи освіти СРСР супроводжувалася низкою наукових праць та публічною оцінкою тогочасних фахівців у даній сфері, зокрема Я. Д. Гуненко, Г. П. Захаревич, І. Л. Каіров, Ж. Б. Кукуруза, Д. І. Павлов, М. Ф. Пузанов, О. М. Русько, Г. І. Терещенко, які по різному характеризували доцільність її впровадження. Разом із тим, не зважаючи на окремі позитивні моменти, прийняття Закону СРСР «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвитку системи народної освіти в СРСР» від 28.12.1958, у частині професійно-технічної освіти, мало негативні наслідки, спричинені неузгодженістю дій між суб’єктами владних повноважень та педагогічною спільнотою, результатом чого стала неузгодженість підготовки кваліфікованих працівників з вимогами промисловості та ринку праці [75, с. 283].

У результаті чого продовжилися пошуки оптимального законодавства з питань освіти, зокрема прийнято Закон УРСР «Про народну освіту» від 28.06.1974 [76], постанова Верховної Ради СРСР від 12.04.1984 № 13-XI «Про основні напрями реформи загальноосвітньої і професійної школи», постанова Ради Міністрів СРСР від 22.01.1969 №64 «Про затвердження Положення про вищі навчальні заклади СРСР», постанова Ради Міністрів СРСР від 11.04.1980 №45 «Про затвердження Положення про професійно-технічні навчальні заклади СРСР» [71], та низка інших відповідних нормативно-правових актів різних відомств СРСР та УРСР. На особливу увагу заслуговують ст.ст. 7-9 Закону УРСР «Про народну освіту», згідно яких вперше чітко закріплені владні повноваження уповноважених органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо адміністративно-правового забезпечення діяльності закладів освіти.

Загалом же протягом 1920-х р. - початку 90-х р. ХХ ст. центральними органами виконавчої влади УРСР з питань реалізації державної політики у сфері освіти та науки були наступні державні органи [77]: Народне секретарство освіти (1917-1918 р.р.), Відділ освіти при Тимчасовому робітничо-селянському уряді України (1918-1919 р.р.), Народний

комісаріат освіти Української РСР (1919 р.) (постанова РНК УРСР від

06.06.1919 «Про затвердження Положення про Народний комісаріат освіти»), Комісія освіти при Всеукраїнському Революційному комітеті (1919-1920 р.р.), Народний комісаріат освіти УРСР (1920-1946 р.р.) (постанова ВУЦВК і РНК УРСР від 01.04.1925 «Про реорганізацію народного комісаріату освіти УРСР», Постанова ЦВК і РНК УРСР від 20.04.1938 «Про структуру народного комісаріату освіти УРСР»), Міністерство освіти УРСР, Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти УРСР, Державний комітет Ради Міністрів УРСР по професійно - технічній освіті (1946-1988 р.р.) (постанова Ради Міністрів УРСР від 18.11.1968 № 589 «Про затвердження Положення про Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти Української РСР», постанова Ради Міністрів УРСР від 30.05.1968 № 38 «Про затвердження Положення про

Міністерство освіти Української РСР»), Міністерство народної освіти УРСР України (1988-1992 р.р.) (указ Президії Верховної Ради УРСР від 06.07.1988 № 6143-XI «Про утворення союзно-республіканського

Міністерства народної освіти Української РСР»).

Після здобуття державної незалежності в Україні було прийнято значний нормативний масив щодо діяльності закладів освіти,

першоосновою яких став Закон УРСР «Про освіту» від 23.05.1991 [78]. Основний акцент законодавця був сконцентрований на формуванні та впровадженні державних стандартів освіти, розвитку мережі закладів професійно-технічної та вищої освіти різних типів, вдосконаленні системи забезпечення якості освіти, у тому числі ліцензування та акредитація освітньої діяльності. Також розроблено низку положень щодо

уповноважених суб’єктів публічної адміністрації у сфері освіти, зокрема постанова Кабінету Міністрів України від 08.07.1992 № 384 «Питання Міністерства освіти України».

Серед знакових законодавчих та адміністративно -правових актів у сфері забезпечення діяльності закладів освіти з боку уповноважених органів публічної влади 1990-х - 2000 р.р. слід назвати наступні [48]:

Закони України: «Про професійно-технічну освіту» від 10.02.1998, «Про загальну середню освіту» від 13.05.1999, «Про вищу освіту» від 17.01.2002; постанови Кабінету Міністрів України: «Про ліцензування, атестацію та акредитацію навчальних закладів» від 12.02.1996 № 200, «Про

затвердження Положення про загальноосвітній навчальний заклад» від 14.06.2000 № 964, «Про затвердження Положення про акредитацію вищих навчальних закладів і спеціальностей у вищих навчальних закладах та вищих професійних училищах» від 09.08.2001 № 978, «Про ліцензування освітніх послуг» від 29.08.2003 № 1380 та б. ін.

Проведене дослідження історичного становлення та розвитку адміністративно-правового забезпечення діяльності закладів освіти органами державної влади та органами місцевого самоврядування в Україні дозволили визначити наступну періодизацію вказаного процесу, а саме:

1) перший період (Х-ХІІІ ст.ст.) - зародження та розвиток перших закладів освіти та відповідного стародавнього законодавства у Київській Русі, де владний вплив київського князя на освітні процеси реалізовувався через церкви, храми та монастирі;

2) другий період (XIV-XVI ст.ст.) - діяльність монастирських і державних шкіл за принципами сформованими за Київської Русі, але з обмеженнями законодавства Польщі та Литви;

3) третій період (кінець XVI ст. - перша половина XVIII ст.) - експансія католицизму зумовила активну протидію українського народу, зокрема у сфері освіти, що сприяло виникненню та розвитку братських шкіл, Києво-Могилянської академії та Львівського університету, які з урахуванням засад магдебурзького права відстояли відносну автономність і самостійність закладів освіти з мінімальним впливом польської влади;

4) четвертий період (друга половина XVIII ст. - початок XX ст.) - розвиток спеціального законодавства у країнах, до складу яких входили українські землі, щодо типів і правового статусу закладів загальної середньої та вищої освіти, однак із тотальним обмеженням використання української мови та літератури в освітньому процесі;

5) п’ятий період (20-ті р. ХХ ст. - 1990 р.) - система освіти формувалася на засадах комуністичної ідеології та соціалістичної доцільності, за якої заклади освіти перебували під жорстким контролем радянської влади, у той же час з 1970-х р. набуло розвитку більш ефективне законодавство;

6) шостий період (1991 р. - перша половина 2017 р.) - здобуття державної незалежності дало можливість в Україні поступово вибудувати належне нормативно-правове забезпечення діяльності закладів освіти на європейських стандартах;

7) сьомий період (друга половина 2017 р. - до сьогодні) - прийняття Закону України «Про освіту» започаткувало становлення наступного історичного етапу розвитку адміністративно -правового забезпечення діяльності закладів освіти.