Діяльність закладів освіти як об’єкт адміністративно - правового забезпечення
Без отримання ґрунтовної початкової освіти у ранньому віці значно ускладняється подальший розвиток особи, відбувається поступове руйнування соціальних зв’язків окремої людини із суспільними інститутами.
Зумовлено це тим, що без загальної середньої освіти, зокрема у нашій державі, неможливо отримати професійно-технічну освіти третього ступеню чи вищу освіту, а, отже, більшість професій стають недоступними. Зазначене спричиняє зниження матеріального достатку, у кінцевому результаті - можливе формування у такої людини правового нігілізму та моделі поведінки, неприпустимою для морально-етичних установок абсолютної більшості населення.З урахування вищевикладеного держава та територіальні громади в особі уповноважених суб’єктів публічної адміністрації концентрують ключову увагу на основних підходах до належного адміністративно - правового забезпечення діяльності закладів освіти всіх типів і рівнів освіти.
У нашій країні базовим нормативно-правовим актом у сфері діяльності закладів освіти є Закон України «Про освіту», з урахуванням положень якого розроблені та скореговані спеціальні Закони України «Про дошкільну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про вищу освіту» та вся система адміністративного законодавства з питань освіти. На сьогодні у відповідності до вказаного оновленого основного освітянського закону на офіційному рівні введено термін «заклад освіти» замість традиційного «навчальний заклад», використовуваного у Конституції України [1], що є аналогічними за своїм змістом.
Так, у пп.1 п. 3 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про освіту» наголошено, що до приведення законодавства і установчих документів закладів освіти у відповідність із чиним законодавством терміни «навчальний заклад» і «заклад освіти» є ідентичними, а всі органи публічної адміністрації та навчальні заклади керуються всіма положеннями, що стосуються закладів освіти [2].
Крім того, у Законах України «Про дошкільну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту», «Про вищу освіту» терміни «дошкільний навчальний заклад», «загальноосвітній навчальний заклад», «позашкільний навчальний заклад», «вищий навчальний заклад» відповідно змінено на «заклад дошкільної освіти», «заклад загальної середньої освіти», «заклад позашкільної освіти», «заклад вищої освіти».На рахунок зазначеного у листі МОН України від 13.10.17 № 1/9-554 «Щодо нагальних питань впровадження Закону України «Про освіту» наголошено, що варто звертати увагу на необхідність використання в усіх офіційних документах, у тому числі наказах, положеннях, статутах, листах тощо, нової термінології відповідно до Законів України. Надалі в усіх нових нормативно-правових актах Кабінету Міністрів України та наказах МОН України буде використовуватися нова термінологія. Разом із тим, до приведення актів законодавства і установчих документів закладів освіти у відповідність із зазначеними законодавчими актами тимчасова термінологічна розбіжність не має створювати перешкод для реалізації відповідних положень законодавства, прав осіб на освіту чи діяльності закладів освіти [3].
Закладом освіти є юридична особа публічного чи приватного права, основним видом діяльності якої передбачається освітня діяльність, що спрямована на організацію, забезпечення та реалізацію освітнього процесу у формальній та неформальній освіті. Формальна освіта здобувається за освітніми програмами відповідно до визначених законодавством рівнів освіти, галузей знань, спеціальностей чи професій і передбачає досягнення здобувачами освіти визначених стандартами освіти результатів навчання відповідного рівня освіти та здобуття кваліфікацій, що визнаються державою. Неформальна освіта - здобувається за освітніми програмами та не передбачає присудження визнаних державою освітніх кваліфікацій за рівнями освіти, але може завершуватися присвоєнням професійних або присудженням часткових освітніх кваліфікацій [2].
Згідно ст. 10 Закону України «Про освіту» невід’ємними складниками системи освіти є: дошкільна освіта; повна загальна середня освіта (початкова освіта, базова середня освіта, профільна середня освіта); спеціалізована освіта; професійно-технічна освіта (перший (початковий) рівень професійно-технічної освіти, другий (базовий) рівень професійно- технічної освіти, третій (вищий) рівень професійно -технічної освіти); фахова передвища освіта; вища освіта (перший (бакалаврський) рівень вищої освіти, другий (магістерський) рівень вищої освіти, третій (освітньо - науковий або освітньо-творчий) рівень вищої освіти, науковий рівень вищої освіти); освіта дорослих, у тому числі післядипломна освіта [2]. Особливе значення серед вказаних видів освіти належить загальній середній освіті, оскільки згідно ст. 53 Конституції України, п. 2 ст. 12 Закону України «Про освіту» та ч.ч. 2, 3 Закону України «Про загальну середню освіту» [4] повна загальна середня освіта є обов’язковою для здобуття кожним громадянином України. Таким чином, повна загальна середня освіта є обов’язковою у формах, визначених вітчизняним законодавством, переважно в закладах освіти.
Діяльність закладів загальної середньої освіти та її окремі складові досить широко розкрито у наукових статтях і монографічних дослідженнях педагогічного спрямування. Разом із тим, питання адміністративно - правового регулювання функціонування відповідних закладів розглядалися фрагментарно та незначною кількістю науковців, серед яких кандидатські та докторські дисертації В. І. Пальчикова («Правові проблеми вдосконалення організаційної діяльності та управління у сфері освіти», 2005 р.) [5], Н. С. Ракші («Адміністративно-правове забезпечення права громадян на освіту», 2007 р.), Р. В. Шаповала («Адміністративно-правове регулювання освітньої діяльності в Україні», 2011 р.) [6].
Представники науки державного управління також приділяли певну увагу щодо впливу органів державної влади на реалізацію права громадян на отримання повної загальної середньої освіти, зокрема В.
А. Грабовський («Державно-громадське управління загальноосвітніми навчальнимизакладами на районному рівні», 2006 р.), А. В. Мазак («Управління освітньою галуззю в умовах становлення громадянського суспільства в Україні: регіональний аспект», 2005 р.), В. І. Шилова («Державне регулювання ринку освітніх послуг в Україні», 2007 р.).
У Законі України «Про загальну середню освіту» визначено, що загальна середня освіта - процес оволодіння систематизованими знаннями про природу, людину, суспільство, культуру та виробництво засобами пізнавальної і практичної діяльності, результатом якого є інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і трудової діяльності. Здобуття даної освіти забезпечується закладами освіти, серед яких: початкова школа - заклад освіти I ступеня; гімназія - заклад середньої освіти II ступеня; ліцей - заклад середньої освіти III ступеня [4]. Крім того, у системі спеціалізованої освіти здобуття загальної середньої освіти забезпечують:
- спеціалізована мистецька школа - заклад спеціалізованої освіти I-III або II-III ступенів мистецького профілю;
- школа-інтернат спортивного профілю - заклад спеціалізованої освіти I-III або II-III ступенів спортивного профілю;
- професійний коледж спортивного профілю - заклад спеціалізованої освіти спортивного профілю;
- професійний коледж культурологічного або мистецького спрямування - заклад спеціалізованої освіти, який забезпечує здобуття професійної мистецької освіти;
- військовий та військово-морський ліцей, ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою - заклад спеціалізованої освіти II-III або III ступенів військового профілю;
- науковий ліцей, науковий ліцей-інтернат - заклад спеціалізованої освіти II-III або III ступеня наукового профілю [4].
Беззаперечно загальна середня освіта навіть на базовому рівні є обов’язковою складовою формування особистості, розвитку первинних компетентностей, умінь, знань та навиків. Органи публічної адміністрації здійснюють системне та об’ємне за своїм змістом і напрямами адміністративно-правове забезпечення діяльності відповідних закладів освіти.
Ключовою фігурою такого впливу виступає безпосередньо дитина, яка у ході навчання зазнає потужного інтелектуального, фізичного і культурного розвитку особистості, успішно піддається соціалізації.У сучасному динамічному світі успіх як окремих громадян, так і держави в цілому залежить, серед іншого, від можливостей отримання якісної освіти, що передбачає активну участь людей у житті суспільства. Рівень освіти є важливим чинником входження людини на ринок праці, формування соціально-економічного статусу [7, с. 17]. Отже, фактично кожна людини за своє життя має пройти професійну підготовку у тому чи іншому вигляді, яка уможливлює подальше працевлаштування та зайнятість, особистісний розвиток тощо.
Європейська практика вказує на необхідність забезпечення будь-якої цивілізованої країни світу якісним трудовим потенціалом для досягнення економічного зростання держави у цілому та створення умов для сталого розвитку в усіх сферах її функціонування. Таким чином, метою сучасної професійно-технічної освіти є задоволення потреб особистості, суспільства і держави в освітніх послугах з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації різних категорій населення з урахуванням вимог ринку праці [8, с. 219].
Згідно Рейтингу країн світу за Індексом конкурентоспроможності економіки у 2016 р. відставання України від економічно розвинутих країн світу (59 сходинка з 61 країни) свідчить про неефективне використання власного інноваційного потенціалу, а також про поступове перетворення в країну, що ефективно експортує лише матеріальні ресурси. Це зумовлює необхідність реалізації системної державної політики, спрямованої на забезпечення технологічного розвитку й оновлення національної економіки. За сучасних умов інноваційна діяльність має також значне соціальне підґрунтя, адже залежить від людей, їх професійної компетентності, усвідомленої мотивації, а також від рівня задоволення своєю роботою, її результатами [9, с. 5].
Із зазначеного випливає, що професійна та технічна освіта є першоосновою для забезпечення ринку праці висококваліфікованими робітниками, гарантією належного функціонування базових галузей економіки.
Діяльність закладів професійно-технічної освіти у межах наукових пошуків є надзвичайно актуальною, про що свідчить близько сорока захищених на сьогодні дисертаційних досліджень [10]. Разом із тим, слід підкреслити, що фактично всі монографічні дослідження стосуються виключно педагогічної наукової спеціальності 13.00.04 - теорія і методика професійної освіти, невиправдано залишаючись за полем зору фахівців з адміністративного права.Мова йде про наступних вчених та їхні наукові праці: О. Д. Гуменний («Розвиток інформаційної культури керівників професійно -технічних навчальних закладів у міжкурсовий період», 2015 р.), О. О. Загіка («Формування професійної компетентності майбутніх агентів з постачання в професійно-технічних навчальних закладах», 2015 р.), Л. О. Комісарова («Розвиток технологічної культури майстрів виробничого навчання
професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю», 2013 р.), Т. В. Пятничук («Формування професійної компетентності майбутніх опоряджувальників будівельних у професійно-технічних навчальних закладах», 2015 р.), Н. В. Розіна («Формування соціально-правової
компетентності майбутніх кваліфікованих робітників у професійно - технічних навчальних закладах», 2017 р.), З. В. Туряниця («Формування у майбутніх майстрів виробничого навчання професійно-технічних навчальних закладів аграрного профілю готовності до професійного самовдосконалення», 2017 р.) та ін.
Згідно ст. 17 Закону України «Про професійно-технічну освіту» заклад професійно-технічної освіти - це юридична особа, що забезпечує реалізацію потреб громадян у професійно-технічній освіті, оволодінні робітничими професіями, спеціальностями, кваліфікацією відповідно до їх інтересів, здібностей, стану здоров’я. Система професійно -технічної освіти характеризується значної кількістю відповідних закладів освіти, серед яких наступні: професійно-технічне училище; професійне училище соціальної реабілітації; вище професійне училище; професійний ліцей; професійний ліцей відповідного профілю; професійно-художнє училище; художнє професійно-технічне училище; вище художнє професійно-технічне училище; училище-агрофірма; училище-завод; центр професійно-технічної освіти; центр професійної освіти; навчально-виробничий центр; центр підготовки і перепідготовки робітничих кадрів; навчальний центр; інші типи навчальних закладів, що надають професійно-технічну освіту або здійснюють професійно-технічне навчання [11].
З урахуванням конституційних норм і відповідного законодавства вітчизняні суб’єкти публічної адміністрації забезпечують належні умови доступності та в певних випадках безоплатності для населення всієї системи освіти, яка реалізується державними, комунальними та приватними закладами загальної середньої, професійно -технічної та вищої освіти. Відособлене місце у цій системі відводиться вищий освіті, яка
передбачає набуття особою по завершенню навчання високого рівня наукових, професійних та інших компетентностей у певній галузі знань. У свою чергу, значна кількість відповідних закладів освіти виступають потужними науковими та науково-технічними центрами, які
запроваджують та розвивають науково -дослідний та інноваційних потенціал не лише в Україні, але й за її межами. Отже, з урахуванням багатогранності вищої освіти у нашій країні, яка поряд із навчально - виховним процесом передбачає наукову, науково -технічну, професійну, мистецьку на інші складові, адміністративно -правове забезпечення діяльності закладів вищої освіти має свою специфіку та напрями реалізації з боку уповноважених органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Зважаючи на викладене, протягом останніх приблизно п’яти років акцент наукових досліджень сфери освіти змістився у бік проблематики діяльності закладів вищої освіти, що зумовлено, окрім іншого, кінцевим відходом України від радянської системи вищої освіти до європейської інтеграції та перейняттям передових демократичних моделей освітянського процесу. На сьогодні вища освіта зацікавлює економістів, педагогів, соціологів, філософів, юристів, фахівців у сфері державного управління та менеджменту за найбільш актуальним напрямами, що зреалізовано, зокрема у монографічних дослідженнях.
Серед таких напрямів і науковців, які займаються відповідною проблематикою, слід вказати наступне: 1) вітчизняні заклади вищої освіти у світовому освітньому просторі (М. А. Дебич , С. А. Калашникова, В. І. Луговий [12], А. Ф. Павленко, В. І. Рябченко, О. М. Слюсаренко та ін.);
2) концептуальні підходи реалізації науково -дослідницької діяльності закладів вищої освіти (В. П. Андрущенко, М. І. Бойченко, О. В. Жабенко, І. О. Линьова, Є. А. Пінчук, А.О. Ярошенко); 3) розвиток автономії та самоврядування закладів вищої освіти (В. В. Зінченко, Н. М. Дем’яненко, О. М. Коваленко [13], С. В. Курбатов, В. І. Рябченко, З. Ф. Самчук та ін.);
4) оптимізація соціально-гуманітарної, природничої та інженерної вищої освіти (А. М. Гуржій, Г. О. Козлакова, К. В. Корсак, Г. В. Лесик,
А. В. Морозова, Г. В. Онкович та ін.).
У певній мірі активізували наукові пошуки у сфері вищої освіти представники адміністративної науки. Так, одним із перших присвятив увагу цьому питанню М. Н. Курко у своїй дисертації на тему «Адміністративно-правове регулювання вищої освіти в Україні» (2010 р.) [14]. На сьогодні останні комплексні монографічні дослідження аналізованої проблематики проводили Н. Л. Губернська («Адміністративні процедури у сфері вищої освіти», 2016 р.) [15] та О. С. Нижник («Адміністративно-правові засади реалізації державної регіональної політики у сфері вищої освіти в Україні», 2017 р.).
Згідно з положеннями Закону України «Про вищу освіту» заклад вищої освіти - окремий вид установи, яка є юридичною особою приватного або публічного права, діє згідно з виданою ліцензією на провадження освітньої діяльності на певних рівнях вищої освіти, проводить наукову, науково-технічну, інноваційну або методичну діяльність, забезпечує організацію освітнього процесу і здобуття особами вищої освіти, післядипломної освіти з урахуванням їхніх покликань, інтересів і здібностей. В Україні діють заклади вищої освіти таких типів [ 16]:
1) університет - багатогалузевий (класичний, технічний) або галузевий (профільний, технологічний, педагогічний, фізичного виховання і спорту, гуманітарний, богословський, медичний, економічний, юридичний, фармацевтичний, аграрний, мистецький, тощо) заклад вищої освіти, що провадить інноваційну освітню діяльність за різними ступенями вищої освіти, проводить фундаментальні або прикладні наукові дослідження, є провідним науковим і методичним центром, має розвинуту інфраструктуру навчальних, наукових і науково-виробничих підрозділів, сприяє поширенню наукових знань;
2) академія, інститут - галузевий, у тому числі профільний, технологічний, технічний, педагогічний, богословський, медичний, економічний, юридичний, фармацевтичний, аграрний, мистецький, культурологічний, заклад вищої освіти, що провадить інноваційну освітню діяльність, пов’язану з наданням вищої освіти на першому і другому рівнях за однією чи кількома галузями знань, може здійснювати підготовку на третьому і вищому науковому рівнях вищої освіти за певними спеціальностями, проводить фундаментальні або прикладні наукові дослідження, є провідним науковим і методичним центром, має розвинуту інфраструктуру навчальних, наукових і науково-виробничих підрозділів, сприяє поширенню наукових знань;
3) коледж - заклад вищої освіти або структурний підрозділ
університету, академії чи інституту, що провадить освітню діяльність, пов’язану із здобуттям ступеня бакалавра та молодшого бакалавра, проводить прикладні наукові дослідження або творчу мистецьку діяльність. Коледж також має право відповідно до ліцензії забезпечувати здобуття профільної середньої, професійно-технічної та фахової
передвищої освіти.
Оскільки заклади освіти є юридичними особами або їхніми структурними підрозділами, тому на них у повній мірі поширюються норми відповідного цивільного та господарського законодавства, насамперед положення ст.ст. 80-112 Цивільного кодексу України, ст.ст. 5559 Господарського кодексу України. Керуючись нормами вказаного законодавства, В. І. Борисова, І. П. Жигалкін, В. Ф. Піддубна під юридичною особою розуміють організацію, що визнається державою як суб’єкт права, виступає у цивільному обороті від власного імені, має відокремлене майно, яке належить їй залежно від виду на праві власності або на іншому речовому праві, несе самостійну відповідальність за своїми зобов’язаннями. Ключову роль відіграють ознаки юридичної особи, тобто імперативні вимоги до організації, дотримання яких дозволяє останній стати суб’єктом цивільних правовідносин, серед яких наступні:
а) організаційна єдність - необхідна умова, що дає можливість волю засновників перетворити на волю юридичної особи, яка виступає як єдине ціле, а надалі знаходить свій вираз у чіткій внутрішній структурі, у конкретному підпорядкуванні органів управління, у регламентації відносин між структурними підрозділами;
б) публічність виникнення і припинення - визнання юридичної особи уповноваженими органами публічної адміністрації у спосіб державної реєстрації та припинення юридичної особи згідно Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» та інших відповідних нормативно-правових актів;
в) наявність цивільної правоздатності та цивільної дієздатності - здатність мати цивільні права та юридичні обов’язки, а також здійснювати їх через свої органи управління, які діють відповідно до установчих документів юридичної особи та чинного законодавства;
г) майнова відокремленість - наявність відокремленого майна юридичної особи від майна власників, які створили цю організацію, держави, інших суб’єктів цивільного права;
д) самостійність несення юридичної відповідальності - юридична особа відповідає за своїми зобов’язаннями належним їй на праві власності або закріпленим за нею майном, якщо інше не встановлене законодавством;
е) виступає у цивільному обороті від свого імені - можливість для конкретної організації отримувати і здійснювати цивільні права та нести юридичні обов’язки, а також виступати позивачем і відповідачем у суді [17, 141-143].
Отже, оскільки заклади освіти зачасти є суб’єктами господарювання, тому на них у повній мірі поширюються не лише норми освітнього, але й відповідного цивільного та господарського законодавства. Отже, вказані установи мають загальні та спеціальні характеристик. До загальних ознак (як юридичної особи) відносяться наступні: організаційна єдність; публічність виникнення і припинення; наявність цивільної правоздатності та дієздатності; майнова відокремленість; самостійність несення юридичної відповідальності; взяття участі у цивільному обороті від свого імені. Серед спеціальних характеристик (як юридичної особи зі спеціальним статусом) виділимо такі: наявність ліцензії на провадження освітньої діяльності; організація та здійснення освітнього процесу у межах передбачених законодавством про освіту; підзвітність і підконтрольність органам публічної адміністрації у сфері освіти.
У відповідності до ст. 22 Закону України «Про освіту» юридична особа набуває статусу закладу освіти, якщо основним видом її діяльності є освітня діяльність, тобто якщо надходження на цей вид діяльності або від цього виду діяльності перевищують половину загальних надходжень цієї юридичної особи. Заклад освіти залежно від засновника може діяти як державний, комунальний, приватний чи корпоративний в одному із таких статусів: бюджетна установа; неприбутковий заклад освіти; прибутковий заклад освіти. Крім того, чинним законодавством не заборонено здійснювати освітню діяльність одночасно на різних рівнях освіти та за різними її видами, утворювати для цього структурні підрозділи [2].
Як будь-яка юридична особа заклади освіти здійснюють свою діяльність на підставі установчих документів, до яких згідно ст. 57 Господарського кодексу України відносяться рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут або положення суб’єкта господарювання. У вказаних документах повинні бути зазначені найменування суб’єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, а також інші відомості, пов’язані з особливостями організаційної форми суб’єкта господарювання, передбачені законодавством [18].
Проведений аналіз відповідних норм вітчизняного законодавства дає підстави стверджувати, що закладами освіти є виключно ті суб’єкти господарювання, які за основну мету переслідують здійснення освітньої діяльності. Інші види діяльності юридичних осіб, які у тій чи іншій мірі пов’язанні зі сферою освіти, мають другорядний характер та у кінцевому результаті спрямовуються на додаткове сприяння організації, забезпеченню та реалізації освітнього процесу у формальній та неформальній освіті. Отже, види діяльності закладів освіти за ступенем впливу на освітній процес слід класифікувати наступним чином:
а) діяльність закладу освіти щодо організації, забезпечення та реалізації освітнього процесу (освітня діяльність) - здійснення освітньої діяльності передбачає обов’язкове дотримання закладами освіти сукупності статутних цілей і завдань та відповідних норм законодавства по реалізації державних стандартів освіти, ліцензійних умов провадження освітньої діяльності, забезпечення системи якості освіти, розробка та впровадження способів та методів навчання і виховання, а також застосування наукових, навчальних, навчально-методичних та інших необхідних матеріалів в освітньому процесі, створення сприятливих умов для навчання здобувачів освіти, професійної діяльності науково-педагогічних, педагогічних та інших працівників, матеріально-технічне, фінансове та інше забезпечення освітньої діяльності та ін.;
б) діяльність закладу освіти щодо додаткового сприяння організації, забезпеченню та реалізації освітнього процесу - здійснення діяльності, яка передбачена статутними цілями і завданнями, однак не є обов’язковою з точки зору законодавства у сфері освіти, прикладом вирішення не профільними закладами освіти питань, пов’язаних з опікою і піклуванням про неповнолітніх осіб, які залишилися без батьківського піклування, дітей-сиріт, захист їх прав та іншої допомоги; здійснення додаткового соціального та матеріального забезпечення педагогічних і науково - педагогічних працівників, здобувачів освіти, створення умов для їх виховання, навчання і роботи відповідно до наявного матеріально- технічного та фінансового забезпечення закладу освіти та б. ін.;
в) діяльність закладу освіти, не пов’язаних із організацією, забезпеченням і реалізацією освітнього процесу - додаткові види діяльності закладу освіти, надходження від яких менше половини загальних надходжень цієї юридичної особи, зокрема здійснення будь-якої прибуткової чи неприбуткової господарської діяльності.
Освітня діяльність як основний вид діяльності закладів освіти характеризується багатоманітністю та складністю своє структури згідно нового Закону України «Про освіту» та спеціальних законодавчих актів, потребуючи додаткової класифікації, у тому числі освітня діяльність:
1) за типами закладів освіти: а) освітня діяльність закладів дошкільної освіти; б) освітня діяльність закладів загальної середньої освіти; в) освітня діяльність закладів позашкільної освіти; г) освітня діяльність закладів професійно -технічної освіти; д) освітня діяльність закладів вищої освіти;
2) за статусом закладів освіти: а) освітня діяльність бюджетних установ; б) освітня діяльність неприбуткових закладів освіти; в) освітня діяльність прибуткових закладів освіти;
3) за засновником закладів освіти: а) освітня діяльність державних закладів освіти; б) освітня діяльність комунальних закладів освіти; в) освітня діяльність приватних закладів освіти; г) освітня діяльність корпоративних закладів освіти;
4) за спеціалізацією закладів освіти: а) освітня діяльність закладів освіти загального спрямування; б) освітня діяльність закладів освіти мистецького, спортивного, військового та наукового спрямування;
5) за видами освіти: а) освітня діяльність у сфері формальної освіти;
б) освітня діяльність у сфері неформальної освіти;
6) за формами здобуття освіти: а) освітня діяльність у межах інституційної форми здобуття освіти; б) освітня діяльність у межах індивідуальної форми здобуття освіти; в) освітня діяльність у межах дуальної формами здобуття освіти.
Спираючись на норми чинного законодавства, уповноважені органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень здійснюють вплив адміністративного, інформаційного, господарського, фінансового, управлінського та іншого характеру на основні напрями діяльності закладів освіти. У цьому контексті визначальна роль відводиться адміністративно-правовому забезпеченню в окресленій сфері, що зумовлюється конституційним обов’язком державної влади реалізувати, захищати та гарантувати кожному громадянину у нашій країні право на доступну та якісну освіту.
Загальні питання розвитку адміністративного законодавства та відповідних повноважень суб’єктів публічної адміністрації у різних аспектах суспільного життя, зокрема у сфері освіти, досліджувалися низкою провідних вітчизняних науковців, серед яких В. Б. Авер’янов [19], Ю. П. Битяк [20], С. В. Ващенко, В. В. Галунько, Р. С. Мельник [21], С. Г. Стеценко, та б. ін. Разом із тим, вказані вчені основний акцент своїх досліджень робили на юридичній природі та змісті «адміністративно- правового регулювання» окремих суспільних відносних, яке у певній мірі відрізняється від «адміністративно-правового забезпечення» таких відносин.
У загальноприйнятому сенсі під забезпеченням мається на увазі створення повного і достатнього комплексу умов, необхідних для здійснення чого-небуть; надання гарантій. Зазначене твердження є основою юридичних визначень правового забезпечення більшість із яких мають за основу наведену конструкцію. О. М. Дручека, що правове забезпечення має дві складові: сукупність гарантій, зокрема реалізації та захисту прав і свобод; процес діяльності органів державної влади щодо створення необхідних умов для реалізації прав і свобод людини і громадянина. Таким чином, йдеться про статичний і динамічний аспект правового забезпечення. Так, встановлені державою гарантії є статичним компонентом, відповідна процесуальна діяльність органів публічної влади - динамічним компонентом [22, с. 124].
На рахунок вказаної проблематики О. М. Гумін і Є. В. Пряхін зауважують, що адміністративно-правового забезпечення варто розглядати у широкому та вузькому розуміннях. За широкого підходу під ним слід розглядати упорядкування суспільних відносин уповноваженими органами державної влади, їх юридичне закріплення за допомогою правових норм, охорона, реалізація і розвиток. У вузькому розумінні воно буде змінюватися залежно від того, які суспільні відносини будуть врегульовуватися. До основних елементів адміністративно -правового забезпечення слід відносяться наступні обов’язкові елементи: об’єкт; суб’єкт; норми адміністративного права; адміністративно-правові відносини; правові гарантії, заходи, засоби, форми та методи правового регулювання [23, с. 49].
У певній мірі інший підхід застосовує І. О. Ієрусалімова, вказуючи, що адміністративно-правове забезпечення є регулювання за допомогою норм адміністративного права суспільних відносин, що виникають у процесі їхньої реалізації, а також надання за допомогою цих норм відповідних правових гарантій, які створюють стійку систему можливостей користування правовими цінностями в державі. Особливу увагу автор звертає на адміністративно-правові гарантії - умови, засоби, способи, які забезпечують здійснення у повному обсязі і всебічну охорону прав і свобод особи. Вони поділяються на три види: а) контрольно-наглядові гарантії - здійснення зовнішнього та внутрішнього контролю за діяльністю органів публічної адміністрації; б) організаційно-процедурні гарантії - наявність правового механізму надання адміністративних послуг; в) юрисдикційні гарантії - забезпечення можливостей оскарження незаконних дій та управлінських рішень органів публічної адміністрації, їх посадових і службових осіб у судовому та позасудовому порядку [ 24, с. 82-84].
Серед головних ознак адміністративно-правового забезпечення прав і свобод людини та громадянина, прав юридичних осіб Т. Г. Корж-Ікаєва виділяє наступні: сукупність адміністративно -правових заходів і засобів, система гарантій, спрямованих на створення ефективних умов забезпечення прав і свобод; створення відповідних умов для реалізації прав і свобод, їх охорону, захист та відновлення; регулювання існуючих прав, свободи переважно нормами конституційного та адміністративного права [25, с. 49].
З урахуванням вищевикладеного слід зробити висновок, що адміністративно-правового забезпечення діяльності закладів освіти - це врегульована нормами адміністративного законодавства система правових засобів і заходів, здійснюваних уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування, щодо реалізації та захисту конституційного права особи на освіту, а також сукупність правових гарантій по створенню належних умов діяльності юридичних осіб публічного та приватного права у сфері надання освітніх послуг.
Для адміністративно-правового забезпечення діяльності закладів освіти характерним є наявність наступного:
1) загальних і спеціальних норм адміністративного законодавства у сфері освіти;
2) системи адміністративно-правових засобів - правового
інструментарію, за допомогою якого здійснюється владний вплив на відповідні правовідносини;
3) органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які у межах покладених на них повноважень приймають управлінські рішення, здійснюють низку адміністративних заходів з метою забезпечення діяльності закладів освіти;
4) сукупності адміністративно-правових гарантій, які уможливлюють реалізацію та захист права на освіту та належні умови діяльності закладів освіти.
Окремо слід наголосити на тому, що у сучасних умовах демократизації та гуманізації адміністративного законодавства та повноважень органів публічної адміністрації адміністративно-правового забезпечення освіти переорієнтовується на компромісну узгодженість суспільних, державних і приватних інтересів у сфері освітньої діяльності закладів освіти, що реалізується наступним чином:
а) суспільний інтерес - наявність реальних можливостей для населення щодо доступності та безоплатності у межах передбачених законодавством освітніх послуг, висока якість таких послуг; створення оптимальних умов для навчання та виховання дітей різної категорії; отримання здобувачами професійно-технічної та вищої освіти знань, умінь, навичок та інших компетентностей, необхідних для працевлаштування та зайнятості з відповідним рівнем оплати праці;
б) державний інтерес - чітке дотримання закладами освіти державних стандартів освіти, ліцензійних умов провадження освітньої діяльності та інших відповідних вимог законодавства, кінцевою метою чого є: реалізація органами публічної влади конституційних норм у сфері освіти; підготовка висококваліфікованих і конкурентоздатних фахівців у різних галузях економіки, промисловості тощо; заповнення ринку праці за окремими спеціальностями професійно-технічної та вищої освіти; розвиток наукової, інноваційної та інших високоінтелектуальних напрямів державної політики;
в) приватний інтерес - заклади освіти приватної форми власності є суб’єктами господарювання, які переважно провадять свою освітню діяльність з метою отримання прибутку, отже їм необхідні прозорі та зрозумілі умови та правила діяльності у сфері надання освітніх послуг без надмірного втручання з боку органів публічної адміністрації.
1.2.