Адміністративно-правовий статус фізичних та юридичних осіб країн Європейського Союзу як передумова законодавчого регулювання їх адміністративної відповідальності

Розглядаючи особливості правового статусу як передумови законодавчого регулювання адміністративної відповідальності фізичних та юридичних осіб країн ЄС в Україні, слід обов’язково враховувати, що нормативне забезпечення зазначеної галузі не є сталим, а змінюється відповідно до конкретних правових запитів певного етапу суспільного

розвитку, більше того, - здатні самі активно на них впливати, визначаючи стратегії подальшого розвитку.

Так, Д. Керімов небезпідставно переконує, що «норми права, узяті в їх сукупності, не пасивно фіксують реальні процеси життя людей і суспільства, а охоплюючи їх закономірності, активно впливають на це життя, беруть участь у його перетворенні. Ми не повинні розглядати право у вигляді пасивного реєстратора дійсності, оскільки воно активно бере участь у її перетворенні, оскільки є в руках суспільства могутнім засобом його поступу на шляху соціального прогресу» [88, с. 257-258].

Розкриваючи зазначене питання, слід обов’язково враховувати, що адміністративна відповідальність напряму пов’язана з реалізацією публічних інтересів, що, на думку сучасних учених-адміністративістів, установлюються й реалізуються в адміністративному праві за допомогою таких правових засобів, як: 1) правова регламентація публічного інтересу, установлення його ознак, сутності й видів; 2) нормативна фіксація необхідності визнання пріоритету публічних інтересів, їх повсюдного, обов’язкового й безпосереднього дотримання й установлення форм і видів правового захисту публічних інтересів; 3) визначення заходів юридичної відповідальності за порушення публічних інтересів. Отже, адміністративно-правовому регулюванню підлягає значна сфера публічних інтересів. Більше того, суб’єкти адміністративного права покликані неухильно дотримувати адміністративно-правових норм, що визначають необхідність дотримання суспільних інтересів і різні види, що встановлюють при їхньому порушенні, правової відповідальності [49, с.

Проблема поглиблюється й тим, що чинне законодавство про адміністративні правопорушення досить значне за обсягом і дуже нестабільне. Скажімо, КУпАП - один із нормативних актів, до яких найчастіше вносяться зміни та доповнення. Особливо жваво положення КУпАП почали змінювати після набуття незалежності українською державою. Усе це призводить до певних труднощів під час застосування адміністративно-правових норм, негативно позначається на діяльності адміністративно-юрисдикційних органів, забезпеченні законності застосування заходів відповідальності за вчинені правопорушення.

Отже, вищезазначене ще раз підтверджує динамічний характер нормативно-правового регулювання функціонування інституту

адміністративної відповідальності цієї категорії осіб, і логічно вимагає першочергового аналізу їх правового статусу як базисної складової проблематики нашого дослідження. Окрім поняття правового статусу, варто розглянути й змістове наповнення категорій, що напряму пов’язані з ним, зокрема «правосуб’єктність», «правоздатність», «дієздатність»,

«деліктоздатність».

Класична адміністративна наукова думка підтверджує, що поняття «правовий статус» є одним із найбільш змістовних у юридичній науці, адже включає в себе в якості складових низку інших самостійних правових категорій - громадянство, правоздатність, сукупність передбачених законом прав та обов’язків, принципи правового статусу, гарантії [45; 141]. Саме цим і виправдовується відсутність загальноприйнятого розуміння правового статусу. Аналіз юридичної літератури свідчить про неоднозначне тлумачення зазначеного поняття як категорії, що характеризує правові можливості громадянина в соціумі.

Специфіка категорії правового статусу, його змісту й структури, завжди була пріоритетною темою досліджень учених та практиків сфери юриспруденції.

Деякі вчені самостійними елементами правового статусу особи називають громадянство, загальну правоздатність, гарантії, законні інтереси та юридичну відповідальність, інші - навпаки, деякі із зазначених вище елементів уважають

або передумовою (громадянство, правоздатність), або другорядними

елементами статусу (юридична відповідальність, законні інтереси), або такими, що виходять за межі правового статусу (гарантії). Серед елементів цієї категорії називають також правові норми, що закріплюють статус особи, правосуб’єктність, правові принципи та правовідносини статусного типу [78].

Водночас у юриспруденції існує стадійна теорія функціонування суб’єктивного права, у межах якої правовий статус учені тлумачать як одну зі стадій розвитку цього права. Так, наприклад, на думку Ц. Ямпольської, яка й власне обґрунтувала цю концепцію, правовий статус становить окрему стадію розвитку конкретного суб’єктивного права громадянина, яке загалом у своєму розвитку передбачає три стадії:

1) стадію правоздатності - потенційного стану суб’єктивного права;

2) стадію виникнення суб’єктивного права як такого - правового статусу;

3) стадію реалізації суб’єктивного права - стадію домагання [237, с. 32-33].

Чимало вчених - прибічників цієї концепції правовий статус розуміють

дещо в іншому аспекті. Так, В. Кучинський визначає статус як сукупність закріплених у нормах права чітко визначених прав та обов’ язків, що встановлюють загальні для всіх межі можливої та належної поведінки, які є потенційним станом суб’єктивних прав і обов’язків. Дослідник переконаний, що «у межах, установлених правами й обов’язками, що є елементами правового статусу, конкретна особа може набути відповідних суб’єктивних прав та обов’язків, але для цього потрібна певна життєва ситуація, а зацікавлена особа повинна мати правоздатність» [124, с. 45]. Таку думку здебільшого поділяє М. Строгович, який визначає правовий статус як сукупність притаманних особі прав і покладених на неї обов’язків, включаючи в зміст правового статусу в якості його елементів також правоздатність і правосуб’єктність особи [218, с.

Таким чином, у зазначеній концепції правовий статус розглядають як певну стадію розвитку суб’ єктивного права, якій властиві рівні можливості громадян і поєднання в собі сукупності прав та обов’язків, передбачених законодавством.

Існує чимало концепцій, згідно з якими правовий статус визначається як комплексна категорія, що охоплює різноманітні юридичні елементи. Найпоширенішим є визначення правового статусу як системи законодавчо встановлених і гарантованих державою прав, свобод, законних інтересів та обов’язків особи. З огляду на це, правовий статус постає засобом нормативного закріплення головних принципів взаємодії особи та держави, системою зразків поведінки суб’єктів, що перебувають під захистом держави.

Таким чином, правовий статус характеризує становище особи у взаємовідносинах із суспільством і державою. Це - самостійна юридична категорія, якій властива низка взаємопов’язаних між собою специфічних ознак, до яких О. Зайчук та Н. Оніщенко відносять такі:

1) правовий статус має універсальний характер, оскільки поширюється на всіх суб’єктів;

2) відображає індивідуальні особливості людини та її реальне ставлення в системі суспільних відносин;

3) права та свободи, що становлять основу статусу, не можуть реалізуватись без інших його компонентів - обов’язків і відповідальності;

4) ця категорія забезпечує системність прав, свобод та обов’язків [78].

Схожий комплексний підхід обстоює А. Міцкевич, який розкриває зміст

правового статусу чи правосуб’єктності через комплекс прав та обов’язків: «...кожен суб’єкт права внаслідок дії власне закону або, як часто зазначають, - «безпосередньо із закону», тобто незалежно від участі в тих чи інших правовідносинах, наділений певним комплексом прав та обов’язків» [147, с. 12].

Натомість І. Левченко та С. Облієнко під час вивчення природи правового статусу надають особливого значення саме обов’язкам. Адже, на їх думку, юридичні обов’язки особи закріплюють вид і міру належної поведінки. Необхідно відзначити, що багато вчених-юристів останнім часом однією з форм реалізації права стали вважати його використання, дотримання правових заборон, виконання юридичних обов’язків.

Складність категорії правового статусу підтверджує наявність численних визначень, що мають, відповідно, певну градацію за складністю та змістовністю. Зокрема, серед авторів найбільш ґрунтовних тлумачень цього феномена - М. Матузов. Він доводить, що поняття правового статусу є досить широким, адже включає такі складові, як: правоздатність, права й обов’язки (конституційні), що не є елементами конкретних правовідносин [141, с. 189197].

Більш широко визначає цю категорію Л. Воєводін, який, окрім концептів «громадянство», «правоздатність», передбачає в ній усі права й обов’язки, що походять від норм будь-якої з правничих галузей. Крім цього, дають змогу розкрити категорію правового статусу також його принципи та гарантії. На думку науковця, головна роль у структурі правового статусу належить саме правам та обов’ язкам, адже юридичне становище особи в суспільстві та державі усвідомлюється як правове утворення, що складається або із суто з прав і свобод, або переважно з головних прав і обов’язків, а також їх гарантій [46, с. 31].

Окремі автори визначають зміст правового статусу через суб’єктивні права й обов’ язки, притаманні громадянам як учасникам конкретних правовідносин. Наприклад, О. Бєлгородська стверджує, що крім загального правового статусу, який передбачає правоздатність і дієздатність, існує статус окремого громадянина [25].

Отже, вищевикладене дає змогу стверджувати, що правовий статус громадянина як комплексне поняття тлумачиться в наукових джерелах досить строкато. У межах численних концепцій учені визначають таку категорію з позицій дієздатності, правоздатності, правосуб’єктності, конституційних прав та обов’ язків та ін. Водночас варто враховувати, що намагання тлумачити це поняття крізь призму феномена правосуб’єктності є досить суперечливим, адже структура останньої передбачає правоздатність, дієздатність і деліктоздатність.

Незважаючи на значну кількість окреслених теорій, сутнісною характеристикою правового статусу, безперечно, є те, що він визначає певні поведінкові стандарти, спрямовані на взаємодію держави та громадянина. Зазначена категорія зрештою усвідомлюється як юридично закріплене становище особи, як фізичної, так і юридичної, що виражається в системі правосуб’єктності, правоздатності дієздатності, деліктоздатності та інших елементів, які дають змогу їй брати участь у правовідносинах і реалізовувати власні інтереси. Правовим статусом наділені всі учасники суспільних відносин незалежно від приналежності, порядку створення, їх функцій, підпорядкованості тощо з моменту долучення до будь-яких суспільних відносин.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України, визначено ст. 26, 33 Конституції України. У межах зазначених конституційних положень було прийнято закони України «Про правовий статус іноземців», «Про біженців», «Про державний кордон України», Порядок продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затверджений постановою КМУ від 15 лютого 2012 р. № 150, Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо реалізації права людини на свободу пересування і вільний вибір місця проживання» від 15 червня 2001 р. № 45/2001 та низку інших нормативно-правових актів [97, с. 36].

Відповідно до чинного законодавства, іноземні особи користуються тими самими правами й на них покладаються ті самі обов’язки, що й на громадян України. Зокрема, ст. 26 Конституції України передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України [114]. Проте їх правосуб’єктність помітно різниться, оскільки громадянство є найважливішою складовою адміністративно-правового статусу особи, що загалом спроможний визначати обсяг прав та обов’язків.

Дійсно, з одного боку, іноземні фізичні особи незалежно від походження, расової та національної приналежності, соціального й майнового становища, статі, ставлення до релігії, роду та характеру діяльності, інших обставин є рівними перед Конституцією і законами України. Водночас, як зауважує О. Небрат, адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства більш вузький, ніж статус, правосуб’єктність громадян України, оскільки для іноземців та апатридів установлюються деякі обмеження, обумовлені державною безпекою України й особливостями взаємовідносин нашої держави з іншими країнами. Так, наприклад, для іноземців установлено обмеження, що стосуються реалізації права на працю: вони не можуть бути обраними до органів державної влади, призначені на деякі посади. На них не може бути покладено обов’язок несення військової служби. Крім того, обмеження адміністративної правосуб’єктності іноземців може бути викликано запровадженням конкретною іноземною державою обмежень прав і свобод для громадян України. У цьому разі для громадян іноземної держави, яка запровадила такі обмеження, Кабінет Міністрів України своєю постановою може передбачити такі ж обмеження [8, с. 101-102].

Здійснений аналіз поняття правового статусу дає змогу визначити категорію адміністративно-правового статусу іноземних фізичних та юридичних осіб.

У юридичній науці загальноприйнятим є визначення адміністративно- правового статусу як частини загальноправового статусу, з огляду на що йому властиві всі ознаки останнього. Водночас адміністративно-правовий статус громадян має низку специфічних ознак, що відрізняють його від інших різновидів правового статусу [8, с. 96]. Обсяг і характер адміністративної правосуб’єктності іноземних фізичних та юридичних осіб власне і визначають їх адміністративно-правовий статус.

У процесі регулювання правовідносин головним чинником, що зумовлює виникнення правосуб’єктності громадян, є застосування правових норм. Цілком погоджуємося із загальноприйнятою думкою про те, що потенційно правосуб’єктність як категорія містить три складових: правоздатність, дієздатність і деліктоздатність. Для доведення цієї позиції розглянемо існуючі в науці думки щодо цього питання.

На сьогодні в навчальній і науковій літературі однозначної думки щодо змісту поняття правосуб’єктності немає, свідченням чому є існування численних концепцій. Так, якщо одні вчені обґрунтовують правосуб’єктність як об’єктивно необхідну категорію, зумовлену соціально-економічним устроєм суспільства, розуміють її як суб’єкт прав та обов’язків з урахуванням інтересів усіх спільних цінностей і спеціальних передумов [38, с. 18], то інші дають соціально-економічне обґрунтування правосуб’єктності з огляду на те, що особа як учасник будь-яких суспільних відносин, урегульованих нормами права, повинна бути наділена правами й обов’язками (об’єктивне право забезпечує особу мірою можливої вільної поведінки для повноцінного функціонування громадянських відносин) [211, с. 8]. Крім цього, окремі науковці зміст правосуб’єктності розкривають через соціальну волю й обов’язок особи перед суспільством (аналізовані воля та обов’язок - це не природна свобода й необхідність, а соціальне явище, що набуває відповідної форми у вигляді єдності юридичних здібностей мати, реалізовувати, розпоряджатися власними правами й обов’язками) [117, с. 9].

А. Міцкевичем правосуб’єктність усвідомлюється як сукупність

загальних прав і обов’ язків (правоздатність), а також певних за змістом прав і обов’язків, що безпосередньо випливають із дії законів [147, с. 15]. Отже, тут правоздатність - не здатність мати права й обов’язки, а сукупність певних «загальних» прав та обов’язків. При цьому детальний аналіз праць автора наводять на дещо суперечливі висновки: з одного боку, правоздатність постає як рівнозначна відносно правосуб’ єктності, а з іншого - правоздатність усвідомлюється як частина, елемент правосуб’єктності. Водночас, з одного боку, до правосуб’єктність містить лише здатність мати права й обов’язки, а з іншого - передбачає разом із «загальними правами» також і права «певного змісту».

З огляду на наявність спільних ознак, низка науковців, вивчаючи проблематику правосуб’єктності та правоздатності, робить припущення щодо їх ідентичності. А. Венедіктов, наприклад, розглядає правосуб’єктність і правоздатність як ідентичні поняття, зазначаючи, що держава наділяє осіб «правоздатністю або, що є тим самим, правосуб’єктністю, тобто здатністю мати права й обов’язки» [40, с. 65].

Значну увагу вивченню поняття правосуб’єктності приділив С. Братусь. Згодом трактування зазначеного поняття, запропоноване цим ученим, дещо трансформувалося, проте головна думка його міркувань лишилася незмінною. Якщо в ранніх роботах правосуб’єктність ототожнювалася з правоздатністю [34; 89, с. 85], то в пізніших - таке поняття розглядалося як тотожне терміну «суб’єкт права», лише складові цього терміна, на думку автора, помінялися місцями. B одних випадках достатньо володіти лише правоздатністю для виникнення й нормального здійснення правосуб’єктності, у такому разі відсутня дієздатність доповнюється діями іншої особи (щодо фізичних осіб). B інших випадках, правосуб’єктність виникає лише за наявності право- та дієздатності (щодо юридичних). Поняття правосуб’єктності зрештою визначалося як визнана здатність особи мати права й обов’язки. Подібний підхід спостерігаємо і в таких учених, як М. Александрова [13], Ю. Толстой [224], Д. Чечот [235].

Відповідно до іншої наукової концепції, яку поділяють С. Алексєєв, Д. Бахрах, Ю. Мигачев, Д. Овсянко, Л. Попов, Ю. Старилов, С. Тихомиров [14; 23; 144; 156] та багато інших учених, правосуб’єктність усвідомлюється як узагальнююче поняття, складовими якого є нетотожні категорії

«правоздатність» і «дієздатність».

О. Іоффе переконує, що обидві зазначені категорії становлять прояв правосуб’єктності [82, с. 126]. Водночас науковець застерігає щодо неможливості розгляду правосуб’єктності та правоздатності як ідентичних понять. Якщо зі змісту правосуб’єктності виключити дієздатність, то, на думку науковця, довелося б відмовити в цивільній правосуб’єктності малолітнім і душевнохворим [82, с. 125].

Учений-правознавець А. Пергамент, констатуючи нетотожність понять «правосуб’єктність» та «правоздатність», зауважує, що зміст першого з них можна розкрити через категорії правоздатності (відображає його статику) та дієздатності (відображає як статику, так і динаміку) [167]. Досліджуючи правосуб’єктність як особливу характеристику права, М. Вітрук також обґрунтовує власну позицію щодо наявності правоздатності й дієздатності в змісті поняття правосуб’єктності [43, с. 6].

Результати наукових розвідок сучасних науковців дають змогу розглядати категорію правосуб’єктності як комплексне явище. Воно є складним, адже поєднує в собі дієздатність і правоздатність. Проте, застосовуючи такий підхід, Я. Веберс зауважує, що варто було б взагалі уникати вживання такого комплексного поняття, як правосуб’єктність, зміст якого цілком може бути відображено в межах законодавчо закріплених категорій «правоздатність» і «дієздатність» [38, с. 23].

Під час аналізу наведених тверджень можна констатувати неоднозначність у визначенні правосуб’єктності. На думку теоретиків, з одного боку, вона є абстрактною здатністю бути суб’єктом права, тоді як дієздатність - реальною здатністю володіти таким правом. З іншого боку, учені більш ґрунтовно розмежовують здатність в якості суб’єкта правовідносин мати права й бути наділеним обов’язками (правоздатністю) та здатність до самостійної їх реалізації шляхом здійснення юридично значимих дій, здатність набувати, створювати нові права й обов’язки (дієздатність).

Визначаючи поняття «адміністративна правосуб’єктність», слід

ґрунтуватися на формулюваннях понять «правоздатність» і «дієздатність» у цивільному законодавстві України [233]. Адміністративна правоздатність і дієздатність пов’язана із загальною цивільною правосуб’єктністю, яка притаманна фізичним та юридичним особам в Україні.

З метою більш детального вивчення змісту адміністративної правоздатності варто зазначити, що будь-який громадянин для того, щоб стати учасником адміністративно-правових відносин, повинен мати адміністративну правоздатність, тобто бути наділений «реальною можливістю мати суб’єктивні права й виконувати юридичні обов’язки, передбачені адміністративно- правовою нормою» [4, с. 106].

Більшість представників науки адміністративного права визначають поняття адміністративної правоздатності як здатність мати права й обов’язки, передбачені нормами адміністративного права [9, с. 187; 24, с. 30]. При цьому адміністративно-правового значення поняття правоздатності набуває завдяки посиланню на управлінський [106, с. 113; 116, с. 84-85] або адміністративний [9, с. 187] характер прав та обов’язків. У світлі проблематики нашого дослідження першочергово надаватимемо перевагу саме останньому (адміністративному). Звісно, концепції щодо управлінського характеру адміністративної

правоздатності цілком мають право на існування, проте слід ураховувати, що управління є лише однією з форм реалізації адміністративних відносин.

Громадянин України набуває адміністративну правоздатність ще від народження і триває вона протягом усього життя. Водночас адміністративна правоздатність громадян може різнитися. Вона залежить від віку, статі, стану здоров’я, освіти, національності й інших демографічних факторів. У процесі життя фізичної особи змінюється і її правоздатність: людина набуває нових прав, обов’язків.

Слід ураховувати, що правозданість іноземних громадян схожа на правоздатність осіб без громадянства, які перебувають на території України. Різняться вони тим, що іноземні громадяни мають дотримуватися правопорядку, встановленого не лише в країні перебування, а й у власній державі. Водночас особи без громадянства мають правовий зв’язок із державою, на території якої вони проживають та яка власне і визначає їх адміністративну правоздатність.

Правовий обов’язок особи без громадянства встановлюється в межах держави, у якій вона на цей час проживає. Водночас існує проблемне питання щодо визнавання в державі, у якій тепер перебуває іноземець, його прав та обов’язків, які він мав у державі попереднього місця проживання. Зазначена правоздатність набувається ними не автоматично, а в межах законодавчого поля цієї країни чи відповідних міжнародних нормативно-правових актів.

Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» [195] передбачає три категорії іноземців, що перебувають на території нашої країни:

- іноземці, які постійно проживають в Україні (тобто ті, що отримали посвідку на постійне проживання, якщо інше не встановлено);

- іноземці, які тимчасово перебувають на території України (перебувають на території Україні протягом дії візи або на період, установлений законодавством чи міжнародним договором України, або якщо строк їх перебування на території України продовжено в установленому порядку);

- іноземці, які тимчасово проживають в Україні (ті, що отримали посвідку на тимчасове проживання, якщо інше не встановлено законом).

Беручи до уваги час перебування на території України, О. Небрат групує зазначені категорії осіб таким чином:

- особи, які постійно проживають на території України;

- особи, котрі проживають тимчасово;

- особи, які слідують через територію України транзитом [8, с. 103].

Адміністративна правоздатність іноземних громадян, що постійно

проживають на території нашої держави, виникає й припиняється як у громадян України, тобто з моменту народження й до кінця життя. Дещо інше становище спостерігається в іноземних громадян, які тимчасово перебувають і тимчасово проживають на території України.

Правоздатність іноземців, які тимчасово перебувають на території України, обумовлюється цілями їх в’їзду, тобто обмежується категорією візи. В окремих сферах діяльності (інвестиційній, зовнішньоторговельній, торговому мореплавстві) на основі міжнародних угод до прав та обов’язків іноземців застосовується переважно не національний режим, а режим найбільшого сприяння [47].

Слід зазначити, що в Законі України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р. № 2709 передбачено колізійну норму, згідно з якою виникнення й припинення правоздатності фізичної особи визначається за її особистим законом (ч. 2 ст. 16). Так, особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є; якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв’язок, зокрема, має місце проживання або займається основною діяльністю; особистим законом особи без громадянства вважається право держави, у якій ця особа має місце проживання, а за його відсутності - місце перебування; особистим законом біженця вважається право держави, у якій він має місце перебування [194].

На сьогодні питання щодо адміністративної правоздатності зазначеної категорії громадян є недостатньо вивченим. Одні науковці розглядають виникнення цієї правоздатності в іноземних громадян і осіб без громадянства з моменту їх прибуття на територію України, і припиняється з виїздом в іншу країну, інші стверджують, що така правоздатність виникає після одержання дозволу на в’їзд в Україну й оформлення відповідних документів. З огляду на те, що в цих осіб ще до в’їзду на територію нашої держави вже виникає обмежена адміністративна правоздатність (право на безперешкодне перетинання кордону України, провезення особистих речей тощо), нам цілком імпонує друга позиція щодо адміністративної правоздатності іноземних громадян.

Аналіз законодавчого забезпечення регулювання сфери адміністративних правовідносин показує, що правоздатність зазначеної категорії осіб за своїм обсягом загалом відповідає правоздатності громадян України. Низкою спеціальних нормативних документів, серед яких закони України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 р.; «Про імміграцію» від 7 червня 2001 р.; «Про біженців» від 21 червня 2001 p.; Правила в’ їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 p.; Порядок оформлення іноземцями та особами без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р. та ін., передбачено, що права й свободи, встановлені для громадян України, рівнозначно стосуються також іноземних громадян.

Так, чинне законодавство спеціально регламентує право іноземців на інвестиційну, підприємницьку, трудову діяльність, на освіту, житло, охорону здоров’я, соціальний захист, користування досягненнями культури, участь в об’єднаннях громадян, свободу совісті, шлюбні та сімейні відносини, майнові й особисті немайнові права. Таким чином, представники країн ЄС загалом мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов’ язки, що й громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, законами, а також міжнародними договорами України.

Проте слід зазначити, що водночас адміністративна правоздатність іноземців вужча за правоздатність громадян України. Так, для них установлено обмеження щодо реалізації права на працю, вони не можуть обиратися до державних органів, призначатися на певні посади. На них не покладається обов’язок несення військової служби. Крім цього, обмеження адміністративної правоздатності іноземців може бути зумовлене введенням відповідною державою обмеження прав і свобод для громадян України. Зокрема, якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадян України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення щодо встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадян цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято.

Звісно, іноземці у межах власного вітчизняного права своєї країни мають певну правоздатність. Водночас, перебуваючи в іншій державі, вони не можуть сповна брати до уваги правочинність, якою наділені в їх державі. З огляду на це, обсяг прав, яких вони набувають в «іншій» державі, може бути значно більшим, ніж у їх «власній» [68, с. 192]. Таким чином, під час відвідування іноземними громадянами нашої держави не завжди обмежується їх адміністративна правоздатність. Так, навпаки, - її може бути розширено в межах прав і обов’язків, наданих власною державою.

Аналіз адміністративно-правових відносин у зазначеній сфері дає змогу стверджувати, що передумовою реалізації адміністративної правоздатності іноземців, як власне і їх прав та обов’язків, є адміністративна дієздатність. Остання, у свою чергу, ґрунтується на їх адміністративній правоздатності.

Головним критерієм, що визначає, хто має дієздатність і хто нею не володіє, є об’ єктивні дані про здатність особи свідомо оцінювати значення й наслідок своїх учинків (вік, стан здоров’я).

Характеризуючи адміністративну дієздатність зазначених осіб як суб’єктів адміністративної відповідальності, варто звернути увагу на те, що в українському законодавстві чітко й однозначно не визначений момент її виникнення. Адміністративна правоздатність іноземців зазвичай передує виникненню адміністративної дієздатності. Остання є первинною стосовно інших видів дієздатності та в кожній зі сфер виявляється по-різному. Наприклад, для одержання посвідки на проживання іноземному громадянинові потрібно досягнути 18-літнього віку [195].

Особливою специфічністю вирізняється адміністративна правоздатність наявних в Україні іноземних юридичних осіб - представників країн ЄС. Дискусію щодо природи цього явища розгорнуто в наукових дослідженнях низки вчених, серед яких М. Агарков, який запропонував теорію динамічної правоздатності, та С. Братусь, котрий на противагу динамічній висунув ідею статичної правоздатності [3, с. 70-73; 33, с. 31].

Крім С. Братуся, теорію динамічної правоздатності критично оцінили також Я. Веберс, А. Венедиктов, О. Красавчіков, Ю. Толстий та інші науковці [38, с. 44; 41, с. 19; 118, с. 21; 224, с. 12].

Відповідно до п. 4 ст. 91 Цивільного кодексу України, цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення [233].

Отже, моментом створення вважається момент її державної реєстрації (п. 4 ст. 87 Цивільного кодексу України). Моментом завершення ліквідації й припинення її існування вважається внесення запису про це до єдиного державного реєстру (п. 2 ст. 104 Цивільного кодексу України).

Процес виникнення або припинення правозданості юридичної особи передбачає певний порядок. Наприклад, про набуття правозданості такої особи може свідчити відповідна ліцензія, згідно з якою вона має право здійснювати той чи інший вид діяльності. Водночас припиняється вона після закінчення строку дії ліцензії, якщо інше не передбачено законодавством.

У торгових договорах встановлюється режим для іноземних юридичних осіб. Він може бути заснований на принципах або найбільшого сприяння, або національного режиму. У багатосторонній Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах країн СНД від 22 січня 1993 р., ратифікованій Законом України від 10 листопада 1994 р. № 240/94, зазначено, що правоздатність іноземних юридичних осіб визначається за правом країни, де заснована ця юридична особа чи організація (ст. 23) [110].

Законом України «Про міжнародне приватне право» встановлено, що правоздатність, як і дієздатність, юридичної особи визначається «особистим законом юридичної особи» (ст. 26). Так, ст. 27 передбачено, що особистим законом іноземної організації, яка не є юридичною особою відповідно до права держави, у якій така організація створена, уважається право цієї держави. Якщо така організація діє на території України, до її діяльності застосовується законодавство України, що регулює діяльність юридичних осіб, якщо інше не випливає з вимог законодавства чи суті правовідносин [194].

Таким чином, зазначене дає змогу стверджувати, що правоздатність іноземної юридичної особи ґрунтується на принципі інкорпорації. Цей принцип передбачає, що визначальними критеріями для визначення «національної приналежності» юридичної особи є місце її реєстрації, тобто закон держави, де юридичну особу створено та затверджено її статут, а також місце, де перебуває ця установа.

Відносно правоздатності та дієздатності іноземної юридичної особи діє закон країни, де перебуває орган управління такої особи. Якщо юридична особа здійснює діяльність в іншій країні, а не в тій, де перебуває керівний орган, застосовують, відповідно, закон країни, у якій здійснюється така діяльність.

Відповідно до чинних законодавчих норм, на території нашої держави іноземні юридичні особи можуть функціонувати як засновники, тобто здійснювати діяльність через представництва, філії. Таким чином, ця особа набуває первинної правоздатності вже в державі, у якій її заснували. Водночас її представники набувають правоздатність уже в межах вітчизняного законодавства. Саме тому іноді таку юридичну особу можуть не зареєструвати з огляду на те, що її діяльність суперечить основам українського законодавства. Наприклад, якщо така діяльність може завдавати шкоди здоров’ю, моральності, прав і свобод громадян, національній безпеці держави. Отже, правоздатність іноземних юридичних осіб змістовно вужча порівняно з правоздатністю таких осіб на території нашої держави.

Розкриємо специфіку припинення правоздатності іноземних юридичних осіб. На території України вони діють через філії та представництва. Насамперед, це відображається в їх правовому положенні, визначеному українським законодавством, зокрема п. 2-3 ст. 95 Цивільного кодексу України, згідно з якими представництва й філії не є юридичними особами, а є структурним підрозділом юридичної особи [233]. Таким чином, ліквідація останньої логічно передбачає також припинення діяльності її філій чи представництв. Вони власне залежать від правового становища цієї юридичної особи, яку не випадково іменують «материнською».

Водночас можуть існувати й інші підстави для припинення діяльності філій і представництв іноземних юридичних осіб на території України, наприклад порешення вітчизняного законодавства чи основних засад виробничої діяльності, обумовлених під час їх відкриття [184].

Ураховуючи вищевикладене, адміністративну правоздатність іноземних юридичних осіб можна визначити як визнана адміністративним правом України можливість іноземної юридичної особи бути суб’єктом адміністративного права, обов’язковою передумовою адміністративно-правових відносин якого є реалізація адміністративних прав, урахування інтересів, забезпечення гарантій та реалізація адміністративних обов’язків. Змістове наповнення цієї категорії визначено численними як внутрішньодержавними, так і міжнародними нормативно-правовими актами.

Слід також ураховувати, що адміністративна правоздатність юридичних осіб нерозривно пов’язана з їх адміністративною дієздатністю. Ці обидві категорії становлять єдину систему праводієздатності.

Для більш повного розкриття сутності правового статусу іноземних фізичних і юридичних осіб варто принаймні побіжно з’ясувати значення такої категорії, як їх деліктоздатність. До визначення цього поняття в адміністративній літературі єдиного підходу немає. Так, більшість

адміністративістів обстоюють думку, що складовими правосуб’єктності є лише адміністративна правоздатність і дієздатність. Такий висновок вони роблять на підставі переконання, згідно з яким наявність дієздатності власне вже й передбачає можливість притягнення особи до відповідальності.

Проте нам імпонує позиція низки науковців, відповідно до якої деліктоздатність є самостійною складовою правосуб’єктності. Не викликає сумнівів, наприклад, позиція А. Пасічника, який зауважує, що адміністративна деліктоздатність - «окремий елемент адміністративної правосуб’єктності суб’єкта права - здатність самостійно вчиняти вольові юридично значимі діяння, що не опосередковуються правоздатністю і визнаються правом адміністративними правопорушеннями» [166, с. 46].

Науковці зазвичай виділяють дві передумови адміністративної деліктоздатності: по-перше, осудність та, по-друге, досягнення віку

адміністративної відповідальності. Як відомо, деліктоздатність є обов’язковою умовою для залучення особи до адміністративної відповідальності. Проте не слід применшувати її ролі чи спрощувати її, насамперед стосовно фізичних осіб, зводячи її зміст до досягнення особою на момент здійснення правопорушення віку адміністративної відповідальності. У межах зазначеної проблематики деліктоздатність полягає як в усвідомленні можливого настання адміністративної відповідальності, так і фактичної здатності власне нести цю відповідальність [64, с. 54]. Крім цього, деліктоздатність визначає особливості адміністративної відповідальності різних категорій фізичних та юридичних осіб.

Вік настання деліктоздатності зумовлений нормами позитивного права, тоді як вік набуття дієздатності залежить від фізіологічного аспекту розвитку особистості. Категорія адміністративної деліктоздатності характеризується певною самостійністю, тому не слід уважати, що особа, яка стала дієздатною у зв’язку з досягненням віку, автоматично може бути деліктоздатною у будь-якій правовій ситуації. Таким чином, адміністративна деліктоздатність залежить від ролі, яку вона відіграє в певних адміністративно-деліктних відносинах.

Особливою умовою деліктоздатності фізичної особи є її вік, за якого вона вчинила правопорушення та по досягненню якого може підлягати юридичній відповідальності. Із зазначеним фактором пов’язано чимало колізій, що виникають з огляду на те, що законодавства окремих держав по-різному вирішують питання її настання та обмеження, зокрема встановлюють різний вік, з якого настає повна дієздатність, різні умови, підстави та обсяг її обмеження тощо. Так, повна цивільна дієздатність фізичної особи за законодавством ФРН та Великобританії настає з 18 років, Швейцарії та Японії - з 20 років, Аргентини - з 22 років.

Водночас законодавством багатьох держав передбачено обставини, за яких вік повної дієздатності може бути знижений (наприклад, реєстрація шлюбу). Стосовно обмеження дієздатності повнолітніх також можуть бути певні відмінності (не всі держави визнають обмеження дієздатності через марнотратство чи через фізичні вади (сліпоту, глухоту) та ін.).

Так, відповідно до ст. 7 Ввідного закону до німецького Цивільного зводу, іноземець, який уклав у Німеччині правочин, щодо якого він за особистим законом є недієздатним, уважається стосовно такого правочину дієздатним, якщо німецький закон визнає його таким щодо цього правочину.

Такий принцип із деякими застереженнями закріплено й у Цивільному кодексі Італії та законодавстві інших країн. Колізійне право держав «сім’ї загального права» ще більше обмежує дію особистого закону: не відомі праву суду іноземні обмеження дієздатності взагалі не беруться до уваги (унаслідок цього, наприклад, не може бути визнано недійсним правочин, укладений обмеженою в дієздатності через марнотратство особою, оскільки таке обмеження дієздатності невідоме «загальному праву»); здатність укладати угоди з нерухомістю визначається за законом місцезнаходження речі (lex rei sitae) тощо [47].

Специфічним аспектом деліктоздатності іноземців є питання щодо моменту її настання. Так, в Україні ст. 21 КУпАП передбачено, що адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент учинення адміністративного правопорушення 16-річного віку. Зазначений вік, з якого можна притягнути до адміністративної відповідальності, у кожній з країн не є стандартизованим.

Представники країн ЄС набувають деліктоздатність у країні їх проживання. Нижня межа віку можливого настання адміністративної відповідальності у кожній із країн різниться. Так, наприклад, відповідно до ст. 11 Закону Республіки Румунія «Про встановлення й накладення стягнень за порушення», така вікова межа сягає 14 років; згідно зі ст. 7, 27 Закону Угорської Республіки «Про правопорушення», вік, починаючи з якого можна застосовувати до особи дисциплінарні стягнення, становить 14-16 років.

Болгарський законодавець визначив 18-річний вік початковою межею притягнення до адміністративної відповідальності, водночас передбачивши можливість притягнення до неї неповнолітніх віком від 16 до 18 років за умови доведення їх осудності (ст. 26 Закону Республіки Болгарія про адміністративні порушення й стягнення). Крім цього, у Польщі законодавство передбачає відповідальність за правопорушення осіб, що досягли 17 років, у повному обсязі (ст. 8 Кодексу Республіки Польща про провини).

Зважаючи на це, в іноземних громадян, що перебувають на території України, в певних випадках адміністративна деліктоздатність може вперше виникнути, хоча раніше вони, з огляду на об’єктивні причини, не володіли нею. В іншому випадку зазначені суб’єкти, відповідно до законодавства своєї країни, до в’їзду в Україну вже можуть мати адміністративну деліктоздатність.

Отже, означені вище характеристики деліктоздатності дають змогу вважати її в контексті нашого дослідження регулятором поведінки іноземної фізичної особи, меж діяльності іноземної юридичної особи, що становить правову основу для захисту норми права в разі його порушення.