<<
>>

Адміністративно-правове забезпечення діяльності закладів вищої освіти

Сьогодні високорозвинені держави світу переконливо демонструють, наскільки важливою є система вищої освіти для здійснення структурних перетворень та інноваційного розвитку. Вища освіта як феномен соціокультурної реальності має величезні потенційні можливості щодо збереження та нагромадження знань, духовних цінностей і надбань національної культури, відіграючи провідну роль в ідентифікації суспільства та є рушійною силою економічного розвитку будь-якої держави.

В умовах розвитку ринкової економіки інтелектуальний потенціал визначається рівнем становлення освітньої і наукової сфер, станом культурної та духовної спадщини, адже в його основі закладена природна здатність акумулювати все нові знання, генерувати нові ідеї, що стають основним джерелом економічного зростання. Отже, вища освіта, що є базовим елементом інтелектуального потенціалу, відповідає за стан освіченості суспільства, здатність до розвитку та самовдосконалення [128, с. 134].

Згідно офіційних даних Державної служби статистики України на початок 2016-2017 навчального року в Україні налічувалось 657 закладів вищої освіти, у яких навчалося 1587 тис. студентів; на початок 2015 -2016 навчального року - 659 та 1605 тис. відповідно. У 2016 р. заклади вищої освіти країни випустили 387 тис. фахівців, що на 61 тис. осіб або 13,6% менше, ніж у 2015 р. Лідируючі позиції за кількістю даних закладів освіти займають м. Київ (90), Харківська обл. (69), Дніпропетровська обл. (53), Львівська обл. (42), Одеська обл. (40). По іншим регіонам України розміщення відбувається фактично пропорційно, прикладом, Житомирська обл., Тернопільська обл., Херсонська обл. - по 20 закладів вищої освіти, Чернігівська обл., Чернівецька обл., Кіровоградська обл. - 16. Найменше закладів вищої освіти здійснюють свою діяльність у Луганській обл. (12), Волинській обл. (14) та Закарпатській обл. (14) [129].

Наведені статистичні дані засвідчують, що кількість діючих закладів вищої освіти загалом відповідають чисельності населення та регіоналізації їхнього розташування.

Отже, система вищої освіти України дозволяє реалізувати один із основних принців державної політики щодо територіальної доступності такої освіти, однак зовсім інше питання на рахунок її якості, матеріально-технічного забезпечення, а найголовніше - відповідності кваліфікації випускників вимогам ринку праці тощо. Так, у Національній доповіді про стан і перспективи розвитку освіти в Україні, 2016 р. наголошено, що за останні два десятиліття відірваність вищої освіти від потреб та інтересів ринку праці визнавалася однією із ключових проблем у нашій країні. Згідно з проведеним у 2013 р. Київським міжнародним інститутом соціології дослідженням «Досвід працевлаштування випускників вищих навчальних закладів: погляд випускників та роботодавців» 72 % представників компаній-роботодавців відзначають, що у випускників завищені очікування щодо зарплати, 53 % - зазначають, що випускниками неадекватно оцінюються їхні здібності, 51 % - побачили завищені кар’єрні очікування, а 31 % - занадто райдужні уявлення про умови праці [130, с. 106].

Дослідження питань діяльності закладів середньої та професійно- технічної освіти доводить, що у даній сфері усталена практика застосування низки адміністративних процедур, які мають подібний характер між усіма складниками системи освіти, включаючи вищу освіту. Як зауважує Ю. М. Фролов, адміністративна процедура в діяльності закладів вищої освіти - встановлений адміністративно-процесуальними нормами порядок розгляду та вирішення органами державної влади та органами місцевого самоврядування індивідуальних адміністративних справ з метою виконання обов’язків, забезпечення прав та законних інтересів цих закладів. Погоджуємося з автором, що основними адміністративними процедурами є наступні: створення, ліцензування та акредитація закладів освіти; порядок прийому до закладу освіти; порядок індивідуального обліку результатів засвоєння студентами освітніх програм; процедури, пов’язані з реалізацією статусу студента; порядок, види й форми підвищення кваліфікації науково -педагогічних працівників; установлення еквівалентності документів іноземних держав про вищу і післядипломну професійну освіту; присудження вчених ступенів, присвоєння вчених звань та ін.

[131, с. 74-75].

Окремо наголосимо на тому, що адміністративно -правове

забезпечення закладів вищої освіти переслідує мету не стільки врегулювання суспільних відносин засобами адміністративного права, скільки створення оптимальних умов ефективної реалізації публічних інтересів, а також гарантування та охорони права на вищу освіту відповідної категорії осіб [132, с. 113-114]. На першому місці для держави щодо вищої освіти, згідно ст. 17 Закону України «Про освіту» та п. 5 ч.1 ст. 1 Закону України «Про вищу освіту», є забезпечення здобуття особою високого рівня наукових або творчих мистецьких, професійних і загальних компетентностей, необхідних для діяльності у певній галузі знань. У даному випадку мова йде про отримання здобувачами освіти сукупності систематизованих знань, умінь і практичних навичок, способів мислення, професійних, світоглядних і громадянських якостей, морально-етичних цінностей за певною кваліфікацією на рівнях вищої освіти [2;16]. Таким чином, розглянемо всі вищевказані адміністративні процедури, концентруючи основну увагу на тих із них, які відповідають зазначеним вимогам адміністративно-правового забезпечення діяльності закладів вищої освіти.

Як неодноразово наголошувалося у попередніх підрозділах дисертаційного дослідження, державні стандарти освіти є фундаментальним базисом діяльності відповідних закладів. На сьогодні тривають активні процеси оновлення у сфері вищої освіти, у результаті чого розроблено понад 200 проектів державних стандартів вищої освіти для першого (бакалаврського) та другого (магістерського) рівнів. Разом із тим, станом на кінець 2017 р. вони ще не затверджені відповідними нормативно - правовими актами Кабінету Міністрів України та МОН України.

У Національному освітньому глосарії вищої освіти, за редакції президента Національної академія педагогічних наук України В. Г. Кременя, під стандартом вищої освіти вищої освіти розуміється сукупність вимог до змісту та результатів освітньої діяльності закладів вищої освіти і наукових установ за кожним рівнем вищої освіти в межах кожної спеціальності [133, с.

15-16]. Згідно Методичних рекомендації щодо розроблення стандартів вищої освіти, схвалених сектором вищої освіти науково-методичної ради МОН України, протокол від 29.03.2016 №3, нові стандарти вищої освіти є наступним поколінням нормативів й замінюють собою Галузеві стандарти вищої освіти, які розроблялись у 2002-2014 р.р. Вони базуються на компетентісному підході і поділяють філософію визначення вимог до фахівця, закладену в основу Болонського процесу та в міжнародному проекті Європейської Комісії «Г армонізація освітніх структур в Європі» (англ. Tuning Educational Structures in Europe) [134].

Стандарти вищої освіти за кожною спеціальністю розробляє МОН України з урахуванням пропозицій галузевих державних органів, до сфери управління яких належать вищі навчальні заклади, і галузевих об’єднань організацій роботодавців та затверджує їх за погодженням із Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти. Ці стандарти визначають наступні вимоги до освітньої програми: обсяг кредитів ЄКТС, необхідний для здобуття відповідного ступеня вищої освіти; перелік компетентностей випускника; нормативний зміст підготовки здобувачів вищої освіти, сформульований у термінах результатів навчання; форми атестації здобувачів вищої освіти; вимоги до наявності системи внутрішнього забезпечення якості вищої освіти; вимоги до професійних стандартів. Крім того, заклад вищої освіти або наукова установа на підставі освітньої програми за кожною спеціальністю розробляє навчальний план, який визначає: перелік та обсяг навчальних дисциплін у кредитах ЄКТС; послідовність вивчення дисциплін; форми проведення навчальних занять та їх обсяг; графік навчального процесу; форми поточного і підсумкового контролю [134]. Таким чином, стандарти вищої освіти встановлюють вимоги до освітньої програми щодо змісту та тривалості навчання, переліку компетентностей, які отримують здобувачі освіти, а також забезпечення якості освітнього процесу.

У Законі України «Про вищу освіту» поряд із терміном «стандарт вищої освіти» використовується «стандарт освітньої діяльності», де під останнім вказують сукупність мінімальних вимог до кадрового, навчально - методичного, матеріально-технічного та інформаційного забезпечення освітнього процесу закладу вищої освіти і наукової установи.

Вони розробляються для кожного рівня вищої освіти з урахуванням необхідності створення умов для осіб з особливими освітніми потребами та є обов’язковими до виконання всіма закладами вищої освіти незалежно від форми власності та підпорядкування, а також науковими установами, що забезпечують підготовку докторів філософії та докторів наук [16].

На перший погляд видається, що стандарт освітньої діяльності є складовою стандарту вищої освіти. Насправді ж вони мають споріднений характер, доповнюючи один одного: стандарт вищої освіти визначає загальний зміст, якісні та кількісні результати освітнього процесу, тоді як стандарт освітньої діяльності - кадрові, навчально-методичні, матеріально- технічні та інформаційні вимоги до освітнього процесу. Позитивним також виглядає акцент законодавця на необхідності створення уповноваженими

органами публічної адміністрації та закладами вищої освіти умов для осіб з особливими освітніми потребами, зокрема осіб з інвалідністю.

На рахунок піднятого питання Г. М. Артюшин та Л. М. Гриневич вказують, що аналізовані та інші відповідні положення Закону України «Про вищу освіту» уможливили надання закладам вищої освіти реальної автономії в академічних питаннях. Державні стандарти можуть визначатися лише вимоги до результатів навчання, а тому навчальні заклади самостійно укладають освітні програми, в яких зазначаються заплановані результати навчання, розподіл навчального часу між видами занять, перелік навчальних дисциплін. Також до повноважень закладу вищої освіти відносяться питання науково-методичного забезпечення вищої освіти, зокрема право рекомендувати до друку підручники та навчальні посібники [135, с. 24].

У відповідності до Законів України «Про ліцензування видів господарської діяльності», «Про освіту», «Про вищу освіту» всі заклади вищої освіти та наукові установи мають пройти процедуру ліцензування з метою встановлення їхньої спроможності провадити освітню діяльність відповідно до вимог Ліцензійних умов провадження освітньої діяльності закладів освіти.

На думку О. А. Зубчика, ліцензування у сфері вищої освіти є функцією держави щодо встановлення особливого державного контролю за такими видами підприємницької діяльності, здійснення яких пов’язано із забезпеченням прав, свобод та інтересів громадян. Тому ліцензування як інструмент державного управління, слід розглядати: у формі суспільних відносини, які виникаю у сфері вищої освіти; уніфікований порядок; нагляд і контроль з боку держави та суспільства у сфері вищої освіти; можливість наслідків, зокрема, відповідальності за порушення законодавства у сфері вищої освіти [89, с. 77].

Першим кроком ліцензування є отримання експертного висновку про можливість видачі ліцензії на провадження освітньої діяльності. З цією метою заявник подає НАЗЯВО письмову заяву та документи, що підтверджують відповідність заявника стандарту освітньої діяльності за відповідною спеціальністю. У той же час, наукові установи Національної академії наук України та національних галузевих академій наук можуть подавати заяви та документи для отримання експертного висновку на основі відповідного рішення їх президій. У двомісячний строк з дня надходження заяви та документів проводиться ліцензійна експертиза та видається експертний висновок [16].

Після чого ліцензіат разом із письмовою заявою та позитивним експертним висновком подає до МОН України низку документів та їхні копії, які підтверджують наявність у власності або користуванні необхідних приміщень, матеріально -технічної бази, науково-педагогічних кадрів, навчально-методичного та інформаційного забезпечення освітньої діяльності та ін. Ліцензії видаються окремо за кожною спеціальністю, згідно Переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.2015 № 266, та можуть бути анульовані з підстав, передбачених Законом України «Про вищу освіту» з урахуванням вимог Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності».

Інформація про видачу та анулювання ліцензії на провадження освітньої діяльності вноситься до Єдиної державної електронної бази з питань освіти (далі - ЄДЕБО), а також Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, розпорядником якого є Міністерство юстиції України, що діє відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб- підприємців та громадських формувань», Порядку державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 09.02.2016 № 359/5, Порядку надання відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, затвердженого наказом Міністерства юстиції

України від 10.06.2016 № 1657/5, та інших відповідних нормативно - правових актів.

Положенням про Єдину державну електронну базу з питань освіти, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13.07.2011 № 752, визначено, що ЄДЕБО є інтегрованою інформаційно-

телекомунікаційною системою, що складається з комплексу

автоматизованих робочих місць, об’єднаних в єдину інформаційну систему засобами зв’язку з використанням технології віддаленого доступу, має підключення до мереж зв’язку загального користування з розмежуванням прав доступу, забезпечує захист від порушень цілісності інформації, забезпечує різні рівні доступності відкритої інформації та інформації з обмеженим доступом, вимога щодо захисту якої встановлена законом. За головне призначення ця система має забезпечення органів публічної адміністрації, фізичних та юридичних осіб інформацією в галузі освіти щодо закладів освіти, документів про освіту та наукові ступені, результатів зовнішнього незалежного оцінювання, перебігу вступної кампанії, студентських квитків державного зразках та ін. До ЄДЕБО входять наступні складники: Реєстр навчальних закладів; Реєстр документів про освіту; Реєстр сертифікатів зовнішнього незалежного оцінювання; Реєстр студентських (учнівських) квитків державного зразка [136].

Важливе місце в ЄДЕБО відводиться Реєстру вищих навчальних закладів, в якому містяться відомості про заклади вищої освіти, їх відокремлені структурні підрозділи незалежно від форми власності та сфери управління, видані їм ліцензії, сертифікати про акредитацію. Крім того, Положення про Реєстр вищих навчальних закладів Єдиної державної електронної бази з питань освіти, затверджене наказом МОН України від 23.09.2016 № 1142, визначає, що це реєстр ведеться з метою: забезпечення єдиного державного обліку та ідентифікації закладів вищої освіти; класифікації закладів вищої освіти для отримання статистичної інформації у формалізованому вигляді; аналізу відомостей про заклади вищої освіти з метою забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері вищої освіти, а також щодо здійснення державного контролю за їхньою діяльністю; проведення аналітичних досліджень та прогнозування тенденцій розвитку системи вищої освіти та ін. [137]. Отже, всі дані щодо закладів вищої освіти у нашій державі є відкритими та відповідають вимогам Законів України «Про інформацію» та «Про доступ до публічної інформації», що гарантує обізнаність та поінформованість громадськості у сфері діяльності відповідних закладів освіти.

Важливою складовою реалізації механізму адміністративно - правового забезпечення діяльності закладів вищої освіти є проведення акредитації освітньої програми, яка згідно ст. 25 Закону України «Про вищу освіту» передбачає подачу закладом вищої освіти до НАЗЯВО письмової заяви та документів, що підтверджують відповідність освітньої діяльності стандарту вищої освіти за відповідною спеціальністю. На підставі чого протягом двох місяців проводиться акредитаційна експертиза відповідною галузевою експертною радою, результатом якої є прийняття рішення про акредитацію чи відмову в акредитації відповідної освітньої програми [16]. У відповідності до Порядку оформлення, переоформлення, видачі, зберігання та обліку сертифікатів про акредитацію освітньої програми, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.12.2015 № 1117, відповідний сертифікат вперше видається за кожною акредитованою освітньою програмою строком на 5 років, а при наступних акредитаціях - на 10 років [138].

Результатом прийняття нового Закону України «Про освіту», 2017 р. стало необхідність узгодження його положень із низкою відповідних нормативно-правових актів, у тому числі Закону України «Про вищу освіту». Насамперед було закріплено систему зовнішнього забезпечення якості освіти, яка поряд із розглянутими нами вище стандартизацією, ліцензуванням освітньої діяльності та акредитацією освітніх програм закладу вищої освіти, включає також інші інструменти, процедури та заходи забезпечення і підвищення якості освіти, зокрема: інституційну акредитацію; громадську акредитацію закладів освіти; зовнішнє незалежне оцінювання результатів навчання; моніторинг якості освіти; атестацію педагогічних працівників та ін. [2]. У рамках теоретико-правового аналізу адміністративно-правового забезпечення діяльності закладів вищої освіти першочерговий інтерес має інституційна акредитація.

Останній вказаний термін є новим у законодавстві України, почав використовуватися у ст. 46 Закону України «Про освіту» та ст. 251 Закону України «Про вищу освіту», під яким запропоновано розуміти ініційоване керівником та колегіальним органом управління закладу вищої освіти добровільне оцінювання якості освітньої діяльності цього закладу. Інституційна акредитація здійснюється Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти у співпраці з національними та міжнародними експертами, а також міжнародними інституціями, що здійснюють діяльність у сфері забезпечення якості вищої освіти, із подальшою видачою відповідного сертифіката строком на 5 років [2; 16]. Важливо підкреслити, що успішне проходження інституційної акредитації надає закладу вищої освіти право на самоакредитацію освітніх програм.

Як зауважує С. А. Свіжевська, акредитація - процедура в результаті якої експертною комісією офіційно підтверджується відповідність якості надаваних послуг державному стандарту. Вона найбільш поширена в сфері надання професійних послуг, для оцінки якості яких споживач, як правило, не володіє достатніми компетенціями. Експерти повинні мати практичний або науковий досвід роботи, дотримуватися етичних норм, бути психологічно стійкими, вміти взаємодіяти з людьми, а також зобов’язані мати високий рівень професійної компетентності у галузі діяльності, в якій проводиться оцінка [139, с. 23-24].

Поряд із цим на сьогодні МОН України ще не розроблено положення про інституційну акредитацію, а тому залишаються основними у даній сфері Положення про акредитацію вищих навчальних закладів і спеціальностей у вищих навчальних закладах та вищих професійних училищах, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 09.08.2001 № 978, та Державні вимоги до акредитації напряму підготовки, спеціальності та вищого навчального закладу, затверджені наказом МОН України від 13.06.2012 № 689.

Положення про акредитацію вищих навчальних закладів і спеціальностей у вищих навчальних закладах та вищих професійних училищах визначає, що акредитація закладу вищої освіти здійснюється з метою державного визнання його статусу, тоді як акредитація напряму підготовки чи спеціальності у навчальному закладі - визнання відповідності рівня підготовки фахівців Державним вимогам до акредитації напряму підготовки, спеціальності та вищого навчального закладу. Заклад освіти, який заявив про акредитацію напряму підготовки або спеціальності, подає до МОН України інформацію про серію, номер і дату видачі ліцензії на освітню діяльність та сертифіката про попередню акредитацію; звіт про свою діяльність за відповідним напрямом підготовки та спеціальністю. Зазначені матеріали повинні бути розглянуті на вченій раді закладу вищої освіти, а також підписані керівником і скріплені гербовою печаткою. Акредитаційна експертиза проводиться експертною комісією МОН України, та після її завершення протягом визначеного строку роботи готує мотивований висновок щодо можливості акредитації закладу, напряму підготовки або спеціальності. Ознайомившись із зазначеним висновком, керівник закладу вищої освіти один його примірник протягом семи робочих днів подає до Акредитаційної комісії при МОН України [140].

У відповідності до положень постанови Кабінету Міністрів України від 29.08.2003 № 1380 «Про ліцензування освітніх послуг» акредитаційна комісія - постійно діючим колегіальним органом, який забезпечує додержання вимог до ліцензування, атестації та акредитації вищих закладів освіти за напрямами та спеціальностями, яку формує МОН України у відповідності до Положення про Акредитаційну комісію, затвердженого

постановою Кабінету Міністрів України від 29.08.2003 № 1380. Основними завданнями цієї комісії є: формування і забезпечення додержання закладами вищої освіти вимог до вищої освіти; участь в організації ліцензування, атестації та акредитації навчальних закладів і напрямів та спеціальностей підготовки фахівців; розгляд і прийняття рішень з питань ліцензування, атестації та акредитації навчальних закладів відповідно до законодавства; подання МОН України пропозицій щодо внесення змін до актів законодавства з питань ліцензування, атестації та акредитації навчальних закладів; участь у розробленні нормативів матеріально - технічного, навчально-методичного, інформаційного та кадрового

забезпечення закладів вищої освіти [141].

Акредитаційна комісія не пізніше ніж у місячний строк від дня отримання висновку експертної комісії МОН України у разі акредитації напряму підготовки, спеціальності приймає рішення про акредитацію або відмову в акредитації. Заклад вищої освіти може подати апеляцію до МОН України щодо рішень Акредитаційної комісії, пов’язаних з наданням сертифіката, не пізніше ніж через два тижні з дня їх прийняття. У цьому разі міністерство утворює апеляційну комісію, яка після розгляду апеляції навчального закладу готує рекомендації для чергового засідання Акредитаційної комісії [141].

Загальний порядок прийому на навчання до закладів вищої освіти закріплено у ст.ст. 44, 45 Закону України «Про вищу освіту» та в Умовах прийому на навчання до вищих навчальних закладів України в 2017 році, затверджених наказом МОН України від 13.10.2016 № 1236, передбачаючи проведення конкурсного відбору на підставі результатів зовнішнього незалежного оцінювання (далі - ЗНО). На доречне зауваження Г.С. Кашина та В. П. Сергієнка, проведення ЗНО є важливою подією в суспільно- політичному житті української держави, будучи однією з найефективніших систем у світі щодо оцінювання навчальних досягнень учнів, яка дозволяє провести як підсумкову атестацію, так і селекцію для закладів вищої освіти. Крім того, результати ЗНО є основою для вироблення освітньої стратегії і тактики, а також оцінювання роботи закладів загальної середньої освіти [142, с. 4].

Порядком проведення зовнішнього незалежного оцінювання та моніторингу якості освіти, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25.08.2004 № 1095, визначено, що участь ЗНО проводиться щорічно, у якому може взяти особа, яка є випускником навчального закладу системи загальної середньої освіти або має певний освітній рівень і зареєструвалася для проходження ЗНО в установленому порядку. Воно проводиться з використанням технологій педагогічного тестування або інших засобів контролю за рівнем навчальних досягнень. Результати ЗНО використовуються для: прийому на навчання до закладів вищої освіти; вивчення стану функціонування системи освіти та прогнозування її подальшого розвитку; оцінювання відповідності результатів навчання, здобутих на певному освітньому рівні, державним вимогам [143]. За результатами проведення ЗНО з навчальних предметів особі видається сертифікат ЗНО, згідно Технічного опису Сертифіката зовнішнього незалежного оцінювання, затвердженого наказом МОН України від

10.01.2017 № 25.

На сьогодні розроблено низку інших нормативно-правових актів щодо процедурних аспектів проведення ЗНО, серед яких наступні основні документи: Порядок залучення педагогічних, наукових, науково-

педагогічних працівників та інших фахівців до проведення зовнішнього незалежного оцінювання, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 15.04.2015 № 222; Перелік захворювань та патологічних станів, що можуть бути перешкодою для проходження зовнішнього незалежного оцінювання, затверджений спільним наказом МОН України та МОЗ України від 29.08.2016 № 1027/900; Порядок проведення зовнішнього незалежного оцінювання результатів навчання, здобутих на основі повної загальної середньої освіти, затверджений наказом МОН України від

10.01.2017 № 25, Перелік навчальних предметів, із яких у 2018 році проводиться зовнішнє незалежне оцінювання результатів навчання, здобутих на основі повної загальної середньої освіти, затверджений наказом МОН України від 31.07.2017 № 1103 та ін.

Виходячи з вищевикладеного, слід зробити висновок, що ЗНО є однією із основних складових системи забезпечення якості освіти, за допомогою якого уповноважені органи публічної адміністрації гарантують належний відбір на навчання здобувачів вищої освіти, а заклади вищої освіти - отримують студентів з базовими знаннями, необхідними для подальшого навчання та отримання професійного фаху з певної галузі знань. Більше того, нещодавнім нововведенням у законодавстві стало запровадження ЗНО не лише для оцінки знань випускників закладів загальної середньої освіти, але й для вступу для здобуття ступеня вищої освіти магістра за спеціальністю 081 «Право», згідно Положення про проведення єдиного фахового вступного випробування з використанням організаційно-технологічних процесів здійснення зовнішнього незалежного оцінювання для вступу для здобуття ступеня вищої освіти магістра за спеціальністю 081 «Право» в 2017 році, затвердженого наказом МОН України від 11.04.2017 № 579.

Керуючись закріпленими в Законах України «Про освіту» та «Про вищу освіту» засадами щодо автономії та самоврядування, заклади вищої освіти на власний розсуд розробляють та затверджують положення про організацію освітнього процесу, однак у рамках визначених державних стандартів і ліцензійних вимог. Основою цієї діяльності є слідування встановленим курсу на інтеграцію до європейського співтовариства, зокрема у сфері вищої освіти. Насамперед мова йде про дотримання положень Методичних рекомендації щодо запровадження Європейської кредитно-трансферної системи (далі - ЄКТС) та її ключових документів у вищих навчальних закладах, закріплених у листі МОН України від 26.02.10 №1/9-119, що визначають порядок та особливості запровадження у закладах вищої освіти ЄКТС та її ключових документів відповідно до вимог Довідника користувача ЄКТС, затвердженого Європейською комісією 6 лютого 2009 р.

Система державних закладів вищої освіти характеризується значною кількістю центральних органів виконавчої влади, у підпорядкуванні яких вони перебувають, що зумовлює певні особливості адміністративно - правового забезпечення організації за здійснення освітнього процесу. Наприклад, згідно Положення про вищі навчальні заклади МВС, затвердженого наказом МВС України від 14.02.2008 № 62, порядок організації навчального процесу, форми навчання та види контролю за набуттям знань курсантами, слухачами та студентами встановлює МВС України за погодженням з МОН України. Основною метою діяльності таких закладів освіти є забезпечення умов, необхідних для отримання особою вищої освіти, підготовка фахівців для Національної поліції України та інших органів і підрозділів МВС України. Тому навчальний процес у підрозділах курсантів поєднується із організацією і проведенням навчальна та методична робота зі стройової та загальновійськової підготовки, виховна робота тощо [144].

Подібний зміст організації освітнього процесу притаманний заклад вищої освіти військового спрямування. На рахунок чого у Положенні про особливості організації освітнього процесу у вищих військових навчальних закладах Міністерства оборони України та військових навчальних підрозділах вищих навчальних закладів України, затвердженому наказом Міністерства оборони України від 20.07.2015 № 346, вказано, що організація та забезпечення освітньої діяльності здійснюються комплексним проведенням навчальної, методичної, наукової, виховної та іншої роботи науково-педагогічними, педагогічними працівниками з метою виконання замовлення відповідно до прийнятих стандартів вищої освіти на підготовку військових фахівців зі ступенем сформованості у кожного з них визначених компетентностей [145].

Специфіка навчання в окремих закладах освіти, яке досить часто передбачає вивчення основ застосування спеціальних засобів і вогнепальної зброї та спеціальних прийомів застосування фізичного впливу, зумовило вироблення умов прийому до таких закладів вищої освіти, відмінних від загальних. До таких нормативно-правових актів слід віднести Порядок добору, направлення та зарахування кандидатів на навчання до вищих навчальних закладів із специфічними умовами навчання, які здійснюють підготовку кадрів для Міністерства внутрішніх справ, поліцейських та військовослужбовців Національної гвардії України, затверджений наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15.04.2016 № 315, Особливості відбору та прийому на навчання до вищих військових навчальних закладів Служби безпеки України та військових навчальних підрозділів Служби безпеки України вищих навчальних закладів, затверджені наказом Центрального управління Служби безпеки України від16.09.2015 № 607, та ін.

Окрім інформаційного, навчального, навчально-методичного та іншого відповідного супроводу освітнього процесу Кабінет Міністрів Украйни та МОН України в адміністративному порядку концентрують увагу на професійній діяльність науково-педагогічних, педагогічних і наукових працівників. Загальні законодавчі положення щодо діяльності цієї категорії осіб, закріплені у ст.ст. 53-60 Закону України «Про вищу освіту», де розкрито поняття, основні посади та порядок їх заміщення, робочий час, права та обов’язки, гарантії професійної діяльності наукових, науково- педагогічних і педагогічних працівників закладів вищої освіти.

Вказані особи повинні відповідати встановленим вимогам, передбачених Ліцензійними умовами провадження освітньої діяльності закладів освіти, та постійно проходити атестацію згідно Положення про атестацію наукових працівників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.08.1999 № 1475 [146], а також розвивати свій професійних рівень за рахунок підвищення кваліфікації та стажування у порядку передбаченому Положенням про підвищення кваліфікації та стажування педагогічних і науково -педагогічних працівників вищих навчальних закладів, затвердженим наказом МОН України від 24.01.2013 № 48.

Окремо слід зауважити на тому, що всі види роботи педагогічних і науково-педагогічних працівників окремо регламентовані відповідними підзаконними нормативно-правовими актами, у тому числі організаційна робота (Перелік основних видів організаційної роботи педагогічних і науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів,

затверджений наказ МОН України від 07.08.2002 № 450); методична робота (Перелік основних видів методичної роботи педагогічних і науково- педагогічних працівників вищих навчальних закладів, затверджений наказ МОН України від 07.08.2002 № 450); наукової роботи (Перелік основних видів наукової роботи науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів, затверджений наказ МОН України від 07.08.2002 № 450) [147].

Наукова, науково-технічна та інноваційна діяльність є обов’язковою складовою діяльності закладів вищої освіти, що реалізується на кількома спрямуваннями, по перше, наукові та науково -педагогічні працівники забезпечують освітній процес, по друге, значна кількість закладів вищої освіти та наукових закладів готують докторів філософії та докторів наук за третім рівнем вищої освіти; по третє, низка закладів вищої освіти та наукові заклади займають розробкою наукових і науково-технічних проектів із подальшим запровадженням у практичну площину. Таким чином, держава зацікавлена в ефективному розвитку аналізованого напряму діяльності закладів вищої освіти та наукових установ.

Основу адміністративно-правового забезпечення діяльності закладів вищої освіти та наукових установ щодо провадження наукової, науково- технічної та інноваційної діяльності становлять наступні правові акти: Закони України: «Про вищу освіту», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про інноваційну діяльність»; постанови Кабінету Міністрів України: «Про затвердження Положення про підготовку науково - педагогічних і наукових кадрів» від 01.03.1999 № 309, «Про затвердження Порядку підготовки здобувачів вищої освіти ступеня доктора філософії та доктора наук у вищих навчальних закладах (наукових установах)» від

23.03.2016 № 261 [148], «Положення про Національний репозитарій

академічних текстів» від 19.07.2017 № 541; розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку найважливіших науково- технічних розробок за пріоритетними напрямами розвитку науки і техніки в рамках виконання державного замовлення на найважливіші науково - технічні розробки та науково-технічну продукцію у 2017-2018 роках» від

13.09.2017 № 669-р; наказ МОН України «Про затвердження Положення про порядок здійснення інноваційної освітньої діяльності» від 07.11.2000 № 522 та б. ін.

У нашій країні традиційно надзвичайно важливим для підтримання вищої освіти виступає державне замовлення, у результаті чого завдяки бюджетним асигнуванням за період незалежності України підготовлено сотні тисяч висококваліфікованих фахівців у різних галузях економіки, виробництва тощо. Не заперечуючи щодо важливості такого адміністративно-правового інструменту як державне замовлення у сфері вищої освіти, Н. В. Мосьпан та С. О. Сисоєва зауважують на тому, що перехід від цієї системи до сучасних методів державного фінансування, концентрація фінансових ресурсів у провідних університетських центрах, стимулювання інтеграції університетів і наукових установ, забезпечення академічної та фінансової автономії закладів вищої освіти, заохочення приватного інвестування у сферу вищої освіти і наукових

досліджень [149, с. 18]. На нашу думку, слід погодитися із вказаною позицією, що в Україні слід продовжити політику щодо належного бюджетного фінансування підготовки фахівців, однак виділені кошти витрачати на перспективні та необхідні для ринку праці напрямки вищої освіти, відповідні наукові та інноваційні проекти тощо.

Ключовим документом щодо переліку суб’єктів державного замовлення, напрямів і розмірів фінансування на сьогодні є постанова Кабінету Міністрів України «Про державне замовлення на підготовку фахівців, наукових, науково-педагогічних та робітничих кадрів, на підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів у 2017 році» від

12.07.2017 № 511. За освітньо-кваліфікаційним рівнем «молодший

спеціаліст» обсяг державного замовлення становить понад 57 тис., «бакалавр» - понад 82 тис., «магістр» - понад 62 тис. [150]. Крім того, витрати Державного бюджету України передбачено на конкурсний відбір науково-технічних та експериментальних розробок за державним замовленням у порядку передбаченому Положенням про проведення Міністерством освіти і науки України конкурсного відбору науково- технічних (експериментальних) розробок за державним замовленням, затвердженим наказом МОН України від 09.02.2017 № 192.

З урахуванням вищевикладеного слід зробити висновок, що адміністративно-правове забезпечення діяльності закладів вищої освіти передбачає наступні складові: а) адміністративно-правове забезпечення системи оцінки якості вищої освіти; б) адміністративно-правове забезпечення наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності;

в) адміністративно-правове забезпечення автономії та самоврядування;

г) адміністративно-правове забезпечення державного замовлення у сфері вищої освіти.

<< | >>
Источник: ОЗЕРНА ІРИНА ВІКТОРІВНА. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ В УКРАЇНІ Київ - 2018. 2018

Скачать оригинал источника

Еще по теме Адміністративно-правове забезпечення діяльності закладів вищої освіти:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -