1.2. Адміністративна відповідальності в системі юридичної відповідальності

Дискусія навколо поняття юридичної відповідальності та її різновидів точиться вже давно і свого часу О.Е. Лейст зауважував : “Тривогу викликає не стільки кількість точок зору та визначень відповідальності, скільки умоглядність ряду з них, відірваність від діючого законодавства і практики його застосування.

Оскільки поняття “юридична відповідальність” є категорією загальної теорії права, то в основу підходу до визначення цього поняття було покладене розуміння права як системи загальнообов’язкових, формально визначених норм, які видаються та забезпечуються державою і призначені для врегулювання суспільних відносин. Система норм права входить у систему більш високого порядку - систему соціальних норм і загальним для всіх соціальних норм є те, що вони спрямовані на врегулювання суспільних відносин. Аналогічним чином юридична відповідальність є одним з різновидів соціальної відповідальності і вона повинна містити в собі основні ознаки соціальної відповідальності і мати відповідну їй структуру.

Так, наприклад, В.В. Похмелкін розглядаючи юридичну відповідальність як різновид соціальної відповідальності, стверджує, що коріння юридичної відповідальності слід шукати не у законодавстві, а в сутності, змісті і структурі домінуючих суспільних відносин, що виходить за рамки безпосереднього предмету правознавства. В силу цього, рішення проблеми юридичної відповідальності повинно спиратися на філософське розуміння категорії соціальної відповідальності [27, c. 25].

У радянській філософській літературі поняття відповідальності використовується у зв’язку з характеристикою поведінки соціальних суб’єктів з позиції необхідного, належного.

Причини виникнення теорії позитивної юридичної відповідальності слід шукати там де правова теорія перехрещується з пануючими у державі ідеологічними установками. Дослідники радянського періоду як відправну точку використовували положення нормативних актів і партійних документів того часу з урахуванням відповідного ідеологічного підгрунтя. Так, М.С. Строгович зазначав: ”У Конституції СРСР 1977 р. розуміння юридичної відповідальності виражено перш за все у позитивному значенні, тобто як відповідальність за правильне, добросовісне, ефективне виконання особою своїх правових обов’язків” [28, c. 74]. В.В. Клочков пише: ”Про позитивну соціальну відповідальність говориться в багатьох партійних документах. У Програмі партії, прийнятої в березні 1919 р., вказано на велике значення усвідомлення трудящими відповідальності у справі зміцнення соціалістичного способу виробництва. З’їзди партії і Пленуми ЦК КПРС постійно підкреслюють необхідність реалізації принципу відповідальності за доручену справу, за дотримання радянських законів, значення особистої відповідальності керівників перед партією і народом.

У свою чергу З.А. Астеміров відзначав:” Обгрунтовується думка, що головну роль і вирішальне значення в соціалістичному праві має позитивна відповідальність, а ретроспективна відіграє підлеглу по відношенню до неї роль. Висновок про примат позитивного над негативним у змісті, структурі і функціонуванні відповідальності методологічно важливий для характеристики права розвинутого соціалістичного суспільства. Він витікає з природи і сутності радянського загальнонародного права, з його змісту і функцій в умовах, коли воно в повній мірі висловлює волю і ті інтереси всього радянського народу. Нові конституційні ідеї і положення про відповідальність націлені на те, щоб повага до права , до закону стала особистим переконанням кожної радянської людини” [30, c. 62].

Проте сучасна Конституція України не згадує відповідальність в будь-якому іншому розумінні ніж ретроспективна юридична відповідальність, а всі питання відношення людей до правових норм були викладені у статті 68: “Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності”.

Зазначене вище розуміння юридичної відповідальності подекуди використовується й сьогодні. Так, Ю.В. Тихонравов, розглядаючи позитивний аспект кримінальної відповідальності відмічає, що у неї мають місце дві сторони: об’єктивна сторона (кримінально-правові заборони) і суб’єктивна сторона (суб’єктивне відношення особи до цих заборон).

Але, пов’язуючи позитивний аспект юридичної відповідальності з свідомим, добровільним виконанням суб’єктами вимог правових норм не враховується, а чи дійсно свідомо і добровільно ці вимоги виконуються, якщо суб’єкт не вчиняє злочину, адміністративного правопорушення або дисциплінарного проступку? Досвід свідчить, що рівень правосвідомості наших громадян не дозволяє вести мову про свідоме добровільне виконання вимог, закріплених у правових нормах. А відтак не можна і вести мову про “добровільну форму реалізації відповідальності”. Переважна більшість людей керується у своєму житті не правовими приписами, а власними інтересами, які досить часто розходяться з інтересами держави і суспільства. Саме цим можна пояснити і наявність у Конституції України положення про те, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Якщо викласти цей принцип припустивши, що юридична відповідальність виступає в двох аспектах, позитивному і ретроспективному, то він буде виглядати таким чином: незнання закону не звільняє від свідомого добровільного виконання всіма особами вимог правових норм та від реакції з боку уповноважених державних органів у випадку їх невиконання. Якщо друга частина цього речення досить логічна, то перша виглядає абсурдною, оскільки як можна свідомо і добровільно виконувати приписи правових норм не знаючи їх.

Позитивна відповідальність, безумовно, існує, але її слід розглядати тільки як структурний елемент системи соціальної відповідальності, а не як один з її аспектів. Так, А.Ф. Плахотний наголошує на використанні саме поняття “система соціальної відповідальності” для характеристики комплексу, сукупності різноманітних її проявів, як з боку окремої особистості, так і із боку малої соціальної групи, класу, суспільства і всього людства в цілому [32, c.

Отже, соціальну відповідальність можна розглядати як єдність двох елементів: внутрішнього і зовнішнього. Внутрішня відповідальність є позитивною відповідальністю у наведеному вище розумінні, тобто як свідомого виконання суб’єктом вимог соціальних норм. Зовнішня ж відповідальність є реакцією з боку суб’єкта, який встановив певні норми, правила поведінки, на порушення цих норм іншим суб’єктом. Уявляється що для позначення зовнішньої відповідальності найкраще підходить словосполучення “нормативна відповідальність”, а вже різновидами цього елементу соціальної відповідальності з урахуванням відповідного різновиду соціальних норм за порушення яких вона настає, будуть моральна відповідальність, юридична (правова) відповідальність, партійна відповідальність, релігійна відповідальність тощо. При цьому є очевидним, що нормативна відповідальність буде мати суто ретроспективний характер, оскільки вона виникає в часі після вчинення відповідного порушення.

Спроби визначення місця юридичної відповідальності в механізмі правового регулювання суспільних відносин часто наштовхуються на дві великі перепони. Перша постає перед представниками науки теорії права у вигляді недостатнього розуміння практичних аспектів юридичної відповідальності, а друга - перед представниками галузевих наук, коли особливості того чи іншого виду юридичної відповідальності починають механічно переноситись на юридичну відповідальність в цілому. В результаті цього не завжди обгрунтовано, як автономні види юридичної відповідальності стали виділятись, наприклад, конституційна відповідальність [34, c.

Подолати ці перешкоди можливо тільки за умов дистанціювання від вузькогалузевих поглядів на зміст юридичної відповідальності, а також за умов дотримання законів наукового пізнання, і, у тому числі, правил логіки.

Одним з методів, за допомогою якого можна виявити видову різноманітність юридичної відповідальності, є типологія. Відомо, що типологія - це метод наукового пізнання основою якого є розчленування систем об’єктів і їх групування за допомогою узагальненої, ідеалізованої моделі або типу. Типологія використовується з метою порівняльного вивчення суттєвих ознак, зв’язків, функцій, відносин, рівнів організації об’єктів як співіснуючих так і розділених у часі [37, c. 563–564].

Необхідно звернути увагу на те, що юридичну відповідальність необхідно розглядати не як абстрактну правову категорію, якусь теоретичну побудову, а як реально існуючий об’єкт який може бути дослідженим на емпіричному рівні. Юридичну відповідальність необхідно розглядати як систему, тобто як певну сукупність пов’язаних між собою елементів. При цьому система в цілому повинна мати такі властивості, які не притаманні кожному окремому її елементові.

При аналізі системи права на рівні її видів, слід враховувати, що відповідно до положень теорії систем критерієм елементності виступає принцип тотожності частин відносно їх місця і ролі в даній системі. Цей принцип може бути сформульований як вимога нерозрізнюваності елементів [38]. Тобто види юридичної відповідальності знаходяться на одному рівні і як неподільні елементи є рівними.

Отже, для того, щоб можна було б скористуватись типологією, як методом наукового пізнання, слід визначити об’єкт типології як структуру з кінцевим числом елементів. Таким чином, перш за все, слід сформувати загальне уявлення про юридичну відповідальність, як об’єкт дослідження.

Погоджуючись з думкою про те, що юридична відповідальність є центральним явищем (категорією) і права і законодавства [39, c. 101], можна виділити декілька основних поглядів на зміст цього поняття, які існують в сучасній правовій науці.

Перший погляд полягає у тому, що юридична відповідальність – закріплений у законодавстві і забезпечуваний державою юридичний обов’язок правопорушника зазнати примусового позбавлення певних цінностей, що належали йому [40, c. 689]. Таку ж думку висловлюють В.В. Лазарєв: “Юридична відповідальність є обов’язок особи потерпати певні позбавлення державно-владного характеру, передбачені законом, за вчинення правопорушення” [41, c. 240], С.С. Алексеєв: “юридична відповідальність – це обов’язок особи перетерплювати заходи державного впливу (санкції) за вчинене правопорушення” [42, c. 371], С.Н. Братусь: “юридична відповідальність – це виконання обов’язку на підставі державного або прирівнюваного до нього громадського примусу” [43, c. 85].

Для всіх зазначених визначень поняття юридичної відповідальності характерним є те, що акцент робиться на суб’єктивному розумінні цього явища, тобто юридична відповідальність розглядається з точки зору правопорушника, в чому вона виражається саме для нього. Не заперечуючи правомірність такого визначення необхідно відмітити, що згаданий обов’язок є елементом змісту правовідносин юридичної відповідальності, тобто визначення юридичної відповідальності з урахуванням інших елементів цих відносин буде більш інформативним, оскільки буде містити в собі всі суттєві ознаки цього складного правового явища.

З іншого боку, юридична відповідальність – це застосування до правопорушника передбачених санкцією юридичної норми заходів державного примусу, що мають вираз у формі “позбавлень” особистого, організаційного або майнового характеру [44, c. 418]. В цілому немає підстав заперечувати і проти такого визначення поняття юридичної відповідальності, але в ньому не враховані особливості цивільно-правової відповідальності. Зокрема конкретні санкції, які застосовуються за цивільні-правові делікти можуть міститись не в юридичних нормах, а в цивільно-правових угодах і, крім того, застосування цих санкцій не завжди потребує державного примусу, наприклад у випадках, коли шкода або збитки відшкодовуються, а неустойка сплачується добровільно.

І, нарешті, третя точка зору полягає у тому, що юридична відповідальність – це правовідносини, в яких держава має право застосовувати певні заходи примусу до суб’єктів, яки скоїли правопорушення і зобов’язані зазнавати втрат чи обмежень, передбачених санкціями норм права [45, c. 204]. У цьому випадку не зовсім коректно абсолютизується роль держави у застосуванні заходів примусу, але позитивним є те, що наголошується на тому, що юридична відповідальність є, перш за все, правовідносинами.

Таким чином, з урахуванням зазначених підходів до визначення сутності юридичної відповідальності, можна констатувати, що юридична відповідальність – це регламентована правовими нормами реакція з боку уповноважених суб’єктів на діяння фізичних або юридичних осіб (колективних суб’єктів), що можуть мати вираз у недотриманні встановлених законом заборон, невиконанні встановлених законом обов’язків, порушенні цивільно-правових зобов’язань, нанесенні шкоди або завданні збитків і виражена у застосуванні до осіб, що вчинили такі діяння, засобів впливу, які тягнуть за собою позбавлення особистого, майнового або організаційного характеру.

Таке визначення поняття юридичної відповідальності узгоджується з існуючими в теорії права і найбільш поширеними визначеннями, але не зовсім такими, що відповідають необхідному рівню узагальнення.

Для здійснення типології юридичної відповідальності слід згадати про вироблені логікою правила наукової класифікації різноманітних об’єктів, згідно з якими за ступенем істотності підстав поділу розрізняють природні і штучні класифікації. Природною називається класифікація, яка здійснюється за головними, істотними ознаками об’єкта, яки відображають його природу. У свою чергу, штучною вважається класифікація, у якій розподіл предметів на класи проведено не за істотною ознакою, а за зовнішньою, другорядною. Така класифікація викривляє взаємозв’язки між предметами та явищами і тому є непридатною для науки і практики [46, c. 60–61].

Для того щоб використати можливості природної класифікації, слід визначити, які ж ознаки є основними, істотними для юридичної відповідальності і відображають її природу. На нашу думку буде цілком справедливим розглядати юридичну відповідальність як правовідносини. Свого часу правильність такого підходу довів Л.В. Коваль, який писав: ”Там, де правову відповідальність розглядають у всієї багатогранності внутрішніх властивостей і зовнішніх проявів, закономірно приходять до висновку про її нерозривний зв’язок з правовими відносинами. Відносини є одна з форм, один з необхідних моментів загального взаємозв’язку предметів, явищ, процесів у природі, суспільстві і мисленні” [19, c. 11].

Розгляд юридичної відповідальності як різновиду правовідносин є досить зручним з огляду на те, що правовідносини мають чітку структуру з визначеною кількістю елементів, які, у свою чергу, мають яскраво виражені ознаки, придатні для використання в цілях наукової класифікації.

В структурі будь-якого виду правовідносин можна виділити суб’єктів правовідносин, об’єкт правовідносин, зміст правовідносин, а також юридичні факти, що є підставами виникнення цих правовідносин. Оскільки юридична відповідальність являє собою правовідносини, в структурі юридичної відповідальності можна виділити такі ж самі елементи. Але не всі вони можуть бути підставами природної класифікації в силу особливостей правового регулювання.

Річ у тім, що підстави юридичної відповідальності з точки зору динаміки правового регулювання є похідними від виду юридичної відповідальності. Так, у статті 9 КпАП вказано, що адміністративним правопорушенням (проступком) визнається противоправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, соціалістичну власність, права і свободу громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність. Виходячи із такого визначення адміністративного правопорушення можна зробити висновок про те, що правопорушення, набуває якості адміністративного саме тому, що за нього передбачена саме адміністративна, а не будь-яка інша відповідальність. Аналогічним чином і злочин можна вважати таким лише коли за вчинення відповідного діяння передбачена кримінальна відповідальність. З огляду на це юридичні факти не можуть бути підставою класифікації юридичної відповідальності.

Крім того, в окремих випадках, наприклад, адміністративні правопорушення, можуть бути підставами дисциплінарної відповідальності. Така ситуація, зокрема передбачена у статті 15 КпАП стосовно адміністративних правопорушень вчинених військовослужбовцями. Але незважаючи на ці обставини в наукових дослідженнях продовжуються спроби здійснювати класифікацію юридичної відповідальності за її підставами [47].

Як підставу класифікації не можна використовувати й об’єкт відносин юридичної відповідальності, оскільки один і той самий об’єкт може бути притаманним різним видам відповідальності. Наприклад, право власності виступає об’єктом відносин кримінальної, адміністративної, цивільно-правової і матеріальної відповідальності, оскільки за допомогою цих видів відповідальності забезпечується або охорона права власності від протиправних посягань, або компенсація внаслідок завдання шкоди.

Якщо розглядати суб’єктів відносин юридичної відповідальності, то для більшості конструкцій юридичної відповідальності характерною є наявність владних повноважень одного суб’єкта відносин юридичної відповідальності по відношенню до іншого, причому наявність таких повноважень може обумовлюватись або належністю одного із суб’єктів до органів держави, або службовим підпорядкуванням одного суб’єкта іншому.

Відповідно до ст.6 Конституції України, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Аналіз чинного законодавства України показує, що участь у відносинах юридичної відповідальності притаманна органам всіх гілок влади. Для законодавчої влади юридична відповідальність є атрибутом системи стримувань і противаг і це проявляється, наприклад, через можливість усунення Верховною Радою України зі свого поста Президента України в порядку імпічменту або через повноваження Президента України припинити повноваження Верховної Ради України.

Для виконавчої влади юридична відповідальність є одним з інструментів державного управління, оскільки велика кількість органів виконавчої влади наділена повноваженнями здійснювати притягнення до адміністративної відповідальності в процесі реалізації ними функцій державного управління, зокрема функції контролю.

Органи судової влади також є суб’єктами відносин юридичної відповідальності, оскільки виключно до компетенції судів належить притягнення до кримінальної відповідальності, а в окремих випадках й до інших видів юридичної відповідальності. Досить поширеними є відносини юридичної відповідальності побудовані на службовому підпорядкуванні одного суб’єкта іншому.

Але, незважаючи на досить чіткий поділ за суб’єктами, мають місце випадки, коли суб’єкти, що належать до різних гілок влади, є суб’єктами відносин юридичної відповідальності одного виду і така ситуація склалася в адміністративній відповідальності. Зокрема, відповідно до КпАП серед органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення, є і суди, і органи виконавчої влади.

Водночас, в деяких випадках суб’єкти відносин юридичної відповідальності є юридично рівноправними, хоча вони за своїм правовим статусом можуть належати і до органів влади, і до суб’єктів господарювання, а можуть просто бути фізичними особами. Так, наприклад , у статті 1 Цивільного Кодексу України зазначено, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Водночас нормами глави 51 цього Кодексу регулюються відносини відповідальності за порушення зобов’язань, а нормами глави 82 - відповідальності за завдання матеріальної і моральної шкоди.

Саме такі обставини перешкоджають тому, щоб як єдину підставу класифікації можна було б використати суб’єктний склад відносин юридичної відповідальності. Але із набору елементів структури правовідносин залишився ще один, а саме їх зміст. В теорії права, як правило, виділяють юридичний і фактичний зміст правовідносин. Юридичний зміст складають суб’єктивні права і юридичні обов’язки сторін правовідносин, а фактичний - дії, спрямовані на практичну реалізацію зазначених прав і обов’язків. Оскільки діяльність органів влади щодо реалізації владних повноважень здійснюється як правило у процесуальній формі, то зміст відносин відповідальності буде відбиватись у порядку притягнення до відповідальності, тобто у процедурі виникнення обов’язку особи, винної у вчиненні правопорушення, зазнавати позбавлень особистого, майнового або особистого характеру.

Відповідно до характеристик зазначеної процедури можна виділити всього чотири процесуальних конструкції притягнення до юридичної відповідальності, а саме конституційну, адміністративну, судову (правосуддя) і внутрішньоорганізаційну.

За комбінацією цих двох ознак (суб’єктного складу та процесуальної конструкції) вже можна виділити кінцеву кількість видів юридичної відповідальності, яка базується на владних відносинах між правопорушником і суб’єктом, що здійснює притягнення до відповідальності. Такими видами, зокрема є загальновідомі конституційна, адміністративна, кримінальна і дисциплінарна відповідальності.

Конституційна відповідальність базується на нормах Конституції України, а її особливістю є те, що для кожного конкретного випадку існує власна конституційна процедура. Так, наприклад, статтею 111 Конституції України передбачено порядок усунення Верховною Радою Президента з його поста, хоча цей порядок визначено у досить загальних рисах.

Адміністративна відповідальність характерна тим, що вона реалізується в адміністративному порядку, в процесі реалізації державним органом своїх виконавчо-розпорядчих повноважень. Переважна більшість органів адміністративної юрисдикції, наділених повноваженнями щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення, за своїм правовим статусом є органами виконавчої влади і, крім того, наділеними контрольними повноваженнями у сфері відносин, яки є об’єктом відповідних правопорушень. Тобто, притягнення до адміністративної відповідальності здійснюється цими органами переважно в процесі здійснення державного управління, а точніше при реалізації ними такої важливої функції державного управління як контроль. При цьому, з процесуальної точки зору, процедура притягнення до адміністративної відповідальності оформлена адміністративно-правовими нормами у вигляді адміністративного провадження з усіма притаманними йому ознаками. Такі ознаки адміністративної відповідальності досить легко виділяються у відповідних нормативно-правових актах, що дає можливість переконливо довести адміністративно-правову природу відповідальності, наприклад, передбаченої законодавством про захист економічної конкуренції [49] або іншими нормативно-правовими актами.

Навіть в тих випадках, коли справи про адміністративні правопорушення розглядаються судами, можна стверджувати про наявність того ж самого адміністративного порядку притягнення до відповідальності.

Згідно статті 1 Закону України „Про судоустрій України”, органи судової влади здійснюють свої повноваження виключно на підставах, у межах та порядку, передбачених Конституцією України та законами. У частині 2 цієї ж статті зазначено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства, причому судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Відповідно до статей 213 та 221 КпАП частина справ про адміністративні правопорушення розглядається районними (міськими) судами, які згідно із статтею 21 Закону України «Про судоустрій України» відносяться до категорії місцевих загальних судів. Водночас, згідно із частиною 2 статті 22 цього ж закону, місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення. У свою чергу, згідно із частиною 4 статті 22, адміністративні справи, пов'язані з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції) розглядають місцеві адміністративні суди.

У статті 19 Закону України „Про судоустрій України” зазначено, що відповідно до Конституції України в системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди і спеціалізованими судами є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані суди.

Очевидно, що у контексті Закону України „Про судоустрій України”, загальні суди здійснюють цивільне та кримінальне судочинство, а адміністративні суди - адміністративне судочинство. Причому така форма судочинства, як адміністративне судочинство, притаманна тільки адміністративним судам. Із цього слідує, що оскільки розгляд справ про адміністративні правопорушення віднесено до компетенції загальних судів, його не можна віднести до жодної із форм судочинства, а відтак і вважати здійсненням правосуддя. Таким чином, вирішення справ про адміністративні правопорушення, здійснюване судами, є реалізацією судової влади не у формі судочинства, а у формі адміністративного провадження.

Таким чином, у випадку розгляду судами справ про адміністративні правопорушення, відбувається розподіл відповідних повноважень, шляхом передачі судам окремих повноважень органів виконавчої влади. На користь цього свідчать однаковий порядок розгляду справ про адміністративні правопорушення і органами виконавчої влади і судами а також відсутність серед норм, що регулюють порядок провадження по справах про адміністративні правопорушення принципу змагальності сторін, який у статті 129 Конституції України визнано одним з основних принципів судочинства.

Важливо, що вищезгадані положення не суперечать Закону України „Про судоустрій України”. Адже у статті 23 цього Закону зазначено, що суддя місцевого суду здійснює правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом (п.1), а також інші передбачені законом повноваження (п.4). Можна вважати, що право розгляду справ про адміністративні правопорушення і відноситься до “інших повноважень”.

Не суперечить це й Конституції України. Згідно зі статтею 124 Конституції України не допускається делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами та посадовими особами, але аж ніяк не заперечується можливість наділення судів функціями інших державних органів, зокрема органів виконавчої влади.

Аналогічним чином свою власну процесуальну форму мають і відносини кримінальної відповідальності, яки реалізуються у формі судочинства у кримінальних справах на підставі норм Кримінально-процесуального Кодексу України.

Таким чином, характерною ознакою адміністративної відповідальності є саме порядок її реалізації. Аналогічний висновок можна зробити проаналізувавши деякі міжнародні правові акти, зокрема Конвенцію про захист прав людини і основних свобод, положення яких згідно з Конституцією України є частиною національного законодавства. Безпосередньо Конвенція не торкається питань адміністративної відповідальності, однак практика застосування положень Конвенції Європейською комісією з прав людини і Європейським судом з прав людини (Стразьбурзькі прецеденти) свідчить про те, що вона поширює свою дію і на відносини адміністративної відповідальності.

Хоча переважна більшість вітчизняних правознавців не визнає судову практику джерелом права, значення Стразьбурзьких прецедентів залишається досить великим з огляду на те, що вони фактично є актами офіційного тлумачення Конвенції. При цьому це тлумачення не можна розглядати як виключно казуальне, оскільки контрольний орган не просто вирішує конкретну справу, але й створює правову судову доктрину.

Як зазначає І.А. Клепицький, Стразьбурзьке прецедентне право обумовило формування у Європі нової доктрині “кримінальної сфери”. Поняття “кримінальної сфери” охоплює кримінально-правові, кримінально-процесуальні і частину адміністративних правовідносин, зокрема, відносин, пов’язаних із застосуванням адміністративних стягнень. Це нове поняття пов’язано з тлумаченням “кримінального звинувачення” у ст.6 Конвенції. Спочатку Комісія розглядала “кримінальне звинувачення “ у сенсі звинувачення у злочині, передбаченому у звичайному кримінальному кодексі, однак поступово таке тлумачення змінювалось. По справі Нормайстера у 1968 році Суд встановив, що “кримінальне звинувачення” треба розуміти не у сенсі національного законодавства, а виходячи з розуміння його у контексті Конвенції. У рішенні по справі Адольфа він звернув увагу на необхідність “автономного” розуміння “кримінального звинувачення” у контексті Конвенції, а не на підставі внутрішнього права. У рішенні по справі Енгеля з питань розмежування дисциплінарної процедури (яка не охоплюється ст.6 Конвенції) та кримінального звинувачення Суд дійшов висновку що “характер процедури за внутрішнім правом не може мати вирішального значення з питання можливості застосування ч.1 ст.6 Конвенції, оскільки у протилежному випадку національна влада може ухилитися від зобов'язань, що накладаються цією статтею, шляхом введення дисциплінарних процедур у відношенні злочинів, які за своєю природою і характером санкцій є або можуть стати частиною кримінального права”. По цієї справі були названі три критерії, які дозволяють відмежувати “кримінальну сферу” від стягнень, які не відносяться до кримінальної сфери: класифікація правопорушення у національному праві, природа злочину і природа і суворість покарання.

Спочатку було відзначено, що перший критерій не є визначальним – він враховується тільки у тому випадку, якщо діяння не є злочином за своєю природою, але розглядається у якості кримінального злочину у національному праві. Під “природою злочину” розуміється сфера застосування норми, що порушується. Якщо норма має універсальний, загальнообов’язковий характер – це злочин, якщо норма відноситься тільки до певної обмеженої дисциплінарною владою групі, то мова йде про дисциплінарний проступок.

У подальшому, цю доктрину було розвинуто поширенням “кримінальної сфери” на адміністративні правопорушення. Ці правопорушення ( у тому числі і зі спеціальним суб’єктом) та інші малозначні злочини за своєю природою відносяться до порушення норм універсального характеру, тобто до “кримінальної сфери” (справа Адольфа, справа Оцтюрка). Стосовно адміністративних правопорушень були висунуті ті ж критерії “кримінальної сфери”, що й до дисциплінарних по справі Енгеля (природа злочину і санкції). У подальшому по справі Лутца було визначено, що для розуміння у якості “кримінальної сфери” вистачає наявності одного з критеріїв, а не їх сукупності. Таким чином всі адміністративні правопорушення віднесені до “кримінальної сфери” незалежно від суворості санкцій [52, c. 66–68].

З наведеної практики можна зробити різні висновки але найбільш цікавим з точки зору теорії є підхід до визначення критеріїв розмежування злочинів і адміністративних проступків, а відтак і до розмежування видів юридичної відповідальності.

Якщо подивитись на зазначені вище Стразбурзькі прецеденти, то єдиним критерієм для вирішення питання про застосування ч.1 ст.6 Конвенції, який не відноситься до характеристик власне протиправного діяння, але згадується у рішеннях Суду, є характер процедури за внутрішнім правом. Зрозуміло що мова йде про порядок розгляду справ та застосування відповідних стягнень або покарань.

Як вже відмічалося, звертаючи увагу на визначення поняття злочину (ст.11 КК України) та адміністративного правопорушення (ст.9 КпАП України) неважко помітити, що єдиною їх ознакою, яка пов’язана з процедурою, є вид юридичної відповідальності, яку за них передбачено. Для злочину це буде кримінальна караність (кримінальна відповідальність), а для адміністративного правопорушення – передбаченість за певне діяння адміністративної відповідальності. Якщо, так би мовити, відключити, від визначення цих понять вид юридичної відповідальності, межа між злочином і адміністративним правопорушенням стає дуже розмитою і нечіткою. Інші ознаки цих діянь практично співпадають за змістом і розрізняються тільки ступенем суспільної шкідливості (суспільно-небезпечні чи суспільно шкідливі). При цьому “суспільна шкідливість” поняття досить абстрактне, а процедура застосувань покарань і стягнень дуже конкретна. Можна також сказати, що ступінь суспільної шкідливості діяння конкретизується через передбачену законом процедуру застосування стягнень і покарань та їх розмір. Чим вище ступінь суспільної шкідливості, тим складніше процедура накладення стягнень і більше їх суворість.

Таким чином, наведене ще раз підтверджує, що ключовим моментом при розмежуванні різних видів юридичної відповідальності є саме процедура, порядок застосування відповідних стягнень.

Дисциплінарна відповідальність теж має власну процесуальну форму, яка хоча й не настільки детально описана правовими нормами подібно кримінальній або адміністративній відповідальності, але все одно може бути чітко визначена. Для трудових відносин процедури притягнення до дисциплінарної відповідальності регламентуються нормами Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП), а для службових відносин різноманітними окремими законами (наприклад, Законом України “Про державну службу”), дисциплінарними статутами (наприклад, Дисциплінарним статутом Збройних сил України) тощо. Особливості ж відповідних процедур обумовлюються змістом трудових або службових відносин в рамках яких й існують відносини дисциплінарної відповідальності.

За наведеними вище ознаками (суб’єктним складом та порядком притягнення) можна виділити ще один вид юридичної відповідальності, нормативна конструкція якого визначена у Цивільному Кодексі України, а саме цивільно-правової відповідальності. Реалізація цього виду юридичної відповідальності не пов’язана з наявністю у одного із її суб’єктів владних повноважень відносно іншого, а відтак вона не пов’язана з процедурою правозастосування. Для відносин цивільно-правової відповідальності характерним є те, що її суб’єкти юридично рівноправні, а абсолютно конкретний обов’язок відшкодувати нанесену шкоду або сплатити неустойку за невиконання чи неналежне виконання зобов’язання виникає безпосередньо із наявності делікту. Іншими словами, цивільно-правова відповідальність виникає, так би мовити, автоматично, без дотримання будь-якої процедури. Державний примус, а відтак і правозастосовча діяльність суду, стають потрібними тільки тоді, коли не відбувається добровільна реалізація зазначеного вище обов’язку.

І, нарешті, останнім видом юридичної відповідальності в контексті проведеної типології є відповідальність матеріальна, якій також притаманний специфічний порядок реалізації. Відповідно до статті 136 КЗпП, покриття шкоди працівниками в розмірі, що не перевищує середнього місячного заробітку, провадиться за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, керівниками підприємств, установ, організацій та їх заступниками - за розпорядженням вищестоящого в порядку підлеглості органу шляхом відрахування із заробітної плати працівника. У решті випадків покриття шкоди провадиться шляхом подання власником або уповноваженим ним органом позову до районного, районного у місті, міського чи міжрайонного суду. В першому випадку матеріальна відповідальність реалізується в порядку аналогічному дисциплінарному, а в другому - в порядку цивільного судочинства.

Отже, в чинному законодавстві передбачені всі можливі комбінації обраних нами в якості підстав класифікації юридичної відповідальності ознак і виключний перелік видів юридичної відповідальності буде таким: конституційна, кримінальна, адміністративна, дисциплінарна, цивільно-правова і матеріальна. З наведеного переліку видно, що результатом наукової класифікації юридичної відповідальності є такі її види, які сформувалися відповідно із логікою правового регулювання.

В сучасній правовій літературі існують й інші класифікації юридичної відповідальності. Так, за підставами виникнення пропонується виділяти об’єктивну і суб’єктивну юридичну відповідальність. До об’єктивної відноситься цивільно-правова відповідальність, що виникає із факту нанесення шкоди. Тут факт нанесення шкоди – об’єктивна підстава відповідальності; норма закону, що її передбачає – формальна підстава. Суб’єктивною буде відповідальність, що виникає тільки за наявності у суб’єкта правопорушення вини як обов’язкової ознаки правопорушення. З цієї позиції вину можна вважати суб’єктивною підставою відповідальності [57, c. 15].

На нашу думку, така класифікація є некоректною, оскільки цивільно-правова відповідальність за нанесення шкоди передбачає відповідальність за наявності вини, оскільки у ч.2 статті 1166 Цивільного Кодексу України встановлено, що особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

За способом впливу виділяють компенсаційну відповідальність – спрямовану на відшкодування шкоди і репресивну, яка реалізується у застосуванні покарання. У свою чергу за сферою застосування виділяють господарсько правову, державно-правову, а також економічну відповідальність [57, c. 15]. Але результати всіх цих штучних класифікацій не дають уявлення про суттєві характеристики видів юридичної відповідальності, звертають увагу на другорядні аспекти.

Таким чином, традиційний поділ юридичної відповідальності на конституційну, адміністративну, кримінальну, дисциплінарну, цивільно-правову й матеріальну, обумовлений об’єктивними закономірностями розвитку системи права й механізму держави, а також логікою правового регулювання, що підтверджується результатами здійсненої природної класифікації в рамках такого методу наукового пізнання як типологія.

Виділення за допомогою методу типології зазначених видів юридичної відповідальності свідчить про те, що юридичну відповідальність можна і належить розглядати як систему. Властивості кожного із видів юридичної відповідальності узяті у сукупності як інтегральна характеристика системи в цілому, обумовлюють її головну функцію – функцію фундаментального засобу забезпечення правопорядку в усіх сферах суспільних відносин, які піддаються правовому регулюванню.