<<
>>

Наднаціональність у правотворчій діяльності інститутів Європейського Союзу

Аналіз правотворчої діяльності у Європейському Союзі/Європейських співтовариствах наочно демонструє складність процесу європейської інтеграції і «напрямок її руху», а його динаміка (зміна і розвиток) віддзеркалює процес становлення та еволюцію правової природи цих міждержавних утворень [48; 70; 248]1.

З’ясовуючи, зміст поняття «правотворчий процес» стосовно ЄС, необхідно визначити, що є результатом цього процесу, а саме які норми права виробляються в рамках Союзу/Співтовариств. Традиційно право ЄС уявляють у вигляді сукупності різноманітних джерел права, яка складається з кількох елементів. Умовно ці елементи визначають як первинне право (основні міжнародні угоди установчого характеру, свого роду європейська «конституція»), вторинне право (різні нормативні акти, прийняті на основі і для виконання первинного права) [116; 79] , конвенційне право, додаткове право, судове право, основні принципи європейського права. Деякі автори розглядають ці елементи окремо, інші об’єднують їх у різні групи, зменшуючи таким чином, кількість джерел. Але так чи інакше усі перераховані елементи визнаються дослідниками [294; 248; 63; 213][369] [370] [371]. Тому можна говорити, що правотворчий процес у рамках ЄС - це діяльність певних суб’єктів, а також процедура взаємодії між ними, спрямована на створення норм права ЄС, які втілюються у певних актах1.

Якщо розглядати правотворчий процес у межах Європейського Союзу/Європейських співтовариств, то слід передусім зазначити, що власне терміни «законодавчий процес» або «законодавчі процедури», з якими часто і пов’язують правотворчий процес, використовуються в апараті визначень дещо в незвичному значенні [167][372] [373]. Ці терміни застосовуються значною мірою умовно, що пов’язано передусім з особливою правовою природою Співтовариств/Союзу.

Оскільки правотворчий процес тут охоплює як діяльність власне держав-членів щодо опрацювання і прийняття установчих договорів та тих угод, що доповнюють ці договори (тобто йдеться про так зване первинне право ЄС), так і діяльність інститутів ЄС, які у своїй діяльності створюють норми, метою яких є розвиток установчіх договорів і права ЄС загалом (переважна більшість цих норм утворюють так зване вторинне право ЄС, а саме - регламенти, директиви, рішення). У першому випадку йдеться про правотворчий процес, який відбувається виключно в межах міжнародного права (міжурядове співробітництво) і врегульований нормами міжнародного публічного права, а саме Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 року [142][374] або звичаєвими нормами міжнародного права [137][375]. В інших випадках можна говорити саме про «законодавчі процедури», які відбуваються в межах інститутів ЄС. І саме у процесі такої діяльності основних органів ЄС найяскравіше виявляються наднаціональні особливості правової природи Європейського Союзу. Можна навіть зауважити, що існує прямий зв'язок між правовою природою міждержавного утворення та тими процедурами прийняття рішень правового характеру, які властиві для його

органів.

Даючи характеристику наднаціональним тенденціям у «законодавчому процесі» у рамках ЄС, слід зробити кілька важливих зауважень. Передусім, законодавчий процес у межах ЄС - це сукупність визначених в установчих договорах процедур прийняття деякими інститутами ЄС рішень нормативного та рекомендаційного характеру. На наш погляд, важко погодитися з С. Ю. Кашкіним [167]1, який вважає, що поняття законодавчого процесу в Європейському Союзі/Співтовариствах є синонімічним поняттю процесу прийняття рішень у міжнародній організації. Як відомо, у більшості сучасних міжнародних організацій рішення приймаються шляхом консенсусу, тобто одностайним голосуванням держав-членів організації [227][376] [377]. А в органах ЄС, як буде продемонстровано далі, не усі рішення під час їх прийняття потребують одноголосного схвалення.

Крім того, серед рішень інститутів ЄС є такі, що мають індивідуальний характер, тобто мають конкретного адресата, який може бути державою, юридичною особою тощо.

Слід також звернути увагу на те, що суб’єктами законодавчого процесу в ЄС, на відміну від держави, є не вищі органи державної влади, а наділені елементами публічної влади органи, з яких, до речі, не усі є виразниками власне наднаціонального начала (Рада ЄС, Комісія ЄС, Європарламент). З названих органів лише Комісія є носієм наднаціональної влади. При цьому не слід забувати і про певну роль Суду ЄС (а він виступає як наднаціональний орган) як у законодавчому процесі (наприклад, право анулювати нормативно-правовий акт, прийнятий інститутами Європейського Союзу у випадку порушення ними процедури прийняття, тощо), так і в правотворчому процесі загалом, коли Суд шляхом застосування телеологічного та систематичного тлумачення установчих договорів не лише заповнює прогалини в праві ЄС, але і по суті розвиває і навіть творить право (достатньо згадати про принципи верховенства та прямої дії права ЄС, які були вироблені саме у практиці Суду правосуддя) [3; 2; 94; 91]1. Більше того, у системі органів Європейського Союзу, що виражають саме наднаціональне начало у правовій природі Союзу.

Законодавчі процедури використовуються для прийняття як загальнообовязкових актів (наприклад, регламентів), так і для актів індивідуального (директива, рішення) та рекомендаційного характеру (рішення, рекомендація) [126; 145] . Крім того, в установчих договорах Союзу та Співтовариств не використовується термін «закон» чи «законодавчий» акт. Нормативні акти тут мають свої назви (ст. 249 Договору про Європейське співтовариство). Більше того, на відміну від національних правових систем, де провідна роль у процесі створення загальнообов’язкових норм належить легіслатурам, у Європейському Союзі значення Європейського парламенту у законодавчому процесі є менш вагомим, оскільки, як було зазначено у системі інститутів ЄС єдиний легітимний за своїм формуванням орган, наділений

3

дорадчо-консультативними повноваженнями .

Додамо, що процес прийняття рішень у Союзі/Співтовариствах переважно зосереджений у руках таких органів, як Рада ЄС, Комісія ЄС та Європейський парламент (так званого «інституійного трикутника»). Ці органи досить часто називають основними суб’єктами процесу прийняття рішень. При цьому Рада та Європейський парламент є суб’єктами як законодавчих процедур, так і бюджетної процедури. Комісія, яка наділена монопольним правом законодавчої ініціативи, переважно здійснює свої повноваження у законодавчому процесі. І нарешті, якщо мова йде про укладання міжнародних [378] [379] [380] договорів від імені Співтовариств, рідше Союзу, і передусім у межах першої опори (тобто спрямованих на досягнення цілей Союзу (Преамбула та ст. 2 Договору про Європейський Союз та розділ І Договору про Європейське співтовариство), то в цьому процесі Рада зазвичай відіграє провідну роль порівняно з іншими інститутами. Говорячи про статус названих органів у правотворчому процесі, зокрема і у системі органів ЄС, ми вже зауважували, що, коли Комісія та Парламент є виразниками» наднаціональних начал у процесі інтеграції, то Рада є їх протилежністю. Вважається, що «найбільше значення у будь-якій цілісній системі належить системоутворюючим відносинам і зв’язкам» [137; 364]1, поза сумнівом, у правотворчому процесі до таких відносяться зв’язки між інститутами саме цієї групи[381] [382] [383].

Процес прийняття нормативних актів інститутами ЄС звичайно ілюструє наднаціональні риси діяльності як інститутів ЄС, так і Європейського Союзу у цілому. Але найбільш яскраво наднаціональні тенденції виявляються саме в рамках першої (соціально-економічної опори Європейського Союзу), тобто в рамках Співтовариств, де, як відомо, ступінь передачі суверенних прав від держав-членів до Європейського Союзу є найвищим і де основним методом співпраці є коммунітарний метод.

У межах Співтовариств/Союзу використовуються як загальні, так і спеціальні законодавчі процедури.

Цей поділ, звичайно, є умовним, і в нормативних актах ЄС він не згадується [167] . Відмінною рисою так званих загальних процедур є те, що вони використовуються на підставі різних статей установчих договорів і теоретично можуть бути застосовані до будь-якої сфери діяльності Європейських співтовариств. Це процедури консультацій, спільного прийняття рішень, санкціонування та процедура співробітництва. До загальних процедур відносять також процедуру «Комісія - Рада».

Для врегулювання певних окремих питань використовують процедури спеціальні. Як зазначає С. Ю. Кашкін, застосування спеціальних процедур залежить від специфіки проблематики, галузі, у якій приймається рішення [167]1. До таких процедур віднесені бюджетна процедура та процедура укладання міжнародних угод Європейського Співтовариства, рідше Союзу.

Оскільки найбільш легітимним за порядком свого формування з точки зору традиційної теорії розподілу влади серед інститутів Європейського Союзу є Європейський парламент, то інколи в науковій літературі серед традиційних процедур прийняття рішень виділяють ті, у яких роль Європейського парламенту є високою (процедура санкціонування (надання згоди), ст. 86 параграф 3 Внутрішнього регламенту Парламенту, процедура сумісного (спільного) прийняття рішення - ст. 251 Договору про Європейське співтовариство), та процедури, у яких роль Європейського парламенту є незначною (процедура консультацій (статті 66, 69 Внутрішнього регламенту Парламенту, статті 39, 42, 48 Договору про європейський Союз, статті 11, 13, 19 та ін. Договору про Європейське співтовариство), процедура співпраці (співробітництва) (ст. 252 Договору про Європейське співтовариство)), та процедури, в яких Європейський парламент участі не бере (процедура «Комісія - Рада» (статті 45, 49, 132 Договору про Європейське співтовариство) [167; 44: 315; 313][384] [385].

Зупинимося на характеристиці прояву наднаціональних рис правової природи Європейського Союзу у процесі здійснення окремих процедур прийняття рішень.

Процедура консультацій є однією із «найпростіших» та найбільш розповсюджених процедур, які називають законодавчими[386]. Процедура консультацій разом із ще простішою процедурою «Комісія-Рада» [167]1 уособлюють порядок прийняття рішень, характерний для міжнародних організацій і тому наднаціональні тенденції в діяльності органів ЄС під час здійснення цих процедур виявляються не надто яскраво.

Першою стадією процедури консультацій є правотворча ініціатива Комісії, рідше - держави-члена. Ініціатор передає проект рішення у Раду.

Процедура консультацій передбачає, що Рада приймає рішення лише після висновку Європейського парламенту[387] [388] [389] щодо законопроекту, який запропонувала Комісія з метою схвалення його у Раді. Однак це означає, що по суті Рада не зобов’язана діяти відповідно до висновку Парламенту. Як вказує Ж.-Л. Сорон [182][390], ця процедура була посилена практикою та судовими рішеннями. 9 березня 1995 року Комісія та Європейський парламент ухвалили «кодекс поведінки», який передбачає обов’язок Комісії інформувати Європейський парламент про причини, з яких вона не врахувала пропозиції Парламенту щодо внесення змін, а також обов’язок Комісії зняти пропозицію, яку було відхилено Парламентом, або повідомити причини, які виправдовують залишення пропозиції в силі. Так само Рада повідомляє Європарламент про причини неврахування нею пропозицій Парламенту («процедура Sheel»). Ця формальність має надзвичайно важливе значення. З Парламентом повинна проводитися щоразу нова консультація, якщо акт, прийнятий Радою, суттєво не збігається з пропозицією, щодо якої Парламентом було здійснено консультацію, або коли такий акт суттєво не збігається з побажаннями, які висловив Європейський парламент, за винятком випадку, якщо така зміна пропозиції Комісії Радою здебільшого відповідає побажанням, висловленим самим Парламентом [333]1 . Парламент зі свого боку повинен виявити лояльність під час співробітництва з іншими інститутами, які звертаються до нього з проханням про винесення висновку протягом розумного терміну з тим, щоб дозволити прийняти Раді акт у передбачений для цього термін. Звичайно найбільш ефективним засобом впливу Парламенту на процедуру консультації є можливість змусити Комісію максимально врахувати пропозиції, поправки Парламенту (статті 66 та 69 Внутрішнього регламенту парламенту) [167] .

Незважаючи на те, що Рада не зобов’язана враховувати висновок Парламенту, вона повинна дочекатися резолюції останнього. Як сформулював

з

Суд ЄС у своєму рішенні у справі SA Roquette Freres v. Council (138/79 [265] ), дане положення є суттєвою процедурною вимогою і її недотримання призводить до анулювання ухваленого акта.

Процедура сумісного прийняття рішень. На відміну від процедури консультації процедура сумісного прийняття рішень відносно нова та найбільш складна із усіх процедур правотворчого процесу у Союзі. Вона була введена Маастрихтським договором 1992 року. Цій процедурі присвячена ст. 251 Договору про ЄСпв [161][391] [392] [393] [394]. Відмінною рисою процедури є також впливова роль у ній Європейського парламенту, що виступає разом із Радою як «співзаконодавець» у процесі прийняття рішень. Дана процедура широко розповсюджена сьогодні (наприклад, застосування її передбачають статті 47, 95, 141, 156 Договору про ЄСпв), вона застосовується при прийнятті значної кількості рішень Співтовариства та є одною з основних законодавчих процедур [44; 84; 70][395].

Процедура ініціюється Комісією, яка вносить проект рішення в Раду, та Європейський парламент. Європейський парламент розглядає проект (так зване перше читання), і залежно від наслідків розгляду процедура розвивається наступним чином. Якщо Європейський парламент узгоджує проект рішення або взагалі не розглядає його, то рішення кваліфікованою більшістю затверджується Радою. Якщо Європейський парламент вносить поправки до проекту рішення (або іншим чином висловлює свою незгоду з проектом рішення), то Рада може погодитись з поправками Європейського парламенту та затвердити кваліфікованою більшістю рішення, або, діючи також на підставі кваліфікованої більшості, виробити загальну позицію по проекту рішення. Ця загальна позиція по проекту рішення направляється Європейському парламенту на розгляд (так зване друге читання).

Розглянувши загальну позицію, Європейський парламент може, по- перше, схвалити загальну позицію (або не розглядати її) та затвердити рішення, по-друге, абсолютною більшістю голосів відхилити загальну позицію та проект рішення в цілому (абсолютне вето). По-третє, Європейський парламент абсолютною більшістю голосів може внести поправки до загальної позиції по проекту та направити їх на розгляд до Ради та Комісії.

При отриманні усіх матеріалів із Комісії Рада може або кваліфікованою більшістю схвалити поправки Європейського парламенту до загальної позиції з урахуванням думки Комісії (а якщо думка Комісії була негативна, то Рада діє одностайно та стверджує рішення), або не схвалює поправки до загальної позиції, і тоді Голова Ради та Голова Європейського парламенту скликають Узгоджувальний комітет.

Узгоджувальний комітет створюється з числа членів Ради (або їх представників) та також числа представників Європейського парламенту при участі в засіданнях комітету представників Комісії. Метою Узгоджувального комітету є доопрацювання проекту рішення, приведення його тексту в такий стан, який міг би задовольнити інтереси кожної із сторін. Якщо протягом встановленого терміну Узгоджувальний комітет не ухвалить доопрацьований проект рішення або не зможе доопрацювати проект, то проект рішення вважається відхиленим. Якщо Узгоджувальний комітет кваліфікованою більшістю представників Ради і простою більшістю представників Європейського парламенту ухвалює доопрацьований проект, то він направляється на одночасне голосування в Раду та Європейський парламент (третє читання). Для ухвалення рішення необхідна абсолютна більшість голосів депутатів Парламенту і кваліфікована більшість голосів членів Ради. Якщо доопрацьований проект рішення не набирає необхідної кількості голосів хоча б в одному із інститутів, проект вважається відхиленим (для проходження кожної стадії надається три місяці, крім скликання Узгоджувального комітету і періоду його роботи, на ці дії Договір про Європейське співтовариство дає шість тижнів) [70]1.

Процедура сумісного прийняття рішень є результатом компромісу між демократизацією законодавчого процесу в Європейському Союзі ( посилення ролі Європейського парламенту) і збереженням традиційної ролі Ради як основного законодавчого органу [302][396] [397] [398].

Процедура санкціонування. Ця процедура має незначне розповсюдження (статті 105, 161, 190 Договору про Європейське співтовариство).

Наднаціональність цієї процедури виявляється у ключовій ролі Європейського парламенту в процесі прийняття рішень. Процедура санкціонування схожа за порядком проведення на процедуру консультацій. Однак, на відміну від процедури консультацій, Рада запитує не думку Парламенту щодо проекту рішень, а згоду на ухвалення рішення, тобто санкцію. Роль Європейського парламенту в цій процедурі є найбільш високою [182; 167; 70] .

Процедура співробітництва. Ця процедура була введена у дію Єдиним Європейським актом у 1986 році. Наднаціональні тенденції у здійсненні цієї процедури виявляються в особливій, значній ролі Європейського парламенту. Порівняно із процедурою сумісного прийняття рішень, де роль Парламенту є також значною, процедура співробітництва відрізняється певною простотою. Регламентується ця процедура статтею 252 Договору про Європейське співтовариство [161][399].

У чому виявляються наднаціональні тенденції у цій процедурі? Перед усім у тому, що процедура співробітництва починається за ініціативою Комісії, яка, як ми з’ясували, уособлює наднаціональні начала у правовій природі Союзу/Співтовариств.

Проект рішення Комісія направляє в Європейський парламент і в Раду. Далі Європейський парламент дає висновок відносно проекту рішення (перше читання) і спрямовує його Раді. Якщо висновок позитивний, Рада затверджує рішення. У випадку негативного висновку Європейського парламенту, Рада на основі викладених у висновку зауважень опрацьовує загальну позицію через голосування кваліфікованою більшістю і направляє проект рішення Європейському парламенту.

Далі в діях Європарламенту ми також можемо спостерігати елементи наднаціональності. Європейський парламент розглядає загальну позицію (друге читання) і залежно від результату розгляду процедура прийняття рішення може розвиватися по-різному. Якщо Європейський парламент дає позитивний висновок по загальній позиції або не розглядає її протягом трьох місяців, то Рада затверджує рішення кваліфікованою більшістю голосів. Якщо Європейський парламент дає негативний висновок щодо загальної позиції і на основі абсолютної більшості голосів відхиляє її, то Рада одноголосно може затвердити рішення, ігноруючи при цьому негативний висновок Європейського Парламенту щодо загальної позиції.

Якщо Європейський парламент абсолютною більшістю голосів вносить поправки до загальної позиції, то ці поправки направляються Комісії, яка протягом одного місяця розглядає ці поправки і направляє пропозиції по них до Ради. Рада або кваліфікованою більшістю ухвалює рішення з поправками Європейського парламенту із урахуванням пропозицій Комісії, або одноголосно відхиляє поправки з пропозиціями, затверджуючи рішення в редакції загальної позиції. На кожну стадію процедури надається не більше трьох місяців (за винятком спеціального терміну для розгляду Комісією поправок Європейського парламенту щодо загальної позиції - один місяць) з можливістю продовження її максимально ще на один місяць ( повинна бути згода Ради та Європейського парламенту) [161]1.

Дана процедура є не надто розповсюдженою нині. Вона використовується під час прийняття деяких рішень щодо валютного і економічного Союзу (статті 99, 102, 103, 106 Договору про Європейське співтовариство). Є думка, що процедура співробітництва може бути взагалі вилученою із Договору про Європейське співтовариство [333][400] [401].

Бюджетна процедура. Однією з особливих рис Європейських Співтовариств та Союзу порівняно з іншими міжнародними організаціями, як вже зазначалося у роботі, є система фінансування їх діяльності, передбачена установчими договорами. Ця система базується на власних коштах співтовариств та Союзу. Оскільки бюджет ЄС характеризується високим ступенем автономності, тобто не залежить від бюджетів держав-членів і формується виключно за рахунок власних коштів Європейського союзу, що в принципі є відображенням наднаціональної природи ЄС та економічного суверенітету, то відповідно і процедура прийняття бюджету повною мірою характеризує наднаціональні риси правової природи Європейського Союзу/ Співтовариств, а отже, і наднаціональність у діяльності органів ЄС.

Ця процедура закріплена у ст. 272 Договору про Європейське співтовариство. Особливою рисою бюджетної процедури є те, що бюджетні витрати тут поділяються на обов’язкові та необов’язкові, що в свою чергу впливає на роль деяких інститутів (власне Європейського парламенту) у процесі затвердження видаткової частини бюджету ЄС1.

Попередній проект бюджету формує Комісія ( як орган, що наділений виключним правом законодавчої ініціативи) і направляє цей проект у Раду, в якій відбувається ухвалення кваліфікованою більшістю голосів і як остаточний проект бюджет направляється до Європейського парламенту, який повинен ухвалити цей проект не пізніше 5 жовтня року, який передує виконанню бюджету. Якщо парламент протягом 45 днів після отримання проекту ухвалить або не розгляне взагалі проект бюджету, то бюджет вважається прийнятим. Європейський парламент може простою більшістю голосів внести поправки в статті необов’язкових витрат бюджету і/або абсолютною більшістю голосів запропонувати модифікації статей обов’язкових витрат. Раді надається право протягом 15 діб або погодитися з поправками і модифікаціями Європейського парламенту, або навіть не розглядати їх та затвердити бюджет.

Існує також ще один варіант. Рада кваліфікованою більшістю може модифікувати поправки Європейського парламенту і/або залежно від того, чи ведуть модифікації Європейського парламенту до збільшення видатків чи ні, не приймати такі модифікації або кваліфікованою більшістю відкинути їх, а також змінити їх. При останньому варіанті розвитку подій проект бюджету повертається до Європарламенту, який протягом 15 діб може змінити або відхилити модифікації Ради більшістю в 3/5 голосів, або не розглядати проект бюджету та затвердити його. Стаття 272 Договору про ЄС дозволяє Європейському парламентові, «керуючись важливими аргументами», відхилити бюджет у цілому 2/3 голосів [161] .

Таким чином, роль Європейського парламенту у бюджетній процедурі є хоч і незначною порівняно і з аналогічною роллю національних парламентів під час прийняття бюджету, проте слід зауважити, що порівняно з іншими законодавчими процедурами роль Європарламенту є все ж суттєвою. [402] [403]

Процедура укладання міжнародних угод. В Європейському союзі існує дві спеціальні правотворчі процедури, які регулюють процес приєднання Союзу/Співтовариств до міжнародних угод (це один із засобів реалізації міжнародної правосуб’єктності інтеграційних утворень).

Перша процедура застосовується при укладанні міжнародних угод Європейськими співтовариством. У рамках повноважень у першій опорі. Тут найяскравіше виявляються наднаціональні риси у діяльності органів Європейського співтовариства. Друга процедура застосовується при укладенні міжнародних договорів з метою реалізації цілей і завдань загальної зовнішньої політики і політики безпеки, а також співробітництва поліцейських та судових органів у кримінально-правовій сфері [299]1 (відповідно в межах другої та третьої опор Європейського Союзу).

Розглянемо перший вид процедур укладання міжнародних угод. Порядок реалізації цієї процедури передбачений у ст. 300 Договору про Європейське співтовариство. Дана норма надає право Співтовариству від власного імені укладати договори з однією або кількома державами або з міжнародними організаціями [161] .

Ця процедура ініціюється Комісією ЄС, яка надає Раді рекомендації стосовно укладання міжнародної угоди. Після розгляду рекомендації Рада кваліфікованою більшістю голосів уповноважує Комісію на ведення переговорів. Таким чином, Комісія проводить переговорний процес і може консультуватися при цьому із спеціальними комітетами, які призначаються Радою для сприяння, виконання завдань переговорів.

Після закінчення переговорів міжнародний договір укладає Рада. При цьому використовується процедура консультацій. Рада залежно від

терміновості питання може встановлювати термін для Європейського парламенту з метою надання ним висновку. Якщо Європейський парламент не дотримається терміну, то це дозволяє діяти Раді у відсутності такого висновку. [404] [405]

Рада затверджує рішення про укладання міжнародного договору кваліфікованою більшістю голосів, за винятком випадків укладання договорів про асоціацію і угод, які стосуються галузі, в якій необхідною є одностайність для прийняття внутрішніх норм.

Існують також винятком із загального правила про використання процедури консультації при укладанні міжнародних угод ЄС. У деяких випадках застосовують процедуру санкціонування, а саме:

- укладання угод про асоціацію;

- укладання угод у межах загальної торгової політики;

- укладання угод, які мають важливе бюджетне значення для Співтовариства;

- укладання інших угод, які встановлюють особливі інституційні рамки шляхом організації процедур співробітництва;

- укладання угод, які тягнуть за собою внесення поправок в акт, затверджений на основі процедури сумісного прийняття рішень.

Строк отримання згоди Європейського парламенту може бути спеціально узгоджений Радою і самим Європейським парламентом [70; 182]1.

Особливістю процедури укладення міжнародних угод від імені Європейських співтовариств є те, що вона містить і інші правотворчі процедури.

Процедура укладання міжнародних угод Європейського Союзу у сфері спільної зовнішньої політики та політики безпеки, а також співробітництво поліцейських і судових органів у кримінально-правовій сфері регулюється Договором про Європейський Союз (ст. 24). Відповідно до положень Договору Рада одностайно надає повноваження державі-члену, яка головує у ЄС, почати переговори про укладання необхідної угоди [300; 275][406] [407]. Такі переговори проводяться за сприянням Комісії. Після закінчення міжнародних переговорів, держава-член, що головує у ЄС, надає Раді рекомендації про укладення міжнародного договору. Рада керуючись цією рекомендацією, одноголосним рішенням укладає такий договір.

Слід зазначити, що міжнародні договори Європейських співтовариств, укладені у порядку параграфу 7 статті 300 Договору про Європейське співтовариство є обов’язковими для всіх без виключення інститутів співтовариств та держав-членів. А міжнародні договори Союзу у сферах загальної зовнішньої політики і політики безпеки, а також у сфері співробітництва поліцейських і судових органах у кримінально - правовій галузі (відповідно у ІІ і ІІІ опорах ЄС) можуть застосовуватися до держав - членів з певними виключеннями. Наприклад, представник держави-члена в Раді може заявити, що він повинен підкорятися власним конституційним положенням і тоді угода не буде обов’язковою для держави цього представника. Інші члени Ради в таких випадках можуть погодитися з тим, що угода застосовується до них тимчасово [333][408].

На прикладі цих двох процедур ми можемо визначити яким чином і у яких сферах поєднуються наднаціональні та міжурядові риси у діяльності органів ЄС, а зрештою і самого Європейського Союзу.

<< | >>
Источник: ЯКИМЕНКО ХРИСТИНА СЕРГІЇВНА. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ: ПРАВОВА ПРИРОДА ОБ’ЄДНАННЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків —2009. 2009

Еще по теме Наднаціональність у правотворчій діяльності інститутів Європейського Союзу:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -