Висновки

«Історія вчень про державу і право», досліджуючи свій предмет, вивчає природу і зміст понять «держава» і «пра­во». Набуті в процесі наукового узагальнення знання є фундаментальними у пізнанні причин і передумов виникнення, закономірно стей розвитку та сутно сті держави і права як соціальних інститутів.

Попри розмаїття існуючих державно-правових теорій, концепцій доктрин всі вони без винятку вказують на об єктивну необхідність виникнення держави і права та їх регулюючу роль у суспільстві, спрямовану на забезпечення все- загального інтересу.

У процесі історичного розвитку вчень про державу і право остаточно сформувалися два основних підходи до типології держави і права як соціальних інститутів: формаційний і цивілізаційний.

Підмурком формаційного підходу є марксистське вчення про визначальну роль матеріального базису у відношенні до надбудови та про історичний розвиток, як послідовну зміну суспільно-економічних формацій. Поняття історичного типу держави в межах формаційного підходу пов'язується із встановленням закономірної залежно сті класової сутності держави від економічних відносин, які панують у суспільстві на певному етапі його розвитку. Відповідно держава розглядається як знаряддя захисту інтересів економічно пануючого класу, її сутністю є здійснення організованого насилля, а право розглядається як інструмент насилля. Згідно із класовою теорією (у сталінській інтерпретації) історичними типами держав є рабовласницькі, феодальні, буржуазні, соціалістичні (Див. докл.: Сталин И. В. О диалектическом и историческом материализме // И. Ста­лин. Вопросы ленинизма. Изд. 11-е - ОГИВ, 1947.- С. 535­565)..

Підмурком цнвілізаційного підходу у типологійній кла­сифікації держав, а отже і визначення їх сутності, є поняття «цивілізація». Держава тут співвідноситься із духовно - моральними і культурними чинниками суспільного розвитку і розглядається як засіб створення умов для узгодження і реалізації інтересів всього суспільства з метою забезпечення всезагального блага.

У сучасних умовах розвитку людства актуалізується ци- вілізаційний підхід до типології сучасних держав. Актуальність зумовлена ставленням суспільства до індивіда, як не- перевершеної цінності. Отже, в центр вивчення минулого і сучасного ставиться конкретний індивід - творча особистість, а не класово-безлика істота, враховується сфера взаємодії соціальних груп на основі не класових, а загальнолюдських цінностей. Йдеться про загальносоціальний аспект сутності держави і права, який яскраво виявляється в їх співвідношенні з громадянським суспільством.

Ідея громадянського суспільства укорінена в античній Греції а, власне поняття «громадянське суспільство», сформувалося у ХУЛ ст., завдячуючи працям Г Гроція, Т Гоббса, Дж. Локка та ін. В історії державно-правової думки сформувалося три основних підходи до розуміння співвідношення громадянського суспільства і держави: по-перше, держава і громадянське суспільство - дві соціальні системи, що збігаються; по-друге, держава і громадянське суспільство - різні соціальні системи: первинною (домінуючою) є держава, яка контролює громадянське суспільство; по- третє, держава і громадянське суспільство - різні соціальні системи: держава виконує службову (підпорядковану) роль у відношенні до громадянського суспільства.

Засадовим у сучасній концепції громадянського суспільства є положення, що правова соціальна держава може сформуватися виключно в умовах громадянського суспільства.

Усе розмаїття теорій і поглядів в історії державно-пра­вової думки стосовно співвідношення «держави і особи» можна звести до двох підходів: природно-правовии ( індивідуалістичний, гуманістичний) і юридично - позитивістський (державницький, етатичний).

Природно-правовий підхід ґрунтується на розумінні особистості як мети, держави як засобу досягнення мети. Тут послідовно захищається теза про те, що права належать людині від природи, вони є невідчужені, людина володіє ними незалежно від держави. Завдання держави і суспільства полягає у визнанні цих прав і створенні умов для їх реалізації.

Юридтно-позитивістський підхід ґрунтується на розумінні держави як мети, а особистості як засобу досягнення мети. Тут послідовно захищається теза про те, що людина одержує свої права від держави і суспільства, а природа цих прав патерналістська. Держава виступає джерелом і гарантом прав людини, закріплюючи їх у законі. Право і закон ототожнюються.

В цілому засадовим у природно-правових доктринах є положення про те, що право історично і логічно передує державі, джерелом його є природа, суспільні відносини або правотворчість судів; засадовим у юридично- позитивістських доктринах є положення, що джерелом права є воля законодавця, держави (йдеться про позитивне право). Право виникає тоді, коли виникає держава. Суспільні відносини формуються у відповідності до приписів закону.

Отже, у категоріальному розумінні «держави» сутність її полягає у владному примусі. Владний примус може здійснюватися шляхом посилення карально-репресивних функцій і абсолютного пригнічення волі підвладних, або шляхом певного підпорядкування і впорядкування їхніх інтересів. Останнє передбачає таку залежність, коли індивіди підпорядковуються владній настанові не стільки із-за остраху бути покараними, скільки із власної волі, на засадах визнання авторитетності й необхідності владного примусу.

В категоріальному розумінні «права» сутність його по­лягає в обмеженні свободи, тобто право виступає як міра свободи. Право, втілене в законі, набуває статусу міри формально визначеної свободи і здійснюється шляхом державного примусу.