Державний і суспільний лад Спарти

В античній історії Спарта фігурує то як «община рівних», то як олігархічний чи аристократичний поліс. І те, й інше вірно. Все залежить від того, про який час і який етап розвитку Спарти йде мова.

«Народні збори скликались таким чином, що не було ні портика, ні іншої будівлі, з метою не відволікати народ від поставленої теми. Геронтів (старійшин] вибирали так. У сусідньому приміщенні закривалася особлива комісія, яка могла все чути зі зборів, але не могла бачити. Кожний кандидат проходив по площі за чергою, що визначалася жеребом; при його проході народ вітав його тим чи іншим чином. Комісія слідкувала за силою вигуків і визначала вибраним того, кого зустрічали найбільш радісними криками» [2, с. 311].

«На Народні збори допускалися лише ті громадяни, які досягли тридцятирічного віку... Вони збиралися лише один раз на місяць. На зборах присутні стояли, що доводить, що обговорення не були досить довгими... Голосували шляхом викриків» [2, с. 81]. Входження до герусії визнавалося, у крайньому разі - в теорії, вищою нагородою за гідне життя, присвячене суспільному благу. Але Аристотель дає зрозуміти, що геронти часто бували доступні підкупу: «Особи, що виконують посаду і обов’язки геронтів, бувають доступні підкупу і часто державні справи приносять в жертву своїм особистим вигодам.

У Спарті було два царя; їх влада передавалася спадково в двох різноманітних сімействах, що завжди ворогували між собою. Спартанці, наскільки могли, намагалися зменшити владу своїх царів, до яких ставилися з особливою недовірою. Про це те ж саме говорить і Аристотель: «Лікург не вірив у те, що царів можна зробити досконалими людьми, тому разом з царями, коли вони залишали країну, посилали супроводжуючими особами їх особистих ворогів і вважали спасінням для держави, коли між царями відбувалися суперечки» [3, с. 81]. Древніх приголомшувала та зовнішня пошана, якою їх оточували. Якщо робилося жертвоприношення, вони займали особисті місця за святковою вечерею, їм першим подавали їсти. Під час ігор їм належить почесне місце. Після їхньої смерті розсилаються гонці по всій країні. На похорони приходили з різних місць. Якщо хто-небудь з царів помирав на війні, його статуя виставлялася на ліжку, прикрашеному багатими покривалами, протягом 10 днів перестають діяти суди, збори і все навкруги охоплене трауром. Всі ці звичаї пояснюються релігійним характером царської влади в Спарті. Політична влада царів була не дуже великою, і з плином часу вона все більше зменшувалась. Лікург надавав державному управлінню змішаний характер, але послідовники його, бачачи, що олігархія все ще досить сильна, обмежували її владою ефорів-блюстителів. Створення посади ефорів послужило не ослабленню, а укріпленню держави: «Воно лише на перший погляд було поступкою народу, а насправді - посилило аристократію. Відмовившись від великої влади, спартанські царі разом з тим позбавились ненависті, заздрощів» [1, с. 98]. У Народних зборах вони виголошували промови, але не головували, вони засідали також у герусії, але мали кожний лише по одному голосу, їм належало право командувати армією, але спартанці приєднували до них двох ефорів, які, не маючи права робити їм зауваження, слідкували за всіма вчинками.

Аристотель зазначає: «Влада ефорів надзвичайно велика і подібна владі тиранів... У руках ефорів... знаходиться влада виносити свої рішення з важливих судових процесів; але ефорами можуть бути перші зустрічні, тому було б правильніше, якби вони виносили свої вироки не за власними переконаннями, а згідно з буквою закону...» [З, с. 73].

Свободолюбство спартанців краще всього усвідомлювали їх царі. Один з них, Антигон, помітивши у своєму сині гордість та зневагу до підданих, сказав йому: «Залиши свої замашки. Чи ти не знаєш, що наша з тобою влада - почесне рабство?» Ефорів було п’ять; вони призначалися щорічно невідомим нам способом. Вони не повинні були вибиратися неодмінно з найбагатших та найблагородніших сімейств.

Іншим з перетворень Лікурга і найсміливішим з них був розподіл земель. Нерівність багатств була жахливою: величезна маса бідних загрожувала державі. Приводячи свій план у виконання, він розподілив Лаконію на тридцять тисяч земельних ділянок для жителів околиць Спарти і на 9 тисяч - округ самої Спарти... Лікург вилучив з обігу всю срібну та золоту монету, наказавши використовувати одну залізну, яка була настільки незручною, що зменшилися злочини. Залізні гроші не ходили за межами Спарти, тому не можна було купити іноземних товарів, з тієї ж причини до Спарти не ходили іноземні кораблі. Таким чином, розкіш зникла сама собою.

З метою ще більше притіснити розкіш та знищити почуття корисності Лікург встановив спільні трапези - сиситії - для того, щоб громадяни сходилися за один стіл. Вони не мали права обідати вдома. Заборонено було приходити на сиситії ситими, пообідавши вдома. Сиситії називаються на Криті «андриями», у спартанців - «фідітіями».

Отже, з наведеного вище можна зробити висновок, що хоча в запровадженнях Лікурга було якесь демократичне зерно, але демократія в Спарті не розвинулася. Та зрівнялівка, яка передбачалася його законами, навпаки, обернулася різкою диференціацією суспільства на пасивну масу і неконтрольовану верхівку.

Приватне та суспільне життя спартіатів. Відмінності між афінянами І спартанцями

Фукідід у своїй «Історії» зазначає: коринфські посли звернулися з наступними словами до спартанців: «Афіняни полюбляють новизну і відрізняються швидкістю в задумах і в здійсненні раз прийнятих рішень; ви ж, навпаки, стурбовані тим, як би зберегти існуюче, не вигадуєте нічого нового і не виконуєте на ділі навіть необхідного. Далі вони зважуються на те, що перевищує їх сили, ризикують до безрозсудності, і надія не залишає їх навіть у небезпеці, тоді як ви робите менше, ніж дозволяють ваші сили, не довіряєте безпомилковим розрахункам і вважаєте, що ніколи не позбавитесь небезпек. Вони рішучі, ви - ні; вони ходять у чужі землі, ви сидите вдома; віддаленням від батьківщини вони розраховують придбати собі що-небудь, ви побоюєтесь, як би походом не причинити шкоду тому, чим ви володієте. Перемагаючи ворогів, афіняни переслідують їх якомога далі, а переможені дають відтіснити себе якнайменше. Потім - тіло своє вони віддають за батьківщину так, неначе воно взагалі не належить їм, навпаки, дух бережуть як невід’ємну власність для держави, для служіння їй. Якщо якісь задуми їх не вдаються, вони дивляться на це як на втрату свого надбання; якщо ж план здійснився і вони придбали щось, досягнута ними вдача здається незначною в порівнянні з тим, що буде в майбутньому.

Спартанцям не бракувало дотепності, про що свідчить Плутарх: «Лакедемоняни відповіли самоським послам, що виголосили довгу промову: «Початок ми забули, а кінець не зрозуміли, оскільки забули початок». Хтось, побачивши картину, що зображувала побиття спартанців афінянами, сказав: «Які хоробрі люди ці афіняни!» - «Так, на картині», - підхопив один спартанець. Люди, що зустріли лакедемонян на шляху, сказали їм: «Ви щасливі, тому що тільки що звідси пішли розбійники». - «Ні, щасливі вони, - сказали лакедемоняни, - що не зустрілися з нами». Один спартанець, слухаючи оратора, що дуже довго розмовляв, сказав: «Так, це хоробра людина, вона так довго крутить своїми думками, навіть тоді, коли їй немає про що говорити»[2, с. 79-80].

Спартанські жінки та дівчата

Відомий французький історик Поль Про у своїй книзі «Приватне і суспільне життя греків» пише: «У Спарті жінки користувалися великою повагою, більшою, ніжу Греції. їх виховання більше зближало їх з чоловіками, вони з дитинства звикли усвідомлювати себе громадянами і приймати близько до серця суспільні інтереси. По відношенню до мужності, патріотизму і самозреченості вони ні в чому не поступалися чоловікам: звідси і витікала та повага, якою їх оточували. Похвалам чи доганам жінок надавалося в Спарті велике значення; їх думка приймалася до уваги навіть у питаннях, що виходили за межі їх компетенції. їхній вплив був такий великий, що в іншій Греції робили вигляд, що вважають спартанський уряд правлінням жінок» [2, с. 42].

Плутарх говорить: «Вважаючи виховання більшою та кращою задачею, Лікург приступив до здійснення своїх планів здалеку і перш за все звернув увагу на шлюб та народження дітей.

Та це не заважало їм підкорятися обов'язкам дружини і матері. Одразу ж після одруження спартанська жінка займається домашніми справами. Платон говорить, що вона не ткала і не пряла, тому що цим займалися рабині, але керувала роботами по господарству. Вона спостерігала нарівні з чоловіком за вихованням дітей. Замужні жінки показувалися лише у покривалах, між тим як дівчата ходили з відкритими обличчями. Один спартанець, якого спитали про походження цього звичаю, сказав: "Дівчині потрібно шукати чоловіка; дружині ж залишається лише берегти свого". Ці слова доводять, що при виборі нареченої особисті смаки грали більшу роль у Спарті, ніж в інших містах" [2, с. 43].

Виховання

Плутарх так змальовує долю спартанських дітей: "Виховання дитини не залежало від волі батька - він приносив його у Лісху" - місце, де сиділи старіші члени філи, які оглядали дитину. Якщо він виявлявся здоровим і міцним, його віддавали батьку, виділивши при цьому один з дев'яти земельних ділянок, але слабких і потворних дітей кидали в "апотети" - прірву біля Тайгета... Усі діти, яким тільки виповнилося сім років, збиралися разом і ділилися на "агели". Вони жили і їли разом і привчалися гратися і проводити час одне з одним. Начальником "агели" ставав той, хто виявлявся розумнішим за інших і більш спритним у гімнастичних вправах. Читанню і писанню вони вчились, але по необхідності, останнє ж їх виховання переслідувало одну-єдину мету - беззаперечну слухняність, витривалість і науку перемагати. З роками їх виховання ставало суворішим: їх наголо стригли, привчали ходити босими і гратися разом зазвичай без одягу. В тринадцять років вони знімали з себе хітон і отримували на один рік плащ" [1, с. 107-109].

З 20 до 60 років спартанець ніс військову службу. Одружуватись йому дозволялося, коли він досягав ЗО років, тоді він визнавався повнолітнім і набував політичних прав.

Отже, з вищенаведеного можна зробити висновок, що державні порядки Спарти стримували не тільки соціально-економічний, але і культурний розвиток суспільства. Обов'язкова суспільна освіта готувала відмінних на той час воїнів, але вони мали рудиментарні навички письма і читання. А низький рівень освіченості мав той наслідок, що еліта монополізувала усі посади в суспільстві, суворо ієрархізуючи його. Хоча феноменом у Спарті є особливе, в порівнянні з іншими містами-полісами, становище жінок.

При узагальненні проблеми виникає питання: яку людину і яку цивілізацію витворила Спарта? Перш за все, людину з сильним тілом, звичну до труднощів. Здоров'я в Спарті являлося однією з корінних доброчесностей, а хвороба - злочином; серцю Платона, безперечно, завдало радість знайти країну, настільки вільну від медицини і демократії. І ще була тут сміливість: тільки римляни могли зрівнятися зі спартанцями в перемогах. Якщо покора і слухняність закону - доброчесність, то спартанці були доброчесними вище за всіх на землі. Рідко - вірогідно, ніколи більше, якщо не враховувати римлян і середньовічних євреїв, - народ був таким сильним своїм шануванням до законів. Пишучи роботу, досліджуючи проблему, виникає думка: як Платон, Плутарх, Ксенофонт та інші постійно вихваляли звичаї спартанців? Звичайно, саме тут Платон знайшов риси своєї утопії, трохи розпливчасті в силу дивовижної байдужості спартанців до ідей. Втомившись і не чекаючи нічого доброго від вульгарності і хаосу демократії, більшість грецьких мислителів знайшла притулок у

Вони могли дозволити собі вихвалення Спарти, тому що їм не довелося в ній жити. їм не довелося близько відчути себелюбство, холодність і жорстокість спартанського характеру. Зустрічаючись з елітою чи пригадуючи героїв минулого, вони не розуміли, що спартанські закони виховували добрих воїнів, і нікого більше, що тілесну силу вони обертали в безсоромну брутальність або майже повністю притупляли розумові здібності. Врешті-решт, духовна вузькість підкосила навіть силу спартанської душі.