<<
>>

Суб’єкти запобігання злочинності, діяльність яких пов’язана з упровадженням позитивних традицій та звичаїв суспільства

У кримінологічній літературі існують різні визначення суб’єктів запобігання злочинності. Так, суб’єкти запобігання злочинності - це державні органи, громадські організації, соціальні групи, службові особи чи

громадяни, які спрямовують свою діяльність на розроблення й реалізацію заходів, пов’язаних з випередженням, обмеженням, усуненням

криміногенних явищ та процесів, що породжують злочинність і злочини, а також на їх недопущення на різних злочинних стадіях, у зв’язку із чим мають права, обов’язки і несуть відповідальність [148, с.

150]. Суб’єктами запобігання злочинності є державні органи, громадські організації (об’єднання) та колективи, а також різні приватні структури (господарські, навчальні, благодійні тощо) і громадяни, які цілеспрямовано здійснюють на різних рівнях і в різних масштабах профілактичну діяльність, наділені у зв’язку із цим певними правами й обов’язками та несуть відповідальність за їх реалізацію [193, с. 212].

О. Г. Кулик, досліджуючи функції та взаємодію суб’єктів соціальної профілактики злочинів (за матеріалами УРСР), запропонував під суб’єктами соціальної профілактики злочинів розуміти органи соціального управління та їх представники (посадові особи та члени громадських організацій), які діють на різних рівнях та сферах життєдіяльності суспільства, володіють відповідним правовим статусом і здійснюють постійно чи періодично заходи з усунення, послаблення та нейтралізації криміногенних процесів, характерних для функціонування соціальних груп і антисоціальної спрямованості поведінки окремих індивідів [157, с. 13].

Суб’єктами профілактики правопорушень та злочинів є органи, установи, організації, підприємства, а також посадові особи (службовці) й окремі громадяни, яким законом дозволено або на яких покладені завдання та функції з виявлення, усунення, послаблення, нейтралізації причин та умов, які сприяють існуванню й поширенню злочинності загалом, її окремих видів і конкретних злочинів, а також стриманню від переходу на злочинний шлях і забезпечення ресоціалізації осіб, схильних до вчинення злочинів (рецидиву) [272, с.

75].

За визначенням А. І. Дольової, суб’єктами запобігання злочинності є суспільство в особі його інститутів (партій, громадських організацій, фондів тощо), держава та її органи, фізичні і юридичні особи [143, с. 484]. При цьому вчена наголошує, що виділення в літературі окремими суб’єктами “громадян” є некоректним, адже запобігати злочинам можуть також й іноземні громадяни та особи без громадянства [143, с. 484]. Вважаємо, варто погодитися із цією позицією, адже іноземці та апатриди, які можуть бути особами іншої національності, зокрема, вірмени, грузини, татари тощо, маючи власні національні традиції та звичаї, відіграють певну роль у запобіганні злочинності.

У науковій літературі існують різні класифікації суб’єктів запобігання злочинності. Так, І. М. Даньшин за формою профілактичної діяльності розрізняє суб’єктів, які:

1) визначають її основні напрями, завдання, форми, планують, спрямовують та контролюють профілактичну діяльність, забезпечують її правове регулювання;

2) здійснюють безпосереднє управління та координацію боротьби зі злочинністю;

3) виявляють і пізнають об’єкти запобіжного впливу, інформують про це інших суб’єктів;

4) реалізують запобіжні заходи, спрямовані на упередження виникнення, обмеження, усунення криміногенних явищ, захист прав і законних інтересів громадян, соціальних цінностей;

5) вживають заходів щодо запобігання й припинення злочинності та її окремих проявів [162].

У літературі поділяють суб’єктів загальнодержавного рівня за належністю до гілок влади: Президент України; Верховна Рада України; Кабінет Міністрів України; Верховний Суд України. Правоохоронні органи як спеціалізованих суб’єктів профілактики класифікують так: органи прокуратури; Служба безпеки України; Органи охорони державного кордону; митні органи України; Державна податкова служба України; Державний департамент України з питань виконання покарань; органи внутрішніх справ. Виокремлюють профілактичну функцію суду та органів Міністерства юстиції [272, с.

72-86].

Залежно від місця, яке серед функціональних обов’язків суб’єктів профілактики посідає запобігання злочинності, А. Ф. Зелінський виокремлює спеціалізованих та неспеціалізованих суб’єктів профілактики. До

спеціалізованих суб’єктів учений відносить правоохоронні органи (органи внутрішніх справ; Службу національної безпеки; прокуратуру); органи, діяльність яких спрямована на недопущення економічної злочинності (наразі це Міністерство доходів і зборів України), недержавні утворення, створені з метою охорони правопорядку, приватних осіб та підприємств. До неспеціалізованих суб’єктів належать органи, що здійснюють функції управління економікою, обороною, просвітою та іншими сферами життєдіяльності суспільства. До неспеціалізованих суб’єктів учений також відносить суд і вважає, що таке саме місце має посідати й прокуратура [93].

Поділ на спеціалізованих та неспеціалізованих суб’єктів запобігання злочинності здійснений й іншими вченими, тоді як: П. М. Бузало, А. В. Горбань, С. Ф. Денисов, А. П. Закалюк, О. В. Кириченко,

О. Є. Михайлов, В. В. Міщук.

А. П. Закалюк до суб’єктів, функції та повноваження яких не мають цільового спрямування щодо запобігання злочинності й злочинним проявам, але їх діяльність принагідно впливає на відповідні процеси, відносить: органи державного контролю; органи юстиції; засоби масової інформації; навчальні заклади; сім’ю, громадські релігійні організації; установи культури та мистецтва; громадян.

У результаті дослідження функцій та повноважень суб’єктів кримінологічної профілактики пропонуємо виокремити основні з них, діяльність яких більшою мірою ґрунтується на позитивних традиціях і звичаях та в процесі діяльності яких втілюються професійні традиції й звичаї, а також здійснюється боротьба з криміногенними традиціями та звичаями. Враховуючи значення традицій та звичаїв у діяльності суб’єктів із запобігання злочинності, серед органів державної влади виокремимо основні групи таких суб’єктів.

До першої групи належать суб’єкти, які формують політику запобігання злочинності (кримінологічну політику) держави, ними є Верховна Рада України, Президент України.

До другої групи - органи виконавчої влади, серед яких головне місце відведено Кабінету Міністрів України. Серед центральних органів виконавчої влади виокремлюють: міністерства: Міністерство внутрішніх справ, Міністерство культури, Міністерство молоді та спорту, Міністерство освіти і науки, Міністерство соціальної політики; інші центральні органи виконавчої влади: Державна пенітенціарна служба, Державна служба України з контролю за наркотиками, Державна інспекція навчальних закладів; центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом: Державний комітет телебачення і радіомовлення. Третю групу становлять судові органи та Рада національної безпеки і оборони. Четверта група представлена органами місцевої влади та органами місцевого самоврядування. Серед суб’єктів запобігання злочинності окреме місце посідають органи прокуратури, Служба безпеки України, а також інші державні та недержавні неспеціалізовані суб’єкти, зокрема, засоби масової комунікації, навчальні заклади, установи культури та мистецтва, сім’ я, громадські й релігійні організації, громадяни, іноземці, особи без громадянства.

Верховна Рада України є законодавчим органом держави “компетенція та повноваження якого дають їй можливість всебічно визначати політику запобігання злочинності, створювати для реалізації останньої відповідне законодавство, здійснювати парламентський контроль за його дотриманням” [88, с. 348]. Прийняття законодавчих актів з питань, пов’язаних з протидією злочинності, має узгоджуватися з національними традиціями, які визначають волелюбство, справедливість українців. Структуру ВР становлять її комітети, серед яких є такі, діяльність яких спрямована на запобігання злочинності, а саме: Комітет з питань

законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності; Комітет з питань запобігання і протидії корупції; Комітет з питань національної безпеки і оборони; Комітет з правової політики і правосуддя. Комітети, діяльність яких пов’язана з упровадженням норм моралі, духовних, культурних, національних, сімейних традицій та звичаїв суспільства: Комітет з питань культури і духовності; Комітет з питань науки і освіти; Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин; Комітет з питань свободи слова та інформаційної політики; Комітет з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму.

Головним напрямом діяльності парламенту як суб’єкта профілактики є “законодавче регулювання профілактики

злочинності, яке полягає в законодавчій діяльності Верховної Ради, яка визначає в законах мету і завдання запобігання злочинам, коло суб’єктів, що здійснюють цю діяльність, їх компетенцію, основні форми та методи роботи” [272, с. 78].

Президент України є главою держави, гарантом Конституції України, додержання прав і свобод людини і громадянина. Президент України “на основі та на виконання Конституції і законів України затверджує комплексні програми запобігання злочинності, метою яких є забезпечення відповідно до кримінологічної політики активної наступальної протидії злочинності та досягнення уповільнення темпів її зростання на основі чітко визначених пріоритетів, поступового нарощування зусиль держави і громадськості, вдосконалення законодавства, організації, засобів і методів запобігання і розкриття злочинів” [148, с. 151-152].

Вважаємо ВРУ та Президент України є головними суб’єктами визначення кримінологічної політики держави. Кримінологічна політика реалізується шляхом прийняття нормативно-правових актів, серед яких на сьогодні в Україні є Концепція реалізації державної політики у сфері профілактики правопорушень на період до 2015 р. (розпорядження Кабінету Міністрів України від 30.11.2011 р. № 1209-р) [137]. Мета концепції полягає в забезпеченні ефективної реалізації державної політики у сфері

профілактики правопорушень шляхом розроблення та здійснення комплексу заходів, спрямованих на виявлення та усунення причин і умов вчинення злочинів, захист інтересів людини, суспільства й держави від протиправних посягань, а також налагодження співробітництва між центральними та місцевими органами виконавчої влади та громадськістю в зазначеній сфері [241]. З Концепції випливає, що основною метою державної політики у сфері профілактики правопорушень є виявлення та усунення причин і умов вчинення злочинів. Незважаючи на відсутність у Кримінально- процесуальному кодексі України вимоги про зазначення причин та умов вчиненого злочину, ми вважаємо, що пошук таких є одним з головних завдань правоохоронних органів, робота яких зобов’язана включати профілактику злочинів.

Кримінологічна політика держави, оскільки вона не обмежена тільки правовими заходами, а включає також соціальні й культурні складові, має можливість набагато ефективніше запобігати злочинності, ніж кримінальна політика. Враховуючи останнє, вважаємо, що серед заходів, що сприяють профілактиці злочинності у зв’язку з виховним впливом на особистість, у межах здійснення кримінологічної політики держави відіграють позитивні традиції та звичаї.

Враховуючи значення традицій і звичаїв як складової кримінологічної політики держави, вважаємо слушною думку Д. А. Курбанової, яка стверджує, що для ефективного функціонування системи запобігання злочинам необхідно визначитися з ідеологією цієї системи, що дасть змогу забезпечити єдність цілей і завдань запобіжної діяльності, а також наповнити особливим змістом відповідні заходи [161, с. 10].

Кабінет Міністрів України є вищим органом виконавчої влади, який, відповідно до п. 7 ст. 116 Конституції України, здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю. Як зазначалося вище, Президент України затверджує комплексні програми запобігання злочинності, що реалізують кримінологічну політику держави, оскільки КМУ формує державний бюджет країни, то саме він “насичує такі програми реальним змістом щодо забезпечення окремих пунктів програми необхідними ресурсами” [272, с. 78].

Відповідно до ЗУ “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” від 23.12.1993 р. № 3781-ХІІ [246], правоохоронні органи - це органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, Національне антикорупційне бюро України, органи охорони державного кордону, органи доходів і зборів, органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори, органи державного фінансового контролю, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції. Розглянемо основні з них, діяльність яких ґрунтується на позитивних традиціях та звичаях.

Органи внутрішніх справ. Відповідно до ч. 3 Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженого указом Президента України від 06.04.2011 р. № 383/2011 [232], одними з основних завдань МВС України є формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина, власності, інтересів суспільства і держави від злочинних посягань, боротьби зі злочинністю, охорона громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпеки дорожнього руху, а також формування державної політики у сфері міграції.

Органи внутрішніх справ є одним з основних спеціалізованих суб’єктів серед органів, діяльність яких спрямована на боротьбу зі злочинністю, що має широкі повноваження у сфері профілактики злочинності та діяльність якого в цій сфері здійснюється на основі позитивних традицій і звичаїв, зокрема, духовно-сімейних, морально-етичних, національних. ОВС підтримують зазначені традиції та звичаї шляхом виконання покладених на них функцій та повноважень, а саме Міністерство внутрішніх справ здійснюють профілактичні заходи з дітьми, які перебувають на обліку в органах внутрішніх справ, а також запобігання злочинам та іншим правопорушенням, уносить відповідному державному органу, громадській організації або посадовій особі подання про вжиття заходів для усунення причин та умов, що сприяють вчиненню правопорушень; у межах компетенції вживає заходів щодо запобігання та припинення насильства в сім’ї; вживає заходів щодо запобігання дитячій бездоглядності, правопорушенням серед дітей; здійснює в межах, визначених законодавством, контроль за дотриманням вимог законодавства щодо опіки, піклування над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування; у межах компетенції бере участь у здійсненні заходів, спрямованих на соціальну адаптацію осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі; розробляє проекти державних програм з охорони громадського порядку, боротьби зі злочинністю, безпеки дорожнього руху та міграції тощо.

Одним з основних законів, що регулює діяльність органів внутрішніх справ, є ЗУ “Про міліцію”, від 20.12.1990 р. № 565-ХІІ [253]. Відповідно до ст. 3 ЗУ “Про міліцію” діяльність міліції базується на принципах законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями й населенням. Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону, міліція поважає гідність особи і виявляє до неї гуманне ставлення, захищає права людини незалежно від її соціального походження, майнового та іншого стану, расової та національної належності, громадянства, віку, мови та освіти, ставлення до релігії, статі, політичних та інших переконань. У відносинах з громадянами працівник міліції повинен виявити високу культуру й такт. Зазначені принципи та вимоги, закріплені в Законі, демонструють обов’язок працівників ОВС дотримуватися морально- етичних та професійних традицій та звичаїв.

У системі Міністерства внутрішніх справ важливу роль відіграють дільничні інспектори міліції, діяльність яких регулює Положення про службу дільничних інспекторів міліції в системі Міністерства внутрішніх справ України, затверджене Наказом МВС від 11.11.2010 р. № 550 [237].

Відповідно до зазначеного Положення, діяльність служби дільничних інспекторів міліції в системі МВС здійснюється відповідно до принципів законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, які базуються на морально-етичних та релігійних традиціях, але попри це дільничний інспектор міліції стоїть на охороні духовно-сімейних традицій, особливо це виражається в його діяльності з виявлення правопорушень у родині, профілактиці насильства в сім’ї. Крім цього, відповідно до п. 9.2 Положення, дільничний інспектор міліції повинен знати населення адміністративної дільниці, характер його зайнятості, етнічний склад, місцеві звичаї, традиції та культуру. Він також має проводити профілактично- роз’яснювальну роботу серед населення з метою формування у свідомості громадян, особливо молоді, правової культури, негативного ставлення до суспільно небезпечних явищ.

З метою профілактики правопорушень важливою є взаємодія дільничних інспекторів міліції з патрульними нарядами, населенням, громадськими формуваннями з охорони громадського порядку,

представниками підприємств, установ та організацій.

Як уже зазначалося, нехтування духовно-сімейними традиціями призводить до вчинення злочинів у сімейній сфері, що також детермінує злочинність неповнолітніх. Тому з метою збереження духовно-сімейних традицій важливо приділяти увагу профілактиці злочинності серед неповнолітніх. Така робота здебільшого покладається на кримінальну міліцію у справах дітей.

Окремо в системі органів внутрішніх справ варто виділити Департамент Державної служби охорони, діяльність якого регулює Положення про Департамент Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України, затверджене наказом МВС України 13.10.2005 р. № 878 [228]. Діяльність державної служби охорони спрямована на здійснення заходів з охорони об’ єктів усіх форм власності та забезпечення особистої безпеки громадян. Діяльність цього органу стоїть на охороні морально- етичних традицій, що втілюються у праві особи на власність та заборону інших посягання на неї.

Морально-етичні традиції знаходять вираження в законній діяльності в економічній сфері, серед великої кількості економічних злочинів варто виділити корупційні, адже існування корупції в суспільстві свідчить про аморальність та низький рівень правової культури громадян. У протидії корупційній злочинності вагому роль відіграє Служба боротьби з економічною злочинністю.

Органи прокуратури. Новим Законом України “Про прокуратуру” від 14.10.2014 р. № 1687-VII [260] прямо не передбачено функції прокуратури запобігати злочинності, але у зв’язку з тим, що однією з функцій прокуратури є нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, а також нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, з урахуванням передбаченої ст. 1 Закону необхідності виконувати власні функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства і держави, можна говорити, що прокуратура належить до спеціалізованих суб’єктів запобігання злочинності.

Діяльність прокуратури ґрунтується на засадах верховенства права та визнання людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю. У зв’язку із цим важливою умовою є навчання та виховання працівників прокуратури на основі морально- етичних традицій, що підтверджується їх обов’язком дотримуватися правил професійної етики.

Служба безпеки України. Відповідно до ч. 2 ст. 2 ЗУ “Про Службу безпеки України” від 25.03.1992 р. № 2229-ХІІ [264], до завдань Служби безпеки України входить попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру й безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління й економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

СБУ, її органам і співробітникам для виконання покладених на них обов’язків надається право морально й матеріально заохочувати співробітників Служби безпеки України та інших осіб за заслуги по забезпеченню державної безпеки (п. 13 ч. 1 ст. 25 ЗУ “Про Службу безпеки України”).

Органи й установи виконання покарань. Державна пенітенціарна служба України, реалізуючи державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, бере участь у розробленні та виконанні державних комплексних програм протидії злочинності; забезпечує здійснення заходів стосовно запобігання вчиненню кримінальних правопорушень і дисциплінарних проступків засудженими та особами, узятими під варту; організовує здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням; організовує проведення соціально- виховної та психологічної роботи із засудженими, залучає до їх проведення представників релігійних і благодійних організацій, громадських об’єднань, творчих спілок, фізичних осіб; сприяє спостережним комісіям та громадським об’ єднанням у здійсненні громадського контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених під час виконання кримінальних покарань; організовує у взаємодії з МОН професійно-технічне і загальноосвітнє навчання засуджених та надання освітніх послуг особам, узятим під варту (Постанова КМУ “Про затвердження Положення про Державну пенітенціарну службу України” від 02.07.2014 р. № 225) [250].

Судові органи. Діяльність суду із запобігання злочинності пов’язана з втіленням морально-етичних традицій гуманності шляхом прийняття судових рішень та ухвал, зокрема про умовне засудження, передачу особи на поруки трудовому колективу чи громадській організації, обрання запобіжних заходів щодо особи. Практична діяльність суддів базується на професійних традиціях, що висвітлені в Кодексі професійної етики судді [125].

Діяльність інших центральних органів виконавчої влади безпосередньо не спрямована на запобігання злочинності, але вони беруть участь у втіленні позитивних традицій та звичаїв суспільства.

Міністерство культури України (Мінкультури). Мінкультури є центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах культури та мистецтв, охорони культурної спадщини, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, державної мовної політики, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері кінематографії. Діяльність цього міністерства регулюється Положенням про Міністерство культури України, затвердженого постановою КМУ від 03.09.2014 р. № 495 [233].

Мінкультури відіграє важливу роль у системі суб’єктів запобігання злочинності, хоча й не є спеціалізованим суб’єктом, адже його діяльність спрямована на відродження, затвердження, втілення культурних та національних, релігійних традицій держави. Відповідно до зазначеного Положення, Мінкультури здійснює заходи щодо створення умов для відродження та розвитку культури української нації, культурної самобутності корінного народу й національних меншин, усіх видів мистецтв, мистецького аматорства, осередків традиційної культури, народних художніх промислів та нематеріальної культурної спадщини; сприяє збереженню й розвитку культурної інфраструктури села, культурно-дозвільної діяльності в сільській місцевості, традиційної культури регіонів; встановлює критерії віднесення продукції до такої, що має порнографічний характер; здійснює заходи, спрямовані на популяризацію культурних надбань Українського народу за межами України і світової культури в Україні (у тому числі проведення днів, тижнів, років культури); сприяє зміцненню взаєморозуміння і терпимості між релігійними організаціями різних віросповідань; сприяє участі релігійних організацій у міжнародних релігійних рухах, форумах, ділових контактах з міжнародними релігійними центрами і зарубіжними релігійними організаціями, здійснює контакти і координаційні зв’язки з відповідними

органами інших держав з відповідних питань; здійснює офіційне погодження питання щодо можливості зайняття проповідницькою чи іншою канонічною діяльністю, виконання релігійних обрядів священнослужителями,

релігійними проповідниками, наставниками, іншими представниками зарубіжних релігійних організацій, які є іноземцями і тимчасово перебувають в Україні; забезпечує дотримання мовних прав українців; забезпечує реалізацію прав осіб, які належать до національних меншин; сприяє збереженню і розвитку етнічної самобутності національних меншин, задоволенню їх культурних, мовних та інформаційних потреб; здійснює заходи щодо формування толерантності в українському суспільстві та запобігання розпалюванню міжетнічної ворожнечі, а також проявам дискримінації, нетерпимого ставлення до осіб за ознаками раси, етнічного походження, мовними ознаками; тощо.

Міністерство молоді та спорту (Мінмолодьспорту). Діяльність Мінмолодьспорту регулюється Положенням про Міністерство молоді та спорту України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 р. № 220 [234], відповідно до якого основним завданням Мінмолодьспорту є забезпечення формування та реалізація державної політики у молодіжній сфері, сфері фізичної культури і спорту, участь у формуванні та реалізації в межах повноважень, передбачених законом, державної політики у сфері волонтерської діяльності. Зазначене Міністерство відіграє важливу роль у запровадженні серед молоді культурних традицій, спрямованих на відродження здорового, активного, духовного способу життя. Так, Мінмолодьспорту, відповідно до покладених на нього завдань, вживає заходів із популяризації та утвердження здорового способу життя молоді, організації її змістовного дозвілля, проводить інформаційно- просвітницьку роботу з протидії поширенню в молодіжному середовищі соціально небезпечних захворювань; сприяє в установленому порядку працевлаштуванню молоді, створенню умов для її інтелектуального самовдосконалення й творчого розвитку, формуванню гуманістичних цінностей та патріотичних почуттів у молодих громадян; сприяє розвитку волонтерської діяльності у сфері фізичної культури і спорту, проведенню заходів національного та міжнародного значення, пов’язаних з організацією масових спортивних заходів; тощо.

Міністерство освіти і науки (МОН). Діяльність МОН регулює Положення про Міністерство освіти і науки України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 р. № 630 [235]. Відповідно до Положення, основними завданнями МОН є забезпечення формування та реалізація державної політики у сферах освіти і науки, наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності, трансферу (передачі) технологій; забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю навчальних закладів, підприємств, установ та організацій, які надають послуги у сфері освіти або провадять іншу діяльність, пов’язану з наданням таких послуг, незалежно від їх підпорядкування і форми власності. Діяльність цього центрального органу виконавчої влади є важливою з погляду профілактики злочинності, адже МОН реалізує державну політику, спрямовану на виховання молодого покоління. МОН відповідно до покладених на нього завдань визначає перспективи і пріоритетні напрями розвитку дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної і вищої освіти, інклюзивного навчання та освіти протягом життя, інших сфер, що належать до його компетенції; провадить аналітично-прогностичну діяльність у сфері вищої освіти, визначає тенденції її розвитку, вплив демографічної, етнічної, соціально-економічної ситуації, інфраструктури виробничої та невиробничої сфери, формує стратегічні напрями розвитку вищої освіти з урахуванням науково-технічного прогресу та інших факторів, узагальнює світовий і вітчизняний досвід розвитку вищої освіти; організовує діяльність державної психологічної служби та соціально-педагогічного патронажу в системі освіти; визначає основні цілі та завдання виховного процесу в навчальних закладах тощо.

Міністерство соціальної політики (Мінсоцполітики). Діяльність Мінсоцполітики України регулюється Положенням про Міністерство соціальної політики України, затвердженим Указом Президента України від 06.04.2011 р. № 389/2011 [236]. Відповідно до зазначеного Положення одними з основних завдань Мінсоцполітики є: формування державної політики щодо забезпечення державних соціальних стандартів та державних соціальних гарантій для населення, координація розроблення проектів прогнозів і державних програм з питань соціальної та демографічної політики; формування і реалізація державної політики щодо регулювання ринку праці, процесів трудової міграції, визначення правових, економічних та організаційних засад зайнятості населення і його захисту від безробіття; формування та реалізація державної політики щодо забезпечення права дитини на одержання аліментів, відповідального батьківства та материнства; формування і реалізація державної політики з питань сім’ї та дітей, організації оздоровлення та відпочинку дітей; формування і реалізація державної політики у сфері волонтерської діяльності; участь у розробленні та реалізація державної політики щодо попередження насильства в сім’ї; формування та реалізація державної політики щодо протидії торгівлі людьми.

Державний комітет телебачення і радіомовлення України (Держкомтелерадіо). Відповідно до Положення про Державний комітет телебачення і радіомовлення України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.08.2014 р. № 341 [229], основними завданнями Держкомтелерадіо є забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері телебачення і радіомовлення, інформаційній та видавничій сфері. Держкомтелерадіо відповідно до покладених на нього завдань розробляє заходи щодо запобігання внутрішньому і зовнішньому інформаційному впливу, який загрожує інформаційній безпеці держави, суспільства, особи; бере участь у формуванні єдиного інформаційного простору, сприянні розвитку інформаційного суспільства; виконує разом з іншими державними органами завдання щодо забезпечення інформаційної безпеки; сприяє розвитку вітчизняних засобів масової інформації тощо.

Державна служба України з контролю за наркотиками. Зазначена служба є центральним органом виконавчої влади у сфері формування та забезпечення реалізації державної політики з питань обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, протидії їх незаконному обігу, а також координації діяльності органів виконавчої влади з цих питань. Служба діє на підставі Положення про Державну службу України з контролю за наркотиками, затвердженого указом Президента України від 13.04.2011 р. № 457/2011 [231]. Діяльність цього органу безпосередньо не спрямована на запобігання злочинності та впровадження позитивних традицій і звичаїв суспільства, але він здійснює політику з метою забезпечення національної безпеки держави.

Органи державного контролю. Серед державних органів контролю варто виокремити ті, діяльність яких спрямована на охорону існуючих у суспільстві норм моралі, морально-етичних, релігійних, духовно-сімейних традицій, зокрема, Державну інспекцію навчальних закладів України, діяльність якої регулюється Положенням про Державну інспекцію навчальних закладів України, затверджене постановою КМУ від 16.10.2014 р. № 538 [230].

Рада національної безпеки і оборони (РНБО). РНБО відповідно до ст. 1 ЗУ “Про Раду національної безпеки і оборони України” від 05.03.1998 р. № 183/98-ВР [261], є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України. Указом Президента України 12.02.2007 р. була затверджена Стратегія національної безпеки України “Україна у світі, що змінюється” (в редакції Указу Президента України від 08.06.2012 р. № 389/2012) [262]. Метою реалізації Стратегії є формування сприятливих умов для забезпечення інтересів громадян, суспільства і держави, дальшого поступу України як демократичної держави зі сталою та зростаючою ринковою економікою, держави, що керується європейськими політичними й економічними цінностями, в якій повага і захист прав і законних інтересів усіх територіальних громад, суспільних верств, етнічних груп є запорукою незалежного, вільного, суверенного і демократичного розвитку єдиної України. Серед завдань політики національної безпеки є збереження і розвиток духовних і культурних цінностей українського суспільства, зміцнення його ідентичності на засадах етнокультурної різноманітності.

У системі місцевих органів влади вагома роль з питань реалізації в життя та підтримання позитивних традицій і звичаїв суспільства належить обласним державним адміністраціям та їх департаментам і службам (зокрема, департаменту освіти і науки; культури, туризму, національностей та релігії; службам у справах дітей).

Органи місцевого самоврядування вживають заходів, приймають програми із запобігання правопорушень на місцевому рівні, при цьому мають змогу робити це з урахуванням національних традицій нацменшин, які проживають на території цієї громади.

Засоби масової комунікації. З огляду на те, що в законодавчих актах використовується термін “засоби масової інформації”, ми погоджуємося з думкою вчених, які зазначають, що “засоби масової комунікації” є значно ширшим поняттям і охоплює більше широке коло носіїв інформації масового призначення, а також “масова комунікація” охоплює не лише інформаційну функцію, а й такі функції людського спілкування, як здійснення соціального зв’язку, взаємодії між різними соціальними групами суспільства [67, с. 11]. До засобів масової комунікації належать телебачення, преса, радіо, Інтернет.

Навчальні заклади є неспеціалізованими суб’єктами профілактики злочинності як “інститут суспільного виховання та соціалізації неповнолітнього” [83, с. 13].

Установи культури та мистецтва підпорядковуються Міністерству культури. Головне їх призначення як суб’єкта профілактики злочинності полягає в тому, що вони безпосередньо впроваджують культурні, національні традиції, впливаючи таким чином на духовне здоров’я нації.

Громадські організації. Відповідно до ч. 3 ст. 1 ЗУ “Про громадські об’єднання” від 22.03.2012 р. № 4572-VI [245], громадська організація - це громадське об’єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи. Залежно від мети утворення діяльність громадських організацій в України має місце у сферах права, культури, мистецтва, спорту, освіти, благодійництва тощо. Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЗУ “Про громадські об’єднання”, утворення й діяльність громадських об’єднань, мета (цілі) або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення, забороняються. Станом на 01.01.2015 р. в Україні зареєстровано громадських організацій: Головним управлінням юстиції - 16 171;

районними, міськими, міськрайонними управліннями юстиції - 36 358 [308].

Релігійні організації. Діяльність громадських, релігійних організацій, сім’ ї, окремих громадян не варто недооцінювати, адже вони відіграють важливу профілактичну роль, адже діяльність і поведінка сім’ї та громадян регулюється не лише нормами права, а й існуючими в суспільстві нормами моралі, традицій та звичаїв. А. Ф. Зелінський зазначає, що в УРСР “велику профілактичну роботу виконували добровільні народні дружини, товариські суди за місцем роботи і за місцем проживання громадян, громадські пункти охорони правопорядку та трудової дисципліни на підприємствах і в установах, комсомольські оперативні загони та інші подібні громадські формування, головним завданням яких було попередження злочинів та охорона громадського порядку” [93, с. 136]. О. М. Джужа також зауважує, що вітчизняні науковці до спеціалізованих суб’єктів запобігання злочинності відносять такі недержавні спеціалізовані структури: громадські пункти охорони порядку, товариські суди, добровільні народні дружини (робочі загони) з охорони громадського порядку, варту правопорядку, оперативні загони, комісії підприємств щодо боротьби з пияцтвом, ради профілактики трудових колективів, громадських помічників прокурорів, слідчих, позаштатних співробітників міліції і деяких інших. До спеціалізованих суб’єктів учений також відносить спеціальні видання, редакції засобів масової інформації. “Народна” охорона громадського порядку має давню історію. За часів існування Центральної Ради в Україні у 1917-1918 рр., коли її намагання подолати хвилю злочинності не мали очікуваного результату, у деяких великих містах на допомогу міліції прийшли формування, створені з офіцерів, козаків, студентів [73, с. 4].

У кримінологічній літературі серед суб’єктів запобігання злочинності виділяються окремі громадяни, формами участі яких є:

- недопущення антигромадського впливу на дітей;

- створення нормальних умов життя і виховання неповнолітніх;

- вжиття заходів щодо запобігання, а також припинення протиправної поведінки, своєчасного подання заяв у правоохоронні органи;

- застосування необхідної оборони;

- шефство, наставництво над особами, які стоять на профілактичному обліку [272, с. 26].

Вчені наголошують на успішній спільній профілактичній діяльності громадських організацій, трудових колективів та окремих громадян. Зокрема, виділяються наступні форми їх діяльності:

1) обговорення питань профілактики злочинності; участь у

перспективному і поточному плануванні профілактичної діяльності, в закріпленні її завдань, форм у колективних договорах, спільній з правоохоронними органами діяльності, що обумовлено у нормативних і методичних документах;

2) використання заходів громадського впливу стосовно осіб з відхиленою поведінкою, з тим, щоб запобігти їх деградації і забезпечити своєчасну корекцію;

3) індивідуальні і групові бесіди, обговорення поведінки на зборах, публікації у пресі, встановлення соціального контролю за особою;

4) здійснення громадського контролю за дотриманням законності у сфері охорони власності, особи, боротьби з пияцтвом, наркоманією тощо;

5) безпосереднє проведення рейдів, патрулювання у громадських місцях з метою запобігання порушенням порядку та їх припинень [272, с. 26].

Таким чином, розглянуті суб’єкти сприяють упровадженню позитивних традицій та звичаїв суспільства, що підсилює їх запобіжну кримінологічну роль.

<< | >>
Источник: БОСАК КАТЕРИНА СЕРГІЇВНА. ТРАДИЦІЇ ТА ЗВИЧАЇ В СИСТЕМІ ЗАХОДІВ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Запоріжжя - 2015. 2015

Еще по теме Суб’єкти запобігання злочинності, діяльність яких пов’язана з упровадженням позитивних традицій та звичаїв суспільства:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -