Реалізація державної політики у сфері захисту прав дітей як стратегічний напрям загальносоціальногозапобігання корисливо- насильницькій злочинності неповнолітніх

У кримінології, запобігання злочинності розглядається як сукупність різноманітних видів діяльності і заходів держави, спрямованих на удосконалення суспільних відносин з метою обмеження дії (а за можливістю й усунення) негативних явищ і процесів, що породжують злочинність та сприяють їй, а також недопущення вчинення злочинів на різних стадіях злочинної поведінки [33, с.

Як справедливо зазначає О. Г Кальман, запобігання злочинності перш за все, ґрунтується на вирішенні проблем реалізації політики держави у певній сфері, її стратегічних напрямів і тактичних заходів [33, с. 202]. Державна політика - це відносно стабільна, організована та цілеспрямована діяльність органів державної влади щодо певного питання чи комплексу питань, яка здійснюється ними безпосередньо чи опосередковано з метою впливу на життя суспільства [190].

Зміст державної політики у сфері захисту дітей викладений у низці нормативно-правових актів. Серед них: Конвенція ООН про права дитини від 20.11. 1989 р., Закони України: «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р., «Про Загальнодержавну програму «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини» на період до 2016 р. від 05.03.2009 р., «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей- сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» від 09.12.2012 р., «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» від 09.12.2012 р., «Про попередження насильства в сім’ї» від 09.12.2001 р., «Про молодіжні та дитячі громадські організації» від 01.12.1998 р., «Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та молоддю» від 21.06.2001 р.; Укази Президента

України: «Про Національну стратегію профілактики соціального сирітства на період до 2020 року» від 22.10. 2012р. № 609/2012, «Про концепцію розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні» від 24.05.2011 р. № 597/2011, «Про заходи щодо забезпечення захисту прав і законних інтересів дітей» від 05.05. 2008 р. № 411/2008; Постанови Кабінету Міністрів України: «Питання діяльності органів опіки та піклування, пов’язаної із захистом прав дитини» від 24.09.2008 р.

У 2009 р. була прийнята Загальнодержавна програма «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини» на період до 2016 р. Метою програми стало об’єднання в єдину систему зусиль держави щодо захисту прав дітей. Для досягнення вказаної мети визначено чотири пріоритетні напрями діяльності: пропагування здорового способу життя; забезпечення можливості здобувати високоякісну освіту; захист дітей від жорстокого поводження, насильства та експлуатації; боротьба з ВІЛ/СНІДом, а також передбачено глобальний план дій, орієнтований на розвиток і захист прав та інтересів підростаючого покоління [192].

Пункт 4.8 національного Плану дій «Захист прав дітей, які вчинили правопорушення» метою профілактики правопорушень з боку дітей визначено значне зменшення кількості злочинів, учинених дітьми, приведення умов їх утримання у спеціальних установах для дітей у відповідність із міжнародними стандартами.

Основними завданнями профілактичної діяльності є активізація профілактичної роботи з метою запобігання правопорушенням у молодіжному середовищі. Для цього рекомендується: запровадити у практику новітні методи та форми роботи з дітьми, схильними до правопорушень; підвищити рівень обізнаності дітей шкільного віку з правових питань; вдосконалення моніторингу щодо стану дотримання прав, а також створення умов для перебування дітей у приймальниках-розподільниках для дітей органів внутрішніх справ, слідчих ізоляторах, спеціальних виховних установах Державної пенітенціарної служби України, школах соціальної реабілітації та професійних училищах соціальної реабілітації органів освіти; забезпечити соціальний патронаж дітей, які відбувають покарання у спеціальних установах Державної пенітенціарної служби або звільнені з них; вжити заходів щодо зменшення кількості випадків повторного вчинення злочинів дітьми до кінця 2016 року не менше як на 20 відсотків; вивчити можливість створення системи ювенальної юстиції в рамках проведення реформи судової системи [192].

Діяльність держави щодо формування та реалізації політики у сфері захисту прав дітей на сьогодні носить несистемний характер. На перший погляд, нібито вдалося сформувати досить потужну законодавчу базу, створити розгалужену систему соціальних закладів і громадських організацій, налагодити співпрацю із міжнародними дитячими фондами та установами. Однак насправді, органами влади більше створюються видимість благополуччя у сфері захисту прав дітей, ніж реально вирішуються проблеми неповнолітніх, які опинилися у складних життєвих обставинах і становлять групу криміногенного ризику Про такий стан речей передусім свідчить зростання кількості безпритульних та бездоглядних дітей. Так, у листопаді 2011 р. Дитячий фонд ООН ЮНІСЕФ встановив, що кількість безпритульних дітей віком від 10 до 18 років в Україні становить близько 150 - 160 тисяч, тоді як офіційна статистика повідомляє про 12 тисяч [193, с. 1]. За даними нашого дослідження, майже 3/5 опитаних нами неповнолітніх зростали та виховувалися у неповних сім’ях, майже кожен одинадцятий був вихованцем спеціальних закладів для дітей позбавлених батьківського піклування. У зв’язку з цим, виникає необхідність запобіжного впливу на такі негативні явища, як дитяча безпритульність і бездоглядність. У Законі України «Про охорону дитинства» дається визначення поняття «безпритульна дитина». Відповідного до нього безпритульні діти - це діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім’ю або дитячі заклади, в яких вони виховувалися, і не мають певного місця проживання. За останні роки суттєво зросла кількість неповнолітніх, постійним місцем перебування для яких стала вулиця. З’явилася нова категорія дітей, яких зазвичай називають «діти вулиці» [194, с. 67]. Соціологи до «дітей вулиці» відносять такі категорії неповнолітніх: 1) безпритульні діти - діти які не мають постійного місця проживання через втрату батьків, асоціальну поведінку членів своєї сім’ї або діти яких вигнали з дому; 2) бездоглядні діти - діти, які мають визначене місце проживання, але більшу частину доби перебувають на вулиці, через брак виховання та неспроможність батьків або інших членів сім’ї (родичів) матеріально забезпечити їх; 3) діти-втікачі з навчально-виховних закладів - діти, яких не влаштовують умови перебування і виховання у цих закладах, які зазнали будь-якого насильства (психічного, фізичного, сексуального); 4) діти-втікачі з благополучних сімей - діти з високим рівнем конфліктності, які страждають на відхилення у психічному й особистому розвитку [195, с.

У контексті нашого дослідження проблема «дітей вулиці» має прикладне значення. За даними нашого дослідження 57,8 % неповнолітніх грабіжників і розбійників проживали у неповних сім’ях; 8,9 % - були вихованцями спеціальних державних закладів, і лише 33,3 % неповнолітніх мали повноцінну батьківську сім’ю. Окрім цього, 66,7 % неповнолітніх визнали той факт, що батьки лише формально, а то й зовсім не цікавилися їхнім життям. Трохи більше третини опитаних злочинців зазначили про належний контроль з боку батьків. І це досить показово, адже місце проведення дозвілля неповнолітніх співпадає із місцем вчинення ними грабежів і розбоїв. Вулиця стає не тільки життєвим простором для безпритульних і бездоглядних дітей, вона ще й виконує роль своєрідного інституту соціалізації, а точніше криміналізації особи та її поведінки.

Державна політика у сфері запобігання дитячій бездоглядності та безпритульності має здійснюватися за такими напрямами:

- виявлення, облік та проведення соціального інспектування і супроводження сімей, які неспроможні або не бажають виконувати виховні функції щодо дітей, надання комплексної допомоги таким сім’ям;

- здійснення профілактики раннього соціального сирітства шляхом проведення соціальної роботи з матерями, які мають намір відмовитися від народжених дітей;

- створення і розвиток закладів соціального захисту дітей (притулки для дітей та центри соціально-психологічної реабілітації для дітей) та закладів соціального обслуговування сімей з дітьми (соціальний гуртожиток для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, соціальний центр матері та дитини, центр соціально-психологічної допомоги);

- забезпечення одержання повної загальної середньої освіти дітьми, які не навчалися тривалий час, або не навчалися взагалі, на базі вечірніх (змінних) шкіл і професійно-технічних навчальних закладів;

- здійснення контролю за дотриманням житлових і майнових прав дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;

- надання соціальної підтримки, працевлаштування і забезпечення житлом випускників шкіл-інтернатів, загальноосвітніх шкіл і професійних училищ, вихованців дитячих будинків сімейного типу, прийомних сімей;

- співпраця із громадськими організаціями у сфері профілактики дитячої бездоглядності і безпритульності [196, с.

Задля зменшення негативних проявів у підлітковому середовищі запобіжна діяльність держави повинна бути спрямована на соціальний захист кризових сімей та покращення їхньої виховної функції. Закони України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю», «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», «Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та молоддю» передбачають комплекс соціальних заходів загальносоціального характеру Так, відповідно до вищезазначених законів до основних повноважень суб’єктів які здійснюють соціальну роботу з кризовими сім’ями та дітьми, що у них виховуються належать: оцінка потреб яка передбачає збір, узагальнення та аналіз соціальними працівниками інформації щодо стану та життєвих потреб громадян з метою визначення видів та обсягів послуг, їх впливу на процес подолання складних життєвих обставин; соціальне обслуговування - система соціальних заходів спрямованих на сприяння, підтримку і надання послуг кризовим сім’ям та їх вихованцям з метою подолання або пом’якшення життєвих труднощів, підтримку соціального статусу та повноцінної життєдіяльності та соціальна профілактика - вид соціальної роботи, спрямованої на запобігання складним життєвим обставинам сімей і дітей, аморальній, протиправній поведінці в сім’ях, серед дітей, виявлення будь-якого негативного впливу на життя і здоров’я дітей і запобігання такому впливу та поширенню соціально небезпечних хвороб тощо [197, с. 2; 198]. Однією із провідних функцій закладів соціального захисту, повинно бути розроблення та впровадження механізму контролю за цільовим використанням батьками соціальних виплат на утримання дітей. З метою зміцнення інституту сім’ї та відновлення його виховних функцій центри соціальної реабілітації повинні активно співпрацювати з навчальними закладами, розробляти програми залучення батьків до виховання дітей та сприяти педагогічній взаємодії. Це, з одного боку, допоможе вирішити низку проблем у стосунках між батьками і дітьми у сім’ї, а з другого боку, встановити партнерські взаємовідносини із загальноосвітніми навчальними закладами.

Загальноосвітні навчальні заклади виступають інститутом соціалізації, що формує загальнолюдські цінності, моральні риси та норми поведінки. Однак за даними проведеного нами інтерв’ювання неповнолітніх злочинців, 66,7 % із них майже не відвідували школу та інші навчальні заклади, мали багато пропусків, були не задоволені навчанням. Нажаль, сучасна шкільна система освіти не створює оптимальні умови виховання та навчання для усіх дітей. Вона першочергово націлена на учнів, які не виявляють відхилень від норми. Як правило, практика педагогічної діяльності щодо дітей із кризових сімей ґрунтується на імперативному підході до виховання і спрямована на подолання вже існуючих негативних явищ, у той час коли вона має носити профілактичний характер.

Як видається, реформування загальноосвітньої сфери слід розпочати з забезпечення усім дітям рівних можливостей щодо отримання освіти незалежно від соціального становища батьків та рівня дошкільної підготовки дітей. За останніми статистичними даними в Україні виявлено 12 тисяч дітей шкільного віку, які впродовж минулого року не приступили до навчання [199, с. 17]. За такої ситуації нинішня система виховання та навчання вимагає суттєвих перетворень. Пріоритетним напрямом розвитку державної політики у сфері захисту прав дітей має стати діяльність відповідних органів щодо розробки комплексу заходів, спрямованих на скорочення відрахувань учнів під різними приводами із навчальних закладів та усунення штучного обмеження доступу дітей із кризових сімей до навчання у старших класах (шляхом створення різноманітних конкурсів, вступних іспитів та інших надуманих бар’єрів) [16, с. 75]. Поряд з цим, не можна допускати скорочення державного замовлення на підготовку молодших спеціалістів у закладах професійно-технічної освіти, бо для підлітків, схильних до вчинення різного роду правопорушень - це чи не єдина можливість отримати освіту та професійну кваліфікацію за рахунок державного бюджету.

Необхідно також переглянути питання матеріально-технічного та фінансового забезпечення навчальних закладів. Низька оплата праці педагогічного персоналу призводить до того, що певна частина перспективних педагогів звільняється, а ті, що залишилися недобросовісно виконують свої службові обов’язки. В умовах сьогодення, далеко не всі вчителі проявляють належну ініціативу у вихованні підростаючого покоління. Не секрет, що певна частина сучасних вчителів більше орієнтована на навчання розумово здібних дітей, а також дітей із заможних сімей, батьки яких додатково оплачують освітні послуги. Педагогічно занедбані діти, навпаки, становлять так званий проблемний учнівський контингент. Вони погано адаптовані до вимог навчального закладу: не засвоюють навчальну програму, конфліктують із вчителями, ровесниками, систематично порушують учбову дисципліну, мають проблеми із законом. Виходячи з цього, окрему увагу слід приділити взаємодії батьківських комітетів з навчальними закладами та їх участі у виховному процесі. Так, метою і завданнями діяльності батьківського комітету відповідно до Типового положення про батьківську раду та батьківські комітети щодо допомоги педагогічному колективу загальноосвітнього навчального закладу у реалізації завдань загальної середньої освіти є: допомога у здобутті учнями обов’язкової загальної середньої освіти; запобігання бездоглядності дітей у вільний від навчання час; сприяння соціально-правовому захисту учасників навчального процесу; всебічне зміцнення зв’язків між родинами, навчальним закладом і громад кістю з метою встановлення єдності їх виховного впливу на дітей; залучення батьків до організації профільного навчання і професійної орієнтації учнів, позакласної і позашкільної роботи; організація роботи з батьками з метою розповсюдження психолого-педагогічних знань серед батьків та підвищенні їх відповідальності за навчання та виховання дітей тощо [200, с. 1 - 2]. На думку вчених, доцільним є складання спільного плану роботи навчального закладу, сім’ї та громадськості. Така діяльність повинна здійснюватися за трьома головними напрямами: 1) інформування батьків з питань організації навчально-виховного процесу в закладі освіти відповідно до чинного законодавства і локальних актів закладу; 2) тісна співпраця школи з батьками (або законними представниками інтересів дитини) і надання їм допомоги у питаннях навчання і виховання; 3) залучення батьків до активної роботи, батьківського комітету класу, роботі в батьківській раді чи опікунській раді навчального закладу [201, с. 31].

Запобігання корисливо-насильницькій злочинності серед дітей передбачає удосконалення системи правового виховання у навчальних закладах. При викладанні курсу з основ правознавства доцільно більше приділяти уваги роз’ясненню особливостей кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх, у тому числі, і за вчинення загальнокримінальних злочинів. Інтелектуальні та психологічні особливості неповнолітніх (нестійкість характеру, незрілість мислення, схильність до наслідування поведінки старших за них і дорослих осіб) сприяють тому, що певна частина із них не до кінця усвідомлюють неминучість кримінальної відповідальності, вид та розмір покарання за насильницьке заволодіння чужим майном у громадських місцях. Помітний профілактичний ефект дають виступи та роз’яснення положень законодавства інспекторами кримінальної міліції у справах дітей.

Суттєвих перетворень вимагає побутово-дозвільна і спортивно- оздоровча сфери життєдіяльності дітей. Так, за даними Міністерства соціальної політики, в результаті проведення чисельних рейдів протягом 2011 року в Україні службами у справах дітей було вилучено 19 437 підлітків, які замість відвідування школи перебували в комп’ютерних клубах та розважальних закладах, у тому числі в нічній час доби [198, с. 31].

Планом заходів з виконання Загальнодержавної програми «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини» на період до 2016 року, передбачено створення рівних умов для доступу кожної дитини до послуг закладів соціально-культурної сфери з метою розвитку здібностей та обдарувань, що включає проведення для дітей та учнівської молоді всеукраїнських та міжнародних конкурсів, фестивалів, змагань, інших масових заходів за напрямами позашкільної освіти [202].

Переключити увагу дітей із проведення беззмістовного дозвілля у громадських місцях можна шляхом забезпечення рівних умов доступу до роботи культурно-розважальних і спортивно-оздоровчих закладів. Починати слід із відновлення гуртків за інтересами, творчих колективів на базі загальноосвітніх навчальних закладах, які останнім часом через недофінансування з боку держави знаходяться у стані занепаду. Такий захід дасть можливість підліткам із малозабезпечених і неблагополучних сімей на самореалізацію та самовираження у правомірний спосіб, оскільки як відомо існуюча на сьогодні мережа культурно-дозвільних закладів майже повністю комерціалізована і фінансово недоступна. Особливої актуальності це набуває у депресивних мікрорайонах, де відмічається концентрація неповнолітніх деліквентів, у яких фактично не залишається іншого вибору, окрім проводження вільного часу на вулицях та в інших громадських місцях, де і вчинюються грабежі та розбої.

Діяльність держави має бути зорієнтована на реалізацію програм залучення молоді до занять масовим спортом та підтримання здорового способу життя. Перші кроки у цьому напрямі вже робляться. У містах обласного значення та районних центрах, як правило, за спонсорські кошти і частіше під чергові вибори, відбудовуються спортивні майданчики, обладнуються площадки для занять ігровими видами спорту, відновлюються бігові та велосипедні доріжки. На рівні експерименту запроваджуються уроки по міні-футболу, інколи проводяться турніри між аматорськими дитячими командами. Однак говорити про відновлення масового дитячого спорту на рівні держави, покищо передчасно. У віддалених від центру населених пунктах практично відсутня спортивна інфраструктура, не працюють спортивні секції, нічого не робиться для організації і проведення змістовного дозвілля дітей. Втім, навіть працюючі у обласних та районних центрах дитячо-юнацькі спортивні секції залишаються фінансово недоступними для дітей із малозабезпечених і неблагополучних сімей. На державному рівні назріла необхідність вирішення питання щодо встановлення квотних місць для занять у спортивних школах, секціях, оздоровчих центрах дітей вказаних сімей.

Реформування спортивно-оздоровчої сфери належить до пріоритетних напрямів діяльності держави. Так, в Указі Президента «Про пріоритети розвитку фізичної культури і спорту України» з метою створення умов для подальшого розвитку фізичної культури і спорту, а також покращення рівня охорони здоров’я, фізичного та духовного розвитку населення зазначається: необхідність розробки та затвердження стратегії формування сучасної системи олімпійської підготовки в Україні на період до 2020 року в рамках якої удосконалити систему фізичного виховання у навчальних закладах з орієнтацією на навчання олімпійським видам спорту, запровадити інноваційні форми навчання з видів спорту та відбору для занять спортом обдарованих дітей; забезпечити проведення інформаційних компаній, спрямованих на широке інформування населення про здоровий спосіб життя, популяризацію оздоровчого значення фізичної культури; розробити та запровадити систему підготовки та діяльності волонтерів у сфері фізичної культури і спорту; щорічно виділяти фінансування на забезпечення діяльності Всеукраїнського центру фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх», а також кошти на придбання спортивного обладнання та інвентарю для дитячо-юнацьких спортивних шкіл, на розвиток матеріально-технічної бази центрів фізичного здоров’я; забезпечити створення в населених пунктах велосипедних доріжок, місць для активного відпочинку населення а також забезпечити створення та розповсюдження тематичних телепрограм, спрямованих на популяризації здорового способу життя, пропаганди фізичної культури і масового спорту, дитячо-юнацького резервного спорту та спорту вищих досягнень, а також широке висвітлення спортивних змагань, спортивно-видовищних заходів [203, с. 1-4]. Окрім цього, з метою більш ефективного відновлення спортивно-оздоровчої сфери країни, необхідно налагодити співпрацю з молодіжними та дитячими громадськими організаціями. Компетенція останніх передбачає їх залучення до розробки і обговорення проектів рішень з питань державної політики щодо дітей та молоді, в тому числі тих, які стосуються побутово-дозвільної сфери. Таким чином, відновлення сфери відпочинку та оздоровлення молоді сприятиме на нашу думку, створенню необхідних умов для повноцінної соціалізації неповнолітніх та зменшенню криміногенних явищ у підлітковому середовищі.

Серед заходів загальносоціального запобігання корисливо- насильницькій злочинності неповнолітніх чинне місце посідають заходи протидії алкоголізації та наркотизації дітей. Нами встановлено, що 75,6 % неповнолітніх грабіжників і розбійників до засудження періодично або постійно вживали спиртні напої. Наведенні дані свідчать про високий рівень доступності останніх. Вочевидь, на сьогодні підліткам доступні усі види спиртних напоїв у будь-який час доби. Ступінь державного контролю за дотриманням законодавства України щодо продажу алкогольних напоїв особам, які не досягли 18-річного віку, залишається надто низьким. Окрім цього, за нашими даними 44,4 % неповнолітніх злочинців вживали наркотичні засоби і психотропні речовини. За останні роки, кількість осіб, що вживають наркотики стабілізувалася і залишається досить високою. Так, у 2010 році на диспансерному обліку перебувало 1480 підлітків у віці від 14 до 17 років, які допускали немедичне вживання наркотичних засобів і психотропних речовин та мали через це проблеми зі здоров’ям [204, с. 177]. Діяльність держави у цьому напрямі знайшла свій вираз у прийнятті Концепції реалізації державної політики у сфері протидії поширенню наркоманії, боротьби із незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів на 2011 - 2015 роки, де основна увага приділялась протидії незаконному наркообігу.

З метою зменшення чисельності дітей із наркотичною чи алкогольною залежністю пропонуються наступні заходи загальносоціального характеру: а) проводити консультування неповнолітніх, які вживають психоактивні речовини у Центрах первинної медико-санітарної допомоги, створених на місцевому рівні; б) у навчальних закладах різних рівнів акредитації упроваджувати нові форми санітарно-просвітницької роботи щодо профілактики споживання алкоголю та наркотичних засобів, що включають показ відеоматеріалів, анонімне анкетування, тематичні лекції наркологів, виступи колишніх наркозалежних і раніше судимих осіб; в) забезпечення проведення обов’язкового медичного профілактичного огляду дітей до 18 років у дитячих амбулаторно-поліклінічних закладах з метою виявлення, діагностики, лікування та профілактики залежності від психоактивних речовин; г) ініціювати на державному рівні відкриття центрів та гуртожитків медико-соціальної реабілітації неповнолітніх, хворих на наркоманію та алкоголізм. Реалізація зазначених заходів обмежить сферу дії дитячого алкоголізму і наркоманії і сприятиме оздоровленню середовища для повноцінного розвитку неповнолітніх.

Потребує реформування система правосуддя у напряму розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх. Указом Президента України № 597/2011 була схвалена Концепція розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні. Кримінальна юстиція щодо неповнолітніх - це система правосуддя, що передбачає спеціальне законодавство, процедури і заходи реагування на злочини, які вчиняють неповнолітні, а також спеціальні форми роботи з дітьми, які перебувають у конфлікті із законом, що відповідають їхньому віку та рівню розвитку особистості. Нині главою держави серед першочергових заходів по захисту прав дитини названо створення спеціалізованих судів і слідчих органів щодо неповнолітніх. Метою Концепції є побудова повноцінної системи кримінальної юстиції щодо неповнолітніх, спроможної забезпечити законність, обґрунтованість та ефективність кожного рішення щодо дитини, яка потрапила у конфлікт із законом, пов’язаного з її перевихованням та подальшою соціальною підтримкою [205]. Концепція ставить завдання переходу від карального до виховного, відновного правосуддя щодо дитини. Положення концепції визначають основні напрями розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні, реалізація яких має посилити відповідальність сім’ї, громади та держави за процес виховання та становлення дітей; забезпечити дотримання прав і свобод дітей, що потрапили у конфлікт із законом, шляхом підвищення рівня їх правового та соціального захисту; зменшити рівень дитячої злочинності та її повторності. Правосуддя над неповнолітніми має здійснюватися із урахуванням вікових, соціально-психологічних, психофізичних та інших особливостей їх розвитку, зокрема шляхом: підготовки суддів, прокурорів, адвокатів, працівників органів та служб у справах дітей, працівників органів опіки і піклування з питань здійснення судочинства щодо неповнолітніх; надання судам рекомендацій щодо призначення оптимального заходу впливу (виховного та профілактичного характеру) до дітей, які вчинили правопорушення; забезпечення неповнолітнім доступу до безоплатної правової допомоги; сприяння розвитку відновного правосуддя через впровадження процедури медіації, як ефективного засобу добровільного примирення потерпілого і правопорушника; заохочення до взяття ним на себе відповідальності за відшкодування заподіяної шкоди, а також до позитивних змін у його поведінці; залучення громади до розв’язання конфлікту дітей із законом тощо. Також передбачається створення ефективної системи реабілітації дітей, які вчинили правопорушення. ЇЇ головною метою має бути ресоціалізація та соціальна реінтеграція вказаних дітей. Реформування має сприяти гуманізації та посиленню реабілітаційної, виховної і профілактичної функції установ кримінально-виконавчої служби та установ, що опікуються дітьми, які перебувають у конфлікті із законом [206]. На сучасному етапі переважно йдеться про реалізацію пілотних проектів щодо створення центрів відновного правосуддя, центрів пробації і центрів соціальної реабілітації дітей, що вчинили кримінальні правопорушення. Серед завдань служби пробації для неповнолітніх передбачається забезпечення супроводу дітей, звільнених умовно-достроково з установ Державної кримінально-виконавчої служби і сприяння їх соціальної адаптації та реінтеграції; відповідальність за соціальну адаптацію і реінтеграцію (допомога в отриманні освіти, працевлаштуванні, забезпечення соціальним житлом); надання соціально- психологічної підтримки неповнолітнім правопорушникам та їх сім’ям [205]. Значна увага майбутньою службою пробації має бути приділена такому напряму роботи як здійснення контролю за поведінкою та посилення профілактичної роботи серед дітей, звільнених від відбування покарання із випробуванням, оскільки за нашими даними 83,2 % неповнолітніх засуджених до позбавлення волі за вчинення грабежів і розбоїв в громадських місцях були звільненні від відбування покарання з іспитовим строком. Однак як повідомив уповноважений Президента з прав дитини, серед умовно засуджених неповнолітніх 90 % вчиняють рецидивні злочини [207, с. 1].

Слід зазначити, що в державі ведеться активна робота по реалізації Концепції розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх. Новим КПК України запроваджена спеціалізація слідчих і суддів щодо кримінального провадження за участю дітей, передбачена першочерговість судового розгляду таких справ, залучення законних представників дітей на усіх стадіях кримінального процесу й обмеження застосування до дітей утримання під вартою. Чинний КПК України у главі 38 містить різні процедури кримінального провадження щодо неповнолітніх залежно від їх віку. Зокрема, якщо особа на момент вчинення кримінального правопорушення не досягла 11 років, кримінальне провадження, у разі його початку, підлягає закриттю на підставі п. 2 ч. 1 ст. 285. У цьому випадку неповнолітній ставиться на облік у кримінальній міліції у справах дітей, а служба у справах дітей та інші спеціалізовані установи проводять з ним профілактичну та виховну роботу. У разі коли особа у віці від 11 років до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила кримінальне правопорушення, то досудове розслідування та судове провадження відбувається у відповідності із положеннями § 2 гл. 38 КПК з урахуванням загальних правил кримінального провадження щодо неповнолітніх, зазначених в § 1 гл. 38 КПК. Якщо неповнолітній вчинив кримінальне правопорушення, досягнувши віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, кримінальне провадження здійснюється за загальними правилами КПК з урахуванням норм § 1 гл. 38 КПК. Окрім цього, у КПК закріплюються особливості предмета доказування, досудового розслідування, судового розгляду у кримінальному провадженні щодо неповнолітніх, порядок застосування примусових заходів виховного характеру до неповнолітніх, які не досягли віку кримінальної відповідальності [208, с. 669-678].

Отже, запропонований комплекс загальносоціальних заходів сприятиме виявленню та усуненню тих негативних явищ та процесів, що виступають в ролі детермінант, впливають на формування криміногенно орієнтованої свідомості неповнолітніх, та зумовлюють криміналізацію підліткового середовища у цілому.

3.2.