<<
>>

2.1 Проблема співвідношення соціального і біологічного в особистості жінки, яка вчиняє насильницький злочин

Вся історія людства пов’язана з насильством. Наша цивілізація сформувала особливу людину з особливим світобаченням та світорозумінням.

На думку Р. Докінза, сучасна людина – це «егоїстична машина», яка запрограмована на те, щоб забезпечувати свої гени, продовжувати родовід в умовах жорсткої конкуренції за необхідні ресурсні бази, що, в свою чергу, примушує одну «машину для виживання» жорстоко знищувати іншу [72, с.

18].

Насильство супроводжує людину протягом її життєвого циклу та є глибоко закладеними компонентами психічного та фізіологічного життя. Людське насильство суттєво відрізняється від насильства, яке виявляють представники тваринного світу, бо у людини воно переросло біологічні межі і міцно соціалізувалося.

Особистість та її злочинна поведінка являють собою єдиний об'єкт кримінологічного дослідження. Насильство, яке проявляється при вчиненні злочину, особливо яскраво характеризує особу злочинця. Воно являє собою властивість особистості, є невід'ємною рисою осіб, що вчиняють насильницькі злочини. Це – специфічні злочини, а тому їх аналіз завжди пов'язаний з особливостями осіб, які вчиняють ці діяння.

Насильство, з одного боку, трактується як певна форма суспільних відносин, а з іншого – це природні якості людини, які тривалий час допомагали їй соціалізуватися та виживати спочатку в природному середовищі, а згодом і у соціальному.

Будь-яка особистість змінюється і розвивається в залежності від розвитку соціального середовища. Між особистістю і суспільством завжди існує зв'язок. В системі цих суспільних відносин треба бачити і відносини, характерні для особистості злочинця.

Злочин, як і будь-яка соціально значуща дія, є результатом власної діяльності людини. У кожному конкретному випадку сама особистість, і тільки вона приймає рішення про скоєння злочину [78, с. 14–15].

Якщо людина не здатна відповідати за свої вчинки, вона позбавлена необхідних властивостей, що характеризують її як особистість.

Людина є реальним носієм всіх соціально значущих рис і відносин суспільного середовища, в якій здійснює свою життєдіяльність. Незважаючи на те, що людина вчинила злочин, вона продовжує залишатися особистістю і членом суспільства.

Загальновідомо, що будь-який соціальний організм складається з двох нерівних частин: тих, хто відповідає соціальним вимогам, діє відповідно до суспільних традицій і звичаїв, веде законослухняний спосіб життя, і тих, хто цих норм не дотримується, порушує закони. Маючи на увазі ці дві частини соціуму, треба враховувати ще одну важливу обставину: принциповою особливістю реального світу, в якому живе і розвивається людина, є наявність не тільки природного середовища, а й соціального середовища. Саме в соціальному середовищі, як стверджують вчені, формуються суспільні хвороби» - соціальна патологія. Ці «хвороби» тісно пов'язані із суспільними взаємозв'язками будь-яких злочинів [205, с. 78–80].

Вчені слушно вказують: соціальне в особистості злочинця – це те загальне і суттєве, що безпосередньо детерміноване суспільними відносинами. Це лише одна сторона питання. Інша ж, зазначають автори, полягає в тому, що соціальне в особистості злочинця – це процес, в основі якого лежить перетворення «зовнішніх» суспільних відносин у «внутрішню» структуру людини: його потреби, інтереси, цілі, погляди, установки, спрямованість поведінки і т.д. [102, с. 15].

Все це в особистості злочинця існує об'єктивно, а тому особистість створює саму себе. Злочин завжди є вираження індивідуальності. У ньому активно виявляються особистість і її кримінальні властивості.

Особистість злочинця – носій специфічних мотивів, істотних і відносно стійких властивостей, які закономірно сформувалися під впливом негативного соціального середовища [26, с. 98]. Однак для того щоб такий вплив було результативним, необхідна ще і відповідна «генетична база». Маються на увазі вроджені патології, що сприяють формуванню особистості злочинця [77, с. 159–160].

Питання про співвідношення соціального і біологічного в особистості злочинця дискутується протягом усього розвитку науки кримінології.

Вирішення цього питання полягає у визначенні, що саме впливає на злочинну поведінку особи – якості, що були набуті особою протягом життя або які вона успадкувала. Це питання для кримінології має принципове значення, оскільки від його вирішення залежать рекомендації щодо обрання шляхів і засобів впливу на злочинність.

Інтерес до проблеми жіночої злочинності у суспільстві завжди був неабиякий. Адже жінка за своєю природою асоціюється з такими цінностями, як турбота, ніжність, збереження домашнього затишку. Виступаючи проти суспільства, вчиняючи злочин, жінка не просто підриває основи загального добробуту, але і деформує власну природу, порушує в собі гармонію біологічного і соціального начал.

Що ж штовхає жінку на вчинення злочину та яка роль біологічних і соціальних факторів у формуванні злочинної поведінки осіб жіночої статі?

Виходячи з того, що визначення особи людини як біосоціальної системи високого рівня складності є загальноприйнятим, більшість вчених-кримінологів визнають, що особа злочинця органічно поєднує соціальне й біологічне, а головне питання дискусії полягає в такому: що є визначальним в особі злочинця — соціальне чи біологічне і як вони співвідносяться. Це питання вирішується представниками соціологічних і біологічних напрямів у кримінології по-різному.

При вивченні особи злочинця та співвідношення соціального і біологічного у механізмі породження злочинності, доцільно враховувати такі рівні її прояву:

- біологічний — означає, що злочинність породжується виключно біологічними факторами. Це те, що розвивається в людині незалежно від впливу на неї інших людей, те, що притаманне людині, як представникові певного біологічного виду;

- соціальний — полягає у наданні вирішального значення у породженні злочинності соціальним властивостям людини. Це те, що набуте людиною у процесі соціалізації, спілкування і взаємодії з іншими людьми.

Розглядаючи проблеми соціального і біологічного, слід уникати двох крайностей: абсолютизації соціального фактора і абсолютизації біологічного фактора.

Людину не можна зводити виключно до соціальних якостей, оскільки для її розвитку необхідні біологічні передумови. Але й не можна зводити її і виключно до біологічних особливостей, так як особистістю можна стати тільки в суспільстві. Біологічне і соціальне нероздільно злито в людині, що робить його особливою біосоціальною істотою.

Отже, взаємодія загальних соціально-психологічних явищ (факторів) з індивідуальними особливостями психологічних процесів при конкретній ситуації визначають направленість і властивості особистості, її суспільно значимі орієнтації і поведінку.

Проте, ідеї про єдність біологічного і соціального у становленні людини сформувалися не відразу.

Не заглиблюючись у далеку давнину, нагадаємо, що в епоху Просвітництва багато мислителів, диференціюючи природне і суспільне, розглядали останній як "штучно" створений людиною, включаючи сюди практично всі атрибути суспільного життя - духовні потреби, соціальні інститути, моральність, традиції та звичаї. Природне розглядалася в якості фундаменту, основи правильності суспільного устрою. Немає необхідності підкреслювати, що соціальне виконувало немов би другорядну роль і перебувало у прямій залежності від природного середовища.

В даний час у науці переважає думка про біосоціальну природу людини. При цьому, вирішальна роль надається соціальному фактору. Наявність репродуктивних відмінностей між чоловіками та жінками, дає підставу говорити про те, що кожна стать має власну біологічну роль, що обумовлює цілу низку соціальних. Тобто людина підпорядкована як законам живої природи, так і суспільним законам.

Протягом XIX ст. навіть домінувала точка зору про визначальність спадковості у розвитку особистості: сім'я, гени визначають чи буде людина геніальною особистістю, чи пересічним індивідом чи злочинцем. У XX ст. ця точка зору була переосмислена. Однак остаточно ця проблема не вирішена й сьогодні.

Біологічний підхід започаткував італійський судовий психіатр і криміналіст Чезаре Ломброзо.

Він зазначав, що саме біологічні (антропологічні) особливості є причиною жіночої злочинності.

Згідно вчення Ч. Ломброзо, злочинець відтворює у своїй особистості жорстокі інстинкти тварин. Жіночу жорстокість він називав «звірячою». Так, зазначали послідовники антропологічної школи, мало хто замислювався над тим, чому у кориді беруть участь бики, а не корови. Справа у тому, що бачачи червоний плащ матадора, бики закочують очі, корови ж – ні, що робить їхні дії більш осмисленими, а тому більш небезпечними. Основною причиною жіночої жорстокості представники цієї школи вважали гіпертрофовану чуттєвість. В більшості випадків жінками-злочинницями керує особливий вид пристрасті, що розвивається повільно та планомірно, завдяки чому злочинниця має можливість продумати свої дії. Свого часу було визначено, що жінки, порівняно з чоловіками, демонструють більш багатий набір агресивних поведінкових проявів. Проте, серед агресивно налашто­ваних чоловіків і жінок такої відмінності не спостеріга­лося [191, с. 25–30].

Водно­час психологи-науковці переконані в безумовності вплину статевих відмінностей на поведінку. Доволі часто у фаховій літературі можна прочитати таку думку про те, що жінки, порівняно з чоловіками, більш емоційні, а чоловіки, навпаки, більш раціональні, стримані тощо. Найчастіше це пояснюють дією жіночих і чоловічих гормонів. Вплив гормонів на поведінку неза­перечний: варто зазначити про наслідки експериментального введення півню гормонів курки, після чого він почав поводитись як квочка. Та це зовсім не означає, що жінки апріорі емоційно неврівноважені. Ендокринологи провели дослідження поміж людей і виявили, що підвищен­ня рівня вмісту тестостерону приводить до агресив­ності, але як у чоловіків, так і в жінок [25, с. 15–16].

Звісно, біологічний чинник жіночої злочинності не можна повністю нівелювати. Адже саме завдяки біологічному фактору створюється незліченна різноманітність людських темпераментів, характерів, здібностей, які надають кожній особистості неповторної індивідуальності, створюють її унікальність.

Успадковує людина й інтелектуальні та інші здібності, талант, обдарованість. Багато людей народжуються із соматичними та психічними захворюваннями, які ускладнюють процес їх соціальної адаптації. Так, за даними судово-психіатричної експертизи, 50-70 % вбивць і осіб, що вчинили насильницькі злочини, є особами із психічними аномаліями, які вчинили злочини в “межових станах”. Успадковується також фізична організація індивіда, яка має велике, а іноді вирішальне значення для формування особи злочинця.

Біологічний фактор і спадковість не може повністю створити особистість, так само як ні культура, ані соціальний досвід не передаються з генами.

Як вказує О.М. Костенко: «ставши соціальною істотою, людина при цьому залишається біологічною істотою. Біологічні властивості соціальної істоти утворюють те, що ми називаємо індивідуальністю людини. Ця індивідуальність відіграє певну роль у механізмі утворення й прояву сваволі людини: вона може або сприяти утворенню й прояву цієї сваволі, або, навпаки, не сприяти. Воля людини, що вчиняє злочин знаходиться у стані сваволі, а свідомість – у стані ілюзій» [126, с. 92].

Тобто, злочини, визначаються умовами особистими, які лежать в особливому складі вольової діяльності людини. Одні й ті ж сприятливі для вчинення злочину умови на різних людей діють неоднаково. Для того, щоб не помилитися в них, необхідно взяти до уваги вольову здатність людини.

Прихильники теорії соціального конструювання ґендеру гостро критикують генетичну обумовленість природи жіночої та чоловічої поведінки. Вони наголошують на тому, що одне тільки розмаїття ґендерних стереотипів доводить, що статевий диморфізм пояснюється швидше соціальними та культурними факторами, аніж біологічними чи психологічними характеристиками. Біологічні відмінності між статтями, представлені у соціальному та культурному контексті, можуть бути уніфіковані або, навпаки, розширені останнім [264, с. 93–101].

Більше того, всупереч закріпленій думці, що незмінні фізичні відмінності зміцнюють змінювані соціальні, соціальний конструктивізм намагається довести, що зміна суспільних звичаїв призводить до змін в організмі людини. Так наприклад, Е.Джагер звернула увагу на те, що жінки стають фізично сильнішими, оскільки фізична сила стала соціально прийнятнішою. Крім того, змінюючи суспільні звичаї, можна впливати не тільки на зовнішній вигляд людини, а й на її внутрішню біологію, з включенням змін в її генетичний код. Так, культурна перевага, надана тендітним жінкам у певних суспільствах, мабуть, призводила, до переважного вибору таких жінок для репродуктивних цілей [202, с. 348–356]. А модні віяння унісексу сьогодні орієнтують в пошуках статевого партнерах на маскулінних жінок та фемінних чоловіків, шаблони поведінки яких вважаються більш успішними в сучасному соціальному просторі.

Варто зазначити, що, отримавши можливість змінювати середовище, людина змушена змінюватися і сама. Наприклад, процес розмиття статево-рольових відмінностей, який сьогодні все помітніше проявляється у фемінізації суспільства. Якщо в середині минулого століття ці процеси іменувалися "ломкою" штампів та стереотипів, наразі перегляд категорій "чоловіче" та "жіноче" розглядається в контексті процесу становлення особистості. Тобто, зміни, які відбуваються у суспільстві, впливають на зміну системи ціннісних орієнтацій та настанов притаманних жінкам, у якій родина не завжди є основою.

Таким чином, виникає система зі зворотнім зв’язком між людиною і середовищем, яка прискорює еволюцію. Застосування еволюційної теорії статі повинно бути плідним в комплексному вивченні людини, перш за все, при вирішенні соціальних проблем.

На нашу думку, суспільство визначає умови не тільки соціального, а й біологічного вдосконалення людини. Наприклад, біологічне здоров'я жінки дозволяє їй активно брати участь у житті суспільства, реалізувати свій творчий потенціал, створювати повноцінну сім'ю, народжувати і виховувати дітей [210, с. 323–326]. В той же час жінка, яка позбавлена необхідних соціальних умов життєдіяльності, втрачає свою «біологічну форму», опускається не тільки морально, але і фізично, що може служити причиною антисоціальної поведінки і вчинення злочинів.

Вчиняючи насильницький злочин, жінка ухиляється від нормального морального складу людини, втрачає моральну рівновагу. Зрозуміло, втрата рівноваги настає тим легше, чим менше у даної особистості моральних задатків і чим сумнівнішою є цілісність її характеру.

Таким чином, сучасна людина – продукт взаємодії біологічних і соціальних факторів.

Розглядаючи проблеми соціального і біологічного, слід уникати двох крайностей: абсолютизації соціального фактора і абсолютизації біологічного фактора. Природна і соціальна взаємодія людини і суспільства є суперечливою. Людина – суб'єкт суспільного життя, вона реалізує себе лише в суспільстві. Однак вона є і продуктом середовища, відображає особливості розвитку біологічних і соціальних аспектів суспільного життя. Досягнення біологічної і соціальної гармонії суспільства і людини на кожному історичному етапі виступає як ідеал, прагнення до якого сприяє розвитку як суспільства, так і людини.

На нашу думку, щоб пояснити відмінності у формуванні злочинної поведінки чоловіків та осіб жіночої статі, не треба намагатися пояснювати це тільки вродженими психобіологічними властивостями статей. Доцільним буде вказати на різноманітність соціальних чинників, які по різному впливають на жінок і чоловіків. Необхідно зрозуміти, яким чином вроджені біологічні відмінності трансформуються в соціальні, культуральні, поведінкові прояви, які в свою чергу можуть виконувати роль причини злочинного діяння.

Якщо розглянути співвідношення біологічних та соціальних характеристик особистості крізь призму категорії “ґендер”, то можна простежити такі тенденції. Дискусії, що розгорнулися навколо даного питання, зосередилися на одній проблемі: чи вкорінені соціокультурні характеристики особистості, окреслені поняттям ґендер, у біологічних відмінностях між чоловіками та жінками, чи вони зумовлені винятково суспільними чинниками.

Згідно концепції біологічного детермінізму, яка була домінуючим пояснюючим методологічним принципом у царині відносин статей до середини ХХ ст., саме біологічні відмінності визначають особливості соціальної поведінки людей і відповідно мають абсолютний та незмінний характер. Виразником біологічного детермінізму традиційно вважають З. Фройда. Його відомий вислів “анатомія – це доля” хоча і пов’язав стать з анатомією, але зазначив, що стать людини не завжди збігається з тією статтю, що дана їй від народження [254, с. 149–170]. Проте біологічний детермінізм залишає осторонь вплив соціальних інституцій на формування сімейного укладу.

Англійський соціолог Е. Оуклі одна серед перших дослідників соціальної проблематики статі, які відокремили поняття “стать” як сукупність біологічних відмінностей чоловіків та жінок, з якими вони народжуються, та “ґендер” – статеві особливості, статеві ролі, які набувають у процесі соціалізації. Вона запропонувала розрізняти статеві анатомічні та психологічні характеристики, які позначають біологічно чоловіків та жінок та соціально сконструйовані риси чоловічості та жіночості (ґендер), які набувають у процесі становлення чоловіком або жінкою в певному суспільстві в певний час [280, с. 155–157].

У дискусіях, що точилися у феміністичній теорії з введенням поняття “ґендер” (70-80 роки), йшлося не про заміну поняття біологічної статі ґендером, а лише про її доповнення цим поняттям. Класичним прикладом нового розуміння співвідношення понять “стать” та “ґендер” стала концепція статево-ґендерної системи Г. Рубін, яку вона визначає як “сукупність заходів, за допомогою яких суспільство перетворює біологічну сексуальність у продукти людської активності й у яких ці перетворені сексуальні потреби задовольняються”. Ґендер, на її думку, – це сукупність соціальних характеристик, що приписують суспільством особі залежно від її біологічної статі, він є “соціально нав’язаним поділом статей”, “продуктом соціальних відносин між статями, які перетворюють самців та самок у чоловіків та жінок” [228, с. 220–278]. Із цього визначення випливає, що ґендер формується на базі біологічної статі, і тому, хоча поняття статево-ґендерної системи має обмежити вплив біології, насправді, вона є фундаментом цієї системи. Саме таке трактування біологічного Л. Ніколсон, одна з дослідниць феміністичної теорії, пропонує називати біологічним фундаменталізмом, на відміну від біологічного детермінізму.

Дослідниця називає розуміння ґендерної ідентичності, що пропонували в межах цієї теорії, “вішаком для одягу”: тілесність розглядають як вішак, на який можна “повісити” різні культурні та соціальні конструкції, такі, наприклад, як особистісні та поведінкові характеристики чоловіків та жінок [279, с. 54]. Говорячи про спільні та відмінні риси біологічного детермінізму та фундаменталізму, Л. Ніколсон зауважує, що біологічний фундаменталізм встановлює закономірний характер зв’язків між ґендером та біологічною статтю.

Різниця полягає в тому, що, по-перше, біологічне хоча і детермінує культурне та соціальне, але однозначного зв’язку між ними немає. По-друге, завдяки такому підходу можна пояснити не лише те спільне, що об’єднує жінок, але й наявність відмінностей між ними: хоча весь одяг висить на вішаку, але це може бути доволі різний одяг, різного розміру. Тому, хоча позиція біологічного детермінізму дає змогу обмежити владу біологічного в людині, однак, вона не знімає його претензій на самодостатність [283, с. 105].

Проте, з середини ХХ ст., предметом досліджень стає вже не стать, а соціум, процес його впливу на формування статі.

Основою отримання статевої ідентичності вважають соціалізацію, яку розуміють як процес навчання та засвоєння і відтворення існуючих норм. Ґендерна соціалізація означає процес засвоєння норм і зразків "мужності" і "жіночності". Процес соціалізації включає, по-перше, освоєння прийнятих моделей чоловічої і жіночої поведінки, відносин, норм, цінностей і ґендерних стереотипів; і, по-друге, дія самого суспільства і соціального середовища на процес засвоєння норм, що включає контроль і санкції відносно індивіда.

Засвоюються, перш за все, загальнозначущі, колективні норми і правила, які стають частиною свідомості особи.

В процесі виховання сім'я (в особі батьків і родичів), система освіти (в особі виховательки дитячих установ і вчителів), культура в цілому (через книги і ЗМІ) упроваджують в свідомість дітей ґендерні норми, формують певні правила поведінки і створюють уявлення про те, хто є "справжній чоловік" і якою повинна бути "справжня жінка".

Наприклад, Т. Парсонс розглядав сім´ю не лише як соціальний інститут, що відтворює унікальні за своєю неповторністю особистості, але й механізм, за допомогою якого “універсальні” якості знаходять індивідуальне вираження. Щодо ґендерної соціалізації дитини, то вона починається буквально з моменту народження, коли батьки і інші дорослі, визначивши стать немовляти, починають навчати її ґендерній ролі хлопчика або дівчинки [281, с. 132–156].

Як правило, батьки підтримують типову для статі поведінку дітей і виражають свою незадоволеність, якщо дитина поводиться по моделі поведінки іншої статі.

Цікаво, що жіночна поведінка хлопчика засуджується і карається частіше і суворіше, ніж «хлопчача» поведінка дівчинки. Тобто, формуються певні образи маскулінності та фемінності, що являють собою соціальні уявлення про те, які якості і властивості присвоюються чоловічому та жіночому началу, про соціальні ролі в суспільстві та сім´ї.

Ніякий стереотип статеворольової поведінки так не вкорінився в свідомості людей, як уявлення про те, що жінки залежні. Разом з тим, ця риса в ранньому віці характерна для дітей обох статей, але закріплюється, переважно, в поведінці дівчаток і стає стійкою рисою особистості, так як підтримується соціальними очікуваннями.

На залежність статі від соціальних систем та функцій, які існують у суспільстві, вказувала у своїй роботі «Друга стать» Сімона де Бовуар. Вона наголошувала на тому, що жінкою не народжуються, жінкою стають [29, с.98]. Пізніше, одна з перших ідеологів фемінізму «другої хвилі» Суламифь Файерстоун, в своїй праці «Діалектика статей» уточнить цю думку: «Якщо природа зробила жінку відмінною від чоловіка, то суспільство зробило її відмінною від людини» [251, с. 547].

Але й щодо чоловіків цей принцип, названий «принципом Адама» діє так само. Принцип Адама був сформульований Джоном Мані, сутність його полягає у наступному: на всіх критичних стадіях розвитку, якщо організм не отримує якихось додаткових сигналів та команд, статева диференціація автоматично йде по жіночому типу, для створення самця на кожному етапі треба додати дещо, що подавляє жіноче начало. Отже, чоловіками так само не народжуються, а стають. Тобто, статева ідентичність є результатом складного біосоціального процесу, який поєднує онтогенез, статеву соціалізацію і розвиток самосвідомості [123, с. 47–57].

Про таке розуміння ґендеру писала історик Дж. Скот: «…ґендер є соціальною організацією статевих відмінностей. Але це не означає, що ґендер відображає чи виходить із певних природних або фізичних відмінностей між чоловіками та жінками; швидше, ґендер є знанням, яке створює значення для тілесних відмінностей. Усвідомлення ґендерної належності – елемент соціальних відносин, що ґрунтується на сприйнятті відмінностей між статями, а стать – пріоритетний спосіб вираження владних відносин» [234, с. 150–168].

Психолог Р. Унгер запропонувала використовувати слово “стать” лише тоді, коли йдеться про спеціальні біологічні аспекти, а поняття “ґендер”, – коли йдеться про соціально-культурні та психологічні аспекти, що формують стереотипи, які вважають типовими для тих, кого суспільство визначає як чоловіка чи жінку [249, с. 57].

Ґендер – це “культурна маска” статі; це те, що ми думаємо про стать у межах наших соціокультурних уявлень. Стать і є ґендером, тобто тим, що стало статтю в процесі соціалізації людини. Не стать належить людині, а людина – статі [71, с. 60]. А на думку Дж. Батлер, люди є чоловіками та жінками саме тому, що в суспільстві є інститут чоловіків та жінок (що включає в себе і біологічну стать, і ґендер) [21, с. 45].

Могутність ефекту соціалізації підтвердили дослідження Дж. Мані і А. Ерхарда. Їхні експерименти з гермафродитами внесли корективи в розуміння біологічної статі. Вони досліджували групу гермафродитів з генетичними чоловічими статевими ознаками. Дітей розділили на пари. Одна дитина з кожної пари перенесла операцію і гормональну терапію і стала особою чоловічої статі; її виховували як хлопчика. Інша дитина після операції і лікування гормонами набула жіночу стать і виховувалась як дівчинка. Діти, виховані як хлопчики, засвоїли традиційні чоловічі ролі і одружилися на жінках; діти, виховані як дівчатка, виросли, усвідомлюючи себе жінками, їх подальше життя і сексуальний досвід відповідали віковим нормам. Людина вивчає суспільне буття і виявляє відмінності в поведінці і статевій належності чоловіків та жінок. Знаходячи їх, вона стверджує: «це те, що повинен робити чоловік» або «це те, що повинна робити жінка» [83, с. 126–136].

Дж. Стоккард і М. Джонсон, висунули твердження про те, що стать біологічна, тобто стать, визначена при народженні, може лише допомогти виявити потенційну поведінку людини. А власне поведінка зумовлена соціальністю, тими очікуваннями, які йдуть від суспільства і залежать від класових, етичних, расових, історичних чинників.

Тобто, поняття “ґендер” охоплює не лише соціальні аспекти статевих відмінностей, їхню природу в індивідуальному або соціальному вираженні, а й аналізує ґендерний зміст традицій, моралі, релігії, мови, мистецтва тощо – будь-якої форми людської діяльності, а також різні способи суспільної організації. Аналіз сукупності чинників соціального впливу на людину може пояснити процес формування статевої ідентичності людини.

Отже, набування статі є процесом навчання зразкам поведінки, що традиційно склалися і трактуються, як чоловічі або як жіночі. Саме суспільство формує особистісні та поведінкові характеристики людей. Біологічну стать не можна осмислювати окремо від соціально-культурної статі.

У різних суспільствах чоловіків та жінок не лише сприймають, але й оцінюють по-різному, обґрунтовуючи це ґендерними особливостями в їхніх здібностях та відмінностями в розподілі влади між ними. Від різностатевих дітей чекають різної поведінки, по-різному поводяться з ними, відповідно до цього в будь-якому суспільстві хлопчики і дівчатка поводяться по-різному. Стать дитини визначає, у дусі якої статевої чоловічої або жіночої ролі, дитина повинна виховуватися.

Ґендер проявляється через певну систему соціалізації, поділ праці, відмінність у ролях, поведінці, ментальних та емоційних характеристиках між чоловічим та жіночим, які конструюються суспільством.

Прийняті в суспільстві ґендерні норми та стереотипи певною мірою визначають психологічні якості (заохочуючи та критикуючи їх), способи та види діяльності, професії людей залежно від їхньої біологічної статі. При цьому ґендерні норми не мають універсального характеру і значно відрізняються в різних суспільствах та культурах.

У такому розумінні бути чоловіком чи жінкою означає не володіти певними природними якостями, а виконувати певні ролі.

<< | >>
Источник: ПЕРЕЛИГІНА РАЇСА ВОЛОДИМИРІВНА. Кримінологія насильства осіб жіночої статі. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015. 2015

Еще по теме 2.1 Проблема співвідношення соціального і біологічного в особистості жінки, яка вчиняє насильницький злочин:

  1. 2.1. Ірадицп та звичаї: поняття, сутність і значення
  2. Психологічні чинники формування злочинної поведінки особи, що впливають на виникнення та поширення злочинності на релігійному ґрунті
  3. Поняття та зміст мотиву релігійної ненависті або ворожнечі як особистішої мотивації злочинних дій
  4. 3.1. Кількісні показники злочинності
  5. ВСТУП
  6. 1.1 Насильство в середовищі осіб жіночої статі: історичний аналіз явища
  7. 2.1 Проблема співвідношення соціального і біологічного в особистості жінки, яка вчиняє насильницький злочин
  8. 3.2 Шляхи вдосконалення протидії насильницькій злочинності осіб жіночої статі
  9. 4.1 Загальносоціальні заходи запобігання рецидивній злочинності жінок
  10. 4.2 Пенітенціарні заходи запобігання рецидивній злочинності жінок та соціальна адаптація жінок-редидивісток
  11. 1.1 Поняття злочинного натовпу
  12. 1.2. Кримінологічна та соціально-психологічна характеристика осіб, які вчиняють злочинні дії в складі натовпу
  13. 2.4 Кримінально-правова характеристика злочинних дій, що вчиняються особами у складі натовпу
  14. Криміногенні риси осіб, які вчиняють злочини, пов’язані із незаконним використанням бюджетних коштів у Збройних Силах України
  15. Особистість неповнолітнього грабіжника і розбійника: характерні риси та особливості її формування
  16. 3.1. Кількісні показники злочинності
  17. 1.1 Насильство в середовищі осіб жіночої статі: історичний аналіз явища
  18. 2.1 Проблема співвідношення соціального і біологічного в особистості жінки, яка вчиняє насильницький злочин
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -