Особистість неповнолітнього грабіжника і розбійника: характерні риси та особливості її формування

Проблема особистості злочинця відноситься до основних проблем предмета кримінології і одночасно є найбільш складним об’єктом наукового пізнання. Науковій спільності досі не вдалося виробити єдиного підходу до її вирішення.

своєрідність даного соціального типу людей; 2) намагання сконструювати поняття «особистість злочинця» як певний збиральний образ невідомої людини, від якої виходить небезпека для оточуючих - це ніщо інше як реакція науковців на суспільний запит персоніфікації зла; 3) досі, не вдалося експериментальним шляхом встановить скільки-небудь значущі ознаки, притаманні виключно злочинцям; 4) усіх злочинців об’єднують не відмінні риси, а формальна ознака - всі вони вчинили протиправне діяння, а значить цілком достатньо обмежитися вивченням особи, яка вчинила злочин, тобто суб’єктом злочину. Серед прихильників такої позиції можна назвати Ю. Д. Блувштейна [95, с. 101], І. І. Карпеця [96, с. 101, 103], А. Д. Глоточкіна [97, с. 20-22], Я. І. Гілінського [98, с. 73-74], О. М. Яковлєва [99, с. 27, 80], Г Ф. Хохрякова [100, с. 39].

Опоненти викладеного підходу стоять на протилежній позиції, згідно з якою, у своїй більшості злочинцями стають невипадкові люди, оскільки саме особистість є носієм причин протиправної поведінки. Як зауважив Ю. М. Антонян: «Успішне запобігання злочинів можливо лише в тому випадку, коли увага буде сконцентрована на особистості злочинця, оскільки саме особистість - носій причин їх вчинення» [101, с.

Різницю та співвідношення між поняттями «особа» та «особистість» А. П. Закалюк убачав в тому, що перше поняття є родовим, більш широким. Воно відображає людину як суб’єкта суспільної активності та діяльності, учасника суспільних відносин, і в такому значенні йому відповідає російський термін «лицо». Коли потрібно відділити особу від її соціальної якості, що становить власну ідентичність, відрізняє від інших людей і визначає ставлення до суспільства, його відносин, норм, що регулюють суспільну життєдіяльність - тоді необхідно вживати термін «особистість», якому відповідає російське слово «личность» [103, с. 234]. Резюмуючи, А. П. Закалюк стверджує: «Особистість - це соціальний образ особи, все соціально типове, що відрізняє особу у суспільних відносинах, обумувлює її суспільну активність, діяльність, лежить в основі їх спричинення [103, с. 234]. Ми поділяємо наведене розуміння поняття «особистість» і далі по тексту будемо використовувати його саме в такому значенні.

Своєрідну позицію займав А. Ф. Зелінський, який, з одного боку, вважав, що від поняття «особистість злочинця» відмовлятися не можна, а з другого боку, обмежував застосування цього терміну лише щодо осіб, які ведуть систематичну злочинну діяльність (крадії, наймані вбивці, рекетири, терористи). На його думку, про особистість злочинця можна говорити лише у відношенні людини, винної у злочинній діяльності, тобто вчиненні ряду умисних, цілеспрямованих, передбачених кримінальним законом дій заради реалізації спільного для них мотиву [104, с. 22-23].

Абстрагуючись від численних точок зору, спірних тверджень і неоднозначних оцінок, спробуємо викласти концептуальні положення кримінологічного вчення про особистість злочинця, які в більшій чи меншій мірі поділяються переважною частиною науковців: 1) особистість злочинця якісно відрізняється від особистості не злочинця, а також за набором типових відмінних ознак (їх кількісної міри); 2) у злочині виражається антисуспільна спрямованість особистість злочинця, її ставлення до суспільства, його цінностей, соціальних норм, кримінально-правових заборон; 3) антисуспільна спрямованість особистості формуються на дозлочинному етапі у процесі девіантних форм поведінки і, досягнувши певного ступеня (глибини), викликає підвищену готовність до вчинення злочину.

Стосовно відмінних ознак особистості злочинця від особистості незлочинця, О. Б. Сахаров підкреслював «... якісна специфіка особистості злочинця полягає в її антисуспільній спрямованості, що характеризує її як суспільно небезпечну особистість» [116, с. 34]. Поділяли цю точку зору переважна більшість вище перелічених кримінологів. Зокрема, І. М. Даньшин стверджував: «Суспільна небезпечність розглядається узагальнюючою ознакою особистості злочинця, в якій знаходять свій концентрований вираз всі інші взаємопов’язані і взаємозумовлені властивості й особливості особи, яка вчинила кримінально каране діяння» [107, с. 106]. Схожі міркування висловлював А. П. Закалюк: «Специфічною властивістю злочинців, що виражає їхню соціальну сутність є антисуспільна спрямованість і суспільна небезпечність їхньої особистості, які досягли певного ступеня (глибини) [103, с. 240].

Отже, антисуспільна спрямованість у її крайній формі виразу - суспільній небезпечності - визнається інтегративною властивістю особистості злочинця взагалі, і неповнолітніх грабіжників і розбійників, зокрема. Антисуспільна спрямованість особистості - збиральне поняття, що включає, антисуспільні погляди, установки, викривлені ціннісні орієнтації, моральні переконання, деформовану правосвідомість, негативні риси характеру, втілені у домінуючу мотивацію та поведінкову готовність до волевиявлення у протиправний спосіб. Як відмічає В. О. Коновалова, у корисливо-насильницьких злочинців корислива спрямованість особистості поєднана із насильством над особою [117, с. 43].

Серед відмінних ознак злочинців, Ю. М. Антонян називає дефекти соціалізації, зумовлені поганим засвоєнням правових і моральних норм, небажанням ними керуватися у повсякденному житті, виконувати соціально прийнятні ролі, що породжує соціальну відчуженість, штовхає на пошуки девіантного соціального середовища [119, с. 18-19]. Група психологів під керівництвом А. Р Ратинова, а також кримінологів на чолі з Ю. М. Антоняном, на великому емпіричному масиві довели існування статистично достовірних відмінностей між злочинцями і не злочинцями, в результаті чого був зроблений висновок про те, що різним видам злочинної поведінки відповідає специфічний комплекс психологічних рис і властивостей особистості злочинця. Існує зв’язок між видом вчиненого злочину і психологічними особливостями особистості, яка його вчинила [112, с. 7-8; 120, с. 44-45; 121, с. 37; 122, с. 19, 91]. Зокрема, грабіжники і розбійники вирізняються негативним ставленням до чужої власності, несприйняттям непорушності права власності та недоторканості суб’єкта права власності [123, с. 171], високим рівнем агресивності й імпульсивності, соціальною відчуженістю та ворожою налаштованістю до оточуючих [101, с. 12-13]. Поряд з цим, заслуговує на увагу твердження А. Р. Ратінова про те, що принципово розрізняє злочинців і не злочинців ... не одна якась властивість чи їх сума, а якісно неповторне сполучення й особлива при цьому питома вага кожного, тобто покищо недостатньо вивчений комплекс особистісних особливостей, що має характер системи [112, с. 20]. У цьому зв’язку слід зазначити, що особистість неповнолітнього злочинця не слід розцінювати винятково з негативної сторони, оскільки вона, поряд з криміногенними елементами (негативними особистісними рисами), містить і позитивні риси, однак питома вага перших переважає, через накопичення досягає критичної маси та породжує підвищену готовність неповнолітніх до вчинення грабежів і розбоїв за певних сприятливих умов.

Підсумовуючи викладене, можна дати наступне визначення особистості неповнолітнього корисливого-насильницького злочинця: це - сукупність соціально-типових ознак суб’єкта, сформованих у неповнолітньому віці в процесі несприятливого розвитку особистості та девіантних форм поведінки, що визначають її корисливо-насильницьку мотивацію.

Сформульоване поняття слід розглядати під кутом визначення елементів наукового аналізу, а також постановки дослідницького завдання. З наведеного убачається, що особистість неповнолітнього грабіжника і розбійника підлягає ретроспективному аналізу на предмет вивчення трьох структурних елементів: 1) соціально-типових ознак, пов’язаних із вчиненням злочину, 2) особливостей соціалізації; 3) специфіки дозлочинної поведінки та становлення на шлях вчинення грабежів і розбоїв. Дослідження особистості неповнолітнього злочинця підкорене завданню з’ясувати його характерні риси та ознаки, пов’язані із вчиненням злочину для того, щоб пояснити особливості злочинної поведінки.

Вирішення поставленого дослідницького завдання здійснюється шляхом структурного аналізу особистості неповнолітнього грабіжника і розбійника. Структура (від лат. strnctura - будова, порядок, зв'язок) визначається як сукупність істотних, відносно стійких, закономірних зв’язків між частинами (елементами) об’єкта, що забезпечують його цілісність [124, с. 611]. Сутність методу структурного аналізу полягає у розчленуванні об’єкта пізнання на відносно однорідні групи з метою встановлення істотних ознак, відносно стійких рис, зв’язків між ними та вчиненням злочину, а також міжелементних зв’язків єдиної конструкції, що становить об’єкт пізнання. Структуризація особистості злочинця проводиться за різними критеріями: соціологічними (демографічні, статусно-рольові), психологічними (моральні властивості, психологічні риси), кримінально-правовими, фізіологічними та багатьма іншими, причому кожному з них відповідає певний набір групувальних ознак [111, с. 616-618]. Не заглиблюючись у докладний аналіз переваг і недоліків багаточисельних схем структуризації особистості злочинця, обмежимося традиційним для кримінологічних досліджень підходом, згідно з яким, загальна характеристика особистості злочинця відтворюється у сукупності соціально-демографічних, морально- психологічних та кримінально-правових групувальних ознак.

Керуючись вищевикладеною логікою вважаємо, що до найбільш істотних соціально-демографічних ознак структурного аналізу особистості неповнолітнього грабіжника і розбійника належать: стать, вік, освіта, трудова і навчальна занятість, відомості про родину та її матеріальне становище. У своєму взаємозв’язку перелічені ознаки визначають соціальний статус неповнолітніх грабіжників і розбійників (належність до певної соціальної групи населення та місце в її ієрархії), опосередковано відображають ступень соціальної адаптації (засвоєння і виконання соціальних ролей, характерних для вікового періоду неповноліття).

Морально-психологічні ознаки включають дані про умови особистісного розвитку, особливості виховання в сім’ї, ставлення до навчання, ставлення до спиртних напоїв, наркотичних засобів і психотропних речовин, ціннісні орієнтації і правосвідомість, дозлочинний спосіб життя у складі малої соціальної групи, а також індивідуальні психологічні риси (інтелектуальні та емоційно-вольові), показники психічного здоров’я. Вказані відомості відображають особливості соціалізації особистості злочинця, специфіку негативних впливів, формування криміногенної орієнтації та мотивації вчинення грабежів і розбоїв у громадських місцях.

Кримінально-правові ознаки охоплюють відомості про особистість злочинця (судимість, психічний стан в момент вчинення злочину), а також дані щодо специфіки злочинної поведінки (мотиви, спосіб, умисел, співучасть) і призначене покарання. За допомогою цієї інформації характеризується спрямованість особистості злочинця, оцінюється суспільна небезпечність його поведінки.

Джерелом інформації про усі три наведені групи ознак будуть результати вивчення особистості 302 неповнолітніх злочинців (із них 244 грабіжники і 48 розбійників), засуджених по 271 кримінальній справі, що потрапили до нашого вибіркового масиву. Поряд з узагальненням матеріалів кримінальних справ, структура особистості неповнолітнього злочинця буде вивчатися за результатами формалізованого інтерв’ювання неповнолітніх засуджених грабіжників і розбійників.

Отже, дослідження соціально-демографічних ознак особистості неповнолітніх грабіжників і розбійників показало наступне.

За статтю абсолютну більшість грабіжників і розбійників становлять чоловіки 96,0 і 98,0 % відповідно. Частка жінок є незначною - 4,0 і 2,0 % відповідно. Виявлена особливість пояснюється гендерними відмінностями підліткової психології і поведінки, згідно з якими юнаки набагато частіше від дівчат намагаються самовиразитися через девіантну поведінку, підліткову субкультуру, конформізм, пов'язаний із порушенням кримінальних заборон. Поряд з цим, треба враховувати незрівнянно вищі фізичні можливості чоловіків щодо подолання ймовірного опору потерпілих в ході злочинного посягання.

За віковими показниками (у повних роках) структурний розподіл грабіжників і розбійників виглядає так: 14 років - 1,6 і 8,2 %; 15 років - 11,0 і 6,3 %; 16 років - 23,2 і 16,7 %; 17 років - 64,2 і 68,8 % відповідно. Як бачимо, найвищою кримінальною активністю вирізняється 17-річна вікова група підлітків, за нею йдуть 16-річні злочинці. Кримінологічна ознака віку відображає як психофізіологічний розвиток організму так і відповідний період соціалізації, її наслідки. Особливістю досліджуваного періоду неповноліття є те, що різниця в один рік має помітне значення для рівня кримінальної активності. Саме цим пояснюється показово різка вікова диференціація контингенту неповнолітніх грабіжників і розбійників. Завершальний етап їхнього неповноліття (17-років) характеризується інтенсивним фізичним формуванням та набуттям первинного життєвого досвіду, втім, найголовніше - деформаціями особистості та відповідними їм поведінковими орієнтаціями. Автор психологічної теорії формування особистості проф. Л. І. Божович свого часу експериментальним шляхом довела, що становлення достатньо визначеної, відносно стійкої спрямованості особистості спостерігається у віці 12-15 років, бо на цей час основні цінності суспільства, моральні норми і правові заборони вже засвоєні, сформовані домінуючі мотиви [125, с. 168-169]. Спираючись на це положення можна припустити, що первинне формування корисливої спрямованості особистості неповнолітніх грабіжників і розбійників відбувалося до 17-річного віку Сімнадцяти річний віковий рубіж став піком кримінальної активності тому, що накопичилася критична маса негативних деформацій свідомості і дозлочинної поведінки, які трансформувалися в якісно інший стан спрямованості особистості - стан підвищеної готовності до саме насильницького заволодіння чужим майном. Не секрет, що сучасні підлітки масово експериментують із застосуванням насильства для вирішення різного роду особистих проблем. Майже нормою в учнівському середовищі нині стали видовищні бійки старшокласників, їх фільмування і виставлення в мережу Інтернет, а також групові побиття одноліток, відбирання речей, грошей. Більшість таких вчинків залишається безкарними і залишається поза увагою громадськості. По мірі дорослішання, розширення кола матеріальних потреб та споживацьких інтересів, приходить усвідомлення ефективності насильства, що орієнтує на його вибіркове застосування, більшою мірою як засобу отримання матеріальних благ.

Тісно пов’язаним із віком є показник рівня освіти неповнолітніх грабіжників і розбійників. За нашими даними, 58,3 % грабіжників і 52,1% розбійників на момент вчинення злочину мали базову загальносередню освіту, 37 і 41,6 % (у вищевказаній послідовності) - повну загальносередню освіту, 2,4 і 6,3 % - середньо-спеціальну. Крім цього, 0,8 % грабіжників мали неповну вищу освіту, а 1,5% - взагалі були неосвіченими. Співставляючи показники віку (медіанний вік 17 років) та освіченості (базова загальносередня освіта) доходимо висновку про низький рівень освіченості більшості неповнолітніх грабіжників і розбійників, його відставання від вікових можливостей. Констатований факт в певній мірі свідчить про невисокі інтелектуальні здібності, обмежені знання і кругозір, невисокий культурний рівень, відмінні від загальновизнаних життєві цінності і пріоритети. Втім основне питання: щодо наявності зв’язку між невисоким освітнім цензом і протиправною поведінкою не знайшло однозначного вирішення серед кримінологів. Якщо розглядати невисокий рівень освіти відірвано від інших показників, так би мовити сам по собі, то він навряд чи свідчить про схильність особистості до протиправної поведінки. Проте якщо розглядати відставання злочинців у рівні освіченості від своїх ровесників як наслідок незасвоєння навчальної програми, порушення учбової дисципліни, постійних конфліктів з вчителями, систематичних пропусків занять, що потягло за собою залишення на повторний курс навчання, неодноразові переведення в різні навчальні заклади, виключення із школи - тоді такий зв'язок все-таки убачається і полягає він у порушені нормальних для даного вікового періоду форм соціальної адаптації.

Стійкість освітньо-рольової деформації особистості і поведінки неповнолітніх грабіжників і розбійників підтверджується результатами багатьох кримінологічних досліджень ще радянської доби. Так, наприклад, А. А. Курашвілі відмічав, що близько 90% неповнолітніх на момент вчинення грабежу чи розбою мали початкову та неповну вищу освіту [8, с. 26-27]. За даними С. А. Тарарухіна, близько 70% неповнолітніх злочинців навчалися в

школі на «задовільно» та «незадовільно», із них половина була залишена на повторний курс, у тому числі двічі і більше разів [126, с. 187]. І. І. Карпець наголошував, що «другорічники» в 11-14 разів частіше від інших учнів вчиняють злочини [6, с. 63].

Певний зв'язок убачається між вчинення грабежів і розбоїв та показниками низької трудової і навчальної занятості неповнолітніх злочинців. Встановлено, що на момент вчинення злочину працювали лише 2,0 % грабіжників і 4,2% розбійників (в основному некваліфікована праця), навчалися - 39,4 і 39,6% відповідно. Натомість не працювали і не навчалися - 58,3 і 56,3% неповнолітніх злочинців. Серед зайнятих навчанням учнями загальноосвітніх шкіл були 25,5% грабіжників і 28,6% розбійників, учнями професійно-технічних училищ (ПТУ) - 48,1 і 47,6 %, решта - студенти коледжів, ліцеїв, технікумів, а також працівники підприємств.

З наведеного убачається дві основні тенденції. Переважна більшість неповнолітніх грабіжників і розбійників (56-58%) на момент вчинення злочину не навчалися і не працювали. Враховуючи їх віковий ценз (17 років) можемо констатувати порушення соціальної адаптації, пов’язаної із нездобуттям освіти та професійної кваліфікації. Поширена серед злочинців навчальна і трудова незайнятість свідчать про невизначеність життєвих планів, відсутність легального джерела доходів, надлишок вільного часу, який неповнолітні традиційно проводять у громадських місцях. Про підвищену кримінальну активність неповнолітніх, які не працюють та не навчаються, свідчать результати кримінологічних досліджень, згідно з якими такі особи порівняно частіше від своїх ровесників виявляють готовність до вчинення злочинів з корисливих мотивів (43 проти 12% відповідно) [101, с. 73].

Не можна оминути увагою досить вагому представленість серед учнів навчальних закладів неповнолітніх, які навчалися в ПТУ. Підвищена кримінальна активність учнів ПТУ загальновідома ще за радянських часів, оскільки у цих назагал непрестижних закладах традиційно концентрується доволі специфічний контингент: педагогічно занедбані учні загальноосвітніх шкіл, які не змогли отримати повну загальну середню освіту як решта їх одноліток, підлітки, що перебувають на профілактичному обліку кримінальної міліції у справах дітей, колишні вихованці спецзакладів закритого типу, неповнолітні, позбавлені батьківського піклування та ін. На думку вітчизняних і зарубіжних експертів серед учнів ПТУ незрівнянно більше ніж серед учнів інших навчальних закладів споживачів наркотичних засобів і психотропних речовин, алкогольних напоїв [127]. Так, наприклад, учні ПТУ Д. і С. перебуваючи у стані абстинентного синдрому, вступили у злочинну змову, спрямовану на насильницьке заволодіння особистим майном громадян. З цією метою вони здійснили розбійний напад на випадкового перехожого у внутрішньому дворі багатоповерхового будинку та заволоділи його мобільним телефоном і грошима у сумі 131 грн., які згодом витратили на придбання канабісу [128].

Певний інтерес становлять відомості про родину, її матеріальне становище, а також джерела доходів неповнолітніх грабіжників і розбійників.

Результати інтерв’ювання неповнолітніх злочинців у виховній колонії засвідчують про те, що 57,8 % із них до засудження проживали у неповних батьківських сім’ях, 33,3 % - у повних сім’ях, 8,9% - проживали з опікунами, або у дитячих будинках. Серед причин неповного складу батьківської сім’ї називалися: розлучення батьків - 53,8%, смерть одного із батьків - 26,9%, позбавлення волі одного із батьків - 11,6%, позбавлення батьківських прав - 7,7% (див. додаток 9). У наш час, структурно неповні батьківські сім’ї досить поширене явище. А тому зв'язок між ним і протиправною поведінкою підлітків нібито неочевидний. Однак за словами американського кримінолога Уолтера Міллера, підлітки із малозабезпечених неповних сімей, які виховуються матір’ю, намагаються довести свою мужність, опанувати чоловічу роль на вулицях, у компаніях собі подібних деліквентів [129, с. 288]. Вказана навчально-рольова дисфункційність неповних сімей, в яких виховувалися неповнолітні грабіжники і розбійники, носить типовий характер і має певне детерміністичне значення.

Відомості про матеріальне становище родини, а також джерела доходів неповнолітніх злочинців створюють певне уявлення про матеріальні можливості родини, які відіграють важливу статусно-визначальну роль у сучасному підлітковому середовищі. В епоху ринкових відносин матеріальне становище корелює із соціальним статусом, положенням у соціально-віковій групі. Неповнолітні злочинці дали наступну оцінку матеріального становища батьківської родини: мали середній достаток - 44,5%, жили бідно - 35,5%, мали високий достаток - 20,0%. Важко сказати наскільки об’єктивні такі оцінки. Втім, у загальних рисах вони наближені до середньостатистичних показників добробуту українських родин. Додаткову інформацію щодо походження злочинної мотивації містять відомості про джерело доходів неповнолітніх злочинців. Як і очікувалося, понад третина (30,5%) опитаних повідомили, що отримували кишенькові гроші від батьків і родичів, 32,2% - мали тимчасові підробітки, 10,2% - джерелом доходу назвали стипендію. В той же час, 20,3% - визнали, що мали доход від крадіжок у сторонніх людей, 6,8% - викрадали грошові кошти у батьків і родичів. З наведено убачається, що майже третина неповнолітніх грабіжників і розбійників поряд із традиційними джерелами доходів (утримання родини, підробітки, стипендія) отримували вигоду від крадіжок, відсоток яких насправді може виявитися дещо вищим. Тут слід брати до уваги ймовірний зв'язок між незаможнім (бідним) матеріальним становищем родини та низьким статусом її вихованців серед ровесників. Прихильники теорії субкультури наголошували, що для системи цінностей незаможних (нижчих) верств населення, майже нормою є заробляти на прожиття крадіжками та вуличними пограбуваннями [129, с. 284].

Дослідження морально-психологічних ознак має вагоме значення для пояснення формування криміногенної орієнтації особистості на заволодіння чужим майном насильницьким шляхом. Кримінологічний аналіз цих ознак показав наступне.

Розпочнемо із первинного інституту соціалізації - батьківської сім’ї, яка за словами А. П. Закалюка, є потужним джерелом соціального розвитку та виховання особи загалом [103, с. 295]. Перш за все, предметом нашого аналізу стали умови особистісного розвитку та особливості виховання в сім’ї. Саме за цими ознаками ми намагалися виявити порушення соціалізації зокрема, негативні впливи сімейного неблагополуччя, прогалин виховання, наслідування прикладу раніше судимих членів родини, що відповідним чином орієнтували неповнолітніх у засвоєнні родинних цінностей та виборі лінії поведінки. Про наявність чи відсутність сімейного неблагополуччя у родинах неповнолітніх грабіжників і розбійників можуть свідчити дані щодо відносин неповнолітніх з батьками та особами, які їх замінюють, інформація щодо якості виконання батьківських обов’язків, а також дані про судимість членів родини.

За першим показником 55,6% неповнолітніх злочинців назвали взаєморозуміння як головну рису у відносинах з батьками та особами, які їх замінюють, 37,7% - вважають такі відносини конфліктними, 6,7% - байдужими (кожен жив своїм життям). Як бачимо, лише трохи більше половини неповнолітніх мали гармонійні відносини з батьками. Натомість майже половина підлітків визнали відсутність порозуміння та емоційного контакту з батьками, що на думку Ю. М. Антоняна виступає потужним психотравмуючим чинником формування психіки і сприйняття оточуючого світу, породжує соціальну відчуженість, внутрішню напругу, недовіру людям, озлобленість, ворожу налаштованість та агресивність, і, в кінцевому підсумку, може призводити до вчинення правопорушень та злочинів [130, с. 27-28].

Підтвердження проявів сімейного неблагополуччя в родинах неповнолітніх грабіжників і розбійників знаходимо за підсумками вивчення питання щодо якості виконання батьківських обов’язків. Так, лише 33,3%

респондентів на питання: «Чи цікавилися вашим життям батьки або особи, які їх замінювали?» - відповіли: «так, постійно цікавилися і контролювали кожен крок»; 37,8% - «скоріше формально цікавилися, інколи

контролювали»; 15,6% - «майже не цікавилися, лише висловлювали намір зайнятися вихованням»; 13,3% категорично заявили: «ні, не цікавилися, був представлений сам собі». Тим, хто не дав ствердну відповідь на зазначене питання ми запропонували назвати причини невиконання батьками своїх обов’язків. Переважна частина респондентів (46,7%) зазначили, що батьки постійно з’ясовували стосунки між собою (конфліктували), тому їм було не до виховання, майже кожен четвертий підліток (24,4%) такою причиною назвав зловживання батьками спиртними напоями чи наркотиками, більш як кожен п’ятий (22,2%) говорив про постійну зайнятість роботою, кожен чотирнадцятий (6,7%) повідомив, що батьки намагалися влаштувати особисте життя.

Формальна участь батьків у вихованні своїх дітей та здійсненні контролю за їхньою поведінкою граничить із дитячою бездоглядністю і навіть безпритульністю, містить великі ризики ранньої алкоголізації і наркотизації, включення до стихійних неформальних груп криміногенної спрямованості, життєдіяльність яких протікає на вулицях, у дворах та інших громадських місцях.

Опосередковано про антипедагогічну позицію та ймовірний криміногенний вплив можуть свідчити дані щодо судимості членів родини неповнолітніх злочинців. Доволі показово, що лише 51,1% опитаних у виховній колонії грабіжників і розбійників повідомили про відсутність серед членів їхньої родини раніше судимих осіб. Натомість 48,9% - визнали цей неприємний факт. В числі раніше судимих осіб ними називалися батько - 45,5%, рідний брат - 18,2%, мати - 13,6%, дід - 13,6%, рідний дядько - 9,1%. Тут поневолі замислишся над ймовірністю спадкової схильності до кримінальної поведінки, яка передається генетично по чоловічій лінії, хоча покищо переконливих аргументів генетиків на користь цього припущення, не наведено. Однак і виключати генетичну схильність до дій, що порушують загальні правила і заборони, немає вагомих підстав. Як відомо, серед кримінологів такі висловлювання робилися [131, с. 136-184]. Проте більш очевидним є зв'язок між констатованим фактом судимості батьків і близьких родичів і негативним впливом на свідомість і поведінку неповнолітніх, які в силу вікових особливостей соціалізації переймають світоглядні уявлення, культурні цінності, копіюють стиль і манери поведінки, у тому числі наслідують приклад кримінальних способів вирішення життєвих проблем. Криміногенний вплив членів сім’ї може полягати у втягненні неповнолітніх у злочинну діяльність, а також у потуранні злочинним проявам. Так, за даними М. Г Міненка, у понад третині випадків батькам неповнолітніх злочинців були відомі факти вчинення останніми корисливих та корисливо- насильницьких злочинів, при цьому підлітки приносили додому на зберігання, а згодом реалізовували предмети злочинних посягань, однак це залишилося без належного реагування з боку сім’ї [10, с. 222]. Недивно, що описані умови особистісного розвитку формували негативне ставлення до провідного виду діяльності неповнолітніх - навчання.

Ставлення неповнолітніх грабіжників і розбійників до навчання. За нашими даними, лише 28,9% опитаних позитивно ставилися до навчання, 46,7% - висловили негативне ставлення до навчання і тому формально відвідували навчальний заклад, 20,0% - заявили про вкрай негативне ставлення і фактичне припинення навчання, ще 4% - визнали, що не вчилися взагалі. Як з’ясувалося в ході додаткової бесіди серед неповнолітніх, які дали два останніх варіанти відповіді, більшість з них неодноразово переводилися до різних навчальних закладів у зв’язку із конфліктами з учнями й вчителями та мовою оригіналу «проблемами у навчанні». Були й такі які вихвалялися виключенням із навчальних закладів.

Втрата інтересу до навчання і неналежне виконання учнівської ролі компенсувалися іншими видами занять, зокрема вживанням психоактивних речовин. Вивчення питання щодо ставлення неповнолітніх до спиртних напоїв, а також наркотичних засобів і психотропних речовин підтверджує правильність нашого припущення. Встановлено, що 55,6% грабіжників і розбійників періодично вживали спиртні напої, 20,0% - робили це постійно. Водночас, 28,8% опитаних визнали, що пробували наркотичні засоби, 6,7% - вживали періодично, 8,9% - постійно. Іншими словами, лише кожен четвертий опитаний (24,4%) заперечив вживання спиртних напоїв, і трохи більше половини (55,6%) - заперечили вживання наркотичних засобів і психотропних речовин. Подібне масове залучення до вживання вказаних психоактивних речовин є типовим для представників соціально неблагополучного середовища, так званих деліквентів. Пояснити це явище можна комплексом взаємопов’язаних чинників: 1) спадкова схильність по лінії батьків; 2) сімейні і побутові традиції за місцем проживання; 3) реакція на відчуження від просоціального середовища; 4) конформне наслідування підліткової субкультури і пов’язане з цим бажання підвищити статус у референтній групі; 5) брутальне самовираження, доведення власної «дорослості» та ін. Про руйнівні наслідки ранньої алкоголізації і наркотизації підлітків написано багато. Передусім страждає потрібнісно-мотиваційна та емоційно-вольова сфери особистості. Це проявляється у граничній примітивності потреб та інтересів, зацикленості психіки на алкоголі як безальтернативному засобі підвищення настрою, зняття напруги, стимулювання брутальної самовпевненості. Порушення емоційно-вольової регуляції полягають у погіршенні концентрації уваги, нестійкому настрої, неадекватній оцінці подій, пониженні самоконтролю і порогів імпульсивних агресивних реакцій [132, с. 193; 133, с. 37]. Узалежнення від психоактивних речовин накладає негативний відбиток на морально-етичну сферу особистості, стиль і коло спілкування, манери поведінки, людську подобу загалом. Слід враховувати також, що підлітки, які вживають психоактивні речовини постійно стикаються із проблемою здобування коштів на їх придбання.

Викладені результати інтерв’ювання неповнолітніх грабіжників і розбійників дають підстави зробити загальний висновок про те, що ранній період соціалізації майже 70% із них проходив у несприятливих умовах особистісного розвитку, без належного виховання і контролю з боку дорослих. Цей чинник, з одного боку, негативно вплинув на формування свідомості та поведінку потенційних злочинців, а з другого боку, пояснює тяжіння неповнолітніх до проведення вільного часу в громадських місцях, де вони згодом і вчинили корисливо-насильницькі злочини.

Відштовхуючись від несприятливих умов особистісного розвитку переважної більшості неповнолітніх грабіжників і розбійників під впливом яких формувалася відповідна система цінностей та еталонів поведінки, перейдемо до аналізу їхніх ціннісних орієнтацій і правосвідомості. Ціннісні орієнтації характеризують моральну сторону свідомості особистості і представляють собою сукупність уявлень особистості про цілі життєдіяльності та засоби їх досягнення [134, с. 49]. Зазначені уявлення поділяються на дві категорії: 1) цінності-цілі (уявлення про ідеали на які варто рівнятися) і 2) цінності-засоби (уявлення про пріоритетні способи досягнення цілей та життєвого успіху загалом). Сучасні кримінологічні дослідження уявлень неповнолітніх правопорушників про цінності-цілі життєдіяльності фіксують їх орієнтованість на споживацький спосіб життя і повну свободу дій - 44,7%, високооплачувану роботу - 39,8%, матеріальну забезпеченість і багатство - 37,7% [10, с. 218]. А. І. Долгова наголошує, що серед ціннісних орієнтацій неповнолітніх злочинців, які характеризують засоби досягнення цілей, помітно вирізняється орієнтація на будь-які засоби ціледосягнення за відомою формулою «ціль виправдовує засоби». Заради заволодіння престижними речами, або навіть заради отримання копійчаної вигоди підлітки із неблагополучних сімей готові заподіювати шкоду здоров’ю інших людей [72, с. 82-83]. Ієрархія ціннісних орієнтацій неповнолітніх грабіжників і розбійників виглядає так: вміння викручуватися із скрутного становища - 19%, вміння «тримати язик за зубами» - 16%, фізична сила -

12%, взаємовиручка - 12%, владність і жорсткість - 9%, вміння

пристосовуватися до будь-яких умов - 7%, чесність між своїми - 6,4%, відчайдушність - 5,6%, витривалість - 5,3%, схильність до ризику - 4,5%, кмітливість - 3,2%. На думку В.М. Кормщикова вказані цінності прививаються батьками, серед яких чимало раніше судимих осіб [135, с. 8586]. Наведені результати емпіричних досліджень виглядають переконливими і достатньо аргументованими, а тому їх можна поширити на аналізований нами контингент злочинців.

Правосвідомість неповнолітніх грабіжників і розбійників у загальних рисах відповідає правосвідомості дорослих корисливо-насильницьких злочинців [72, с. 95]. Тому, характеристику цієї морально-психологічної ознаки можна здійснити за допомогою результатів дослідження ставлення корисливо-насильницьких злочинців до права власності та його кримінально- правової охорони. Аналізувалася правосвідомість злочинців за трьома видами коефіцієнтів: 1) рівень обізнаності про кримінально-правові заборони у сфері відносин власності (0,75); 2) солідаризація з ними (0,58); 3) ступень особистісного засвоєння в якості морального імперативу (0,13) [123, с. 171]. Вищенаведене означає, що корисливо-насильницькі злочинці добре обізнані про кримінально-правову охорону відносин власності, формально з цим згодні, однак не сприймають їх як особисту цінність, непорушне табу, а тому цілком нормально ставляться до заволодіння чужим майном у насильницький спосіб. Такий висновок цілком актуальний для неповнолітніх грабіжників та розбійників.

Виявленні деформації сфери свідомості неповнолітніх злочинців корелюють із відхиленнями у дозлочинній поведінці. Передусім це проявляється у дозлочинному способі життя у складі малої соціальної групи. У кримінологічній літературі під способом життя розуміється сукупність типових для даного суспільства форм життєдіяльності людей, способів задоволення ними своїх матеріальних і духовних потреб та інтересів [136, с. 44]. Віддаючи належне впливу панівного у сучасному суспільстві способу життя на формування спрямованості особистості та її поведінки, ми все-таки зосередимося на способі життя малих соціальних груп (побутового і дозвільного середовища). Вибір такого об’єкту дослідження має предметну спрямованість, оскільки, з одного боку, дозволяє встановити зв’язок між типовим родом занять членів неформальних криміногенних груп і вчиненням грабежів та розбоїв, а з другого боку, встановити зв'язок між традиційними місцями проведення дозвілля таких об’єднань і місцями вчинення зазначених злочинів.

Приймемо як доведене твердження, що переважна більшість неповнолітніх деліквентів, формування яких відбувалася за несприятливих умов особистісного розвитку, входять до складу неформальних груп криміногенної спрямованості, де відбувається їх остаточне становлення на шлях вчинення злочинів, у тому числі корисливих насильницьких [126, с. 192-197; 137, с. 27; 138, с. 59-61]. За даними нашого інтерв’ювання 66,7% неповнолітніх зізналися, що до вчинення злочину входили до неформальних груп криміногенної спрямованості, решта 33,3% - не входили. Вивчення питання щодо кола спілкування неповнолітніх деліквентів переконує у не випадковості їх об’єднання у криміногенні групи. Так, 44,4% опитаних зазначили, що обирали друзів із числа осіб, які ведуть аналогічний спосіб життя, 15,6% - орієнтувалися на «авторитетних» у підлітковому середовищі неформальних лідерів, щоб відчувати їхній захист, 33,3% - товаришували із раніше судимими особами, 6,7% - вказали на відсутність партнерів по спілкуванню. Схожий показник спілкування неповнолітніх грабіжників і розбійників із раніше судимими особами (32%) зустрічається у роботі

С. О. Єлисеєва, Л. М. Прозументова (1991р.) [139, с. 79], що зайвий раз підкреслює стійкість криміногенної орієнтації у виборі найближчого оточення.

Дослідження роду занять неформальної криміногенної групи показало, що йшлося про: вживанням спиртних напоїв - 32,4%, вживанням наркотиків - 12,2%, крадіжки - 29,7%, бійки з «чужаками» - 9,5%, пограбування перехожих - 9,5%, вимагання грошей у ровесників - 6,7%. Навіть якщо припустити, що певна частина опитаних намагалися приховати відверто протиправний характер своїх занять, отримані результати доволі показово ілюструють корисливо-насильницьку спрямованість поведінки учасників неформальних об’єднань неповнолітніх. Включення потенційних неповнолітніх злочинців до складу криміногенних груп треба розцінювати як закономірний завершальний етап формування корисливої спрямованості особистості та її подальшої реалізації у насильницькому заволодінні чужим майном. Як вчить теорія диференційованого зв’язку або диференційованої асоціації (Едвін Сазерленд, Дональд Крессі) неповнолітні деліквенти, що проживають у криміногенного неблагополучних районах більшою мірою зазнають негативного впливу з боку найближчого оточення ніж позитивного з боку громадянських інституцій, внаслідок чого віддають перевагу неформальному спілкуванню у групі правопорушників перед спілкуванням у формальних колективах. У криміногенних групах вони опановують злочинну поведінку шляхом засвоєння кримінальних стандартів мислення і моделей поведінки, навчання способам вчинення злочинів, раціоналізації (виправдовування) кримінальних дій. В результаті - формується прихильне ставлення до порушення кримінально-правових заборон, яке надалі і визначає пріоритетну спрямованість їхньої особистості та поведінки [140, с. 107-109]. Засвоєння ролі злочинця у неповнолітньому віці, окрім несприятливих умов особистісного розвитку тісно пов’язане із побутовими традиціями та місцевими умовами проживання. Справа в тому, що переважна більшість вихованців неблагополучних сімей народилися і проживали у депресивних населених пунктах приміської зони, непрестижних міських районах, де поміж іншого традиційно осідають маргінали та кримінальні елементи. Для такої місцевості алкоголізм, наркоманія, проституція, крадіжки, вулична злочинність - звичне явище і фактично норма підліткової поведінки. Іншими словами, членства у неформальних криміногенних групах першочергово прагнуть неповнолітні, поведінка яких очевидно для оточуючих свідчить про їх підвищену готовність до протиправних дій. Так, за даними нашого інтерв’ювання, 68,9% неповнолітніх грабіжників і розбійників повідомили, що до вчинення злочину мали приводи до кримінальної міліції у справах дітей за вчинення різного роду правопорушень, у зв’язку з чим перебували на оперативному обліку. Для порівняння: за даними дослідження С. О. Єлисеєва, Л. М. Прозументова аналізований показник становив 62% [139, с. 74]. Підставами для постановки на зазначений облік були: крадіжки (48,4%), дрібне хуліганство - 19,4%, заволодіння насильницьким шляхом особистими речами одноліток - 22,6%, вживання спиртних напоїв і наркотиків - 6,5%, бродяжництво - 3,1%. За словами близько третини опитаних, красти і відбирати речі в одноліток вони починали з 11-13 років. Ретроспективно оцінюючи вищенаведену лінію поведінки неповнолітніх, важко собі уявити інший результат, ніж становлення на шлях вчинення грабежів та розбоїв.

Іншим, не менш важливим дослідницьким завданням є встановлення зв’язку між місцем проведення дозвілля криміногенних підліткових груп і місцем вчинення грабежів та розбоїв. Неповнолітні особи, як правило, вчиняють злочини неподалік від місця проживання та в межах території проведення дозвілля у складі криміногенних груп. Місцями концентрації криміногенних груп неповнолітніх, орієнтованих на грабежі і розбої частіше всього є: внутрішні двори, завулки, провулки, прибудинкова територія багатоповерхівок (включаючи під’їзди), спортивні та ігрові майданчики на прибудинковій території, парки, сквери, розважальні заклади, зупинки громадського транспорту та ін. Перелічені місця охоплюються поняттям громадських місць, що підтверджує закономірність вчинення грабежів і розбоїв неповнолітніми саме тут.

Наступним елементом морально-психологічної характеристики неповнолітніх грабіжників і розбійників буде аналіз їхніх індивідуальних психологічних рис, які відображають інтелектуальні та емоційно-вольові особливості, що впливають на протиправну поведінку. Для цього ми оперуватимемо результатами досліджень кримінологів, які вивчали корисливо-насильницьких злочинців за допомогою методик психологічного тестування, зокрема МБДО - методика багатостороннього дослідження особистості (Ю. М. Антонян, В. П. Голубєв, Ю. М. Кудряков) [121, с. 30-51], (Ю. М. Антонян, В. М. Кудрявцев, В. Є. Емінов) [101, с. 62-67] та за методикою 16-факторного питальника Р. Кеттела (Б. М. Головкін) [93, с. 154160]. Зазначені автори застосовували метод контрольної групи, щоб через порівняння з корисливим типом злочинців встановити відмінні психологічні риси корисливо-насильницьких злочинців, які визначають вибір насильницького способу заволодіння майном потерпілого. Найперше, що відзначають кримінологи, характеризуючи грабіжників і розбійників (у тому числі неповнолітніх) за методикою МБДО - це порівняно вищу однорідність типових психологічних рис особистості, їх стійкість (44,4% проти 25% у крадіїв) [101, с. 67].

Інтелектуальні особливості корисливо-насильницьких злочинців полягають у такому. За даними Б. М. Головкіна, грабіжники і розбійники (у тому числі неповнолітні) мають низький інтелект (показник 3,9 бала), недостатню абстрагованістю мислення, зосередженістю уваги на поточних подіях [93, с. 156]. Враховуючи раніше встановлений невисокий освітній ценз та низьку успішність навчання неповнолітніх злочинців такий результат виглядає цілком закономірним. Ю. М. Антонян, В. П. Голубєв, Ю. М. Кудряков пов’язують низькі інтелектуальні здібності грабіжників і розбійників із порушенням регуляції поведінки зокрема функції прогнозування віддалених наслідків своїх вчинків та інтелектуального контролю, що викликає безумовність задоволення бажань і потреб [121, с. 34]. Окрім цього, Б. М. Головкін встановив статистично достовірну відмінність (р