<<
>>

Методологічні питання вивчення і виміру злочинності

Джерелом соціальних потреб, які викликають необхідність подальшого розвитку кримінології, виступає проблема злочинності, яка відома будь-якій державі та суспільству. За численними опитуваннями громадської думки не лише в Україні, а й у багатьох інших країнах, ця проблема давно посіла чільне місце серед актуальних суспільних проблем, пропустивши поперед себе хіба що проблеми забезпечення економічного розвитку і матеріального достатку [89, с.

43-49].

Злочинність визнають мегапроблемою функціонування людського суспільства, людської цивілізації. Ця проблема набуває характеру ключової загрози національній безпеці в силу закладеного в ній прагнення до насильства, знищення, деформації основних соціальних цінностей, відносин, державних і суспільних інститутів. Злочинність робить неможливим прогресивний розвиток особистості, суспільства і держави [277].

Визначення чітких меж досліджуваного явища можливе лише у середині кримінологічної науки, яка глибоко вивчає поняття злочинності. Для будь-якої науки головним питанням є перш за все питання термінології, яку вона використовує для розробки і науково обґрунтованого вирішення проблеми. Саме тому визначення поняття злочинності має для наукових кримінологічних досліджень вирішальне значення.

Окремі аспекти досліджуваної проблеми розглядалися у працях як вітчизняних учених, зокрема, Ю.В. Бауліна, А.М. Бойка, В.І. Борисова,

В.В. Голіни, Б.М. Головкіна, В.К. Грищука, І.М. Даньшина, О.М. Джужи, В.М. Дрьоміна, А.П. Закалюка, А.Ф. Зелінського, Я.Ю. Кондратьєва,

0. М. Костенка, М.В. Костицького, О.Г. Кулика, О.М. Литвака, О.Є. Манохи, М.І. Мельника, П.П. Михайленка, А.А. Музики, В.Ф. Оболенцева, М.І. Панова, В.М. Поповича, В.В. Сташиса, С.А. Тарарухіна, В.П. Тихого,

1. К. Туркевич, П.Л. Фріса, В.І. Шакуна, С.С. Яценка та інших, так і зарубіжних фахівців - Г.А. Аванесова, А.І. Алексєєва, В.Л.

Алтухова,

Ю.М. Антоняна, М.М. Бабаєва, І.В. Блауберга, Ю.Д. Блувштейна,

О.А. Герцензона, А.І. Долгової, А.Е. Жалинського, О.О. Жижиленка,

С.М. Іншакова, І.І. Карпеця, В.М. Кудрявцева, Н.Ф. Кузнєцової,

С.І. Курганова, В.В. Лунєєва, Г.М. Міньковського, Й.С. Ноя,

В.В. Панкратова, Е.Ф. Побегайло, С.М. Шапієва, Е.Г. Юдіна, О.М. Яковлєва та інших.

Проблемам дослідження злочину як соціального явища присвятили свої праці В. Бачинін, О. Микитчик, Е. Поздняков, А. Добринін, М. Ібрагімов та інші.

Багатогранність, складна структура злочинності зумовлює значне коло пов’язаних із нею кримінологічних питань. Однак глибоке розуміння природи злочинності і злочинного взагалі вимагає розробки методологічних шляхів вивчення злочинності. На сучасному рівні мають бути розглянуті питання визначення поняття злочинності (як власне і вимоги до формування будь-якого поняття в юридичній науці), співвідношення окремого злочину і злочинності, методологічної ролі загального, особливого і окремого у вивченні злочинності, кількісно-якісної інтерпретації злочинності. Часто злочинність намагаються представити тільки як сукупність злочинів, вчинених у певний період часу на конкретній території. Сьогодні в Україні фактично аналізу піддається не феномен злочинності, а її прояви, тобто зареєстровані злочини, хоча ще в 1976 році відомий вчений І.І. Карпець ставив питання про те, що якщо злочин - це індивідуальний акт поведінки, то чи можна розуміти злочинність як сукупність злочинів [108, с. 144-145].

Сучасна кримінологічна наука дуже потребує результатів сучасної соціологічної інтерпретації суспільства. Фрагментаризація, індивідуалізація, нестійкість, глобалізація, універсалізація, інформатизація - лише деякі, найбільш важливі характеристики сучасного суспільства. Зміни, що нині відбуваються у суспільстві, їх соціально-психологічні і власне кримінологічні наслідки ще не в повній мірі усвідомлені кримінологами. Нагальною потребою кримінологічної теорії і практики є широке залучення до пізнання злочинності і визначення стратегій впливу на неї різних за своєї суттю соціологічних концепцій, що пояснюють особливості сучасного суспільства, сутність процесів і явищ, які відбуваються в ньому, перспективи розвитку соціуму у цілому і окремих соціальних інститутів.

Так, Ю.Є. Пудовочкіним був проведений кримінологічний аналіз проблеми злочину і злочинності у соціокультурній концепції П.О. Сорокіна, досліджено аксіологію С.О. Левицького і кримінологічні проблеми механізму злочинної поведінки, кримінологічні знання у творах З. Баумана, «кримінологічну концепцію» Ф. Фукуями, футурологію Е. Тофлера, «мегатренди» Дж. Нейсбіта, концепцію зіткнення цивілізацій С. Хантінгтона і П. Бьюкенена. Автор зазначає, що лише широке залучення різноманітних соціологічних концепцій дозволить створити відносно цілісне уявлення про злочинність у світі, що постійно змінюється [213, с. 4, 142].

Вчені стверджують, що нинішній етап у розвитку наукової картини світу пов'язаний із формуванням посткласичної науки, що характеризується посиленням процесів дисциплінарного синтезу знань, який зміцнюється, ґрунтуючись на принципах глобального еволюціонізму [75, с. 117]. Особливістю сучасної картини світу є не прагнення уніфікації всіх галузей знань, а єдність і розмаїтість дисциплінарних онтологій. Кожна з них постає частиною ускладненого цілого, конкретизуючи всередині себе принципи глобального еволюціонізму.

Розвиток сучасної наукової картини світу виступає одним з аспектів пошуку нових світоглядних сенсів та відповідей на історичний виклик, висунутий перед сучасною цивілізацією.

Друга половина ХХ ст. ознаменувалася сплеском міждисциплінарних наукових досліджень, в яких завдяки синкретичному синтезу робилися спроби по-іншому вирішити «старі» і «нові» проблеми розвитку людства на сучасному етапі. Прикладом цього є виникнення нової наукової парадигми, в основу якої було покладено міждисциплінарний (мультидисциплінарний) науковий напрям, який отримав назву синергетики. У новій синергетичній методології суспільство розглядається як складна (навіть надскладна) відкрита нелінійна система, що обмінюється енергією, речовиною та інформацією із зовнішнім середовищем і в біфуркаційних станах набуває потенції до саморозвитку [167, с. 167, 173].

Вивчення складних соціальних явищ (а саме до таких явищ належить злочинність) визначає складний характер наукових методів, необхідних для цього.

Методологія і методика - це засоби, за допомогою яких вирішуються наукові завдання пізнання. Від якості цих засобів залежить ступінь наближення до пізнання абсолютної істини. Із зв’язку теорії і методу випливає висновок про те, що при проведенні досліджень явищ або процесів соціального життя межі між теорією і методом постійно переборюються (долаються). Застосуванню методів вивчення дійсності має передувати теоретичне усвідомлення завдання, що стоїть перед дослідником, і вибір відповідних методів дослідження. Так, наприклад, радянські кримінологи, спираючись на діалектичний та історичний матеріалізм, вважають, що злочинність - це соціальне явище [189, с. 8-9].

Наукові знання досягаються тільки за умови, якщо вивчення, дослідження будь-яких об’єктів і явищ проводиться відповідно до вимог теорії пізнання, тобто науки про природу пізнання, його сутність і закономірності. Вихідною точкою цієї теорії є методологія - вчення про шляхи і засоби, за допомогою яких вирішуються завдання наукового пізнання.

Методологія розглядається як сукупність положень і вимог теорії пізнання, певних філософсько-діалектичних законів та категорій і логічних принципів, способів, якими наука користується при описі, вивченні й аналізі різних боків об’єктивної дійсності, а також при пошуку нових уявлень про них. Кримінологія використовує ті філософсько-діалектичні закони і категорії, ті логічні принципи і прийоми, а також ті вимоги теорії пізнання, які є необхідними та достатніми для вивчення свого предмета і пошуку нових знань про нього [136, с. 15-16].

Методологію можна розглядати як ту сферу самосвідомості науки, в якій фіксується сукупність засобів, що забезпечують рух наукового дослідження, причому ці засоби оцінюються з точки зору їх адекватності дослідницькому завданню (цим методологія відрізняється від гносеології, яка співвідносить процес пізнання з досягненням істини; не можна, звісно, сказати, що методологія зовсім байдужа до проблеми істини, але функціонально вона пов’язана усе ж таки насамперед із завданнями дослідження) [24, с.

159].

Методологія - це не тільки логіка пізнання, але й сукупність певних методів практичної діяльності. Практика забезпечує надійність методу науки. Метод необхідно розуміти не лише як спосіб досягнення мети, але й як упорядковану діяльність [279, с. 31].

Також варто зупинитися і на понятті методологічного підходу, що отримав у літературі широке розповсюдження. Методологічний підхід можна визначити як принципову методологічну орієнтацію дослідження, як точку зору, із якої розглядається об’єкт вивчення (спосіб визначення об’єкта), як поняття або принцип, що керує загальною стратегією дослідження. Очевидно також, що жоден окремо взятий підхід не вичерпує методологічної характеристики дослідження: у кожному конкретному дослідженні зазвичай реалізується певна сукупність підходів за умови, що серед них немає взаємовиключних [24, с. 74-75].

Сучасна наука вимагає величезного об’єму підготовчої та експериментальної роботи. Така робота повинна виконуватися на високому професійному рівні, а професіоналізм забезпечується насамперед

відповідною методологічною озброєністю, так само, як це необхідно при виконанні будь-якого виду діяльності [24, с. 79].

При обговоренні методологічної проблематики слід звернути увагу й на такі питання, як співвідношення між собою класичних і некласичних методів пізнання, джерело протиріч і конфліктів між теорією і життям у сучасних умовах, визначення методології як знаряддя не тільки пізнання, але й зміни, перетворення життя [5, с. 89].

Феномен методології як досить специфічна реальність сучасного гуманітарного знання включає значну кількість аспектів та інтерпретацій. Історизація феномену гуманітарної методології є серйозною проблемою, оскільки власне методологічний аспект виявляється елементом складного контексту, що містить філософські, культурологічні, соціально-психологічні та інші уявлення. Під методологією науки слід розуміти не тільки методи наукових досліджень, а й специфічні особливості функціонування науки у суспільстві - її історію, традиційні способи постановки проблеми, організаційні моделі, статус у науковому світі і т.д.

Методологія науки, у широкому розумінні цього слова, включає і питання формування основних наукових уявлень, і сучасного стандарту наукового дослідження, і основні напрямки досліджень, і моделі міжнаукового діалогу. З позицій методології, саме через базові категорії науки, що досліджується, через формулювання цих базових категорій наука визначає певну точку зору на навколишній світ і задає лінії розвитку наукового знання [23, с. 43-44, 58-59].

Методологічні питання кримінології стали темою для наукових пошуків на сучасному етапі розвитку кримінології для вчених Б.М. Головкіна [63, с. 26-36], О.М. Костенка, О.Г. Кулика, С.Ю. Лукашевича, О.Є. Манохи, В.Ф.Оболенцева та інших. Так, В.Ф. Оболенцев переконаний, що і на сучасному рівні розвитку кримінологічної науки обговорення на всіх рівнях потребують у першу чергу питання методології, тобто базові засади, згідно з якими здійснюється пізнання. Учений наголошує, що доцільно згадати й про нові теорії природознавчих наук, напрацьовані сучасною наукою, а також проаналізувати їх значення в методології науки про злочинність, адже розробка проблеми запобігання злочинності досягла кризового рівня. На думку автора, саме теза про існування Надрозуму принципова для кримінології, зокрема, у відповіді на питання про свободу волі людини, в тому числі й при вчиненні злочину, є фундаментом для розуміння явища злочинності. Також В.Ф. Оболенцев вважає, що питання методології - це аксіоматичні засади світосприйняття, що лежать за межами наших знань. І саме тому остаточно вони не можуть ні обґрунтовуватися, ні спростовуватися [180, с. 106-113].

У свою чергу О.Є. Маноха доводить, що діалектика методології та кримінології полягає в тому, що, спираючись на загальнометодичні основи філософсько-соціологічного рівня, власне сама кримінологія виступає методологічною основою низки наукових дисциплін у сфері права, які є конкретнішими і потребують застосування кримінологічних методів. До кримінологічних автор відносить такі методи: загальносистемний, історико- порівняльний, соціологічний, психолого-педагогічний, математичний і статистичний. Науковець наголошує, що найнебезпечнішим, протиправним видом діяльності є злочинність, що детермінована об’єктивними факторами (криміногенним середовищем і деформованими потребами) і суб’єктивними факторами (хибним, деформованим усвідомленням і діяльним протиправним задоволенням потреб) [172, с. 29-30].

Низку загальних методологічних принципів, яких слід дотримуватися при здійсненні кримінологічного аналізу злочинності, формулює О.Г. Кулик: використання при аналізі всіх наявних джерел інформації про злочинність, постійний пошук джерел інформації; залучення до аналізу достовірної інформації; переважне використання при аналізі даних суцільного спостереження та вибіркових репрезентативних даних; структуризація масиву даних, які використовуються при аналізі; максимальне залучення до аналізу даних, що характеризують злочини як акти соціальної поведінки; визначення точного змісту всіх показників, які використовуються при аналізі, встановлення одного найменування кожного з них та його використання в аналізі; поступовий перехід до здійснення кримінологічного аналізу злочинності в режимі моніторингу, тобто безперервне накопичення та обробка певного обсягу даних про злочинність та періодична підготовка аналітичних документів за певний проміжок часу (що забезпечить постійний контроль за станом злочинності); використання при аналізі найпростіших методів математичної статистики, оскільки результати, отримані шляхом їх застосування, є найбільш придатними для інтерпретації та сприйняття практичними працівниками та громадськістю. Автор переконує, що застосування складних методик є доцільним тільки у випадках, коли встановлення певних тенденцій і закономірностей іншим шляхом неможливе [151, с. 53].

До перспективних напрямів кримінологічного аналізу злочинності О.Г. Кулик відносить кримінологічний аналіз відомостей, які містяться у державній статистичній звітності про злочинність, та запровадження такого різновиду вибіркового кримінологічного дослідження, як всеукраїнське моніторингове опитування населення з метою визначення осіб, щодо яких протягом певного періоду були вчинені злочини певних видів, розробка електронних баз даних заяв та повідомлень про злочини, зареєстрованих злочинів, осіб, які вчинили злочини, тощо [151, с. 54-56]. Таке визнання необхідності оновлення методологічного апарату кримінології буде сприяти пошукам сутнісного змісту злочинності, її аналізу на новому, більш якісному рівні.

Інший науковець О.М. Костенко вважає соціальний натуралізм світоглядом майбутнього і методологічним принципом юриспруденції і кримінології. Учений переконаний, що згідно з принципом соціального натуралізму антиподом права є особливий стан волі людини, який називається сваволею. Із цього автор робить висновок, що будь-яке правопорушення, - чи то злочин, чи адміністративний проступок, чи порушення конституції, чи норм цивільного, або міжнародного права - є не що інше, як прояв людської сваволі [126, с. 137].

Натомість О.М. Костенко переконаний, що, виходячи з постулату впорядкованості світу, має існувати «основне питання соціального світогляду», від розв’язання якого залежить вирішення всіх інших питань людського життя. Науковець зазначає, що це «основне питання соціального світогляду» можна сформулювати так: «Соціальні явища - це витвір Природи чи Людей?». Концепція соціального натуралізму - це світогляд, згідно з яким соціальні явища мають розглядатися як такі, що породжуються Матір’ю-Природою й існують так само за її законами, як фізичні та біологічні [127, с. 34-35]. Усі види соціального зла, що становлять небезпеку для людства, - це прояв волі й свідомості тих людей, які не керуються законами Матері-Природи. Воля і свідомість, не узгоджені з цими законами, утворюють так званий «комплекс сваволі та ілюзій», що є коренем усякого зла на світі (що проявляється у сфері політики, економіки, права, моралі, науки, релігії, мистецтва тощо), у т. ч. і найбільш небезпечної його форми - злочинності. Воля і свідомість людини призначені для пристосування її до законів Матері-Природи. І якщо цього у тієї чи іншої людини чомусь не відбувається, то тоді її воля і свідомість, набуваючи стану сваволі та ілюзій, стають джерелом зла, яке є протиприродною формою соціальної реальності. Найнебезпечнішою формою цього зла є злочинність, включаючи такі її види, як тероризм, організована злочинність, корупція, експлуатація людини людиною, зловживання та різноманітні катастрофи криміногенного характеру (криміногенні катастрофи). Злочинність, або по-біблійному «беззаконня», і виступає одним із найнебезпечніших проявів безкультур’я людини, тобто того «невміння користуватися силами природи» і «незнання істинного світу», про які було написано прадавніми цивілізаціями [128, с. 7]. Можливо, саме такий погляд вирішує складні дискусії про «вічний» характер злочинності і дає відповідь на питання про місце злочинності у суспільстві.

На сучасному етапі розвитку науки філософії суспільні явища розглядають також і з позицій синергетики і метафізики. Так, С.Ю. Лукашевич зазначає, що поява синергетики як методологічної теорії (або наукової парадигми) наукового пізнання в другій половині ХХ ст. пов’язана з розумінням того, що причинність у соціальній сфері не тільки має нелінійний характер, а й з тим, що соціальне буття має досліджуватися зважаючи на вплив на нього багатьох факторів. Основними характерними рисами нелінійного мислення є неабияка інтенсивність та наявність нелінійного дискурсу. Інтенсивність в цьому випадку виступає як спроможність оцінки цілісності проблеми, що постала, з точки зору міждисциплінарного підходу до її вирішення. Нелінійність же дискурсу передбачає багатовекторність спрямованості пошуку шляхів вирішення проблеми, розгляд проблеми з позиції багатофакторного впливу на неї та досягнення результату шляхом налагодження системної взаємодії як всередині системи, що досліджується, так і ззовні [165, с. 12]. Автором вивчалися також питання диференціації соціального середовища і конкретизація ступеня інтенсивності прямих і зворотних зв’язків виділених рівнів, теорія самоорганізації складних динамічних систем [74, с. 159]. Застереженням же при застосуванні синергетичного підходу до вивчення будь-якої проблеми є те, що досліднику слід мати на увазі, що методологічного змісту набувають самі теоретичні принципи синергетики. Такими виступають: принцип порушеної симетрії системи, принцип впорядкованості через флуктуації, принцип підлеглості, нелінійності, принцип врахування випадковості як додатка необхідності [166, с. 91-92].

У контексті синергетичної інтерпретації можна стверджувати, що складно організовані системи мають тенденцію розпадатися, досягаючи піку свого розвитку. Так утворюється філософська діалектична дихотомія: усталеність виростає з неусталеності, у результаті неусталеності, адже народження нового структурного утворення є наслідком випадковості. Усталеність, зрештою, перетворюється на неусталеність [141, с. 31].

Процес використання синергетики для вивчення правових явищ, очевидно, буде розвиватися у двох напрямах. Перший напрям передбачає застосування нового методу пізнання спочатку в загальноправових науках (теорія держави і права, філософія права) з поступовим поширенням на «галузеві» та «спеціальні» правові науки. Другий напрям полягає в поступовому «просуванні» синергетичного методу від пізнання соціальних і соціально-правових явищ до власне правових [72, с. 11].

Однак слід також зазначити, що і сьогодні використання методів синергетики для моделювання соціальних процесів викликає критичні зауваження і докори у механіцизмі, фізикалізмі, редукціонізмі і т.д. [30, с. 79].

Нині існують також спроби пояснення явищ соціального життя і з погляду методологічного підґрунтя метафізики. Обговорюються такі метафізичні принципи, як принципи синергії і самоорганізації природи [293, с. 14]. Тривають дослідження трансцендентального методу у науковій метафізиці [115]. Ми бачимо, що наука не зупиняється, тривають нові методологічні пошуки. Однак, на наше переконання майбутнє методологічного розвитку кримінологічної науки все ж за категоріями діалектики. Такі категорії діалектики, як одиничне, особливе і загальне; частина і ціле; елемент, структура і система; форма і зміст; причина і наслідок; необхідність і випадковість; можливість і дійсність; явище і сутність дозволяють досліджувати різноманітні прояви соціального життя і дають відповіді на більшість питань сучасної науки. Розуміння злочинності також можливе через філософську категорію «загального», яке реально не існує в об’єктивній дійсності, а є продуктом мислення, існує лише у вигляді понять [246, с. 73]. Погоджуємось, що ці категорії вимагають сучасної інтерпретації, але методологічна основа розвитку кримінології має залишатися діалектичною.

Науковці констатують, що традиційні підходи до вивчення правових явищ дають хороші результати, особливо коли необхідно запропонувати дефініцію понять і категорій, визначити їх формальні відношення, запропонувати систематизацію і класифікацію [73, с. 3].

У філософській літературі зазначається, що юриспруденція як наука вивчає правову реальність - діяльність людей, яка потребує правового регулювання, юридичної форми відносин у суспільстві. Юридичні проблеми трансформуються в пізнавальні, а потім здійснюється теоретичне опанування відповідних соціальних явищ. До сутнісної основи права долучається вся система просторово-часових характеристик правової дійсності, його соціальна та історична зумовленість, його реальні зв’язки, залежності, взаємодії всіх правових чинників не лише між собою, а й з тими економічними, політичними, культурними, моральними і психологічними факторами, котрі складають середовище життєдіяльності права [262, с. 294295].

З огляду на сказане убачається, що найбільш плідною методологічною базою для пояснення джерел злочинності можуть слугувати такі принципи і закони діалектики, як закон про загальний, універсальний зв’язок предметів та явищ навколишнього світу, концепція соціального детермінізму, принцип історизму, вчення про діалектичні суперечності, принцип системного підходу при дослідженні соціальних явищ та процесів. Деякі з перелічених філософських категорій були сформульовані ще у давнину, а потім доповнені і розвинуті протягом століть у працях науковців різних країн. Усі зазначені категорії й у наші часи уточнюються і збагачуються у світовій науці. Вирішуючи проблеми детермінації злочинності, кримінологія повинна використати ці перевірені роками філософські положення [68, с. 115-123].

Звернемося до деяких із них. Так, філософська категорія причинності є одним із фундаментальних положень наукового пізнання навколишньої дійсності. Її сутність полягає в тому, що всі реальні явища і процеси виникають і розвиваються закономірно внаслідок існування певних причин. Давня ідея про «зв'язок усього», про «ланцюг причин» у сучасних філософських поглядах надійно укріпилася як об’єктивний закон причинності - закон про зв'язок явищ, коли одне з них (причина) при цілком визначених умовах з необхідністю породжує, спричиняє інше явище (наслідок). За його допомогою стає можливим раціональне пояснення зв’язків між явищами, розумна орієнтація в подіях, які відбуваються навколо нас, відтворення вірогідної картини буття [68, с. 115-117].

Практика показує, що виникнення будь-якого явища зумовлене чимось іншим - фактором чи факторами, які породжують його. Як було сказано раніше, явище, дія якого приводить до виникнення нового явища, називається причиною, а те саме явище, що виникає під впливом причини, називається наслідком. Умова - явище, що формує причину чи створює можливість її дії, цей зв'язок з наслідком є зумовлюючим [135, с. 108-110]. Розробленою і зрозумілою є класифікація факторів злочинності, яка представлена в роботі М.М. Гернета «Суспільні причини злочинності» (1906 рік) [43, с. 39-46]. Автор поділяв усі фактори або причини злочинів на індивідуальні (антропологічні), фізичні і соціальні, розглядаючи тим самим причини злочинності як соціального явища.

Усі явища у світі, усі зміни, процеси неодмінно виникають унаслідок дії певних причин. У світі немає і не може бути безпричинних явищ. Положення, що всі явища у світі причинно зумовлені, визначає закон причинності. Для довідки, філософів, які визнають цей закон, поширюють його дію на всі явища, називають детерміністами; філософів, які заперечують закон причинності, - індетерміністами.

Розуміння поняття причинно-наслідкового зв’язку виконує важливу методологічну функцію. Знаючи причини і умови, за яких виникає певний наслідок, людина не тільки передбачає виникнення його, але й здатна породжувати той наслідок, що для неї є більш необхідним. Це дозволяє людині пізнати минуле і передбачити майбутнє [65, с. 172-174]. Отже, необхідно вивчати злочинність і особу злочинця, щоб з’ясувати, як запобігати злочинним проявам у сучасному суспільстві.

Закон причинності поширюється як на природні явища, так і на явища суспільні. Застосування і конкретизація цього закону для пояснення явищ та процесів, що відбуваються в суспільстві, становить суть соціального детермінізму, ядром якого є визнання закономірного характеру суспільного розвитку. Концепція соціального детермінізму дозволяє з найбільшою адекватністю висвітлювати складність і своєрідність причинних зв’язків між різними сторонами суспільного життя. Соціальні явища породжуються, як правило, не одним якимось попереднім явищем, а сукупністю певних явищ та процесів. Особливість зв’язків поміж соціальними явищами полягає в тому, що вони у своїй більшості відбиваються у свідомості людей, проявляються у формі мотивації їхньої поведінки та цілей, набуваючи властивості інтересів окремих людей і суспільства в цілому. Зважаючи на те, що суспільство перебуває в безперервному розвитку, можемо стверджувати, що причинність у соціальному середовищі має історично-мінливий характер. У зв’язку з цим тут необхідно завжди виходити з принципу історизму, який дає змогу встановлювати конкретний історичний стан об’єкта, що вивчається [68, с. 115-117].

Спочатку слід розібратися, що означає певний термін. Так, М. Бунге стверджує, що саме слово «причинність» має не менше трьох основних значень: 1) категорія; 2) принцип; 3) доктрина. Причинність є не тільки компонентом досвіду, є також формою взаємозалежності між реальними явищами, тобто між подіями у природі і суспільстві [33, с. 15-18].

Проблемам причинності у кримінології присвячені роботи В.М. Кудрявцева [143; 142; 144; 145]. Автор вивчає антисуспільну поведінку у двох планах: а) злочинність - масове соціальне явище; б) конкретне явище - одиничний злочин [143, с. 76-87].

А Н.Ф. Кузнєцова зазначала, що кримінологічна детермінація є видом соціальної детермінації, яку можна розглядати у межах детермінації подій і явищ природи і суспільства. Детермінанти злочинності слід розкривати з точки зору їх різноманітних функціонально-динамічних зв’язків і взаємодій. Автор підкреслювала, що це можливо зробити, не застосовуючи цілісні системи [149, с. 7-11].

Власна теорія детермінації злочинності, класифікація детермінантів злочинності, основні детермінанти злочинності у сучасному українському суспільстві представлені у роботі А.П. Закалюка [90, с. 183-232]. На його думку, вирішення проблеми детермінації, включаючи проблему детермінації злочинності, потребує знання основ детермінації суспільних процесів, утворень, суспільної діяльності, які наводять філософія та психологія, а також соціологія та соціальна психологія. Має бути відокремлено та відкинуто все наносне, насамперед ідеологічне і політичне, що значною мірою є кон’юнктурним, а також те, що не доведене науковим знанням.

Зробивши детальний аналіз детермінантів злочинності у сучасній Україні, А.П. Закалюк дійшов такого висновку: кримінологічна ситуація в Україні й надалі продовжує залишатися небезпечною, має тенденцію до загострення. Детермінанти низки злочинів, а також багатьох сфер суспільних відносин поки ще, на жаль, залишаються нез’ясованими, чітко не визначені процеси, явища, прояви, факти, що відіграють роль причин і умов вчинення злочинів [90, с. 231-232].

У кримінології детермінація передбачає встановлення причинно- наслідкових і зумовлюючих зв’язків між соціальними чинниками та злочинністю. Отже, коли йдеться про детермінацію злочинності, то мається на увазі вся сукупність явищ, процесів, фактів, проявів, з якими злочинність взаємопов’язана та якими вона зумовлена [28, с. 113-114].

Кримінологічна детермінація належить до соціальної, тому в основу кримінологічної теорії детермінації злочинності покладено вчення про соціальну детермінацію.

Наявні кримінологічні концепції детермінації злочинності А.М. Бойко згрупував і виокремив у шість основних підходів (але автор зазначає, що більш правильним є підхід до розуміння детермінації злочинності, який передбачає аналіз усього детермінуючого комплексу різних ланок і на різних рівнях детермінації проявів злочинної активності), а критерієм такого поділу виступає розуміння змісту та ролі причини або причинного комплексу у структурі детермінації злочинності. Першим підходом є факторний (який поділяють на багатофакторний та однофакторний), другим - соціально- психологічний, третій підхід ґрунтується на позиції, згідно з якою причиною злочинності є соціальні протиріччя, четвертий підхід - комбінований, п’ятий підхід - інтеракціоністський (підхід до причинності з позиції взаємодії), шостий підхід до розуміння детермінації злочинності базується на теорії універсального натуралізму [28, с. 113-121].

Як відомо, кожному предмету, явищу притаманні внутрішні протилежності, які перебувають у єдності та взаємодії, у боротьбі поміж собою. На цьому непорушному факті ґрунтується вчення про діалектичну суперечність. Діалектична суперечність на всіх етапах свого виникнення, розвитку та розв’язування є рушійною силою будь-якого розвитку. Співіснування двох взаємосуперечних сторін, їх боротьба становлять сутність руху. Ще Геракліт питання про суперечність зводив до руху через боротьбу протилежностей. Цю ж думку всебічно обґрунтував Гегель, який також виходив з того, що будь-який рух за своєю сутністю є діалектикою суперечності [68, с. 117].

Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення. Вони визнаються основними, універсальними законами діалектики, тому що діють у природі, суспільстві та пізнанні [263, с. 216].

Закон єдності та боротьби протилежностей віддзеркалює фундаментальну особливість об’єктивної дійсності, котра полягає в тому, що всі її предмети, явища і процеси мають суперечливі моменти, тенденції, сторони, котрі борються і взаємодіють між собою. Отже, у реальній дійсності предмет завжди виступає як єдність тотожності і відмінності, що взаємодіють, даючи поштовх рухові. У той же час у будь-якому конкретному предметі тотожність і відмінність виступають протилежностями, котрі, знову ж таки взаємодіючи, зумовлюють одна одну. Взаємодія цих протилежностей, як писав Гегель, є суперечністю. Таке розуміння суперечності є її категоріальним філософським визначенням.

Якщо розглядати злочинність як соціальний конфлікт, варто пам’ятати, що соціальний конфлікт - це взаємодія різних соціальних груп, спільностей, інтереси яких взаємно протилежні і не знаходять вирішення на спільній основі. Поняття «антагонізм» дає уявлення про одну з форм суперечностей, котра характеризується гострою, непримиренною боротьбою ворогуючих сил, тенденцій, напрямів. Ним позначають суперечності, котрі не можуть бути розв’язані в межах того процесу, де вони виникли і розвиваються. Для цього необхідні нові основи, інші межі. Антагонізм у суспільстві означає невирішеність соціальних суперечностей у межах старої якості. Соціальні антагонізми у процесі свого розвитку проходять відповідні фази: виникнення, розгортання, загострення, розв’язання на іншій якісній основі. У природі відбувається процес взаємознищення. Соціальні антагонізми не є стабільними. За певних умов вони перетворюються на такі, що розв’язуються. Нічого подібного в живій природі з антагонізмами не відбувається. Взагалі соціальні антагонізми - явище унікальне, неповторне, притаманне лише суспільству [263, с. 218-220]. Слід пам’ятати і про соціальну природу злочинності, і про те, що злочинність - явище суспільне. Так, А. Кетле, вказуючи у своїй праці «Людина і розвиток її здібностей або досвід суспільної фізики» на те, що «будь-який соціальний стан передбачає відповідно певну кількість та певний порядок вчинків, що є необхідними наслідками його організації», підтверджував соціальну сутність феномену вчинення злочинів [137, с. 30].

У радянській кримінології, так само як і в сучасній кримінологічній науці, існували та існують спроби аналізу злочинності з точки зору системного методу. Відповідно до нього злочинність представляє собою порівняно самостійну, динамічну, ймовірнісну соціальну систему, елементами якої є конкретні злочини, а також окремі види злочинів, об’єднані в однорідні групи. Специфічний зв'язок цих елементів становить не просто сумарне створювання, а якісно інше за своїм змістом явище - злочинність, яка має нові ознаки і тільки їй притаманну закономірність [68, с. 115-123]. Певною мірою системний метод входить у протиріччя з принципом індивідуального характеру злочину. Залишається також відкритим питання про джерела організації такої «злочинної системи», її цілеспрямованість.

У радянській кримінологічній науці не всі вчені поділяли точку зору, що злочинність - це цілісна функціональна система (хоча, наприклад, С.Є. Віцин, Я.І. Гілінський, Н.Ф. Кузнєцова схилялися до позиції, що злочинність - це система). Науковці вважали, що оголошувати злочинність системою немає достатніх підстав: зв'язок між злочинами у більшості випадків відсутній, елементи злочинності не є взаємопов’язаними ланками цілісної системи. Злочинність існує і зберігається у суспільстві не внаслідок саморозвитку, що властиво системам, а в силу дії зовнішніх для неї обставин - причин і умов, що випливають із конкретно-історичних особливостей життя суспільства [156, с. 148-149].

Інший науковець Б.Д. Овчинніков, досліджуючи злочинність із позиції явища, що має особливу статистичну природу, зазначав: явища, об’єднані статистично з метою узагальнення їх спільних ознак, не утворюють такої статистичної сукупності, яка сама собою представляє окреме і нове явище. Ні злочинці, ні злочини не пов’язані між собою у нерозривне єдине ціле, тому статистична сукупність злочинців і злочинів (об’єкт статистичного спостереження) не виступає як явище, що має особливу статистичну природу. Сукупність злочинів - це клас однорідних явищ, а не явище злочинності, що має статистичну природу. Однак при будь-якому визначенні поняття злочинності не можна відволікатися від того факту, що якщо не було б окремих злочинів, не було б і злочинності [182, с. 20].

У свою чергу, В.В. Панкратов наголошував, що не доведений і навряд чи може бути доведеним системний характер явища злочинності, адже в достатній мірі не обґрунтована і концепція цілісності явища злочинності. Автор вважав, що більш виправдано вчиняють ті кримінологи, які відзначають лише «ознаки системи» в окремих фрагментах явища злочинності (Г.А. Аванесов, Ю.М. Антонян, Ю.Д. Блувштейн, У.С. Джекєбаєв, А.І. Долгова, К.Є. Ігошев, М.О. Стручков, О.В. Шахматов) [199, с. 13-14].

Учені відзначали, що методологія системного аналізу має суто прикладний характер - для кожної проблеми будується власна методологія, яку не можна в тому ж вигляді застосувати для вирішення іншої проблеми, хоча б і близької до неї за структурою. А системний підхід спочатку виник у біології і сучасній техніці [24, с. 54-57].

Із того факту, що системний підхід є методологічним напрямком наукового пізнання, випливає достатньо прозорий, але часто такий, що, на жаль, випускається із виду, висновок: сам по собі системний підхід не вирішує і не може вирішувати змістовні наукові завдання [24, с. 77-79].

Критичний аналіз злочинності як системи можна зустріти і в сучасній кримінологічній літературі [278; 133].

Уже раніше згадувана Н.Ф. Кузнєцова наголошувала, що злочинність - не механічна сума окремих злочинів, а їх органічна сукупність. Між усіма ознаками і властивостями злочинності існує діалектична єдність. Злочинність як загальне відображає найбільш суттєві закономірні риси окремих злочинів, а не випадкові ознаки, які мають значення лише для конкретного злочину [148, с. 173-181]. Такі аргументи не можна визнати цілком переконливими, адже існує слабкий зв'язок між окремими видами злочинності, а в деяких випадках (наприклад, злочини, що вчиняються чоловіками, і ті, що вчиняються жінками, статеві злочини та економічні злочини, злочини, що вчиняються з необережності) порівняння виглядає недоречним, так мало спільного між ними. А якщо орієнтуватися на розвиток науки, то до розряду органічних потрапляють біологічні, психологічні, соціальні, економічні і складні технічні системи, а також більш складні, комплексні утворення типу географічних, геологічних і т.п. систем [24, с. 179].

Розглянемо, як це діє щодо явища, яке ми вивчаємо. Злочин вчиняється конкретною особою; він - явище, яке має відбиток індивідуальності. Існуюча ж у суспільстві злочинність - явище, яке відображає стан суспільного організму, є наслідком соціальних умов життя суспільства; це категорія, яка характеризується статистичними закономірностями (які нерідко залежать від роботи правоохоронних органів і порядку обліку злочинів). У злочинності проявляється не індивідуальна воля, а дія суспільних закономірностей. Злочинність вступає в такі зв’язки з іншими соціальними явищами, які відсутні або не можуть бути безпосередньо встановлені при аналізі індивідуальних злочинних проявів [68, с. 115-123].

Проте у системі функцій методології системний підхід достатньо ефективно виконує, по-перше, функції, пов’язані з постановкою проблем у спеціальних науках, і, по-друге, функції дескриптивного характеру, тобто методологічного аналізу вже існуючого наукового знання [24, с. 73]. Окремі вчені зазначають, що злочинність проявляється у відображенні найважливіших об’єктивних зв’язків і залежностей, як в самій злочинності, так і між злочинністю і впливаючими на неї чинниками, породженими в першу чергу системою протидії злочинності, у вигляді певної, логічно впорядкованої цілісної структури взаємозв’язків [163, с. 141].

Безумовно, суспільство можна розглядати як складну систему. У багатьох великих системах проявляється властивість цілісності, тобто наявність таких властивостей, які не притаманні жодній із складових системи, узятих окремо, поза системою. Ця властивість є результат виникнення між елементами системи так званих синергетичних зв’язків.

Прогрес у науці ХХ-го століття значною мірою спирався на редукціоністський підхід, що базується на редукціонізмі - методологічному принципі, відповідно до якого складні явища можуть бути повністю пояснені за допомогою законів, притаманних явищам більш простим (наприклад, соціологічні явища підпорядковуються біологічним або економічним законам). Редукціонізм абсолютизує принцип редукції, ігноруючи специфіку більш високих рівнів організації.

Сьогодні, завдяки виникненню науки про складність (або концепції складних систем), ситуація щодо розуміння природи системи змінюється. На цей час найбільш продуктивні підходи до моделювання соціальних процесів базуються на понятті, протилежному редукції, - емерджентності. Термін «емерджентність» має синонім - «системний ефект», що означає наявність у деякої системи особливих властивостей, не притаманних її підсистемам і блокам, неможливість зведення властивостей системи до суми властивостей її компонент. Отже, емерджентність визнає, що у багатьох системах ціле є найчастіше більшим, ніж просто сума частин, а на кожному рівні складності виникають нові якості, які не можна безпосередньо приписати відомим властивостям складових частин. Водночас, у деяких випадках, емерджентна властивість просто не має сенсу, коли застосовується до складових частин [157, с. 9].

На сьогодні в кримінології немає чіткого визначення «злочинність», відсутні поняття «злочинність у вузькому розумінні» та «злочинність у широкому розумінні». Так, Г.А. Аванесов визначає злочинність як соціальне явище, при вивченні якого особа злочинця виходить на перший план і зазначає, що в кримінологічній науці ще не встановлені конкретні зв’язки злочинності з її складовими, ознаками та компонентами, коли на першому плані не лише злочини, особи, які їх вчиняють, причини злочинів, жертви злочинних посягань, а й соціальні умови злочинності, її соціальні наслідки і латентна злочинність. Хоча в основі всіх цих складових злочинності виступають конкретні злочини [2, с. 11-12]. Автор розглядає злочинність як явище, що знаходиться всередині суспільства і має з ним міцні зв’язки [2, с. 13].

Аналіз феномену злочинності можна, на думку Г.А. Аванесова, проілюструвати за допомогою магнітної моделі. Так, якщо під стіл помістити магніт, то металеві ошурки, які лежать на столі, із купки порошку перетворяться на металеві стовпчики. Магніт буде аналогом причин злочинності, металеві стовпчики - сукупністю злочинів. Під злочинністю при такому підході розуміється магнітне поле. Своєрідне поле соціальної напруги породжує злочинну поведінку. Саме за допомогою цього поля соціальної напруги суспільство породжує масове вчинення небезпечних для нього діянь. Проте не слід забувати і про динамічний розвиток суспільства і про те, що фактично потужність такого поля залежить від потужності детермінант, що його визначають.

Злочинність можна визначити (за допомогою магнітної моделі) як стан суспільства, за якого регулярно вчиняється значна кількість злочинів - така кількість, що громадяни сприймають вчинення злочинів як закономірність (злочини вчинялись вчора, вони вчиняються сьогодні і будуть вчинятися завтра) [138, с. 144-145]. Значна кількість злочинів відповідно до закону переходу кількості у якість формує нову реальність.

При дослідженні проблеми злочинності слід враховувати, що феномен злочинності дуже тісно пов'язаний із механізмом криміналізації. Злочинність можна розглядати як породження даного механізму. Вона є оціночною оболонкою, яка наповнюється реальними суспільно небезпечними діяннями [100, с. 302-311].

Уже в незалежній Україні слід відзначити певну тенденцію до відходу від класичного визначення поняття злочинності, пошуку сутнісної основи злочинності. Академік А. П. Закалюк вважав, що саме через «олюднення» поняття злочинності має реалізовуватися у кримінології соціально- антропологічний метод, якому тривалий час не було місця у радянській науці. На сучасному методологічному рівні слід розглянути ознаки та визначення особи, що вчиняє злочин, роль особистісних та інших індивідуальних чинників злочинних проявів, проблеми вдосконалення прогнозування та запобігання зумовлюючому впливу останніх [89, с. 43-49]. Професор В.В. Голіна акцентує увагу на вивченні «криміногенного потенціалу суспільства» [52, с. 324-336], а відомий кримінолог В.М. Дрьомін пропонує праксеологічний підхід до пізнання злочинності, розуміння злочинності як предметної діяльності і соціальної практики [79].

Професор В.В. Голіна, згаданий вище, наголошує у своїх працях, що злочинність - вихідне, базове поняття, і той, хто її досліджує, зобов’язаний вирішити найважливіше концептуальне питання про її розуміння. Відмінності в останньому історично зумовили і продовжують зумовлювати методологічний підхід учених до вивчення й осмислення кримінальної реальності, тобто злочину і злочинності [52, с. 324-336].

Для цього необхідно визначити основні терміни, такі як «поняття», «явище», «сутність», «сукупність», категорії «форма» і «зміст» [259, с. 8898].

Поняття - 1) Спосіб розуміння та абстрактного уявлення результатів пізнання певної предметної галузі через усвідомлення істотних характеристик її об’єктів. 2) Форма мислення, що характеризує відображення закономірних відношень та властивостей об’єктів у вигляді думки про їхні загальні та специфічні ознаки. Утворення поняття - складний процес, у якому застосовують такі засоби пізнання, як порівняння, аналіз і синтез, абстрагування, ідеалізація, узагальнення, умовиводи. Поняття є суперечливими за своєю природою. Оскільки поняття абстрактні, створюється видимість відходу мислення в понятті від дійсності. Насправді поняття, відображаючи сутність, поглиблюють знання людини про навколишню дійсність. Поняття є засобом пізнання істини [264, с. 497-498].

Явище - взагалі все, що чуттєво сприймається. З точки зору теорії пізнання, явище є вираженням, доказом наявності чогось іншого; так, висока температура є ознакою хвороби, тобто хвороба сповіщає про себе через високу температуру, вона відчувається через цю температуру. У філософії Канта явище - корелятивне поняття до «речі-в-собі» [265, с. 554]. Академік А. П. Закалюк наголошував, що потрібно розглянути, наскільки придатним для визначення сутнісно-предметного змісту злочинності є термін «явище». Явище, як і сутність, належить до основних філософських категорій для відображення найзагальніших форм предметного світу та його пізнання людиною. На відміну від сутності, яка становить внутрішній, глибинний, відносно стійкий зміст предмета, виявляє його природу, сукупність найбільш значущих властивостей і відносин, явище - це зовнішні, такі, що спостерігаються, звичайно більш рухливі, мінливі характеристики того чи іншого предмета. Поняття має відображати об’єктивно сутнісне, що є у речах, предметах, діяльніших проявах. Останнє ставить під сумнів придатність терміна «явище» для відображення у понятті злочинності її сутності [92, с. 23].

До того ж сутність та існування - дві взаємопов’язані категорії онтології, що характеризують внутрішній і зовнішній аспекти буття. Сутність - категорія онтології на позначення внутрішнього, сукупність істотних властивостей предмета, без яких він існувати не може. Сутність не дана людині у відчуттях, а осягається мисленням. Існування, або екзистенція, - категорія онтології для позначення наявного буття предмета, котре, на відміну від його сутності, осягається відчуттями; це фактична дійсність чого- небудь. В екзистенціалізмі на перший план вийшла проблема існування (екзистенції). Сартр стверджував, що існування передує сутності [264, с. 623].

Ще одна потрібна нам категорія - сукупність. Під сукупністю розуміємо певну множинність предметів, результатів людських діянь, що мають загальні ознаки. Як вид поведінки злочинність існує в окремих злочинах і проявляється у вигляді їх сукупності, хоча і штучної [52, с. 331332].

Під формою розуміємо внутрішню структуру, організацію змісту. До змісту ж входять такі основні характеристики (якісна, кількісна, структурна). Форма є різновидом (модифікацією) змісту, способом його існування, прояву, залежності від конкретних умов. Зміст виступає як щось інваріантне, те, що зберігається, а форма - як варіації, різновиди цього змісту [259, с. 8894].

У науковій літературі існує думка про те, що оскільки під злочинністю прийнято розуміти переважно суму злочинів, природно віднести це поняття до числа універсальних конкретних термінів. У реалістичній інтерпретації термін «злочинність» є інструментом побудови за допомогою універсальних соціологічних термінів певного теоретичного конструкту, що традиційно має назву «соціальна патологія», «соціальна дисфункція» і т.д. Термін «злочинність», вказуючи на соціологічно значимі об’єкти, все ж таки сам їх не визначає [26, с. 73-81].

Основним завданням і підсумком аналізу методологічних підходів до вивчення злочинності є розробка поняття злочинності, що відповідає сучасному розвитку кримінологічної науки і основним вимогам такої процедури наукового дослідження як обґрунтування [194, с. 70-78].

Пропонуємо таке визначення цього поняття злочинності: злочинність - це кримінальна практика людей, що проявляється як явище у виді множинності злочинів і осіб, котрі їх вчинили, у визначеному просторово- часовому проміжку і яка підлягає кількісно-якісному виміру. Ознаки зазначеного визначення містяться у підрозділі 2.2. дисертаційного дослідження.

Визначення поняття злочинності через категорію практика дозволить реалізувати в кримінології соціально-антропологічний метод, пізнати сутність злочинності, побудувати інформаційну модель злочинності, бо практика (від грецької praxis) - це дія, діяльність, діяльне життя, досвід [266, с. 361].

Відмова від спрощених уявлень про злочинність, реалізація соціально- антропологічного методу (поряд з аналізом усталеного статистичного поняття злочинності) у визначенні і вивченні злочинності дозволить розробити дієвий механізм прогнозування і запобігання злочинності. Однак на цьому шляху надзвичайно важливо не підміняти поняття власного буття злочинності поняттям кримінального потенціалу особи злочинця [229, с. 320].

Поняття злочинності, класифікація проявів злочинності, створення сучасної інформаційної моделі буде вимагати оновленого методологічного обґрунтування, формування підходів до розуміння наукового знання, істини в праві та реалізації теоретичних положень у практичній діяльності. Вирішення зазначених завдань у кримінологічній науці вбачається можливим і необхідним.

<< | >>
Источник: СМЕТАНІНА НАТАЛІЯ ВОЛОДИМИРІВНА. ТЕОРЕТИЧНЕ УЯВЛЕННЯ ПРО ЗЛОЧИННІСТЬ В ПОСТРАДЯНСЬКІЙ КРИМІНОЛОГІЇ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. ХАРКІВ - 2014. 2014

Еще по теме Методологічні питання вивчення і виміру злочинності:

  1. Стан наукової розробки місця й ролі традицій та звичаїв у системі заходів запобігання злочинності
  2. Аналіз сучасного стану наукових досліджень теоретико-правових проблем злочинності на релігійному ґрунті
  3. Методологічний інструментарій дослідження злочинності на релігійному ґрунті
  4. Методологічні питання вивчення і виміру злочинності
  5. Різноманітність точок зору на природу та визначення злочинності в кримінології та їх критичний аналіз
  6. 3.1. Кількісні показники злочинності
  7. Якісні показники злочинності
  8. 3.2 Шляхи вдосконалення протидії насильницькій злочинності осіб жіночої статі
  9. 1.2 Поняття рецидивної злочинності жінок
  10. 3.2. Об’єктивна сторона злочинів проти здоров’я населення і системи заходів, що забезпечують його охорону
  11. 1.1 Методологія дослідження проблеми кримінальної відповідальності за порушення порядку проходження військової служби, вчинені в умовах особливого періоду або в бойовій обстановці. Поняття і види цих злочинів
  12. Стан наукової розробки місця й ролі традицій та звичаїв у системі заходів запобігання злочинності
  13. Стан наукової розробки проблем злочинності у сфері нотаріальної діяльності
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -