<<
>>

Дослідження традицій та звичаїв у системі заходів запобігання злочинності: ретроспективний аналіз

Досліджуючи місце й роль традицій та звичаїв у системі заходів запобігання злочинності в Україні, важливо простежити їх витоки, трансформування та виокремлення серед інших заходів запобігання злочинності.

Традиції та звичаї сягають далеких коренів історії людства й асоціюються із чимось стародавнім, поважним і вічним. На різних етапах становлення української державності боротьба зі злочинами відбувалася шляхом застосування до особи покарання. Безпосередньою метою покарання в різні періоди була здебільшого відплата злочинцю та відшкодування шкоди потерпілому, пізніше з’являється й функція профілактики злочинів, тому в межах дослідження місця й ролі традицій та звичаїв у системі заходів запобігання злочинності в Україні ми зробили спробу проаналізувати витоки традицій та звичаїв в аспекті їх запобіжного потенціалу на різних етапах розвитку держави і права.

Аналіз наукових праць, присвячених проблемам історії держави і права, а також проблемам кримінального права та кримінології, свідчить, що науковці використовують різні підходи до визначення періодизації розвитку того чи іншого суспільно-правового або ж державно-правового явища.

О. Ф. Кістяківський виділив три уклади розвитку кримінального права:

1) уклад приватної помсти;

2) уклад суспільного залякування;

3) уклад суспільного виправлення та запобігання.

Уклад приватної помсти вчений відносить до першого історичного періоду життя людини, коли особа живе в межах сім’ї, роду, громади, над якими ще не існує верховної влади, тому будь-які порушення інтересів супроводжувалися розправою однієї сім’ї, громади чи роду над іншими, так виникала довготривала ворожнеча. У цей період кара могла стосуватися божевільних та дітей будь-якого віку, оскільки злочином вважали кожне шкідливе діяння. Тут бере початок кровна помста не лише винного, а й членів його родини.

Другий уклад пов’язаний з виникненням держави та встановленням верховної влади.

У цей період з’являється принцип морального поставлення, «основний принцип якого полягає в тому, що всяка дія (волі, думки і почуття), згідно з волею Божою і скоєна по любові до Бога, визнається моральною, а противна цьому - злою» [4]. У цей період закладено перші основи оцінювання злочину за важливістю порушених прав, за ступенем завданої шкоди, у міру моральної вини. Уклад суспільного залякування увібрав у себе всі жорстокості попереднього укладу, у зв’язку із чим система покарання в цей період складалася зі смертної кари, відтинання різних частин тіла, тілесних покарань, конфіскації майна та інших цивільних прав.

Кримінальне право третього укладу пов’язано з ідеєю, що мета державного життя полягає в наданні безпеки та добробуту всім класам громадян. Катування, знівечення, тілесні покарання, смертна кара тощо виключаються із числа покарань у цей період [114, с. 10-17].

О. П. Чебишев-Дмитрієв у роботі «О преступном деянии по русскому до-Петровскому праву» виділяє такі періоди:

1) період Руської Правди;

2) період від Руської Правди до епохи Судебників включно;

3) період Уложення 1949 р. [345].

Автори посібника з історії українського права називають такі основні етапи в історії українського права: виникнення та розвиток давньоукраїнського права; право Київської Русі; розвиток кримінального права в Галицький та Волинській землях; українське кримінальне право другої половини XIV - середини XVII ст.; кримінальне право України другої половини XVII-XVIn ст.; історичний період, коли наприкінці XVIIl-ХІХ ст. відбулося нищення українського права [104, с. 13].

В. М. Пальченкова, проводячи історико-правовий аналіз трансформації громадського контролю за виконанням покарань при висвітленні історіографії проблеми, пропонує два критерії класифікації наукових праць: перший передбачає застосування міждисциплінарних зв’язків; другий - традиційний для історико-правових досліджень - на основі періодизації історії української державності [216, с. 20]. Зокрема, другий критерій передбачає дослідження стану розвитку історіографії в межах трьох основних етапів української державності:

1) дореволюційний (імперський) (ХІХ - початок ХХ ст.);

2) радянський (до початку 1990-х рр.);

3) пострадянський (до теперішнього часу) [216, с.

21].

Вивчаючи історію правового регулювання кримінальних відносин в Україні в ІХ-ХХ ст., І. Й. Бойко зазначає, що «Україна, не дивлячись на багаторічне перебування під владою іноземних держав, має власну історію державотворення і правотворення, історичний правовий досвід, який формувався протягом багатьох століть. Упродовж століть українське право безперервно розвивалося, не втрачаючи зв’язків зі своїми витоками. Воно живилося джерелами права, успадкованими з давнини, що оновлювалися і збагачувалися з кожним століттям. ... Впродовж всього свого існування український народ плекав прагнення до свободи, незалежності й одночасно поваги до індивідуалізму і втілив їх у праві, яке набувало таких форм як закон, правовий звичай, нормативно-правовий договір, судовий прецедент, правова доктрина» [31, с. 6]. Учений виокремлює такі періоди:

1) передумови зародження й розвитку джерел та основних рис права у перших державних утвореннях на території Північного Причорномор’я й Приазов’я (середина І тис. до н. е. - V ст. н. е.);

2) джерела та основні риси права в Київській Русі (ІХ-ХІІ ст.);

3) джерела та основні риси кримінального права в Галицько- Волинській державі (1199-1349 рр.);

4) джерела та основні риси кримінального права на українських землях у складі Польського Королівства (1387-1569 рр.);

5) джерела та основні риси кримінального права на українських землях у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (середина ^V ст. - 1795 р.);

6) джерела та основні риси права на українських землях за звичаєвим правом ^!V^V! ст.);

7) джерела та основні риси права в Запорізькій Січі (середина XVI ст. - перша половина XVП ст.);

8) джерела та основні риси права Української козацької держави (ХУІІ-ХУШ ст.);

9) джерела та основні риси права на українських землях у складі Російської імперії (1783-1917 рр.) та Австрійської (Австро-Угорської) монархії (1772-1918 рр.);

10) правове регулювання кримінальних відносин в період Українського державотворення (1917-1920 рр.) та в міжвоєнний період (1919-1939 рр.);

11) правове регулювання кримінальних відносин в УРСР (19171991 рр.).

Професор П. Л. Фріс, вивчаючи кримінально-правову політику Української держави, запропонував таку її періодизацію:

1) період Київської Русі й феодальної роздробленості (ІХ - середина ХІ ст.);

2) період козацької держави (середина ХУ1І ст. - середина ХУШ ст., від Богдана Хмельницького до Кирила Розумовського);

3) період творення Української незалежної держави (1917-1922 рр.);

4) період кримінального законодавства Української РСР (19171991 рр.);

5) період незалежної Української держави до ухвалення Кримінального кодексу України (1991-2001 рр.);

6) сучасний період - після прийняття першого національного кодексу України (з 05.04.2001 р. - і дотепер).

При цьому вчений зазначає, що «як бачимо, з часового ряду випадає період із середини ХУІІ ст. по 1917 р. Саме в цей час Україна перебувала у складі Російської імперії і на її території в повному обсязі діяло законодавство (у тому числі кримінальне) метрополії. У цей період проведення Україною, яка була повністю позбавлена державної самостійності, а звідси, і самостійності у питаннях створення національного законодавства, власної кримінально- правової політики було неможливим» [340, с. 67-68].

А. В. Савченко, проводячи порівняльно-правове дослідження кримінального законодавства України та федерального кримінального законодавства США, пропонує власну періодизацію національного кримінального законодавства:

1) кримінальне законодавство Київської Русі та земель, що утворилися після феодальної роздробленості (ІХ - початок ХІІІ ст.);

2) кримінальне законодавство в період існування Галицько- Волинського князівства, Литовсько-Руської держави та протягом перебування України під владою Речі Посполитої (перша половина ХІІІ ст. - перша половина ХУІІ ст.);

3) кримінальне законодавство в період козацької держави та під час перебування України в складі Австро-Угорської й Російської імперій (друга половина ХУІІ - початок ХХ ст.);

4) кримінальне законодавство періоду творення Української незалежної держави (1917-1921 рр.);

5) кримінальне законодавство Української РСР (1921-1991 рр.);

6) кримінальне законодавство незалежної України до ухвалення нового Кримінального кодексу (1991-2001 рр.);

7) сучасне кримінальне законодавство (з 2001 р.

і дотепер) [289, с. 42].

Л. М. Демидова з метою вивчення українського кримінального

законодавства в історичному аспекті виділяє такі критерії:

а) предметний - предметом вивчення, аналізу та синтезу здобутих знань є кримінально-правові заборони злочинних діянь із наслідком у виді майнової шкоди;

б) соціальні - такі заборони досліджують щодо конкретного соціального середовища (у сучасному розумінні - українського народу як поліетнічної нації);

в) політико-правовий - заборона заподіяння наслідку - майнової шкоди та покарання винного в порушенні такої заборони визнається суб’єктами соціального середовища та/або встановлюється владою;

г) змістовний - оцінка стабільності (міцності) змісту (внутрішньої сторони) певних видів кримінально-правових заборон заподіяння майнової шкоди та видів покарань за їх вчинення, а також міцності джерел їх виникнення та правил їх застосування;

ґ) техніко-формальний - встановлення існування певної форми (зовнішньої сторони) кримінально-правової заборони з покаранням за порушення та певних правил їх побудови (мовної конструкції);

д) часовий - здійснюється оцінка певних етапів із початку існування та подальшого розвитку людської цивілізації;

е) територіальний - розглядається територія сучасної України в різні періоди існування світової цивілізації [65, с. 102].

Компонентом запропонованих дослідницею критеріїв періодизації є майнова шкода як суспільно небезпечний наслідок злочинного діяння. Погоджуємось з думкою Л. М. Демидової, що «періоди кримінального права України, кримінального законодавства та кримінально-правової політики України не завжди співпадають. Це пов’язано з тим, що кримінально-правова політика залежить від зміни державності, а кримінальне право є більш міцним феноменом» [65, с. 103].

З метою аналізу історичного аспекту значення традицій та звичаїв у запобіганні злочинності вважаємо за необхідне звернути увагу не лише на пам’ятки права, які розкривають види покарань за певні види злочинів, а й на окремі філософські праці, що розкривають національний характер українців.

Періодизацію визначення запобіжної ролі традицій та звичаїв у системі заходів запобігання злочинності в Україні варто розглядати через традиційність уявлень та поглядів народу на окремі кримінально-правові заборони.

Враховуючи різні критерії класифікації періодів розвитку кримінального права, пропонуємо становлення традицій та звичаїв у системі заходів запобігання злочинності в Україні розглядати в межах двох основних періодів: дохристиянського та християнського. За допомогою узагальнення відомостей про дохристиянський період можна простежити появу певних звичаїв, традицій, що на сьогодні є або базовими принципами кримінального права, або втілюються в характері українців, виражаються в їх поведінці.

Ще до прийняття християнства на Русі (988 р.) наші пращури мали власне уявлення про добро, зло, справедливість, помсту тощо. Поняття про характер (як окремої людини, так і народу) існувало ще в давній Русі й передавалося словами «нрав, норов», що означало не тільки характер, «образ думок і почуттів», а й моральність та звичаєвість, притаманні народу, і поняття симпатії та любові [177, с. 88]. Уявлення про зазначені риси та якості насаджувалися дитині з раннього віку за допомогою системи виховання. Як зазначає С. М. Іншаков, розвиток культури поступово підвів людство до проблеми виховання. Витоки його лежать у необхідності передачі професійного досвіду й у системі поширення в суспільстві певних релігійних поглядів. Подальша практика показала, що дітям і молодим людям можна передати не тільки навички, уміння або релігійні догмати, а й певний світогляд, погляди та переконання, які можуть значно вплинути на їх окремі вчинки й поведінку загалом [98, с. 6]. Питання виховання було актуальним уже у стародавніх слов’ян, їх традиції були закладені саме в дохристиянський період.

Г. С. Лозко зазначає, що в народі застосовували делікатні методи заохочення й покарання. Для того, щоб дитина зрозуміла, що вчинила недобре, застосовували жартівливі примовки, наприклад: «Чим ви, хлопці, дома витираєтесь? - Батько рукавом, мати подолом, а я на печі так сохну!» тощо. Як міру покарання застосовували й биття дітей, проте погляди на це явище були різними: «Добрі діти доброго слова послухають, а лихі й дрючка не побояться», «Рідна мати високо замахує, а помалу б’є» [177, с. 442].

Цікавим є той факт, що за стародавніми звичаями до батьків діти зверталися на «Ви», що підтверджувало їх авторитет та повагу дітей до них. Навіть у деяких сучасних українських сім’ях діти звертаються до матері на «Ви», що можна інтерпретувати як стародавній духовно-сімейний український звичай.

Особливістю тогочасної системи виховання було залучення дітлахів до рідної віри. Маленькі хлопчики, які при обряді пострижин складали перший іспит, мали продемонструвати не лише вміння сидіти на коні та вправно тримати зброю, а й «відповідати на такі запитання Волхва-вчителя: що значить Права, Ява і Нава, хто є Сварог, Велес, Перун. Також дитина мала назвати імена своїх Дідів-Прадідів до сьомого коліна» [177, с. 196]. Це підтверджує закладення в дитині з ранніх років пошани до духовно-сімейних традицій, любові до рідної релігії та родини. На основі стародавніх звичаїв сформувалися традиції етнопедагогіки, які свого часу розвивав видатний український філософ Г. С. Сковорода. Він «засуджував відірвану від практичного життя систему виховання, яка ігнорувала природу дитини, пригнічувала в ній людські нахили й прагнення» [177, с. 440]. До витоків джерел української етнопедагогіки звертається сучасна система виховання. Цьому питанню свої праці присвячують, зокрема, М. Комісарик та І. Тютюнник [132], В. Мосіяшенко [197], Н. Сивачук [293], М. Стельмахович [309] та ін. Отже, духовно-сімейні традиції українців виходять корінням із часів панування язичництва на наших землях і сьогодні активно впроваджуються в сімейну систему виховання дітей та підлітків.

Витоки релігійних традицій та звичаїв також мають власну давню історію, адже увібрали як рідновірські погляди, так і християнські цінності. Для дохристиянських вірувань українців характерний пантеїзм, тобто ототожнення бога з природою, що втілювалося в міфології та фольклорі народу. Стародавні уявлення про добро та зло, праведне й неправедне, імовірно, заклали основи сучасного розуміння правомірної поведінки та злочинної. Любов українців до природи втілюється в міфології. Так, природні явища, зокрема зміна пір року, уособлюються як перемога почергово світлих і темних сил.

Класик української літератури Іван Нечуй-Левицький зазначав, що темні зимові сили описані в колядках, як вороги світлих богів; вони женуться за світлими богами, б’ються з ними, перемагають і вбивають їх [205, с. 65]. Традиційне обожнювання сил природи рівнозначне безмежній любові до Бога. Г. С. Лозко наводить приклад, коли римляни перед битвою намагалися дізнатися ім’я бога супротивників, з метою нашкодити власникові, адже, за стародавнім віруванням, бог допомагав своєму війську бити ворога. Колись подобу бога несли перед військом, як пізніше прапор. Сьогодні втрата прапору вважають поганим знаком [177, с. 196]. Втілення такого звичаю знаходимо й у сучасних нормах права. Так, у п. 6 Закону України «Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України» від 24.03.1999 р. № 548- ХІУ зазначено, що в разі втрати Бойового Прапора командир військової частини і військовослужбовці, що є безпосередніми винуватцями цього, несуть відповідальність згідно із законом [265].

Таким чином, вірування наших пращурів, що пройшли шлях затвердження на рівні народної свідомості та втілювалися в нормах від Руської Правди й до сучасного Кримінального кодексу України, відображають уявлення наших пращурів про добро, зло, справедливість, честь тощо.

Сьогодні вчені (О. І. Бойко [30], В. П. Коваленко [121], В. Новіков, О. Поповченко [238], В. Ткачук [326], М. І. Хавронюк [342], І. Г. Швидченко [351]) вважають, що християнські традиції є основою вітчизняного права, а Біблія - джерелом Кримінального кодексу України. Так, М. Колос зазначає, що ідеї кримінально-правового характеру з’ явилися на основі іудейських релігійних традицій, а саме за часів діянь пророка Мойсея у ХІІІ ст. до РХ та заклали основи кримінального права християнської цивілізації [130, с. 232].

Зауважимо, що християнські традиції, що формально виражені в Біблії, як у писаному джерелі, містять морально-етичні настанови, якими багато людей керується в повсякденному житті. Проте традиції, як досвід поколінь, не виникли з появою релігійних канонів, вони лише закріпилися в них тією мірою, якою це було необхідно для того, щоб примирити нову релігію зі споконвічними слов’янськими цінностями та звичаями. Фахівці з етнографії, культурології, релігієзнавства практично одностайні в думці, що довгий час в Україні існували два світогляди - церковний і народний двовірний, який упродовж століть набував дедалі більше християнських ознак, натомість язичницькі поступово відмирали, однак деякі їх елементи збереглися до наших днів.

Вище ми продемонстрували, що на теренах України панувала язичницька система вірування, звичаєві норми якої уособлювали власні моральні приписи, більшість яких як звичаєве право язичницької Русі були відтворені в нормах Руської Правди. Більше того, О. П. Чебишев-Дмитрієв наполягав, що духовенству зобов’язане коло злочинних діянь тільки кількісним, а не якісним розширенням, тобто з прийняттям християнства збільшилася лише кількість злочинів, але не додалося жодного нового виду злочинних дій [245, с. 104-105].

З урахуванням цього варто наголосити, що Біблійні заповіді, як уособлення християнських традицій і морально-етичних традицій періоду рідновірства на теренах України, ми використовуємо як уже узагальнені та втілені в життя приписи, що сформувалися в свідомості народу як бажані правила поведінки. Цю тезу підтверджують результати проведеного нами соціологічного опитування. Приміром, 30 % респондентів зазначили, що вони не вчиняють злочин, тому що це проти їхньої совісті або це заборонено в релігійних канонах (Додаток А).

Як уже наголошувалося, християнська традиція базується на моральних, етичних, релігійних та сімейних цінностях. Про злочини, що традиційно суспільство співвідносить з гріхом, ідеться в Біблії. Простежується паралель між окремими нормами кримінального закону та біблійними приписами, які визнають гріхом вчинення ряду діянь. Так, Книга

Вихід, Глава 20:13 наголошує: «Не вбивай»; Книга Повторення Закону, Глава 27:24: «Проклятий, хто вбиває свого ближнього потаємно!» [24]. Статтею 115 КК України передбачено відповідальність за вбивство [144].

Те саме можна сказати й про будь-які посягання на власність. Так, Книга Вихід, Глава 20:15: «Не кради»; Від Івана, Глава 10:1: «Поправді, поправді кажу вам: Хто не входить дверима в кошару, але перелазить деінде, той злодій і розбійник» [24]. Тож у подальшому традиційними для правових пам’яток різного періоду розвитку держави і права були норми, які передбачали відповідальність за посягання на власність і крадіжку зокрема.

Р. А. Папаян зазначає, що гріхопадіння людини полягало у двох злочинах: у неслухняності (куштуванні забороненого) та у брехні самовиправдання [217, с. 58]. Вважаємо, нехтування не тільки кримінально- правовими заборонами, а й нормами моралі та пошук самовиправдання в будь-якому разі після вчинення свої діянь стали характерною традицією для багатьох сучасних злочинців.

Оскільки традиція є сукупністю різних цінностей, то, враховуючи тексти Святого Письма, можна говорити про прояв у християнській традиції моральних та сімейних цінностей. Так, у Біблії наголошено на повазі до батьків. Книга Вихід, Глава 20:12: «Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!»; Приповісті, Глава 23:22: «Слухай батька свого, він тебе породив, і не гордуй, як постаріла мати твоя» [24], що можна констатувати як формування взірця духовно- сімейних традицій. І сьогодні окремі норми Кримінального кодексу України встановлюють відповідальність за нехтування або навіть ігнорування певних моральних норм у сфері сімейних стосунків. Так, утримання непрацездатних батьків традиційно покладається в обов’язок їх дітям. У такому ж разі, коли вони не виконують цього обов’язку, суд може прийняти рішення, яким зобов’язати дітей сплачувати кошти на утримання непрацездатних батьків. У КК України є норма, яка передбачає відповідальність за ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків (ст. 165 КК України). Так, у коментарі до цієї статті зазначено, що утримання непрацездатних батьків, які потребують допомоги, є моральним обов’язком їх повнолітніх дітей [201, с. 454].

Для вдосконалення заходів профілактики злочинності необхідно звернути увагу на чинники, що сприяють вчиненню злочинів. Характерно, що вже в той період освічені люди вбачали корінь зла, тобто умови, що сприяють вчиненню злочинів, у таких відомих нам явищах, як пияцтво, наркоманія та проституція, що хоча прямо й не породжують злочинність, але створюють умови для її поширення (фонові явища в сучасному розумінні). Так, Свт. Дмитро Ростовський, розглядаючи суть пияцтва і його прояв, зазначає, що в ньому - лють, сварки, ворожнеча, бійки, а також неспадкування порятунку, бо пияцтво губить духовне багатство. Воно штовхає людину на всі гріхи, бо той гріх, якого тверезий соромиться і ненавидить, той гріх він у п’яному вигляді скоїть, не соромлячись і не гребуючи [106, с. 285-286]. Навіть стародавня повість наголошує, що з трьох гріхів, запропонованих дияволом, обравши пияцтво, людина, врешті решт, скоїла два інших - перелюб та вбивство. У Приповісті, Глава 23:31 зазначено: «Не дивись на вино, як воно рум’яніє, як виблискує в келіху й рівненько ллється, кінець його буде кусати, як гад, і вжалить, немов та гадюка, пантруватимуть очі твої на чужі жінки, і серце твоє говоритиме дурощі» [24].

Апостол Павло попереджає: «Учинки тіла явні, то є: перелюб, нечистість, розпуста, ідолопослуження, чари, ворожнечі, сварка, заздрість, гнів, суперечки, незгоди, єресі, завидки, п’янство, гулянки й подібне до цього. Я про це попереджую вас, як і попереджав був, що хто чинить таке, не вспадкують вони Царства Божого! А плід духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, здержливість» (До Галатів 5:19-21). Ап. Павло першим з учинків тіла наводить перелюб. Цікавим в аспекті зародження профілактики статевої розбещеності є твердження доктора медичних наук, професора В. Барабаша про те, що наші пращури апріорним шляхом знали елементарне правило генетики: перший у житті жінки сексуальний контакт залишає в системі її генетичної спадковості невиправний слід до кінця її життя. Будь-яка дитина, народжена в результаті випадкового зв’язку, є неповноцінною і генетично, і психічно, і біологічно. Звичай наших предків зберігати цнотливість нареченої до заміжжя аж ніяк не був середньовічним забобоном, з наукової точки зору - це закон генетики. У повсякденному житті він перевірений і закріплений жорсткою, непорушною вимогою Православної церкви: «Не чини перелюбу» [106, с. 289].

Наведене свідчить, що окремі норми чинного КК України містять приписи, соціальне обґрунтування яких базується на споконвічних уявленнях людей про аморальне, протиправне, гріховне. П. П. Сердюк навіть звертає увагу, що сутнісно норми кримінального права за величезний період існування писаного права не змінилися. Так, вони ускладнилися, але їх охоронний зміст мало зазнав коректив [292, с. 36]. Із цього приводу можемо уточнити, що це й стосується, зокрема, тих норм, які охороняють найбільш вагомі цінності: життя, свободу, власність, статеву недоторканність.

У Київській Русі злочин мав назву «обида», за церковним законодавством, він мав назву «гріх». Руська Правда передбачала покарання за злочини проти держави, проти релігії та церкви, проти особи, а також майнові злочини. Тож тут простежується втілення національних, релігійних, духовно-сімейних та морально-етичних традицій і звичаїв.

Принциповим в аспекті дослідження є становлення розрізнених поглядів на запобігання злочинності в самостійну науку, якою на сьогодні є кримінологія. До появи сучасного розуміння кримінології як науки про злочинність, запобігання здійснювалося переважно шляхом застосування до злочинця покарання поряд із розглянутими вище профілактичними заходами у вигляді виховання особи.

Щодо системи виховання в християнську добу, то йому, як і в попередній період, надавали належного неабиякого значення. Так, Г. С. Лозко зазначає, що вже за Ярослава Мудрого існували початкові школи, школи та училища при монастирях (усього налічувалося близько чотирьохсот). До перших педагогічних праць християнського часу можна віднести «Поученіє» Володимира Мономаха, яке він склав для своїх синів. Твір переписаний цитатами з Біблії, яку Ярослав коментує й пояснює крізь призму власного розуміння. Хоча праця вже позначена християнським впливом, у ній є безліч посилань на мудрість народу, народну мораль: «Якщо ви при силі, хоч раз поклонітесь до землі, а коли вам стане немічно - то тричі», «Убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правового, ні винного не вбивайте», «Додержуйте клятви, щоб переступивши її, не погубити душі своєї», «Старих шануй, як отця, а молодих, як братів», «У домі своїм не лінуйся, а за всім дивіться», «Лжі бережися, і п’янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло», «Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому що всі ми смертні єсмо. І чоловіка не миніть, не привітавши» [177, с. 439-440]. До речі, на думку, дослідниці ці прислів’я належать до часів, коли не було поширено християнство на Русі, тобто більшість моральних та духовних традицій, що доходять до нас з далеких часів, мають язичницьку (дохристиянську) природу. Про живучість традицій і звичаїв у наші часи свідчить народна мудрість, втілена в прислів’ях та приказках народу.

Побутові звичаї народу втілювалися не лише в нормах права, а й у характері людей, що разом з географічним, історичними чинниками сприяло становленню українського менталітету. Вчені Інституту філософії та соціології НАН України в свої численних наукових дослідженнях довели, що весь уклад життєдіяльності українців (праця, традиції, культура, мова й ментальність) ідеально адаптовані до степового та лісостепового ландшафтів, детерміновані природними кліматичними циклами й сільськогосподарським календарем. Закодовані на рівні архетипу «Україна», закріплені в традиціях та мові, ці чинники крізь століття генерують свої імпульси, зумовлюючи такі риси українського національного характеру, як тонке відчуття гармонії, виважений підхід до вирішення складних справ, працьовитість, відсутність агресії, ліричне сприйняття життя, м’який гумор, відчуття господаря та певний індивідуалізм (дещо завищена самооцінка, хвалькуватість, пасивність у громадських справах) [301].

На думку Ю. І. Липи, кожна нація має власні етнічні компоненти (первені та домішки). Письменник виокремлює трипільський, понтійський, готський та київсько-руський первені. Так, від трипільців ми успадкували хліборобську психологію, пошану до жінки та родинних звичаїв тощо. Від понтійської - підприємливість та відвагу. Домішки Ю. І. Липа вважає меншовартісними в національному характері. Вони можуть бути двох типів: фізіологічні та імирегнаційні, тобто такі, що накладають духовний відбиток на національний характер. Наприклад, українці дуже неохоче вступали в шлюб із представниками інших етносів. З метою поєднання власної долі українкою з чужинцем мала бути наявність спільності норм моралі його нації з українськими звичаями [169, с. 121-161].

Як зазначає І. Й. Бойко, важливим інститутом давньоруського кримінального права був інститут покарання. Мета покарання в Київській Русі відображала світоглядні позиції пращурів українців, які виробили особливу ментальність, правосвідомість на основі справедливості, доброзичливості, працьовитості, миролюбства, гідності, чесності. У Київській Русі були відсутні такі покарання, як смертна кара, скалічення та тілесні покарання, а отже, метою покарань не було залякування населення, спричинення страждань чи приниження честі і гідності людини. Звичаєве право на перших етапах становлення Київської Русі забороняло застосування смертної кари за будь-який злочин, навіть за вбивство. Після прийняття християнства церква самостійно або разом із світською владою також застосовувала покарання. У Київській Русі сформувалося церковне право, норми якого були вміщені в Кормчих книгах князя (ст. 48). Відповідно до ст. 42 Статуту Ярослава Мудрого, юрисдикція церкви (суд митрополита) поширювалася на церковних і монастирських людей. Церковному суду були підсудні справи про злочини проти моралі й проти сім’ї: перелюбство, зґвалтування, інцест, статевий зв’язок із черницею або з іновірцями, двоєженство, аморальна поведінка жінки, дошлюбне статеве життя, відмова одружуватися після сватання до дівчини тощо, тобто злочини, які водночас вважали гріхами [31, с. 65-73].

Під час перебування українських земель у складі Галицько-Волинської держави діяло звичаєве право Київської Русі та зберігалася українська правова традиція, зокрема щодо кримінально-правових відносин.

За часи перебування українських земель у складі Польського Королівства (1387-1569) було сформовано звичай, який давав можливість сторонам, що ворогували, помиритись. Процедуру примирення називали «єднанням». Основними елементами поєднання (примирення) були відкуп і покора. Покора - це символічна процедура, після проведення якої потерпілий пробачав винному його злочин. Процедура відбувалася публічно. На межі XV-XVI ст. процедура покори зникла. Попри правові норми щодо обмеження кровної помсти, закріплені в Руській Правді, населення Галичини у 1349-1569 рр. продовжувало застосовувати її, як стародавній правовий звичай, хоч такі факти були нечисленними [31, с. 138-139]. Зазначений правовий звичай зберігся й до наших часів, що підтверджує закріплена кримінальним законом норма, що передбачає звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду (ст. 46 КК України) [144].

Під час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої кримінальні відносини регулювалися нормами звичаєвого права, приписами Судебника Казимира 1468 р. та Литовськими статутами 1529, 1566 та 1588 рр.

Судебник Казимира 1468 р. був прийнятий за давнім звичаєм, що підтримувався нормами римського права в присутності представників різних верств населення. Цей законодавчий акт відтворює загальноєвропейські правові традиції, зокрема ст. 5 про одноособовість покарання. Проте, С. Г. Ковальова, досліджуючи кримінально-правові норми за Судебником, робить висновок про аналогію деяких з них з нормами давньоруського права [122].

Як наголошує І. Й. Бойко, у Великому князівстві Литовському злочинні дії поділяли на такі основні види: державні; проти порядку управління та судочинства; військові; проти релігії й церкви; проти сім’ї і моралі; проти життя, здоров’я й честі людей; майнові; злочини слуг і феодально залежних людей проти феодалів [31, с. 259]. Отже, тут уже знаходять свій прояв професійні традиції та звичаї.

На основі традицій і звичаїв формуються певні принципи кримінального права. Так, з XV-XVl ст. в українському звичаєвому кримінальному праві сформувалися принципи, на які спиралися копні та козацькі суди у прийнятті рішень про застосування покарань, зокрема принцип індивідуальності, гуманізму, демократизму й законності [31, с. 369]. Тож традиції того часу заклали основні принципи сучасного кримінального права. Зокрема, принцип гуманізму простежується й у застосуванні покарання за скоєний злочин в Українському законодавстві ХVП-ХVIП ст. На відміну від російського законодавства, де покарання були занадто жорстокими та за деякі злочини покарання ніс не лише злочинець, а й уся його родина, яка про це знала, то відповідно до норм українського права за скоєння злочину відповідав лише винний у цьому [104, с. 193]. Тобто, як бачимо, українцям притаманна традиція гуманності. Українській історії кримінального права відомі випадки, коли суд на прохання громадськості пом’якшував або навіть звільняв від покарання злочинця із зазначенням, що «у разі повторення злочину до нього буде застосовано смертну кару без судового розгляду» [104, с. 194].

Гуманність українців пояснюється особливістю їх менталітету та характеру. До того ж в історичній літературі увагу вчених привертає пам’ятка права, що відтворювала «відкритий український характер» [213, с. 444], а саме «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р.

Джерелом зазначеного правового акту вважають звичаєве право, яке відображало національні риси українського права. За звичаєвим правом визнавали чинність писаного закону. У разі відсутності в останньому відповідної норми судові установи, вирішуючи спори, мали застосовувати звичаєве право. Т. О. Остапенко, посилаючись на І. Й. Бойка, зауважує, що на запитання, чим повинен керуватися суддя, якби для вирішення якої справи артикулів в цьому праві не знайшлось, відповідь була такою:

1) судді, дотримуючись справедливості, мають судити по совісті й за прикладом інших християнських прав, а також раніше вирішуваних цим же правом;

2) якщо закону не було, то можуть судити й за добрими звичаями через довгий час уживаних, які закону Божому, цивільним правам і чистій совісті не суперечать, бо такі звичаї силу права мають. Використовуючи звичаєве право, кодифікаційна комісія в багатьох випадках зазначала в цитатах під текстом: «Доповнення за прикладом прав... і по давньому звичаю» [213, с. 444-445].

Особливого значення в аспекті нашого дослідження має аналіз звичаїв та традицій Запорізької Січі. Так, Н. Буша зазначає, що «Січ узаконила давні звичаї, місцеві обряди й народні традиції, надала їм загального значення й обов’язковості, тобто визнала їх офіційно, перетворивши на державно- правові норми» [38, с. 131]. Метою покарання було забезпечення охорони запорізьких козаків від злочинців та їхньої шкідливої діяльності й запобігання повторному вчиненню злочину. Це стосувалося також усього населення.

Виховання відігравало важливу роль у запорожців. Козацькі школи розвивали традиції етнопедагогіки. Так, старші школярі заробляли гроші на утримання школи читанням молитов за померлих чи вбитих козаків, продажем ладану чи свічок, новорічними привітаннями тощо. В учнівському колективі було самоврядування за зразком козацького: самі учні обирали собі отамана. Після шкільних занять відбувалися ігри та забави, спрямовані на фізичне загартування молодих козаків, а для старших - військові справи та змагання. Велику увагу приділяли національним звичаям та обрядам. Козацька педагогіка ґрунтувалася на ідеях національної свободи, людської гідності, відчутті господаря своєї землі [177, с. 441].

Як зазначено в літературних джерелах, з другої половини ХУІ ст. і до кінця першої чверті ХУІІІ ст. в Україні поняття злочину мало лише формальний елемент. Під злочином розуміли порушення «закону Божого», «образу Бога», тому злочин уважали «гріхом», який людина чинить за низки несприятливих обставин. Виходячи із цього, до злочинця застосовували, крім світських покарань, які були досить м’якими, церковну покуту: злочинець повинен був на великі свята стояти біля входу до церкви й розповідати прихожанам про свій злочин (гріх) [104, с. 192].

У літературі наголошено, що існування в незалежній Українській державі вільної й розкутої людини, яка є рівною в правах з владою, природна доброта характеру українців, їхній гуманізм і високі морально-етичні цінності сприяли тому, що злочинця досить часто звільняли від покарання: громада брала його на поруки, монастирі, окремі церковні й поважні світські особи. Злочинця намагалися пожаліти й ніколи не мали на меті тільки кару: «на страх іншим» [299, с. 52]. У ст. 180 КПК України передбачений такий запобіжний захід, як особиста порука, що полягає в наданні особами, яких слідчий суддя, суд вважає такими, що заслуговують на довіру, письмового зобов’язання про те, що вони поручаються за виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов’язків і зобов’язуються за необхідності доставити його до органу досудового розслідування чи в суд на першу про те вимогу [145].

Під час перебування українських земель у складі Російської імперії норми кримінального законодавства були поширені на Правобережній та Лівобережній Україні. Окремі нормативно-правові акти набувають кримінологічного значення в сучасному розумінні, тобто відіграють превентивну роль, зокрема, Указ «Про заходи з викорінення бродяжництва і пристаноутримання втікачів у західних губерніях» [31, с. 606].

Результатом реформування російського законодавства в другій половині ХІХ ст. стало прийняття Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями 1864 р., яким було вилучено статті, що передбачали покарання за незначні злочини за Уложенням про покарання кримінальні і виправні 1845 р. (далі - Уложення 1845 р.). Статут передбачав

відповідальність за проступки проти порядку управління, проти благочинності, порядку й спокою, проти громадського благоустрою, порушення статуту про паспорти, а також статуту про будівництво та шляхи сполучення, за порушення пожежного статуту, статуту поштового та телеграфного, за проступки проти народного здоров’я, особистої безпеки, за зневаження честі, погрози та насилля, проти сімейних прав, проти власності [31, с. 636].

Статут про попередження та відвернення злочинів (1872 р.) став підґрунтями становлення системи запобігання злочинів. Цей нормативно- правовий акт містив приписи, що були спрямовані на запобігання злочинам проти віри, проти громадського порядку та установ уряду, запобігання безладу та розброду в поведінці, а також злочинам проти особистої безпеки та майна. Зокрема, приписи Статуту зобов’язували поліцію спостерігати, щоб біля Церкви під час служби не було галасу, бійки або іншого безчинства; під час церковних обрядів питні будинки мали бути зачиненими; підлягали охороні правила віротерпимості; закріплювалася функція соціального контролю, а саме власники будинків мали слідкувати за поведінкою мешканців та порядком у будинку [331]. Фактично відбулося втілення релігійних норм у законодавчому джерелі, що таким чином підтримувало християнські та морально-етичні традиції.

Стародавні морально-етичні норми в більш пізніші етапи історичного розвитку втілювалися як культурні та/або професійні приписи різних галузей права. Зокрема, Б. Кіндюк досліджує стародавні природоохоронні традиції й звичаї на прикладі лісового права. Учений зазначає, що норми звичаєвого права, пов’язані з раціональним використанням природних ресурсів, значно вплинули на сучасне законодавство України [116, с. 91]. Зокрема, ст. 245, 246, 248 КК України містять склади злочинів, що відтворюють нехтування природоохоронними звичаями та традиціями. Стосовно професійних традицій та звичаїв цікавим виявляється приклад, коли російські підприємці сформували сім принципів ведення справ у Росії:

1) люби та поважай людину;

2) поважай право приватної власності;

3) поважай владу;

4) живи відповідно до своїх достатків;

5) будь чесний і правдивий;

6) будь вірний слову;

7) будь цілеспрямований [82, с. 115].

Під час панування радянської влади на українських землях (1917-1991 рр.) кримінально-правові відносини регулювалися

Кримінальними кодексами УСРР 1922, 1927, 1960 рр.

Серед складів злочинів, що містилися в Особливій частині КК УСРР 1922 р. було передбачено злочини проти життя, здоров’я, свободи та гідності особи - убивство, ушкодження на тілі і насильство над особою, залишення в небезпеці; злочини у сфері статевих зносин (ст. 142-179), а також порушення правил, які охороняють народне здоров’я, суспільну безпеку та громадський порядок (ст. 215-227) [31, с. 818]. Варто зазначити, що ці злочини вважалися менш суспільно небезпечними порівняно зі злочинами проти порядку управління чи господарські злочини.

Особлива частина КК УСРР 1927 р. відрізнялася від КК УСРР 1922 р. за визначенями окремих складів злочину, включенням статей про злочини проти порядку управління, наявністю нових форм забезпечення майнових взаємовідносин державних і громадських організацій, а також окремих громадян [31, с. 821].

Радянська система законодавтва 30-х років відрізнялася суворістю покарання, зокрема на підставі положень Постанови ЦВК і Раднаркому СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперацій та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» від 07.08.1932 р., що в народі отримав назву закону «П’ять колосків» до кримінальної відповідальності притягали дітей. Прийнята 07.04.1935 р. Постанова ЦВК і РНК СРСР «Про заходи по боротьбі зі злочинністю серед неповнолітніх» дозволяла притягати до кримінальної відповідальності осіб, які досягли 12-річного віку, якщо вони підозрювались у вчиненні крадіжок, тілесних ушкоджень та вбивства [31, с. 823].

В результаті прийняття КК УРСР 1960 р. було зменшено кількість суспільно небезпечних діянь, віднесених до категорії злочинів. З метою пом’якшення кримінальної репресії були скорочені строки покарання [31, с. 839].

З 1960-х рр. в СРСР почалося відродження кримінології як науки, до цього часу в радянський період вона була «нецікава» як вчення, що досліджує причини та умови злочинності. З огляду на це, виділення кримінології в самостійну науку послужило дослідженню злочинності як явища та виробленню заходів по запобіганню їй.

Зважаючи на недоліки радянського періоду у сфері кримінально- правових відносин, варто зазначити, що в цей час можна спостерігати вплив морально-етичних та професійних традицій та звичаїв на особу. Так, радянські громадяни виховувалися на засадах взаємоповаги, дружби та високої моралі. До того ж професійні традиції правоохоронців базувалися також на морально-етичних нормах. Зокрема, радянських міліціонер відрізнявся дисципліною, чесністю та справедливістю. Вважаємо, ще пояснюється тим, що в основі Кодексу будівника комунізму закладені Біблійні цінності [211, с. 86].

Таким чином, бачимо, що позитивні традиції та звичаї беруть свій початок з глибоких віків і крізь історичне минуле дійшли до наших часів як духовно-моральні приписи, настанови та мудрість наших предків.

<< | >>
Источник: БОСАК КАТЕРИНА СЕРГІЇВНА. ТРАДИЦІЇ ТА ЗВИЧАЇ В СИСТЕМІ ЗАХОДІВ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Запоріжжя - 2015. 2015

Еще по теме Дослідження традицій та звичаїв у системі заходів запобігання злочинності: ретроспективний аналіз:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -