<<
>>

Розвиток правового регулювання праці у рибальському секторі під егідою МОП

З моменту свого утворення МОП приділяла значну увагу питанням регламентації праці у рибальському секторі, затверджуючи відповідні конвенції та рекомендації. Такі акти, схвалені МОП та державами під її егідою, варто розподілити на основоположні, директивні та спеціалізовані.

Основоположні конвенції МОП стосуються питань права на утворення профспілок, колективних переговорів, обмеження примусової праці та праці неповнолітніх, трудової дискримінації. Директивні конвенції стосуються тристоронніх переговорів, політики в сфері зайнятості інспекцій праці та ін.

До таких основоположних та директивних конвенцій МОП, що заклали міжнародно-правові основи праці рибалок, серед іншого, можна віднести Конвенцію МОП № 29 про примусову працю 1930 р. [47], Конвенцію МОП № 87 про свободу асоціації та захист права на організацію 1948 р. [56], Конвенцію МОП № 98 про право на організацію та ведення колективних переговорів 1949 р. [59], Конвенцію МОП № 100 про рівну винагороду 1951 р. [60], Конвенцію МОП № 105 про скасування примусової праці 1957 р. [61], Конвенцію МОП № 111 про дискримінацію в галузі праці та занять 1958 р. [63], Конвенцію МОП № 138 про мінімальний вік 1973 р. [71] і Конвенцію МОП № 182 про найгірші форми дитячої праці 1999 р. [80]. Ці конвенції, безумовно, мають важливе значення для рибальського сектора, що підтверджено, серед іншого, вказівкою на них у новій Конвенції МОП № 188 про працю в рибальському секторі 2007 р. [82].

Водночас спеціалізовані (технічні) конвенції МОП регулюють працю в окремих галузях (секторах) економіки; найбільша кількість таких актів стосується торгівельного мореплавства. Варто вказати, що такі технічні конвенції мають різне відношення до праці у риболовному секторі. Частина технічних конвенцій, навіть присвячена питанням праці на морських суднах, не поширюється на відповідні відносини; зокрема у п. «f» ч. 2 ст. 1 Конвенції МОП № 22 про трудові договори моряків від 24 червня 1926 р.

[46] було вказано, що її не застосовують до риболовних суден. Подібне формулювання містилося й у п. «с» ч. 3 ст. 1 Конвенції МОП про медичний огляд моряків № 73 від 6 червня 1946 р. [54].

У п. «Ь» ч. 3 ст. 1 Конвенції МОП № 91 про оплачувані відпустки морякам від 2 червня 1938 р. (переглянута 20 червня 1949 р.) було вказано, що вона не застосовується до суден, що використовуються для рибної ловлі та для операцій, безпосередньо з нею пов’язаних, або для полювання на тюленя чи інших аналогічних промислів [57]. У п. «с» ч. 3 ст. 1 Конвенції МОП № 92 про приміщення для екіпажу на борту суден від 2 червня 1938 р. (переглянута 18 червня 1949 р.) було вказано, що вона не застосовується до суден, зайнятих риболовним, китобійним або іншим таким промислом [58]. У п. «Ь» ч. 2 ст. 1 Конвенції МОП № 145 про безперервність зайнятості моряків від 28 жовтня 1976 р. [72] та Конвенції МОП № 146 про щорічні оплачувані відпустки морякам від 29 жовтня 1976 р. [73] міститься однакове

формулювання про їх непоширення на судна, зайняті риболовлею чи безпосередньо пов’язаними з нею операціями, або китобійним промислом чи аналогічними операціями.

Значна кількість технічних «морських» конвенцій МОП не містить у собі жодних вказівок про їх поширення або непоширення на рибальський сектор. Зокрема, такими актами є: Конвенція МОП № 7 про визначення мінімального віку для допуску дітей на роботу в морі від 15 червня 1920 р. [44]; Конвенція МОП № 8 про допомогу по безробіттю у випадку втрати або аварії корабля від 15 червня 1920 р. [45]; Конвенція МОП № 53 про мінімальну кваліфікацію капітана та інших осіб командного складу торговельних суден від 6 жовтня 1936 р. [48]; Конвенція МОП № 56 про страхування моряків на випадок хвороби від 6 жовтня 1936 р. [50]; Конвенція МОП № 74 про видачу матросам свідоцтв про кваліфікацію від 4 червня 1946 р. [55]; Конвенція МОП № 133 про приміщення для екіпажу на борту суден (додаткові положення) від 30 жовтня 1970 р. [69]; Протокол до Конвенції МОП № 147 про мінімальні стандарти в торговельне судноплавство 1976 р.

від 22 жовтня 1996 р. [284] тощо.

Вважаємо, що ці акти розповсюджуються на рибальський сектор за умовчанням. Підтвердженням слід вважати, серед іншого, згадку у преамбулі Конвенції МОП про свідоцтва щодо кваліфікації рибалок № 125 від 21 червня 1966 р. по потребу перегляду вимог вказаної Конвенції МОП № 53 щодо рибальського сектора 1936 р. [67]. Водночас Конвенція МОП № 55 про зобов’язання судновласників у разі хвороби, травми або смерті моряків від 6 жовтня 1936 р. у п. «іі» ч. 2 ст. 1 дає право державам передбачати у своєму національному законодавстві та правилах такі винятки з вимог конвенції, які вона вважає потрібними стосовно риболовних суден прибережного плавання [49]. У такий спосіб указана спеціалізована конвенція поширюється на інші рибальські судна без обмежень.

Водночас група технічних конвенцій МОП передбачає можливість обмеження їх дії на невизначену групу правовідносин. Так, у ч. 2 ст. 1 Конвенції МОП № 68 про харчування і столове обслуговування екіпажів на борту суден від 6 червня 1946 р. [51] та Конвенції МОП № 69 про видачу судновим кухарям свідоцтв про кваліфікацію від 6 червня 1946 р. вказано, що «національне законодавство, а за відсутності такого законодавства колективні угоди, укладені між роботодавцями і працівниками, визначають, в яких випадках судна чи категорії суден вважаються морськими» [52] відповідно до мети цих конвенцій. У Конвенції МОП № 163 про соціально- побутове обслуговування моряків у морі та в порту від 8 жовтня 1987 р. право визначати за допомогою національного законодавства та правил, які судна слід розглядати як морські для цілей цієї конвенції, надано державам «після консультації з представницькими організаціями судновласників і моряків» [74].

У ч. 2 ст. 1 Конвенції МОП № 108 про національні посвідчення особи моряків від 13 травня 1958 р. [62] та Конвенції МОП № 134 про запобігання виробничим нещасним випадкам серед моряків від 30 жовтня 1970 р. вказано, що «у разі будь-яких сумнівів щодо того, чи вважаються будь-які категорії осіб моряками в межах цієї конвенції, це питання вирішується компетентною владою кожної країни після консультацій з відповідними організаціями судновласників і моряків» [70]. У ч. 2 ст. 2 Конвенції МОП про пенсії морякам № 71 від 6 червня 1946 р. державам надано право встановлювати винятки з правил конвенції щодо риболовних суден та суден, зайнятих тюленячим промислом [53].

Низка конвенцій передбачає обов’язкове розв’язання питання про їх поширення на сектор рибальства. Так, у ч. 2 ст. 2 Конвенції МОП про соціальне забезпечення моряків (переглянутій) № 165 від 9 жовтня 1987 р. [76] та у ч. 2 ст. 1 Конвенції МОП про найм та працевлаштування моряків № 179 від 22 жовтня 1996 р. [78] вказано, що компетентний орган тією мірою, як він вважає практично можливим, застосовує після консультації з представницькими організаціями власників рибальських суден та рибалок положення цієї конвенції щодо комерційного морського рибальства.

Аналогічна формула ч. 2 ст. 1 Конвенції № 164 про охорону здоров’я та медичне обслуговування моряків від 8 жовтня 1987 р. [75], Конвенції МОП № 166 про репатріацію моряків (переглянутої) від 9 жовтня 1987 р. [77] та Конвенції МОП № 180 про робочий час моряків і склад суднового екіпажу від 22 жовтня 1996 р. [79] є доповненою ч. 3 ст. 1, за якою, якщо виникають будь-які сумніви щодо того, чи повинно те чи інше судно вважатися, в цілях цієї конвенції, зайнятим комерційним морським рибальством, то це питання вирішується компетентним органом влади після консультації з зацікавленими організаціями судновласників і рибалок. Додамо, що у ч.ч. 2, 3 ст. 1 Конвенції МОП № 185, що переглядає Конвенцію 1958 р. про національні посвідчення особи моряків, від 19 червня 2003 р. поєднані наведені формули, передбачені як конвенціями МОП №№ 108, 134, так і №№ 165, 179 [81].

Крім наведених технічних «морських» конвенцій МОП, що поширюються на всю морську сферу повністю або з обмеженнями та винятками, варто вказати низку конвенцій МОП, що спрямовані на врегулювання окремих сфер відносин саме у рибальському секторі. Це Конвенція МОП про мінімальний вік рибалок, що приймаються на роботу № 112 від 19 червня 1959 р. [281], Конвенція МОП про медичний огляд рибалок № 113 від 19 червня 1959 р. [65], Конвенція МОП про трудові договори рибалок № 114 від 19 червня 1959 р. [66], Конвенція МОП про свідоцтва щодо кваліфікації рибалок № 125 від 21 червня 1966 р. [67] та Конвенція МОП про приміщення для екіпажу на борту риболовних суден № 126 від 21 червня 1966 р. [68].

Подібну варіативність юрисдикції можна зустріти й у рекомендаційних актах МОП, адже такі акти МОП, присвячені питанням праці у морській галузі, можуть поширюватися на рибалок у різному обсязі. Так, рекомендація МОП № 109 про заробітну плату, час роботи на борту судна від 14 травня 1958 р. [294] (за класифікацією МОП - замінена) прямо вказує, що вона не поширюється на рибальські судна; рекомендація МОП № 155 про поліпшення норм на торговельних судах від 29 жовтня 1976 р. [184] (за класифікацією МОП - уточнююча) встановлює, що вона не поширюється на судна, зайняті в риболовлі чи китобійних промислах, або аналогічними операціями. Лише декілька рекомендацій МОП прямо стосувалися аспектів праці рибалок: це рекомендація № 7 про обмеження тривалості робочого часу в риболовецькому промислі від 30 червня 1920 р. та № 126 про професійне навчання рибалок від 21 червня 1966 р.

Примітно, що перша серед спеціалізованих «рибальських» актів МОП - рекомендація МОП № 7 [174] була схвалена у розвиток приписів Конвенції МОП про визначення мінімального віку для допуску дітей на роботу в морі № 7 від 15 червня 1920 р. [44]. Утім, жодних вказівок на зв’язок із цим актом рекомендація не містила, констатуючи вже наявні обмеження тривалості робочого часу «на всіх промислових підприємствах, включаючи морський транспорт, і на визначених умовах, на транспорті внутрішніми водними шляхами». У рекомендації державам-членам МОП приписувалося ввести в дію законодавство, що обмежує тривалість робочого часу всіх трудящих, зайнятих в рибному промислі до «восьмигодинного робочого дня або 48- годинного робочого тижня як норми», з включенням таких положень, «які можуть бути необхідні залежно від умов, властивих риболовному промислу в кожній країні; і щоб при розробці такого законодавства кожний уряд консультувався з відповідними організаціями роботодавців і організаціями трудящих» [174].

Лише у рекомендації МОП № 187 про заробітну плату та тривалості робочого часу моряків і склад суднового екіпажу від 22 жовтня 1996 р. [188] був передбачений механізм, за яким компетентний орган повинен застосовувати її положення цієї рекомендації до «торговельного морського рибальства» тією мірою, якою він вважає це можливим після консультацій з представницькими організаціями власників риболовних суден і рибалок. У разі ж виникнення сумнівів щодо того, чи може те або інше судно розглядатися як таке, що займається торговельним морським рибальством, це питання має розв’язуватися компетентним органом після консультацій із зацікавленими організаціями судновласників, моряків і рибалок.

Значно більше рекомендацій МОП прямо не вказує, чи мають вони поширюватися на рибалок. Такими актами, зокрема, стали:

- рекомендація МОП № 9 про створення морських кодексів в окремих країнах від 9 липня 1920 р. [175] (за класифікацією МОП - з проміжним статусом), яка рекомендувала державам «об’єднання в морському кодексі .. .законів і правил, що стосуються моряків і діяльності, здійснюваної ними»;

- рекомендація МОП № 28 про загальні принципи інспекції умов праці моряків від 22 червня 1926 р. [176] (за класифікацією МОП - замінена), що передбачала утворення національних органів, які відповідають за інспекцію умов праці моряків, визначала їх сферу діяльності, організацію, порядок надання доповідей, права, повноваження та обов’язки інспекторів.

Ці акти передбачали потребу в єдиній системі регулювання та контролю праці у морській галузі [229, р. 40]; водночас питання включення рибальської праці до відповідної системи у рекомендаціях залишилося нерозв’язаним. Окремі питання праці моряків (без визначення їх поширення на рибалок) порушувалися й у більш спеціалізованих рекомендаціях МОП, зокрема таких:

- рекомендація МОП № 27 про репатріацію капітанів і кадетів від 23 червня 1926 р. [286] (за класифікацією МОП - замінена), позаяк цей акт вказував на намір забезпечити репатріацію капітанів і кадетів, не покритих Конвенцією МОП про репатріацію моряків;

- рекомендація МОП № 48 про поліпшення побутового обслуговування моряків у портах від 24 жовтня 1936 р. [177] (за класифікацією МОП - застаріла), яка, серед іншого, посилалася на Угоду щодо засобів, які повинні надаватися морякам торгового флоту для лікування венеричних хвороб, підписану у Брюсселі 1 грудня 1924 р., та рекомендувала не проводити різниці між моряками за расовими ознаками; заборонити найм для роботи моряка «підлітків обох статей молодше певного віку» в місцях, де продаються спиртні напої; регламентувала питання охорони здоров’я (через заборону «приставання на вулиці і зазивання у прямій або непрямій формі» моряків у доми розпусти), аспекти розміщення і відпочинку, заощадження та переводу заробітної плати, рівного ставлення до моряків тощо;

- рекомендація МОП № 49 про години роботи на борту суден від 24 жовтня 1936 р. [287] (за класифікацією МОП - замінена), що мала метою врегулювати години роботи на борту суден, не охоплених Конвенцією МОП про години роботи і вахти 1936 р.;

- рекомендація МОП № 75 про угоди з соціального забезпечення моряків від 28 червня 1946 р. [288] (за класифікацією МОП - підлягає перегляду), що рекомендує зафіксувати принципи збереження соціального забезпечення моряків при переході з судна на судно, зокрема зі зміною прапора і покриття цих вимог колективними договорами;

- рекомендація МОП № 76 про медичну допомогу утриманцям моряків від 28 червня 1946 р. [178], яка рекомендувала державам звітувати до МОП про зусилля для забезпечення належної і достатньої медичної допомоги утриманцям моряків до організації системи медичної допомоги, яка охоплювала б усіх працівників та їхніх утриманців;

- рекомендація МОП № 77 про організацію навчання для роботи в морському судноплавстві від 29 червня 1946 р. [289] (за класифікацією МОП - замінена), що передбачала загальні вимоги до програм підготовки моряків, без згадки про специфіку підготовки фахівців рибного флоту;

- рекомендація МОП № 78 про забезпечення судновласниками суднового

екіпажу постільними, столовими та іншими предметами від 29 червня 1946 р. [179], яка приписувала судновласнику забезпечення суднового екіпажу чистою постільною білизною, ковдрами, покривалами, столовими,

рушниками, милом і туалетним папером;

- рекомендація МОП № 105 про вміст медичних аптечок на борту судна від 13 травня 1958 р. [290] (за класифікацією МОП - застаріла), щодо вимог до Мінімального переліку медикаментів та медичного обладнання;

- рекомендація МОП № 106 щодо медичних консультацій по радіо на суднах в морі від 13 травня 1958 р. [291] (за класифікацією МОП - застаріла);

- рекомендація МОП № 107 про влаштування моряків на роботу на судна, зареєстровані в іноземній державі від 13 травня 1958 [292] (за класифікацією МОП - з проміжним статусом), яка приписувала державам докладати всіх зусиль, щоб їх моряки працевлаштувалися на іноземні судна з умовами праці і соціального забезпечення не гіршими, ніж на суднах під вітчизняним прапором;

- рекомендація МОП № 108 про соціальні умови та безпеку моряків при реєстрації судна від 14 травня 1958 р. [293] (за класифікацією МОП - з проміжним статусом), що приписувала державам прийняти всі зобов’язання щодо ефективної юрисдикції і контролю за безпекою та соціальними умовами моряків на морських торговельних суднах;

- рекомендація МОП № 140 про кондиціонування повітря в приміщеннях для екіпажу та деяких інших приміщеннях на борту суден від 30 жовтня 1970 р. [181] (за класифікацією МОП - з проміжним статусом), що поширюється на «усі судна в 1000 брутто-реєстрових тонн і більше», але не вказує, чи поширюється вона на рибальські судна;

- рекомендація МОП № 141 про боротьбу з шкідливими шумами в приміщеннях для екіпажу та на робочих місцях на борту суден від 30 жовтня 1970 р. [182] (за класифікацією МОП - з проміжним статусом),

- рекомендація МОП № 142 про попередження виробничих нещасних випадків серед моряків від 30 жовтня 1970 р. [183] (за класифікацією МОП - має на меті одержання інформації), у якій моряки визначаються як «всі особи, зайняті у будь-якій якості на борту будь-якого судна (за винятком військового судна), що звичайно використовується для морського плавання» без уточнення щодо його поширення на рибальські судна;

- рекомендація МОП № 173 про соціально-побутове обслуговування моряків у морі та в порту від 8 жовтня 1987 р. [185] (за класифікацією МОП - уточнююча), що містить подібне визначення моряка та визначає аспекти соціально-побутового обслуговування у порту та в морі та питання перерахування зарплати та грошових заощаджень;

- рекомендація МОП № 174 про репатріацію моряків від 9 жовтня 1987 р. [186] (за класифікацією МОП - уточнююча), із покладанням долі обов’язку щодо репатріації на державу, звідки повинен бути репатрійований моряк, або на державу його громадянства;

- рекомендація МОП № 185 про інспекцію умов праці та побуту моряків від 22 жовтня 1996 р. [187] (за класифікацією МОП - уточнююча).

Варто вказати, що умови участі держав у спеціальних «рибальських» конвенціях та їх вступу в силу були стандартними для технічних конвенцій МОП. Так, ці конвенції мали набути чинності через дванадцять місяців після того, як Г енеральний директор МОП зареєструє документи про ратифікацію від двох членів МОП; надалі така конвенція мала набувати чинності щодо кожного члена МОП через дванадцять місяців від дати реєстрації його документа про ратифікацію [235, р. 402]. Держава, що ратифікувала таку конвенцію МОП, мала право після закінчення десятирічного періоду з моменту набуття для неї чинності конвенції, її денонсувати; денонсація мала набути чинності через рік після реєстрації акта про денонсацію. Водночас якщо держава, що ратифікувала таку конвенцію, упродовж року після закінчення вказаного десятирічного періоду не скористалася своїм правом на денонсацію, вона залишається зобов’язаною нею на наступний період тривалістю десять років, після чого знову отримує право на денонсацію.

Також у конвенціях МОП №№ 112, 113, 114, 125, 126 вказувалося, що за умови схвалення під егідою МОП нової конвенції, яка повністю або частково переглядає попередню, і якщо в новій конвенції не буде передбачено протилежне, то ратифікація нової, переглянутої конвенції спричиняє автоматично негайну денонсацію попередньої конвенції за умови, що нова, переглянута конвенція набула чинності. Починаючи від дати набуття чинності нової, переглянутої конвенції, попередня конвенція стає закритою для ратифікації; втім вона залишається чинною за формою та змістом щодо держав, які її ратифікували, але не ратифікували переглянуту конвенцію.

Варто вказати, що така процедура відбулася для Конвенції МОП № 112 про мінімальний вік рибалок, що приймаються на роботу від 19 червня 1959 р., адже цей акт вступив в силу 7 листопада 1961 р., але був переглянутий Конвенцією МОП № 138 про мінімальний вік для прийому на роботу від 26 червня 1973 р. [71]. За Конвенцією № 112 передбачалося обмеження віку роботи на борту риболовних суден у 15 років; водночас містився перелік умов, за якими молодші діти також можуть працювати на рибальських суднах (основною умовою було вказано некомерційний характер такого рибальства; винятком були навчальні судна). Крім того, було встановлено обмеження у віці 18 років для роботи на риболовних судах з вугільної топкою як трюмних або кочегарів [64].

Конвенцію МОП № 112 ратифікувало 29 держав, 20 з яких потім приєдналися до конвенції № 138, денонсувавши у такий спосіб конвенцію № 112. Конвенція № 112 залишається чинною для Ліберії (з 1960 р.), Гватемали (з 1961 р.), Мексики (з 1961 р.), Перу (з 1962 р.), Мавританії (з

1963 р.) Еквадору (з 1969 р.), Австралії (з 1971 р.), Куби (з 1971 р.) та Суринаму (з 1976 р.). Українська РСР приєдналася до цієї Конвенції 4 серпня 1961 р. та денонсувала, приєднавшись до конвенції № 138 3 травня 1979 р. [281].

Також варто вказати, що конвенції МОП №№ 112, 113, 114 та 126 було переглянуто Конвенцією МОП про працю в рибальському секторі № 188 від 14 червня 2007 р.; але до вступу в силу Конвенції № 188 конвенції №№ 113, 114 та 126 зберігають чинність; перегляд же Конвенції МОП № 125 Конвенцією № 188 не передбачено [82].

Конвенція № 113 поширювала свою дію на «всі кораблі чи судна будь- якого типу, державні або приватні, зайняті морською ловлею в солоних водах» та не охоплювала спортивне, розважальне рибальство, рибну ловлю в портах, гаванях і гирлах річок а також (на розсуд національних органів) на судна, які звичайно не виходять в море більше ніж на три доби. Ця конвенція встановила вимоги наявності посвідки про придатність до роботи, на яку особа наймається для виходу в море на риболовному судні, із державним встановленням типу медичного огляду і переліку відомостей медичної посвідки; з можливістю повторного огляду у випадку відмови здобувачу та встановленням терміну дії посвідки (для осіб молодше 21 року - не більше одного року, старше 21 року - на розсуд національних органів) [65].

Сьогодні Конвенція МОП про медичний огляд рибалок № 113 (вступила в дію 7 листопада 1961 р.) [65] є чинною для 29 держав і денонсована (через приєднання до Конвенції № 188) лише Боснією та Герцеговиною. До Конвенції № 113 приєдналися: Ліберія (з 1960 р.), Гвінея (з 1960 р.), Болгарія

(з 1961 р.), Гватемала (з 1961 р.), Іспанія (з 1961 р.), Перу (з 1962 р.), Туніс (з 1963 р.), Бельгія (з 1963 р.), Коста-Ріка (з 1964 р.), Бразилія (з 1965 р.), Франція (з 1967 р.), Еквадор (з 1969 р.), СРСР (потім Росія, з 1969 р.), Панама (з 1970 р.), Українська РСР (з 17 червня 1970 р.), Куба (з 1971 р.), Уругвай (з 1973 р.), Німеччина (з 1976 р.), Польща (з 1980 р.), Норвегія (з 1980 р.),

Нідерланди (з 1988 р.), Хорватія (з 1991 р.), Македонія (з 1991 р.),

Азербайджан (з 1992 р.), Киргизстан (з 1992 р.), Словенія (з 1992 р.), Таджикистан (з 1993 р.), Сербія (з 2000 р.), Чорногорія (з 2006 р.) [281].

Подібною є ситуація з Конвенцією МОП про трудові договори рибалок № 114 [66], що так само вступила в силу 7 листопада 1961 р., об’єднує сьогодні 22 держави та денонсована Боснією та Герцеговиною. Конвенція № 114 поширила свою дію на «всі зареєстровані чи забезпечені судновими документами кораблі чи судна будь-якого типу, державні або приватні, зайняті морською риболовлею в солоних водах» із можливістю встановлення виключень дії національними органами. Ця конвенція уперше містила визначення рибалки як «всіх осіб, службовців на борту або прийнятих на будь-яку посаду на риболовне судно і занесених до суднової ролі», крім лоцманів, учнів морехідних училищ, чинів військового флоту та інших осіб, які перебувають на постійній державній службі.

Ця конвенція регламентує укладання трудових договорів, які мають відповідати національному законодавству та надаватися перед підписанням як рибалці так і «його консультанту»; містить вимоги щодо змісту трудового договору (зокрема, назва риболовного судна або суден, передбачуваного рейсу або рейсів, посада, норма продовольчого пайка, розмір заробітної плати та/або пайової участі в улові і метод визначення такої частки, умови припинення дії договору), який має заноситися у суднову роль або

додаватися до неї. Також Конвенцією № 114 передбачається заведення

послужних списків рибалок, що мають видаватися на руки рибалкам або

заноситися до їх трудових книжок; додатково у ній передбачалася

можливість існування колективного договору, якій, серед іншого, міг би врегульовувати питання обставин, за яких можливе списання рибалки з судна - за його бажанням або за бажанням власника чи шкіпера [66].

Низка держав ратифікувало Конвенцію № 114 разом із Конвенцією № 113; це Ліберія, Гвінея, Гватемала, Іспанія, Перу, Туніс, Бельгія, Коста- Ріка, Франція, Панама, Уругвай, Македонія, Словенія, Сербія, Чорногорія; Німеччина та Нідерланди приєдналися до конвенцій № 113 та № 114 у різні роки. Водночас до Конвенції № 114 приєдналася низка держав, що не бере участі у Конвенції № 113; це Італія (з 1962 р.), Мавританія (з 1963 р.), Кіпр (з 1966 р.), Великобританія (з 1974 р.) та Еквадор (з 1978 р.). СРСР, Українська РСР та Україна до конвенції МОП № 114 не приєднувалися [281].

Аналогічними є процеси приєднання держав до Конвенції МОП про приміщення для екіпажу на борту риболовних суден № 126, що вступила в силу в листопаді 1967 р. [68]; цей акт сьогодні об’єднує 22 держави та денонсований Боснією та Герцеговиною. Приєднання до Конвенції № 126 відрізняється від розглянутих вище за хронологією та складом учасників, але низка держав приєдналася до Конвенції № 126 разом із Конвенцією № 113 та (або) № 114. Так, до Конвенції № 126 приєдналися: Норвегія (з 1967 р.), Сьєрра-Леоне (з 1967 р.), Іспанія (з 1968 р.), СРСР (потім Росія, з 1969 р.), Бельгія (з 1969 р.), Українська РСР (з 1 червня 1970 р.) Панама (з 1971 р.),

Франція (з 1971 р.), Німеччина (з 1974 р.), Нідерланди (з 1976 р.), Данія (з 1978 р.), Джібуті (з 1978 р.), Великобританія (з 1985 р.), Греція (з 1990 р.), Македонія (з 1991 р.), Киргизстан (з 1992 р.), Азербайджан (з 1992 р.), Словенія (з 1992 р.), Таджикистан (з 1993 р.), Бразилія (з 1994 р.), Сербія (з 2000 р.), Чорногорія (з 2006 р.) [281].

Окреме значення має Конвенція МОП про свідоцтва щодо кваліфікації рибалок № 125 [67]; адже цей акт, по-перше, не переглядається конвенцією № 188, і, по-друге, фактично конкурує з Конвенцією МОП № 185 від 19 червня 2003 р., що може поширюватися на усі види кваліфікаційних документів для морських працівників. Утім, Конвенція № 125 вступила в силу 15 липня 1969 р.; до неї станом на 2013 рік приєдналися 10 держав:

Сьєрра-Леоне (з 1967 р.), Сенегал (з 1968 р.), Сирія (з 1969 р.), Бельгія (з 1969 р.), Франція (з 1970 р.), Панама (з 1970 р.), Бразилія (з 1970 р.), Тринідад і Тобаго (з 1972 р.), Джибуті (з 1978 р.) та Німеччина (з 1988 р.). Фактичне

припинення приєднання держав до Конвенції № 125 у 90-ті роки ХХ ст. можна частково пояснити її певною конкуренцією із більш поширеною Конвенцією МОП № 185, що сьогодні охоплює 24 держави, зокрема Росію та Молдову (Україна у конвенціях №№ 125 або 185 участі не бере) [281].

Загальний аналіз наведених ратифікацій свідчить про їх репрезентативний характер; приєднання до конвенцій №№ 113, 114, 125, 126 держав, які не мають риболовного флоту під національним прапором, носить характер виключення; до цих конвенцій приєдналися окремі розвинуті держави, пострадянські держави та низка держав, що розвиваються. Однак стверджувати, що ці акти дозволили створити універсальну та глобальну модель регулювання праці у рибальському секторі, не можна.

Розглянемо зміст Конвенції МОП № 125 та рекомендації МОП № 126 про професійне навчання рибалок, схваленій у її розвиток, детальніше. Ці акти під «рибальським судном» визначають всі державні та приватні кораблі і судна будь-якого типу, зайняті морським рибальством в солоних водах і зареєстровані на території відповідних держав, за винятком: кораблів і суден менше 25 брутто-реєстрових тонн; зайнятих китобійним або аналогічним промислом; зайнятих риболовлею в спортивних цілях або для відпочинку; таких, що ведуть науково-дослідну роботу та охорону рибних ресурсів. Додатково компетентний орган національної влади після консультацій з організаціями власників риболовних суден і організаціями рибалок, може не поширювати дію цих актів на риболовні судна, зайняті прибережним ловом, у форматі, як це визначається національним законодавством [67].

Конвенція № 125 та рекомендація № 126 визначає капітана як особу, що здійснює командування або керівництво рибальським судном, відповідно помічника капітана - як особу, що виконує підлеглі функції командування рибальським судном, у т.ч. як особу, виключаючи лоцмана, на яку в будь- який час може бути покладено керівництво водінням такого судна. Механік у цих актах розуміється, як особа, що постійно несе відповідальність за механічне пересування риболовного судна. Додатково рекомендація № 126 встановлює вимоги до кваліфікованого рибалки, під яким розуміється будь- який досвідчений член палубної команди, що працює на борту рибальського судна, який бере участь в операціях судна, готує знаряддя лову, ловить рибу, витягує і обробляє улов, здійснює технічне утримання та ремонт мереж або іншого риболовного обладнання [180].

Конвенція № 125 регламентує питання видачі свідоцтв, мінімального віку та мінімальної кваліфікації капітана, помічника капітана та механіка на борту риболовного судна. Конвенція встановлює обов’язкову наявність капітана із свідоцтвом, що встановлює кваліфікацію, для усіх рибальських суден; для суден місткістю понад 100 брутто-реєстрових тонн, зайнятих в операціях або в районах, що підлягають визначенню національним законодавством - обов’язковість помічника капітана із таким свідоцтвом. Окремо на рибальських суднах з двигуном потужністю вище рівня, встановленого компетентним органом після консультації з організаціями власників риболовних суден і організаціями рибалок, де такі існують, передбачалася наявність механіка із таким свідоцтвом; водночас капітану або помічнику капітана конвенція «у відповідних випадках» дозволяє виконувати обов’язки механіка за умови, що він також володіє свідоцтвом механіка.

У ст. 5 Конвенції № 125 вказувалося, що свідоцтва капітана, помічника капітана або механіка можуть бути необмеженими або обмеженими залежно від масштабів, виду, характеру або району операцій риболовного судна, як встановлено національним законодавством. Компетентний орган влади може в окремих випадках дозволити риболовному судну вийти в море без наявності повного складу осіб, які мають свідоцтва, якщо він переконається, що немає відповідної заміни і що, враховуючи всі обставини конкретного випадку, безпечно дозволити судну вийти в море [67]. Конвенція № 125 у ст. 6 визначила мінімальний вік, обов’язковий для національного законодавства, щодо видачі свідоцтв про кваліфікацію, який повинен бути не нижче 20 років для капітана та механіка, 19 років - для помічника капітана. Для роботи капітаном або помічником капітана риболовецького судна в прибережних водах, і механіком на невеликих рибальських судах з двигуном потужністю нижче рівня, приписаного компетентним органом влади, конвенція дозволяла встановили мінімальний вік у 18 років [14, с. 33].

У ст.ст. 7-10 цієї конвенції встановлені вимоги до мінімального професійного досвіду вказаних категорій осіб; за цими приписами такий мінімальний досвід, установлений національним законодавством щодо видачі свідоцтва про кваліфікацію помічника капітана, складає не менше трьох років роботи в морі з несенням палубних обов’язків. Для свідоцтва про кваліфікацію капітана передбачався мінімум у чотири роки роботи в море з несенням палубних обов’язків; для свідоцтва про кваліфікацію механіка - три роки роботи в морі у машинному відділенні або у механічній майстерні.

Для невеликого рибальського судна компетентний орган влади міг, після консультації з організаціями власників суден і організаціями рибалок, де такі існують, встановити мінімальний стаж морської служби для капітана в 12 місяців. Для інших суден такий компетентний орган після аналогічних консультацій міг вимагати, щоб частина стажу майбутнім капітаном була відпрацьована як атестованим помічником капітана; можливою є варіативність свідоцтв залежно від типу судна та терміну їх дії. Для осіб, що успішно закінчили затверджений курс навчання на механіка, помічника капітана або капітана, необхідний стаж роботи в морі може бути скорочений на період цього навчання, але в жодному разі не більше ніж на 12 місяців.

У Конвенції № 125 також регламентовано порядок проведення іспитів для отримання відповідних свідоцтв (ст.ст. 11-13). Вказується, що такі іспити мають організовуватися компетентним органом влади і проводитися під його наглядом з метою виявлення у осіб, які бажають отримати свідоцтва про кваліфікацію, наявності необхідної підготовки для виконання відповідних обов’язків, від кандидата вимагалося знання відповідно до категорії і ступеня свідоцтва низки предметів. Капітани та помічники мають опанувати:

- загальні предмети морської справи, включаючи матроську справу, управління судном і безпеку людського життя в морі, міжнародні правила попередження зіткнення в морі;

- практичне судноводіння, включаючи користування електронними та механічними засобами навігації;

- техніку безпеки, включаючи роботу з рибальським обладнанням;

- техніку рибальства, включаючи користування електронним обладнанням для встановлення місця знаходження риби, а також правила експлуатації, утримання та ремонту риболовного обладнання (для капітанів);

- правила зберігання, чищення та обробки риби на борту риболовного судна (для капітанів) [67].

Механіки, за вимогами Конвенції № 125, мали отримати знання щодо:

- теорії, експлуатації, утримання та ремонту парової машини або двигуна внутрішнього згоряння, а також допоміжного обладнання;

- експлуатації, утримання та ремонту холодильних установок, насосів, палубних лебідок та іншого механічного обладнання риболовних суден, включаючи фактори, що впливають на остійність;

- принципів роботи суднових електричних силових установок, утримання і ремонту електричних машин та обладнання риболовних суден;

- інженерних засобів техніки безпеки і поведінки при надзвичайних обставинах, користування рятувальними та протипожежними засобами [67].

Конвенція № 125 уповноважила держави затримувати зареєстровані на їх території судна з причини порушення законодавства про кваліфікацію екіпажів рибальських суден, запровадити дисциплінарну відповідальність за:

- прийом на роботу власником риболовного судна, його агентом або капітаном особи, що не має необхідного свідоцтва;

- отримання обманним шляхом або за допомогою підроблених документів роботи, пов’язаної з виконанням обов’язків, що потребують наявності свідоцтва, особою, котра не володіє необхідним свідоцтвом [67].

Указані норми були доповнені рекомендацією МОП № 126, яка пропонувала механізм професійного навчання рибалок (сьогодні, за класифікацією МОП, - це рекомендація, що підлягає перегляду) [180]. Цей акт ґрунтувався на загальній рекомендації МОП про професійне навчання 1962 р., та до основних цілей професійного навчання рибалок відносив:

- підвищення ефективності роботи риболовної промисловості та забезпечення загального визнання економічного і соціального значення риболовної промисловості для народного господарства;

- заохочення вступу в риболовну промисловість компетентних осіб;

- забезпечення можливостей навчання та перенавчання, відповідно до нинішніх і майбутніх потреб риболовної промисловості в робочій силі для різних професій рибальського промислу;

- сприяння надходженню на роботу всіх, хто закінчив курси навчання;

- сприяння стажерам у досягненні високої продуктивності та здатності заробляти; підвищення безпеки праці на борту риболовних суден [180].

Рекомендація № 126 багато уваги приділяла аспектам планування та координації професійного навчання рибалок у масштабі країни. При плануванні політики освіти та професійного навчання компетентним органам влади тих країн, в яких є рибальська промисловість або які мають намір створити таку, приписувалося забезпечити, щоб у загальній мережі навчальних закладів було передбачено і професійне навчання рибалок. Там, де умови в країні не дозволяють створити мережу навчальних закладів для навчання на всіх необхідних рівнях кваліфікації, приписувалося вивчити можливість співпраці з іншими країнами, а також з міжнародними організаціями для організації спільних програм професійного навчання для таких видів кваліфікації і для таких професій, які не можуть бути охоплені програмами окремих країн. Як уже зазначалося при дослідженні двосторонніх угод з питань рибальства, низка країн дійсно реалізує завдання з професійного навчання своїх громадян у інших державах, наприклад, в Україні [180].

У ст. 5 рекомендації № 126 відзначалося, що діяльність усіх державних і приватних навчальних закладів окремих країн, що займаються професійним навчанням рибалок, повинна розвиватися і координуватися на основі національної програми. Така програма повинна складатися компетентними органами влади у співпраці з організаціями власників риболовних суден і організаціями рибалок, з навчальними закладами та дослідницькими установами та з іншими організаціями або окремими особами, які мають глибокі знання в галузі професійної підготовки рибалок.

Спеціалізовані дослідні інститути або організації, створені в країнах, що розвиваються, у співпраці з іншими країнами чи міжнародними організаціями, повинні були відігравати провідну роль у розробці національної програми. Рекомендацією № 126 приписувалося створювати за можливістю об’єднані консультативні органи з питань політики і адміністрації для полегшення планування, розвитку, координації та адміністрації програм навчання рибалок на рівні країни і в разі потреби на рівні району або на місцевому рівні [180].

Компетентним національним органам приписувалося забезпечити, щоб різні організації та установи, що займаються поширенням інформації про професійне навчання і про можливості вступу на роботу, як, наприклад, початкові і середні школи, служби професійного орієнтування, служби, що консультують з питань зайнятості, державні служби працевлаштування, професійно-технічні навчальні заклади, а також організації власників риболовних суден і організації рибалок, забезпечувалися повною інформацією про державні та приватні програми професійного навчання рибалок і про умови працевлаштування у риболовній промисловості [180].

Рекомендація № 126 приписувала забезпечити, щоб програми

професійного навчання рибалок були повністю узгоджені з іншими програмами і заходами щодо рибальської промисловості та стежити, щоб:

- дослідні рибальські інститути надавали інформацію про свої відкриття;

- відбувалося підвищення загального рівня освіти в риболовецьких районах для полегшення професійно-технічного навчання рибалок;

- при влаштуванні на роботу перевага надавалася особам, які закінчили курси професійного навчання;

- учні, які закінчують курси, влаштовувалися на роботу на рибальські судна, або могли їх експлуатувати власноруч;

- кількість навчених рибалок відповідала кількості суден та обсягу рибальського обладнання [180].

У рекомендації № 126 було відзначено, що національні уряди мають брати участь у фінансуванні програм навчання, що проводяться місцевими урядовими або приватними органами. Ця участь могла здійснюватися у формі надання загальних субсидій, земельних ділянок або приміщень або таких навчальних матеріалів, як човни, двигуни, навігаційне обладнання та рибальські снасті, у формі безкоштовного надання інструкторів або ж оплати навчання рибалок. Навчання в державних центрах професійної підготовки рибалок повинно бути безкоштовним для учнів, таке навчання у разі потреби має полегшуватися фінансовою та матеріальною допомогою [180].

У цій рекомендації пропонувалися критерії національних норм професійного навчання рибалок, що мають охоплювати: мінімальний вік для вступу на курси професійного навчання; характер медичних оглядів осіб, які вступають на навчання; рівень загальної освіти для вступу на курси; вимоги до навчальних програм, зокрема до курсів рибальства, навігації і матроського справи, техніки безпеки, механіки, приготування їжі тощо; норми обсягу практичної підготовки, включаючи час роботи в майстернях і в морі; тривалість професійного навчання для різних професій та рівнів кваліфікації;

характер іспитів після закінчення курсів; досвід та кваліфікацію викладацького персоналу навчальних закладів [180].

У ст. 10 рекомендації № 126 було вказано, що навчальні програми різних професійних навчальних закладів для рибалок повинні ґрунтуватися на систематичному аналізі праці, необхідної в риболовецькій промисловості, та передбачався перелік предметів, які вони мають містити. До таких предметів було віднесено: методи рибальства, включаючи використання і догляд за електронними засобами виявлення риби, а також методи використання, утримання та ремонту риболовної снасті; навігацію, матроську справу і керування судном відповідно до району моря і типу рибальства; укладання, очищення та обробку риби на борту судна; догляд за судном та інші пов’язані з цим питання; управління, догляд та ремонт двигунів; управління та догляд за радіоапаратурою та радаром; використання, утримання та ремонт механічного та електричного обладнання риболовних суден; техніку безпеки в морі та при поводженні з рибальської снастю, включаючи остійність, обледеніння, гасіння пожежі, водонепроникність, особисту безпеку, техніку безпеки, рятувальні шлюпки та човни, перша допомога, медичний догляд тощо; теоретичні предмети, пов’язані з рибальством, в тому числі морську біологію та океанографію; загальноосвітні предмети (частково на короткострокових курсах); санітарне просвітництво і фізкультуру, особливо плавання; спеціалізовані курси з питань роботи на палубі, в машинному відділенні і з інших предметів [180].

Рекомендація № 126 передбачала державні норми для отримання свідоцтва або диплома, що дає право його власнику виконувати обов’язки капітана (різного класу), помічника (різного класу), механіка (різного класу), риболовного техніка (різного класу), боцмана, кваліфікованого рибалки (різного класу), кока або займати інші посади на палубі або в машинному відділенні. За умови використання у рибальстві великотоннажних суден було передбачено можливість заснування курсів у галузі рибальства та навігації на рівні коледжу, на тому ж рівні, що й курси навчання офіцерів торгового флоту, але зі спеціалізацією з питань рибальства [180].

Також рекомендація № 126 пропонувала державам встановити вимоги до викладацького персоналу у сфері рибальства, який мав складатися з осіб, що мають широку загальну освіту, теоретичну технічну підготовку та достатній відповідний досвід практичного рибальства, на чому наголошувалося особливо; крім того, передбачалися наявність педагогічних здібностей та педагогічної підготовки викладачів. У рекомендації № 126 спеціальну увагу було приділено питанням допрофесійного навчання та короткострокових курсів для працюючих рибалок. Зокрема, передбачено, що з урахуванням вікових обмежень, встановлених Конвенцією МОП № 112 1959 р., у рибальських районах мало здійснюватися допрофесійне навчання дітей шкільного віку, зокрема з питань елементарної матроської практики, основних понять про методи комерційного рибальства та принципів навігації [180].

Короткострокові курси навчання для працюючих рибалок мали допомагати їм підвищувати свою технічну кваліфікацію та знання, опановувати новими методами рибальства та навігації і отримувати право на просування по роботі. Такі короткострокові курси мали бути розраховані для доповнення (а не заміни) основних курсів, передовсім для навчання новим методам рибальства, новим двигунам, снастям та для прискореного навчання в країнах, що розвиваються. Такі курси могли мати формат пересувних (вечірніх, сезонних, денних), із фінансовою компенсацією для працюючих рибалок за час відвідування ними курсів. В ізольованих районах ці курси могли доповнюватися спеціальними курсами по радіо і телебаченню, заочними курсами та відвідуванням рибальських селищ науково-дослідними працівниками та співробітниками служб з поширення знань [180].

Окремо у рекомендації № 126 було визначено підхід МОП до методів навчання рибалок. Ключову роль у цьому пропонувалося відводити практичному навчанню, з обов’язковим використанням рибальських навчальних суден, з метою проведення навчання в галузі техніки рибальства, навігації, матроської справи, механіки тощо; спеціально підкреслювалося, що ці судна повинні займатися справжніми рибальськими операціями. Додатково рекомендацією передбачалося наявність демонстраційного обладнання, такого як двигуни, снасті, моделі риболовних суден, устаткування майстерень і навігаційні прилади [16, с. 237].

Рекомендація пропонувала заохочувати відвідування учнями риболовних суден з сучасними або спеціальними установками, рибальських дослідних інститутів або рибальських центрів, та не заперечувала проти стажування в морі на борту комерційних риболовних суден. Спеціально підкреслювалося, що теоретичне навчання має бути безпосередньо пов’язане зі знаннями і навичками, необхідними рибалкам [180]. Щодо міжнародного співробітництва рекомендація № 126 пропонувала такі заходи: утворення об’єднаних професійних навчальних закладів або рибальських дослідних центрів; організація міжнародного обміну кадрами, міжнародних семінарів і робочих груп; скерування інструкторів в рибальські школи професійного навчання в інших країнах.

Отже, увага МОП до питань рибальства бере початок з моменту утворення цієї організації та має варіативний характер; тривалий час єдиним джерелом міжнародного регулювання праці рибалок слугували саме конвенції та рекомендації МОП, передовсім спеціалізовані.

2.2.

<< | >>
Источник: ВИХРЕНКО Катерина Петрівна. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦІ В РИБАЛЬСКОМУ СЕКТОРІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса - 2015. 2015

Еще по теме Розвиток правового регулювання праці у рибальському секторі під егідою МОП:

  1. ВСТУП
  2. Місце рибальського сектору у системі міжнародного правового регулювання
  3. Розвиток правового регулювання праці у рибальському секторі під егідою МОП
  4. Кодифікація правового регулювання праці у рибальському секторі під егідою МОП
  5. ВИСНОВКИ
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -