<<
>>

Правове регулювання праці у рибальському секторі в актах ММО та ФАО

Участь МОП у регламентації праці рибалок тривалий час була єдиним механізмом схвалення у цій сфері багатосторонніх міжнародних актів. Однак питання рибальського сектора стали предметом уваги таких спеціалізованих установ ООН як ФАО та Міжурядова морська консультативна організація (ММКО), що згодом перетворилася на ММО.

Ці структури було утворено у 50-х роках ХХ ст.; саме з цього періоду можна констатувати посилення уваги до проблематики рибальського сектора [15, с. 241].

Головним аспектом діяльності цих організацій слід вважати безпеку судноплавства. Співпраця ФАО та ММКО (ММО) почалася з 1961 р. із розробки частин А та В Кодексу безпеки рибальських суден та рибалок, яка у 1968-1974 рр. мала метою врегулювання безпеки рибальства на суднах довжиною більш ніж 24 метри. Результатом такого співробітництва стало утворення та періодичний перегляд Рекомендаційного керівництва з проектування, будівництва та обладнання малих рибальських суден, що стосувалися палубних суден довжиною більше 12, але менше 24 метрів. Цей документ декілька разів удосконалювався; остання редакція цього керівництва була видана у 2005 р. як Факультативний посібник ФАО, МОП та ММО із проектування, будівництва та обладнання малих рибальських суден [217].

Водночас, на думку сучасних експертів, досвід ФАО та ММО зі схвалення рекомендаційних актів у сфері організації заходів безпеки для рибалок свідчив, що такі рекомендації, незалежно від їх технічної обґрунтованості та управлінської якості, «не дають адекватної основи, що дозволила б діяти адміністративним органам або реагувати на рівні галузі». Констатується, що незважаючи на розробку ФАО, МОП та ММО інструментів і рекомендацій, що стосуються проектування, конструкції і оснащення риболовних суден (з більш строгими нормативними документами на національному рівні), кількість нещасних випадків у риболовецькій галузі залишається «неприйнятно високою» [264].

Поступово на рівні експертів міжнародних організацій було усвідомлено багатогалузевість питань безпеки у рибальському секторі, що часто розв’язуються несистематично або частинами; при цьому розподіл їх компетенції у сфері забезпечення безпеки дрібномасштабного рибного промислу є невирішеним. Типовою стала ситуація, за якою «компетентні органи морської адміністрації зазвичай займаються більш великими судами, а рибальські влади - управлінням рибним промислом; при цьому ні ті, ні інші не приділяють належної уваги питанням безпеки невеликих рибальських суден» [201].

Тому вже у 70-х роках ХХ ст. у ММКО було вирішено перейти від рекомендаційних актів до конвенційних норм, що забезпечили б безпеку рибальства, передовсім морського. Таку конвенцію передбачалося зробити за аналогією Міжнародної конвенції з охорони людського життя на морі (СОЛАС) із врахуванням специфіки рибальського судноплавства. Адже, як вказувалося у офіційних звітах ММО, істотні відмінності у структурі та діяльності між рибальськими суднами та іншими типами суден заважали поширити на них вимоги конвенції СОЛАС та Конвенції про торгівельну марку [313]. Тому, на виконання резолюції Асамблеї ММКО A.369 (ІХ) від 14 листопада 1975 р., Рада ММКО на своїй 36 сесії у червні 1976 р. постановила скликати міжурядову конференцію для розгляду питання про прийняття конвенції з безпеки риболовних суден. Конференція відбулася в 1977 р і її результатом стало підписання Торремоліноської конвенції з безпеки риболовних суден [203].

Торремоліноська конвенція 1977 р. складалася з 14 статей та додатку, що був розподілений на 10 глав, які об’єднували 154 правила, та двох доповнень. Конвенція 1977 р. регламентувала питання сертифікації риболовних суден, видачі відповідних свідоцтв, контролю за станом таких суден, аспекти обміну інформацією та розслідування аварій. У додатку до Конвенції 1997 р., що мав однакову з нею юридичну силу, але спрощений порядок внесення змін, визначалися Правила будівлі та обладнання риболовних суден.

Ці Правила визначали: питання ремонту, переобладнання і модернізації суден; порядок видачі та терміну дії свідоцтв; питання конструкції, водонепроникності і обладнання рибальських суден, умови їх експлуатації; системи протипожежних заходів, захисту від затоплення, тривожної сигналізації та забезпечення безпеки; системи вентиляції, нагрівальних пристроїв та шляхів евакуації; технічні засоби захисту екіпажа; рятувальні засоби, їх кількість і типи, маркування, конструкцію і місткість тощо. Правила також визначили порядок дій екіпажу риболовних суден при аваріях, специфіку навчальних зборів, вчень та тренувань на випадок аварійних ситуацій тощо [203].

Під час Торремоліноської конференції було схвалено 12 рекомендацій у формі керівництв для судноводіїв рибальських суден та 10 резолюцій у формі рекомендацій, зокрема рекомендації щодо вимог до рибальських суден нових типів, щодо рятувальних засобів, щодо навчання і атестації екіпажів риболовних суден, щодо розроблення стандартів безпеки для палубних риболовних суден довжиною менше 24 м тощо. Торремоліноська конвенція передбачала вступ в силу за умови приєднання до неї 15 держав, що об’єднують більш ніж 50% світового рибальського флоту; більшість держав світу, зокрема СРСР, до неї не приєдналися. Зважаючи на відсутність перспектив вступу цієї конвенції в силу її було переглянуто шляхом схвалення Протоколу 1993 р. до Торремоліноської міжнародної конвенції з безпеки риболовних суден 1977 р. (Торремоліноський протокол 1993 р.) [122].

У преамбулі протоколу визнавалося, що «застосування низки вимог до Торремоліноської конвенції створить для деяких держав, що мають значний рибальський флот, труднощі, що може стати перешкодою для вступу конвенції в силу і глобального застосування правил, що входять до неї». Тому метою протоколу було визначено компроміс, для того, щоб «за загальною згодою встановити найвищі практичні норми безпеки риболовних суден, які можуть бути застосовані всіма державами, що мають рибальський флот». Статті Торремоліноського протоколу 1993 р. повністю замінили статті Конвенції 1977 р.; правила додатку до Конвенції 1977 р. були змінені правилами додатку до протоколу 1993 р., усі ці норми повинні були розумітися і трактуватися як єдиний документ [122].

Цей протокол є цікавим документом через низку обставин. У ньому міститься визначення риболовного судна як такого, що використовується в комерційних цілях для промислу риби, китів, тюленів, моржів або будь-яких інших живих ресурсів моря. При цьому протокол мав застосовуватися лише до морських рибальських суден, що мають право плавати під прапором держави, яка приєдналася до протоколу, у т.ч. тих, що обробляють свій улов. Протокол 1993 р. не мав поширюватися на судна довжиною менше 24 метрів а так само на ті, що використовуються виключно для: спорту чи відпочинку; обробки риби або інших живих ресурсів моря, дослідницьких і навчальних цілей або перевезення риби. При цьому на національному рівні дозволялося певною мірою відступати від його вимог з урахуванням типу, розмірів і способу експлуатації судна. Але при цьому держави закликалися докладати зусиль до того, щоб встановити через ММО однакові норми, які будуть застосовуватися адміністраціями для риболовних суден більше 24 метрів завдовжки, що працюють в одних і тих самих районах, беручи до уваги спосіб експлуатації суден, природні і кліматичні умови [122].

Важливою новелою протоколу 1993 р. став механізм контролю за наявністю свідоцтв про безпеку риболовного судна. За цим актом кожне судно, для якого потрібно свідоцтво, в портах інших держав-учасниць протоколу підлягає контролю, здійснюваному місцевими уповноваженими особами, «з метою встановити, що свідоцтво, видане на підставі відповідних правил, дійсне». Дійсність такого свідоцтва має визнаватися, якщо «немає явних підстав вважати, що є істотна невідповідність між станом судна або його обладнанням, постачанням і даними свідоцтва чи судно або його обладнання та постачання не відповідають певним правилам». За умови виявлення невідповідності або в разі вичерпання терміну дії свідоцтва посадова особа має вжити заходів, щоб судно не вийшло в плавання до тих пір, поки не буде гарантована безпека судна і людей на борту. При цьому контроль у порту держави, що приєдналася до протоколу 1993 р., поширювався на усі іноземні судна незалежно від приєднання держави їх прапору до протоколу 1993 р. [122].

Водночас, за нормами протоколу 1993 р., у разі, якщо в результаті контролю в іноземному порту з’являються підстави для втручання, посадова особа, яка здійснює контроль, мала письмово повідомити консула держави прапора риболовного судна, про всі причини та обставини втручання; про це також мали сповіщатися інспектори або організації, відповідальні за видачу свідоцтв (класифікаційні товариства); факти щодо такого втручання повідомляються ММО. При здійсненні контролю відповідно до протоколу 1993 р. мали докладатися «всі можливі зусилля, щоб уникнути невиправданої затримки або відстрочки відходу судна»; якщо судно внаслідок цього було невиправдано затримано або його відхід був відстрочений, воно мало право на компенсацію будь-яких понесених втрат або шкоди [122].

У протоколі 1993 р. регламентовано порядок розслідування аварій на суднах, на які він поширюється, із вказівкою, що таке розслідування «може допомогти у визначенні того, які зміни було б бажано внести в протокол». Держави зобов’язувалися надавати ММО належну інформацію щодо результатів такого розслідування для розсилки усім зацікавленим державам. Такі звіти або рекомендації ММО, засновані на цій інформації, не повинні були розкривати назву і національну належність залучених суден, або прямо або побічно покладати відповідальність на певне судно або особу [122].

Додаток до Торремоліноського протоколу 1993 р., як і конвенція 1977 р., складався з 10 глав, які загалом відтворювали систему приписів щодо безпеки на рибальських суднах, але із певним пом’якшенням відповідних вимог. Торремоліноський протокол 1993 р. мав вступити в силу через 12 місяців після приєднання до нього 15 держав, загальна кількість рибальських суден під прапором яких, що мають довжину більш ніж 24 метри, буде більше ніж 14000 (ця цифра приблизно відповідала 50% світової кількості таких риболовних суден) [306].

У такий спосіб умови вступу в силу протоколу були конкретизовані, порівняно із Торремоліноською конвенцією 1977 р., але це не сприяло вступу в силу відповідних норм безпеки. Станом на 2012 рік до Торремоліноського протоколу 1993 р. приєдналися: Норвегія (у 1996 р.), Куба (у 1997 р.), Данія (у 1998 р.), Ісландія (у 1998 р.), Швеція (у 1998 р.), Італія (у 2000 р.), Ірландія (у 2001 р.), Іспанія (у 2001 р.), Нідерланди (у 2002 р.), Німеччина (у 2004 р.), Болгарія (у 2005 р.), Сент-Кітс та Невіс (у 2005 р.), Кірибаті (у 2007 р.), Франція (у 2007 р.), Хорватія (у 2008 р.), Ліберія (у 2008 р.), Литва (у 2009 р.); загальний рибальський флот цих 17 держав за відомостями Ллойду, мав приблизно 3237 суден із довжиною більш ніж 24 метри [309]. Відсутність реальної перспективи вступу в силу протоколу 1993 р. призвела до спроб ММО переглянути цей документ для формування хоча б якогось конвенційного механізму у сфері безпеки рибальства.

Зокрема, друга нарада Об’єднаної спеціальної робочої групи ММО та ФАО з рибного промислу і відповідних питань (16-18 липня 2007 р., Рим) під час обговорення питання про безпеку риболовних суден і рибалок рекомендувала, щоб ММО за сприяння ФАО вивчила варіанти, що стосуються виконання Торремоліноського протоколу, з метою його якнайшвидшого вступу в силу. Зазначалося, що незважаючи на всю роботу ФАО у цьому плані, вплив рекомендаційних документів у сфері безпеки риболовства часто є обмеженим (якщо тільки вони не пропагуються постійно), а обов’язкові документи мають незначний вплив без контролю за їх виконанням [201]. Тому на конференції під егідою ММО 9-11 жовтня 2012 р. в Кейптауні, у якій взяли роль делегації 58 держав, було схвалено Угоди про здійснення положень Торремоліноського протоколу 1993 р. до Торремоліноської Конвенції 1977 р. (Кейптаунську угоду 2012 р.).

Кейптаунська угода 2012 р. замінює собою протокол 1993 р.; статті Кейптаунської угоди та правила додатків до Торремоліноського протоколу мають розглядатися і тлумачитися спільно як єдиний документ [221].

У Кейптаунській угоді 2012 р. встановлено вимоги до конструкції, водонепроникності, остійності і непотоплюваності рибальських суден, до їх механічних і електронних установок, до протипожежного захисту, їх рятувальних засобів і пристроїв, до навігаційного і радіо устаткування риболовних суден [232]. Також в угоді було визначено вимоги щодо огляду риболовних суден та видачі свідоцтв, форми свідоцтва про безпеку риболовного судна та свідоцтва про вилучення. Ключовою відмінністю угоди 2012 р. стало те, що положення додатків до неї мали застосовуватися до нових суден, які будуть побудовані з моменту вступу документа в силу [221].

Кейптаунська угода 2012 р. також дозволила національним адміністраціям відповідно до затверджених ними та наданих ММО планів поступово запроваджувати вимоги її розділів VII «Рятувальні засоби та пристрої», VIII «Аварійні процедури, збори та тренування» та X «Суднове навігаційне обладнання та механізми» але не триваліше 5 років; для розділу ІХ «Радіозв’язок» перехідний період було встановлено у 10 років.

Також угодою 2012 р. було надано право національним адміністраціям виключати зі сфери дії угоди риболовні судна, враховуючи специфіку їх типу, умов клімату та загальних навігаційних ризиків в їх зоні промислу. Відповідні виключення можуть поширюватися на судна, що ведуть промисел у національних виключних економічних зонах держави прапора та у загальних зонах рибальства, встановлених за угодою прибережних держав [232]. Цим передбачалося поширення Кейптаунської угоди 2012 р. найперше на океанічне рибальство поза водами держави прапора судна. Серед 6-и резолюцій, схвалених під час конференції ММО 2012 р. у Кейптауні, містився заклик до Генерального секретаря ММО з проханням про підготовку консолідованого тексту чинних норм Кейптаунської угоди 2012 р., Торремоліноського протоколу 1993 р. та Торремоліноської конвенції 1977 р для його наступного представлення на затвердження Комітету з безпеки на морі ММО [221].

Кейптаунська угода 2012 р. мала вступити в силу через 12 місяців після приєднання до неї 22 держав, загальна кількість рибальських суден під прапором яких, що мають довжину більш ніж 24 метри та оперують у відкритому морі, буде більше ніж 3600. Станом на 2014 рік до Кейптаунської угоди 2012 р. приєдналися Ісландія (у 2013 р.), Нідерланди (у 2014 р.),

Норвегія (у 2013 р.), ці три держави мають 570 суден, що відповідають критеріям конвенції 2012 р. [309]. Така динаміка не є оптимістичною, водночас, зважаючи на ситуацію з приєднанням до Торремоліноського протоколу (який з 2012 р. став закритим для приєднання), Кейптаунска угода має реальні шанси вступити в силу через 10 -15 років (якщо її норми ще зберігатимуть актуальність для забезпечення безпеки рибальства).

Увагу ММО було звернуто не лише на питання безпеки експлуатації риболовних суден, а й на підготовку їх екіпажів. Фактично ці питання було врегульовано Конвенцією МОП про свідоцтва щодо кваліфікації рибалок № 125 від 21 червня 1966 р.; водночас ММО вважала за доцільне схвалити спеціальну угоду щодо підготовки рибалок, аналогічну Міжнародній конвенції про підготовку і дипломування моряків та несення вахти, схваленій під егідою ММО у 1978 р. (Конвенція ПДНВ 1978 р.) [95]. На спеціальній конференції ММО 7 липня 1995 р. було підписано Міжнародну конвенцію про стандарти підготовки, дипломування та несення вахти екіпажами рибальських суден (Конвенцію STCW-F); цікаво, що у преамбулі Конвенції STCW-F згадано про роль Конвенції ПДНВ 1978 р. Конвенція STCW-F складається з статей та Додатку, який є невід’ємною частиною STCW-F, але має спрощену процедуру внесення змін державами під егідою ММО; додаток визначає деталі сертифікації персоналу риболовних суден [96].

Метою Конвенції STCW-F було визначено забезпечення того, щоб, з точки зору охорони людського життя і збереження майна на морі, а також захисту морського середовища, персонал морських риболовних суден мав належну кваліфікацію і був здатний виконувати свої обов’язки. Конвенція STCW-F поширила застосування на персонал, працюючий на морських риболовних суднах, які мають право плавати під прапором держави- учасниці. При цьому морське риболовне судно визначене у конвенції як риболовне судно інше, ніж ті, що плавають виключно у внутрішніх водах, в межах захищених вод або в безпосередній близькості до них, або в районах чинності портових правил. Загалом під риболовним судном Конвенція

STCW-F розуміє будь-яке судно, що використовується на комерційній основі для промислу риби або інших живих ресурсів моря [96].

Крім категорій водних просторів, ужитих у Конвенції ООН 1982 р., Конвенція STCW-F запроваджує категорії захищених та обмежених вод. Вона визначає обмежені води як води поблизу держави, визначені її національною адміністрацією, в яких, як припускається, існує ступінь безпеки, що дозволить встановити стандарти кваліфікації і дипломування капітанів і осіб командного складу риболовних суден на більш низькому рівні порівняно з тим, який необхідний для роботи поза цими визначеними межами; при визначенні обмежених вод національна адміністрація повинна брати до уваги посібник, розроблений ММО. Категорія захищених вод наявна і в Конвенції ПДНВ, але захищені води у STCW-F є унікальним феноменом полегшення прибережного рибальства.

Конвенція STCW-F 1995 р. декларувала скасування інших двосторонніх та багатосторонніх угод у сфері сертифікації рибалок; тому держави, що до неї приєдналися, не мали застосовувати у відносинах між собою норми Конвенції МОП № 125; якщо б Торремоліноська конвенція вступила в силу, то вказана норма торкалася б її приписів про атестацію рибалок. Наступні акти МОП містять вказівки щодо сертифікації рибалок саме на Конвенцію STCW-F, а не на Конвенцію МОП № 125.

Як і Торремоліноський протокол 1993 р. та Кейптаунська угода 2012 р., Конвенція STCW-F передбачала механізми контролю її дотриманням на риболовних суднах компетентною владою в іноземних портах держав, що приєдналися до цієї конвенції. Метою такої перевірки має бути встановлення того, що всі працюючі на судні особи, які згідно з конвенцією STCW-F повинні мати сертифікати, мають такі сертифікати або відповідні пільгові дозволи. У разі, якщо будь-який недолік пов’язаний з цими сертифікатами, не усунений і цим створюється небезпека для людей, майна або навколишнього середовища, влада держави порту, яка здійснює контроль, має вжити заходів, щоб судно не вийшло в море до тих пір, доки ці вимоги не будуть виконані настільки, щоб усунути таку небезпеку [310].

Про факти, що стосуються вжитих заходів, негайно повідомляють Генеральному секретареві ММО. При здійсненні контролю вживаються всі можливі заходи для уникнення необгрунтованого затримання або необгрунтованої відстрочки відходу судна. Конвенція STCW-F спеціально вказує на те, щоб суднам, які плавають під прапором держави, що не є учасницею цієї конвенції, не створювалися більш сприятливі умови, ніж суднам під прапором держави, що бере участь у конвенції STCW-F. У Конвенції STCW-F також передбачена потреба встановлення державами- учасницями процедур «неупередженого розслідування будь-яких випадків некомпетентності, дій або упущень, що стали відомими, які можуть становити безпосередню загрозу охороні людського життя або схоронності майна на морі або морському середовищу, з боку власників сертифікатів або підтверджень, виданих цією державою, у зв’язку з виконанням ними обов’язків, передбачених сертифікатами, а також для вилучення, припинення чинності та анулювання таких сертифікатів з цієї причини і для відвернення шахрайства» [310].

Крім того, кожна сторона мала передбачати покарання або дисциплінарні заходи на випадок, коли положення її національного законодавства, що вводять в чинність цю конвенцію, не дотримуються щодо суден, які мають право плавати під її прапором, або щодо персоналу риболовних суден, належно сертифікованого цією стороною. Такі покарання або дисциплінарні заходи мають передбачатися у випадках, коли:

- судновласник, агент власника або капітан найняли особу, яка не має сертифіката, якого вимагає Конвенція STCW-F;

- капітан допустив, щоб на будь-якій посаді будь-яка функція або робота, яка має виконуватися особою з сертифікатом, виконувалася особою, яка не має сертифіката або пільгового дозволу;

- особа, шляхом обману або подання підроблених документів, була найнята для виконання на будь-якій посаді будь-якої функції або роботи, яка повинна виконуватися особою, що має сертифікат або пільговий дозвіл.

Крім того, у Конвенції STCW-F державам-учасницям, після консультації з ММО і при її сприянні, приписувалося надавати підтримку тим державам, які звертаються з проханням про надання технічної допомоги щодо:

- підготовки адміністративного і технічного персоналу;

- заснування навчальних закладів підготовки персоналу рибальських суден, їх оснащення обладнанням і посібниками;

- розробки відповідних програм підготовки, включаючи проходження практики на морських риболовних суднах;

- вжиття інших заходів з підвищення кваліфікації персоналу риболовних суден, переважно на національній, субрегіональній або регіональній основі [310].

Конвенція STCW-F у Додатку містить визначення капітана як особи, що командує риболовним судном, та визначення особи командного складу як «члена екіпажу, що не є капітаном і призначається таким згідно з національним законодавством або правилами, або за відсутності такого призначення, згідно з колективним договором або звичаєм»; надаються визначення вахтового помічника капітана, механіка, старшого та другого механіка та радіооператора. У Додатку до STCW-F визначено порядок отримання персоналом риболовних суден сертифікатів, що «видаються лише в разі виконання вимог щодо стажу роботи, віку, стану здоров’я, підготовки, кваліфікації та іспитів відповідно до цих правил». Цікаво, що при цьому будь-який сертифікат, що видається власнику згідно з положеннями Конвенції ПДНВ 1978 р. для роботи на посаді старшого механіка, механіка або радіооператора, вважається таким, що відповідає сертифікату для риболовних суден (для капітанів та їх помічників це правило не діє) [310].

Також Додаток визначає специфіку контролю владою порту; такий контроль передбачає перевірку наявності сертифікатів або пільгових дозволів та оцінку здатності персоналу риболовного судна дотримуватися передбачених Конвенцією STCW-F норм несення вахти, якщо «є очевидні підстави вважати, що такі норми не дотримуються» у випадках:

- зіткнення судна, посадки на мілину або торкання ґрунту;

- скидання з судна заборонених конвенціями речовин;

- безладного або небезпечного маневрування судна без дотримання шляхів руху за вимогами ММО, безпечної навігаційної практики і процедур;

- утворення при експлуатації судна іншої небезпеки для людей, майна або навколишнього середовища [310].

Крім вказаних підстав посиленого контролю, у додатку до STCW-F вказано на недоліки, які можуть вважатися такими, що створюють небезпеку та можуть стати підґрунтям для затримання судна:

- відсутність у осіб, що повинні мати сертифікати, належних сертифікатів або пільгових дозволів;

- невиконання судном приписаних національною адміністрацією вимог щодо несення вахти на ходовому містку або в машинному відділенні;

- відсутність у складі вахти особи із кваліфікацію щодо навігаційного обладнання, радіозв’язку в цілях безпеки або відвернення забруднення;

- відсутність можливості забезпечити вахти складом, що відпочив [310].

При цьому сертифікати, видані державою, що не є стороною Конвенції

STCW-F, або за її уповноваженням, не визнаються. Водночас у випадках крайньої необхідності національна адміністрація, якщо це не створює небезпеки для людей, майна або навколишнього середовища, може видавати пільговий дозвіл, який дозволяє особі працювати на певному риболовному судні не більше шести місяців, на посаді для якої вона не має сертифіката, за умови, що ця особа «має належну кваліфікацію, яка відповідає національним вимогам щодо забезпечення безпеки» [96].

Додаток до STCW-F зобов’язує держави обмінюватися інформацією про процедури та наслідки сертифікації рибалок та контролю суден; вести реєстр або реєстри всіх сертифікатів і підтверджень, виданих національними адміністраціями. Водночас Конвенція STCW-F не перешкоджає державам зберігати існуючі або приймати нові методи теоретичної і практичної підготовки рибалок, включаючи ті, що охоплюють стаж роботи на судні та організацію суднової служби і спеціально враховують технічний прогрес і особливі типи суден, за умови, що досвід роботи на судні, рівень знань і кваліфікації щодо навігаційного і технічного управління судном забезпечують ступінь безпеки на морі і мають запобіжну дію в частині відвернення забруднення на рівні вимог STCW-F. Держави-учасниці STCW-F додатково мають забезпечити регулярну перевірку програм, які включають навчання і практичну підготовку, необхідні для досягнення стандартів компетентності рибалок для забезпечення їх ефективності [310].

У Додатку до STCW-F детально регламентовано процедури сертифікації капітанів, осіб командного складу, механіків і радіооператорів риболовних суден. Для цих категорій рибалок встановлено обов’язкові мінімальні вимоги для сертифікації (вікові, медичні показники) та мінімальні знання, необхідні для отримання сертифіката, викладені у формі програми екзаменаційних вимог, що висуваються до кандидатів на отримання сертифіката. Вимоги до капітанів та їх вахтових помічників відрізняються залежно від того, чи буде судно вести промисел у обмежених чи необмежених водах [96].

Наприклад, програма для капітана, що буде діяти у необмежених водах, має включати: планування рейсу і плавання в будь-яких умовах; визначення місцеположення; несення вахти, зокрема «глибоке знання змісту, застосування і цілей Міжнародних правил попередження зіткнення суден у морі 1972 р.»; судноводіння з використанням радіолокатора; гіро- і магнітні компаси; метеорологію та океанографію; маневрування й керування риболовним судном; будова і остійність судна; обробку й розміщення улову; силові установки суден; протипожежну безпеку і засоби пожежогасіння; дії в аварійній ситуації; медичну допомогу; англійську мову; зв’язок; рятування людей та морське право [310].

Конвенція STCW-F вимагає від капітана знання міжнародного морського права в рамках міжнародних угод і конвенцій тією мірою, якою вони стосуються його конкретних обов’язків і відповідальності, особливо щодо забезпечення безпеки морського середовища. Особлива увага при цьому має приділятися:

- документам, наявність яких на риболовних суднах вимагається міжнародними конвенціями, порядку їх отримання і терміну дії;

- обов’язкам, що випливають з Торремоліноського протоколу 1993 р.;

- обов’язкам, що випливають з вимог глави V Міжнародної конвенції з охорони людського життя на морі (СОЛАС) 1974 р.;

- обов’язкам, що випливають з додатків I і V до Міжнародної конвенції по запобіганню забрудненню з суден 1973 р., зміненої Протоколом 1978 р.;

- морським санітарним деклараціям, Міжнародним санітарним правилам;

- обов’язкам, що випливають з Конвенції про Міжнародні правила попередження зіткнень суден в морі 1972 р.;

- іншим міжнародним документам, щодо забезпечення безпеки судна й екіпажу, а також змісту Посібника для торговельних суден з пошуку і рятування (MEPCAP) та частини А Кодексу ФАО, МОП та ММО з безпеки рибалок і риболовних суден [310].

Обсяг знань національного морського законодавства капітаном має визначатися на розсуд держави, однак має бути передбачене знання національних заходів, спрямованих на виконання застосовних міжнародних угод і конвенцій [96]. Указані вимоги до знань морського права прямо не згадують, як бачимо, про конвенції МОП щодо праці рибалок.

Конвенція STCW-F у додатку до неї також регламентує питання початкової підготовки усього персоналу риболовних суден з питань безпеки, для чого встановлює вказівки для власників і операторів риболовних суден, капітанів і вахтового персоналу. Зокрема, на капітана кожного риболовного судна покладено обов’язок належної організації безпечної ходової навігаційної вахти. Вахтові помічники капітана, під загальним керівництвом капітана, несуть відповідальність за безпечне судноводіння під час своєї вахти, приділяючи особливу увагу заходам з уникнення зіткнення і посадки на мілину; додаткову увагу норм додатку до STCW-F звернуто на безпеку при прямуванні в район промислу або з цього району, на захист морського середовища, на якірну вахту, радіовахту тощо [310].

Капітан і вахтовий помічник зобов’язуються «чітко уявляти собі серйозні наслідки експлуатаційного або аварійного забруднення морського середовища і вживати всіх можливих застережних заходів для відвернення такого забруднення, особливо в тих випадках, коли це передбачено відповідними міжнародними і портовими правилами». Крім того, вахтовий помічник капітана повинен вживати відповідних заходів і повідомляти капітана у тих випадках, коли несприятливі зміни погоди можуть вплинути на безпеку судна, включаючи умови, які призводять до обледеніння [310].

У додатку до STCW-F встановлено, що присутність лоцмана на борту не звільняє капітана або вахтового помічника капітана від їх функцій і обов’язків із забезпечення безпеки судна. Капітан і лоцман повинні обмінюватися інформацією щодо плавання, місцевих умов і характеристик судна; капітан і його вахтовий помічник повинні працювати в тісному контакті з лоцманом і уважно стежити за місцеположенням і рухом судна.

Крім того, вахтовий помічник капітана, відповідно до вимог додатку до STCW-F, повинен враховувати і реагувати на такі фактори:

- інші судна, зайняті промислом, і їхні знаряддя лову, маневрові характеристики свого судна, зокрема його вибіг і діаметр циркуляції на швидкості вільного ходу і зі знаряддями лову, що знаходяться за бортом;

- безпека екіпажу на палубі;

- негативний вплив на безпеку судна та екіпажу зменшення остійності і надводного борту, викликаного надмірними силами при проведенні промислових операцій, обробці і розміщенні улову, а також при незвичайному стані моря і погоди;

- близькість морських споруд, з особливим врахуванням зон безпеки;

- затонулі судна й інші підводні перешкоди, що можуть становити небезпеку для знарядь лову [310].

Конвенцію STCW-F було схвалено на Міжнародній конференції ІМО щодо стандартів підготовки, дипломування та несення вахти екіпажами рибальських суден 26 червня - 7 липня 1995 р. (Україна на цій конференції, серед іншого, брала участь у діяльності мандатного комітету). Крім конвенції, на конференції було також схвалено декілька резолюцій: «Підготовка операторів радіо для глобальних морських систем безпеки та навігації (GMDSS)» № 1; «Підготовка на учбових радарах» № 2; «Керівництво та рекомендація для екіпажу рибальських суден» № 3; «Палубна підготовка на рибальських суднах довжиною 24 метри та більше» № 4; «Підготовка екіпажу рибальських суден щодо особистих рятувальних засобів» № 5; «Підготовка та сертифікація екіпажу великих рибальських суден» № 6; «Вимоги до офіцерів машинної вахти та умови несення вахти» № 7; «Забезпечення участі жінок у рибальської промисловості» № 8; «Людські відносини» № 9 [309; 303].

Станом на липень 2014 р. до конвенції STCW-F приєдналися: Данія (у 1998 р.), Ісландія (у 2002 р.), Іспанія (у 2009 р.), Канада (у 2010 р.), Кірибаті (у 2007 р.), Конго (у 2013 р.), Латвія (у 2007 р.), Литва (у 2012 р.), Мавританія (у 2008 р.), Марокко (у 2009 р.), Намібія (у 2008 р.), Норвегія (у 2006 р.),

Палау (у 2011 р.), Росія (у 1996 р.), Сьєрра-Леоне (у 2008 р.), Сирія (у 2005 р.), Україна (з 4 вересня 2002 р.) та Фарерські острови (разом із Данією у 1998 р.); ці країни разом охоплюють 4,12 % торгівельного флоту (офіційних відомостей про тоннаж рибальського флоту ІМО не надає) [309]. Україна приєдналася до STCW-F 1995 р. законом від 17 січня 2002 р. № 2993-III [164]. Після приєднання Палау до STCW-F цей акт вступив у силу з 29 вересня 2012 р., адже ця конвенція мала набути чинності через 12 місяців після дати, на яку не менше 15 держав приєдналися до неї (без вимог щодо тоннажу або кількості суден риболовного флоту під прапором цих держав).

Після схвалення Конвенції STCW-F спільна робоча група ФАО, ММО та МОП переглянула Керівництво з підготовки та сертифікації персоналу риболовних суден для його узгодження з конвенційними вимогами; указане Керівництво поширюється на більшу кількість рибалок, зокрема на тих, що працюють на невеликих суднах; переглянута версія Керівництва була схвалена ММО, МОП та ФАО у 2000 р. та опублікована у 2001 р. [264].

Після підписання Конвенції STCW-F важливим аспектом роботи ММО та ФАО, що стосується безпеки риболовних суден і рибалок, залишилася публікація технічних документів, циркулярів та інших документів з питань рибальства. На додаток до різноманітного й широкого кола публікацій, що стосуються проектування, конструкції і оснащення риболовних суден, які безпосередньо пов’язані з безпекою, ФАО також опублікувала низку звітів, про підвищення безпеки в морі і провела всебічне дослідження впливу управління рибальством на безпеку моряків [301].

ФАО у цей період також здійснила кілька регіональних проектів з безпеки риболовних суден і рибалок і брала участь у міжнародних та регіональних конференціях і семінарах з цього питання. Останні ініціативи охоплюють: регіональний семінар з дрібного рибного промислу в південно- західній частині Індійського океану (Мороні, Коморські Острови, грудень 2006 р.) у співпраці з Національним директоратом морських ресурсів Коморських Островів; регіональний семінар для регіону Латинської Америки і Карибського басейну, спільно з Латиноамериканської організацією розвитку рибальства (Паїта, Перу, липень 2007 р.)

Семінари підвищили обізнаність політичних діячів і урядів цього регіону про масштаби проблеми і прийняли рекомендації, що вказують на необхідність: політичної волі щодо розроблення відповідного законодавства з безпеки рибалок; утворення баз даних про нещасні випадки з рибалками; урахування безпеки рибалок в управлінні рибальством [301].

Іншим важливим документом став Кодекс ФАО, МОП та ММО з безпеки рибалок і рибальських суден, розроблений цими трьома організаціями, та Кодекс ФАО з ведення відповідального риболовства, прийнятий 31 жовтня 1995 р. Конференцією ФАО [201]. Цей акт є, на думку експертів, «необхідною структурою для національних і міжнародних зусиль із забезпечення сталого використання водних живих ресурсів у гармонії з навколишнім середовищем». Кодекс є добровільним і розглядає питання безпеки та охорони здоров’я в рибопромисловій галузі; в ньому наголошується, що безпеку на рибному промислі не можна відокремити від управління промислом [301].

Частина А Кодексу містить керівництво щодо розроблення національних стандартів та програм підготовки рибалок, а також стандарти їх безпеки та здоров’я; частина В передбачає стандарти обладнання риболовних суден [272]. Також варто ще раз назвати Факультативний посібник ФАО, МОП та ММО із проектування, будівництва та обладнання малих рибальських суден 2005 р. [217]. ФАО разом з МОП та ІМО розробили й нові стандарти безпеки для невеликих рибальських суден, які не підпадають під переглянуті кодекс і керівництво 2005 р., а саме - Рекомендації з техніки безпеки для палубних риболовних суден довжиною менше 12 метрів і безпалубних риболовних суден 2012 р. Видання являє собою звід рекомендацій з техніки безпеки при проектуванні, будові, оснащенні палубних і безпалубних риболовних суден, а також з тренування команди і захисту від людей нещасних випадків [301].

Рекомендації 2012 р. з’явилися після того, як Комітет з безпеки мореплавства ММО на своїй 79-й сесії ухвалив рішення включити до програми роботи Підкомітету з остійності, вантажної марки й безпеки риболовних суден (SLF) новий пункт високого пріоритету «Безпека малих риболовних суден». Метою цих Рекомендацій з безпеки було визначено надання інформації з проектування, будівництва, обладнання, підготовки та захисту персоналу малих риболовних суден з метою заохочення безпеки судна та безпеки і здоров’я екіпажу [301].

Рекомендації 2012 р. не можуть слугувати заміною національних законів і правил, але можуть бути керівництвом для тих, хто займається створенням таких законів і правил. Кожний компетентний орган, відповідальний за безпеку суден, повинен забезпечити, щоб положення цих Рекомендацій 2012 р. з безпеки були адаптовані до конкретних вимог з урахуванням розміру і типу суден, їх передбачуваної експлуатації та району експлуатації. Попередньо, для визначення форм врахування Рекомендацій 2012 р. компетентний орган має провести консультації з власниками суден і рибалками, а також організаціями, які їх представляють, та іншими відповідними сторонами, такими як проектувальники, будівельники суден і виробники устаткування. Для праці рибалок мають значення ті глави Рекомендацій 2012 р., що стосуються захисту екіпажу, рятувальних засобів, порядку дій рибалок при аваріях і підготовку з питань безпеки, приміщень для екіпажу та укомплектування екіпажем, його підготовки й компетентності (глави 7, 9, 11, 12 тощо) [301].

Примітно, що Додаток XXXIV Рекомендацій 2012 р. закріпив провідну роль ММО у майбутньому розвитку стандартів безпеки рибалок. Так, ММО приписувалося виступати центром координації пропонованих поправок до Рекомендацій з безпеки і, зокрема, Секретаріат ММО мав взяти на себе отримання будь-яких пропонованих поправок, розсилку їх організаціям і зіставлення отриманих від них зауважень. Будь-які майбутні об’єднані засідання ФАО, МОП та ММО приписувалося, по змозі, проводити у зв’язку із засіданням Підкомітету ММО - SLF. Водночас будь-які пропоновані поправки щодо безпеки рибалок мають підлягати остаточного схваленню з боку відповідних органів трьох організацій [301].

2.3.

<< | >>
Источник: ВИХРЕНКО Катерина Петрівна. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦІ В РИБАЛЬСКОМУ СЕКТОРІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса - 2015. 2015

Еще по теме Правове регулювання праці у рибальському секторі в актах ММО та ФАО:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -