<<
>>

Місце рибальського сектору у системі міжнародного правового регулювання

Щоб визначити специфіку міжнародно-правового регулювання праці у рибальському секторі, необхідно встановити місце та роль промислового рибальства у системі міжнародних відносин. Для цього слід охарактеризувати зміст відносин у рибальському секторі та еволюцію їх правового регулювання на міжнародному рівні.

Міжнародне регулювання промислового рибальства має низку об’єктивних передумов. Як відзначено в резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) № 1283(2002) від 25 квітня 2002 р., соціально- економічні, технологічні та інституційні зміни призводять до посилення конкуренції, тим самим посилюючи вже і без того надмірне навантаження на рибні ресурси [114]. В умовах підвищення ролі Світового океану та його ресурсів у житті людства, зростання загрози виснаження промислових запасів багатьох видів морських біоресурсів через необмежений і неконтрольований промисел, держави усвідомлюють необхідність правового регулювання діяльності, пов’язаної з використанням живих ресурсів [218].

Міжнародні експерти відзначають, що рибальство в останнє десятиліття набуло розвитку у відкритому морі, і що управління рибними ресурсами в багатьох районах відкритого моря залишається недосконалим. Висвітлюються істотні проблеми через зайві промислові зусилля в багатьох світових рибних промислах; констатується потреба удосконалювати практику рибальства та управління ним для уникнення надмірної експлуатації рибних ресурсів або втрати біологічного різноманіття [38]. Відповідні зусилля знаходять своє відображення у формі міжнародно- правового інституту рибальського сектора.

Категорія рибальського сектора запроваджена шляхом перекладу міжнародних документів, зокрема, актів Міжнародної організації праці з питань праці у промисловому рибальстві; адже саме так перекладається категорія «Fishing sector». Водночас у науковій та навчальній літературі, окремих конвенціях ООН можна зустріти як термін «рибальський сектор», так і категорію «рибопромисловий комплекс» як частину складної економічної системи, а також категорії «рибне господарство» та «промислове рибальство» [84; 89].

Зважаючи на наявність офіційного конвенційного терміна «рибальський сектор», будемо використовувати саме його, навіть констатуючи його недосконалість. Цікаво, наприклад, що Конвенція МОП № 188 про працю в рибальському секторі не містить визначення такого сектора, але пропонує визначення промислового рибальства, що означає всі види видобутку риби, включаючи видобуток у ріках, озерах і каналах, за винятком рибальства для особистого споживання та розважального рибальства [82].

Питання рибогосподарського комплексу об’єктивно потребують істотного міжнародного втручання. Експерти ПАРЄ констатують, що глобальні рибні ресурси виснажуються, а запаси все більшої кількості морських біологічних видів досягають небезпечно низьких рівнів. Необхідно вжити радикальних заходів для обмеження вилову риби та скорочення рибальського промислу, щоб зберегти ресурси, забезпечити їх відновлення і гарантувати майбутнє рибальської галузі, покласти кінець перелову риби і позбутися надлишкових потужностей у цій галузі. Це зумовлює потребу в скороченні вилову риби і обмеженні його за географічними зонами і сезонними періодами, у посиленні технічних вимог до рибальських суден і технології лову, мінімізації перелову і скидання виловленої риби, розвитку професійної підготовки, перепідготовки рибалок [114].

Діяльність у рибальському секторі традиційно мала міжнародну складову, про що свідчать численні норми двосторонніх історичних угод та судових прецедентів. Серед таких угод першої половини ХХ ст. можна назвати договори про торгівлю і мореплавання (Treaties of Commerce and Navigation), що містили норми з питань рибальської діяльності. До таких актів можна віднести Договір про торгівлю і мореплавання між СРСР та

Італією від 7 лютого 1924 р., Договір між СРСР і Норвегією про торгівлю і мореплавання від 15 грудня 1925 р., Конвенцію про торгівлю і мореплавання між СРСР і Грецією від 11 червня 1929 р., Договір про торгівлю і мореплавання між СРСР і Болгарією від 5 січня 1940 р., Договір про торгівлю і мореплавання між СРСР та Іраном від 25 березня 1940 р.

тощо. Наприклад, радянсько-норвезький договір 1925 р., встановлюючи у ст. 18 національний режим для торгівельного мореплавства, не поширював його на заняття рибним ловом і полюванням на морського звіра. Водночас за ст. 19 цієї угоди сторони зарезервували право для суден іншої сторони (включно із рибальськими суднами), на тих самих умовах і з сплатою тих же зборів, що й національні, користуватися морськими каналами, спорудами, лоцманською службою, «складами і законами для порятунку і зберігання вантажів»; у ст. 21 громадяни та товариства іншої сторони звільнялися від податків, пов’язаних із заняттям торгівельним мореплавством [197, с. 258].

У вказаному договорі 1925 р. у ст. 23 зазначалося, що національність суден, зокрема, рибальських, встановлюватиметься за законами держави, до якого належить судно, «за допомогою паперів і патентів, що знаходяться на борту та виданих компетентними владами» [197, с. 259]. Крім того, у ст. 29 цього договору, «з метою полегшення торговельних зносин між північними провінціями своїх країн», його сторони погодилися надати представникам державних установ, кооперативних установ і змішаних товариств СРСР такі ж права, які були гарантовані російським поморам ст. 29 Норвезького закону про торгівлю від 16 липня 1907 р. щодо заготівлі риби [32, с. 24]. Такий лов мав здійснюватися тільки на судах СРСР або на норвезьких судах, спеціально для цього найнятих. За ст. 31 норвезькі судна в Білому морі і територіальних водах СРСР у Льодовитому океані отримали режим найбільшого сприяння щодо права користуватися пільгами при полюванні на морського звіра та рибній ловлі [197, с. 260].

Утім, вказані двосторонні угоди не регламентували аспекти праці на суднах, що охоплюються рибальством; як відзначає О.С. Кокін, єдиним елементом впливу на статус екіпажів у таких договорах були норми щодо особливостей їх перебування у іноземних портах [43, с. 210]. Як буде встановлено далі, сучасні угоди все ж таки надають увагу відповідним питанням, зокрема, забезпечення екіпажів, їх чисельності, організації підготовки та навчання рибалок.

Крім названих двосторонніх угод, варто вказати на схвалення державами тристоронніх договорів, прикладами яких можна вважати Угоду між Урядами СРСР, Народної Республіки Болгарії та Румунської Народної Республіки про рибальство на Чорному морі від 7 липня 1959 р., Угоду між урядами Німецької Демократичної Республіки, Польської Народної Республіки та СРСР про співробітництво в галузі морського рибальства від 28 липня 1962 р. тощо [195; 189].

Новітнє міжнародне право розвинуло феномен багатосторонніх міжнародних угод щодо рибальства. Зокрема, до таких актів слід віднести: Конвенцію з врегулювання розмірів вічок рибальських сіток та допустимої для лову величини риб від 5 квітня 1946 р.; Міжнародну конвенцію з регулювання китобійного промислу від 2 грудня 1946 р.; Тимчасову конвенцію про збереження котиків північної частини Тихого океану від 9 лютого 1957 р. та Протоколи до неї від 8 жовтня 1963 р. та від 7 травня 1976 р.; Міжнародну конвенцію про збереження атлантичних тунців від 14 травня 1966 р. [197]; Конвенцію про порядок ведення промислових операцій в Північній Атлантиці від 1 червня 1967 р.; Конвенцію по збереженню живих ресурсів Південно-Східної Атлантики від 23 жовтня 1969 р. [112]; Конвенцію про рибальство та збереження живих ресурсів у Балтійському морі і Бельті від 13 вересня 1973 р.; Конвенцію про майбутнє багатостороннє співробітництво з рибальства в північно-західній частині Атлантичного океану від 24 жовтня 1978 р.; Конвенцію про майбутнє багатостороннє співробітництво з рибальства в північно-східній частині Атлантичного океану від 18 листопада 1980 р.; Конвенцію про збереження морських живих ресурсів Антарктики від 26 травня 1981 р.; Конвенцію про збереження лосося в північній частині Атлантичного океану від 2 березня 1982 р. [194]; Конвенцію про збереження запасів анадромних видів у північній частині Тихого океану від 11 лютого 1993 р.; Конвенцію про збереження ресурсів минтая і управлінні ними в центральній частині Берингової моря від 16 червня 1994 р. [218]; Конвенцію про збереження промислових ресурсів у відкритому морі південній частині Тихого океану і управлінні ними від 14 листопада 2009 р. тощо.

Додамо, що, на думку П. К. Фігурова, багато регіональних і, більшою мірою, двосторонніх міжнародних угод «найчастіше не містять будь-яких конкретних самовиконуваних норм, покладаючи повноваження з

регулювання рибальства на створювані згідно з такими угодами спеціальні органи. Це спричиняє відсутність чітких закріплених норм і правил, що регулюють рибальство, угоди носять здебільшого декларативний характер і не надають учасникам ринку чіткої правової картини про те, в яких регіонах можливе здійснення рибальства певних видів, за допомогою яких засобів таке рибальство може здійснюватися і які існують правові обмеження [218].

Ключовим глобальним актом, що визначає керівні засади міжнародної співпраці у рибальському секторі, є Конвенція ООН з морського права від 10 грудня 1982 р. Вона пов’язує рибальську діяльність передовсім із експлуатацією виключних економічних зон; так, у ст. 62 Конвенції 1982 р. вказано, що прибережна держава має визначати допустимий вилов живих ресурсів у своїй виключній економічній зоні та, з урахуванням наявних найбільш достовірних наукових даних, забезпечувати шляхом належних заходів щодо збереження та управління, щоб стан живих ресурсів у виключній економічній зоні не наражався на небезпеку в результаті надмірної експлуатації. Для цього прибережна держава має співпрацювати із компетентними субрегіональними, регіональними або всесвітніми

міжнародними організаціями. Передача наявної наукової інформації, статистичних даних про улови і промислові зусилля та інших даних, що відносяться до збереження рибних запасів, і обмін ними у таких випадках має здійснюватися на регулярній основі через міжнародні організації, і за участю всіх зацікавлених держав, включаючи держави, громадянам яких дозволено вести рибний промисел у виключній економічній зоні [84].

У ст. 62 Конвенції 1982 р. встановлюється, що прибережна держава має визначити власні можливості щодо промислу живих ресурсів виключної економічної зони; якщо вона не має можливості здійснити весь допустимий вилов, то шляхом угод, інших домовленостей, ця держава має надати іншим державам доступ до залишку допустимого улову. При цьому громадяни інших держав, які ведуть рибний промисел у такій виключній економічній зоні, зобов’язані дотримуватися заходів щодо збереження та інших умов, встановлених у законах і правилах відповідної прибережної держави. Ці закони і правила повинні суміщатися із нормами Конвенції 1982 р. щодо:

- ліцензування рибалок, рибальських суден і обладнання, включаючи оплату для прибережних держав як адекватну компенсацію у вигляді грошових засобів, обладнання і технологій для рибної промисловості;

- регулювання сезонів і районів рибного промислу, видів, розмірів і кількості знарядь лову, типів, розмірів і кількості рибальських суден;

- визначення інформації, яку мають надавати іноземні риболовні судна, включаючи статистичні дані про улови і промислові зусилля, а також повідомлення про місцезнаходження судна;

- розміщення прибережною державою спостерігачів або стажерів на борту таких суден;

- вивантаження такими судами всього улову або його частини у портах прибережної держави;

- підготовку персоналу і передачу технологій рибного промислу, включаючи розширення можливостей прибережної держави з проведення рибогосподарських досліджень [84].

За ст. 63 Конвенції 1982 р. у разі, коли спільні запаси асоційованих видів зустрічаються у виключних економічних зонах двох або більше прибережних держав, ці держави мають самостійно або через міжнародні організації узгодити заходи, необхідні для координації дій щодо забезпечення збереження і збільшення таких запасів. У ст.ст. 64-68 цієї конвенції визначено особливості вилову та збереження анадромних, катадромних, «сидячих», далеко мігруючих видів та морських ссавців. Зокрема, щодо останніх за прибережними державами або міжнародними організаціями закріплено право забороняти, обмежувати або регулювати промисел морських ссавців більш суворими заходами та нормами [84].

Особливо варто відзначити, що Конвенція 1982 р. у ст.ст. 69, 70 закріплює особливі права держав, що не мають виходу до моря, та держав, що знаходяться в географічно несприятливому положенні. Ці норми є надзвичайно актуальними для України, що знаходиться в географічно несприятливому положенні, оскільки є прибережною державою, котра омивається замкненими (напівзамкненими) морями. Це робить Україну залежною від експлуатації живих ресурсів виключних економічних зон інших держав цього субрегіону або регіону щодо адекватного постачання рибою власного населення з метою задоволення потреб у харчуванні [84].

Тому Україна, згідно з цими нормами, отримала право брати участь на справедливій основі в експлуатації відповідної частини залишку допустимого улову живих ресурсів виключних економічних зон прибережних держав того ж субрегіону або регіону з урахуванням відповідних економічних і географічних обставин. Цікаво, що розвинені держави, що знаходяться у географічно несприятливому положенні, отримали право брати участь в експлуатації живих ресурсів лише виключних економічних зон розвинених прибережних держав того ж субрегіону або регіону з урахуванням ступеня, в якому зведено до мінімуму «згубні наслідки для риболовецьких общин і порушення в економіці держав, громадяни яких звичайно ведуть рибний промисел у цій зоні». Таке рибальство суднами України є неможливим й у виключній зоні прибережних держав, «економіка яких вирішальною мірою залежить від експлуатації живих ресурсів» таких зон [84].

На думку П.К. Фігурова, зміна міжнародно-правового режиму Світового океану з прийняттям Конвенції ООН з морського права 1982 р. та поширення прав прибережних держав на використання живих ресурсів прибережних вод призвели до закриття багатьох районів традиційного промислу низки країн; найбільшою мірою це торкнулося інтересів країн з розвиненим експедиційним промислом. Це зумовило необхідність розширення дво- і багатостороннього співробітництва держав у галузі рибальства на основі принципу раціональної експлуатації живих морських ресурсів Світового океану, загальновизнаних принципів міжнародного права [218].

Дійсно, у ст. 118 Конвенції 1982 р. встановлено обов’язок держав співпрацювати між собою з питань збереження та управління живими ресурсами у районах відкритого моря. При цьому держави, особи яких здійснюють промисел живих ресурсів в одному районі відкритого моря, мають вести переговори з метою вжиття заходів для їх збереження, співпрацювати в межах утворених для цього міжнародних організацій [84]. Сучасні автори вказують на істотну кількість відповідних регіональних організацій, зокрема, на діяльність: Комісії з рибальства у Північно-східній частині Атлантичного океану; Міжнародної комісії з анадромних риб Північній частині Тихого океану; Міжнародної комісії зі збереження атлантичних тунців; Міжнародної комісії з рибальства в Балтійському морі; Міжнародної Раді з дослідження моря; Організації з рибальства у Північно- західній частині Атлантичного океану; Організації щодо збереження лосося в Північній частині Атлантичного океану та ін. [36, с. 82]. Як правило, такі комісії утворюються у розвиток приписів відповідних регіональних угод.

Сучасні автори пояснюють такі процеси тим, що не всі питання, пов’язані з регулюванням рибальства, можуть бути закріплені в міжнародних угодах. Такі умови, як щорічна квота видобутку риби, закриття певних районів для промислу на сезон у зв’язку з надмірним вилученням біоресурсів можуть встановлюватися тільки спеціальними органами, які на основі наукових досліджень повинні приймати такі рішення. Однак те, що спеціальні окремі органи створюються окремо за кожною міжнародною угодою, присвяченою регулюванню рибальства, породжує іншу проблему. Вона, на думку дослідників, полягає в тому, що такі органи діють незалежно один від одного, хоча можуть регулювати здійснення рибальства в одних і тих же районах Світового океану. У результаті не враховується, як регулювання рибальства одного виду може вплинути на рибальство іншого виду, не беруться до уваги рішення інших органів, що тягне за собою відсутність єдиного правового поля в цій області [218].

Конвенція 1982 р. детально не регламентує аспекти рибальської діяльності у відкритому морі. Ці питання додатково визначила Угода про здійснення положень Конвенції 1982 р., які стосуються збереження транскордонних рибних запасів і запасів далеко мігруючих риб і управління ними від 4 серпня 1995 р., Україна до цієї угоди приєдналася законом від 28 листопада 2002 р. № 319-IV [166]. Угода 1995 р. цікава, серед іншого, тим, що у ст. 1 дає широке, але своєрідне визначення риби, що «включає молюсків та ракоподібних, за винятком тих, які належать до «сидячих видів» відповідно до визначення у ст. 77 Конвенції ООН 1982 р. [213]. У ст. 5 угоди 1995 р. встановлено загальні принципи діяльності держав, які ведуть рибний промисел у відкритому морі; до таких принципів віднесено:

- забезпечення довгострокової сталості транскордонних рибних запасів та запасів далеко мігруючих риб, сприяння їх оптимальному використанню;

- використання при цьому достовірних наукових даних та методів ведення рибного промислу, взаємозалежності запасів, міжнародних мінімальних стандартів; вжиття обережного підходу;

- оцінку впливу рибальства на запаси та види, які є об’єктом спеціалізованого промислу, а також на запаси та види, асоційовані з ними;

- заходи для збереження та управління щодо відповідних видів;

- скорочення забруднення, відходів, викидів, попадання риби у загублені й кинуті знаряддя лову, виловлювання супутніх видів;

- охорону біологічної різноманітності морського середовища;

- попередження чи усунення надмірної експлуатації та надлишкового рибопромислового потенціалу;

- врахування інтересів кустарних рибалок;

- збір та взаємний обмін даними щодо риболовної діяльності [213].

У ст. 18 цієї угоди закріплено обов’язки держави прапора, судна якої ведуть рибний промисел у відкритому морі. Зокрема, встановлено умову щодо дотримання суднами, які плавають під її прапором, субрегіональних і регіональних заходів для збереження та управління рибними ресурсами та того, щоб ці судна не займались будь-якою діяльністю, яка підриває ефективність таких заходів. Держава може дозволити використання суден, що плавають під її прапором, для рибальства у відкритому морі тільки у тому випадку, якщо вона здатна ефективно нести відповідальність за такі судна відповідно до вимог Конвенції 1982 р. і Угоди 1995 р. Заходи, які має здійснювати держава щодо рибальських суден, що плавають під її прапором, згідно з вимогами ст. 18 угоди 1995 р. включають:

- контроль за такими суднами у відкритому морі за допомогою риболовних ліцензій, дозволів або дозвільних свідоцтв відповідно до процедур, узгоджених на міжнародному рівні;

- встановлення правил щодо: узгодження термінів використання та умов ліцензій, повноважень або дозволів, заборони рибного промислу у відкритому морі для суден, які їх не мають чи не відповідають їх вимогам; наявності на суднах, які ведуть промисел у відкритому морі, ліцензії;

- потребу заснування національного реєстру риболовних суден, яким дозволяється вести промисел у відкритому морі;

- вимоги щодо маркірування рибальських суден і знарядь лову для розпізнавання відповідно до міжнародно-визнаних систем маркірування, а саме Нормативів ФАО з маркірування та ідентифікації риболовних суден;

- вимоги щодо реєстрації та своєчасного повідомлення про місцезнаходження судна;

- потребу моніторингу, контролю та нагляду за такими суднами, їх промисловими операціями і супутньою діяльністю за допомогою, зокрема: здійснення національних інспекційних схем та міждержавних схем співробітництва; здійснення національних та міжнародних програм використання спостерігачів; систем моніторингу за суднами, регулювання перевалочних операцій у відкритому морі [213].

Окрім указаних вимог, ст. 19 угоди 1995 р. закріплює обов’язок держав забезпечити виконання суднами під її прапором субрегіональних та регіональних заходів щодо збереження транскордонних рибних запасів і запасів далеко мігруючих риб та управління ними. Фактично мова йде про заходи, встановлені у вказаних вище регіональних та спеціалізованих конвенціях. Серед іншого, угода 1995 р. вимагає від держав:

- негайно і в повному обсязі розслідувати порушення міжнародних заходів щодо збереження та управління рибними ресурсами, що може включати огляд відповідних суден; оперативно інформувати державу, яка повідомила про порушення, і зацікавлену міжнародну організацію про хід і результати розслідування;

- вимагати від суден під їх прапором надавати слідчому органу інформацію про його місцезнаходження, улов, знаряддя лову, риболовні операції та пов’язану з цим діяльність у районі передбачуваного порушення; пересвідчившись у наявності достатніх доказів щодо передбачуваного порушення - передавати справу власним компетентним органам;

- забезпечувати, щоб, за умов причетності судна до скоєння серйозного порушення, це судно не вело риболовних операцій у відкритому морі доти, доки не будуть виконані всі санкції за це порушення [213].

В угоді 1995 р. окремо наголошується, щоб будь-яке розслідування та судочинство проводилося оперативно та щоб санкції, які застосовуються в разі порушень, були достатньо суворими, щоб ефективно забезпечувати виконання заходів і бути фактором стримування порушень, а також щоб вони позбавляли порушників доходів від їх незаконної діяльності. Заходи щодо капітанів та інших осіб командного складу рибальських суден мали передбачати, зокрема, ненадання, позбавлення або тимчасове вилучення дозволу на роботу як капітана або особи командного складу на таких суднах. Отже, глобальні міжнародні угоди передбачають подібну юрисдикцію держав прапора на транспортні морські судна (закріплену Конвенцією 1982 р.) та на рибальські судна (визначену Угодою 1995 р.). Вимоги щодо мінімальної юрисдикції в Угоді 1995 р. є більш жорсткими для держав, та, відповідно, до суден під їх прапором, ніж у Конвенції 1982 р.

У додатку I до Угоди 1995 р. містяться вимоги до збору даних про рибальську діяльність та взаємного обміну ними, про надання інформації про рибальські судна. Для стандартизації складу рибальських флотів та промислової потужності суден, а також для перерахування різних одиниць виміру промислового зусилля під час аналізу даних про улов держави повинні збирати такі дані про судна як: державна належність судна, його прапор та порт приписки; тип судна; технічні характеристики судна (конструкційні матеріали, дата побудови, регістрова довжина, валовий регістровий тоннаж, потужність головних двигунів, місткість трюму та методи зберігання улову); опис знарядь лову (типи, технічні характеристики та кількість). Держава прапора має оперувати інформацією про навігаційне устаткування та засоби визначення місцезнаходження, про апаратуру зв’язку та міжнародні радіопозивні та про чисельність екіпажу [213].

Конвенція 1982 р. та Угода 1995 р. були схвалені під егідою ООН; водночас активною правотворчою діяльністю займається ФАО. Саме за її ініціативою на Міжнародній конференції з відповідального рибальства 8 травня 1992 р. було схвалено Канкунську декларацію [38]. Цей акт передбачав низку завдань для держав, зокрема, щодо вжиття ефективних стандартів планування та управління рибальством, які в контексті сталого розвитку мали сприяти підтримці промислових ресурсів у належних кількісних, якісних параметрах і різноманітності, їх економічної віддачі. Констатувалося, що держави мають удосконалити системи управління як частини практики відповідального рибальства; визнати принцип сталого використання морських живих ресурсів як основи розумної політики в галузі управління рибальством. На держав покладалося завдання щодо вжиття заходів, які забезпечують повагу до інтересів рибалок, що здійснюють «дрібномасштабні кустарні і місцеві промисли» [38].

У Канкунській декларації констатувалося, що свобода держав на ведення рибальства у відкритому морі має бути врівноваженою із зобов’язанням співпрацювати з іншими державами з метою забезпечення збереження та раціонального управління живими ресурсами. Держави повинні вживати ефективні дії відповідно до морського права щодо запобігання зміни прапора суден для уникнення підпорядкування застосовним правилам збереження запасів і управління рибальством у відкритому морі. Перед державами у Декларації визначалося завдання сприяти здійсненню освітніх програм і поширенню знань про відповідальне рибальство та розширювати міжнародне співробітництво в справі запобігання незаконному рибальству [38].

У розвиток Канкунської декларації під егідою ФАО 1 листопада 1993 р. було підписано Угоду щодо забезпечення виконання заходів з міжнародного збереження та управління рибальськими суднами у відкритому морі [216]. Цей акт мав істотно розширити обов’язки держав у питаннях їх відповідальності за рибальську діяльність національних суден у відкритому морі. В Угоді вказувалося на обов’язки кожної держави щодо ефективного виконання їх юрисдикції та контролю за судами під їх прапором, включаючи рибальські судна і судна, зайняті транспортуванням риби. Вказувалося й на негативну практику присвоєння або зміни прапора рибальськими судами як на засіб обходу міжнародних заходів щодо збереження та управління живими морськими ресурсами та на часту нездатність держави прапора виконати свої зобов’язання щодо риболовних суден, що несуть прапор [216].

Угода 1993 р. мала поширюватися на усі рибальські судна у відкритому морі як на судна, що використовуються або призначені для використання з метою комерційної експлуатації, включаючи кораблі-бази (матки) або будь- які інші судна, безпосередньо зайняті у риболовних операціях, крім рибальських суден довжиною менше 24 метрів (на розсуд держав-учасниць). Ця Угода закріплювала заборону ведення рибальства без отримання дозволу від національного компетентного органу держави прапора та процедури контролю за цими процесами; неможливість отримання такого дозволу від інших, ніж держава прапора, держав. У такий спосіб руйнувалися основи щодо використання у рибальському секторі «зручних» прапорів [216].

Угода 1993 р. передбачала ведення національних реєстрів риболовних суден, механізми ідентифікації рибальських суден у відкритому морі, обмін відповідною інформацією, здійснення контролю державами порту заходів розслідування щодо суден під іноземним прапором, що підозрюються у підриві ефективності міжнародних заходів щодо збереження та управління рибними ресурсами [274, р. 263]. Держави мали надавати ФАО інформацію щодо кожного рибальського судна, внесеного до реєстру, зокрема, про його попередні назви, попередній прапор, прізвище та адресу власника або власників, прізвище та адресу операторів (менеджерів) судна. ФАО мала періодично розсилати усім державам питання щодо відповідної інформації; додатково держави мали повідомляти ФАО про судна, позбавлені права на прапор, а також про судна-порушники [216].

Вказана Угода 1993 р. вступила в силу лише у березні 2003 р., адже її ратифікувала мінімальна кількість країн світу (Україна не приєдналася до цієї угоди) [298, р. 101].

Сучасні автори вказують на важливість Кодексу ведення відповідального рибальства, схваленого 31 жовтня 1995 р. на конференції ФАО. Кодекс передбачав потребу в організації економічних умов для рибної промисловості, що мають сприяти відповідальному рибальству; ведення державами моніторингу потужностей риболовецького флоту, недопущення його надмірного зростання та організацію його скорочення - у разі потреби [274, р. 263].

Додатково варто назвати двосторонні угоди з питань морського рибальства та щодо співробітництва в галузі рибного господарства. Схвалення цих актів має багате історичне підґрунтя; у новітній період кількість таких угод зросла.

Достатньо нагадати відповідний радянський досвід, адже СРСР було укладено значну кількість відповідних договорів на міжурядовому рівні: з Республікою Куба від 25 вересня 1962 р., Ганою від 20 грудня 1963 р. [196], Іраком від 17 січня 1969 р., Перу від 4 вересня 1971 р., Сомалі від 26 липня 1972 р. [196], США від 21 лютого 1973 р. та від 31 травня 1988 р., Гамбією від 18 березня 1975 р., Норвегією від 11 квітня та від 15 жовтня 1975 р., Японією від 7 червня 1975 р., від 7 грудня 1984 р. та від 22 травня 1985 р., Сьєрра-Леоне від 14 травня 1976 р., Беніном від 24 січня 1977 р., Ісландією від 25 квітня 1977 р., Гайаною від 17 травня 1977 р., Данією та Фарерськими островами від 27 листопада 1977 р., Новою Зеландією від 4 квітня 1978 р., Сейшельськими Островами від 23 червня 1978 р., Гвінеєю від 25 травня 1981 р., Нікарагуа від 5 вересня 1981 р., Сан-Томе і Принсіпі від 7 грудня 1981 р., Канадою від 1 травня 1984 р., Гвінеєю-Бісау від 10 травня 1986 р. [194], Корейською Народно-Демократичною Республікою від 6 травня 1987 р., Китайською Народною Республікою від 4 жовтня 1988 р., Республікою Корея від 16 вересня 1991 р. [218] тощо.

За період незалежності Україна також уклала декілька двосторонніх угод з питань співробітництва в галузі рибного господарства та рибних ресурсів, наприклад, Угоду між Урядом України та Урядом РФ про співробітництво в галузі рибного господарства від 24 вересня 1992 р. та схвалену в її розвиток Угоду між Державним комітетом України з рибного господарства та рибної промисловості та Комітетом РФ з рибальства з питань рибальства в Азовському морі від 14 вересня 1993 р. [206; 208].

Такі двосторонні акти за участю України іноді частково порушують питання забезпечення та статусу екіпажів рибальських суден. Прикладом може слугувати Угода між урядами Франції України відносно рибного промислу в Економічній Зоні архіпелагу Кергелен від 10 грудня 1992 р. Цей акт, серед іншого, передбачає можливість наявності, за проханням компетентних французьких державних органів, наукових спостерігачів або фахівців з риболовства на українських рибальських суднах (в кількості не більше двох на одне судно, із їх забезпечення житлом і харчуванням за категорією командного складу) [211].

В українсько-болгарській міжурядовій угоді про співробітництво в галузі рибного господарства від 13 вересня 1993 р. вказано, що держави- учасниці мають співпрацювати з питань взаємного постачання суден паливно-мастильними матеріалами, тарою, водою, продуктами харчування і іншими матеріально-технічними ресурсами, технікою при дотриманні принципу взаємних зарахувань, із взаємним забезпеченням науково- промисловою інформацією і наданням взаємної допомоги в районах промислу. Держави зобов’язалися здійснювати кооперацію в галузі ремонту риболовних суден, будівництва і виготовлення судових запасних частин, промислової і рибообробної техніки, знарядь лову та їх оснастки [209].

Низка двосторонніх угод за участю України передбачає й співпрацю з питань підготовки кадрів у риболовній промисловості. Так, в українсько- єгипетській угоді про співробітництво в галузі рибних ресурсів від 29 червня 1994 р., серед іншого, йдеться про прийняття єгипетських спеціалістів до українських навчальних закладів [210]. В українсько-грузинській

міжурядовій угоді про співробітництво в галузі рибного господарства від 31 серпня 1996 р. вказується як на співпрацю із питань підготовки фахівців у галузі рибного господарства, так і на гарантування безпеки мореплавства рибальських суден сторін і охорони життя людини на морі; безпеки ведення цими суднами промислу риби і пов’язаних з цим вантажних і допоміжних операцій як в морських умовах, так і в портах сторін [207].

Українсько-мавританська міжурядова угода про співробітництво в галузі рибальства та морського господарства від 4 грудня 2003 р. [214], затверджена постановою уряду України від 14 квітня 2004 р. № 502, передбачає співробітництво між двома державами у сфері рибальства, встановлення умов здійснення лову, контролю за рибопромисловою діяльністю, а також у галузях суднобудування та судноремонту, підготовки кадрів та наукових досліджень. У ст. 4 цієї угоди сторони приділили увагу потребам Мавританії у сфері морської професійної підготовки, про які мавританська сторона мала інформувати Україну щорічно під час засідань Змішаної Комісії, та визначати умови такої підготовки спільно з українською стороною, з урахуванням наявних можливостей. Крім того, сторони зобов’язалися сприяти прямому співробітництву між відповідними закладами щодо морської професійної підготовки [159].

Указана двостороння угода передбачала, щоб капітан кожного судна вживав всіх необхідних заходів щодо укомплектування екіпажу належною кількістю моряків, і, в певних випадках, науковими спостерігачами. Мавританія зобов’язувалася забезпечувати суднам умови промислу згідно з затвердженими нею контрактами і договорами. За угодою, ця держава мала забезпечити дослідним та транспортним суднам (танкерам, рефрижераторам, буксирам, постачальникам), що обслуговують рибальські судна, необхідні умови для здійснення їх діяльності, а також надати рибальським суднам можливість якірної стоянки, постачання їм необхідних матеріалів і продуктів, вивантаження продукції та ремонту в портах Мавританії і на їх рейдах, надання українським суб’єктам можливості для здійснення заміни екіпажів суден в Мавританії. Екіпажі затриманих українських суден мали негайно звільнятися після сплати штрафу або внесення розумної застави [214].

Останню за часом двосторонню міжурядову угоду про розвиток партнерства в галузі рибальства було підписано між Україною та Марокко 27 квітня 2012 р. [215] (затверджено урядовою постановою від 15 серпня 2012 р. № 759 [160]). Ця угода встановлювала завдання сторін з питань співпраці у галузях професійної підготовки, науково-технічних досліджень з питань морського рибальства та ін. Сторони Угоди акцентували на особливому значенні підготовки фахівців у сфері морегосподарської діяльності шляхом створення спільних програм професійної підготовки та вдосконалення у сфері рибальства й аквакультури [215]. З цією метою сторони угоди мали надавати сприятливі умови для: організації професійного стажування; обміну щодо програм професійної підготовки у сфері будівництва і ремонту суден; опрацювання можливості взаємного надання стипендій для навчання; організації візитів для директорів, інструкторів та допоміжного персоналу їхніх відповідних навчальних закладів для взаємного обміну досвідом та ознайомлення з морегосподарською діяльністю обох держав; участі у семінарах, спеціалізованих курсах та учбових майстернях; обміну інструкторами та експертами з професійної підготовки; періодичного обміну корисною документацією та інформацією в галузях морегосподарської підготовки, зокрема педагогічного та технічного характеру [215].

Варто вказати, що аспекти рибальського сектора стають предметом регулювання й актів міжнародних організацій. Прикладом може слугувати резолюція ПАРЄ 1283 (2002) від 25 квітня 2002 р., яка закликала європейські держави приєднатися до зазначених вище глобальних угод та до Кодексу поведінки в інтересах відповідального рибальства ФАО, а також втілити в життя Підсумкову декларацію конференції ФАО з питань відповідального рибальства у морській екосистемі 2001 р. і, зокрема, прийняти рішення, спрямовані на розвиток відповідального рибальства та сталого використання морських екосистем [114]. Здебільшого норми цієї резолюції стосувалися реалізації природоохоронних завдань у морському секторі, водночас низка положень мала й дотичну до нашого дослідження спрямованість.

Серед іншого, резолюцією передбачено потреби у: скороченні чисельності рибальських суден і встановленні обмежень на лов за географічними зонами і сезонними періодами, що сприяло б зменшенню обсягів промислу; підвищенні частоти перевірок, посиленні контролю, збільшенні сум штрафних санкцій, щоб «змусити рибалок і їх професійні об’єднання діяти з більшою відповідальністю»; забороні передислокації суден і перенесенні промислу в треті країни з метою відходу від дії національних або європейських норм; розвитку програм професійної підготовки та перепідготовки рибалок, використовуючи їх навички, зокрема, для збору статистичної інформації та нагляду за промислом; збільшенні розмірів дотацій на списання суден і пенсійне забезпечення рибалок, поки не буде досягнутий баланс між наявними запасами і обсягом вилову; залученні професійних організацій рибалок, виробничих підприємств та наукових колективів до розробки політики в галузі рибальства [114].

Отже, рибальський сектор (промислове рибальство) є категорією, пов’язаною із рибогосподарським комплексом, водночас економічні та соціальні відносини у рибальському секторі повною мірою підпадають під міжнародне правове регулювання. Це регулювання пов’язане з експлуатацією біологічних ресурсів Світового океану та зі співробітництвом держав, яке обов’язково при цьому виникає. Основну увагу міжнародне право надає рибальству у відкритому морі та у виключних економічних зонах прибережних держав. При цьому резервуються особливі права прибережних держав, держав, що знаходяться у несприятливих географічних умовах (зокрема, України) та держав, що розвиваються. Міжнародне право встановлює вимоги щодо національності рибальських суден, водночас проблеми контролю за їх діяльністю поки не отримали глобального розв’язання. Тому важливими залишаються регіональні та двосторонні угоди, що регулюють питання обмежень вилову, квот, допомоги рибальській діяльності іноземних суден та контролю за нею.

Відповідні документи не регламентують трудові відносини у рибальському секторі, але істотно на них впливають. Адже вимоги досліджених угод щодо ефективності контролю держави прапора за рибальськими суднами, кваліфікації та чисельності екіпажу, санкцій для осіб командного складу, гарантій екіпажу в умовах затримання зумовлюють специфіку праці у рибальському секторі.

Питання праці у морському секторі має для України величезне практичне значення. Так, кількість структур, що використовують працю рибалок, можна побачити з розподілу квот спеціального використання водних біоресурсів загальнодержавного значення у Чорному морі та в Азовському морі із затоками, лиманами, протоками (у тому числі Утлюцький лиман, Сиваш, Керченська протока) у 2015 році відповідно, затверджених наказом Міністерства аграрної політики та продовольства (далі - МАПП) України від 30 грудня 2014 р. № 507 [142].

За цим переліком у Одеській області риболовну діяльність у морі у 2015 р. мають здійснити 37 суб’єктів, з них 16 товариств з обмеженою відповідальністю, 8 приватних підприємств, 2 приватні малі підприємства, 4 фізичних особи-підприємця, 2 державні підприємства, 2 колективних господарства (кооперативи) та 1 державна установа. У Херсонській області відповідну діяльність реалізують 46 суб’єкти, з них 3 товариства з обмеженою відповідальністю, 5 приватних підприємств, 31 фізична особа- підприємець (з них 10 отримали квоти на обох морях України), 4 колективних господарства (кооперативи), 1 громадська організація, 1 фермерське господарство та 1 державна установа. У Миколаївській області морським рибальством у морях України займаються 13 суб’єктів, з них 4 товариства з обмеженою відповідальністю, 3 приватних підприємства, 6 фізичних осіб-підприємців. У Запорізькій області відповідно функціонує 31 суб’єкт (з них 10 отримали квоти на обох морях України), з них 10 товариств з обмеженою відповідальністю, 10 приватних підприємств, 9 фізичних осіб- підприємців, 1 колективне господарство та 1 державна установа.

У Донецькій області в 2015 р. мають працювати 35 суб’єктів (з них 4 отримали квоти на обох морях України), з них 4 товариства з обмеженою відповідальністю, 5 приватних підприємств, 23 фізичні особи-підприємці, 2 колективних господарства (кооперативи), громадська організація,

фермерське господарство та 1 державне підприємство. У Київській області зареєстровано 6 суб’єктів, що займаються морським рибальством, з них 4 товариства з обмеженою відповідальністю, 1 фізична особа-підприємець та 1 державне підприємство. По одній фізичній особі-підприємцю з Вінницької області, Дніпропетровської області та з тимчасово окупованої АР Крим декларували намір займатися морським рибальством у 2015 р. Усіх цих суб’єктів слід вважати роботодавцями для екіпажів морських риболовних суден [142].

Висновки до розділу 1

Дослідивши онтологічні аспекти міжнародно-правового регулювання у сфері рибного господарства, можна дійти таких висновків.

1. Рибальська галузь має широкий спектр дії та величезне значення. Її головною складовою є процеси видобування морських біоресурсів шляхом спеціально організованого судноплавства; ці процеси є глобальними, але й мають свій регіональний та національний вимір, зокрема, в Україні. Поступове зменшення біологічних ресурсів прибережної зони Світового океану зумовлює перенесення рибальства у відкрите море. Організація такого рибальства породжує потребу у спеціальному публічному управлінні відповідною сферою. Оптимальної моделі такого управління та його впливу на трудові відносини у рибальському секторі сучасні доктрина та практика досі не запропонували. Крім того, поширена концепція, за якою океанічне рибальство є механізмом забезпечення національної продовольчої безпеки; вона актуалізує питання ринкової ефективності таких процесів та заміщення у них приватної ініціативи державною підтримкою.

2. Відповідне публічне наповнення рибальської діяльності потребує визначення ефективного компетентного національного органу та національної цілісної системи управління у рибному господарстві, зокрема, у плані його впливу на національне та міжнародне нормативне забезпечення праці рибалок. Водночас актуальним аспектом взаємодії національних та міжнародних правових вимог є особливості національної юрисдикції держави прапора на рибальські судна, що відрізняють її від юрисдикції у сфері морського транспортного флоту.

3. Практика глобального рибальства зумовлює поступове визнання національним законодавцем потреби врахування норм міжнародного права у сфері рибного господарства. Найбільшою мірою міжнародні вимоги традиційно враховувалися у національних документах, що регламентували порядок промислового лову у певних басейнах. Водночас часто держави намагалися (та й намагаються) урегулювати питання перебування екіпажу на рибальських суднах без урахування міжнародних стандартів шляхом схвалення актуальних для екіпажу рибальських суден актів санітарно- медичного спрямування, актів з питань дотримання техніки безпеки та інших техніко-правових норм на борту рибальських суден.

4. Рибальський сектор є категорією, пов’язаною із рибогосподарським комплексом; водночас економічні та соціальні відносини у рибальському секторі повною мірою підпадають під міжнародне правове регулювання. Це регулювання пов’язане з експлуатацією біологічних ресурсів Світового океану та із співробітництвом держав, яке обов’язково при цьому виникає. Основну увагу міжнародне право надає рибальству у відкритому морі та у виключних економічних зонах прибережних держав. Діяльність у рибальському секторі традиційно містила міжнародну складову, що підтверджують численні норми двосторонніх історичних угод та судових прецедентів. Серед таких угод першої половини ХХ ст. можна назвати двосторонні договори про торгівлю і мореплавання, що містили окремі норми з питань рибальської діяльності.

5. Стрижневим глобальним актом, що визначив керівні засади міжнародної співпраці у рибальському секторі, є Конвенція ООН з морського права 1982 р. Конвенція 1982 р. у ст.ст. 69, 70 закріплює особливі права України як держави, що знаходиться в географічно несприятливому положенні, оскільки є прибережною державою, котра омивається замкненими (напівзамкненими) морями, та є залежною від експлуатації живих ресурсів виключних економічних зон інших держав. Схваленню Конвенції 1982 р. передувало прийняття низки регіональних багатосторонніх угод з питань рибальства та утворення у їх розвиток низки міжнародних організацій (комісій). Водночас активну правотворчу діяльність провадять Міжнародна морська організація (ММО), МОП та ФАО.

6. Засадничі норми Конвенції 1982 р. щодо рибальської діяльності у відкритому морі були деталізовані Угодою про здійснення положень Конвенції 1982 р., які стосуються збереження транскордонних рибних запасів і запасів далеко мігруючих риб і управління ними 1995 р. Вимоги щодо мінімальної юрисдикції держави над рибальськими суднами в Угоді 1995 р. є більш жорсткими для держав, та, відповідно, до суден, ніж у Конвенції 1982 р. Під егідою ФАО у 1993 р. було підписано Угоду щодо забезпечення виконання заходів з міжнародного збереження та управління рибальськими суднами у відкритому морі. Ця угода мала посилити контроль держави прапора за діяльністю рибальських суден під її прапором; нею передбачалося обов’язковість ліцензування або надання інших дозволів для океанського рибальства. До Угоди 1993 р. приєдналися не усі держави; її положення відображені у рекомендаційних актах ФАО, зокрема Кодексі ведення відповідального рибальства 1995 р.

7. Україна уклала низку міжурядових двосторонніх угод з питань

рибальства, зокрема, з Францією (1992 р.), Болгарією (1993 р.), Єгиптом (1994 р.), Грузією (1996 р.), Мавританією (2003 р.) та Марокко (2012 р.). Ці двосторонні акти, серед іншого, регулюють питання забезпечення та статусу екіпажів рибальських суден; українсько-грузинська, українсько-єгипетська, українсько-марокканська, українсько-мавританська міжурядові угоди

передбачають співпрацю з питань підготовки кадрів у риболовній промисловості.

<< | >>
Источник: ВИХРЕНКО Катерина Петрівна. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦІ В РИБАЛЬСКОМУ СЕКТОРІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса - 2015. 2015

Еще по теме Місце рибальського сектору у системі міжнародного правового регулювання:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Місце рибальського сектору у системі міжнародного правового регулювання
  4. Кодифікація правового регулювання праці у рибальському секторі під егідою МОП
  5. Відображення міжнародних правових стандартів праці у рибальському секторі у праві Європейського Союзу
  6. Імплементація міжнародних правових стандартів праці у рибальському секторі у право іноземних держав
  7. Практика застосування в Україні міжнародних правових стандартів праці у рибальському секторі
  8. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -