<<
>>

Еволюція правових моделей праці у рибальському секторі

Дослідження міжнародної регламентації праці у рибальському секторі передовсім потребує характеристики основних аспектів становлення правових моделей такої праці загалом. Зокрема, слід визначити вплив міжнародного правового регулювання на ці процеси, а також значення публічних та приватних складових відповідної соціальної активності тощо.

Варто зауважити, що в юридичній науці питанням правового забезпечення праці рибалок увага практично не приділялася. Окремі автори, такі як Р. Картіс [251], Г. Кемпбелл [231], К.У. Кларк [236], С. Мартелл [277], Дж. Ньюбі [280], Є.Дж. Ред [285], С. Салас [302], Д. Сквайрз [308], К.Дж. Уолтерз [315] та Дж. Уілен [316] згадували про регламентацію праці рибалок під час досліджень економічних та соціальних процесів у сфері промислового рибальства. Інші дослідники, такі як Е. Аргіоффо [228], Дж.І. Бланк [29], М. Блур [230], Д.Н. Дімітрова [252], А.Д. Купер [250], К.К. Лі [275], П.К. Макхерджі [279], М. Прогулакья [283], Г. Семпсон [303], Д. Фітцпатрік [268], І. Хрістодолу-Вароші [234; 228], торкалися питань правового регулювання праці рибалок у своїх роботах із правового забезпечення трудових та соціальних прав моряків.

Серед вітчизняних науковців відповідні питання розглядали фахівці, котрі присвятили власні правничі розвідки проблемам правового та організаційного забезпечення трудових відносин моряків; у цьому контексті варто назвати роботи Т.В. Аверочкіної [1], С.Є. Бабусенка [4],

О. О. Бєлогубової [9], А.В. Іванової [35], О.М. Шемякіна [222], О.Б. Шляхова [223]. Матеріал, що стосується теми дослідження, містять навчальні посібники і хрестоматії О.О. Балобанова [4], Г.М. Легенького [90],

В.І. Чекаловець [220], статті Б.В. Бабіна [3], І.В. Гладкої [22,

Ю.Є. Давидової [24], І.П. Продіус [172] та Д.А. Тішко [202].

Сучасні джерела визначають рибну промисловість як систему, що включає в себе будь-яку галузь або діяльність, пов’язану з прийомом, культивуванням, переробкою, збереженням, зберіганням, транспортуванням, маркетингом або продажем риби або рибних продуктів.

Комерційна діяльність, або промисловий вилов риби, - це складова рибної

промисловості, що є спрямованою на постачання риби та інших морепродуктів для споживання людиною або як вхідних факторів у інші виробничі процеси [267]. Промисловий лов риби (промислове рибальство) характеризується як діяльність з лову риби та інших морепродуктів для комерційного прибутку, переважно шляхом рибальства диких морських видів риби [244]. Ознаки включення цих відносин у прибуткові, комерційні механізми є відмінною ознакою промислового рибальства як предмета публічного правового регулювання.

Відповідна галузь має широкий спектр впливу та величезне значення. Адже рибальство сьогодні дає роботу і заробіток 30 мільйонам людей; на рибопродукти припадає 17% споживаного людиною білка, при цьому в експлуатації рибних запасів світу вже досягнута природна межа (80 млн. тонн на рік) [114]. За офіційними даними Міжнародної організації праці (далі - МОП) приблизно 36 млн. осіб у ХХІ ст. займаються риболовлею та аквакультурою в усьому світі; але приблизно 27 млн. з них працюють рибалками поодинці, «належать до неформального сектора», при цьому їх видобуток становить 45 % від загального світового улову.

Через пов’язані із рибальством загрози щорічно гине 24 000 осіб, що працюють у рибній галузі [273]. Ця проблема є глобальною, але має і свій регіональний та національний вимір, зокрема, в Україні. Розподіл рибальства на формальне та браконьєрське, на локальне, чорноморське та океанічне - потребує уніфікації та водночас диференціації відповідних методичних підходів до праці у рибальському секторі. Варто усвідомити, що промислове рибальство є більш організованою та водночас міноритарною складовою рибальства загалом; при цьому складно виокремлювати трудові правовідносини в інших видах рибальства, крім промислового.

Аналіз Продовольчою та сільськогосподарською організацією ООН (далі - ФАО) світових морських ресурсів доводить, що серед основних рибних запасів 44% використовуються повною мірою, 16% зазнає надмірного використання і ще 6% уже вичерпані.

При цьому зростання реальних цін на рибу сприяє залученню нових інвестицій у цей сектор, створюючи додатковий тиск на ресурси та їх управління. Такий складний комплекс внутрішніх і зовнішніх тисків, що впливають на рибальство, є викликом для відповідного економічного сектора. Адже він потребує вжиття відповідальних, своєчасних, скоординованих і комплексних заходів реагування з боку національних та міжнародних регіональних профільних владних структур, якщо управління рибальства має бути посилене, - додають експерти ФАО [269]. Наведене свідчить про визнання потреби у спеціальному публічному управлінні у сфері рибальства; водночас оптимальної правової моделі такого управління та його впливу на трудові відносини рибалок поточна експертна доктрина не пропонує.

М. А. Дьячкова, досліджуючи шляхи підвищення конкурентної спроможності рибопромислового комплексу, визначає рибне господарство як багатогалузевий комплекс, що включає широкий спектр видів діяльності: видобуток водних біоресурсів, їх переробку і транспортування, забезпечення безпеки мореплавства, науково-дослідні та проектно-конструкторські роботи, збереження і відтворення біоресурсів, виробництво знарядь лову, машинобудування, судноремонт і суднобудування, виготовлення тари, матеріально-технічне постачання, торгівлю і збут, підготовку кадрів та інші види діяльності [29, с. 107]. Додамо, що у цій сфері головною складовою є саме видобуток біоресурсів та пов’язане із цим мореплавство. Подібні погляди на природу категорії рибопромислового комплексу можна зустріти й у роботах Ю. А. Бобильова [10, с. 86], С. В. Ізотова [33, с. 49],

М. Л. Шпилевої [224, с. 84], С. С. Мойсеєнко, А. С. Медведєвої [97, с. 183]. Тому й працю у сфері промислового рибальства слід пов’язувати передовсім із видобутком морських ресурсів та пов’язаних із цим мореплавством, що зумовлює специфіку її міжнародно-правового забезпечення.

М. Ю. Єрьоміна пропонує розглядати рибне господарство як компонент стратегічного значення, що забезпечує продовольчу безпеку держав; як вид діяльності, особливий для прибережних регіонів, та як фактор стабілізації економіки в умовах економічних криз [30, с. 18]. До факторів сталого розвитку рибопромислової діяльності у конкурентному середовищі дослідниця зараховує: стан сировинного потенціалу рибної галузі; стан матеріально-технічної бази рибодобування і рибопереробки; ефективність форм і методів регулювання рибогосподарських процесів на різних рівнях управління. При цьому ключовою умовою вона вважає стан сировинного потенціалу, що визначається кліматичними умовами, можливістю організації промислу упродовж усього року в різних районах Світового океану, наявністю прибережних зон і внутрішніх водойм, можливістю розвитку аквакультури, умовами для відтворення водних біологічних ресурсів тощо [31, с. 335].

Аналогічну думку висловлює й Ю. Б. Вінслав [12, с. 38]. Зі свого боку, А. М. Васильєв до основних умов ефективного функціонування

рибопромислового комплексу відносить управління промисловим потенціалом [11, с. 217]; подібні концепції щодо державної підтримки рибного господарства пропонує у своїх працях В. М. Гурнак [23, с. 43] та І. К. Кавер [36, с. 16]. Н. М. Яркина вважає, що відновлення і розвиток рибного господарства потребує вдосконалення управління підприємствами рибальства, що передбачає формування відповідного комплексного механізму, який містить елементи державної підтримки та регулювання [225, с. 151]. Ця теза перекликається із наведеною позицією експертів ФАО; водночас вона усе ж таки не дозволяє розв’язати питання про межі та форми державного втручання у процеси рибного господарства і розподілити відповідне національне та міжнародне правове втручання у ці відносини.

Г. О. Волошін висловлює думку, що стійке раціональне морське промислове рибальство у Світовому океані може забезпечити людство водними біологічними ресурсами в достатній кількості. Але, внаслідок неефективного регулювання морського промислового рибальства,

сформувалася стійка тенденція виснаження запасів водних біоресурсів, у результаті чого почастішали випадки міжнародних конфліктів за право володіння ними. Це призвело до прагнення прибережних держав в односторонньому порядку встановлювати суверенітет на право використання біоресурсів у власних виняткових економічних зонах [19, с. 20].

Водночас, додає Г.О. Волошин, у світовому рибальстві продовжують наростати ознаки системної кризи, що проявляються у вигляді нестійкості освоєння ресурсів; переексплуатації і перелову, зокрема щодо нецільових об’єктів промислу; перекапіталізації і зростання промислових навантажень; активізації браконьєрства та розширення тіньових оборотів, відсутністю ефективної системи національного та наднаціонального

управління [19, с. 20]. Відповідні кризові явища, на жаль, призводять до негативних процесів у риболовному секторі лише тоді, коли стають незворотними. При цьому працевлаштування (та, відповідно, безробіття) у цьому секторі стає заручником загальної ситуації з рибними ресурсами - адже соціальні цінності (зайнятість та добробут рибалок) у такому разі суперечать екологічним (збереження ресурсів на відновлюваному рівні).

Запропонована науковцями категорія рибопромислового комплексу часто підмінюється або ототожнюється із феноменом рибогосподарського комплексу [6, с. 23]. Так, на думку С. І. Курдюкова, рибогосподарський комплекс є складною багатогалузевою виробничо-господарською

структурою агропромислового комплексу, що об’єднує рибні підприємства, судна рибопромислового флоту, організації та відомства різних форм власності, що займаються виловом риби та аквакультури, їх переробкою,

транспортуванням, зберіганням, торгівлею, відтворенням водних біоресурсів, поєднує дослідні установи та навчальні заклади, суднобудівні,

машинобудівні, транспортні, портові та фінансово-банківські структури та соціальну інфраструктуру [89, с. 25].

Важко погодитися із повним включенням рибогосподарської діяльності до агропромислових відносин. Заперечуючи це, М. В. Красіков вказує на значення у рибогосподарській сфері міжгалузевого балансу, який дозволяє виробляти системний рахунок основних показників економіки, виявляти головні економічні пропорції, вивчати структурні зрушення і особливості ціноутворення. Цей автор пропонує «зіставлення продовольчих балансів, включаючи рибні» [87, с. 17]. Прихильники включення рибного господарства до агропромислового комплексу використовують і категорію «рибопродуктового підкомплексу». Так, І. В. Ганжуренко до системи факторів впливу на розвиток такого підкомплексу пропонує включити передовсім ті, які визначають можливості розвитку галузі залежно від стану продуктивних сил держави. Цей дослідник вважає за необхідне виокремити «допоміжний сектор» підкомплексу, що підтримує рибне господарство риболовецьким обладнанням, інвентарем, механізмами [20, с. 17].

С. І. Курдюков до основних завдань сталого розвитку

рибогосподарського комплексу відносить виробництво необхідних населенню риби і рибопродуктів за доступними цінами на основі відтворення виробничого потенціалу та біоресурсів, підтримання екологічної безпеки гідросфери і територій [89, с. 26]. С. В. Мірекіна із цього приводу вказує, що основною метою виробництва рибних товарів має бути максимально можливе задоволення потреби в рибних товарах внутрішнього ринку, а також участь у забезпеченні продовольчої безпеки країни та отримання доходу від продажу їх на внутрішньому та зовнішньому ринках [94, с. 18]. Цей підхід є доволі поширеним та впливає на відповідну міжнародну правову практику; зокрема, таку спрямованість має й океанічне рибальство України [18, с. 95].

Постає питання ринкової ефективності таких процесів та заміщення у них приватної ініціативи державною підтримкою. Така ситуація не може не призвести до посилення позицій держави у відповідних економічних процесах не лише на національному, але й на міжнародному рівні. Додамо з цього приводу, що Н. Л. Сілкіна пропонує використовувати комбінований підхід до створення інтегрованих утворень у рибній промисловості та господарстві, «коли рівень централізації і децентралізації корпоративної освіти регулюватиметься на основі стратегії розвитку головної організації» [199, с. 17]. Відповідні пропозиції висловлюються й у дослідженнях О. С. Косолапова [86] та С. І. Курдюкова [88].

Характерною особливістю організації рибальської господарської діяльності Д. М. Турекулова вважає те, що її сталий розвиток спирається на дбайливе використання водних біоресурсів та реалізації заходів щодо збільшення їх потенціалу. Ця дослідниця стверджує, що управління стійким розвитком рибного господарства має носити економіко-соціальний характер, бути спрямованим на зниження шкоди для водних біоресурсів, контролюватися державою достатньою мірою і створювати умови для зростання потенціалу рибних продуктів в майбутньому [205, с. 26]. Водночас, як уже зазначалося, соціальні та економічні вектори розвитку відповідних відносин можуть суперечити один одному, тому таку концепцію можна вважати певною мірою ідеалізованою та такою, що не може стати основою міжнародного правового регулювання.

На думку Г. В. Павлової, основою розвитку рибогосподарського комплексу в довгостроковій перспективі має бути рибальство у виключній економічній зоні з пріоритетом прибережного (в межах 50-мильної смуги). Дослідниця констатує, що промисел у віддалених районах Світового океану буде здійснюватися передовсім на базі відповідної державної підтримки. Його масштаби мають визначатися тим, щоб при мінімальних витратах підтримати необхідний рівень наукових досліджень, «забезпечити контроль за станом Світового океану та участь у всіх процесах у світовому рибальстві» [132, с. 17]. Такий підхід уже не спрацьовує у регіонах, де прибережний лов призвів до вичерпання рибних запасів (зокрема, це відбулося у ХХ ст. у Азовсько-Чорноморському басейні).

Н. Л. Сілкіна вказує на кризові тенденції в розвитку рибогосподарського комплексу, до яких відносить: зростання упущеної вигоди; загострення соціально-економічної ситуації в прибережних регіонах; зростання частки імпорту на внутрішньому ринку рибних товарів і актуалізацію загрози продовольчої безпеки; звуження внутрішніх ринків для суднобудування і судноремонту та ослаблення морського потенціалу [199, с. 17]. При розробці перспектив розвитку риболовецької галузі європейські фахівці вимагають враховувати біологічний фактор (регулювання надмірного лову) та економічні аспекти (спеціалізація флотів і лібералізація торгівлі) [114]. Усі наведені категорії впливають на правове забезпечення праці морських рибалок, тому необхідно здійснити їх комплексний аналіз.

С. І. Курдюков вказує на потребу розробки методологічних і методичних аспектів стратегії розвитку рибогосподарського комплексу, яку він розглядає як комплекс організаційно-економічних, соціальних, технологічних і технічних заходів, заснованих на широкому використанні інновацій, що забезпечують раціональне використання виробничих і сировинних ресурсів, зростання ефективності виробництва, створення екологічної безпеки [89, с. 25]. Зі свого боку, К. І. Рогачов вказує на важливість так званого мезорівня - рівня «регіональних рибогосподарських комплексів» та водночас визнає значення системи міжрегіональних відносин, що виникають з приводу видобутку та переробки риби, виробництва та реалізації рибних товарів в одній країні або правовому просторі декількох країн [190, с. 18]. Такі «регіональні» комплекси можуть існувати лише в умовах ринково рентабельного прибережного лову та не мають особливого сенсу в умовах океанічного рибальства, не вплинуть на глобальну правову практику.

Інші автори стратегією сталого розвитку рибогосподарського комплексу вважають комплекс організаційно-економічних, соціальних, технологічних і технічних заходів, заснованих на широкому використанні інновацій, що забезпечують раціональне використання виробничих і рибних ресурсів, зростання ефективності виробництва з урахуванням впливу внутрішніх і зовнішніх факторів, розвиток відтворювальних процесів, створення систем екологічної безпеки [89, с. 25]. Запропонована наприкінці ХХ ст. категорія сталого розвитку як компромісу між індустріальною, природоохоронною та соціальною активністю людства досі не дала ефективних результатів у жодній сфері; тому малоймовірно, що промислове рибальство стане певним винятком.

Деякі автори, досліджуючи питання рибогосподарського комплексу, наголошують на його одній, але стрижневій складовій, яка пов’язана із експлуатацією рибальського флоту. Наприклад, Н. Л. Сілкіна вказує, що на противагу іншим галузям економіки країни, рибна галузь у своєму розвитку базувалася на використанні водних біоресурсів Світового океану. Такий характер використання водних біоресурсів зумовив необхідність створення потужного океанічного флоту з відповідними знаряддями лову, ефективне використання якого передбачало не тільки певну виробничу інфраструктуру для забезпечення його експлуатації, а й відповідну систему управління. Утримання такого флоту під силу господарюючим суб’єктам, що володіють значними фінансовими засобами, і які є ефективними власниками [199, с. 17].

На думку Н. Л. Сілкіної, існування у цій сфері великої кількості малих приватних підприємств не сприяло раціональній розстановки суден як за їх призначенням, так і за районами промислу, будівництву нових ефективних суден та вдосконаленню їх промислового озброєння [199, с. 17]. Водночас, як вказує Г. В. Павлова, структурна перебудова рибогосподарського комплексу має проводитися через формування оптимального складу промислового флоту (відповідно з пріоритетним розвитком прибережного рибальства); підвищення ступеня переробки сировини із застосуванням мало- і безвідходних технологій; освоєння та розширення випуску нових видів продукції (в т.ч. біологічно активних речовин, лікарських препаратів та ін.), конкурентоспроможних на світовому ринку. Ця авторка вважає, що відповідно із завданням формування оптимального складу промислового флоту і підвищення ролі прибережного рибальства пріоритетний розвиток отримає середньо- і малотоннажний флот [132, с. 17]. Увагу сучасних авторів до прибережного промислового рибальства важко пояснити, враховуючи динаміку виловів океанічного рибальства, що є значно більшою порівняно з прибережним рибальством.

Більшість фахівців, досліджуючи проблеми рибного господарства, не аналізують питання праці у відповідному секторі. Так, лише С. І. Курдюков вказує, що стратегія розвитку рибогосподарського комплексу має ґрунтуватися на «докорінному поліпшенні використання трудових ресурсів та проведенні активної соціальної політики, спрямованих на підвищення рівня зайнятості населення, вдосконалення трудових відносин, на підвищення рівня професійної підготовки працівників з розширенням безперервної освіти». Цей автор наголошує на потребі створення суспільно прийнятних соціальних умов для праці та життя працівників, розробки плану соціального розвитку підприємства, що відображає зміну соціально- демографічної ситуації, зростання кваліфікації та рівня освіти працівників, заходи щодо підвищення рівня оплати, поліпшення умов праці та відпочинку [89, с. 28].

Вищенаведені доктринальні концепції розроблено здебільшого фахівцями у сфері економіки та менеджменту. Натомість спроби дослідити аспекти правового забезпечення відповідних відносин є доволі епізодичними. Ще радянський автор А. Х. Халіков зробив комплексний аналіз управління в галузі рибного господарства та правової охорони рибних ресурсів, після чого він запропонував запровадження інституту (підгалузі) риболовецького права, до складових якого вважав за доцільне віднести: організаційно-правові засади управління рибним господарством; правові основи охорони природи та раціонального використання рибних ресурсів; статус системи державних та громадських органів, що забезпечують охорону рибних запасів, їх основні функції [219, с. 18, 19]. Аспекти праці у сфері рибальського сектору, як і питання їх міжнародно-правового регулювання, не порушувалися навіть цим автором.

Для розуміння змісту промислового рибальства варто розглянути еволюцію відповідних соціально-економічних механізмів та їх правового забезпечення на прикладі України. Вітчизняний досвід становлення системи праці у рибальському секторі є незвичайним, адже його більша частина припадає на радянській період; водночас його аналіз дозволить виявити межу застосування національних та міжнародних правових регуляторів, формат ефективності відповідних економічних моделей.

Особливе значення рибної промисловості підтверджується у багатьох історичних нормативних актах. При цьому нормотворець намагався передовсім встановити орган влади, відповідальний за промислові рибальські механізми. Ще у постанові радянської Ради праці і оборони від 29 грудня

1920 р. йшлося про «виняткове значення рибної промисловості» та про підпорядкування відповідних промислів і підприємств Г оловному Управлінню з рибальства і рибної промисловості [103]. У декреті Ради народних комісарів (далі - РНК) радянської держави від 31 травня 1921 р. констатувалася державна монополія на рибальство у окремих морських районах, зокрема, у Керченському (Керченська протока з прилеглими частинами Азовського і Чорного морів) [112]. Декрет РНК від 23 вересня

1921 р. надав Головному Управлінню з рибної промисловості та рибальства (Главрибі) повноваження щодо організації лову у цих районах; йшлося про розв’язання питань щодо обліку і розподілу робочої сили, комплектування і вимоги для робочої сили, про «зносини з професійною спілкою» тощо; водночас жодні міжнародні стандарти при цьому не згадувалися [102].

Декрет РНК і ВЦВК радянської держави від 25 вересня 1922 р. підтверджував відповідну компетенцію Главриби, зокрема, у Керченському районі лову, та, серед іншого, передбачав державне сприяння професійно- технічній освіті в галузі рибної справи [120]. Положення про рибне господарство, схвалене постановою Ради праці і оборони СРСР від 3 липня 1925 р., визначало рибне господарство як діяльність з використання запасів риби та інших водних тварин (ссавців, ракоподібних, молюсків), а також морських водоростей, та заходи з організації цього використання на раціональних засадах, що охороняють такі запаси від виснаження. При цьому рибальські угіддя поділялися цим актом на промислові та непромислові; до останніх було віднесено угіддя, продукція яких не перевершує потреб прибережного населення в рибі для власного споживання. Морські рибальські води, які омивають територію СРСР, а також всі прикордонні водойми відносилися до рибальських угідь республіканського значення [135]. За промисловим рибальством визнавалася публічна значущість.

Підвищена увага держави до розвитку рибного господарства втілилася у постанові Ради міністрів СРСР від 21 липня 1947 р. № 2614 про розвиток рибної промисловості в Калінінградській області. Цим актом було передбачено утворення за державний кошт морехідного училища для підготовки плавскладу, будівництва риболовного флоту на німецьких підприємствах в кількості 390 самохідних суден, організації рибних портів та навіть примусове переселення в колишню Пруссію для організації риболовецьких колгоспів 1200 родин російських селян [110]. Концентрація публічних трудових ресурсів для організації промислового рибальства, відображена у цьому акті, є титанічною.

Подібна за спрямованістю постанова Ради міністрів СРСР від 24 липня 1949 р. № 3238 «Про розвиток рибальства в Чорному морі» мала істотне значення для розвитку рибного господарства України. Саме цим актом уперше у вітчизняній практиці було ініційовано перенесення рибальства з прибережної зони у відкрите море (що потім неминуче породило потребу участі у відповідних міжнародних відносинах). Для цього, серед іншого, передбачалося: будівництво флоту сейнерів, механізація промислів, підготовка нових кваліфікованих кадрів; модернізація Херсонської та Керченської судноверфей та заснування рибних портів в Одесі, Керчі,

Чорноморському, моторно-рибальських станцій у Керчі, Балаклаві, Очакові, Одесі, Вилковому, Чорноморському та в Єнікале [111].

Варто вказати, що у 30-50-их роках ХХ ст. увага радянської держави була спрямована передовсім на примусову колективізацію рибалок; водночас наступний практичний досвід виявив, що модернізація відповідної діяльності у риболовецьких колгоспах стала нереальним завданням. Тому постановою ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР від 9 лютого 1959 р. № 134 було схвалено заходи щодо подальшого зміцнення риболовецьких колгоспів і реорганізації моторно-риболовних станцій в судноремонтно-технічні станції при цих колгоспах, технічне обслуговування риболовецьких колгоспів було покладено на рибозаводи (рибокомбінати), вказаним актом колгоспам передавалися риболовні судна [104].

Детально регламентуватися робота фахівців у галузі рибного господарства з реорганізованих моторно-риболовних станцій, рибозаводів (рибокомбінатів), а також «молодих спеціалістів, які закінчили вузи, технікуми, морехідні училища та морехідні школи», із встановленням державних гарантій щодо їх заробітної платні [104]. Пізніше діяльність рибальських колгоспів була лібералізована; керівництво ними продовжувало здійснюватися центральними органами через

Союзрибколгоспоб’єднання [108]. Централізація промислів сприяла покращенню становища трудящих у рибному господарстві, але наслідки для самого рибного господарства були неоднозначними.

Значну проблему для будь-якої владної системи становлять питання управління рибним господарством; не винятком і вітчизняний досвід. Адже вищезгадану Главрибу (потім - Союзрибу) у 1931 р. було реорганізовано у Головне управління рибної та морської звіробійної промисловості та господарства Наркомату постачань СРСР, а з кінця 1934 р. - передано до відання Наркомату харчової промисловості СРСР. Окремий Народний комісаріат рибної промисловості СРСР було утворено у 1939 р., водночас його наступник (Міністерство рибної промисловості СРСР) був розділений у 1946 р. на Міністерство рибної промисловості східних районів СРСР і Міністерство рибної промисловості західних районів СРСР, які були знову об’єднані у 1948 р. та включені до Міністерства легкої і харчової промисловості СРСР у 1953 р. [101]. Міністерство рибної промисловості СРСР було знову створено у 1954 р. (до 1957 р.); спроби у 1957-1965 роках винайти іншу схему управління галузі успіху не мали, тому в 1965 р. було утворено Міністерство рибного господарства (далі - МРГ) СРСР [101]. Саме з цього часу СРСР став активно брати участь у міжнародних процесах організації рибного сектору. Фактично стабілізація схеми управління рибальською галуззю співпала з поширенням рибальства у відкритому морі, посиленням потреби міжнародної співпраці за вказаним напрямом.

Постановою Ради міністрів СРСР від 25 грудня 1975 р. № 1047 було утворено генеральну схему управління рибним господарством, що передбачала трьохланкову систему: МРГ СРСР - всесоюзне промислове об’єднання - виробниче об’єднання, підприємство. У рибній промисловості було утворено 50 виробничих об’єднань, зокрема, 9 всесоюзних

промислових, серед яких - Всесоюзне рибопромислове об’єднання Азово- Чорноморського басейну (Азчорриба) у Севастополі, інші виробничі об’єднання союзного підпорядкування - Керченське, Севастопольське та Чорноморське виробничі об’єднання рибної промисловості (останнє в Одесі). До центрального апарату МРГ СРСР було віднесено Головну державну інспекцію безпеки мореплавання і портового нагляду флоту рибної промисловості, управління промислового рибальства, управління експлуатації флоту і портів, управління керівних кадрів та навчальних закладів та відділ техніки безпеки та охорони праці. До організацій при МРГ було віднесено Всесоюзне об’єднання щодо операцій флоту рибної промисловості СРСР при роботі в закордонному плаванні (Соврибфлот), Управління морського транспортного флоту (Мортрансфлот) [101].

На території України заходи з організації рибного господарства зумовили утворення відомчих структур, таких як Севастопольське управління океанічного рибальства, утворене постановою Ради Міністрів Української РСР № 469 від 30 березня 1960 р. З 1966 р. це управління океанічного рибальства було реорганізовано в Севастопольське управління тралового флоту «Атлантика» та управління «Югрибхолодфлот». У цей період було утворено й згадану «Азчоррибу»; Севастопольський морський рибний порт періодично підпорядковувався різним із вказаних структур [198].

Інший потужний центр рибного господарства, Керченський морський рибний порт, створений у 1949 р., у 1972 р. було включено до об’єднання «Керчрибпром»; у 1984 р. було організовано Керченську філію Калінінградського технічного інституту рибної промисловості і господарства [39]. Система управління галуззю передбачала контакти та міжнародну діяльність на центральному рівні, а також на рівні спеціалізованих об’єднань («Соврибфлот» та «Мортрансфлот») і рибних портів. Водночас запроваджене у вказаний період виокремлення рибних портів було певною мірою штучним процесом; так, наприклад, у 1985 р. з оброблених Керченським морським рибним портом 655 тис. тонн лише 150 тис. тонн становила рибопродукція, а решту - звичайні вантажі [39].

Повноваження та статус МРГ СРСР було закріплено на законодавчому рівні у Кодексі торговельного мореплавства (далі - КТМ) СРСР 1968 р. Зокрема, за МРГ СРСР закріплювалися права на власні морські судна, на затвердження форм та правил щодо списку осіб суднового екіпажу, суднового, машинного і радіотелеграфного журналів, щодо мінімального складу екіпажів суден рибної промисловості та затвердження Статуту служби на суднах рибної промисловості (за погодженням з Центральним комітетом професійної спілки робітників харчової промисловості).

У той же час повноваження державного нагляду за усім торговельним мореплавством в СРСР, зокрема за дотриманням міжнародних договорів СРСР з питань торгівельного мореплавства, покладалися на Міністерство морського флоту СРСР. При цьому визнавався принцип, за яким, якщо міжнародним договором СРСР встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у Кодексі 1968 р., застосовуються правила міжнародного договору [41]. Можна побачити непослідовність у розв’язанні практичної проблеми реалізації міжнародної ролі компетентного органу у сфері рибальства.

Крім питань визначення компетентного національного органу, окреслення його повноважень, утворення цілісної системи управління у рибному господарстві, актуальним аспектом пов’язування національних та міжнародних правових вимог завжди залишалася національна юрисдикція держави прапора на рибальські судна. Національному нормотворцю було важко визначити особливості такої юрисдикції на противагу морському транспортному флоту. Наприклад, у радянській державі ці питання регламентувалися низкою актів, що мали загальний характер та не вказували на специфіку рибальських суден [133].

Можна назвати декрет Ради народних комісарів від 16 травня 1921 р. про вимір місткості суден морського торгового флоту [118], декрет Ради народних комісарів від 20 травня 1921 р. про суднові документи [116], Положення про право плавання під морським торговим прапором, схвалене декретом Ради народних комісарів від 20 травня 1921 р. [134], декрет РНК «Про судновий екіпаж морського торгового флоту» від 22 вересня 1921 р. [108], декрет РНК від 13 жовтня 1921 р. про заходи для розвитку торгового судноплавства і суднобудування, Положення про судновий екіпаж морського торгового флоту від 16 березня 1922 р. [109], постанови Ради народних комісарів СРСР від 5 вересня 1924 р. «Про право плавання морських торгових суден під прапором СРСР і про володіння морськими торговими судами на праві власності» [107] та від 24 березня 1926 р. «Про мінімум складу суднового екіпажу морських торговельних суден» [106]. Зі змісту цих актів незрозумілим залишається їх поширення (або непоширення) на рибальські судна. Такі акти схвалювалися й пізніше; достатньо вказати на

Положення про звання осіб командного складу морських суден, затверджене постановою Ради міністрів СРСР від 25 серпня 1983 р. № 839 [126].

Окремі акти національного законодавства можуть підкреслювати належність (або неналежність) рибальських суден до певних правових механізмів. Наприклад, у декреті РНК від 20 травня 1921 р. «Про приписку морських суден до порту та про внесення їх в судновий реєстр» зазначено його поширення на судна, призначені для «морських промислів (рибальські, китобійні тощо)» [109; 126]. Декрет РНК від 10 жовтня 1922 р. поширив Положення про портові збори на рибо- та звіропромислові судна [117]. Інший декрет РНК від 10 жовтня 1922 р. «Про оплату лоцманського і маякового збору» поширив дію положень про збори на «всі рибопромислові судна, за винятком суден вантажопідйомністю менш ніж 100 тонн, як безпосередньо риболовних, так і обслуговуючих внутрішньопромислові потреби, які не користуються послугами лоцманів» [119]. КТМ СРСР від 14 червня 1929 р. відніс до категорії судна морське судно, що займається «визискуванням морських, рибних та інших багатств» [42]. КТМ СРСР 1968 р. також відносив до торгівельного мореплавства діяльність, пов’язану із використанням суден для рибних та інших морських промислів [41].

Актом, що демонструє певну суперечність виділення рибного судноплавства в окрему систему, є Загальні правила морських торговельних і рибних портів СРСР, затверджені Міністерством морського флоту та МРГ СРСР у грудні 1969 р. Ці правила, серед іншого, встановлювали порядок контролю за діяльністю суден МРГ, зокрема щодо наявності на борту міжнародного свідоцтва про вантажну марку (або про вилучення для вантажної марки) та міжнародні свідоцтва про безпеку пасажирського судна, про безпеку вантажного судна по конструкції, про безпеку вантажного судна щодо обладнання та постачання тощо [131]. Це дозволяє констатувати поступове визнання національним законодавцем потреби врахування норм міжнародного права у сфері рибного господарства, чого раніше не спостерігалося. Так, Правила реєстрації суден у морських рибних портах, затверджені наказом Державного комітету Ради Міністрів СРСР з рибного господарства від 27 червня 1962 р. № 23, не містять згадок про відповідність суден міжнародним нормам, а наступні аналогічні Правила, схвалені наказом МРГ СРСР від 6 вересня 1972 № 291, згадують про такі умови, хоча й у обмеженому обсязі [124].

Прикладом урахування спеціалізованих угод у сфері рибальського сектора можна вважати наказ МРГ СРСР від 31 грудня 1969 р. № 461, який затверджував заходи із забезпечення виконання зобов’язань радянської сторони, що випливають з рекомендацій Комісії з рибальства у Північно- Східній Атлантиці. Цим наказом також було затверджено Інструкцію про порядок здійснення міжнародного контролю у відкритому морі за виконанням Правил рибальства в районі дії Конвенції про рибальство в північно-східній частині Атлантичного океану 1959 р. Наказ встановлював вимоги до інспектора, який здійснює відповідний міжнародний контроль, та порядок роботи інспекторської групи. Цікаво, що членам інспекторської групи під час знаходження на судні заборонялося: вступати у суперечки між собою та з капітанами й членами екіпажу іноземного судна; «розпивати спиртні напої і приймати подарунки або обмінюватися сувенірами і речами»; «вести розмови, що не відносяться до питань, пов’язаних з перевіркою судна і виконанням міжнародних рекомендацій» тощо [105].

Найбільшою мірою міжнародні вимоги враховувалися у національних документах, що регламентували порядок промислового лову у певних басейнах. У радянській практиці відповідні правила рибальства

затверджувалися наказами МРГ СРСР [129], але питання статусу суден, їх екіпажу у відповідних угодах не порушувалися. Водночас часто держави намагалися (та й намагаються) врегулювати перебування екіпажу на рибальських суднах без урахування міжнародних стандартів. Про це свідчить, зокрема, радянський досвід [138]. Серед іншого, можна вказати на такі акти санітарно-медичного спрямування, що не корелювали із міжнародними стандартами:

- Санітарні правила для суден флоту рибної промисловості, затверджені Головним державним санінспектором СРСР 28 березня 1959 р.;

- Методичні вказівки щодо попереджувального санітарного нагляду при будівництві, реконструкції та капітальному ремонті транспортних і рибопромислових морських, річкових і озерних судів СРСР, затверджені Міністерством охорони здоров’я (далі - МОЗ) СРСР 31 травня 1966 р. [92];

- Санітарні норми вібрації на морських, річкових та озерних суднах, затверджені Головним санітарним лікарем СРСР 18 травня 1973 р. [192];

- Санітарні норми мікроклімату для житлових і громадських приміщень суден внутрішнього та змішаного плавання при обладнанні їх системами кондиціонування повітря і методи розрахунку компонентів мікроклімату, затверджені МОЗ СРСР 24 вересня 1974 № [193];

- Гігієнічні вимоги до проектування випромінювальних ультрафіолетових установок і правила їх експлуатації на суднах морського, річкового та промислового флоту, затверджені МОЗ СРСР 14 червня 1976 [21];

- Методичні вказівки з гігієни господарсько-питного водопостачання морських суден, затверджені МОЗ СРСР 9 квітня 1979 р. [91];

- Методичні вказівки з санітарно-гігієнічного контролю за експлуатацією суднових плавальних басейнів затверджені МОЗ СРСР 27 грудня 1979 р. [93];

- Інструкція щодо санітарної обробки технологічного обладнання на рибообробних підприємствах і судах, затверджена МРГ та МОЗ СРСР від 27 березня 1984 р. [34];

- Доповнення до Норм штучного освітлення на судах морського флоту № 2506-81 для морських суден флоту рибної промисловості, затверджене МОЗ СРСР від 14 січня 1986 р. [28];

- Методичні вказівки з дезінфекції озоном води і систем водопостачання судів: затверджені МОЗ СРСР від 22 липня 1988 р.;

- Положення про центральну басейнову лікарню на водному транспорті, Положення про суднового лікаря, Положення про комісію з медичного огляду плавскладу, Положення про центральну лікарсько-експертну комісію при центральній басейновій лікарні, поліклініці, медико-санітарної частини, яка надає медичну допомогу працівникам рибного господарства, схвалені наказом МОЗ СРСР від 6 вересня 1989 р. № 511 [121].

- Положення про санітарно-контрольний відділ санітарно-

епідеміологічної станції в портах (морському, річковому, рибному), затверджене наказом МОЗ СРСР від 6 вересня 1989 р. № 551 [136].

Певне значення для встановлення статусу екіпажу мали акти з питань дотримання техніки безпеки та інших техніко-правових норм на борту рибальських суден. Утім, відповідні документи також практично не містили згадок про міжнародні акти або їх впровадження. Це такі акти:

- Вимоги техніки безпеки до морських суден РД 31.81-01-87, затверджені рішенням Міністерства морського флоту та Міністерства суднової промисловості СРСР від 2 серпня 1988 р. № СМ-53/2446 [204];

- Положення про облік, реєстрацію, технічний нагляд і нагляд за безпекою плавання маломірних суден флоту рибної промисловості СРСР і риболовецьких колгоспів, схвалене МРГ СРСР 5 лютого 1986 № 80 [123];

- Положення про ремонт суден флоту рибної промисловості, затверджене наказом МРГ СРСР від 12 квітня 1989 № 180 [100];

- Положення про порядок класифікації, розслідування та обліку аварійних випадків із суднами, схвалене наказом МРГ СРСР від 20 квітня 1990 р. № 170 [99].

Варто виокремити Настанову з організації штурманської служби на морських суднах флоту рибної промисловості СРСР, затверджену наказом МРГ СРСР від 11 липня 1986 р. № 380. Це один з небагатьох профільних актів, у якому згадано про потребу командного складу рибальських суден «керуватися міжнародними конвенціями і міжурядовими угодами з мореплавання і рибальства, в яких бере участь СРСР», а також Міжнародними правилами попередження зіткнень суден у морі (МППСС-72) та «іншими правилами, прийнятими в СРСР на основі міжнародних конвенцій з питань мореплавання» [98].

Специфіка проблеми регламентації статусу екіпажу суден давно стала явною для нормотворця; її розв’язання здійснювалося різними шляхами. Варто вказати на норми КТМ СРСР 1929 р., які дозволяли комплектацію частки екіпажу іноземцями за різних фактичних умов. Загалом іноземці мали становити не більш ніж чверть екіпажу, крім капітана та радіоспостерігача, за згодою консула і не більш ніж на один рейс; на час плавання у водах тропічного поясу капітан міг приймати до складу машинної команди іноземців додатково (до половини її штатного складу). Регламентація їх праці мала здійснюватися за радянським законодавством про працю та колективними та трудовими договорами, що з нього випливають. Єдиною особливістю працевлаштування іноземця був обов’язок капітана забезпечити репатріацію іноземного члена екіпажу в порт найму [42]. Варто додати, що КТМ СРСР від 17 вересня 1968 р. повністю заборонив працевлаштування іноземців на судна під радянським прапором [41]. Тому поширення міжнародних стандартів праці на судна під радянським прапором стало виключно теоретичним питанням.

Узагалі до схвалення Кодексу законів про працю 1971 р. трудове законодавство СРСР не закріплювало права трудящих та не враховувало відповідні міжнародні стандарти. Цікаво, що навіть в останні роки існування СРСР питання заробітної платні, окладів тощо вирішувалися урядовими постановами. Про це, серед іншого, свідчить зміст постанови Ради міністрів СРСР від 12 листопада 1985 № 1076 «Про переведення на нові умови господарювання виробничих об’єднань (підприємств) і організацій МРГ СРСР» [5 с. 22]. Відповідне нормативне регулювання праці у сфері морського рибальства варто визнати як мінімум суперечливим та таким, що впливало на формування єдиних міжнародних правових стандартів у цій сфері незначною мірою, й було націлене на імплементацію відповідних міжнародних норм лише у виняткових випадках.

1.2.

<< | >>
Источник: ВИХРЕНКО Катерина Петрівна. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦІ В РИБАЛЬСКОМУ СЕКТОРІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса - 2015. 2015

Еще по теме Еволюція правових моделей праці у рибальському секторі:

  1. ЗМІСТ
  2. Еволюція правових моделей праці у рибальському секторі
  3. Місце рибальського сектору у системі міжнародного правового регулювання
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -