<<
>>

3.2. Зростання ролі НАТО у застосуванні міжнародно-правового примусу

Однією з прикмет завершення "холодної війни" була зміна в ООН ставлення до регіональних міжнародних організацій з питань безпеки: в них розгледіли величезні невикористані можливості для співробітництва у справі підтримання миру.

Формально цей новий погляд розпочався з відомої доповіді "Порядок денний для миру" 1992 р., у якій Генеральний Секретар ООН Б. Бутрос Галі задекларував: "Регіональні дії на засадах децентралізації, делегування та співробітництва з ООН можуть не лише полегшити тягар Ради Безпеки, але також сприяти поглибленню почуттів згоди й демократизації в міжнародних справах" [167; п. 61]. Б. Бутрос Галі не запропонував, проте, у цій доповіді ніякої конкретної моделі розподілу функцій між ООН та регіональними організаціями, окрім двох можливих форм співробітництва – проведення консультацій, "щоб досягти згоди щодо розуміння цього завдання та необхідних заходів" [167; пп. 64, 65], і переговорів про здійснення ст. 43 Статуту ООН, де йдеться про надання державами-членами та їх групами військових контингентів у розпорядження Ради Безпеки [167; пп. 42-43]. Важливим нововведенням доповіді "Порядок денний для миру" є, що Генеральний Секретар свідомо не зважає на встановлене за Статутом ООН розрізнення між регіональними організаціями безпеки, утвореними на основі розділу VIII Cтатуту ООН, і організаціями колективної самооборони, які створюються на основі невід'ємного права, підтвердженого ст. 51 Статуту. Він, можна сказати, прагне скасувати це розрізнення заради досягнення "корисної гнучкості" при здійсненні регіональних дій, спрямованих на підтримку миру. Водночас Б. Бутрос Галі підкреслив, що головна відповідальність за підтримку міжнародного миру й безпеки повинна залишатися у Ради Безпеки ООН [167; п. 65].

Пропозицією Генерального Секретаря ООН найбільше скористалася НАТО, задовольняючи в такий спосіб потребу зберегти себе після зникнення СРСР і знайти пристосування своїм величезним ресурсним можливостям.

У 1992-95 рр. у взаємних відносинах європейських та євроатлантичних структур безпеки проявилися дві яскраві тенденції. З одного боку спостерігалися координація дій, об'єднання зусиль і створення форумів для співробітництва різноманітних організацій, куди входять країни Європи, – НАТО, НБСЄ (реформованої в ОБСЄ), Західноєвропейського Союзу, новоствореного Європейського Союзу. Так, держави – члени ЗЄС у грудні 1991 р. рекомендували всім членам Європейських Співтовариств або приєднатися до ЗЄС, або здобути в ньому статус спостерігачів, а європейським членам НАТО, які не входять до ЗЄС, стати його асоційованими членами [168]. У червні 1992 р. Північноатлантична Рада НАТО на своєму засіданні в Осло запропонувала підтримувати миротворчу діяльність НБСЄ, яка є головним елементом в архітектурі європейської безпеки [169; п. 9, 11], і НБСЄ схвально відгукнулась на цю ініціативу – після Гельсинкського самміту 1992 р. НАТО дістала запрошення надсилати своїх представників на зустрічі, що відбуваються в рамках НБСЄ [170; III, п. 52, VI, п. 5]. Далі, після вступу в силу Маастрихтського договору про Європейський Союз НАТО заявила, що підтримуватиме здійснення Спільної зовнішньої політики і політики безпеки ЄС і надаватиме допомогу в розбудові ЗЄС як водночас оборонної компоненти Європейського Союзу і "європейського стовпа" Північноатлантичного Альянсу [171; пп. 3-5]. Тобто розпочався процес створення єдиної європейської системи безпеки. З іншого боку, коли єдина система показала себе в дії (у спробах врегулювання конфліктів, які спалахнули на терені колишньої Югославії), постало питання суто практичне, яке вирішувалося лише відповідно до умов та логіки моменту: це було питання про межі ефективного контролю над діями військових і про єдність командування військовою операцією як умову її успіху. Наприклад, на перебіг конфлікту між СРЮ та Боснією і Герцеговиною намагалися впливати, без чіткого плану та розподілу функцій, і ООН, і ОБСЄ, і ЄС. Відсутність узгодженості в діях аж ніяк не сприяла врегулюванню конфлікту.
Первісний задум полягав у тому, що ОБСЄ та ЄС відповідатимуть за пошук політичного рішення, а Силам захисту ООН в Боснії і Герцеговині (UNPROFOR) буде ввірене традиційне завдання – підтримка миру і захист постачання гуманітарної допомоги у район катастрофи [172]. Проте нестача у розпорядженні ООН фінансових ресурсів та людей для зупинення розвитку кризи підштовхнула Раду Безпеки ООН шукати глибшого співробітництва з найвпливовішими силами регіону, включаючи сюди забезпечення "національними засобами або з допомогою регіональних організацій" безпечного постачання гуманітарних вантажів [173, 174], застосування військової сили для захисту зон безпеки [175, 176, 177] і персоналу UNPROFOR [178] тощо. У самому широкому розумінні подальше налагодження зв'язків між ООН та регіональними організаціями мало на меті надати резолюціям Ради Безпеки ООН про колишню Югославію примусове забезпечення. Врешті решт вирішальну роль відіграла НАТО, запрошена до допомоги у здійсненні цих функцій самим Генеральним Секретарем ООН Б. Бутросом Галі. Враховуючи, що одним із завдань НАТО мав стати захист військового персоналу UNPROFOR, Б. Бутрос Галі запропонував у своїй доповіді до Ради Безпеки ООН від 10 вересня 1992 р. для найбільш успішного досягнення цих цілей розширити поняття самооборони для службовців UNPROFOR – воно віднині повинно було включати "ситуації, в яких озброєні особи намагаються силою завадити належному здійсненню мандата військами ООН" [179]. Відтак завдяки прихильній позиції вищого керівництва ООН, спричиненій трагічними подіями у Боснії та власною безпорадністю, розширене тлумачення самооборони для військових контингентів ООН перетворилося на засіб, завдяки якому НАТО, організація колективної самооборони держав-сторін Північноатлантичного договору, вперше в своїй історії застосувала зброю, хоча в цей час жодну з її держав-членів не було піддано збройному нападові. Надалі, як відомо, НАТО все помітніше проявляла в югославському конфлікті свою політичну рішучість та військову міць – від контролю за додержанням ембарго на поставки збройної сили та примусового забезпечення режиму заборонених для польотів повітряних зон (за схваленням Ради Безпеки ООН [180]) до повітряних ударів з метою зняття облоги Сараєва і участі в реалізації Дейтонських мирних угод.
Виключна спроба співробітництва ООН та НАТО на терені колишньої Югославії у 1992-1995 роках здійснювалася через дуже складний і неповороткий механізм – у процесі прийняття рішень про військові дії повинні були брати участь Рада Безпеки, Генеральний Секретар ООН, його Особливий представник, військове командування НАТО та польове командування UNPROFOR. Ця система керівництва викликала згодом нарікання як неспроможна своєчасно запобігти жорcтокостям проти населення Боснії, свідками яких довелося бути службовцям ООН [181], і до того ж спонукала керівництво НАТО до більшої самостійності і незалежного від Ради Безпеки ООН прийняття рішень. Єдність військового командування як запорука ефективності дії зробилася найбільш прагматичним підгрунтям зміцнення НАТО в новій для неї якості і відсунення інших європейських організацій на другий план у справі миротворчості.

Таким чином, у 90-ті роки ХХ століття НАТО перебирає на себе функції підтримання миру і примушення до миру, властиві для регіональної організації безпеки, ухиляючись при цьому від внесення змін до власного статуту, згідно з яким НАТО була й залишається організацією колективної самооборони. У жодному зі своїх програмних документів НАТО не відмовляється від того, що її засновано передусім заради самооборони – здійснення права, визнаного ст.51 Статуту ООН. Нормативне оформлення нових завдань, які ставить собі Альянс, відбувається у його внутрішніх документах нижчого ієрархічного ступеню, ніж Північноатлантичний договір – стратегічних концепціях. У листопаді 1991 року, в останні дні Радянського Союзу, від якого походила головна загроза для членів Альянсу на момент його заснування, було схвалено нову Стратегічну концепцію НАТО, що втілювала так званий широкий підхід до безпеки і колективної самооборони: "Ризики для безпеки союзників навряд чи виникатимуть внаслідок спланованої агресії проти території союзників. Вірогідніше, що їх спричинятимуть негативні наслідки нестабільності, породжуваної серйозними економічними, соціальними і політичними труднощами, в тому числі міжетнічною ворожнечею і територіальними спорами, що вже має місце в багатьох країнах Центральної і Східної Європи" [182].

Остання Стратегічна концепція Альянсу, прийнята 24 квітня 1999 року на ювілейному самміті з приводу його 50-річчя і в розпал косівської кризи, ще більш визначено вказує серед завдань НАТО “стримування та захист: стримувати та захищатися від будь-якої загрози агресії проти будь-якої держави – члена НАТО, як передбачено статтями 5 і 6 Вашингтонського договору [183].” Керуючись цією ідеєю, в 90-ті роки НАТО концентрує увагу на стримуванні і врегулюванні локальних криз в Європі, як і раніше, по суті обороняючись від загроз для національної безпеки своїх членів. Нова стратегія НАТО, таким чином – ніщо інше як подальше застосування концепції запобіжної самооборони: небезпеку поширення численних внутрішніх конфліктів у державах-сусідах Альянсу на територію його членів Альянс усуває, розпочинаючи наступальні дії за власною ініціативою і держави-члени не вважають себе порушниками міжнародного права, оскільки впевнені, що діють на підставі звичаєвих норм, сумісних зі статтєю 51 Статуту.

Видатні експерти з питань міжнародної безпеки, колишній секретар оборони США У. Перрі та його заступник А. Картер називають три можливі напрямки діяльності реформованого Альянсу від 1991 р. і на майбутнє:

· як і досі – колективна самооборона держав-членів від нападу на територію когось із них (стаття V Договору). Це союзницьке зобов'язання не скасовується автоматично зі зникненням ворога, для захисту від якого створювався Альянс, однак заради самозбереження йому слід спрямувати свій потенціал проти сучасніших загроз для безпеки держав-членів, що постали після "холодної війни";

· застосування механізму НАТО для швидкого створення спільних збройних сил із заздалегідь підготовленими моделями командування та контролю, а також практичними навичками спільної роботи (на основі статей IV та V Договору). Ця сила могла б лягати в основу "добровільних коаліцій" для здійснення примусових дій за межами Європи, що переслідували б подвійну мету: реалізацію операцій з підтримання миру та захист інтересів держав-членів НАТꗬAqЙለ¿ကЀ὾

·橢橢⭴⭴Йت

䄖䄖꟧¾￿￿￿]πππ ϊ

ϖϖϖϪϪϪϪϪńԮǴϪ⟯¶ݞ:ޘޘޘޘޘJߢ߾␀[1]␂␂␂␂␂␂$⢥Ǵ⪙@␦ωϖࠎޘޘࠎࠎ␦вробітництво військових відомств в рамках НАТО перетворюється на важливу гарантію дотримання принципу мирного розв'язання міжнародних спорів [184; с.21 - 58].

Найслабкіше місце такого визначення ролі НАТО в сучасних міжнародних відносинах з юридичної точки зору полягає в тому, що зміна її політичного курсу не супроводжується внесенням до її статуту формальних змін у договірному порядку. Можна, щоправда, ставити питання про нові стратегічні концепції НАТО як про докази становлення регіонального міжнародно-правового звичаю, спрямованого на внесення змін до статуту НАТО, або принаймні як про відображення найновітніших тенденцій практики сторін щодо тлумачення Північноатлантичного пакту. При цьому навіть можна припустити, що сторони (держави-члени НАТО) мають намір через тлумачення відповідно до потреб сьогодення відійти від первісного змісту і цілей договору про утворення НАТО якомога далі (так зване функціональне тлумачення). На користь останнього погляду говорить ст. 12 Північноатлантичного договору: зобов'язання сторін консультуватися між собою з метою його перегляду, беручи до уваги фактори, які впливають на мир і безпеку в Північноатлантичному регіоні, включаючи розвиток як універсальних, так і регіональних угод, укладених відповідно до Статуту ООН для підтримки міжнародного миру й безпеки. Але і тоді залишається нез'ясованим, чому вище керівництво Альянсу вважає себе вправі не звертати уваги на положення Статуту ООН та норми jus cogens міжнародного права, які виступають як відповідні зовнішні обмеження для політики НАТО і мають вищу, ніж статутні документи НАТО, юридичну силу. Умови співробітництва НАТО з ООН у справі підтримання миру були визначені Північноатлантичною Радою в грудні 1992 р.: "Ми підтверджуємо готовність нашого союзу підтримувати, на вибірковій основі (on a case by case basis – "в кожному конкретному випадку", тобто не завжди, а час від часу – В.Р.) і відповідно до наших власних процедур, операції з підтримання миру під керівництвом Ради Безпеки ООН, якій належить головна відповідальність за мир і безпеку" [185]. Отже, вимога про обов'язкове додержання положень глави VIII Статуту ООН про співробітництво ООН з регіональними організаціями навіть не згадувалася. Існує також інша підстава, щоб заперечити припущення про намір сторін Північноатлантичного договору змінити його, бодай і в звичаєвому порядку – якщо НАТО збирається перебудуватися в регіональну організацію безпеки в розумінні глави VIII Статуту ООН, чому вона відверто не заявляє про бажання мати цей статус, як це зробила, скажімо, НБСЄ [170, VI, п.5]? Нарешті, чому сторони вважають договірний порядок внесення змін до Північноатлантичного договору у даному випадку непридатним ?

Відмова від договірного порядку внесення змін до свого статуту вкупі з налагодженням міцніших партнерських зв'язків з ООН та ОБСЄ надає керівництву Альянсу відому гнучкість у схваленні політичних рішень про застосування сили: адже військові дії в порядку колективної самооборони не вимагають попереднього дозволу з боку Ради Безпеки ООН, на відміну від примусових дій регіональної організації колективної безпеки відповідно до розділу VIII Статуту ООН. З одного боку постійне співробітництво з універсальними та регіональними структурами безпеки і проголошений принцип неподільності європейської (і світової) безпеки ніби зобов'язують Альянс до рішучих дій, з іншого – ставлення до гуманітарних криз в Європі як до загроз для безпеки власних держав-членів і посилання на право на колективну самооборону використовуються Альянсом, щоб позбавитися необхідних зовнішніх обмежень.

Користуючись цією перевагою, НАТО залишає міжнародно-правову основу для своєї примусової миротворчості якомога більш нечіткою і заплутаною, дуже спірною на погляд прискіпливого юриста, але відкритою для свободи політичного маневру. Нову стратегію побудовано навколо розширеного розуміння самооборони, наближеного, скільки можливо, до "права самозбереження", але водночас спрямованого на захист спільних цінностей демократичної спільноти. Наприкінці 90-х років наслідком такої політики стала помітна зневага вищого керівництва НАТО і її провідних членів до Cтатуту ООН та jus cogens міжнародного права і відмова ставитися до них як до правових обмежень діяльності Альянсу. Натомість дістала підвищену увагу роль внутрішнього права Організації. Наприклад, за словами колишнього заступника державного секретаря США С. Телбота, "НАТО і її члени будуть і надалі керуватися своїми зобов'язаннями за Статутом ООН і Гельсинкським Заключним актом. Водночас ми мусимо бути обережні, щоб не підкорити НАТО будь-якому іншому міжнародному утворенню і не порушити цілісність її командної структури. Ми намагатимемося діяти в згоді з іншими організаціями та з повагою до їх принципів і цілей. Проте Альянс мусить зберігати право і свободу дії коли його члени погодяться, що це необхідно" [цит. за 75].

Для порівняння: інші регіональні міжнародні організації і форми співробітництва, які наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. ст. переживають докорінну перебудову не відцуралися схвалення нових редакцій своїх статутних документів, враховуючи появу нових загроз і нових завдань в сфері підтримки миру й безпеки. Наприклад, держави-члени Європейських Співтовариств включили положення про спільну політику в галузі безпеки до Угоди про Європейський Союз [186; ст. 17] та Ніццької угоди [187; ч. 1, ст. 2, п. 1] (остання передбачає вже створення "євроармії" – європейських сил швидкого реагування). Влітку 2002 р. набув чинності установчий акт правонаступника Організації Африканської Єдності – Африканського Союзу, який передбачає не лише новий ступінь економічної інтеграції, але й нові завдання в сфері безпеки. Ось яка подробиця цих змін заслуговує на увагу: у цих нових установчих договорах право на колективну оборону, яке неодмінно було присутнє в регіональних угодах 1940-х - 50-х років, або зовсім не згадується, або посідає другорядне значення порівняно з миротворчими та гуманітарними силовими операціями, особливо – порівняно з виділеною в окремий вид застосування сили можливістю втручання у внутрішні справи держави з метою припинення систематичних і тяжких порушень прав людини. Таким правом втручання наділений новонароджений Африканський Союз на підставі рішення своєї Асамблеї [188; ст. 4 h)]. або на прохання якоїсь із держав-членів [188; ст. 3 j)], у той час як поодинокі держави-члени позбавлені такого права і підтверджують відданість принципам суверенної рівності, незастосування сили або загрози силою, невтручання у внутрішні справи одна одної [188; ст. 4 a), d), f), g)]. Вироблення спільної оборонної політики африканського континенту залишається при цьому серед принципів Союзу [188; ст. 3 b)]. В об'єднаній Європі здійснення права на колективну оборону, як і раніше, буде в компетенції Західноєвропейського Союзу та НАТО, а до прерогатив ЄС в межах Спільної політики безпеки і оборони перейшли лише так звані Пітерсберзькі завдання ЗЄС – "гуманітарні і рятівні операції, підтримання миру, бойові дії з припинення криз. включаючи відновлення миру" [187 ч. 1, ст. 2, п. 2, 189, ч. ІІ, ст. 4]. Саме ці дії, а не колективна самооборона, – призначення європейських сил швидкого реагування.

Головним стимулом до поглиблення Європейським Союзом власної, окремої від НАТО, політики безпеки і, зокрема, до створення власних військ для гуманітарних силових операцій, вважається досвід політики НАТО щодо колишньої Югославії, а особливо – операція повітряних сил НАТО в Косово навесні 1999 року. Огляд критики виявляє таку низку її вад з точки зору діючого міжнародного права:

1) гуманітарна катастрофа, навіть якщо вона спричиняє масовий вихід біженців, не може бути прирівняна до збройного нападу на когось із членів НАТО. Тому, залишаючись відповідно до свого статуту організацією колективної самооборони, НАТО не мала права здійснити збройне втручання з гуманітарними цілями без одержання повноважень від Ради Безпеки ООН. "Навіть найширше тлумачення права на колективну самооборону, – зауважує, наприклад К. Шреер – не може включати допомогу етнічній меншині, яка потерпає від репресій свого уряду" [190]. Напередодні кампанії вище керівництво Альянсу відмовлялося від посилань на визначені правові підстави для застосування сили проти СРЮ. Х. Солана, Генеральний Секретар НАТО, заявляв пресі: "Наша ціль – запобігти наступним стражданням людей, пригніченню і насильству проти цивільного населення Косова. Також мусимо запобігти поширенню нестабільності в цьому регіоні" [191]. Тут бачимо поєднання двох мотивів: гуманітарної інтервенції і запобіжної самооборони країн НАТО, причому питання про компетенцію НАТО здійснити силову операцію свідомо усунене на другий план, а наголошується потреба негайного втручання з метою припинення гуманітарної катастрофи. В науковій літературі робилися спроби обгрунтувати дії НАТО шляхом доведення появи нового міжнародно-правового звичаю, нового виду законного застосування сили [76, 192], і сам Генеральний секретар ООН К.Аннан заявляв, що ніякі міркування про суверенітет і невтручання у внутрішні справи не виправдовують порушень прав людини [193]. Однак протягом перебігу слухань у Міжнародному Суді представники країн НАТО (за винятком представника Бельгії, який посилався на "повільне становлення" в міжнародному праві принципу збройної гуманітарної інтервенції, сумісної із ст. 2 п. 4. Статуту ООН [194]) не намагалися довести революційні зміни в діючому міжнародному праві – перед Судом говорилося про неможливість потурання гуманітарній катастрофі, але захист був побудований переважно на питанні про юрисдикцію Суду і інших процедурних обмеженнях. Із тим, що застосування зброї з боку НАТО суперечило її компетенції за Північноатлантичним договором, погоджуються Б. Сімма [75], Дж. Чарні [192], А. Кассезе [76], не заперечуючи загалом існування в даному випадку викликаної гуманітарною катастрофою необхідності застосувати військовий примус до СРЮ. Твердження керівництва Альянсу, що перше в історії застосування ст. V Північноатлантичного договору відбулося тільки у вересні 2001 року в зв'язку з терактами в США, можна, окрім іншого, розглядати і як непрямий доказ, що всі попередні випадки застосування НАТО військової сили у 1993-1999 роках відбулися всупереч її статуту;

2) НАТО ще раніше застосувала проти СРЮ протиправну загрозу сили і фактично власноруч відштовхнула югославський уряд від надання краєві Косово самоврядування, коли в останню мить перед підписанням угоди в Рамбуйє висунула вимогу про вільне пересування своїх військ по території СРЮ і їх повний імунітет від її юрисдикції. "По суті – пише Дж. Вiтмен [195], – СРЮ запропонували вибір між окупацією та інтервенцією: положення не тільки непрохідні, але й непотрібні для гуманітарної операції." Отже, можливість мирного вирішення була остаточно втрачена в тому числі завдяки діям НАТО;

3) згідно з висновками Спеціальної місії ОБСЄ в Косово, гуманітарна криза, яку розраховували зупинити, зробилася ще тяжчою внаслідок бомбардувань, що навмисно спрямовувалися проти цивільних об'єктів, спричинили численні людські жертви і підігріли ворожнечу між албанськими і сербськими мешканцями краю Косово [196]. Прикрий, але характерний підсумок спостережень чуємо, наприклад, від Н. Шрайвера: "Хоча належна причина (justa causa), здається, була, решта критеріїв – пропорційність, ефективність, додержання міжнародного гуманітарного права – недостатньо бралися до уваги … Сили НАТО не зважали на міжнародне гуманітарне право, керуючись політикою максимального уникнення ризику для своїх військ, а це призвело до багатьох втрат серед місцевого цивільного населення, і справжня ефективність операції породжує серйозні сумніви" [197];

4) зберігаються розбіжності у визначенні ставлення ООН до операції НАТО в Косово і тлумаченні резолюцій Ради Безпеки ООН 1160 від 31 березня 1998 р., і 1199 від 23 вересня 1998 р., ухвалення яких передувало збройному втручанню НАТО. Ці резолюції не уповноважували жодної регіональної організації до примусових заходів щодо Югославії у випадку невиконання нею вимог світового співтовариства. Політика уряду СРЮ щодо албанського населення Косова визнавалася загрозою для міжнародного миру і безпеки, СРЮ, Армія Визволення Косова і всі інші держави і організації закликалися негайно припинити військові дії та вступити в діалог для досягнення узгодженого політичного рішення [198], але суверенітет і територіальна цілісність СРЮ підтверджувалися [198, 199]. Тому одні вчені (А. Пелле) [200] акцентують увагу на тому, що Рада Безпеки ООН вже визнала наявність загрози миру і неодмінно погодилась би на військове втручання до Косова, якби не стояли на заваді правила голосування в Раді (гарантоване російське "вето"), а інші (Дж. Чарні [192]) – навпаки підкреслюють, що НАТО застосувала зброю не на виконання попередніх резолюцій Ради Безпеки ООН, а всупереч їм. Події навколо Косова були визнані в тому числі показником недостатньої ефективності механізму прийняття рішень Радою Безпеки [201]. Іншим уроком трагічної косівської кампанії, принаймні для європейських країн, стала суперечливість змішування альтруїстичної цілі з егоїстичною – захисту прав людини в "третій" країні з гарантуванням безпеки держав-членів Альянсу. За відсутності юридичних підстав для застосування сили, бодай і зі шляхетною метою запобігання злочинові геноциду, зростає вірогідність, що над безкорисливими гуманітарними міркуваннями домінуватиме національний інтерес доброзичливців. Узагальнюючи досвід практичного застосування "Порядку денного для миру", Р. Хіггінс перестерегла від недоречності змішування у співробітництві ООН з НАТО різних видів мандатів гуманітарних операцій, спрямованих на досягнення суперечливих цілей: "Підтримання миру (peace-keeping) не повинне включати функцію примусу до миру (peace enforcement) … Хоча, можливо, ООН і намагається розмежувати ці "комбіновані" функції, залишаючи собі підтримання миру, а до НАТО передаючи "допоміжний примус" (enforcement in support), протагоністи (провідні держави – Р.В.) неминуче розглядатимуть звертання ООН до НАТО як втрату ООН її неупередженості" [93; с.459]. Ці та подібні критичні зауваження були враховані на регіональному рівні. Отже, при збільшенні компоненти безпеки в діяльності Європейського Союзу і інтеграційних утвореннях країн Африки відбулося ясне і чітке розмежування самооборони і гуманітарних силових операцій, закріплене в установчих договорах відповідних організацій.

Принципи співробітництва ООН з регіональними організаціями, викладені в "Порядку денному для миру", створили формальну основу для того, щоб визначена в Статуті ООН відмінність між регіональними організаціями колективної безпеки і організаціями колективної самооборони, яка майже завжди ігнорується на практиці при створенні міжнародних організацій, не бралася до уваги і при здійсненні миротворчих операцій під егідою ООН. Цим найбільше скористалася НАТО, яка перебрала на себе ряд функцій регіональної організації колективної безпеки, не вносячи змін у свій Статут і залишаючись, відповідно, організацією колективної самооборони, повноважною застосовувати силу лише у випадку збройного нападу на когось з її членів. Таким чином, юридична основа для майбутньої реформи НАТО залишається нечіткою і недовершеною, що, водночас, надає керівництву держав-лідерів НАТО, великі переваги при переслідуванні власних національних інтересів. Використовуючи розширене поняття загрози для національної безпеки країн-членів і концепцію запобіжної самооборони, НАТО застосовує зброю для врегулювання гуманітарних криз на території колишньої Югославії. Оскільки при цьому зміни до Північноатлантичного договору не вносяться, а становлення нових міжнародно-правових звичаїв може бути оспорене, бо такі звичаї суперечили б Статутові ООН і jus cogens сучасного міжнародного права, залишається визнати, що нова стратегія НАТО є порушенням її власного статуту, хоча вище керівництво секретаріату ООН і надає їй політичне схвалення зі свого боку. Якщо спочатку, під час сербсько-боснійської війни, для втручання НАТО використовувалося розширене поняття самооборони миротворчих контингентів ООН, то під час косівської кризи НАТО взагалі обійшлася без одержання від Ради Безпеки ООН повноважень на застосування сили. Європейський Союз та Африканський Союз винесли з фатальної кризи в Косово урок – необхідності розмежування самооборони і застосування сили для врегулювання гуманітарних криз. Це розрізнення було закріплене в їх статутних документах.

<< | >>
Источник: РЖЕВСЬКА Валентина Сергіївна. ПРАВО ДЕРЖАВИ НА САМООБОРОНУ В СВІТЛІ РОЗВИТКУ ЮРИДИЧНИХ ГАРАНТІЙ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. КИЇВ –2003. 2003

Скачать оригинал источника

Еще по теме 3.2. Зростання ролі НАТО у застосуванні міжнародно-правового примусу:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -