<<
>>

Висновки до Розділу 2

1) Огляд правових джерел та доробку науки міжнародного права різних країн дозволяє в цілях проведення дослідження виокремити в структурі сучасного інституту права держав на самооборону дві групи норм міжнародного права, відповідно до характеру врегульованих ними відносин:

а) норми, які визначають підстави реалізації права на самооборону (розкриття змісту правового поняття "збройний напад", вимога про явно виражене звернення потерпілої від збройного нападу держави як підстава реалізації права на колективну оборону, принцип непревентивності самооборони);

б) норми, які визначають межі здійснення права на самооборону (звичаєвий принцип пропорційності, можливо – принцип цільової спрямованості самооборони, який або входить як складова до принципу пропорційності, або перебуває в становленні як самостійна норма міжнародного права, обов'язок держав без зволікань повідомляти про заходи вжиті в порядку самооборони, до Ради Безпеки ООН, повноваження Ради Безпеки щодо контролю, призначення санкцій та мирного розв'язання спорів).

Всі перераховані нормативні обмеження на реалізацію права на самооборону перебувають між собою в системному взаємозв'язку: одна норма зумовлює існування іншої і навпаки.

2) Суперечки в науці міжнародного права між концепціями "самооборони за загальним міжнародним правом" та "самооборони за Статутом ООН", які досягли піку в 60-ті рр. ХХ ст. під впливом "Карибської кризи", мали за предмет передусім першу групу норм – визначення підстав для самооборони. Велися спори щодо змісту поняття «збройний напад», який є, за сучасним міжнародним правом, єдиною підставою для самооборони. Виникла проблема визначення правових підстав для збройних заходів самодопомоги. Було поставлено під сумнів основоположну звичаєву норму цього інституту про непревентивність самооборони: підіймалося питання про можливість самооборони від загрози.

Постало питання, чи є право на самооборону достатньою юридичною підставою для втручання з метою захисту власних громадян – т. зв. "гуманітарної інтервенції stricto sensu". Рушійними силами цих спорів щодо розвитку інституту права держав на самооборону були два фактори з міжнародного життя: значні зміни в засобах ведення війни, передусім поява ядерної зброї, та поява нового типу міждержавного протистояння – "холодної війни", яка була оголошена, але не велася в традиційному розумінні. Зависла в міжнародних відносинах напруга час від часу втілювалася в локальні конфлікти. Втручання в такі конфлікти великі держави мотивували, серед іншого, спираючись на власне розуміння права на самооборону.

Шляхи вирішення правових спорів були запропоновані, з одного боку, практикою Міжнародного Суду ООН, яка надала авторитетне тлумачення діючих норм міжнародного права, а з іншого – через прийняття міжнародних конвенцій, які мали на меті уточнення звичаєвих міжнародно-правових норм. Відтак було підтверджено, що, хоча розвиток міжнародних відносин здатний спричинити появу нових звичаєвих норм інституту права держав на самооборону, загальний зміст ст. 51 Статуту ООН та запроваджених нею обмежень на здійснення права на самооборону залишатиметься без змін. Однак практика великих держав – протагоністів у глобальному протистоянні – демонструє переважно спроби обходу положень Статуту ООН та міжнародно-правових звичаїв, що склалися на їх основі. Відносна нечіткість звичаєвих норм сприяє маніпулюванню ними та викривленню їх змісту заради переслідування державних інтересів. Треба сказати, що цікавий можливий шлях розвитку інституту права на самооборону являє собою прийняття міжнародних конвенцій або уточнень до них, які стосувалися різних дискусійних аспектів здійснення права на самооборону (заборона застосування сили проти цивільних літаків, що порушують повітряний простір держави, питання звільнення власних громадян, які стають в іншій країні заручниками тощо), не виходячи за межі Статуту ООН та основних принципів міжнародного права.

Отже, потрібно залучати до участі в цих конвенціях якомога більше держав. Комісія Міжнародного Права ООН, працюючи над Проектом статей про відповідальність держав, надала ряд тлумачень норм міжнародного права щодо реалізації державами права на самооборону (наприклад, відмінність між інститутами права на самооборону та необхідності), але свідомо ухилилася від того, щоб запропонувати вирішення найбільш спірних питань, як-от зміст принципу пропорційності у відношенні до самооборони держав.

3) Історія всіх збройних конфліктів другої половини ХХ століття засвідчує, що значення другої групи норм, які визначають межі здійснення права на самооборону, поступово зростає, а в очах громадськості цей аспект завжди посідає першорядне місце. Наскільки чітко зафіксованою, шляхетною й обгрунтованою не була б підстава застосування збройної сили, вона – ніщо порівняно з числом людських жертв, яким здобувається перемога. Саме складність визначення й додержання принципу пропорційності є найбільш промовистим свідченням обмежених можливостей і навіть цинізму застосування військової сили як засобу захисту права.

Як наслідок, постає питання про обсяг і характер повноважень міжнародного органу, який би провадив оцінювання дій держав при здійсненні ними права на самооборону і робив це на основі чинних норм міжнародного права. Статут ООН та "Визначення агресії" наділяють відповідними повноваженнями Раду Безпеки ООН. Однак в діяльності цього органу існують щонайменше дві проблеми: процедура прийняття рішень, яка підкорена інтересам міжнародної політики п'яти постійних членів, та відносно невисока увага Ради до міжнародного права. Хоча Рада застосовує міжнародне право, бодай і з певними особливостями, проте досвід її роботи протягом 50 років спонукав багатьох вчених вважати Раду "органом сили, а не права". Тому як "запасні варіанти" пропонувалися Генеральна Асамблея ООН та Міжнародний Суд. Резолюції Генеральної Асамблеї відображають позицію більшості держав-членів Організації. Водночас будь-які спроби використовувати Асамблею як противагу Раді Безпеки означають очевидне порушення норм положень Статуту ООН, які встановлюють розмежування їх компетенцій. Міжнародний Суд надає найбільш авторитетні тлумачення міжнародного права, а крім того, є найбільш безстороннім органом. Він володіє, окрім цього, засобом впливу на поведінку сторін у спорі до винесення остаточного рішення – призначенням тимчасових заходів захисту прав сторін (interim measures of protection). Однак реалізація Судом цих повноважень залежить від юрисдикційних обмежень, доброї волі сторін і згоди в Раді Безпеки ООН.

<< | >>
Источник: РЖЕВСЬКА Валентина Сергіївна. ПРАВО ДЕРЖАВИ НА САМООБОРОНУ В СВІТЛІ РОЗВИТКУ ЮРИДИЧНИХ ГАРАНТІЙ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. КИЇВ –2003. 2003

Скачать оригинал источника

Еще по теме Висновки до Розділу 2:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -