Висновки до Розділу 1
1) Розвиток поглядів науки міжнародного права на можливі обмеження збройного насильства до ХХ ст. відбувався як взаємодія двох основних тенденцій. Історично перша з них полягала у ставленні до правомірної війни як до наслідку правопорушення супротивника, засобу примусу до відповідальності і відновлення міжнародного правопорядку; вона знайшла відображення в концепції справедливої війни "bellum justum".
Друга тенденція, яка остаточно оформилася в ХІХ ст., дивиться на застосування збройної сили як на одне з прав держави, прояв державного суверенітету і засіб захисту національної безпеки. При цьому національна безпека мислиться як безперешкодна реалізація державою сукупності своїх суверенних прав. Остання тенденція лягла в основу міжнародно-правового інституту права самозбереження. Незважаючи на те, що визначальною рисою цього інституту визнавалася неприпустимість будь-яких договірних обмежень реалізації суб'єктивного права, спори великих держав призвели до поступового вироблення звичаєвих правових принципів, покликаних визначити умови його здійснення. Міжнародно-правові інститути справедливої війни та права самозбереження держав можуть розглядатися як історичні попередники сучасного інституту права держав на самооборону.2) У двадцятому столітті становлення принципу незастосування сили або загрози силою призвело до появи сучасного інституту права держав на самооборону як законної можливості для держав застосувати силу на противагу збройному нападові, який складає порушення названого принципу. З точки зору теорії права процес становлення в міжнародних відносинах принципу незастосування сили або загрози силою є виразом явища т. званої централізації правопорядку (за висловом Г. Кельзена) – відібрання в учасників правовідносин можливості необмеженого застосування сили на захист своїх прав, перетворення неорганізованого насильства на правовий примус.
Вершиною цього процесу має стати зосередження в руках авторитетного органу повноважень застосовувати примус від імені всіх і в спільних інтересах. Право учасників правовідносин самостійно застосовувати примус обмежується повноваженнями і здатністю до дії цього органу – воно виступає як право на необхідні, негайні дії, його реалізація має на меті не примус правопорушника до відповідальності, а миттєву протидію правопорушенню. Особливостями централізації міжнародного правопорядку в порівнянні з національним правом є: 1) її обмежений характер – вона відбувається в першу чергу в сфері застосування збройної сили; 2) слабкість і неефективність міжнародного органу (Рада Ліги Націй, Рада Безпеки ООН), відповідального за ефективність принципу незастосування сили або загрози силою; його повноваження і здатність до дії завжди обмежені суверенітетом держав. Відтак, в сучасному міжнародному праві інститут права держав на самооборону виступає, з одного боку, як один із засобів підтримки міжнародного правопорядку в цілому, як одна з гарантій підтримки міжнародної безпеки і норми jus cogens незастосування сили або загрози силою, а з іншого – як складова міжнародної правосуб'єктності держави, засіб реалізації її суверенітету. Хоча радикальні зміни в принципах організації міжнародного правопорядку призвели до переосмислення більшістю вчених попередніх надбань юридичної науки щодо обмежень збройного насильства, проте попередні теорії – справедливої війни і права самозбереження – мали і продовжують мати вплив на визначення цілей самооборони держав і тлумачення норм цього інституту. Стаття 51 Статуту ООН відображає взаємодію обох цих концепцій: з одного боку, характеристика права на самооборону як "невід'ємного права" вказує на зв'язок із правом самозбереження, з іншого – в системі права Статуту ООН і як відповідь на порушення принципу незастосування сили або загрози силою реалізація права на самооборону являє собою війну-санкцію, примусовий захід, вживаний до порушника миру не лише в інтересах безпосередньої жертви збройного нападу, але й в загальних інтересах світового співтовариства.3) Таким чином, при практичному здійсненні права держав на самооборону наявні дві групи проблем. Перша – реалізація національних інтересів під виглядом загальнолюдських, зокрема проблема реваншизму, зумовлена, передусім обмеженими можливостями для Ради Безпеки ООН справляти самостійний вплив на врегулювання міжнародного конфлікту. Друга – співвідношення між природно-правовим, невід'ємним характером суб'єктивного права на самооборону та обмеженнями на реалізацію цього права, які виникли з історичною необхідністю і одержали закріплення в позитивному міжнародному праві. Найбільш суттєвими з цих обмежень, які існують в міжнародному праві після 1945 р., є обмеження підстав для самооборони збройним нападом на державу та встановлення зв'язку між реалізацією права на самооборону та повноваженнями Ради Безпеки ООН. Під час "холодної війни" дві вказані проблеми знайшли вираз у протиставленні концепцій "самооборони за загальним міжнародним правом" та "самооборони за Статутом ООН". Вирішення може бути досягнуте за умови визнання, що радикальні зміни, які пережила система міжнародного права після 1945 р., призвели до заміни jus cogens попереднього міжнародного права, які визначали неприпустимість договірних обмежень основних прав держав, на систему нових імперативних принципів, які, гарантуючи суверенні права держав, водночас встановлюють ряд суттєвих обмежень на їх реалізацію, в тому числі – в інтересах підтримки міжнародного миру та безпеки, захисту прав людини, її природного права на життя.