<<
>>

ВИСНОВКИ

Норми сучасного міжнародного права, які спрямовані на обмеження збройного насильства в міжнародних відносинах, формувалися на основі згоди суверенних держав і з розрахунку на те, що міжнародний конфлікт – це завжди міждержавне протистояння, зміст якого складають відносно передбачувані дії регулярних армій і сторони якого піддаються чіткому визначенню.

Закріплене в сучасному міжнародному праві розуміння права держав на самооборону як визнаної за державою можливості застосовувати збройну силу з виключною метою відсічі протиправному збройному нападові, спрямованому проти неї або проти іншої держави, також виходить з уявлення про міжнародний конфлікт як конфлікт міждержавний і в цьому ракурсі досліджувалося в міжнародно-правовій науці ХХ ст. Обстоювання "нагальної невідворотної необхідності" або загрози збройного нападу як підстави для самооборони, характерне для міжнародного права ХІХ - початку ХХ ст. і в основному для сучасної західної науки, а також поняття про "непряму агресію", закріплене в останньому пункті "Визначення агресії" 1974 р. дещо розширюють це розуміння: загроза для держави може походити з території іншої держави, але створюватися не діями іноземних регулярних військ, а, наприклад, неурядовими збройними загонами. Відповідно ставиться питання про відношення національного уряду до дій, спрямованих проти іншої держави ("знали", "свідомо припускали", "потурали", "спонсорували" і под.), як про обставину, що уможливлює правомірність самооборони. Але і тоді не змінюється зміст дій, які носять назву "самооборона": рішення про застосування сили приймається від імені держави і її національні збройні сили посилаються на суверенну територію іншої держави, звідки, ймовірно, походить загроза.

Виконання наукових завдань, поставлених в процесі дослідження, призвело до наступних висновків:

· у сучасному міжнародному праві інститут права на самооборону розвивається як складова принципу незастосування сили або загрози силою, проте інтерпретація його норм перебуває під впливом міжнародно-правових інститутів справедливої війни і основного/ невід'ємного права самозбереження, які виникли в міжнародному праві до 1945 р.

і можуть вважатися його історичними попередниками. Тому призначення права на самооборону визначається через взаємодію і суперечність двох тенденцій: захищати міжнародний мир як загальнолюдську цінність (цьому відповідає розуміння військової допомоги як колективної самооборони/ оборони і узгодження права держав на самооборону з компетенцією Ради Безпеки ООН) і захищати свою національну безпеку (цьому відповідає визначення права на самооборону як невід'ємного, тобто пов'язаного з суверенітетом держави). Якщо в міжнародному праві самооборона пов'язується передусім із захистом суверенних прав держави, то в концепціях національної безпеки держав можуть визначатися як об'єкт захисту інтереси, не пов'язані безпосередньо з суверенними правами. Крім цього, до об'єкту національної безпеки за національним правом обов'язково включається захист прав людини, який виділяється і ставиться на перше місце порівняно з безпекою держави. Ця відносна розбіжність між міжнародним правом і національно-правовими документами справляє вплив на реалізацію права на самооборону, особливо у практиці великих держав;

· структура інституту права держав на самооборону включає дві групи норм міжнародного права: а) ті, які визначають підставу реалізації суб'єктивного права на застосування сили; б) ті, які визначають межі його реалізації. Наукова дискусія ведеться переважно навколо першої групи норм, в той час як в очах громадськості і в діяльності міжнародних правозахисних організацій, особливо в 90-ті роки, на перший план вийшли проблеми застосування норм другої групи (через захист прав цивільного населення). З-поміж соціальних чинників, які вплинули на практику реалізації права на самооборону в другій половині ХХ століття, слід відзначити роль "холодної війни", яка оголошена, але не велася як відкрите збройне протистояння, а також розвиток нових видів зброї масового знищення. У 90-ті роки таким фактором залишається небезпека застосування ядерної зброї, хімічної та біологічної зброї, також поступово зростає острах перед інформаційною зброєю (пропагандою та втручанням в електронні інформаційні системи).

Ймовірно, в подальшому розвиток нових військових технологій, особливо в інформаційному просторі, відображатиметься в радикальній деформації сучасного інституту права на самооборону. Сучасні вчені-міжнародники пропонують як можливий вихід міжнародно-правове обмеження нових видів озброєнь та вироблення правового регулювання "інформаційних воєн", виходячи з загальних принципів права та діючих принципів сучасного міжнародного права;

· сучасний інститут права держав на самооборону являє собою комплекс взаємопов'язаних звичаєвих і договірних норм; у випадку виявлення між ними суперечностей першорядну роль в усуненні цих суперечностей відіграє не форма існування норми, а встановлена ієрархія норм міжнародного права. Через недодержання державами заборони агресивної війни та розвиток нових видів загроз для міжнародної безпеки в науці міжнародного права є поширеним питання про роль неправомірної практики у зміні діючих норм позитивного права і зміст загального принципу права ex iniuria non ius oritur (правопорушення не створює права). Самооборона держав, на відміну від необхідної оборони індивідів, є актом реалізації публічно-владних повноважень держави, відтак легше піддається зловживанням і спотворенням, від яких потерпають люди. Тому, на думку автора цієї роботи, розширення міжнародно-правових рамок для самооборони держав, хоча і є фактом дійсності, проте становить явище в кінцевому рахунку небажане. У майбутньому, в зв'язку з розвитком нових видів озброєнь, з'являтимуться нові, звичаєві або договірні режими, всередині єдиного інституту права держав на самооборону, проте вони матимуть невелике значення (образно кажучи – значення закритої і забутої книжки), якщо їм не відповідатиме активна правозастосовча практика компетентних міжнародних органів – Ради Безпеки ООН і Міжнародного Суду ООН;

· у 90-ті роки ХХ ст. віхами, які відмічали розвиток практики реалізації державами права на самооборону, стали: а) втрачена можливість для ООН дещо зміцнити контроль над прийняттям рішень про застосування сили національними урядами і пошук нею шляхів співробітництва з регіональними організаціями безпеки; б) застосування сили НАТО в ситуаціях, відмінних від колективної самооборони, без формальної зміни нею статутних документів; в) розповсюдження збройної відплати за терористичні акти з боку великих держав.

Тероризм як асиметрична загроза відіграє вирішальну роль у можливому розширенні міжнародно-правових обмежень самооборони держав. Діяльність терористичних угруповань лише в непрямий спосіб зачіпає суверенітет та могутність держави, а безпосередніми її жертвами є безневинне цивільне населення. Відступилися на другий план війни регулярних армій із визначеними супротивниками, і розвиток інституту права держав на самооборону відбувається переважно за рахунок відповідей на терористичні акти, близькі за масштабами до непрямої агресії.

Підсумувати вплив практики держав у реалізації права на самооборону на розвиток і сучасний стан правових гарантій міжнародної безпеки можна наступним чином: перебільшенням буде сказати, що повністю зникає поняття суверенітету і суверенних прав, адже зовнішня загроза є випробуванням, яке здатне надзвичайно згуртувати націю. Але відмирає принцип суверенної рівності, оскільки великі держави виразно нехтують ним, бажаючи покарати терористів чи знешкодити уряди держав-вигнанців.

У світлі цих висновків для політики України в сфері безпеки можна зробити наступні рекомендації:

1) на універсальному рівні –

а) ініціювати в Міжнародному Суді ООН процес одержання серії консультативних ухвал з питань нового тлумачення поняття "збройний напад" в зв'язку з розвитком засобів і методів ведення війни і переоцінкою загроз для міжнародного миру й безпеки;

b) паралельно ініціювати цей процес в міжнародних неурядових установах і організаціях, таких як Інститут міжнародного права і под.;

c) сприяти тому, щоб подальший розвиток міжнародних угод про боротьбу з тероризмом, рівно як розробка інших можливих спеціальних режимів в рамках інституту права на самооборону (інформаційні впливи і інш.), супроводжувалися створенням ефективного міжнародного механізму тлумачення цих документів і розв'язання спорів;

d) у віддаленій перспективі – сприяти переосмисленню відносин між Міжнародним Судом та Радою Безпеки в системі ООН, з тією метою, щоб збільшити авторитет міжнародного права в діяльності Ради і підвищити ефективність наказів Суду про призначення тимчасових заходів захисту прав сторін, зокрема у збройних конфліктах;

2) на регіональному рівні – по мірі сил сприяти тому, щоб у регіональні організації, з якими Україна має тісні відносини, відмежовували в своїй діяльності примус до миру та гуманітарні силові операції від колективної самооборони і щоб це розрізнення знайшло відображення в їх статутних документах, в засобах здійснення цих операцій та в механізмах контролю за ними;

3) на національному рівні – в новій редакції Концепції національної безпеки запровадити градацію загроз для національної безпеки за ступенем їх серйозності і встановити відповідність між характером загрози і засобами захисту від неї, розглядаючи військові засоби як виключні.

<< | >>
Источник: РЖЕВСЬКА Валентина Сергіївна. ПРАВО ДЕРЖАВИ НА САМООБОРОНУ В СВІТЛІ РОЗВИТКУ ЮРИДИЧНИХ ГАРАНТІЙ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. КИЇВ –2003. 2003

Скачать оригинал источника

Еще по теме ВИСНОВКИ:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -